Річки Лондона

Розділ 12 Крайні заходи

Масові зворушення не подобаються нікому, крім мародерів і журналістів. Лондонська поліція, будучи динамічною сучасною правоохоронною силою, має багато планів, як діяти у випадку громадських заворушень, залежно від того, хто протестує: починаючи від фермерів із вантажівками гною, і закінчуючи приміськими анархістами, що мають вихідні, та суботніми джихадистами. Але навряд чи вона має план на випадок того, що понад дві тисячі розлючених обожнювачів опери виллються з Королівської Опери й шалено буйствуватимуть на Ковент-Ґарден.

Я був майже певний, що Беверлі, як розумній жительці Лондона, стало мозку, щоб утекти з машини ще до того, як натовп підпалив її автівку, але я знав, що її мати не вибачить мені, якщо я цього не перевірю. Я біг і волав на всю горлянку, сподіваючись, що всі вважатимуть мене одним з бунтівників.

Щойно я вибіг з дверей, по моїх вухах вдарив галас. Він був схожий на невдоволення відвідувачів паба, але у гігантському масштабі, складався з дивних співів та тваринного виття. Це було анітрохи не схоже на звичайний бунт. Зазвичай більшість людей у натовпі нічого не роблять, тільки дивляться та заохочують. Покажіть їм розбиту вітрину магазина, і вони залюбки розкрадуть її вміст, але як і більшість людей вони, насправді, не хочуть бруднити власні руки. Але сьогоднішнє збіговисько складалося з самих лише ватажків; усі, починаючи з підозріло гарно вдягненого молодого чоловіка й закінчуючи поважною пані у вечірній сукні, були геть божевільні й готові щось ламати. Я наблизився, наскільки це було можливо, до охопленого полум'ям «Міні» і з полегшенням побачив, що на жодному з його сидінь нікого не було. Беверлі обачно дала драла, і мені слід було робити те саме, але я відволікся, побачивши гелікоптер, що висів просто наді мною.

Гелікоптер означав, що центральне командування поліції взяло на себе безпосередній контроль. А це означало, що десятки офіцерів центрального командування під час вечірок, переглядів кінофільмів або побачень з коханими отримали термінові телефонні дзвінки від місцевих офіцерів, які відчайдушно намагалися позбутися відповідальності за будь-що. Я міг побитися об заклад, що центральне командування відразу збагнуло, що все йде шкереберть, а щойно бунт закінчиться, почнеться грандіозна музична гра службових розслідувань. І ніхто не хотів стати тим, кому не вистачить посади, коли музика зупиниться.

За іронією, саме ця думка відволікла мене настільки, що заступник помічника комісара Фолсом зміг непомітно наблизитися до мене ззаду. Коли він вигукнув моє ім'я, я обернувся й побачив, що він простує до мене. Його консервативний піджак (тепер, зблизька, я побачив, що він у тонку смужечку) не мав рукава та ґудзиків. Заступник помічника комісара був одним з тих людей, у кого на обличчі щось смикається, коли вони розлючені; на їх думку, вони зберігають крижаний спокій, але щось їх завжди видає. У випадку Фолсома це було сіпання лівого ока.

— Ви знаєте, що я ненавиджу понад усе? — гукнув він.

Я розумів, що він би волів говорити тихим зловісним голосом, але на його жаль бунт навколо був занадто гучний.

— Що, сер? — спитав я.

Спиною я відчував, як позаду мене палає «Міні» — Фолсом загнав мене в пастку.

— Я ненавиджу полісменів-констеблів, — сказав він. — А знаєте чому?

— Чому, сер? — я просувався ліворуч, намагаючись отримати шлях для втечі.

— Бо ви постійно скиглите! — сказав Фолсом. — Я став полісменом у 1982 році, за добрих старих часів, ще до «Акту про поліцію та карні докази», до Макферсона та оцінок служби. І знаєте що? Ми були лайном. Ми вважали, що розслідування просувається добре, якщо заарештовано хоча б когось, не обов'язково винного. Нам били дупи від Брикстона до Тотенгема, і чи ми, курва, зламалися? Ми навіть не були надто дорогими! Могли відпустити якогось мерзотника за дві пінти пива та пакет чипсів.

Він замовкнув і на мить на його обличчі з'явилося спантеличення, а потім його погляд зупинився на мені й ліве око сіпнулося.

— А ви, — сказав він, і мені не сподобалася його інтонація. — Як довго ви змогли б тоді витримати? Повна шафа екскрементів була б лише розігрівом. Скоріше за все кілька з товаришів відвели б вас убік і пояснили б — грубо, але дружньо — що вам тут не раді.

Я всерйоз думав кинутися на нього — що завгодно, аби він замовкнув.

— І не сподівайтеся, що ваш інспектор допоміг би, — сказав він. — Він не зміг би написати у своєму рапорті «расова дискримінація» без помилок, навіть якби той рапорт взагалі було написано…

Я удав, що кидаюся на нього, щоб він відсахнувся, а сам чкурнув праворуч, геть він палаючої машини та бунту. Це не спрацювало. Фолсом не відсахнувся; коли я пробігав повз нього, він ударив мене так, наче не рукою, а дошкою. Я впав сідницею на землю й переді мною постав надзвичайно розлючений старший офіцер, що збирався щонайменше побити мене ногами. І щойно він копнув своїм черевиком по моєму стегну — синець у вигляді підбора потім цілий місяць тримався — як хтось ударив його ззаду.

Це був інспектор Неблет, досі вдягнений у свій незручний кітель, але в руці в нього був дерев'яний кийок для застосування під час бунтів, один з тих, які в 1980-их заборонили через те, що вони були трохи смертоносніші за древко льодоруба.

— Ґранте! — сказав він. — Що тут, в біса, коїться?!

Я підповз туди, де на тротуарі долілиць лежав Фолсом.

— Відбулося непоправне порушення громадського порядку, — казав я, перевертаючи Фолсома в таке положення, щоб він оклигав. Моя голова досі боліла від його удару, тому я був не дуже обережний.

— Але чому? — спитав він. — Нічого ж не передбачалося.

Бунти рідко бувають спонтанні. Зазвичай натовп треба зібрати й спровокувати, і сумлінний інспектор пильно стежить за таким. Особливо коли його ділянка містить такий магніт громадської непокори, як Трафальгарська площа. Єдина хоч трохи правдоподібна брехня, що спала мені на думку — хтось атакував Королівську Оперу психотропним аерозолем. Але я вирішив, що ця версія створить більше запитань, ніж дасть відповідей. Не кажучи вже про можливе недоречне застосування війська. Щойно я наважився був сказати правду, що який привид-вампір керує всіма глядачами, аж Неблет раптом втелепав, кого саме він щойно вдарив по голові.

