Річки Лондона

Розділ 6 Каретня

Вдень, якщо я не був у лабораторії, не навчався і не пішов гуляти, моїм завданням було прислухатися до дзвоника вхідних дверей на випадок, якщо хтось прийде. Це траплялося так рідко, що першого разу я цілу хвилину не міг второпати, що то дзеленчить.

Виявилося, що то прийшла Беверлі Брук, вдягнута в яскравий блакитний пуховик з піднятим капюшоном.

— А ти не поспішав, — сказала вона. — Я мало не задубіла тут.

Я сказав, що вона може зайти, але вона знітилася й сказала, що не може.

— Мама каже, що не можна, що тут недружньо до таких, як ми.

— Недружньо?

— Тут наче чарівне силове поле, абощо, — сказала Беверлі.

Я подумав, що це логічно. Принаймні, це пояснює недбалість Найтінґейла щодо охорони.

— То чому ти тут?

— Ну, — сказала Беверлі, — коли мама-річка і тато-річка дуже сильно кохають одне одного…

— Дуже смішно.

— Мама каже, що в університетській лікарні відбуваються дивні речі, які ти маєш перевірити.

— Які ще дивні речі?

— Вона каже, що це в новинах показали.

— У нас немає телевізора, — сказав я.

— Навіть дешевого?

— Взагалі ніякого телевізора, — сказав я.

— Жорстоко, — сказала Беверлі. — То ти йдеш чи ні?

— Піду спитаю, що скаже інспектор, — відповів я.

Найтінґейла я знайшов у бібліотеці — він щось писав, і я запідозрив, що це він готує мені завдання з латини. Я розповів йому про Беверлі, і він сказав мені піти перевірити. На той час, коли я повернувся до коридору, Беверлі вже ризикнула зайти у двері, але стояла якомога ближче до порога. Дивно, але біля неї стояла Моллі; вони нахилилися одна до одної, неначе секретами ділилися. Почувши мої кроки, вони підозріло швидко відійшли одна від одної — я відчув, що в мене вуха зашарілися. Моллі промчала повз мене й зникла в глибинах Фоллі.

— Ми візьмемо «Ягуар»? — спитала Беверлі, коли я вдягав пальто.

— А ти хіба зі мною зібралася? — спитав я.

— Я мушу, — сказала Беверлі. — Мама сказала, щоб я сприяла.

— Чому сприяла?

— Жінка, яка нас повідомила, є нашою послідовницею, — сказала Беверлі. — Без мене вона з тобою не розмовлятиме.

— Гаразд, — сказав я. — Ходімо.

— Ми поїдемо на «Ягуарі»?

— Не кажи дурниць, — сказав я. — До університетської лікарні можна пішки дійти.

— О, — сказала Беверлі. — А я хотіла на «Ягуарі» покататися.

Тож ми взяли «Ягуар», застрягли в заторі на Юстон-Роуд, а потім двадцять хвилин шукали, де припаркуватися. За моєю оцінкою ми їхали вдвічі довше, ніж могли йти пішки.

Університетська лікарня займає два квартали між Тотенгем-Корт-Роуд і Ґавер-стріт. Заснована в дев'ятнадцятому столітті, вона найбільше відома тим, що є лікарнею, де навчають студентів Лондонського університету, а також тим, що саме в ній народився певний Пітер Ґрант, підмайстер чародія. Від того доленосного дня в середині 1980-х половину території перебудували й поставили тут блискучі блакитно-білі башти, які створювали враження, ніби посеред вікторіанського Лондона приземлився шматок Бразилії.

Вестибюль був широкий, просторий, у ньому було багато скла та білої фарби. Єдине, що його спотворювало — велика кількість хворих. Офіцери поліції проводять у відділах швидкої допомоги багато часу: або питаєш у постраждалого, звідки в нього ножові поранення, або вгамовуєш агресивного п'яницю, або ж тебе самого зашивають. Це одна з причин того, що так багато поліцейських одружуються з медсестрами; а другою причиною є те, що медсестри з розумінням ставляться до позмінної роботи.

Послідовниця Беверлі була медсестрою, світлошкірою худорлявою жінкою з фіолетовим волоссям і австралійським акцентом. Вона дивилася на мене недовірливо.

— Хто це? — спитала вона Беверлі.

— Це друг, — сказала Беверлі та взяла жінку під руку. — Йому ми розповідаємо все.

Жінка розслабилася й подарувала мені сповнену надії усмішку. Вона була схожа на одну з дівчат-підлітків з передостанньої церкви, до якої ходила моя мама.

— Правда, чудово бути частиною чогось справжнього?

Я погодився, що бути частиною чогось справжнього дійсно чудово, але було би круто, якби вона розповіла мені, що вона бачила. Я реально скористався словом «круто», і вона при цьому навіть не скривилася.

За її словами, до лікарні привезли велокур'єра, який зазнав дорожньо-транспортної пригоди, а коли йому надавали допомогу, він вдарив ногою лікаря в око. Доктор був радше приголомшений, ніж поранений, а кур'єр утік з відділу швидкої допомоги раніше, ніж прибула охорона.

— А чому ви вирішили повідомити про це нас? — спитав я.

— Через сміх, — сказала медсестра. — Коли я поверталася до палати, я почула верескливий сміх, як у птаха майни. Потім я почула, як Ерік — тобто, доктор Фремлайн, який постраждав — я почула, як він лається, а потім цей кур'єр вибігає з палати, а обличчя в нього неправильне.

— В якому сенсі неправильне? — спитав я.

— Просто неправильне, — сказала вона, чудово демонструючи, чим свідки такі корисні під час будь-якого поліцейського розслідування. — Він так швидко промчав повз мене, що я майже нічого не побачила, але воно було… неправильне.

Вона показала мені палату, в якій це сталося — біло-бежеву нішу з тапчаном, яку від коридору відділяла лише завіса. Vestigium — зверніть увагу, що я користуюся одниною — дав мені по обличчю, щойно я зайшов туди. Він був такий самий, як біля Вільяма Скірміша, коли той лежав у морзі, але без гавкання собаки.

Лише два місяці тому я міг би зайти в ту нішу, здригнутися, подумати: «Дивно», і вийти звідти.

Беверлі встромила свою голову за завісу й спитала, чи знайшов я що-небудь.

— Мені потрібно зателефонувати з твого телефону, — сказав я.

— А твій де? — спитала вона.

— Вибухнув під час чарівного нещасливого випадку, — сказав я. — Подробиць тобі краще не знати.

Беверлі закопилила губу й простягнула мені напрочуд великий «Ericsson».

— Поповни його рахунок, — сказала вона.

Корпус телефона був герметичний, великі кнопки були захищені прозорим пластиком.

— Він може працювати під водою, — додала дівчина. — Подробиць тобі краще не знати.

