Річки Лондона

Розділ 13 Лондонський міст

Провести вулицею Вопінг-Вол сідловий тягач з напівпричепом — справа не з легких, тому я робив це не сам, а найняв для цього чоловіка середнього віку на ім'я Браян. Браян мав невеличку лисину, пивне черевце й постійно лаявся. До повної відповідності стереотипу бракувало лише шоколадного батончика та згорнутої газети «Сан». Втім, ерудиція від нього не вимагалася, а до будинку Мами Темзи він нас довіз без жодної пригоди.

Припаркувалися ми частково навпроти багатоповерхівки Мами Темзи, а частково — навпроти паба «Проспект Вітбі». Персонал паба, певно, вирішив, що це доставка товару, про яку їх не повідомили, і почав виходити для розвантаження, але я сказав їм, що це для приватної вечірки; дивна річ — їх це, схоже, не здивувало. Я попросив Браяна зачекати, взяв ящик зі зразками вантажу та пішов до входу. Поставивши ящик на землю, я натиснув кнопку дзвоника. Цього разу двері відчинила та сама біла пані, яку я бачив раніше серед почту Мами Темзи. Вона була вдягнута в інший, але такий само гарний твідовий костюм, мала намисто з перлів і тримала на руках маленьку чорну дитину.

— О, констеблю Ґрант! — сказала вона. — Приємно вас знову бачити.

— Дайте-но вгадаю, — сказав я. — Ви, напевно, Лі?

— Дуже добре! — сказала Лі. — Мені подобаються молоді чоловіки, яким не бракує розуму.

Річка Лі має витік на північному заході Лондона й тече навколо півночі міста, а потім різко повертає праворуч, долиною Лі до Темзи. Це найменш урбанізована річка з усіх лондонських, тому вона вижила під час Великого Смороду. Певно, Лі була з того самого покоління духів місця, що й Окслі, або навіть старша.

Я скривив лице для дитини, яка виявилася дівчинкою, а та теж скривила мені лице.

— А це хто? — спитав я.

— Це Брент, — відповіла Лі. — Вона наймолодша.

— Привіт, Брент! — сказав я.

Дівчинка мала світлішу шкіру, ніж її сестри, карі очі, які добрі брехуни могли б назвати горіховими, але войовничі риси обличчя впізнавалися безпомилково. На ній була мініатюрна червона форма збірної Англії з номером 11.

— Ти дивно пахнеш, — сказала Брент.

— Це тому, що він чародій, — сказала їй Лі.

Вирвавшись з рук Лі, Брент схопила мене за руку.

— Ходімо зі мною, — сказала вона й спробувала затягти мене у двері. Вона була напрочуд сильна, і мені довелося напружитися, щоб залишитися на місці.

— Мені треба занести цей ящик, — сказав я їй.

— Не турбуйтеся, я про нього подбаю, — сказала Лі.

Я дозволив Брент тягти мене за собою вздовж прохолодного коридору до квартири Мами Темзи. Позаду мене Лі кликала дядька Бейліфа й питала, чи не буде він ласкавий і не віднесе ящик до квартири Мами Темзи.

За словами доктора Полідарі, духи місця «поводяться так, ніби вимоги церемонії для них так само важливі, як для людини — їсти та пити», а ще він стверджував, що вони «з дивовижною легкістю передбачують такі події, щоб завжди бути належно одягнутими, а якщо цьому щось завадило, виявляють ознаки великого стресу». Зважаючи на те, що він жив наприкінці вісімнадцятого століття, я волію не сприймати його слова буквально.

Вони чекали на мене в тронній кімнаті, і цього разу було видно, що це дійсно тронна кімната. Під покровом гілля посадженого в горщик мангрового дерева стояло ексклюзивне крісло зі «Світу Шкіри». У ньому сиділа Мама Темза, сяючи австрійським мереживом і головним убором з блакитних і білих португальських намистин. Позаду неї вишикувалися жінки її почту, вдягнуті в батикові африканські сукні та хустки, а ліворуч і праворуч, утворюючи коридор, яким я мав пройти, стояли її доньки. Ліворуч я впізнав Тайберн і Фліт, які стояли разом з двома дівчинками-підлітками з тонкими косами, в кашемірових светрах. Беверлі стояла праворуч; її лайкрові шорти та фіолетова кофта здавалися не дуже відповідним одягом. Коли наші погляди перетнулися, вона закотила очі. Біля неї стояла дивовижно висока та струнка жінка, волосся в якої було нарощене білявими та насичено-блакитними пасмами, а нігті пофарбовані зеленим, золотим і чорним. Я припустив, що це Ефра, ще одна підземна річка, яка, мабуть, підробляла богинею Брикстонського ринку. Я звернув увагу, що ліворуч стояли північні річки Лондона, а праворуч — південні.

Брент відпустила мою руку, зробила Мамі Темзі реверанс, але зіпсувала урочистість, перечепившись і впавши на материні коліна. Поки дівчинка вертілася, влаштовуючись зручніше, в церемонії настала пауза.

Мама Темза подивилася на мене, і течією її уваги мене потягнуло ближче до трону. Я мусив опиратися великому бажанню впасти на коліна й бити чолом об килим.

— Констеблю Пітер! — сказала Мама Темза. — Приємно вас бачити.

— Дякую, що прийняли. Як символ моєї поваги я приніс вам дарунок, — сказав я, сподіваючись, що той з'явиться раніше, ніж я вичерпаю своє красномовство.

Позаду мене задзеленчало — зайшов дядько Бейліф з моїм ящиком. Він був кремезним чоловіком зі стриженою майже наголо головою й вицвілим татуюванням «SS» на потилиці. Чоловік поставив ящик перед Мамою Темзою, шанобливо кивнув їй, глянув на мене з жалістю й пішов, не сказавши ні слова.

