Річки Лондона

Розділ 4 Біля Річки

Деякі речі неприємно робити раніше, ніж через десять хвилин після того, як прокинувся, і одна з таких речей — мчати в автомобілі по Ґрейт-Вест-Роуд. Навіть якщо це відбувається о третій годині ночі, у тебе ввімкнені сирена та проблискові маячки, а інших машин на дорозі настільки мало, наскільки це взагалі можливо в Лондоні. Я висів на ремені безпеки й намагався не думати про те, що «Ягуарові», попри всю його стильність і колекційну вартість, бракує повітряних подушок та розрахунку кузова на зберігання життя людей під час зіткнення.

— Ти вже розібрався з радіо? — спитав Найтінґейл.

Хтось колись обладнав цей «Ягуар» сучасною радіостанцією, і Найтінґейл відверто зізнався, що не вміє нею користуватися. Мені вдалося її ввімкнути, але потім я трохи відволікся, бо Найтінґейл помчав по круговому перехрестю з такою швидкістю, що я вдарився головою об вікно. Коли ми виїхали на відносно пряму дорогу, я скористався можливістю й налаштувався на хвилю відділка в Ричмонді, бо саме там, за словами Найтінґейла, були проблеми. Ми почули завершення рапорту у виконанні дещо напруженого голосу, властивого тим, хто відчайдушно намагається не видати свою паніку. Йшлося там про гусей.

— Танго Віскі 3 від Танго Віскі 1, повторіть!

TW-1 — це має бути позивний чергового інспектора в центрі управління відділка в Ричмонді, а TW-3 має бути однією з патрульних машин.

— Танго Віскі 1 від Танго Віскі 3, ми біля Білого Лебедя, на нас напали кляті гуси.

— Білого Лебедя? — спитав я.

— Це паб у Твікенгемі, — сказав Найтінґейл. — Біля мосту до острова Іл Пай.

Про острів Іл Пай я знав, що це кілька доків і будинків на річному острівці довжиною 500 метрів. Колись там виступали «Роллінг Стоунз», і мій батько теж — ось звідки я знав про нього.

— А гуси? — спитав я.

— Вони кращі за сторожових псів, — сказав Найтінґейл. — Спитай у римлян.

TW-1 гусьми не цікавилася; вона хотіла почути що-небудь про злочин. Двадцять хвилин тому було кілька дзвінків — громадяни скаржилися на порушення спокою та, можливо, бійку між групами молодиків. З мого досвіду це могло бути що завгодно, починаючи від невдалої гулянки й закінчуючи лисицями, які перевернули контейнери для сміття.

TW-3 повідомив, що бачив групу вдягнених у джинси та куртки IC1 чоловіків, які билися на Ріверсайд-Роуд із невідомою кількістю IC3 жінок. IC1 — це кодове позначення білошкірих людей, IC3 — чорношкірих, а я, якщо вам дуже цікаво, залежно від того, як часто бував останнім часом на сонці, потрапляю то до IC3, то до IC6 (араби та північноафриканці). Бійки між чорними та білими трапляються, хоча й рідко, але я вперше чув, щоб хлопці билися з дівчатами. TW-1 теж з таким не стикалася, тому вимагала пояснення.

— Жінки, — доповідав TW-3. — Точно жінки, а одна з них абсолютно гола.

— Саме цього я і боявся, — сказав Найтінґейл.

— Чого саме? — спитав я.

Коли ми мчали Чизвікським мостом, зовні «Ягуара» стрімко проминала пустота. Вище Чизвіка Темза робить велику петлю на північ, навколо ботанічних садів «К'ю Ґарденс», а ми поїхали навпростець до Ричмондського моста.

— Тут поблизу є важливе святилище, — сказав Найтінґейл. — Гадаю, хлопці саме туди хотіли дістатися.

Коли він сказав «святилище», я подумав, що навряд чи йдеться про стадіон.

— І ці дівчата захищають святилище?

— Можна й так сказати, — погодився Найтінґейл.

Він був чудовий водій, така зосередженість на дорозі завжди втішає, але коли вулиці стали вужчими, навіть Найтінґейл був змушений сповільнитися. Як і велику частину решти Лондона, центр Ричмонду було засновано ще тоді, коли про міське планування люди хіба що мріяли.

— Танго Віскі 1 від Танго Віскі 4; я на Черч-Лейн біля річки, тут п'ятеро або шестеро IC1 чоловіків сідають у катер.

TW-4 мав бути другим патрульним автомобілем відділка Ричмонду, а це означало, що були залучені майже всі.

TW-3 доповів, що IC3 жінок вони не бачать, ні голих, ні одягнених, але їм видно човен, який прямує до протилежного берега.

— Зв'яжися з ними та повідом, що ми вже їдемо, — сказав Найтінґейл.

— А який у нас позивний? — спитав я.

— Зулу-1, — відповів він.

Я ввімкнув мікрофон.

— Танго Віскі 1 від Зулу-1. Ми поруч.

Настала коротка пауза — TW-1 замислилася. Я засумнівався, чи знає чергова, хто ми такі.