— Можеш попросити свою послідовницю, щоб вона знайшла для мене адресу доктора Фремлайна?

Беверлі знизала плечима.

— Авжеж, — сказала вона. — І не забудь: за все, що наговориш, заплатиш!

Поки Беверлі виконувала моє доручення, я вийшов з її телефоном на тиху пішохідну вуличку, що йшла між старою та новою частинами медичного комплексу, і зателефонував Найтінґейлові. Я розповів йому про пригоду та про vestigium, і він погодився, що того кур'єра варто пошукати.

— Я хочу простежити за тим лікарем, — сказав я.

— Цікаво, — сказав Найтінґейл. — Чому?

— Я думав про послідовність подій, пов'язаних з убивством Скірміша, — сказав я. — Тóбі кусає Купертауна за ніс, саме з цього все починається. Але Купертауну не зриває дах, аж доки він згодом не зіткнувся зі Скірмішем на Ковент-Ґарден.

— Ти думаєш, що причиною стала випадкова зустріч?

— У тому-то й річ, — сказав я. — Леслі каже, що відділ розслідування вбивств не знайшов причини, навіщо було Скірмішеві іти того вечора на Ковент-Ґарден. Він сідає в автобус до Вест-Енду, зустрічається з Купертауном і залишається без голови. Ні зустрічей, ні друзів, нічого.

— Ти вважаєш, що вони обоє зазнали впливу? — спитав Найтінґейл. — Думаєш, їх змусив зустрітися хтось третій?

— А це можливо?

— Усе можливо, — сказав Найтінґейл. — Якщо твій собака зазнав впливу разом зі своїм хазяїном і Купертауном, це може пояснити його чутливість до vestigia.

Я звернув увагу, що Тóбі було названо моїм собакою.

— Отже, це можливо?

— Так, — сказав Найтінґейл, але голос у нього був скептичний.

— Що як кур'єр грає роль Тóбі, а лікар — Купертауна? — спитав я. — Щонайменше, не буде нічого поганого, якщо простежити за лікарем, доки не знайдуть кур'єра.

— Ти з цим впораєшся? — спитав Найтінґейл.

— Авжеж, — сказав я.

— Добре, — сказав Найтінґейл і сказав, що пошуки кур'єра організує сам.

Щойно я завершив розмову, з лікарні вийшла Беверлі Брук, від колихання стегон якої було важко відвести очі. Перехопивши мій погляд вона всміхнулася та простягнула мені папірець — адресу доктора Фремлайна.

— Що далі, начальнику? — спитала вона.

— Куди тебе підвезти? — спитав я.

— Ні-ні-ні, — швидко сказала Беверлі. — Мама сказала посприяти.

— Ти вже посприяла, — сказав я. — Можеш повертатися додому.

— Я не хочу додому, — сказала вона. — Мама зібрала весь почет: Тай, Ефра, Фліт, не кажучи вже про старих жінок. Ти навіть не уявляєш, що це таке.

Взагалі-то, я чудово уявляв, що це таке, але Беверлі казати про це не хотів.

— Ну ж бо, я буду добре поводитися, — сказала вона, широко розкривши очі. — Я даватиму тобі свій телефон.

Я вирішив здатися, поки в неї не почали губи тремтіти.

— Але ти мусиш робити те, що я скажу.

— Слухаюсь, начальнику, — сказала вона й віддала честь.

На вінтажному «Ягуарі» зовнішнім спостереженням займатися неможливо, тож довелося розчарувати Беверлі: повернутися до Фоллі й пересісти в колишній коповоз. Гараж Фоллі відокремлений від головної будівлі й займає весь нижній поверх переобладнаної каретні. Від стаєнь було видно, де раніше була брама, розмір якої дозволяв заїхати кареті, запряженій четвіркою коней; згодом цю браму замурували й вбудували більш скромні розсувні двері. «Ягуар» і коповоз жили в приміщенні, якого було достатньо для чотирьох екіпажів.

На відміну від парадного входу Фоллі, каретня, схоже, не лякала Беверлі.

— А як же недружнє чарівне силове поле? — спитав я.

— Тут його немає, — сказала вона. — Лише трохи захисту на дверях гаража.

Найтінґейла вдома не було, але в передпокої мене зустріла Моллі з торбою, в якій лежали загорнуті у вощений папір і зав'язані мотузочками сендвічі. Я не спитав її, з чим вони, але сумнівався, що з курятиною по-індійськи. Повернувшись до каретні, я кинув сумку та сендвічі на заднє сидіння коповоза, переконався, що Беверлі застібнула ремінь безпеки й поїхав ловити молодого лікаря.

Доктор Фремлайн жив у двоповерховому вікторіанському терасовому будинку в Ньюгемі. Це було західніше, ніж я люблю бувати, але район непоганий. Я знайшов місце для парковки, звідки було видно парадні двері, і вийшов. Розуміючи, що жодна сила на землі не втримає Беверлі в машині, я дозволив їй піти зі мною за умови, що вона триматиме рот закритим.

Кнопка дзвоника була лише одна, у маленькому дворі перед будинком були лише гравій, баки для сміття та кілька пустих яскраво-червоних горщиків для квітів. Я подумав, що доктор Фремлайн володіє всім будинком або сам, або з друзями. Я натиснув на кнопку дзвоника й життєрадісний голос сказав, що зараз відчинить. Голос належав огрядній круглолицій жінці, одній з тих, що виховують у собі чудовий характер, бо єдиною альтернативою цьому є самогубство.

Я показав їй своє посвідчення.

— Доброго дня! Мене звати Пітер Ґрант, я з поліції, а це моя колега Беверлі Брук, річка на півдні Лондона.

З цивільними такий трюк вдається, бо після слова «поліція» їхні мозки зазвичай ціпеніють.

Втім, напевно я переборщив, бо жінка дивно подивилася на Беверлі й сказала:

— Мені не почулося, ви назвали її річкою?

І це зайвий раз доводить, що під час виконання службових обов'язків не можна вихвалятися.

— Це жарт для своїх, — сказав я.

— Вона здається занадто молодою для того, щоб працювати в поліції.

— Не занадто, — сказав я. — У неї виробнича практика.

— Можна мені ще раз на ваше посвідчення подивитися? — спитала жінка.

Я зітхнув і показав документ. Беверлі хихотіла.

— Якщо хочете, я можу дати вам номер свого начальника, — сказав я. Зазвичай це спрацьовує, бо лінь представників громадськості сильніша за їхню недовіру.

— Ви прийшли через те, що трапилося в лікарні? — спитала жінка.

— Так, — полегшено відповів я. — Саме тому.

— Але Еріка немає вдома, — сказала вона. — Ви розминулися з ним. Він п'ятнадцять хвилин тому пішов.