Одна з посіпак підійшла, взяла з ящика пляшку й показала її Мамі Темзі.

— Пиво «Star», — сказала вона.

Це основний продукт «Нігерійської Броварні», який у Британії можна знайти в будь-якій гарній торговій мережі, а оптом — якщо твоя мама знає когось, хто знає когось, хто винен комусь послугу.

— Скільки він привіз загалом? — спитала Фліт.

— Повну вантажівку, — сказала Лі.

— А вона велика? — спитала Мама Темза, не зводячи з мене очей.

— Велика, — сказала Брент.

— І там саме лише «Star»? — спитала Мама Темза.

— Я додав трохи «Gulder», — відповів я. — Для різноманіття — трохи «Red Stripe», два ящики рому «Bacardi», трохи «Appleton», кілька пляшок лікерів «Cointreau» та «Bailey’s».

Купуючи цей дарунок, я витратив усі свої заощадження, але, як каже моя матуся, ніщо з того, що варто мати, не буває безплатним.

— Це непоганий подарунок, — сказала Мама Темза.

— Невже ти серйозно? — сказала Тайберн.

— Не турбуйтеся, Тай, — сказав я. — Для вас я додав дві пляшки мінералки «Perrier».

Хтось не втримався й хихикнув — напевно, Беверлі.

— І чим я можу тобі допомогти? — спитала Мама Темза.

— Маленьке прохання, — сказав я. — Одна з ваших доньок вважає, що має право втручатися у справи Фоллі. Усе, про що я прошу — щоб вона відступила й дозволила виконувати свою роботу вповноваженим особам.

— Вповноважені особи, — зневажливо передражнила Тайберн.

Мама Темза повернула очі до Тайберн, яка вийшла до трону.

— Ти вважаєш, що маєш право втручатися в це? — запитала вона.

— Мамо, — сказала Тайберн. — Фоллі — антикваріат, запізнілий вікторіанський розв’язок проблеми, запропонований тими ж людьми, що подарували нам церемоніймейстера в Парламенті та парад на честь мера Лондона. Традиції дуже добре сприяють розвитку туризму, але для керування життям сучасного міста вони не годяться.

— Це не вам вирішувати, — сказав я.

— То ти вважаєш, що вирішувати тобі?

— Я знаю, що вирішувати мені, — сказав я. — Мої обов'язки — моє рішення.

— І ти просиш…

— Я не прошу, — сказав я, вирішивши, що люб'язностей уже досить. — Якщо зібралася грати мене, Тайберн, краще тобі знати, з ким маєш справу.

Тайберн ступила на крок назад і оговталася.

— Ми знаємо, хто ти такий, — сказала вона. — Твій батько — невдаха-музикант, а твоя мати заробляє на життя прибиранням офісів. Ти виріс у квартирі, що була соціальною допомогою, вчився у місцевій школі, не зміг отримати відмінний атестат…

— Я присягнув як констебль, — сказав я, — і це робить мене представником закону. А також я підмайстер, що робить мене хоронителем священного вогню, а понад усе я — вільна людина Лондона, а це робить мене Князем Міста, — я ткнув у напрямку Тайберн пальцем, — і жодний оксфордський диплом з відзнакою цього не перевершить.

— Ти дійсно так вважаєш?! — сказала.

— Досить! — сказала Мама Темза. — Впусти його в його будинок.

— Це не його будинок! — сказала Тайберн.

— Роби, що я сказала, — сказала Мама Темза.

— Але Мамо…

— Тайберн!

Тайберн була вражена, і на мить я відчув щире співчуття до неї, бо жоден з нас ніколи не стане настільки дорослим, щоб наші матері перестали вірити, що можуть дати нам по сраці.

Тай вийняла з кишені елегантний телефон і, не зводячи з мене очей, набрала номер.

— Сильвія! — сказала вона. — Комісар зараз чимось зайнятий? Добре. Можеш попросити його на кілька слів? — задовольнивши себе цією виставою, жінка відвернулася й пішла з кімнати.

Я стримав бажання позловтішатися, але глянув на Беверлі, щоб побачити, чи вдалося мені її вразити. Її обличчя було підкреслено байдужим, і це було все одно як посланий рукою поцілунок.

— Пітере, — сказала Мама Темза й поманила мене до свого крісла.

Вона дала зрозуміти, що хоче сказати мені щось приватне. Я спробував нахилитися до неї з якомога більшою гідністю, але й сам не помітив, як став перед нею на коліна, дуже потішивши цим Беверлі. Мама Темза нахилилася до мене й злегка торкнулася губами мого чола.

На мить з'явилося враження, що я стою високо на Бар'єрі Темзи й дивлюся на схід, в напрямку гирла річки. Я відчував, як за моєю спиною тріумфально здіймалися башти Кенері-Ворф, а за ними — доки, Біла Вежа та мости, дзвони та будинки Лондона. А попереду себе, над горизонтом, я відчував здіймання шторму, фатальну комбінацію високих припливів, глобального потепління та поганого планування. Вони чекали, готові штовхнути вверх по річці десятиметрову хвилю й знести мости, башти й геть усе інше.

— Просто, щоб ти розумів, — сказала Мама Темза, — де лежить справжня сила.

— Так, Мамо, — сказав я.

— Я очікую, що ти даси ладу моїй давній суперечці зі Старим, — сказала вона.

— Я зроблю все, що в моїх силах.

— Молодець, — сказала вона. — А за твої гарні манери ось тобі останній подарунок, — вона нахилила голову й прошепотіла мені у вухо ім'я: — Тиберій Клавдій Веріка.

