Пульсари

КРІЗЬ СЛЬОЗИ

На превелике здивування, Віталик не ревів тигром і не буянив. Більше того, на третій день свого автономного життя він відмовився від жіночого молока, а в кінці тижня поповз рачки до дверей, зіп’явся в стойку і визирнув у коридор.

— Що ж ви хочете? Щоб він ріс, як немовля? — захищала «дитя» Іванова, й сама не менше здивована його діями. — У нього ж сформоване тіло дорослої людини. Він скоро й мотоцикл попросить.

— І все-таки незбагненно, — бурмотів хірург, і од збудження відмолоджувалося його обличчя, і навіть ніс не здавався тепер таким похмурим. — Незбагненно. Мозок чистий, ще в ньому не записано про мотоцикл, двері й повзання…

— А як же лоша через дві години після народження спинається на свої ніжки-соломинки й знаходить молоко? І чому ви вважаєте, що лише в мозку записується інформація? Адже доведено, що молекули таких речовин, як рибонуклеїнова кислота і деяких поліпептидів, теж акумулюють інформацію, а вони ж по всьому тілі є, і в старій Віталиковій руці теж. — Не професорові пояснює Іванова, вона сама весь час у роздумах, хоч, здавалося, зараз і відпочити можна — клопоти перебрали на себе інші.

Тільки ж думка не вимикається, як верстат робітника із закінченням зміни, — Ірина навіть рада такому співбесіднику-опонентові. Може, у цій дискусії з’явиться впевненість, що виростили повноцінну людину.

— Навички, набуті природним Віталиком упродовж життя, — викладала вона свою версію, — могли бути записані у вигляді певного хімічного коду в сполуках, що відповідають за пам’ять, і не виключено, що ті сполуки містились і у відокремленій руці. В процесі росту нового організму інформація розмножувалась, поширювалася, перезаписалася вона і в головному мозку. Цим і пояснюється досить пристойна поведінка нового Віталика. Я навіть думаю, що вже можна зняти варту психіатрів з його палати.

— Е ні, Ірино Олексіївно, — енергійно заперечив професор, — тут ви не втручайтеся. Первинну інформацію він має, інстинкти здорові, як у лошачка, що звівся на ноги, — це прекрасно. Але ми ще не знаємо його розумової потенції… А як вискочить у вікно та автокатастрофу спричинить? Учора он няню схопив, насилу вирвалася.

— Дитячі інстинкти, немовля теж маму хапає.

— А як спрацюють інші інстинкти? Тіло ж у нього розвинене по-дорослому. Добре, що хоч не реве та не б’ється. А що Верхуша каже? Все-таки біологічне світило.

— А що він каже?.. Нічого. Теж гіпотези. Втішається думкою, що його наукові знання записані не лише в мозку, а й закодовані в руці. Пропонує відрізати її і виростити нового Верхушу. Мовляв, двійник знатиме все, що набув старий за життя, але ж матиме час і фізичні сили подвоїти знання. А потім з руки двійника виростити ще багатшого на досвід Верхушу…

— Ну, а ви що на це?

— Те, що й ви… Ми з Марією зараз описуємо незалежно одна від одної, як космонавти, кожну хвилину, кожну свою дію, щоб якомога об’єктивніше доповнити щоденник експерименту… Людина виростає, мов виноград із чубука. Чи можна сьогодні в таке повірити?