«Авжеж, — подумав я, — і тепер він майже напевне менше, ніж у п'ятистах метрах від того місця, звідки ми з Беверлі приїхали».

— Ви знаєте, куди він пішов?

— А чому ви про це питаєте?

— Ми вважаємо, що вийшли на слід того чоловіка, що вдарив його, — сказав я. — Нам треба, щоб доктор Фремлайн підтвердив деякі деталі. Якщо ми зробимо це швидко, буде шанс заарештувати винного ще сьогодні.

Це справило на неї враження, і ми отримали не тільки назву гастропаба, до якого пішов доктор Фремлайн, а ще й номер його мобільного. Коли я йшов назад до машини, Беверлі бігла підтюпцем, щоб не відставати.

— Чому ти так поспішаєш? — спитала вона, коли ми сідали в машину.

— Я знаю цей паб, — сказав я. — Він на розі Ніл-Стріт і Шелтон-Стріт, — я поїхав раніше, ніж Беверлі встигла пристебнутися. — Напроти того місця є пішохідний майданчик біля магазина «Urban Outfitters».

— «Urban Outfitters»? — перепитала Беверлі. — То ось звідки в тебе сорочка «Dr Denim».

— Ні, мені її мама купила, — сказав я.

— Ти вважаєш, що це не так соромно?

Я втопив педаль, наскільки це взагалі можливо у випадку десятилітнього «Форд-Ескорт», і промчав кілька світлофорів на червоне світло. Позаду почувся незадоволений крик.

— У тому місці часто тусуються велокур'єри, — сказав я. — Там багато пабів і кав'ярень, а ще звідти близько до більшості їхніх клієнтів.

По вітровому склу почав ляпати дощ, і я був змушений сповільнитися — дорога ставала ковзкою. Скільки часу треба докторові Фремлайну, щоб доїхати до Ковент-Ґарден громадським транспортом? Не менше, ніж година, але стартував він раніше, а йшлося про Лондон, в якому їздити на метро часто було швидше, ніж на авто.

— Зателефонуй докторові Фремлайну, — сказав я Беверлі.

Вона буркнула, набрала номер, послухала й сказала:

— Автовідповідач. Напевно, він під землею.

Я назвав їй номер Леслі.

— Не забувай, — сказала дівчина, — за ці розмови платитимеш ти.

— Авжеж, — сказав я.

Беверлі притулила телефон до мого вуха, щоб я міг тримати кермо обома руками. Коли Леслі відповіла, я почув фоном гомін у відділку Белгравія — справжню поліцейську роботу.

— Що трапилося з твоїм телефоном? — спитала вона. — Я весь ранок намагалася додзвонитися.

— Зламав його магією, — відповів я. — До речі, замов мені еїрвейв.

«Еїрвейв» — назва суперсучасної цифрової рації для копів.

— Хіба ти не можеш отримати його у своєму відділку? — спитала вона.

— Жартуєш? — відповів я. — Думаю, Найтінґейл ще не знає, що таке еїрвейв. Або хоча б що таке рація. Думаю, він навіть телефоном ще не дуже впевнено користується.

Вона погодилася зустріти нас на Ніл-Стріт.

Коли ми повзли пішохідним відтинком Ерлгем-стріт, дощ лив уже як з відра. Я зупинив машину на розі, звідки було добре видно і паб, і місце тусовки велокур'єрів. Потім залишив Беверлі в машині, а сам пішов заглянути в паб. Там було пусто; доктор Фремлайн ще не прийшов.

Коли я повернувся в машину, моє волосся геть намокло, але в торбі був рушник, тож я зміг витертися майже насухо. Беверлі це чимось розсмішило.

— Дай-но я це зроблю, — сказала вона.

Я дав їй рушник, і вона нахилилася й почала терти ним мою голову. Одна з її грудей тиснула на моє плече, і я був змушений опиратися бажанню обняти її талію. Дівчина чесала пальцями моє волосся.

— Ти його хоч коли-небудь розчісуєш? — спитала вона.

— Навіщо стільки часу витрачати? — сказав я. — Просто збриваю його повністю кожної весни.

Вона провела долонею по моїй голові й зупинила її на потилиці. Я відчув її дихання близько, на своєму вусі.

— То в тобі анічогісінько від твого батька? — Беверлі сіла на своє місце й відкинула рушник на заднє сидіння. — Твоя мама, мабуть, була розчарована. Вона майже напевно сподівалася, що ти носитимеш великі кучері.

— Могло бути й гірше, — сказав я. — Якби я народився дівчинкою.

Беверлі несвідомо торкнулася власного волосся, яке було випрямлене й розділене проділом, а по боках опускалося на плечі.

— Ти навіть уявити не можеш, наскільки це складно, — сказала вона. — І саме тому тобі мене туди не витягти, — вона кивнула на вулицю, яку заливало дощем.

— Якщо ти вважаєшся богинею…

— Оріша, — сказала Беверлі. — Ми Оріша. Не духи місця, а Оріша.

— Чому ти не можеш вплинути на погоду? — спитав я.

— По-перше, — нарочито повільно сказала вона, — погода — не забавка. А по-друге, це північний Лондон, володіння моїх старших сестер.

Колись я бачив карту річок Лондона сімнадцятого століття.

— Ти маєш на увазі Фліт і Тайберн? — спитав я.

— Якщо ти й далі зватимеш її Тайберн, решту свого життя проведеш бовтаючись у зашморгу, — сказала Беверлі. — Якщо коли-небудь зустрінешся з нею, зви її «леді Тай». Втім, я б на твоєму місці не хотіла б з нею зустрітися. А вона навряд чи хоче зустрітися з тобою.

— То в тебе з ними не дуже гарні стосунки? — спитав я.

— Фліт нормальна, — сказала вона. — Але занадто цікава. А Тай просто пихата. Вона живе в Мейфейрі, ходить на вечірки багатіїв і знає «впливових людей».

— Мамина улюблениця?

— Лише тому, що може владнати справи з політиками, — сказала Беверлі. — П'є чай на терасі Вестмінстерського палацу. А мені дісталося сидіти в машині з Найтінґейловим хлопчиком на побігеньках.

— Якщо я правильно пам'ятаю, ти сама не захотіла додому їхати, — сказав я.

Я помітив, що ззаду до нас під'їжджає машина Леслі. Вона ввімкнула й вимкнула фари, а потім вийшла. Я швидко нахилився назад, щоб відчинити їй пасажирські двері. Дощ ударив мене по обличчю так, що я мало не захлинувся, а Леслі майже устрибнула всередину.

— Думаю, буде повінь, — сказала вона, схопила мій рушник і почала витирати ним обличчя та волосся. Потім різко подивилася на Беверлі. — Хто це? — спитала вона.