— Боже мій! — сказав він, сідаючи навпочіпки, щоб подивитися зблизька. — Та це ж заступник помічника комісара Фолсом!

Наші погляди перетнулися над тілом нашого старшого офіцера.

— Він вас не бачив, сер, — сказав я. — Якщо ви викличете швидку допомогу, ми можемо прибрати його з місця злочину раніше, ніж він повернеться до тями. Трапився бунт, на нього напали, ви його врятували.

— А яка в цьому ваша роль?

— Надійний свідок, сер, — сказав я. — Вашого вчасного втручання.

Інспектор Неблет суворо подивився на мене.

— Я помилявся щодо вас, Ґранте, — сказав він. — Ви маєте певні риси справжнього копа.

— Дякую, сер, — сказав я.

Я подивився навколо. Бунтівники рушили звідси; як на мою думку, то по Флорал-Стріт до Площі.

— Де ТГП? — спитав я.

ТГП — це Територіальна Група Підтримки. Це такі хлопці, що їздять у фургонах «Мерседес Спринтер» і мають у своєму споряджені все, починаючи від шоломів і закінчуючи тазерами. У кожному районі кілька таких машин їздять навколо своєї території, особливо ввечері, а на випадок непередбачуваних подій напоготові були додаткові загони. Я мав підозру, що поточні події вважаються непередбачуваними.

— Їх розгортають на Лонг-Ейке та на Рассел-Стріт, — сказав Неблет. — Таке враження, що вони хочуть утримати бунт у межах Ковент-Ґарден.

З боку Площі почувся тріск, а потім радісні крики.

— А це що? — спитав Неблет.

— Гадаю, вони грабують ринок.

— Можеш викликати швидку? — спитав він.

— Ні, сер, я маю наказ знайти ватажка.

Коктейль Молотова має дуже впізнаваний звук. Якщо все зробили правильно, він видає «дзень — бах — вжууух»; останнє — то займання бензину, яке вас уб'є, якщо ви йому дозволите. Я знаю про це тому, що з Гендону не випустять, доки не проведеш веселий день, впродовж якого в тебе жбурлятимуть займистими пляшками. Ось чому і Неблет, і я інстинктивно пригнулися, коли почули удар об асфальт менш, ніж у п'ятнадцяти метрах від нас.

— Починається, — сказав Неблет.

Подивившись на південь, я побачив натовп правопорушників на перехресті Калвергей і Бау-Стріт. За ними я побачив відблиски полум'я на синіх шоломах і сірих щитах.

Мені досі треба було знайти Леслі, знерухомити її та відправити в лікарню, до доктора Валіда. Транспортних засобів для цього не бракуватиме, бо зараз до Ковент-Ґарден з'їхалися вже, напевно, половина лондонських карет швидкої допомоги. Отже, залишалося лише знайти її. Я вирішив припустити, що вона досі шукає можливість помститися Маклінові, який колись мав горілчану крамницю на Генріета-Стріт і був похований біля Акторської церкви. Це означало, що треба повернутися на Площу, з чого випливала, на жаль, необхідність або пройти крізь епіцентр громадської непокори на південь, або бігти вверх по Флорал-Стріт, присутність на якій бунтарів та інших халеп була непередбачувана.

На щастя, ті, хто займався реконструкцією Королівської Опери, подбали про те, щоб будівля мала багато виходів. Затримавшись лише для того, щоб побажати Неблетові удачі та потайки копнути Фолсома по гомілці, я побіг назад, у будівлю. А там треба було лише прослизнути повз каси та театральну крамницю й вийти на іншому боці Площі. Це було би просто, якби наразі хтось не грабував крамницю.

Велика скляна вітрина була розбита, осколками було вкрито виставлені на продаж відеодиски, торби з логотипом Королівської Балетної Школи та сувенірні ручки. Хтось вихопив з вітрини сріблясто-чорний манекен і жбурнув його в коридор так сильно, що той розбився об мармурову стіну. Зсередини чувся плач, який час від часу перебивався грюканням. Коли я крався повз вітрину, цікавість здолала мене і я зупинився біля дверей, щоб обережно зазирнути всередину.

Чоловік середнього віку сидів босий на підлозі крамниці, а навколо нього лежали сотні товарів у прозорих пластикових обгортках. У мене на очах він схопив один з пакунків, розірвав обгортку й вийняв звідти пару білих балетних туфель. Обережно, трохи висолопивши язик, чоловік спробував натягнути одну з туфель на свою велику волохату ступню. Не диво, що туфля виявилася для нього замалою, але він тягнув і тягнув за стрічки, доки не розірвав шов. Тримаючи зіпсовану туфлю перед очима, чоловік гірко заплакав. Коли він жбурнув це взуття геть і простягнув руку до іншої пари, я залишив його — про деякі речі краще нічого не знати.

Задній вхід до Королівської Опери знаходиться під колонадою в північно-східному куті Площі. Крамницю канцтоварів ліворуч було пограбовано, по бруківці до площі вітром несло клапті кольорового паперу. Праворуч мародери завзято грабували крамницю «Дісней», але магазин «Зроби ведмедика» чомусь уцілів, залишився оазою кольорового затишку. Схоже, більшість справжніх бійок відбувалися біля церкви, на західному боці, і я припустив, що саме там має бути Леслі. Я попрямував до критого ринку, розраховуючи дістатися під його прикриттям ближче до церкви. Коли я здолав половину цього шляху, мені хтось свиснув. Це був справжній, двома пальцями в рот, свист, який прорізав галас бунту.

З другого свисту я побачив його джерело. Це була Беверлі. Вона дивилася на мене з балкона другого поверху паба, а побачивши, що я дивлюся на неї, побігла до сходів. Я зустрів її внизу.

— Вони спалили мою машину! — сказала вона.

— Знаю, — сказав я.

— Мою чудову абсолютно нову машину! — сказала вона.

— Знаю, — сказав я і схопив її за руку. — Треба забиратися звідси.

Я спробував потягти її в напрямку Опери.

— Не можна повертатися тим шляхом, — сказала вона.

— Чому? — спитав я.

— Бо за тобою йдуть якісь люди, — відповіла вона.

Я озирнувся. Це знову були ті актори, а за ними йшли знайомі музиканти з оркестру, а потім ще якісь люди, вдягнені здебільшого у футболки — певно, ті, хто працював за лаштунками. Королівська Опера — заклад світового рівня, призначений для постановок найбільших опер в епічному масштабі, тож робітників сцени там було чимало.