— А те, що із заморожених на роки коров’ячих ембріонів вирощують нормальних телят, вас уже не дивує? — Руслан Максимович по-доброму заздрив своїй колезі — її рішучості і її сумнівам. Його вразила затятість Іванової ще тоді, коли вона раптом кинула хорошу роботу-шановану і добре оплачувану, й подалася до університету. Він тоді, на диво, тяжко пережив розлуку з колегою. І не тільки тому, що звик щодня бачити маленьку, зграбну постать Ірини, неслухняне чорне пасемко, що вибивалося з-під її стерильної шапочки, чути її розпачливі й сердиті слова про те, що не може вона більше бути катом і вбивати ненароджені життя, — не тільки тому. З переходом Іванової до університету Руслан Миксимович раптом відчув, що він би не зміг отак рішуче все кинути в ім’я несформульованої ідеї. Взагалі він не з слабосилих і не з лякливих, — коли треба, то і ступне рішуче, і пожертвує щедро. Але ж то коли треба, коли, власне, й вибору немає. А чи не надто він раціоналіст? Адже в душі, десь у найглибшому закапелку, він таки заздрить Ірині, її відчайдушності, і палко схвалює все, зроблене нею, розвіює сумніви, шукає для неї аргументацію: — Ви, Ірино Олексіївно, йшли паралельно з тими зоотехніками, тільки щепили не до живої, а до графітової матки, — от і вийшла якась гідропоніка. Про технічні труднощі тільки ви можете розповісти. Принципових перепон біологічного порядку для таких чудес я не бачу, тому і не дивуюсь. Диво вимагає емоцій, а коли в руках скальпель, то не до них. Як розріжеш черевнину, таке буває знаходиш, що відьомські витівки видаються дитячими забавками. Наш брат не має права на емоції. Он чули? У суміш клітин посіяли вірус Сендая. Так почали зливатися і давати життєздатне потомство клітини зовсім різних організмів, наприклад, миші і людини, і — навіть! — рослини й тварини. Я бачу страхіття — гібрид баклажана з акробатом… Хоча… Барон Мюнхгаузен уже спостерігав, як на голові оленя росло вишневе дерево… І не тільки Верхуша може мріяти про двісті років життя, реальними стають і тисячолітні експедиції космонавтів. — Руслан Максимович зітхнув, помовчав і стишено проказав: — Якби оце виростили мені Тихонового двійника, тільки щоб заново записати йому і звички, й інстинкти, — старий багаж тут якраз ні до чого…

Запала тиша. Ірина не знала, як утішити згорьованого батька. А той думав про свого єдиного, зовсім не такого, як мріялось, але ж рідного сина…

Сьогодні чекали ще одного експерименту: Мусій має показатися Віталикові. Чи пізнає батька? Чи виявиться якийсь потяг до рідних генів? Чи підтвердиться гіпотеза про кодування певної інформації поза мозком? Те, що Віталик не говорить, — не біда, це лише підтверджує, що мовна пам’ять людини міститься таки в мозку, і тільки там, а не десь у п’ятці…

Непокояться лікарі, нервують експериментатори. Але що їхні хвилювання у порівнянні з почуттям Мусія, який сподівається, що побачить зараз справжнього, свого Віталика, а не якогось, вирощеного методом верби! Взагалі, Мусій міг би повірити гарній легенді, якби не був певен, що синова могила порожня, якби не знав, що верба розвивається не з будь-якого пагінця, а лише з того, де є під корою вічко. Мусій далекий від науки. У нього звичайні житейські знання, та ще трохи фактів із журналу «Природа», в якому один із колишніх Мусієвих приятелів приносив до пивних автоматів тараню. Хтось із молодших, патраючи тараню, прочитав тоді вголос про те, як взято було у мільйонера звичайну, не статеву клітину і з неї вирощено двійника, як дві краплі води схожого на «батька». Власник журналу, хлопець грамотний — його академіком називали, — сказав, що в науково-популярних статтях науки не буває, то все — брехня. Так і сказав. А про клони й говорити не захотів. Так що не вірить Мусій у «вирощеного» Віталика. І сьогодні сподівається переконатися, що його просто зшили й оживили — все геть-чисто, як у казці про мертву і живу воду. Шрами ж нікуди не подінуться — це вже точно, шрами розкажуть, як рятувався хірург від тюрми та знеслав’я… А те, що на кладовиці не Верхушині колеги упильнували Мусія, а просто сторож — то ще нічого не означає. Збіг обставин. Мусій ще виведе злочинців на чисту воду і на суд людський, він усе розкаже — нехай тільки ось випишуть сина додому, щоб йому вже ніщо не загрожувало…

Сьогодні ж Мусій сподівався одержати й друге привселюдне підтвердження своєї правоти, бо, якщо Віталик упізнає батька, хіба це не означає, що син справжній, нехай шитий-перешитий, але ж істинний, а не якийсь там штучний?! Стара голова може й батька з матір’ю згадати, а якщо вона вирощена, мов гарбуз, як у цьому намагаються переконати Мусія, то звідки їй знати про Галю?