— Зулу-1 від Танго Віскі 1. Зрозуміло, — її голос був безвиразний; вона чудово знала, хто ми такі. — Зважайте, що підозрювані, схоже, перетнули річку й тепер можуть бути на південному березі.

Я хотів був підтвердити, що почув її, але лише захрипів, бо Найтінґейл різко повернув на односторонню Георг-Стріт проти дозволеного напрямку руху, чого не можна робити навіть з сиренами та проблисковими маячками. І не в останню чергу тому, що є ризик зіткнутися з чимось дуже великим, спроектованим для прибирання вулиць посеред ночі. Я сильно уперся ногами в підлогу, бо у світлі наших фар вигулькнуло двометрове вишнево-червоне серце-валентинка на вітрині магазину.

Обізвався TW-3:

— Катер з підозрюваними горить. Я бачу, як люди вистрибують з нього.

Найтінґейл натиснув на газ ще сильніше, але на щастя ми вже знову їхали в дозволеному напрямку. Праворуч був Ричмондський міст, але Найтінґейл проїхав навпростець через маленьке кругове перехрестя на дорогу, що йшла вздовж Темзи. Ми почули, як TW-1 викликає пожежний катер — тому до місця подій щонайменше двадцять хвилин плисти.

Найтінґейл різко повернув праворуч по дорозі, якої я навіть не помітив, і раптом ми вже мчали крізь непроникну темряву, трусилися по дорозі, вкритій гравієм. Несподіваний поворот ліворуч, і ми вже їдемо вздовж берега, повторюємо вигин ріки. Близько до протилежного берега була лінія пришвартованих катерів з каютами, а за нею я побачив жовте полум'я — пожежа. Це був не сучасний катер для прогулянок, а радше маленька баржа, один з тих приватних вузьких човнів із ручним фарбуванням і сплячим котом на даху. Але якщо на цьому конкретному судні й був кіт, я сподівався, що він умів плавати, бо корабель горів від носа до корми.

— Онде, — сказав Найтінґейл.

Подивившись уперед, я мигцем побачив на краю освітленого фарами простору силует. Я повідомив TW-1:

— Підтверджую наявність підозрюваних на південному березі біля… де ми в біса зараз?

— Пором Гемертон, — сказав Найтінґейл, і я повторив це диспетчеру.

Найтінґейл загальмував, і ми зупинилися навпроти катера, що горів. У бардачку в нас були ліхтарі — покриті ґумою чудовиська зі стародавніми лампочками. Коли ми з Найтінґейлом виходили в темряву, їхня вага обнадійливо напружувала руку.

Я освітив доріжку, але підозрювані — якщо вони взагалі існували — втекли. Найтінґейл, схоже, цікавився більше річкою, ніж доріжкою. За допомогою свого ліхтарика я оглянув воду навколо баржі, що повільно дрейфувала за течією, але у воді нікого не було.

— Хіба ми не маємо переконатися, що на борту ніхто не залишився? — спитав я.

— Я сподіваюсь, що на борту нікого немає! — сказав Найтінґейл так голосно, ніби звертався не до мене, а до річки. — Негайно погасіть вогонь! — додав він.

У темряві хтось захихотів. Я спрямував туди промінь ліхтаря, але там не було нічого, крім пришвартованих до протилежного берега човнів. Обернувшись, я побачив, як охоплений полум'ям човен опустився під воду, неначе хтось схопив його за днище й потягнув униз. Коли останні язики полум'я погасли, човен вигулькнув на поверхню й колихався, наче ґумова качечка.

— Що це зробило? — спитав я.

— Духи річки, — відповів Найтінґейл. — Залишайся тут, а я перевірю берег.

З протилежного берега знову почувся сміх. А потім менше, ніж у трьох метрах від мене, безумовно жіночий голос із безумовно лондонським акцентом сказав «Дідько!», а потім почувся скрегіт металу, який розривався.

Я ринувся туди. У тому місці берег був земляним схилом, який утримували коріння дерев та кам'яні укріплення. Наблизившись, я почув сплеск, і встиг навести на нього промінь раніше, ніж граційна фігура зникла під водою. Я міг би подумати, що то видра, але не настільки дурний, щоб вважати, що видри бувають без шерсті й розміром з людину. Просто піді мною була квадратна клітка з дротової сітки (частина з протиерозійних заходів, як я дізнався пізніше), а одна з її сторін була розірвана.

Найтінґейл повернувся ні з чим і сказав, що нам залишається дочекатися прибуття пожежного катера, який відбуксує залишки баржі. Я спитав його, чи існують русалки.

— То була не русалка, — сказав він.

— Отже, бувають істоти, схожі на русалок?

— Зосередься, Пітере, — сказав він. — Не все відразу.

— То був дух річки? — спитав я.

— Genii locorum, — сказав він. — Дух місця, богиня річки, якщо тобі так зрозуміліше.

Але не богиня самої Темзи, пояснив Найтінґейл, бо її участь у будь-якій бійці була би порушенням угоди. Я спитав, чи йдеться про ту саму угоду, яка Угода, або про зовсім іншу угоду.