— Боже мій! — сказала Беверлі. — Це Леслі?

Леслі проштовхалася з натовпу вперед, на ній досі було обличчя Панча. Вона підняла руку й трупа зупинилася.

— Біжи! — сказав я Беверлі.

— Гарна думка, — сказала вона, схопила мене за руку й потягла назад так сильно, що я мало не впав.

Беверлі чкурнула одним з темних цегляних коридорів, що вели до центру критого ринку. Оскільки вже вечоріло, більшість крамниць уже були зачинені, але біля буфетів з продажу напоїв та типових національних страв наразі мав бути аншлаг клієнтів. Але нікого не було видно, і я сподівався, що всі завбачливо розбіглися.

Позаду хором гучно вили актори та лунав верескливий сміх ходячого втілення безладу. Потім раптово настала зловісна тиша, а трохи згодом на дах упала перша запальна бомба. Хоч Леслі й сказала, що не хотіла моєї смерті, я починав підозрювати, що вона могла збрехати.

Беверлі витягла нас з коридору до однієї з критих крамниць, і саме там ми знайшли німецьку сім'ю. Їх було п'ятеро: флегматичний темноволосий батько, білява мати з гострими рисами лиця, і троє дітей віком від семи до дванадцяти років. Певно, коли розпочався ґвалт, вони сховалися за кіоском, де продавали їжу, а щойно почали визирати з-за своєї схованки, їм на зустріч прибігли ми з Беверлі. Мати перелякано скрикнула, найстарша дочка завищала, а чоловік приготувався битися. Батько не бажав битися, але був готовий захищати свою сім'ю від небезпечних стереотипів, якими б мізерними не були його шанси. Я показав йому своє посвідчення і він полегшено розслабився.

— Polizei, — сказав він своїй дружині, а потім дуже ввічливо спитав, чи не можемо ми їм допомогти.

Я відповів, що ми залюбки допоможемо, а розпочати треба з того, щоб знайти найближчий вихід та евакуюватися. Раптом я спітнів і збагнув, що причиною цьому є жар, що потрапляв мені на спину від пожежі. Уся задня частина критого ринку палала. Я поклав одну руку на спину батька, іншу — на спину старшого сина, і штовхнув їх геть від пожежі.

— Raus, raus! — волав я, сподіваючись, що це дійсно означає «Забирайтеся звідси».

Беверлі вела нас до поки що неушкодженого південно-західного кута ринку, але щойно ми дісталися другого ряду прилавків, як вона різко загальмувала, а ми з німецькою сім'єю врізалися в її спину. Попереду група бунтівників скористалася західним фасадом ринку для бійки з поліцейським підкріпленням.

— Ми в пастці, — сказала Беверлі.

Бунтівники стояли до нас спинами, але рано чи пізно хтось з них обернеться.

Один з магазинів виглядав напрочуд непограбованим, і хоча забігати в будівлю під час пожежі загалом вважається неправильним, іншого виходу я не бачив. І лише коли ми протиснулися всередину і я вже сидів навпочіпки за манекеном, на якому з одягу були лише два клаптики шовку, я збагнув, що ми знаходимося у філії «Seraglio». Я переконав сім'ю присісти за прилавком, щоб їх не було видно ззовні.

— Будь ласка! — благала мати. — Що тут відбувається?

— Не знаю, сестро, — сказала Беверлі. — Я тут рядовий працівник.

Критий ринок на Ковент-Ґарден має чотири паралельні ряди крамниць під дахом зі скла та заліза. Початково вони були збудовані як овочеві кіоски, згодом їх спереду закрили вітринами та підвели електрику, але вони досі були три метри завширшки. В них запхали крамниці, кав'ярні та мініатюрні версії тих престижних бутиків, які не збиралися дозволити такій дрібниці, як неадекватна торговельна площа, завадити їм взяти участь в обслуговуванні багатих туристів. Як наслідок, наш притулок був захаращений елегантними сріблястими та чорними манекенами, вдягнутими в досить маленькі клаптики сатину. Я сподівався, що завдяки манекенам нас буде важче помітити, якщо хтось сюди зазирне.

Це припущення було перевірено на кількох бунтівниках, що проходили повз вітрини. Судячи з драних піджаків і брудних білих сорочок, це були глядачі, а не виконавці. Коли вони зупинилися навпроти нашого магазину, розмовляючи один з одним з гортанним акцентом біржових маклерів, я затамував подих.

Дивно, але я чомусь не боявся. Натомість мені було соромно; ця чудова сім'я, живе втілення фон Траппів, приїхала до мого міста, і замість того, щоб у них дбайливо взяли надлишок грошей, вони зіткнулися з насиллям, травмами та поганими манерами лондонців. Мене це неабияк вкурвило.

Біржові маклери пішли геть.

— Добре, — сказав я через хвилину, — я перевірю, чи можемо ми вже піти.

Я обережно вийшов за двері й подивився навколо. Добра новина: бунтівників навколо не було, погана — куди б я не подивився, всюди був вогонь. Я пробіг трохи до найближчого виходу, але не встиг зробити й кількох кроків, як навколишній жар почав смалити волосся в носі. Я швидко забіг назад у крамницю.

— Беверлі, — сказав я. — Ми по самі вуха в лайні.

Я розповів їй про пожежу.

Мати нахмурилася. Сімейним лінгвістом була вона.

— Є проблеми? — спитала вона.

Полум'я чудово віддзеркалювалося у вітринах магазина та в сріблястих обличчях манекенів, тож брехати було марно. Вона подивилася на дітей, а потім знов на мене.

— І ви нічого не можете зробити?

Я подивився на Беверлі.

— Ти не можеш зробити якусь магію? — спитала вона.

Поза всяким сумнівом ставало спекотно.

— А ти?

— Ти маєш дати на це згоду, — сказала вона.

— Що?

— Така угода, — відповіла Беверлі. — Ти маєш дати на це згоду.

Одна з віконних шибок тріснула.

— Я даю згоду, — сказав я. — Роби те, що потрібно.

Беверлі кинулася на підлогу й притулилася до неї щокою. Я бачив, що її губи ворушаться. Я відчув, як щось пройшло крізь мене, це відчуття було схоже на дощ, на звук хлопчиків, які вдалині грають у футбол, на запах троянд у передмісті, на щойно вимиті машини, на вечірні телевізійні передачі, що мерехтять за напівпрозорими шторами.

— Що вона робить? — спитала мати. — Вона молиться за нас, так?

— Щось таке, — сказав я.

— Тс-с, — сказала Беверлі, сідаючи. — Я слухаю.

— Що саме?