Десантники пішли раніше, ніж я повернувся на площу Рассел. Я знову був у Фоллі головним, а отже й відповідальним. Щойно я переступив поріг, Тóбі вдарився об мої ноги й висолопивши язик почав приязно махати хвостом, але з'ясувавши, що я не приніс нічого їстівного, він втратив свій інтерес до мене й побіг геть. Моллі чекала на мене біля західних сходів. Я сказав їй, що Найтінґейл притомний, а потім збрехав, що він питався про неї.

Я розповів їй, що ми мали зробити, і вона з відразою відсахнулася.

— Я піду до своєї кімнати, щоб взяти там дещо, — сказав я. — Спущусь за півгодини.

Зайшовши до кімнати, я взяв конспект з латини й перевірив дещо про давньоримські імена. А вони, між іншим, складалися з трьох частин — преномен, номен і когномен — і якщо вам до снаги прочитати власний почерк, вони здатні багато повідати про людину. Веріка — не латинське ім'я; я припустив, що воно бритське, а Тиберій Клавдій — то перші імена Тиберія Клавдія Цезаря Августа Германіка, що був відомий також як Імператор Клавдій, який царював саме тоді, коли римляни вперше завоювали Британію. Цей імператор вважав за краще за будь-якої можливості заручатися підтримкою місцевої еліти, бо заволодіти країною легше, якщо спочатку сплатити за вечерю та за букет квітів. Одним з пропонованих ним хабарів було римське громадянство, і багато з тих, хто приставав на цю пропозицію, зберігали своє рідне ім'я, додаючи до нього спереду преномен і номен свого поручителя — у цьому випадку Імператора. Отже, з самого лише імені виходило, що Тиберій Клавдій Веріка був бриттом-аристократом, який жив приблизно тоді, коли було засновано Лондон.

Яка мені була від цього користь, я не міг второпати. Якщо я виживу впродовж наступної години, я побалакаю про це з Мамою Темзою. Але наразі були більш нагальні проблеми.

У 1861 році Вільям Бут залишив Методистську Церкву в Ліверпулі й поїхав до Лондона, де заснував власну церкву й пішов до диких мешканців східного Лондона з Ісусом, хлібом і соціальною працею. У 1878 році він оголосив: йому набридло, що його звуть добровольцем, тепер він — регулярний солдат армії Христової; так народилася Армія Спасіння. Але жодна армія, хоч якими чистими не були б її мотиви, не може зайняти чужу територію без опору, і в цьому випадку опір було надано Армією Скелета. Спонукувана джином, тупоголовістю та дедалі більшим обуренням тим, що бути представником вікторіанського робочого класу важко й без проповідей цих лицемірних вихідців з Півночі, Армія Скелета розганяла мітинги Армії Спасіння, заважала її урочистим ходам і нападала на її офіцерів. Емблемою Армії Скелетів був білий скелет на чорному тлі — такий значок носили всі добромисні лобуряки від Вортінга до Бетал Ґрін. Один з них я помітив на примарній фігурі Ніколаса Волпенні, кандидата до Армії Скелета, і саме цей значок я знайшов на кладовищі Акторської церкви. Найтінґейл сказав, що мені знадобиться духовний провідник, а за відсутності містичних ведмедів, койотів, абощо, доведеться вдовольнитися лондонським злодюжкою.

Значок був саме там, де я його залишив — у пластиковій коробці, в якій я тримав скріпки для паперів. Я взяв його й потримав у долоні. Дешева дрібничка з олова та латуні. Коли я зімкнув навколо нього руку, я відчув короткий спалах смаку джину, старих пісень і слабке почуття образи.

Якщо ця мандрівка має бути духовною, нічого іншого мені не знадобиться, а початок я відтягував уже достатньо довго. Я неохоче побрів сходами вниз, до середини атріуму, де на мене чекала Моллі. Вона стояла схиливши голову, чорне волосся завісою приховало обличчя, долоні вона тримала перед грудьми, благаючи.

— Я теж не хочу робити це, — сказав я.

Вона підвела голову і вперше подивилася мені просто в очі.

— Роби, — сказав я.

Її рухи були такі швидкі, що я навіть не побачив, коли вона кинулася на мене. Одна її рука огорнула мої плечі й схопила за потилицю, а інша огорнулася навколо моєї талії. Я відчував, як її груди тиснули на мої, її стегна охопили мою ногу. Вона занурилася обличчям під моє підборіддя, і я відчув, як її губи торкнулися мого горла. Мене охопив страх, я намагався звільнитися, але вона тримала мене міцніше, ніж коханка. Я відчув, як її зуби зачепили мою шкіру, а потім, коли вона вкусила сильніше, відчув біль, який чомусь був більше схожий на удар, ніж на поріз. Я відчував, як вона ковтає виссану з мене кров, але також відчув зв'язок із плитками підлоги та з цеглинами стін — жовтими лондонськими цеглинами — а потім я падав спиною в денне світло та в запах скипидару.

Це не було схоже на віртуальну реальність або на те, як зазвичай уявляють голограму; це було наче вдихати vestigia, наче плавати в камені. Я опинився в пам'яті атріуму Фоллі.

Мені вдалося — я пройшов.