— Є багато угод, — сказав Найтінґейл. — Значна частина того, чим ми займаємося, полягає в забезпеченні того, щоб усі дотримувалися цих угод.

— І є богиня цієї річки, — сказав я.

— Так. Мама Темза, — терпляче сказав він. — А ще є бог річки — Батько Темза.

— Вони близькі?

— Ні, — сказав він. — І це частина проблеми.

— Вони справді боги?

— Теологічними питаннями я ніколи не цікавлюсь, — сказав Найтінґейл. — Вони існують, вони мають певну силу, вони можуть порушувати спокій Королеви, тому поліція має ними цікавитися.

З темряви вигулькнув промінь прожектора. Він пройшов по річці раз, вдруге, а потім повернувся й зупинився на залишках баржі — прибули пожежники. Почувся запах дизельного палива; пожежний катер обережно став уздовж баржі, люди в жовтих шоломах стояли напоготові зі шлангами та баграми. У світлі прожектора було видно, що надбудова баржі згоріла вщент, але досі було видно, що борти раніше були червоні з чорною смужкою. Я чув, як пожежники розмовляли, висаджуючись на баржу та перевіряючи її безпечність. Усі ці процедури були обнадійливо рутинні. І через це мені на думку спало ще дещо. Ми з Найтінґейлом схопилися з ліжок, сіли в «Ягуар» і помчали на захід раніше, ніж стало зрозуміло, що це не звичайні наслідки п'ятничного пияцтва.

— Звідки ви знали, що це нас стосується? — спитав я.

— Я маю власні джерела інформації, — сказав Найтінґейл.

Один з автомобілів ричмондського відділка прибув із черговим інспектором, і ми всі взяли участь у бюрократичних ритуалах, щоб з'ясувати офіційні статуси кожного. За очками виграв Ричмонд, але лише тому, що один з них мав каву в термосі. Найтінґейл повідомив місцевим, що це діяла банда. Якісь молодики IC1, безсумнівно нетверезі, викрали баржу, спустилися на ній нижче шлюзу Теддінгтон і побилися з групою місцевої IC3 молоді, в якій були й жінки. При спробі втекти теддінгтонська банда ненавмисно підпалила своє судно, потім покинула його й утекла пішки по доріжці, що йде вздовж Темзи. Усі кивали головами — типова ніч п'ятниці у великому місті. Найтінґейл сказав, що він певний, що ніхто не втопився, але черговий інспектор Ричмонду вирішив про всяк випадок зателефонувати рятувальникам.

Після того, як наші інспектори помітили кожен своє дерево, всі роз'їхалися.

Ми поїхали назад у Ричмонд, але перед мостом зупинилися. До світанку залишалася щонайменше година, але заходячи за Найтінґейлом у залізну браму, я все-таки побачив, що дорога, якою ми їхали, проходила крізь муніципальні сади, що вкривали похилий берег річки. Попереду було оранжеве світіння — на нижній гілці платана висіла гасова лампа й відкидала світло на кілька арок з червоної цегли в облицюванні укосів дороги. Всередині цих штучних печер я помітив спальні мішки, картонні коробки та старі газети.

— Я піду побалакаю з тролем, — сказав Найтінґейл.

— Сер, — сказав я, — мені здається, що коректніше звати їх безпритульними.

— Ні, не в цьому випадку, — відповів Найтінґейл. — Він троль.

У тіні однієї з арок я побачив рух, бліде обличчя, сплутане волосся, кілька шарів старого одягу проти зимового холоду. Як на мене, то був типовий безхатько.

— Троль, серйозно? — спитав я.

— Його звати Натаніель, — сказав Найтінґейл. — Раніше він спав під мостом Ханґерфорд.

— А чому він переїхав? — спитав я.

— Напевно, хотів жити далі від центра.

Троль, що живе в передмісті — чом би й ні?

— То він і є вашим джерелом? — спитав я. — Це він вас попередив?

— Якість полісмена визначається якістю його інформаторів, — сказав Найтінґейл.

Я не став зауважувати, що в наші часи їх треба звати «неоголошені людські інформаційні ресурси».

— Тримайся далі від нього, — сказав він. — Тебе він ще не знає.

Натаніель знову сховався у своєму лігві, а Найтінґейл підійшов і ввічливо нахилився на порозі печери троля. Я тупцював на місці й дмухав на пальці. Мені стало розуму вдягти службовий светр, але в лютому після трьох годин біля річки можна було задубіти навіть зі светром під курткою. Якби я не був такий зайнятий зігріванням долонь під пахвами, я помітив би, що за мною стежать, значно раніше. Взагалі-то, якби я не провів останні два тижні у спробах відрізнити vestigium від звичайної безпричинної параної, я б цього взагалі не помітив.