Щось влетіло у вікно, відскочило від стіни та впало мені на коліна — кришка пожежного гідранта. Побачивши, як я його оглядаю, Беверлі вибачливо знизала плечима.

— Що саме ти зробила? — спитав я.

— Я не певна, — сказала вона. — Раніше я такого ніколи не пробувала.

Дим густішав, і ми були змушені лягти лицем на холодні камені підлоги. Середнє німченя заплакало. Мати обійняла його однією рукою й підсунула ближче до себе. Найменша дівчинка зберігала стоїчний спокій. Вона не зводила свої блакитні очі з мене. Батько не знаходив собі місця. Він думав, чи не варто йому принаймні підвестися й спробувати зробити щось марне, але героїчне. Я чудово розумів його. Остання вітрина розбилася й уламки скла посипалися на мою спину. Я вдихнув дим, закашляв, знову вдихнув дим. Було таке враження, що я не можу вдихнути достатньо. Я зрозумів, що це кінець — я помру.

Беверлі почала сміятися.

Раптом навколо нас був спекотний недільний ранок під несподівано блакитним небом. Запах нагрітого пластику та пилу: з сараю дістають надувний басейн і вдягнені в купальники та плавки діти стрибають від радості. Обличчя тата почервоніло, бо він надуває басейн, а мати кричить, щоб малі були обережні. Крізь вікно кухні від крана з холодною водою тягнуть шланг. Шланг кашляє пилом, усі діти вичікувально зазирають у нього…

Підлога затремтіла і щойно я встиг подумати «Що за дідько?!», аж у південний бік крамниці вдарила стіна води. Двері розчахнуло й не встиг я за щось схопитися, аж повінь здійняла мене й вдарила об стелю. Ударом вибило з моїх легень повітря, і я був змушений скоритися інстинктові й хапнути ротом. На мить мені стало видно, як Беверлі спокійно плаває серед мотлоху, а потім вода витекла з крамниці так швидко, що я гепнувся на підлогу.

Батько, виявивши більшу холоднокровність, ніж я, утримав себе та свою сім'ю, упершись у прилавок. Вони всі запевнили мене, що з ними все гаразд, окрім найменшої, яка хотіла те саме ще раз. Стоячи посеред крамниці, Беверлі переможно скинула вгору кулак.

— Так! — сказала вона. — А чи може таке зробити Тайберн?

Ейфорія Беверлі тривала довго: за цей час я встиг відправити німецьку сім'ю до найближчої швидкої допомоги. Наскільки я зміг зрозуміти з побаченого, спричинена Беверлі хвиля води розпочалася десь біля центра критого ринку й покотилася на всі боки, заливши Площу приблизно на десять сантиметрів. Я подумав, що Беверлі одним ударом збільшила руйнування того вечора вчетверо, але ділитися з нею цією думкою не став. Вогонь, який був на даху, їй погасити не вдалося, але коли ми йшли звідти, туди вже прямували лондонські пожежники, які закінчать цю справу.

Побачивши пожежників, Беверлі дивно збудилася й практично потягла мене вздовж Джеймс-Стріт геть від ринку. Заворушення, схоже, вже скінчилися, якщо не зважати на ЗМІ, що полювали на відьом, і на офіцерів швидкого реагування, що стояли групами навколо, обговорювали методи застосування кийків і повертали на місце свої ідентифікаційні номери.

Ми сіли на п'єдесталі колони на Севен Даєлз і дивилися на машини служб швидкого реагування, що ревіли повз нас; кожного разу, коли проїжджали пожежники, Беверлі здригалася. Хоч вечір був теплий, ми почали мерзнути, бо були наскрізь промоклі. Беверлі взяла мене за руку й стиснула її.

— Я в такій халепі, — сказала вона.

Я обняв її однією рукою, а вона скористалася цією нагодою, щоб просунути під мою сорочку холодну руку й гріти її там.

— Дуже дякую, — сказав я.

— Просто замовкни й думай про щось тепле, — сказала вона, неначе коли її груди терлися об мій бік, я міг думати про щось інше.

— Ну, зіпсувала ти кілька труб, — сказав я. — Які через це можуть бути проблеми?

— То були пожежні гідранти, а це означає, що культ Нептуна буде невдоволений, — відповіла вона.

— Культ Нептуна?

— Лондонська пожежна бригада, — пояснила вона.

— Лондонські пожежники вірять у бога Нептуна?

— Ні. Принаймні, не офіційно, — сказала вона. — Але ж ти розумієш: моряки та Нептун — природний союз.

— Пожежники — моряки?

— Не зараз, — сказала вона. — Але за старих часів для тушіння пожеж шукали дисциплінованих хлопців, які розумілися на воді, линвах та драбинах і не боялися висоти. А з іншого боку, багато моряків шукали постійну роботу на суші, тож вони були наче створені одні для одного.

— Але все одно… Нептун? — сказав я. — Римський бог моря?

Беверлі поклала голову на моє плече. Її волосся було мокре, але я не заперечував.

— Моряки забобонні, — сказала вона. — Навіть ті з них, хто вірить в Ісуса, знають, що треба мати повагу до Царя Морів.

— Ти зустрічалася з Нептуном?

— Не кажи дурниць, — відповіла вона. — Такої особи не існує. У будь-якому разі, мені соромно за гідранти, але по-справжньому мене турбує Лондонський водоканал.

— Дай-но вгадаю, — сказав я. — Вони шанувальники Ктулху?

— Не думаю, що вони в когось вірять, але тих, хто може зливати у твій головний витік неочищені стічні води, краще не сердити.

— Знаєш, — сказав я, — я, здається, жодного разу не бачив твою річку.

Беверлі посунулася й влаштувалася зручніше на моїх грудях.

— Я маю хату недалеко від Кінгстон-Байпас, — сказала вона. — Будинок невеличкий, але садок спускається аж до води, — вона підняла голову так, що її губи злегка торкалися моїх. — Можемо поплавати.

Ми поцілувалися. Вона смакувала полуницями, вершками та жуйкою. Бог знає, що з нами могло бути далі, але натомість біля нас вискнув, гальмуючи, «Рейндж-Ровер», і Беверлі відірвалася від мене так швидко, що в мене губи пекли.

З «Рейндж-Ровера» вийшла й попростувала до нас кремезна жінка в джинсах. Її темношкіре виразне кругле обличчя на разі виражало надзвичайне невдоволення.

— Беверлі! — сказала вона, майже не звернувши на мене увагу. — На тебе чекають проблеми — негайно в машину.

Беверлі зітхнула, поцілувала мене в щоку й пішла до сестри. Попри біль у побитій спині, я підвівся.