Атріум виглядав майже таким, яким мав бути, але кольори були побляклі, майже сепія, а потім у вухах задзвеніло й з'явилося таке відчуття, яке буває, коли пірнеш на самісіньке дно басейна. Моллі ніде не було видно, але мені здалося, що я мигцем угледів Найтінґейла, або ж його відбиток у пам'яті каменів, який втомлено йшов сходами вгору. Я розкрив долоню й переконався, що досі «тримаю» значок зі скелетом. Той нікуди не дівся, і коли я знов огорнув його пальцями, він злегка потягнув мене на південь. Я повернувся й попрямував до бічних дверей на Бедфорд-Плейс, але перетинаючи вестибюль раптово збагнув, що під ногами в мене безбережна темінь. Таке відчуття, ніби тверді чорні та білі плитки підлоги зробилися прозорими, а крізь них я міг бачити жахливу прірву — темну, бездонну та холодну. Я спробував прискоритися, але я йшов неначе проти шаленого вітру. Щоб просуватися далі, мені довелося нахилитися вперед і докласти більше зусиль. І лише коли я обережно пройшов вузькими коридорами приміщень для слуг, я подумав, чи не можу я, потрапивши до царини привидів, ходити крізь стіни. Двічі вдарившись лобом, я просто відчинив бічні двері, як нормальна людина.

Я вийшов у 1930-ті роки, де пахнуло кіньми. Про те, що це 1930-ті, я зрозумів завдяки двобортним піджакам і гангстерським капелюхам. Автомобілі були не щільнішими за тіні, але коні були як справжні, вони пахнули потом і гноєм. По тротуарах ходили люди; якби не безвиразні очі, вони здавалися б абсолютно нормальними. Заради експерименту я заступив одному чоловікові дорогу, але він просто обійшов мене, неначе я був знайомою незначною перепоною. Гострий біль у шиї нагадав мені, що я тут не на екскурсії.

Я дозволив значку-скелету тягнути мене вздовж Бедфорд-Плейс до Блумсбері-Сквер. Небо наді мною здавалося дивно невизначеним: то блакитне, то похмуре, то брудне від вугільного пилу. Простуючи далі, я звернув увагу, що одяг перехожих змінювався, примарні автомобілі зовсім зникли, і навіть міські силуети не залишалися ті самі. Я збагнув, що мене тягне далі в минуле, в історію. Якщо я не помилився, значок Ніколаса Волпенні відведе мене не просто до Ковент-Ґарден, де являвся його хазяїн, але й до того часу, коли той тільки почав з'являтися.

Найостанніша книжка на цю тему, яку мені вдалося знайти, була видана в 1936 році, її автора звали Люций Брок. Він припускав, що vestigia відкладаються шарами, наче археологічні шари, і що різні привиди населяють різні прошарки. Я прямував до Волпенні в пізній вікторіанській епосі, і він відведе мене до Генрі Пайка в кінці вісімнадцятого сторіччя, а той, хочеться йому цього чи ні, розкриє мені місце свого останнього спочинку.

Коли я дійшов до Друрі-Лейн, вікторіанська епоха змусила мене впасти на коліна й блювати. До повсюдного запаху кінського лайна я вже звикав, але потрапити до 1870-их було все одно як сунути голову у вигрібну яму. Може це й лише vestigia, але їх вистачило на те, щоб мій уявний обід відправився у стічну канаву. Я відчув у роті смак крові й зрозумів, що частково ця кров була моя — вона живила те окультне лайно, яким Моллі тримала мене тут.

Бау-Стріт була забита величезними каретами та екіпажами, в які було запряжено коней, що були завбільшки як непоганий сімейний автомобіль. Це був Ковент-Ґарден у розквіті, і я очікував, що значок Волпенні поведе мене вулицею Рассел-Стріт до Площі, але він натомість потягнув мене праворуч, вздовж Бау-Стріт до Королівської Опери. Коли форма екіпажів змінилася, я зрозумів, що повернувся задалеко в минуле, що щось іде не за Планом А.

Важкі екіпажі, що стояли навпроти Королівської Опери, зникли, неначе перед новою сценою прибрали вже не потрібні декорації. Небо потьмяніло, на вулиці стало темно, освітлення було лише від смолоскипів і масляних ламп. Повз мене проїжджали примарні форми позолочених карет, а леді та джентльмени походжали туди-сюди сходами старого театру «Рояль», вдягнені в перуки й надушені парфумами. Мені в очі впала група з трьох чоловіків. Вони здавалися більш справжніми, ніж решта фігур, щільнішими. Один з них був великий літній чоловік у великій перуці, який силувано йшов, спираючись на ціпок — це мав бути Чарльз Маклін. Світло не залишало його, неначе освітлювачі привертали до нього увагу — не важко було вгадати, хто був режисером.

Я припустив, що це має бути реконструкція сумно відомого вбивства Генрі Пайка підлим Чарльзом Макліном, і відразу ж, наче за підказки, з'явився Генрі Пайк в оксамитовому сюртуку, в стані сильного збудження, з перекошеною перукою та з величезною палицею в руці.

Але я впізнав його обличчя! Вперше я побачив його холодного січневого ранку, коли воно представилося покійним Ніколасом Волпенні з парафії Ковент-Ґарден. Але це був не Ніколас Волпенні, це був Генрі Пайк! Це завжди був Генрі Пайк, від самого початку, від портика Акторської церкви, де він якнайкраще виконував роль кокні. Що ж, принаймні, це пояснювало, чому Волпенні не показувався перед Найтінґейлом. А також це означало, що та сцена в церкві, після якої я експромтом розкопав безцінну лондонську пам'ятку, була саме сценою, виставою.

— Пробі, пробі! — скрикнув один зі супутників Макліна. — Вбивають!

Певні речі завжди одні й ті самі: птахи літають, риби плавають, а дурні та полісмени біжать на крик. Мені вдалося не крикнути й не побігти, і завдяки цьому я наблизився до Генрі Пайка на два метри, перш ніж він мене помітив. Із задоволенням я побачив на його обличчі неабиякий подив, а потім лице змінилося — він став подобою карикатурного зображення півмісяця, яку я знав як Містера Панча, духа безладу та бунту.

— Знаєш, — пискнув він, — ти не такий дурень, яким здаєшся!