Віталик іще спав, коли до його палати зайшли Верхуша, Пильнюк, Мусій, Іванова. Хірург підсунув до стіни шезлонг, в якому, певне, кантувалися нічні чергові, й запропонував Ірині, на табуретку Клим Гнатович сів, а поруч, схвильовані, насторожені, стали Пильнюк і Мусій — усі під стіною, усі вряд, мов поняті в сцені розпізнавання.

Руслан Максимович постукав ключем об радіатор. Віталик прокинувся і з цікавістю подивився на в’язку ключів, затиснутих у руці хірурга. Довелося заховати їх, щоб не розсіювати Віталикової уваги. Пацієнт зупинив погляд на Івановій, роздивлявся чи то її тоненьку шию, чи намисто на ній. Певно, намисто, бо ось його погляд ковзнув по ґудзиках халата, пройшовся згори вниз і влову повернувся до намиста. Ірина почервоніла від хвилювання. Вврхуша заходився нишпорити в кишенях, шукаючи свою лупу, і його рухи привернули Віталикову увагу, та лише на якусь мить, — Віталик зиркнув на діда, аж ніби скривився, і знову перевів погляд на Іванову. І тут Мусія охопило почуття, дуже схоже на ревнощі, — щоб рідний син та не помічав батька! Мусій кашлянув, засовався, зарипів стільцем. Віталик обернув голову на звук. Довго роздивлявся жилавого, із запаленими очима чоловіка, аж на лікоть звівся. Потім чи від вражень, чи з якоїсь внутрішньої потреби перевернувся на живіт, став на коліна, гучно шморгнув носом, і з очей його покотилися сльози.

— Синочку, — кинувся до нього Мусій. — Ви бачите — він плаче, — переможно вигукнув лікарям, але в палаті вже нікого не було. «Ну і чорт з ними, від сорому втекли. Вони теж натерпілися, правди ніде діти». — А що мати твоя вже посивіла, скільки сліз пролила, — поспіхом виповідав Мусій, відчуваючи, як скажено гупає серце. — Вона думає, що ти вмер, бо ти таки й справді був готовий, і щодня носить квіти… кхе… — Про могилу Мусій говорити не захотів, нащо дитину лякати, та й кому воно приємно знати, що тебе поховали. — І дівка твоя Марія сама не своя. Чи з бабського переляку, чи з психу якогось теж ходить на… кхе… А ти дарма мені про неї не говорив. Вона — справжнє золото. Оце як ти хворів, то, вір не вір, доглядала так, що й рідна мати не змогла б краще. Але, з іншого боку, — іржаве залізо вона. Да… зв’язалась із… Ну, тобі ще рано це знати.

Віталик засовався на ліжку, скривився, ніби йому щось боліло.

— Ну добре, скажу, але ти не хвилюйся. З Верхушиною бандою вона зв’язалася, з наукою їхньою. — Мусій насилу викрутився напівбрехнею, напівправдою. Він глибоко вірив у те, що Віталик знає, хто така Марія, що він уболіває за неї, і не байдуже йому, якщо зв’язалася вона із якимось «шнурком», може, й колишнім приятелем Віталика Вола.

Зайшов дужий санітар, тимчасово запрошений Пильнюком із невралгії. Він безцеремонно сів у шезлонг, розгорнув журнал «Перець» і приготувався до тривалого чергування.

— Між іншим, папашо, хворому потрібен спокій, — сказав він Мусієві і показав пальцем на двері.

— Розумію, розумію. Я зараз. — Мусій поправив синові подушку, розправив ковдру. — Ми завтра з матір’ю прийдемо. Бубликів принесемо. — Він чи то укривав, чи розкривав Віталика і раптом пополотнів, і краплинки поту зросили йому чоло — ні на шиї синовій, ні на плечах і грудях, ніде не було шрамів. І передній верхній зуб Віталика білів, а був же у нього вставний, бо свій у боксерському змаганні згубив.