Це почалося як приплив крові до обличчя, наче збентеження, як того разу на новорічній вечірці, коли Рона Танг перетнула танцювальний зал і напрямець повідомила мене, що Фанмі Аджаї хоче, щоб я потанцював із нею, але дідька лисого я танцював би під наглядом ватаги дівчат-підлітків. Зараз я відчув таку саму пильну увагу до себе — зухвалу, насмішкувату, допитливу. Спочатку я озирнувся, як на моєму місці зробив би кожний, але позаду не було нічого, крім ліхтарів на дорозі. Мені здалося, що я відчув щокою тепле дихання, з’явилися думки про сонячне світло, скошену траву та перегріте волосся. Я розвернувся, подивився на річку й на мить мені здалося, що я побачив рух, обличчя або…

— Бачили що-небудь? — спитав Найтінґейл, і я від несподіванки сіпнувся.

— Ісусе! — сказав я.

— Його тут точно немає, — сказав Найтінґейл. — Це навіть Блейк вважав неможливим.

Ми повернулися до «Ягуара» та до слабких обійм його системи обігріву зразка 1960-их. Коли ми їхали до центру Ричмонду, цього разу вже без порушень правил руху, я спитав Найтінґейла, чи повідомив троль Натаніель щось корисне.

— Він підтвердив наші підозри, — сказав він. — Що хлопці в тому човні були послідовниками Батька Темзи, вони спустилися за течією, щоб напасти на святилище на острові Іл Пай, а там їх побачили послідовниці Мами Темзи. Перед тим хлопці безсумнівно надудлилися й напевно самі підпалили свій човен, коли намагалися втекти. Нижче за течією Темза є суверенною цариною Мами Темзи, а вище вона належить Батькові Темзі. Кордоном є шлюз Теддінгтон, розташований у двох кілометрах від острова Іл Пай.

— То ви вважаєте, що Батько Темза хоче захопити територію? — спитав я.

Ці «боги» видавалися схожими на наркодилерів.

На зворотному шляху автомобілів було помітно більше — Лондон прокидався.

— Те, що духи місця виявляють територіальність, навряд чи можна вважати несподіванкою, — сказав Найтінґейл. — Хоч там як, я вважаю, що ти маєш унікальний досвід, який допоможе розв’язанню цієї проблеми. Я хочу, щоб ти пішов і побалакав із Мамою Темзою.

— І що мені та моєму унікальному досвідові сказати пані Темзі?

— З'ясуй, у чому полягає проблема, і подивись, може знайдеш полюбовне вирішення.

— А якщо не знайду?

— Тоді нагадаєш їй, що незалежно від того, що собі дехто вигадав, спокій Королеви поширюється на все Королівство.

«Ягуар» мав право водити тільки Найтінґейл, і це можна було зрозуміти. Якби я мав таку машину, я би теж не пускав нікого за кермо. А мені було дозволено користатися десятирічним блакитним «Форд Ескорт», який вочевидь був поліцейським. Найтінґейл скуповувався у тій самій крамниці, що й Леслі. Стару поліцейську машину завжди можна впізнати, бо скільки її не мий, вона все одно старим копом смердить.

Шоредич, Вайтчепел, Воппінг — старий і новий Іст-Енд були перемішані докупи грошима та нетерпимістю. Мама Темза жила на схід від «Білої Башти» у перебудованому складі біля бухти Шедвел. Цей склад був на протилежному боці суднопідіймального елінгу від «Prospect of Whitby», стародавнього паба, що колись був легендарною джазовою сценою. Мій батько виступав там із Джонні Кітінгом, але завдяки віртуозному вмінню псувати власну кар'єру пропустив виступ із Літою Роза — здається, його тоді замінили Ронні Г'юзом.

З боку дороги склад мав фасад з лондонської цегли, в якому пробили сучасні вікна, але з боку Темзи були старі вантажні причали, які переобладнали на автостоянку. Я залишив машину між оранжевим «Сітроеном Пікассо» та червоним «Ягуаром XF», у якого на вітровому склі була наліпка з логотипом радіостанції «Urban Dance FM».

Виходячи з машини, я отримав найсильніше відчуття vestigia. Несподіваний запах перцю та морської води — раптовий, як крик чайки. І це не дивно, бо цей склад раніше був частиною Лондонського Порту, найбільшого порту у світі.

Від Темзи дмухав холодний пронизливий вітер, тож я поспішив до входу. Десь у когось грала музика, і баси були накручені так, що це можна було вважати порушенням громадського спокою. Мелодію, якщо вона й була, почути було неможливо, але басові ноти аж у грудях бриніли. Раптом на цьому тлі почувся жіночий сміх, недобрий і легковажний. Вхідні двері були замкнені домофоном. Я набрав номер, що мені дав Найтінґейл, і зачекав. Коли я хотів був набрати номер ще раз, з-за дверей почулося наближення шльопання ґумових пантофлей на ремінці. Потім двері відчинилися; за ними стояла молода чорна жінка з очима, схожими на котячі. На ній була завелика для неї чорна футболка, на якій був напис «WE RUN TINGZ».

— Привіт, — сказала вона. — Що треба?

— Я детектив-констебль Ґрант, — сказав я. — Прийшов побачитися з пані Темзою.