Стандартна процедура, коли маєш справу з божевільним покидьком: дозволяй йому говорити, непомітно наближайся й хапай його, коли він відволічеться.

— То це ти видавав себе за Ніколаса Волпенні?

— Ні, — сказав Містер Панч. — Акторську гру я залишив Генрі Пайкові, він не може без цього, бідолаха, акторство — це все, чим він живе.

— Хоч зараз він і не живе, — сказав я.

— Еге ж, — сказав Містер Панч. — Хіба не чудовий цей всесвіт?

— І де тепер Генрі?

— У голові твоєї подружки, має тілесні зносини з її мозком, — сказав Містер Панч, закинув голову й верескливо зареготав.

Я кинувся до нього, але спритний покидьок розвернувся й чкурнув одним з вузьких провулків, що виходили на Друрі-Лейн.

Я погнався за ним, і хоч я й не можу стверджувати, що відчував у собі дух кожного лондонського поліцейського, але подумайте: ми стартували біля мирського суду Бау-Стріт, і припинити гнатися за ним тепер було для мене все одно як припинити дихати.

Я вибіг з провулка на зимову Друрі-Лейн; безликий натовп пішоходів; пара здіймалася від коней і від чоловіків, що носили паланкіни. Серед холоду та снігу місто було чисте та свіже, і незабаром воно мало очиститися ще й від докучливого духа-поверненця. З приголомшливою швидкістю настала весна, і Містер Панч вів мене брудними бічними вулицями, про які я знав, що їх уже немає, аж доки ми не пробігли повз щойно збудовану церкву Святого Клемента на Фліт-Стріт. Велика Лондонська Пожежа проминула надто швидко, щоб я її побачив — просто дмухнуло гарячим повітрям, наче з відкритої духовки. Щойно на Фліт-Стріт домінував собор Святого Павла, аж раптом замість його купола була вже прямокутна норманська башта старого собору. Для такого лондонця, як я, це було єретичне видовище, все одно як раптом знайти у своєму ліжку незнайому людину. Сама вулиця стала вужчою, на ній були суцільні вузькі фасади будинків з дерев'яними балками, над якими нависали верхні поверхи. Ми дісталися часів Шекспіра, і мушу сказати, що пахнуло тут зовсім не так погано, як у дев'ятнадцятому сторіччі. Містер Панч біг, рятуючи своє примарне життя, але я наздоганяв його.

Лондон зменшувався. Серед будинків обабіч з'являлися прогалини. Я бачив зелені пасовиська зі скиртами сіна та стадами корів. Речі навколо мене втрачали чіткість. Попереду з'явилася річка Фліт, і раптом я вже біг до кам'яного моста, а на іншому краю долини були стіни — стародавні стіни Лондона. Я ледь устиг пройти крізь Лудґейт раніше, ніж сама ця брама з'явилася й заступила мені шлях. Старого собору вже не було; ми пропустили англосаксів і те, що енергійні сучасні історики звуть субримським періодом; у моді знов було язичництво.

Якби я тоді замислився про це, я, певно, міг би зупинитися й подивитися навколо, знайти відповіді на кілька важливих питань про життя в Лондініумі, але я цього не зробив, бо саме тоді наблизився до Містера Панча достатньо, щоб прийомом регбі кинути мертвого поганця на землю.

— Містере Панч! — сказав я. — Вас заарештовано!

— Покидьок! — сказав він. — Чорний ірландський пес!

— Так ти ставлення до себе не покращиш, Панче, — сказав я.

Я підвів його на ноги, завівши його руки за спину, щоб він не зміг нікуди втекти, не зламавши собі хоча б лікоть.

Він припинив пручатися й повернув голову, щоб бачити мене одним оком.

— Гаразд, ти спіймав мене, копе, — сказав він. — І що тепер робитимеш зі мною?

Це було слушне питання, і раптовий різкий біль у горлі нагадав мені, що я маю обмаль часу.

— Подивимось, якої думки про тебе мировий суддя, — сказав я.

— Де Вейл? — спитав Містер Панч. — О, залюбки, я певний, що він дуже смачний.

«Ти ідіот! — подумав я. — Він же поверненець, дух бунтарства! Він їсть привидів». Мені було потрібне щось більш сильне. Брок писав, що боги та духи місця сильніші за привидів. Чи є бог правосуддя? І де мені його — а може її — шукати? А потім я згадав: статуя жінки, що стоїть на верхівці купола Олд Бейлі. В одній руці вона тримає меч і терези. Я не знав, чи була колись богиня правосуддя, чи ні, але був готовий побитися об заклад, що містер Панч про це знає.

— Чому б нам не сходити до милої пані Олд Бейлі й не спитати її? — запропонував я.

Він напружився, і я зрозумів, що моя здогадка правильна. Він знов почав пручатися й буцнув потилицею, цілячись у моє підборіддя, але полісмена таким вивертом не здивуєш, я тримав голову на безпечній відстані.

— Цього разу на тебе кат чекає, — сказав я.

Містер Панч розслабився, і я вирішив, що він визнав поразку, аж раптом він почав тремтіти. Спочатку я подумав, що він плаче, але потім збагнув, що він сміється.

— Знайти його тобі буде важкувато, — сказав він. — Схоже, ти вибіг за межі міста.

Подивившись навколо, я побачив, що він каже правду. Ми повернулися в часі надто далеко, і від Лондона не залишилося нічого, крім хатинок і дерев'яного частоколу римського табору на півночі. Кам'яних будівель — жодної, самий лише запах нещодавно розпилених дубів. Лише одна річ була закінчена — міст. Він був менше, ніж у ста метрах від нас, зроблений з прямокутних колод, схожий радше на рибальський місток, якому набридло сидіти на березі, тож він пішов через річку.