— Пітере, — сказала Беверлі, — познайомся, це моя сестра Фліт.

Фліт критично оглянула мене. На вигляд їй було трохи за тридцять, статура як у спринтерки — широкі плечі, тонка талія, великі м'язисті стегна. На ній був твідовий піджак поверх чорного светра, волосся стрижене до стану майже щетини. У мене з'явилося дивне відчуття, що я її звідкись знаю, ніби як при зустрічі з трохи знаменитою людиною, ім'я якої не можеш згадати.

— Я б залюбки познайомилася, Пітере, але зараз не слушний час, — сказала Фліт. Потім вона повернулася до Беверлі: — Сідай у машину.

Беверлі сумно посміхнулася мені й зробила те, що їй сказали.

— Зачекайте! — сказав я. — Я десь вас бачив.

— Ти вчився в тій самій школі, що й мої діти, — сказала вона, знов сідаючи в Рейндж-Ровер.

Щойно двері зачинилися, Фліт почала кричати на Беверлі. Я зміг розчути лише «дитина безвідповідальна». Побачивши, що я дивлюся, Беверлі закотила очі. Я замислився: як воно, рости з багатьма сестрами? А ще я подумав, що було б добре, якби по мене теж хтось приїхав на Рейндж-Ровері, навіть якщо цей хтось кричав би на мене всю дорогу.

Лондонські заворушення мають дивну рису: щойно вийдеш за межу бунту — усе здається таким, як завжди. З поганого — Ковент-Ґарден майже згорів, але було й добре: на найголовніші гілки громадського транспорту це ніяк не вплинуло. Було темно, я був мокрий, у Фоллі мене досі не пускають, а провести ще одну ніч на стільці в палаті Найтінґейла мені не хотілося. Я зробив те, що робить кожний, хто не має іншого вибору — повернувся туди, де тебе впустять, коли б ти не прийшов.

Сісти в метро було помилкою. Поїзди були переповнені людьми, що поверталися додому з вечірніх пиятик. Попри пізній вечір, у вагонах було тепло й тісно, але зважаючи на мій мокрий, розхристаний і трохи етнічний вигляд, мені давали більше місця, ніж іншим людям.

У мене боліли спина та нога, я був утомлений і щось я упускав. У поліцейську інтуїцію я ніколи не вірив. Я спостерігав за тим, як працює Леслі: кожного разу, коли вона щось вгадувала, це траплялося тому, що вона помічала те, що я пропустив, копала глибше й більше думала про розслідування. Якщо я хочу врятувати її життя, мені треба робити те саме.

На Ґудж-стріт зайшли ще люди. Стало спекотніше, зате я почав висихати. Хлопець у коричневих штанах і синій куртці зайняв місце праворуч від мене, біля дверей до іншого вагона, настільки близько, що я чув писклявий ритм з його навушників. Я знову відчув себе захищеним анонімністю.

Жодне з прочитаних мною згадувань про поверненців не пояснювало, чому і як звичайний привид отримував уміння висмоктувати магію з інших привидів. Моя робоча теорія полягала в тому, що привиди були копіями особистостей, які якимось чином закарбувалися в магічному осаді, що накопичувався на фізичних предметах, тобто, у vestigia. Я мав підозру, що з часом привиди деградують так само, як записи на магнітофонній стрічці, якщо тільки їхній сигнал не підсилювали додатковою магією, звідси й потреба висмоктувати її з інших привидів.

На «Воррен-Стріт» до нашого вагону, певно, зайшов пияк-демагог; після короткої розминки він досяг піку своєї форми, коли ми під'їхали до станції «Юстон». Мене на той час відволікала від нього молода жінка, на якій був рожевий топ, декольте якого було глибшим, ніж я вважав фізично можливим; сівши в вагон, вона сперлася на скляну перегородку навпроти мене. Я відвів очі, щоб вона не помітила, що я дивлюсь, і зосередився на найближчому рекламному оголошенні. Я відчув, що хлопець у синій куртці посунувся; певно, він робив те саме, що я.

До мого куточка у вагоні увірвався білий хлопець з дредами, і я відчув запах пачулі, тютюну та марихуани. Трохи повагавшись, жінка в топі посунулася ближче до мене — певно, вирішила, що я є меншим з двох зол.

— Пси, пси! — волав десь в іншому кінці вагону п'яниця. — Ця країна йде псу під хвіст!

Наш щасливий потяг рушив далі.

Поверненці мали бути рідкістю, бо інакше не стало би привидів, якими вони живляться, і це знов повертало мене до питання: чому з'являється поверненець? Може, через психологічний стан у мить смерті? Навіть за стандартами вісімнадцятого століття смерть Генрі Пайка була безглузда та несправедлива, але його образа на Чарльза Макліна та розчарування сумним станом своєї акторської кар'єри все одно здавалися мені недостатньою мотивацією для того, щоб змусити бідолашного Брендона Купертауна бити свою дружину до смерті.

— Раніше тут, бля, рай був! — горланив п'яниця. Навряд чи він мав на увазі Кемден-Таун, який, попри розташовані тут ринки, ніколи не претендував більше, ніж на бідну пристойність.

На станції «Кемден» Північна лінія розділяється на гілки до Едґвера та до Хай Барнет, тож багато людей тут вийшли, а ще більше — зайшли. Нас усіх стиснуло ще сильніше, і прямісінько перед моїм носом опинилася маківка голови жінки в топі; у неї були світлі корені волосся та лупа. Праворуч до мене притиснуло чоловіка в синій куртці, удвох вони притиснули мене до дверей. Ми всі совалися, намагаючись тримати свої пахви далі від чужих носів, бо незручність не виправдовує відсутність манер і погляди комусь просто в очі.

Пияк запрошував усіх заходити.

— Чим більше, тим веселіше! — кричав він. — Запхнімо сюди весь світ — чом ні?

Запах від білого хлопця з дредами став сильніший, до нього додалися сеча та екскременти; цікаво, коли він востаннє міняв свої псевдо-військові штани?

Менш ніж через хвилину після «Кемден-Таун» потяг різко зупинився. Пасажири видали майже підсвідомий стогін, особливо після того, як світло потьмяніло. Я почув, як в іншому кінці вагона хтось сміється.

«За Генрі Пайком є ще щось, — думав я, — щось набагато гірше, ніж актор-невдаха».

— Авжеж є! — крикнув випивоха. — Це я!

Я вигнув шию, щоб подивитися на нього, але вид мені заступав білий хлопець з дредами, в якого на обличчі наразі був вираз тупого задоволення. Запах лайна посилився, і я збагнув, що хлопець щойно спорожнився собі в штани. Перетнувшись зі мною поглядом, він вдоволено посміхнувся.