— Беверлі, це констебль Леслі Мей, — потім я повернувся до Леслі. — Це Беверлі Брук, річковий дух і п'ятиразова переможниця місцевого лондонського конкурсу з безперервного базікання.

Беверлі ляснула мене по руці. Леслі схвально всміхнулася їй.

— Її мати — Темза.

— Справді? — спитала Леслі. — А хто ж тоді тато?

— Це складно, — сказала Беверлі. — Мама каже, що знайшла мене; я плавала в струмку біля автостради в Кінгстон Вейл.

— У кошику? — спитала Леслі.

— Ні, просто пливла, — сказала Беверлі.

— Її спонтанно створили мідіхлоріани, — сказав я. Обидві жінки подивилися на мене, не розуміючи. — Забудьте.

— Твій підозрюваний уже прийшов? — спитала Леслі.

— Після того, як ми приїхали, ніхто не приходив, — відповів я.

— Ти що, не знаєш, який він зовні? — спитала Леслі.

Я збагнув, що не маю жодного уявлення про зовнішність доктора Фремлайна. Перед тим, як ми почали його переслідувати, я сподівався просто поговорити з ним у нього вдома.

— Я маю опис, — відповів я.

Леслі сумно подивилася на мене й витягла роздрук фотографії з прав водія доктора Фремлайна.

— Він був би непоганим копом, — сказала вона Беверлі, — якби не відволікався від деталей.

Леслі дала мені пристрій, що був схожий на великий гібрид «Нокії» та рації; це була персональна радіостанція «Еїрвейв». Я заховав її у внутрішню кишеню куртки. Цей апарат був трохи важчий за мобільний телефон, через нього я матиму кособокий вигляд.

— Це він? — спитала Беверлі.

Вдивившись у дощ, ми побачили пару, що наближалася від кінця Ніл-Стріт. Обличчя чоловіка збігалося з фото, за винятком синця навколо лівого ока та схожих на шпали стрічок пластиру, якими було заклеєно поріз на його щоці. Він прикривав парасолькою себе та свою супутницю, кремезну жінку у вогненно-оранжевому дощовику. Вони обоє всміхалися й здавалися щасливими.

Ми мовчки дивилися, як вони дійшли до гастропаба, зупинилися струсити парасольку й зайшли всередину.

— Нагадай-но, навіщо ми тут? — спитала Леслі.

— Ти вже знайшла кур'єра? — спитав я.

— Ні, — сказала Леслі. — І мені здається, що моєму начальникові не подобається, що твій начальник ставиться до нього як до хлопчика на побігеньках.

— Скажи йому, що він не перший, — сказав я.

— Сам скажи, — сказала Леслі.

— А з чим сендвічі? — спитала Беверлі.

Я розкрив торбу, розгорнув пакет і знайшов там скибочки білого хліба з хрумкою скоринкою, між якими була смажена яловичина з гірчицею та хроном — це дуже добре, бо одного разу я знайшов у обідньому пакеті смажені телячі мізки, тож відтоді ставився до сендвічів від Моллі з обачністю. Леслі, яка завжди їсть без остраху й вважає заливних вугрів делікатесом, взялася ласувати, але Беверлі вагалася.

— Якщо я їх їстиму, ти не очікуватимеш, що я буду зобов'язана тобі? — спитала Беверлі.

— Не переймайся, — сказав я. — Я взяв освіжувач повітря.

— Я серйозно, — сказала Беверлі. — У маминих квартирах є чувак, який прийшов у 1997-ому році вилучити меблі за неплатіж. Пригостився чашкою чаю та печивом і залишився назавжди. Я звала його «дядько Бейліф»[6]. Він порається в будинку, коли щось треба полагодити або прибрати, і мати його ніколи не відпустить, — Беверлі ткнула мене в груди пальцем. — Тому я хочу знати, які твої наміри щодо цього сендвіча.

— Запевняю, мої наміри чесні, — сказав я, думаючи про те, як близько я був до того, щоб скуштувати у квартирі Мами Темзи заварного крему.

— Заприсягнись своєю силою, — сказала Беверлі.

— Нема в мене ніякої сили, — сказав я.

— Це точно, — сказала Беверлі. — Заприсягнись життям своєї мами.

— Ні, — сказав я. — Це дитячі забаганки.

— Гаразд, — сказала Беверлі. — Я сама собі їжу куплю.

Вона вийшла з машини й покрокувала геть, залишивши двері відчиненими. Я звернув увагу, що перш, ніж влаштувати цю сцену, вона дочекалася, доки вщухне дощ.

— Це правда? — спитала Леслі.

— Що саме? — спитав я.

— Закляття, їжа, зобов'язання, чародії? Судовий пристав? — сказала Леслі. — Заради Бога, Пітере, це щонайменше незаконне позбавлення волі!

— Частина цього правда, — сказав я. — Але я не знаю, наскільки велика. Думаю, навчання на чародія полягає у з’ясовуванні, що є правдою, а що ні.

— Її матуся справді богиня Темзи?

— Вона нею себе вважає. Я з нею зустрічався й починаю думати, що вона має рацію, — сказав я. — У неї справжня сила, тож я ставитимуся до її доньки як до справжньої, доки не з'являться докази протилежного.

Леслі перехилилася через спинку сидіння й зазирнула мені в очі.

— Ти вмієш чаклувати? — тихо спитала вона.

— Я вмію лише одне закляття, — сказав я.

— Покажи.

— Не можу, — відповів я. — Якщо я це зроблю, зіпсуються рації, стереосистема, а можливо навіть і запалювання. Саме так я й зламав свій телефон — він лежав у мені в кишені, коли я тренувався.

Леслі схилила голову вбік і холодно подивилася на мене.

Я хотів був протестувати, але у вікно постукала Беверлі, і я відразу опустив скло.

— Я вирішила повідомити вас, що дощ уже припинився, — сказала вона. — А вулицею йде велокур'єр.

Ми з Леслі вивалилися з машини, виявивши цим відсутність уміння стежити; згадавши, що не хотіли впадати в око, ми вдали недбалу бесіду. На наш захист я можу сказати, що щойно перед цим закінчилася наша дворічна служба в уніформі, а для констебля в уніформі впадати в око — основна задача.

У Беверлі, напевно, гарний зір, бо кур'єр був у самому кінці вулиці й наближався повільно й розмірено. Свій велосипед він штовхав поруч, це було підозріло, і я помітив, що заднє колесо гнуте. Я відчув неспокій, але не був певний, яким було це відчуття: моїм власним чи зовнішнім впливом?

Неподалік почав гавкати собака. Позаду нас мати сварила дитину, яка хотіла, щоб її понесли. Я чув, як десь дощ тік у каналізацію й напружився, намагаючись розчути… не знаю, що саме. А потім почув: тонкий, придушений верескливий регіт, який неначе долинав звідкілясь здалеку.