На середині моста я побачив людей — на сонці виблискували бронзові обладунки вишикуваних легіонерів. Позаду них стояли кілька цивільних у вибілених заради важливої нагоди тогах; вони дивилися на два-три десятки чоловіків, жінок і дітей у варварських штанах і з латунними гривнами.

Раптом я зрозумів, що намагалася сказати мені Мама Темза.

Думаю, Містер Панч теж усе зрозумів, бо борсався з усіх сил, поки я тягнув його через міст до групи одягнених у тоги панів. Вони були відлунням минулого, спогадами, якими просякнута тканина міста — коли я кинув перед ними містера Панча, вони ніяк не відреагували. Давньоримську історію ми вивчали ще в п'ятому класі, тому нам давали мало дат, натомість ми мали багато групових занять, присвячених тому, як було жити в Римській Британії. Ось чому я зміг впізнати за одягом жерця, що керував богослужінням. А також я впізнав його обличчя, хоч він і виглядав значно молодшим, ніж коли я бачив його насправді. До того ж, він був число поголений, на його плечі звисало чорне волосся, але обличчя було те саме, яке я востаннє бачив біля витоку Темзи. Це був дух Старого Чоловіка Річки, який був ще молодим чоловіком.

Раптом я зрозумів дуже багато різних речей.

— Тиберій Клавдій Веріка! — покликав я.

Жрець обернувся до мене, схожий на людину, яка прокинулася від сну. Побачивши мене, він радісно усміхнувся.

— Ти, певно, дарунок мені від богів, — сказав він.

— Допоможи мені, Батьку Темза, — сказав я.

Веріка взяв з рук найближчого легіонера пілум (солдат ніяк не відреагував) і простягнув його мені. Я відчув запах нещодавно обробленої букової деревини та мокрого заліза. Я знав, що робити. Я підняв важкий спис і завагався. Містер Панч верещав і репетував своїм дивним пронизливим високим голосом:

— Хіба не шкода кралечки Леслі? — вищав він. — Ти досі кохатимеш кралечку Леслі, коли її обличчя обвисне?

«Це — не особистість», — сказав я собі та встромив пілум у груди Містера Панча. Крові не було, але я відчув струс, коли було проколото шкіру, м'язи, а зрештою і дерев'яні дошки моста. Поверненець, дух заколотів і бунтів, був пришпилений, наче сухий метелик.

А ще кажуть, що сучасна освіта нічого не варта!

— Я попросив річку дати нам жертву, — сказав Тиберій Клавдій Веріка, — і жертву було надано.

— Але ж римляни начебто не схвалювали жертвоприношення людей? — спитав я.

Веріка засміявся.

— Римляни ще не прибули, — сказав він.

Я подивився навколо. Він казав правду: не було жодного сліду Лондона… або моста. Якусь мить я висів, наче персонаж мультфільму, а потім упав у річку. Темза була холодна та свіжа, як гірський потік.

Я опритомнів, почуваючись жахливо мокрим і липким. Мої груди були в крові, а якоїсь миті — певно, коли вона мене вкусила — я обмочився. Я почувався виснаженим, спустошеним, заціпенілим. Мені хотілося згорнутися й удати, що ніщо не є справжнім.

— Цей метод історичного дослідження, — сказав я, — ніколи не стане популярним.

Хтось блював — на мій подив, це був не я. Відвернувшись від мене, Моллі зігнулася й блювала на чисті плитки підлоги кров'ю. Моєю кров'ю — спало мені на думку, і я підвівся на ноги. У голові трохи паморочилось, але я не падав — це, начебто, добре. Я зробив крок до Моллі, щоб перевірити, чи з нею все гаразд, але вона почала енергійно відмахуватися від мене рукою, тому я відступив.

Я раптом знову сидів, хоча й не пам'ятав, що збирався сісти. Мені було важко дихати, я відчував у своєму горлі пульс — симптоми втрати крові. Я вирішив, що зараз було б непогано трохи відпочити, і ліг спиною на холодну плитку підлоги, тим більше, що це полегшувало кровопостачання в мозок. Просто диво, якою зручною може бути тверда поверхня, коли сильно втомився.

Шурхіт шовку змусив мене підвести голову. Моллі, досі навкарачки, відвернулася від калюжі червоного блювотиння й сунулася до мене. Її голова була нахилена вбік, зуби вищирені. Щойно я зібрався сказати їй, що зі мною все гаразд, що я не потребую допомоги, аж раптом збагнув, що вона, напевно, мала зовсім інший намір.

Моторошно схожим на павука рухом Моллі перекинула руку через голову вперед, ляснувши долонею по кам'яній підлозі перед собою. Рука напружилася й протягнула Моллі на кілька сантиметрів до мене. Подивившись у її очі, я побачив, що вони повністю чорні, від білого не залишилося й сліду, в них були голод і відчай.

— Моллі, — сказав я, — мені здається, що це погана ідея.

Її голова нахилилася в інший бік і видала чи то булькання, чи то шипіння — щось середнє між сміхом і схлипом. Сівши, я отримав сильне запаморочення, тунельне бачення та невимовне бажання знову лягти.

— У тебе зараз, певно, конфлікт, — сказав я. — Подумай, що ти відчуватимеш, коли Найтінґейл дізнається, що ти повечеряла мною.

Почувши ім'я Найтінґейла, вона зупинилася, але лише на мить. Потім її друга рука змахнула над головою й ляснула біля моєї ноги. Я якнайшвидше відсмикнув ногу й зміг відсунутися на метр.