— Хто ти?! — крикнув я.

Я спробував вийти зі свого кута, але жінка в топі відкинулася назад і притиснула мене до стіни. Світло стало ще слабшим, і цього разу стогін пасажирів був чудово чутний.

— Я диявольський трунок! — кричав п'яниця. — Я пияцький генделик, я наркоманське кубло! Я послідовник Капітана Свінга, Вотта Тайлера та Освальда Мозлі. Я — вищирені зуби у вікні екіпажа; через мене Діккенс прагнув до села, я — те, чого бояться ваші Майстри!

Я штовхнув жінку в топі, але мої руки залишилися нерухомим, неначе в кошмарі. Вона почала тертися об мене. У вагоні ставало спекотніше, я почав пітніти. Чиясь рука раптом схопила мою сідницю й сильно стиснула її — то був чоловік у синій куртці. Я був настільки шокований, що заціпенів. Я подивився йому в обличчя, але він з типово нудним, відстороненим виглядом досвідченого користувача транспорту дивився просто перед собою. Звуки з навушників стали гучнішими й дратівливими, ніж досі.

Задихаючись від смороду лайна, я відштовхнув жінку в топі достатньо, щоб глянути вздовж вагона. Я побачив галасливого пияка — він мав обличчя містера Панча.

Чоловік у куртці відпустив мою сідницю і спробував просунути руку мені під джинси. Жінка в топі втиснула свій бік мені в промежину.

— Хіба так, — репетував Містер Панч, — має жити молодий чоловік?

Білий хлопець з дредами нахилився до мене й неквапливо тицьнув у моє обличчя пальцем.

— Тиць, — сказав він і захихотів.

А потім зробив те саме ще раз.

Є межа, за якою будь-яка людина втратить самоконтроль і кидатиметься на всіх навколо. Декотрі люди живуть на цій межі все життя; більшість з них зрештою потрапляють до в'язниці. Декого, зазвичай жінок, ведуть до цієї межі повільно, роками, доки одного дня, не сіло не впало, ліжко горить, а адвокат наполягає, що мала місце надзвичайна провокація.

Я був на цій межі, я відчував справедливий гнів. Як чудово було б начхати на наслідки і просто відірватися! Бо іноді просто хочеться, щоб цей клятий всесвіт трохи прислухався до тебе; хіба це, курва, надмірне прохання?

І тоді я зрозумів, що річ саме в цьому.

Містер Панч — дух бунтарства й непокори — робить саме те, що написано на етикетці. Саме він стояв за Генрі Пайком, і тепер він ліз у мій розум.

— Зрозуміло, — сказав я. — Генрі Пайк, Купертаун, велокур'єр — всі сильно ображені… але ж у великому місті всі такі, хіба не так, Панче? І який відсоток насправді впускають тебе у свій мозок? Б'юсь об заклад, що в тебе паскудна статистика. Тож іди геть звідси, я додому їду!

Цієї миті я збагнув, що потяг знову їде, що світло горить як слід, а чоловік у синій куртці не тримає свою руку під моїми штанами. П'яниця мовчав. Усі пасажири старанно оминали мене поглядами.

Я вийшов на «Кентіш-Таун» — наступній зупинці. На щастя, саме тут мені й треба було вийти.

Від вересня 1944 року по березень 1945-го милий нацистський покидьок Вернер фон Браун спрямовував свої ракети Фау-2 на зірки, але, як йдеться в пісні, чомусь влучав у Лондон. Коли мій батько був дитиною, все місто було поцятковане вирвами від бомб і прогалинами в рядах будинків, де чийсь дім було знищено. У післявоєнні роки зруйновані місця поступово розчищали й відбудовували — це була послідовність жахливих архітектурних помилок. Тато любив казати, що ту помилку, в який виріс я, було збудовано на місці падіння ракети Фау-2, але я підозрюю, що то був звичайний пакунок німецької вибухівки, скинутий звичайним бомбардувальником.

Але що б не створило ту двохсотметрову прогалину у вікторіанській терасі, що йшла вздовж Лейтон-Роуд, післявоєнні планувальники не збиралися втрачати можливість припуститися помилки такого масштабу. Збудовані в 1950-их будівлі кварталу Пеквотер мали шість поверхів, прямокутну форму, а як останній естетський штрих — вони були зроблені з брудно-сірої цегли, що з часом ставала ще огиднішою. А тому, коли акт про чисте повітря поклав край знаменитим, схожим на гороховий суп лондонським туманам, і старі будівлі чистили піскоструминними машинами, наш будинок став виглядати ще гірше, ніж раніше.

Стіни були товсті, тож я, принаймні, не був змушений рости, слухаючи сусідський телевізор, але вони були зроблені виходячи з властивого всім післявоєнним архітекторам неправильного припущення, що робочий клас Лондона складається виключно з гобітів. У моїх батьків була квартира на четвертому поверсі, вхідні двері якої виходили в коридор, що був на відкритому повітрі. На початку 1990-их, коли я ріс, стіни були вкриті графіті, а сходовий колодязь — собачим лайном. У наші дні графіті майже не залишилося, а лайно регулярно змивають шлангом у каналізацію, що за місцевими стандартами вважається ушляхетнюванням. Я досі мав ключ від вхідних дверей, і це було добре, бо коли я прийшов, батьків не було вдома.

Їхня відсутність була настільки несподівана, що я завмер. Моєму батькові вже більш ніж сімдесят років, і він не часто виходить. Я вирішив, що сьогодні якийсь важливий привід, весілля або хрестини, якщо мати вдягла його й витягла з квартири. А дізнаюся я про все, коли вони повернуться. Я зробив собі чашку чаю зі згущеним молоком і цукром і з'їв два печива. Підкріпившись, я пішов до кімнати, що колись була моєю, щоб подивитися, чи не знайдеться там місце, щоб переночувати.

Щойно я виселився звідси — я маю на увазі приблизно через десять хвилин після того, як за мною зачинилися двері — моя мати почала користатися моєю кімнатою як коморою. Там було багацько картонних коробок, кожна з яких була повна й закрита за допомогою скотчу. Для того, щоб просто лягти, довелося прибрати кілька з них з ліжка. Вони були важкі й пахнули пилом. Приблизно раз на два роки моя мати збирала одяг, взуття, кухонний інструмент і косметику, складала їх у коробки й відправляла їх своїй родині у Фритаун. Той факт, що значна частина її найближчих родичів вже іммігрувала до Великобританії, США та, як не дивно, Данії, кількість посилок ніяк не зменшував. Африканські родини відомі своєю розширеністю, але в мене було враження, що мати родичалася приблизно з половиною населення Сьєрра-Леоне. Ще в дуже малому віці я засвоїв: усе, що мені належало, але я не захищав, могло раптово бути схоплено й депортовано. Приміром, мій «Лего» став предметом безупинної війни відтоді, як мені виповнилося одинадцять і мама вирішила, що я вже завеликий для таких іграшок. «Лего» загадковим чином зник, коли мені було тринадцять років, під час шкільної екскурсії.