Дівчина оглянула мене з голови до п'ят і, завершивши порівняння з якимось теоретичним стандартом, склала руки на грудях і втупила в мене погляд.

— То й що? — спитала вона.

— Мене прислав Найтінґейл, — сказав я.

Дівчина зітхнула, розвернулася й крикнула в коридор:

— Тут якийсь чувак каже, що від Чародія прийшов!

На спині її футболки було написано «TINGZ NUH RUN WE»[4].

— Впусти його, — гукнув зсередини будівлі голос, що мав слабкий, але легковпізнаваний нігерійський акцент.

— Заходь, — сказала дівчина й поступилася дорогою.

— Як вас звати? — спитав я.

— Мене звати Беверлі Брук, — сказала вона й нахилила набік голову, коли я проходив повз неї.

— Приємно познайомитися, Беверлі, — сказав я.

Усередині було спекотно, як у тропіках, і майже так само вогко; мої обличчя та спина почали пітніти. Я побачив, що двері всіх квартир у коридорі були широко розчинені, а важкий бас лунав від залізних кованих сходів, що вели на вищий поверх. Або це найбільш дружній багатоквартирний будинок за всю історію Англії, або ж Мамі Темзі належить уся будівля.

Беверлі вела мене до квартири на першому поверсі, а я намагався не затримувати погляд на довгих струнких коричневих ногах, що визирали з-під футболки. У самій квартирі було ще спекотніше, ніж у коридорі, і я впізнав запах пальмової олії та листя маніоки. Персиковий відтінок, яким були пофарбовані стіни, рис із курятиною, який готувався в кухні, торгова марка печива з начинкою — все це пояснювало мені, до якого сорту домівки я потрапив.

Ми зупинилися на порозі до вітальні. Беверлі поманила пальцем, щоб я нахилився, а тоді пробурмотіла мені у вухо:

— Виявляй повагу.

Я вдихнув запах перегрітого волосся та какаового масла. Мені неначе знову було шістнадцять.

Коли в 1990-ті роки було найнято архітектора, який збудував цей будинок, йому сказали, що він проектує апартаменти-люкс для амбіційних молодих спеціалістів. Він, без сумніву, уявив собі суворі піджаки, підтяжки та людей, які меблюватимуть свій дім у суворому мінімалістському стилі скандинавських детективних романів. Напевно, навіть у найстрашніших своїх кошмарах він не уявляв, що хазяїн скористується цією просторою вітальнею для того, щоб заштовхати в неї щонайменше чотири комплекти м'яких меблів з магазину «Світ Шкіри». Не кажучи вже про плазмовий телевізор, на якому наразі був футбол із вимкненим звуком, і величезну рослину в горщику, в якій я несподівано впізнав мангрове дерево. Справжнє мангрове дерево, чиє викривлене коріння вивалилося за межі горщика й пішло мандрувати серед густого ворсу килима, що лежав на підлозі. Задерши голову, я побачив, що верхні гілки пробили стелю. Біла штукатурка відвалилася, з-під неї визирали соснові балки.

Рядком на шкіряній канапі сиділа добірна колекція африканок середнього віку, і кожна з них оглянула мене з голови до п'ят так само, як це зробила Беверлі. Абсолютно недоречно поміж ними сиділа худорлява біла жінка в рожевому кашеміровому светрі й перловому намисті, почуваючи себе цілком як вдома, неначе колись зайшла сюди випадково й залишилася назавжди. Я звернув увагу, що спека їй не дошкуляла. Вона дружньо кивнула мені.

Але все це не було важливим, бо крім них у кімнаті була Богиня Річки Темза.

Вона сиділа, наче на троні, на найкращому, директорському кріслі. Її волосся було сплетене з чорними стрічками в прикрашені золотом коси й стояло над її лобом наче корона. Обличчя в неї було кругле, без зморщок, шкіра гладенька й бездоганна, як у дитини, а губи — повні й дуже темні. Очі були такі самі котячі, як у Беверлі. Блуза та спідниця — з вишуканих золотих австрійських мережив; виріз на шиї прикрашений червоним і срібним, достатньо широкий, щоб відкрити гладеньке повне плече та верхні схили грудей.

Прикрашена гарним манікюром рука лежала на кавовому столику, біля ніжок якого стояли мішки та маленькі дерев'яні ящики. Наблизившись, я відчув запах солоної води та кави, дизеля та бананів, шоколаду та риб'ячих нутрощів. Для того, щоб зрозуміти, що я відчуваю щось надприродне, мені не була потрібна підказка Найтінґейла, чари були такі сильні, неначе мене омивав морський приплив. У її присутності я не бачив нічого дивного в тому, що Богиня Річки була нігерійкою.

— Отже, ти хлопчик чародія, — сказала Мама Темза. — А хіба не було угоди?

Я знайшов у собі сили говорити.

— Здається, то була радше домовленість.

Я опирався бажанню кинутися перед нею на коліна, занурити своє обличчя між її грудей і не виринати звідти. Коли вона запропонувала мені сісти, зробити це було невимовно важко.