Її це, схоже, лише роздражнило; я дивився, як вона підтягує свої ноги собі під тулуб. Потім згадав, як швидко вона рухалася, коли вкусила мене; напевно, я навіть не встиг побачити цього. Втім, я не збирався сидіти й дозволяти їй схопити мене без спротиву. Я почав збирати вогняну кулю, але форма раптом стала ковзкою, її було неможливо уявити.

Моллі пирхнула сміхом, і її голова крутнулася так, ніби шия стала гнучкою, як змія. Я бачив як її спина та плечі поступово напружуються. Думаю, вона відчувала, що я намагаюся скористатися магією, і навряд чи збиралася дозволити мені закінчити. Її рот розкрився занадто широко, у ньому стало видно забагато гострих зубів, і мале пискляве звірятко, яким був мій далекий предок, змусило мої ноги шалено соватися в безумній спробі відштовхнути мене назад.

Коричнева фігура, від якої тхнуло мокрим килимом, промчала повз мене й різко загальмувала, буксуючи кігтями по кам'яній підлозі між мною та Моллі. Це був Тóбі, в якому прокинувся первісний інстинкт найкращого друга людини, через який ми саме й одомашнювали цих мерзотників; він лаяв на Моллі так люто, що аж передні лапи підстрибували над підлогою.

Якщо чесно, Моллі, напевно, могла б нахилитися й відкусити його морду, але натомість вона відсахнулася. Потім вона знову нахилилася вперед і зашипіла. Цього разу здригнувся Тóбі, але він не зійшов з місця, а продовжував давню традицію маленьких шавок, яким бракує мозку зрозуміти, коли треба відступати. Моллі перенесла вагу на ноги, обличчя в неї було самою люттю, аж раптом, неначе хтось перемикачем клацнув, вона впала на коліна. Її волосся сповзло й закрило обличчя, а плечі тремтіли — можливо, вона плакала.

Я важко підвівся й пошкандибав до задніх дверей. Я думав, що найкращим буде не спокушати долю. Тóбі, махаючи хвостом, потупцював за мною. Відштовхнувшись від дверного косяка, я потрапив надвір, на сонце; переді мною були ковані сходи, що вели нагору, до каретні. Подивившись на сходи, я пошкодував, що не встановив тут ліфт або, принаймні, не придбав більшого собаку.

Я зрозумів, що це не єдина моя проблема, коли Тóбі відмовився підійматися сходами до самого верху.

— Сидіти! — наказав я йому, і він слухняно сів на сходовому майданчику, залишаючи геройські вчинки мені.

Я подумав, чи не піти мені геть, але був для цього надто знесилений, до того ж це було моє житло, з моїм телевізором, і я хотів повернути їх собі.

Я став збоку від дверей, відчинив їх копняком, а потім обережно визирнув з-за одвірка всередину. Там була Леслі; вона чекала на мене, сидячи на канапі й втупившись у нікуди, на її колінах лежав ціпок Найтінґейла. Коли я зайшов, вона підвела очі.

— Ти вбив мене, — сказала вона.

— Хіба ти не можеш повернутися туди, звідки з'явився?

— Без мого друга не можу, — сказала вона. — Без Містера Панча. Ти вбив мене.

Я опустився в крісло.

— Ти мертвий уже двісті років, Генрі, — сказав я. — Я абсолютно певний, що неможливо вбити того, хто вже мертвий.

«Бо якби це було можливо, в поліції був би відповідний бланк для рапорту», — подумав я.

— Я з цим не згоден, — сказала Леслі. — Втім, мушу визнати, я був невдахою по обидва боки від смерті.

— Ну, не знаю, — сказав я. — Мене ти надурив.

Леслі повернулася й подивилася на мене.

— Надурив, так, — сказала вона.

Навколо перенісся на розтягнутій шкірі Леслі були тонкі бліді лінії, тонке павутиння розірваних кров'яних судин починалося навколо її рота й здіймалося на щоки, наче плющ. Навіть розмовляла вона інакше, слова вимовлялися нечітко через зламані зуби та через те, що Генрі Пайк був змушений постійно тримати рот закритим, аби їх не було видно. Я був змушений вгамувати гнів, що переповнював мої груди, бо це була ситуація з заручником, а перше правило перемовника — не мати емоційного зв'язку. А може, першим було правило «не вбивати викрадача, доки він не відпустив заручників»? Або одне, або друге.

— Згадуючи минуле, — сказав я, — я просто дивуюсь, що ти жодного разу не схибив.

— Ти жодного разу не запідозрив? — задоволено спитала Леслі.

— Ні, — сказав я. — Ти був дуже переконливий.

— Жіноча роль — це завжди складно, — сказала Леслі. — А надто роль сучасної жінки.

— Шкода, що вона мусить померти, — сказав я.

— Я хочу, щоб ти знав, що тим, що я потрапив усередину цього вмістилища, я був здивований сильніше за всіх, — сказала Леслі. — Як на мене, у цьому винен той італієць, Піччіні; вони дуже пристрасний народ. Не можуть без хтивості жодного твору написати, навіть релігійного.

Я кивав і мав зацікавлений вигляд. Попри те, що телевізор та програвач ДВД були ввімкнені в штепсель, вогники режиму очікування не горіли. Леслі сиділа тут достатньо довго, щоб спалити мої електронні прилади, а за їхньої відсутності наступним буде мозок Леслі. Мені треба витягти з її голови залишки Генрі Пайка.

— З п'єсами завжди так, — сказала Леслі. — Сцени та дії набагато впорядкованіші, ніж у буденному світі. Якщо не тримати себе в руках, можна захопитися геніальністю персонажа. Саме так Пульчинела й надурив нас обох.

— Але ти хочеш, щоб Леслі жила? — спитав я.

— А це можливо? — спитала вона.

— Лише за твоєї згоди, — відповів я.

Леслі нахилилася вперед і взяла мене за руку.