Велокур'єр мав досить звичайний вигляд: дуже обтисла жовто-чорна форма, кур'єрська сумка, до ременя якої пристебнуте радіо, блакитно-жовтий захисний шолом. У нього було вузьке обличчя, тонкі губи, гострий ніс, але очі були підозріло безвиразні. Мені не подобалося, як він ішов. Гнуте колесо чиркало по рамі, і голова чоловіка неначе кивала в такт кожному оберту. Я вирішив, що краще не дозволяти йому підходити ще ближче.

— Покидьок! — почув я позаду себе крик, а потім стук.

Обернувшись, я нічого не помічав, доки Леслі не вказала на подвійні скляні двері «Urban Outfitters». Якогось чоловіка жорстоко били об внутрішній бік дверей. Його висмикнули з поля зору, а потім знову гепнули ним об двері — достатньо сильно, щоб ті зіскочили з однієї з петель і з'явився достатній для втечі проміжок. Він був схожий на туриста або на іноземного студента: одягнений по-європейськи, в міру довге біляве волосся, на плечі досі висить сумка. Він потрусив головою, неначе його щось спантеличило, а потім відсахнувся, бо нападник різко розчинив двері й пішов до нього.

Це був низенький огрядний чоловік з рідким брунатним волоссям і круглими окулярами в дротовій оправі. На ньому була біла сорочка, до кишені якої був причеплений беджик менеджера. Він спітнів, лискуче обличчя було червоне від люті.

— Ти мене вже дістав! — закричав він. — Я намагаюся бути ввічливим, але ні, курва, тобі треба ставитися до мене, як до раба!

— Агов! — крикнула Леслі. — Поліція.

Вона пішла до них, тримаючи лівою рукою посвідчення, а праву опустивши на руків'я розсувного кийка.

— У чому проблема?

— Він напав на мене, — сказав молодий чоловік. Безумовно, з акцентом. Начебто, з німецьким.

Розлючений менеджер з магазина завагався й повернувся до Леслі, кліпаючи з-за скелець окулярів очима.

— Він розмовляв по телефону, — сказав менеджер, уся лють якого зникла. — Коли стояв біля каси. І йдеться навіть не про те, що йому хтось зателефонував — він сам набирав номер, коли платив. Я розраховую на взаємовигідну ввічливу розмову, а цей поганець ігнорує мене й телефонує комусь!

Леслі стала між двома чоловіками й обережно почала відштовхувати менеджера назад.

— Зайдімо всередину, — сказала вона, — і ви мені все розповісте.

На її роботу було приємно дивитися.

— Ну чому?! — жалівся менеджер. — Ну що може бути настільки важливим, що він не міг зачекати?

Беверлі ляснула мене по плечу.

— Пітере, — сказала вона. — Дивись.

Обернувшись, я побачив доктора Фремлайна, який мчав по вулиці з палицею, що була завдовжки як половина його зросту. За ним бігла й кликала його спантеличена жінка, з якою в нього було побачення в гастропабі. Я побіг щодуху, швидко обігнав жінку, але не мав жодного шансу наздогнати доктора Фремлайна раніше, ніж той добіжить до своєї жертви.

Кур'єр навіть руку не підняв для захисту, коли доктор Фремлайн сильно вдарив його палицею по плечу. Я побачив, як права рука чоловіка смикнулася, відпустила велосипед, і той почав падати вбік.

— Чим більше прийматимете, — волав доктор, — тим краще для вас!

Я вдарив його плечем трохи вище його стегна. Так, щоб падаючи вбік, він забезпечив мені м'яке приземлення, а не навпаки. Я почув, як велосипед упав на дорогу, а палиця покотилася по тротуару. Я намагався знерухомити доктора Фремлайна, але той виявився дивовижно сильний, він ударив мене ліктем по грудях так, що я почав хапати ротом повітря, відновлюючи дихання. Намагаючись схопити його ноги, я отримав удар коліном по обличчю, не витримав і вилаявся.

— Поліція! — крикнув я. — Припиніть бійку!

Дивно, але він послухався.

— Дякую, — сказав я, бо це здавалося ввічливим.

Я спробував підвестися, але хтось ударив мене з такою силою, що я уткнувся лицем в асфальт ще до того, як збагнув, що мене вдарили. У вуличній бійці, хоч як би боляче вам не було, асфальт — ваш ворог, тому я перекотився й знову спробував підвестися. Коли мені це вдалося, я побачив, що кур'єр підняв величезну палицю з землі й замахнувся на доктора Фремлайна. Доктор спробував ухилитися, але палиця зачепила верхню частину його руки. Скрикнувши від болю, він посковзнувся й упав.

На мене накотилася хвиля емоцій: піднесення, агресивний захват, як у вболівальників, чия команда під час домашнього матчу отримала можливість забити гол.

Цього разу я побачив, як відбувалося dissimulo: підборіддя кур'єра почало рости; ламаючи кістки та зуби, воно стало гострим, вистромилося вперед. Ніс витягнувся й став майже таким самим довгим, губи злобно викривилися. Це було несправжнє обличчя, таким малювали обличчя півмісяця, а в справжньому житті ніхто не міг мати такий вигляд. Рот розкрився й усередині я побачив червону розтрощену щелепу.

— Ось так це робиться! — заверещав він і замахнувся палицею.

Кийок Леслі влучив йому по потилиці. Він похитнувся, Леслі вдарила його ще раз, він хрипко зітхнув і упав переді мною. Я підповз до нього й перевернув його на спину, але було вже пізно. Обличчя обвисло, як намокле пап'є-маше. На моїх очах його шкіра розірвалася навколо носа та підборіддя, а потім розгорнулася великими вогкими клаптями. Я намагався змусити себе щось зробити, але ніщо з того, чого нас навчили на курсах першої допомоги, не підготувало мене до того, що чиєсь обличчя може розкритися, неначе морська зірка.

Я засунув долоню під складку шкіри, кривлячись від її теплоти та вологості, й спробував загорнути її назад на обличчя. Мені спало на думку, що треба принаймні спробувати зупинити кровотечу.

— Відпустіть мене! — крикнув доктор Фремлайн. Я підвів очі й побачив, що Леслі вже наділа на нього наручники. — Відпустіть мене, — сказав він. — Я можу допомогти йому.

Леслі вагалася.

— Леслі, — сказав я, і вона почала знімати з лікаря наручники.

Запізно. Кур'єр раптово напружився, його спина вигнулася дугою, а тоді кров, що зібралася в його шиї, хлинула поміж моїми пальцями скрізь розриви його шкіри.

Доктор Фремлайн підвівся на ноги й схопив руками кур'єра за шию. Він трохи зсунув свої пальці, шукаючи пульс, але з його обличчя було видно, що пульсу немає. Зрештою він похитав головою і сказав мені відпустити. Обличчя кур'єра знову розгорнулося.