— Ви вже догляньте за ним… — Мусій підшукував якесь таке делікатне й культурне слово в своїй пам’яті й троячку в кишені. — Це вам за турботи, — сунув зім’ятого папірця в халат медбрата.

— Та ви що? За кого мене маєте? — Медбрат відклав убік «Перець», але грошей не повернув, щоб не образити переляканого батька.

Він колись відмовився взяти карбованця у матері одного хворого, так вона на коліна впала, благала дивитись за її чадом «сердечно і справедливо» й таку істерику влаштувала, що хоч саму її в лікарню клади. Відтоді медбрат ніколи не повертає родичам хворих карбованці — хай вірять, що за ту зім’яту троячку вони купили посилену увагу персоналу до їхнього зятя чи свата, — це заспокоює людей, це рятівний бальзам для їхніх душ.

Мусій помахав Віталикові рукою, як колись, ще в дитинстві, але син не відповів.

Страх ще дужче стиснув душу відважного батька — невже могила не порожня? А хто ж тоді син? Той чи цей?

Не встиг Мусій ступити в коридор, як його схопила Іванова і швидко-швидко повела до Пильнюкового кабінету.

О, Мусій добре пам’ятає усі відвідини цього стерильно чистого професорового кубла! Зараз тут зчепилися два світила — біолог і хірург, і чи то лаються вони, чи ведуть наукову дискусію, байдуже їм навіть до його присутності.

— Хлопець упізнав Ярисю й дивився на неї, як на матір! — гримів голосом надтріснутої органної труби Верхуша, забувши про рекомендацію Пилькюка утримуватися від емоцій у свої вісімдесят п’ять.

— Не пізнав! — тихо але рішуче заперечив Пильнюк. — Спрацював елементарний інстинкт пінгвіна — він тричі промацав її поглядом згори донизу.

— До вашого відома, колего, до вашого відома! Якщо лев росте в ізоляції, то в дорослому віці не кинеться на антилопу, вперше її побачивши: інстинкт подавлений. А цей хлопець пригадав Ярисю, бо вона всі три місяці за ним ходила. У рибонуклеїновій кислоті або в молекулах якихось речовин, про які ми й уявлення не маємо, була записана інформація. — Верхуша затрусив головою.

— От ви собі й заперечуєте, шановний Климе Гнатовичу, — не здавався хірург. — Віталик не знав Ірину до аварії, так що ні про яку інформацію, записану в руці, не може бути й мови.

— А я й не кажу, що в руці! Ярися була першою жінкою, яку той козак побачив, народившись удруге.

Мусій стояв ні в сих ні в тих. Чи вони спектакль грають, чи таки справді виростили? Те, що був хлопець без ніг чи з якимись оцупками, те сам Мусій бачив. А як не вірити власним очам? І до чого тут риба-никотин? Яка риба?

Мусій кашлянув — не почули. Тоді став між двома дідами, як це роблять, розбороняючи розбишак.

— Інтересуюсь, шановні, а коли ж Віталик говорити почне?

Вчені діди перезирнулися, немов збагнули на якусь мить, що не годиться при батькові вести таку розмову, але…

— Поки що утішити вас не можу, юначе, — проскрипів Верхуша. — Завтра йду на кафедру педагогіки, нехай підключаються. Мовна пам’ять, на жаль, тільки в мозку записана…

— До чого тут пам’ять! — заперечив хірург. — Якби вас, Климе Гнатовичу, так трусонуло, як Віталика, ви б і власне ім’я забули.

«Ага… Значить, таки відкопали, зшили, оживили… Але де ж шрами? І чому на місці стального зуба біліє звичайний?» Були ще запитання у Мусія, але навіть сформулювать їх без чарки понад людські сили, а де вже збагнути…

— Ну, а як ви думаєте, пізнав вас синок? — безцеремонно, ніби колегу по роботі, а не багатостраждального батька, запитав Верхуша.