Я побачив, що Беверлі сміється, прикривши рот рукою. Мама Темза теж хихикнула й відіслала дівчину на кухню. І це було мені теж зрозуміло: африканські жінки заводять дітей саме для того, щоб було кому замість них вдома поратися.

— Хочеш чаю? — запропонувала Мама Темза.

Я ввічливо відмовився. Найтінґейл сказав дуже чітко: під її дахом нічого не їсти й не пити. «Зробиш це, — казав він, — і вона запустить у тебе свої пазурі». Моя мати сприйняла б таку відмову як образу, але Мама Темза лише кивнула. Може, це теж є частиною угоди?

— Твій Майстер, — сказала вона. — Чи добре він почувається?

— Так, мадам, — сказав я.

— Чим старішим стає наш Майстер Найтінґейл, тим краще він почувається, — сказала вона. Не встиг я спитати, що вона має на увазі, а вона вже питала про моїх батьків. — Твоя мати з народу фула, так? — спитала вона.

— Зі Сьєрра-Леоне, — сказав я.

— А твій батько, якщо я не помиляюся, більше не грає?

— Ви знайомі з моїм батьком?

— Ні, — сказала вона й багатозначно посміхнулася. — Лише в тому сенсі, що всі музиканти Лондона належать мені, особливо джазмени та блюзмени. Це річкове.

— То ви й з Міссісіпі знаєтеся? — спитав я.

Мій батько завжди наполягав, що джаз і блюз народилися в каламутних водах Міссісіпі. А мати казала, що вони, як і решта диявольських вигадок, народилися в пляшці. У певній мірі я глузував, але також мені раптом спало на думку, що якщо існує Мама Темза, то чому б не бути й богу Міссісіпі, а якщо він існує, чи спілкуються вони? Чи були в них довгі телефонні розмови про замулювання, водорозподіл і потребу контролювати повені в припливно-відпливних зонах? А може, вони шлють одне одному електронні листи? СМС? Твіттер?

Повернувшись таким чином на землю, я збагнув, що чари частково послабшали. Думаю, Мама Темза теж це відчула, бо хитро подивилася на мене й кивнула.

— Так, — сказала вона. — То ось воно як. Як розумно було з боку твого Майстра обрати саме тебе; а ще кажуть, що старого пса новим фокусам не навчиш.

Два тижні схожих незрозумілих зауважень Найтінґейла призвели до того, що я виробив дієву протидію зарозумілим висловлюванням — змінював тему.

— А як ви стали Богинею Темзи? — спитав я.

— Ти певний, що хочеш знати? — спитала вона, але я відчував, що їй приємна моя цікавість. Загальновідомо, що всі люди люблять говорити про себе. Дев'ять з десяти визнань своїх гріхів зобов'язані природному інстинкту людини розповісти про себе уважному слухачеві, навіть якщо йдеться про те, як оповідач забив на смерть ключкою свого партнера по гольфу. Мама Темза була така сама; взагалі-то, я збагнув, що боги мають навіть більшу потребу розказувати про себе, ніж звичайні люди.

— Я приїхала в Лондон у 1957 році, — сказала Мама Темза. — Але тоді я не була богинею. Я була простою сільською дівчиною, ім'я якої вже забула; я приїхала вчитися на медсестру, але якщо чесно, медсестра з мене була не дуже хороша. Наближатися до хворих мені ніколи не подобалося, а серед однокурсників було забагато ібу[5]. Через тих дурних пацієнтів я не склала іспит, і мене вигнали, — Мама Темза невдоволено чмокнула. — Викинули на вулицю. А потім мій красунчик Роберт, який залицявся до мене три роки, каже мені: «Я більше не можу чекати, доки ти даси мені відповідь, я оженюся з білою ірландською сучкою».

Вона знову чмокнула й цього разу кімнатою наче луна пішла, бо інші жінки зробили те саме.

— Я була така нещасна, — сказала Мама Темза, — що вирішила накласти на себе руки. О, так, настільки сильно той чоловік розбив мені серце. Тож я пішла до моста Ганґерфорд, щоб кинутися в річку. Але ж то залізничний міст, а старий пішохідний, що йшов тоді вздовж нього, був дуже брудний. Хто тільки не жив тоді на тому мосту: волоцюги, тролі, гобліни. Це було зовсім не те місце, де порядна нігерійська дівчина хотіла би втопитися. Бо що як хтось побачить? Тому я пішла до моста Ватерлоо, але поки я туди дійшла, сонце вже сідало за обрій, і куди б я не подивилася, всюди було так красиво, що я не змогла змусити себе стрибнути. А потім стемніло, і я пішла додому вечеряти. Наступного ранку я встала рано й сіла в автобус до моста Блекфраєрс. Але на його північному кінці стоїть клята статуя Королеви Вікторії, і хоч вона й дивиться в інший бік, уяви, який то був би сором, якби вона обернулася й побачила мене на парапеті!

Усі присутні згідно кивали.

— Ні за що на світі не кинулася б я з моста Саутварк, — сказала Мама Темза. — Тож куди я потрапила наприкінці ще однієї довгої пішої мандрівки?