Лунав крик, і мені довелося зосередитися, щоб переконатися, що він не мій. А міг би бути мій. Мені безумовно хотілося кричати, але я згадав, що цієї миті та на цьому місці ми з Леслі — єдині копи, а громадськості не подобається, коли поліція починає кричати; це ніколи не сприяє громадському спокою. Підвівшись, я виявив, що навколо нас зібралися глядачі.

— Пані та панове, — сказав я, — це поліцейська операція. Відійдіть, будь ласка.

Люди трохи відійшли — коли ти вкритий кров'ю, люди стають більш слухняними.

Зберегти місце злочину до прибуття підмоги нам вдалося, але багато людей у натовпі вийняли свої телефони та знімали відео та фото мене, Леслі та залишків велокур'єра. Ці зображення потрапили в інтернет ще до того, як прибула швидка й парамедики накрили вбитого простирадлом. Я помітив, що Беверлі тиняється на краю натовпу, а перетнувшись зі мною поглядом, вона помахала мені рукою, розвернулася й пішла.

Ми з Леслі знайшли собі місце під навісом одного з магазинів і чекали там на намет криміналістів, взяття зразків крові та перевдягання.

— Треба нам кинути цю звичку, — сказала Леслі. — У мене скоро одяг скінчиться.

Ми розсміялися… якщо це можна було назвати сміхом. Не можу сказати, що вдруге це стає легше, просто тепер уже знаєш, що наступного ранку ти все одно прокинешся тією самою людиною, якою лягав спати.

Прибула детектив-сержант з відділу розслідування вбивств і взяла керівництво на себе. Це була приземкувата жінка середнього віку з прямим брунатним волоссям і сердитим обличчям — було таке враження, що на дозвіллі вона розважається бійками з ротвейлерами. Це була легендарна детектив-сержант Міріам Стефанопулос, права рука Сівола й страхітлива лесбіянка. Про неї казали лише один жарт: «Знаєш, що трапилося з останнім полісменом, який жартував з детектива-сержанта Стефанопулос?» «Ні, а що з ним трапилося?» «Цього ніхто не знає». Цей жарт був не тільки єдиний, а ще й несмішний.

Але їй, схоже, подобалася Леслі, тож цього разу нас «обробили» набагато швидше, але щойно все закінчилося, нас запхали в машину без поліцейських емблем і повезли до Белгравії. Найтінґейл і Сівол розпитали нас у непримітній залі; нотаток ніхто не робив, зате нам запропонували чай.

Сівол зиркав на Леслі; він був незадоволений. Леслі зиркала на мене; вона була незадоволена тим, що був незадоволений Сівол. Найтінґейл був розсіяний; він виявив якийсь інтерес лише тоді, коли я розповів про свої почуття перед нападом. Після цього ми всі поїхали до Вестмінстерського моргу, де Сівол і Стефанопулос здивували мене своєю присутністю при розтині тіла. Леслі та я намагалися стояти за їхніми спинами, сподіваючись, що вони нас не помічатимуть.

Велокур'єр лежав на столі, а його обличчя було розгорнуто тим самим способом, що ставав уже жахливо знайомим. Доктор Валід оголошував свій висновок, що якимось чином невідома особа або кілька осіб примусили жертву змінити за допомогою магії собі обличчя, а потім кидатися на незнайомих людей. Почувши слово «магія», детектив Стефанопулос різко глянула на Сівола, але її керівник лише похитав головою: мовляв, не зараз.

— Його звати Дерек Шемпвел, — сказав доктор Валід. — Двадцять три роки, громадянин Австралії, в Лондоні жив три роки, несудимий, аналіз його волосся каже про періодичне вживання марихуани протягом останніх двох років.

— Нам відомо, чому було обрано саме його? — спитав Сівол.

— Ні, — сказав Найтінґейл. — Хоча всі випадки, схоже, починалися з невдоволення. Купертауна вкусив собака, Шемпвела зачепило авто, що проїжджало повз нього.

Сівол запитально глянув на Стефанопулос.

— На нього наїхали на Странді, сер, у сліпій зоні камер спостереження.

— Сліпа зона? — спитав Сівол. — На Странді?!

— Шанс був один з тисячі, — сказала Стефанопулос.

— Мей! — гаркнув, не озираючись, Сівол. — Ви вважаєте, що ці випадки пов'язані?

— Разом із пригодою, свідками якої ми з Ґрантом були в кінотеатрі, а також із тою, що передувала смерті Шемпвела, я нарахувала п'ятнадцять випадків, коли злочинці демонстрували нетиповий рівень агресії, — сказала Леслі. — Усі ці люди не мали кримінального минулого, не спостерігалися психіатрами й усе це відбулося в радіусі півмилі від перехрестя Кембридж-Серкас.

— Про скількох людей, які були… одержимі… нам відомо напевно? — спитав Сівол.

— Лише про тих, у кого розвалилося обличчя, — сказав Найтінґейл.

— Я маю дещо пояснити, — сказав Сівол. — Комісар не хоче розголосу, тому над дрібницями констебль Мей співпрацюватиме з констеблем Ґрантом, але щойно трапиться щось суттєве — відразу звертатися до мене. У вас є заперечення, Томасе?

— Жодного, Александре, — сказав Найтінґейл. — Усе надзвичайно логічно.

— Завтра прилетять його батьки, — сказав доктор Валід. — Ви не заперечуєте, якщо я зшию його обличчя?

Сівол глянув на труп.

— Курва, — сказав він.

Коли ми їхали назад до Фоллі, Найтінґейл мовчав, але перед сходами повернувся до мене й сказав, щоб я добре поспав. Я спитав його, чим збирається займатися він, і він відповів, що хоче попрацювати в бібліотеці — можливо, вдасться звузити коло істот, які були здатні скоїти ці вбивства. Я спитав його, чим я можу допомогти.

— Тренуйся, — сказав він. — Вчися швидше.

Коли я йшов сходами вгору, назустріч мені сковзила Моллі. Вона зупинилася й запитально подивилася на мене.

— Звідки мені знати? — сказав я. — Ти знаєш його краще, ніж я.

Не можна казати начальнику, що швидкий інтернет (бажано кабельний) потрібен тобі для того, щоб дивитися футбол. Натомість треба сказати, що інтернет потрібен для того, щоб мати доступ до ГОЛМСа, а не телефонувати кожного разу Леслі Мей. А футбольні трансляції, кінофільми на замовлення та консольні ігри — то лише побічні бонуси.

— А для цього потрібно прокладати кабель усередину Фоллі? — спитав Найтінґейл, коли я звернувся до нього з цим проханням під час тренування.

— Саме тому його і звуть кабельним, — сказав я.