— О, я згоден, — сказав він. — Не можна, щоб про Генрі Пайка казали, ніби він був таким невдячним, що поділився своєю долею з невинною.

Коли він це сказав, мені було реально цікаво, чи має він хоч якесь уявлення про ті смерті та страждання, що він залишив по собі? Може, це особливість привидів? Може, світ живих був для померлого сном, який він не сприймає серйозно?

— У такому разі дозволь мені викликати мого лікаря, — сказав я.

— Ти маєш на увазі того шотландського магометанина?

— Доктора Валіда, — сказав я.

— Ти вважаєш, що він може врятувати її? — спитала Леслі.

— Так, — відповів я.

— То викликай його якнайшвидше, — сказала Леслі.

Я вийшов на сходи, вставив у мобільник батарею й зателефонував докторові Валіду, а той сказав, що прибуде за десять хвилин. Він сказав, що я маю робити до його появи. Коли я повернувся, Леслі дивилася на мене очікувально.

— Можна мені взяти тростину Найтінґейла? — спитав я.

Леслі кивнула й простягнула мені ціпок зі срібною голівкою. Згідно з порадою доктора Валіда я поклав долоню на голівку, але не відчув нічого, окрім холоду металу — в посоху не залишилося анітрохи магії.

— У нас мало часу, — сказав я.

На канапі було відносно чисте простирадло — я взяв його.

— Мало? — спитала Леслі. — На жаль, чим ближче цей час, тим менше я готовий піти.

Я почав розривати простирадло на широкі стрічки.

— Чи можна мені звернутися безпосередньо до Леслі? — спитав я.

— Авжеж, хлопчику, — сказала Леслі.

— Як почуваєшся?

Зовні я не помітив жодної зміни.

— Ха! — сказала вона, і з інтонації я був певний, що це була справжня Леслі. — Дурне питання. Це трапилося, так? Я відчуваю…

Вона підняла руку до обличчя, але я взяв її та обережно змусив опуститися.

— Усе буде добре, — сказав я.

— Ти не вмієш брехати, — сказала вона. — Не дивно, що розмовляти з людьми завжди мені доводиться.

— Ти маєш до цього природний хист, — сказав я.

— Річ не в хисті, — сказала Леслі. — А у важкій праці.

— Ти маєш природний хист до важкої праці, — сказав я.

— Дідько! — сказала вона. — Не пам'ятаю, щоб мене попереджали про ризик того, що моє обличчя може відпасти.

— Не пам'ятаєш? — спитав я. — А пам'ятаєш інспектора Неблета та його морду? Може, з ним саме це й трапилося?

— Скажи мені ще раз, що все буде добре.

— Усе буде добре, — сказав я. — Я втримаю твоє обличчя за допомогою ось цього, — я показав їй стрічки з простирадла.

— О, це дуже обнадійливо, — сказала вона. — Обіцяєш, що будеш поруч, що б не трапилося?

— Обіцяю, — сказав я і почав міцно обгортати її голову стрічкою так, як велів доктор Валід.

Вона щось бурмотіла, а я запевнив її, що проріжу для рота дірку, коли закінчу. Я закріпив стрічку так, як одна з маминих сестер навчила мене закріпляти головну хустку.

— О, круто, — сказала Леслі, коли я прорізав обіцяну дірку. — Тепер я жінка-невидимка.

Про всяк випадок я зав'язав тканину на її потилиці, щоб натягнути. Біля канапи я знайшов пляшку води й просочив нею свій саморобний бандаж.

— Тепер ти намагаєшся втопити мене? — спитала Леслі.

— Доктор Валід сказав так зробити, — відповів я.

Я не став пояснювати, що це для того, щоб бандаж не прилипнув до ран.

— Холодно, — сказала вона.

— Вибач, — сказав я. — Мені треба, щоб повернувся Генрі.

Генрі Пайк повернувся з неприхованим завзяттям:

— Що я мушу тепер робити?

Я очистив свої думки, розкрив долоню й промовив слово:

— Lux!

Над моєю долонею розцвів світоч.

— Це світло відведе тебе до твого місця в історії, — сказав я. — Візьми мене за руку.

Він вагався.

— Не бійся, воно не спалить тебе.

Рука Леслі взяла мою руку, з-поміж її пальців пробивалося світло. Я не знав, скільки триватиме моя магія, і чи залишилося в мені взагалі достатньо магії після того, як Моллі смоктала мою кров. Іноді доводиться просто сподіватися на краще.

— Послухай, Генрі, — сказав я. — Це твоя мить, твій завершальний вихід. Світло погасне, твій голос замовкне, але останнє, що побачать глядачі — обличчя Леслі. Тримайся за образ її обличчя.

— Я не хочу йти, — сказав Генрі Пайк.

— Мусиш, — сказав я. — Саме це ознака великого актора — знати точно ту мить, коли треба піти.

— Ви дуже мудрий, Пітере, — сказав Генрі Пайк. — Це справжня ознака генія — віддати себе глядачам, але залишити частку приватності, таємне місце, непізнане…

— Щоби після уходу вони хотіли бачити тебе ще, — сказав я, намагаючись не видати голосом відчай.

— Так, — сказав Генрі Пайк, — щоб вони бажали бачити ще.

А потім пишномовний сволоцюга пішов, не забарившись.

Я почув на сходах важкі кроки. Прибув доктор Валід із помічниками. На білих стрічках, що вкривали обличчя Леслі, відразу розцвіли червоні плями. Я чув, як вона хрипить, намагаючись не захлинутися. Велика долоня опустилася на моє плече й безцеремонно відштовхнула мене вбік.

Я дозволив своєму тілу впасти на підлогу — вирішив, що мені не завадить трохи поспати.