— Він-то ніби пізнав. Але я вагаюсь… — Мусій хотів сказати «вагаюся вважати того хлопця сином», та вчасно зміркував, що така заява — вода на колесо їхніх балачок, тому й звернув на інше: — Вагаюся підтвердити, що він пізнає. Мені б із жінкою прийти. Віталик більше матір любить, ніж мене…

— Ні-ні, юначе, — злякано замахав руками старий біолог. — Зайві стреси дуже шкодять не тільки старим, а й малим. А нам же його мови навчати… — І вже не до Мусія, а до колег звертаючись: — І філософів треба підключити, хай обгрунтують Ярисин експеримент у науковому плані, я ж думаю, що в теорії вони вже пішли далі свого попередника Федорова[5]. І до юристів слід звернутися — хай подумають, як Віталику метрику виписувати, військовий і профспілковий квиток поновлювати. Паспорт, прописка… буде роботи і юристам, і психологам. Заварила Ярися нам комплексну тему.

Ірина не обізвалася — мовчки сиділа в затишному Пильнюковому кріслі. Руслан Максимович занотовував на папірці першочергові завдання, пов’язані з надзвичайним пацієнтом у його відділенні, і це понад щоденні клопоти й всілякі неув’язки. А Верхуша взявся просвіщати зляканого Мусія.

— Ви знаєте, що таке комплексна тема? — Професорський перст вознісся над головою, і Мусій мимоволі прикипів до нього поглядом. — Я теж лише місяць тому дізнався. Це дуже просто: коли я рік або два сам копирсаюсь у лабораторії, а потім, за місяць до звіту, оголошую раптом, що відкрив щось, — це не комплексна тема, юначе, а індивідуальна. Моєму звітові одні вірять, інші в кулак підсміюються. А чому? Бо швидко не перевіриш — брешу я чи правду кажу. А комплексна тема — це як ось оживляти вашого сина: графіт, собаки, Ярися, кури, я, дорожня міліція, Швидкий і шановний Руслан Максимович. Да… Про що я? Ага… Якби хоч один з нас зробив щось не так, то зразу б це й відкрилося. Тому деякі вчені виступають проти комплексу. Я б сказав, так звані вчені. Ті, хто вважав себе геніями, здатними самотужки зробити переворот ідей. Зараз, юначе, період колективізації науки, як колись сільського господарства. Вам тепер ясно, що таке комплексна тема, за яку нас б’ють, і зрозуміло, чому певна категорія… окремі… я б сказав, наукові куркулі… Її саботують?

Мусія виручила Іванова:

— Забула сказати, Климе Гнатовичу, що вам дзвонили. Ще вранці. Просять відгук на чиюсь там дисертацію про інтенсифікацію росту курей гормонами. І як я забула вам сказати?

Верхуша втомився — не для його віку отакі темпи. І розмова з Мусіем мала пригальмувати пристрасті нинішнього дня, якби міг хоч кілька хвилин передрімати. Але згадка про курей!..

— Я ж застерігав проти цих пухких покручів, — одразу ж кинувся у бій. — Он фермери приїжджали в колгосп «Комунар». Подали їм курочок на обід, так вони спочатку носами закрутили. А тоді один покуштував, другий — крик, гам піднявся за столом, мов на пташнику, — все поїли, ще й кісточки повисмоктували. А чому? Бо натуральних зозулястих їм подали, а вони за своїми гормонними вже й смак курятини забули. Отак, любі мої. Я напишу відгук. Я вже попереджав. Я побіг, раз така справа. Про педагогів, юристів та філософів пам’ятаю теж. Ви своє діло робіть, Ярисю, розвивайте у хлопця рефлекси, це сьогоднішнє ваше завдання, а до всяких там психологів не ходіть, бо ви ще не маєте такого, як у мене, наукового авторитету. Не сприймуть і не допоможуть. Тут без мого кулака не обійтися. — Верхуша потряс піднятими руками і, заточуючись, подріботів з кабінету.