— Лівою, — сказав Найтінґейл, і я слухняно створив світоч лівою рукою.

— Утримуй його, — сказав Найтінґейл. — Ми не можемо дозволити, щоб щось фізично входило в будівлю.

Я вже дійшов до того, що міг розмовляти, утримуючи світоч, але робити це з невимушеним обличчям було важко.

— Чому не можемо?

— Навколо будівлі переплетено кілька шарів захисту, — сказав Найтінґейл. — Востаннє їх було встановлено після того, як у 1941 році було прокладено телефонні кабелі. Якщо ми введемо ззовні новий кабель, ми створимо цим слабке місце.

Я припинив удавати невимушеність і зосередився на підтримці світоча. На щастя, Найтінґейл наказав припинити.

— Добре, — сказав він. — Думаю, ти вже майже готовий до вивчення нової форми.

Я відпустив світоч і перевів подих. Найтінґейл пішов до сусіднього стола, на якому я розібрав свій мобільник і встановив мікроскоп, знайдений у футлярі з червоного дерева, що стояв у одній з шаф.

Інспектор торкнувся вкритої чорним лаком латунної трубки.

— Ти знаєш, що це таке? — спитав він.

— Оригінальний мікроскоп Чарльза Перрі, номер п'ять, — сказав я. — Я знайшов його опис в інтернеті. Виготовлений у 1932 році.

Найтінґейл кивнув і нахилився, щоб подивитися на те, що було всередині мого телефона.

— Ти вважаєш, що це зробила магія? — спитав він.

— Я знаю, що це зробила магія, — сказав я. — Я лише не знаю чому та як.

Найтінґейл ніяково посунувся.

— Пітере, — сказав він. — Ти не перший учень з допитливим розумом, але я не хочу, щоб це заважало тобі виконувати твої обов'язки.

— Так, сер, — сказав я. — Я займатимусь цим тільки у вільний час.

— Ти хочеш запропонувати каретню, — сказав Найтінґейл.

— Сер?

— Для того кабельного зв'язку, — сказав Найтінґейл. — Потужний захист непокоїв коней, тому каретню в його межі не включили. Я певний, що цей твій кабель буде дуже корисний.

— Так, сер.

— Для усіляких розваг, — продовжив Найтінґейл.

— Сер!

— А тепер, — сказав Найтінґейл, — наступна форма — Impello.

Не знаю, чи було збудовано каретню відразу з другим поверхом, щоб поселити на ньому лакеїв, а потім це перекриття пробили в 1920-их, або ж навпаки, поверх додали, зробивши нову стелю вже в гаражі, коли замурували головні ворота. А ще хтось колись приґвинтив до стіни внутрішнього двору досить красиві спіральні сходи з кованого заліза. Коли я вперше наважився піднятися ними, я з подивом дізнався, що близько третини похиленого даху на південній стороні було засклено. Зовні це скло було брудне, кілька шибок тріснули, але того світла, що вони пропускали, вистачало, щоб побачити накриту тканиною безладну купу речей. На відміну від решти Фоллі, ці покривала були пухнасті від пилу — напевно, Моллі тут ніколи не прибирала.

І якщо такі знайдені мною під покривалами докази, як канапа, китайська ширма, різноманітні столики та набір керамічних мисок для фруктів казали не достатньо промовисто, то в додаток я знайшов також мольберт і повну коробку затверділих від старості пензлів з білячої шерсті. Судячи з пустих пивних пляшок, що стояли акуратним рядком вздовж південної стіни, хтось користувався цим приміщенням як художньою студією. Певно, це був або підмайстер на кшталт мене, або чародій, який мав серйозні проблеми з алкоголем.

У куті, дбайливо загорнуті в коричневий папір, стояли кілька написаних маслом полотен. Серед них було кілька натюрмортів і досить аматорський портрет молодої жінки, чий дискомфорт був чудово переданий попри невміле малювання. Наступна картина була набагато професійніша — джентльмен епохи короля Едуарда був зображений сидячи в тому самому плетеному кріслі, яке я знайшов трохи раніше. Чоловік тримав у руці тростину зі срібною голівкою, і на мить я подумав, що це Найтінґейл, але чоловік на картині був старше, а очі в нього були блакитні. Можливо, Найтінґейл-старший? Наступна картина — імовірно, того самого автора — зображала оголену жінку; це полотно так мене приголомшило, що я поніс його до стельового вікна, щоб краще роздивитися. Я не помилився. Це була Моллі. Бліда та гола, вона лежала на канапі й дивилася з картини примруженими очима, опустивши одну руку в миску з вишнями, що стояла та стільці біля неї. Принаймні, я сподівався, що то були вишні. Картина була намальована в імпресіоністському стилі, тож мазки були широкі й роздивитися деталі було неможливо; але то безумовно було щось маленьке й червоне, такого самого кольору, як губи Моллі.

Я обережно знову загорнув картини й повернув їх туди, де знайшов. Потім поверхнево перевірив відсутність сирості, гниття чи що там зазвичай робить дерев'яні балки крихкими та небезпечними. В одному з кінців кімнати я знайшов вантажні двері, а над ними назовні стирчала балка для підйому вантажів. Можливо, тут колись зберігали сіно для коней.

Висунувши голову з вікна, щоб перевірити міцність балки, я побачив у одному з верхніх вікон бліде обличчя Моллі. Я навіть не знаю, що мене дивувало сильніше: те, що хтось зміг умовити її роздягнутися, чи те, що її зовнішність за минулі сімдесят років не змінилася. Вона пішла; начебто, не побачивши мене. Я розвернувся й оглянув кімнату.

Я вирішив, що вона мене цілком влаштовує.

Усі родичі моєї мами на якомусь етапі свого життя заробляли на хліб прибиранням офісів. Для одного з поколінь африканських іммігрантів прибирання кабінетів стало такою самою частиною культури, як обрізання чоловіків і вболівання за «Арсенал». Моя мама теж цим займалася й часто брала мене з собою, щоб заощадити на няньці. Коли мама-африканка бере свого сина на роботу, вона очікує, що її син працюватиме, тож я швидко навчився користатися мітлою та ганчіркою для вікон. Тому наступного дня, після тренування, я повернувся до каретні з пакетом латексних рукавичок і пилососом. Знаєте, один кіловат засмоктувальної потужності робить прибирання кімнати зовсім іншим. Залишається турбуватися лише про те, щоб не створити ненавмисно розлом у просторово-часовій структурі Всесвіту. Через інтернет я знайшов мийників вікон, і поки ці двоє сварливих румунів протирали засклений дах, я встиг повісити на балку блок — саме вчасно, щоб підняти ним доставлені телевізор та холодильник.

Прокладання кабелю треба було чекати цілий тиждень, тож я займався тренуванням і звуженням кола пошуків Батька Темзи.