— До Лондонського моста?

Мама Темза нахилилася й поплескала мене по коліну.

— Це був старий міст, який згодом продали гарному американському джентльменові, який знав, як догодити річці. Дві бочки Ґіннесу та ящик рому — ось що я називаю справжнім приношенням!

Наступила пауза, бо Мама Темза надпивала чай. Беверлі зайшла з тарілкою печива з начинкою й поставила її так, щоб я міг дотягнутися. Я й сам не помітив, як узяв печиво в руку, але швидко схаменувся й поклав його назад. Беверлі пирхнула сміхом.

— Посередині старого Лондонського моста була каплиця на честь святого Бірина, а оскільки я на свята ходила до церкви, то вирішила, що це гарне місце, щоб зістрибнути. Я стояла там, дивилася на захід; починався приплив. Лондон тоді досі був портом, який уже помирав, але як і кожний старий, проживши довге, захопливе життя, мав багато розповідей і спогадів. І був переляканий тим, що стає старим і слабким, і нема кому за ним доглянути, бо не лишилося в річці життя, не було Оріши, духу, ніхто не міг подбати про старого. Я почула, що річка кличе мене за ім'ям, яке я вже забула, й каже: «Ми бачимо, що тобі боляче, ми бачимо, що ти плачеш через чоловіка, як дитина».

— І я сказала: «О, Річко, я здолала таку велику відстань, але з мене не вийшла медсестра, з мене не вийшла жінка, і саме це причина того, що мій чоловік не любить мене».

— І тоді річка сказала мені: «Ми можемо забрати цей біль, можемо зробити тебе щасливою й дати тобі багато дітей і онуків. Весь світ прийде до тебе й покладе дарунки до твоїх ніг».

— Що ж, — сказала Мама Темза, — пропозиція була спокуслива, тож я спитала: «Що я мушу зробити? Чого ви хочете від мене?» А річка відповіла: «Ми не хочемо нічого, окрім того, що ти вже була готова віддати».

— Тож я стрибнула у воду — шубовсь! І пішла вниз, аж на дно, і мушу сказати, що там є такі речі, що ти не повіриш. Скажу лише, що дно треба почистити, ото й усе.

Вона мляво махнула рукою в бік річки.

— Я вийшла з ріки он там, сходами Воппінга, де колись піратів топили. І відтоді я тут, — сказала вона. — Це найчистіша промислова річка Європи. Думаєш, це щасливий збіг обставин? Свінгуючий Лондон, «Файна Британія», Бар'єр Темзи — думаєш, усе це само собою трапилося?

— Купол? — спитав я.

— Тепер це найпопулярніше місце проведення концертів у Європі, — сказала вона. — Рейнські діви відвідують мене, щоб подивитися, як це робиться, — вона багатозначно глянула на мене, але я не знав, хто такі ці кляті Рейнські Діви.

— Можливо, Батько Темза бачить це дещо інакше, — сказав я.

— Баба Темза, — зневажливо сказала Мама. — Коли він був молодий, він стояв там, де стояла я, на тому самому мості, він дав ту саму обіцянку. Але після Великого Смороду він жодного разу не спускався нижче шлюзу Теддінгтон. Так і не повернувся, навіть коли Базалджет зробив каналізацію. Навіть під час німецьких бомбардувань, коли місто палало. А тепер він каже, що це його річка!

Мама Темза випросталася у своєму кріслі, неначе позувала для офіційного портрета.

— Я не жадібна, — сказала вона. — Нехай володіє Генлі, Оксфордом і Стейнсом. А я матиму Лондон і дарунки всього світу біля моїх ніг.

— Ми не можемо дозволити вам битися, — сказав я.

Це «королівське ми» дуже важливе в роботі поліції; воно нагадує тому, з ким розмовляєш, що ти є представником могутньої організації, яка зветься Столичною Поліцією, яка є представницею закону й з точки зору кількості службовців здатна окупувати невелику країну. Але коли користуєшся цим «ми», треба бути певним, що вся ця могутність наразі дійсно поділяє твою думку.

— Це Баба Темза порушив кордон, зайшов за шлюз, — сказала Мама Темза. — Це не я маю себе стримувати.

— З Батьком Темзою ми поговоримо, — сказав я. — А від вас ми очікуємо, що ви триматимете своїх людей під контролем.

Мама Темза схилила голову вбік і повільно оглянула мене.

— Ось що я тобі скажу, — заговорила вона. — Даю вам часу на те, щоб вгамувати Бабу, до Квіткової Виставки в Челсі. А після цього ми візьмемо справи у свої руки.

Вона «королівським ми» користувалася набагато впевненіше, ніж я.

Зустріч було закінчено, ми обмінялися люб'язностями, а потім Беверлі Брук провела мене до дверей. Коли ми виходили в атріум, вона навмисно зачепила мене стегном, і я відчув раптову хвилю жару, що не мав нічого спільного з центральним опалюванням.

Відчиняючи переді мною двері, вона грайливо глянула на мене.