Я роззувся, заліз під ковдру й заснув раніше, ніж встиг подумати, куди ділися всі мої постери.

Через кілька годин я ненадовго прокинувся від звуку обережно зачинених дверей спальні та приглушеного голосу батька. Мати сказала щось таке, що розсмішило його; я заспокоївся, що все гаразд, і знов заснув.

Наступного разу я прокинувся набагато пізніше, коли у вікно моєї спальні потрапили сонячні промені. Я лежав на спині, почуваючись оновленим, маючи тверду ерекцію та нечіткий спогад про еротичний сон за участю Беверлі. Що мені робити з Беверлі Брук? Те, що вона мені подобалася, було зрозуміло; те, що я їй подобався, було досить очевидно, але те, що вона була не зовсім людина, дещо непокоїло. Беверлі хотіла, щоб я поплавав з нею в її річці, а я не мав жодної гадки, що це означає, окрім того, що Айсіс не радила мені це робити. Я мав сильну підозру, що неможливо трахатися з дочкою Річки Темзи, не втративши під ногами дно; у буквальному сенсі.

— Річ не в тім, що я боюсь зобов'язань, — сказав я до стелі. — Просто спершу я хотів би знати, про які саме зобов'язання йдеться.

— Ти вже прокинувся, Пітере? — тихо спитав за дверима голос батька.

— Так, тату, прокинувся.

— Мама залишила тобі обід, — сказав він.

«Уже обід», — подумав я. Півдня минуло й нічого не зроблено. Я зліз з ліжка, протиснувся повз купу картонних коробок і попрямував до душу.

Ванна кімната, як і решта квартири, була дещо гобітського розміру, і втиснути душ у проміжок між умивальником і вікном вдалося лише завдяки грубій силі польського сантехніка. Оскільки цю операцію було сплачено з моєї кишені, я подбав, щоб мені не треба було нахилятися, щоб намочити голову. Біля душу висів новий дозатор для рідкого мила, один з тих, що можна побачити в туалетах керівництв великих компаній; його було куплено або поцуплено в оптового продавця. Я звернув увагу, що туалетний папір і рушники були набагато кращого бренду, ніж ті, якими ми користувалися, коли я жив удома; певно, мама тепер прибирала в значно кращих офісах.

Я вийшов з-під душу й витерся величезним пухнастим рушником, в куті якого було місце для вишивання назви організації. Мій батько належав до старої школи носіїв хвороб сухої шкіри, чиїм гаслом було «справжні чоловіки не зволожуються», а мама мала лише оптову ємність кокосового масла. Проти кокосового масла я не мав жодних заперечень, окрім того, що потім весь день пахнеш як шоколадний батончик. Подбавши про шкіру, я повернувся до своєї старої кімнати, а там почав розкривати випадкові коробки, доки не натрапив на підхожий одяг. Одному з моїх далеких кузенів доведеться обійтися без нього.

Кухня являла собою вузьку щілину, в якій можна було би тренувати команду підводного човна. Вона була достатньо великою, щоб мати раковину, плиту та робочу поверхню. Двері в дальньому кінці вели на такий самий маленький балкон, який, принаймні, впродовж більшої частини року був достатньо освітлений сонцем, щоб сушити на ньому білизну. З балкона підіймалися завитки блакитного тютюнового диму, що означало, що мій батько вийшов насолодитися однією зі своїх чотирьох щоденних самокруток.

Мама залишила на плиті курятину по-африканськи та приблизно півкіло басматі. Я поставив і те, і інше в мікрохвильову піч і спитав батька, чи не хоче він кави. Він погодився, і я зробив дві чашки, скориставшись розчинною кавою з бляшанки «Нескафе» промислового розміру. Щоб приховати смак, я додав багацько згущеного молока.

Батько мав добрий вигляд, а це означало, що цього ранку він уже прийняв свої «ліки». За часів розквіту своєї кар'єри він мав репутацію добре доглянутого, і мама дбала про його зовнішній вигляд: штани кольору хакі, лляний піджак, світло-зелена сорочка. Я завжди вважав цей стиль імперським шиком, і моїй мамі він був безумовно небайдужий. Сидячи на сонці в плетеному з лози кріслі, що було завширшки майже як балкон, він дійсно справляв досить колоніальне враження. Місця на балконі залишилося лише для табурета та приставного столика. Я поставив чашки с кавою на столик біля великої попільнички з рекламою пива та батькової бляшанки з тютюном.

Ясного дня з нашого балкону було видно через весь двір аж до завіс на вікнах сусідів.

— Як справи в Погані? — спитав він. Він завжди називав поліцію поганню, хоча й прийшов на мій випускний з Гендону й здавалося, що він тоді пишався мною.

— Непросто втримувати маси, — сказав я. — Вони повсякчас б'ються та крадуть.

— Такі вже сумні реалії життя робітників, — сказав тато.

Він надпив каву, поставив кухоль і взяв бляшанку з тютюном. Він не відкрив її, а лише поставив собі на коліна й тримав на ній пальці.

Я спитав, чи все гаразд у мами, і де вони були минулого вечора. У неї все гаразд, вони були на весіллі. Він не міг згадати, на чиєму. Одного з моїх «кузенів» — це слово мало діапазон значень від «дитини моєї тітки» до «хлопця, який колись зайшов до будинку матері й два роки не виходив». За традицією весілля в Сьєрра-Леоне має тривати кілька днів, так само, як і похорон, але з поваги до гарячкового ритму сучасного британського життя іммігранти намагалися скорочувати святкування до одного дня; максимум — півтори доби. Не враховуючи підготовки.

Описуючи музику на весіллі — про їжу, одяг і релігію його спогади були досить туманні — тато відкрив бляшанку з тютюном, дістав пачку цигаркового паперу й надзвичайно обережно й зосереджено згорнув собі самокрутку. Довівши цю роботу до задовільного результату, він поклав тютюн, папір і власне самокрутку в бляшанку, закрив її та знов поставив на стіл. Коли він брав свою каву, я побачив, що руки в нього тремтять. Бляшанка стоятиме на столі стільки, скільки тато витримає, а тоді він знову візьме її, поставить собі на коліна й зробить цигарку наново, а якщо буде зовсім несила, то випалить цю гидоту. У батька була рання стадія емфіземи. Той самий лікар, що поставляв йому героїн, попередив, що якщо він не може кинути палити, то має принаймні палити не більше, ніж п'ять цигарок на день.