«Його пошуки стануть для тебе гарною вправою, — сказав Найтінґейл. — Познайомишся з фольклором долини Темзи».

Я попросив підказку, і він сказав мені, що традиційно Батько Темза вважається перипатетичним духом; якщо вірити інтернету, це означало, що він мандрівний, рухомий, тож від цієї підказки було мало користі. Але мушу визнати, що про фольклор долини Темзи я дійсно дізнався багато нового, здебільшого суперечливого, але коли-небудь ці знання обов’язково допоможуть мені виграти вікторину в пабі.

Щоб відсвяткувати своє повернення до двадцять першого століття, я замовив піцу та запросив Леслі на входини. Після довгого відмокання в порцеляновій ванні з ніжками у вигляді кігтистих лап, що домінувала у спільній ванній кімнаті на моєму поверсі, я вже не вперше дав собі слово, що обов'язково встановлю душ. Я не франт, але іноді люблю вдягнутися з шиком; втім, як і всі копи, я не зловживаю біжутерією, а понад усе ніколи не вішаю на шию те, чим можна мене задушити. Я замовив «Becks», бо знав, що Леслі надає перевагу пиву в пляшках, а потім, чекаючи на її прихід, усівся дивитися спортивні телеканали.

Однією з багатьох сучасних інновацій, якою я скористався в каретні, був установлений на бокових дверях гаража домофон, тож коли Леслі прийшла, мені було достатньо натиснути кнопку.

Я відчинив двері й зустрів її на верху спіральних сходів… а вона прийшла не сама.

— Я привела Беверлі, — сказала Леслі.

— Авжеж, — сказав я.

Я запропонував їм пиво.

— Я хочу, щоб ти чітко сказав, що ніщо з того, що я тут їстиму або питиму, ні до чого мене не зобов'яже, — сказала Беверлі. — І цього разу не дражнися!

— Добре, — сказав я. — Їж, пий, жодних зобов'язань, слово скаута.

— Клянись своєю силою, — сказала Беверлі.

— Клянусь своєю силою, — сказав я.

Беверлі схопила пиво, стрибнула на канапу, знайшла дистанційку й почала перемикати канали.

— А можна я кінофільм замовлю? — спитала вона.

Далі відбулася тристороння суперечка про те, що ми будемо дивитися; я програв, а Леслі зрештою виграла завдяки тому, що схопила дистанційку й увімкнула один з безплатних кіноканалів.

У той час, коли Беверлі скаржилася на те, що жодна з піц не була з пепероні, двері злегка прочинилися й до нас зазирнуло бліде обличчя. Це була Моллі. Вона дивилася на нас, а ми дивилися на неї.

— Заходь, — запропонував я.

Моллі нечутно прослизнула у двері, підпливла до канапи й сіла поруч із Беверлі Я раптом збагнув, що ще ніколи не був до неї настільки близько; її шкіра була дуже бліда й така сама бездоганна, як у Беверлі. Від пива вона відмовилася, але шматочок піци боязко взяла. Їла вона відвертаючись і прикриваючи рот рукою.

— Коли ти збираєшся розібратися з Батьком Темзою? — спитала Беверлі. — Мамі терпець скоро урветься, Ричмондське угруповання теж втрачає спокій.

— «Ричмондське угруповання», — пирхнула Леслі.

— Спершу я маю знайти його, — сказав я.

— Хіба це важко? — спитала Беверлі. — Він має бути недалеко від річки. Візьми в оренду човен, пливи проти течії, а коли допливеш — зупиняйся.

— Але як мені знати, що я вже доплив?

— Я б це знала.

— То чому б тобі в такому разі не відправитися зі мною?

— Нізащо, — сказала Беверлі. — Вище шлюзу Теддінгтон ти мене не затягнеш. Я лише там, де є припливи.

Раптом Моллі різко повернула голову до дверей, і через мить хтось постукав. Беверлі подивилася на мене, але я знизав плечима — я ні на кого не чекав. Вимкнувши на пульті звук, я пішов до дверей. Це був інспектор Найтінґейл, одягнений у синю спортивну сорочку та блейзер, який у його випадку був найближчим до звання повсякденного одягу. Якусь мить я дивився на нього, як дурень, а потім запросив зайти.

— Просто хотів подивитися, як ти тут влаштувався, — сказав інспектор.

Щойно Найтінґейл зайшов до кімнати, Моллі схопилася з канапи, Леслі підвелася, бо він був старший офіцер, а Беверлі встала чи то з міркувань якоїсь магічної ввічливості, чи то готуючись тікати. Я представив йому Беверлі, яку він раніше бачив лише мигцем, коли їй було десять років.

— Не вип'єте з нами пива, сер? — запропонував я.

— Дякую, — сказав він. — Звіть мене, будь ласка, Томас.

Цього він від нас не дочекається. Я простягнув йому пляшку й вказав на канапу. Він обережно сів на одному кінці, не розслабляючи пряму спину. Я сів на протилежному кінці, Беверлі всілася посередині, Леслі сиділа майже струнко, а бідолашна Моллі двічі сідала й підводилася, а зрештою вмостилася на самому краєчку. Очі вона не відводила від підлоги.

— Який великий телевізор, — сказав Найтінґейл.

— Це плазмовий екран, — сказав я.

Найтінґейл з розумним виглядом кивнув, а Беверлі непомітно для нього закотила очі.

— А звук поламався? — спитав він.

— Ні, — сказав я. — Я його тимчасово вимкнув.

Я знайшов дистанційку, і впродовж десяти секунд приборкував гучність звуку.

— Яке чітке зображення, — сказав Найтінґейл. — Все одно як мати власний кінотеатр.

Кілька секунд ми просиділи мовчки; напевно, всі насолоджувалися якістю просторового звуку.

Я запропонував Найтінґейлові скибку піци, але той пояснив, що вже поїв. Він спитав про здоров'я матері Беверлі й отримав відповідь, що в неї все гаразд. Допивши пиво, він підвівся.

— Мені треба вже йти, — сказав він. — Дякую за пиво.

Ми всі підвелися й проводили його до дверей. Коли він пішов, я почув, як Леслі полегшено зітхнула й знову плюхнулася на канапу. Коли повз мене раптом із шелестом тканини просковзила за двері Моллі, я мало не скрикнув.

— Отакої! — сказала Беверлі.

— А вона та Найтінґейл часом не?.. — спитала Леслі.

— Фу, — сказала Беверлі. — Яка химерна думка!

— А хіба ви з нею не друзі? — спитав я.

— Друзі, але ж вона наче істота ночі, — сказала Беверлі. — А він старий.

— Не такий вже він і старий, — сказала Леслі.

— Старий, — наполягала Беверлі, але скільки б я її того вечора не питав, вона більше нічого не сказала.