— Бувай, Пітере! — сказала вона. — До зустрічі!

Коли я повернувся до Фоллі, Найтінґейл сидів у читальні на другому поверсі. У цій кімнаті було багато оббитих зеленою шкірою м'яких крісел, ослінчиків для ніг і маленьких столиків. Уздовж двох стін стояли книжні шафи з червоного дерева, але Найтінґейл зізнався мені, що за старих часів люди зазвичай приходили сюди подрімати після обіду. Він розгадував кросворд у газеті «Телеграф».

Коли я сів навпроти нього, він підвів погляд:

— То яка твоя думка?

— Вона безумовно вважає себе Богинею Темзи, — сказав я. — Вона справді богиня?

— Це не дуже корисне питання, — сказав Найтінґейл.

Мовчазно з'явилася Моллі з кавою та тарілкою печива з начинкою. Я подивився на печиво, потім підозріло глянув на Моллі, але вона була така сама незбагненна, як і завжди.

— У такому разі, — сказав я, — звідки береться їхня сила?

— Це питання набагато краще, — сказав Найтінґейл. — Щодо нього існує кілька суперечливих гіпотез: що їхня сила походить з віри їхніх шанувальників, або від самої місцевості, або з божественного джерела за межами смертного світу.

— А що з цього приводу думав Ісак?

— Для Сера Ісака, — сказав Найтінґейл, — божественне було вразливим місцем — він навіть божественну природу Христа ставив під сумнів. Йому не подобалася ідея Трійці.

— Чому?

— У нього був дуже аналітичний розум, — сказав Найтінґейл.

— Чи надходять ці сили звідти ж, звідки надходить магія? — спитав я.

— Пояснити все це стане значно легше, коли ти опануєш своє перше закляття, — сказав він. — До підвечірку ти ще встигнеш дві години потренуватися.

Я побрів до лабораторії.

Мені снилося, що зі мною в ліжку були Леслі Мей і Беверлі Брук, вони лежали по різні боки від мене, обидві прекрасні й голі, але це було зовсім не так еротично, як можна подумати, бо я не наважувався обійняти одну, щоб не наражатися на смертельну образу другої. Щойно я вигадав, як мені просунути свої руки водночас під них обох, як Беверлі встромила зуби у моє зап'ястя, і я прокинувся від жахливої судоми в правій руці.

Усе було настільки погано, що я випав з ліжка й дві хвилини з безцільним стоїцизмом борсався на підлозі. Ніщо не будить так добре, як біль, тож щойно я зрозумів, що заснути не зможу, я вийшов зі своєї кімнати та пішов шукати що-небудь їстівне. Підвал Фоллі був лабіринтом кімнат, що залишився від тих часів, коли тут мешкали десятки людей, але я знав, що задні сходи спускаються майже до кухні. Не бажаючи турбувати Моллі, я спускався сходами якомога тихіше, але дійшовши до цокольного поверху, побачив, що там горить світло. Наблизившись, я почув, як Тóбі загарчав, потів гавкнув, а потім почулося дивне ритмічне шипіння. Хороший полісмен знає, коли не треба оголошувати про свою присутність, тож я прокрався до дверей кухні й зазирнув усередину.

Моллі була досі вдягнена у свій костюм служниці й сиділа на краєчку старого дубового столу, що домінував на одному з країв кухні. Біля неї на столі стояв бежевий керамічний полумисок, а навпроти неї, в трьох метрах від столу сидів Тóбі. Оскільки двері були в неї за плечем, Моллі не бачила мене. Вона опустила руку в полумисок й вийняла звідти шматок порізаного м'яса — настільки сирого, що з нього аж крапало.

Тóбі схвильовано гавкнув, а Моллі трохи подражнила його м'ясом, а потім вправним рухом жбурнула смаколик до нього. Тóбі виконав дивовижний стрибок із сидячого положення та схопив м'ясо в повітрі. Побачивши, як Тóбі, не перестаючи вертітися, завзято жує, Моллі почала сміятися — це було те ритмічне шипіння, що я почув раніше.

Моллі взяла ще один шматочок м'яса та помахала ним до Тóбі, який аж танцював від передчуття. Цього разу Моллі його обманула: трохи пошипіла на його спантеличене вертіння, а потім, переконавшись, що він бачить, кинула скривавлене м'ясо собі в рот. Тóбі сердито гавкнув, але Моллі показала йому неприродно довгий, пристосований до хапання язик.

Я, напевно, ахнув або сіпнувся, бо Моллі зістрибнула зі столу й обернулася до мене. Очі широко розкриті, рот роззявлений так, що видно гострі зуби, а по блідій шкірі підборіддя тече яскраво-червона цівка крові. Потім вона затулила рот долонею й чи то з переляканим, чи то зі присоромленим виглядом мовчки побігла з кухні. Тóбі ображено загарчав на мене.

— Я не винний, — сказав я йому. — Просто зголоднів трохи.

Не знаю, чому він скаржився; адже йому дісталося м'ясо, що залишалося в полумиску, а мені — лише склянка води.