— Ти віриш у магію? — спитав я.

— Колись я слухав, як грає Діззі Ґілеспі, — сказав тато. — Це рахується?

— Можливо, — сказав я. — Звідки, на твою думку, береться таке вміння грати?

— У випадку Діззі? Це талант і важка праця, але я знав одного саксофоніста, який казав, що отримав уміння від Диявола, підписав із ним контракт на перехресті, абощо.

— Дай-но вгадаю, — сказав я. — Він був з Міссісіпі?

— Ні, з Кетфорда, — відповів тато. — Сказав, що підписав контракт на Арчер-Стріт.

— І він добре грав?

— Непогано, — сказав тато. — Але два тижні по тому той бідолаха осліпнув.

— Це було частиною угоди? — спитав я.

— Виходить, що так, — відповів тато. — Твоя мати так це пояснила, коли я розповів їй. Вона сказала, що лише дурень очікує, що отримає щось задарма.

Це було цілком у дусі мами, яка казала «Те, що нічого не коштує, нічого й не варте». Але її головним принципом, принаймні, стосовно мене, було «Не думай, що вже такий великий, що я тебе не відлупцюю». Насправді вона мене ніколи не била, і саме через цей дефіцит, за її словами, я не зміг скласти іспити на відмінно. Чисельні кузени, що вчилися в університетах, регулярно згадувалися як зразки дисципліни, досягнутої домашнім фізичним насиллям.

Батько взяв бляшанку з тютюном і поклав її собі на коліна. Я взяв кухлі й помив їх на кухні. Згадав про залишені в мікрохвильовій пічці курятину та рис. Я виніс їх на балкон, поїв курятини, але залишив більшу частину рису. А ще я випив близько літра холодної води — то була звичайна побічна дія маминої їжі. Я всерйоз подумав, чи не піти мені знову спати. Що ще я міг вдіяти?

Я висунув голову на балкон, щоб спитати тата, чи не потрібно йому що-небудь. Він сказав, що нічого не треба. Я дивився, як він розкрив бляшанку, взяв самокрутку й поклав її в рот. Так само церемонно, як він її згортав, він дістав свою сріблясту керосинову запальничку та підпалив цигарку. Коли він вдихнув дим уперше, на його обличчі з'явилося блаженство. А потім він почав кашляти тим огидним вогким кашлем, коли здається, що зараз легені вивернуться. Тренованим рухом він загасив цигарку й зачекав, поки кашель припиниться. Дочекавшись, він сунув цигарку поміж губами й знов запалив її. Я не став залишатися — я знав, що буде далі.

Я люблю свого тата. Він — живе застереження.

У моєї мами було три стаціонарні телефони. Я взяв один з них і зателефонував на номер своєї голосової пошти. Перше ж повідомлення було від доктора Валіда.

— Привіт, Пітере! — сказав він. — Я просто хотів сказати, що Томас притомний і питає про тебе.

У газетах це назвали Травневим Безумством, але в мене ці слова асоціювалися зі світським танцем. Жовта преса назвала це Травневим Шалом; напевно, щоб менше літер на першій сторінці тулити. По телевізору показали якихось жінок середнього віку, в довгих сукнях, які жбурляли камінням у поліцію. Ніхто не мав жодної гадки про те, що трапилося, тому знавці різних мастей взялися пояснювати, що причиною зворушень став той або інший соціоекономічний фактор, що розглядався в останній з виданих ними книжок. У всьому безумовно був винен один з аспектів сучасного суспільства… якби ж ми тільки знали, який саме.

У відділі негайної допомоги університетської лікарні спостерігалася присутність великої кількості полісменів; більшість з них або байдикували, заробляючи собі понаднормові години, або намагалися взяти свідчення у жертв заворушень. Я не хотів давати свідчення, тому прослизнув крізь задній хід, схопивши швабру й удавши з себе прибиральника. Шукаючи доктора Валіда, я заблукав на верхніх поверхах, доки не натрапив на коридор, що виглядав трохи знайомим. Я відчиняв двері навмання, доки не знайшов Найтінґейла. Його вигляд не був кращим, ніж минулого разу.

— Інспекторе! — сказав я. — Ви хотіли бачити мене.

Його очі розплющилися й глянули на мене. Я сів на краю ліжка, щоб він міг бачити мене, не рухаючи головою.

— Мене підстрелили… — прошепотів він.

— Я знаю, — сказав я. — Я був там.

— Раніше підстрелили… — сказав він.

— Справді? Коли?

— На війні.

— На котрій війні? — спитав я.

Найтінґейл скривився й посунувся в ліжку.

— Друга… — сказав він.

— Друга світова війна, — сказав я. — І де ж ви були, в бригаді немовлят?

Щоб бути призваним у 1945 році, Найтінґейл мав народитися хоча б у 1929-му, і навіть тоді йому б довелося брехати про свій вік.

— Скільки вам років?

— Багато, — прошепотів він. — Початок століття.

— Початок століття? — спитав я і він кивнув. — Ви народилися на початку століття… двадцятого століття?

Він виглядав років на сорок п'ять, а це досить круто, якщо лежиш у лікарняному ліжку, під'єднаний до машини, що періодично пищить.

— Вам більш як сто років?

Найтінґейл захрипів, чим на мить налякав мене, доки я не збагнув, що це він сміється.

— Це природно?

Він похитав головою.

— Ви знаєте, чому так?

— Дарованому коню… — прошепотів він. — Зуби…

З цим я не міг не погодитися. Я не хотів його перевтомлювати, тому розповів йому про Леслі, про бунт і про те, що мене не впускають у Фоллі. Коли я спитав його, чи може Моллі допомогти мені знайти Генрі Пайка, він похитав головою.

— Небезпечно, — сказав він.

— Це треба зробити, — сказав я. — Я думаю, що він не зупиниться, доки його не зупинять.

Повільно, слово за словом, Найтінґейл розповів мені, як це має бути зроблено, і мені це анітрохи не сподобалося. Це був жахливий план, який, до речі, не відповідав на питання, як мені повернутися в Фоллі.

— Мати Тайберн… — сказав Найтінґейл.

— Ви хочете, щоб вона наказала своїй доньці? — спитав я. — Чому ви думаєте, що вона це зробить?

— Гордість… — сказав Найтінґейл.

— Ви хочете, щоб я благав?

— Не її гордість… — сказав Найтінґейл. — Твоя.