Розділ 7 Лялькова вистава


Це сталося, коли я розпочав тренування не вийнявши свій телефон з кишені піджака. Я навіть помітив невеличкий спалах, коли створив світоч, але впевнено цю вправу я виконував лише два дні, тому не приділив спалаху уваги. Лише згодом, спробувавши зателефонувати Леслі, я виявив, що моєму телефонові гаплик, а коли вийняв його з чохла, з нього посипався такий самий пісок, який я бачив у будинку вампірів. Я відніс мобільник до лабораторії й поклав під мікроскоп. Щойно я розкрив корпус, зсередини посипався такий самий дрібний пісок. Позолочені ніжки були цілі, контакти — теж, але кремнієва частина мікросхеми розсипалася. У просякнутих запахом сандалового дерева шафах лабораторії був просто дивовижний вибір старовинних приладів, у тому числі мікроскоп Чарльза Перрі, який було запаковано так акуратно, що я був певний: це робив не студент. Під мікроскопом я з'ясував, що цей порошок є здебільшого кремнієм та невеличкою кількістю домішок — напевно, германій або арсенід галію. Мікросхема, що відповідала за перетворення радіочастоти, на перший погляд здавалася цілою, але вся її поверхня була вкрита дрібними дірочками. Вона нагадала мені мозок пана Купертауна. «Ось тобі телефон після магії», — подумав я. Було очевидно, що я не зможу користуватися магією, маючи при собі мобільний телефон або стоячи біля комп'ютера, айпода чи будь-якої іншої техніки, яку винайшли пізніше, ніж я народився. Не дивно, що Найтінґейл їздить на «Ягуарі» 1967 року. Питання в тому, наскільки далеко треба відходити від техніки? Коли я планував експерименти, щоб з'ясувати це, Найтінґейл відволік мене наступною формою.

Ми сіли по протилежні боки лабораторного столу й Найтінґейл поклав між нами предмет — маленьке яблуко.

— Impello, — сказав інспектор, і яблуко здійнялося в повітря.

Воно висіло й повільно оберталося навколо себе, а я перевіряв, чи нема там, бува, непомітних ниток, стрижнів, абощо. Я ткнув у нього пальцем, але відчуття було таке, ніби його вмуровано в щось тверде.

— Достатньо побачив?

Я кивнув, і Найтінґейл показав кошик яблук — сплетену з лози корзину з ручкою та картатою хусточкою, уявляєте? Він поклав переді мною друге яблуко, і мені не були потрібні пояснення щодо того, що буде далі. Він змусив яблуко злетіти, я прислухався до forma, зосередився на своєму яблуку та сказав «Impello».

Я майже не здивувався, коли нічого не трапилося.

— З часом стає легше, — сказав Найтінґейл. — Просто часу потрібно багато.

Я подивився на кошик:

— А навіщо нам так багато яблук?

— Вони мають тенденцію вибухати, — відповів Найтінґейл.

* * *

Наступного ранку я пішов до крамниці й купив три комплекти: захисні окуляри та цупкі робочі фартухи. Щодо фруктових вибухів Найтінґейл не пожартував, я потім весь день пахнув яблучним соком і весь вечір виймав зі свого одягу зернятка. Я спитав у Найтінґейла, чому ми не тренуємося на чомусь міцнішому, приміром, на кульках з підшипників, на що він відповів, що магія потребує майстерного контролю від самого початку.

— Молоді чоловіки завжди мають спокусу скористатися грубою силою, — сказав Найтінґейл. — Це як зі стрільбою з рушниці: оскільки вона завжди небезпечна, спочатку вчать безпеці, і лише потім — влучності й швидкості.

Під час того першого разу ми витратили багато яблук. Я змушував їх злетіти, але рано чи пізно — лусь! Спочатку був короткий період, коли це було весело, але згодом мені набридло. Після першого тижня тренувань я міг дев'ять разів з десяти здійняти яблуко в повітря, не знищивши його. Але я не був задоволений.

Мене турбувало питання: звідки береться ця енергія? Електрику я ніколи добре не розумів, тож не знав, скільки енергії витрачалося на створення світоча. Але підняти маленьке яблуко в гравітаційному полі Землі — це майже стандартне визначення одного ньютона сили, тож на це кожної секунди має витрачатися один джоуль енергії. Закони термодинаміки щодо цього дуже суворі, вони кажуть, що неможливо отримувати щось нізвідки. А це означає, що цей джоуль звідкись береться — але звідки? З мого мозку?

— Отже, це як екстрасенсорне сприйняття, — сказала Леслі під час одного з її регулярних візитів до каретні.

Офіційно вона приходила для того, щоб співпрацювати зі мною над розслідуванням, але насправді її цікавили великий телевізор, безплатна їжа та невирішене сексуальне напруження. До того ж, окрім двох непідтверджених випадків, що трапилися приблизно тоді ж, коли був напад на Ніл-Стріт, нічого знайти не вдалося.

— Як той чувак, якого показували, який міг предмети рухати, — сказала вона.

— Я не відчуваю це як вплив на предмети розумом, — сказав я. — Я радше створюю розумом форми, які впливають на щось інше, а воно вже робить так, що щось відбувається. Ти знаєш, що таке терменвокс?

— Це дивакуватий музичний інструмент з антенами, — сказала вона. — Правильно?

— Майже, — сказав я. — Найголовніше те, що це єдиний музичний інструмент, якого не треба торкатися. Рухаєш руками й отримуєш звук. Потрібні рухи досить абстрактні, тож треба навчитися пов'язувати певне розташування руки з певною нотою, перш ніж вдасться спробувати зіграти мелодію.

— А що каже Найтінґейл?

— Він каже, що якби я не відволікався на фізику, то не мусив би так часто відмиватися від яблук.

* * *

Наприкінці березня годинники переводять на одну годину вперед — переходять на літній час. Прокинувшись того дня пізно, я відчув, що у Фоллі панує дивна пустота: стільці в кімнаті для сніданку досі засунуті під столи, на стіл не накрито. Найтінґейла я знайшов у одному з дуже м'яких крісел на балконі другого поверху; він читав вчорашній номер «Телеграф».

— Сьогодні переводять годинники, — сказав він. — Двічі на рік вона бере вихідний.

— І куди вона йде?

Найтінґейл указав у напрямку горища.

— Думаю, залишається у своїй кімнаті.

— А ми кудись їдемо? — спитав я.

На Найтінґейлові був надітий спортивний піджак, а під ним — кремовий шотландський светр. На маленькому столику поруч із ним лежали його шоферські рукавички та ключі від «Ягуара».

— Це залежить від того, — сказав він, — чи знаєш ти, де сьогодні Старий Чоловік Темзи.

— Трусбері Мід, — сказав я. — Він має прибути туди приблизно під час весняного рівнодення, яке було минулого тижня, і залишатиметься там до Дня Дурнів.

— Чому ти так вважаєш? — спитав Найтінґейл.

— Це виток його річки, — сказав я. — Куди ще йому йти навесні[7]?

Найтінґейл усміхнувся:

— Я знаю на шосе М4 непогану кав'ярню. Можемо там поснідати.

* * *

Трусбері Мід, опівдні, небо блідо-блакитне. Якщо вірити топографічній карті, саме тут, у 130 кілометрах по прямій від Лондона, з'являється Темза. Трохи на північ звідси знаходиться археологічна пам'ятка — чи то фортифікація залізного віку, чи то римський табір; вона ще чекає на своїх дослідників. Виявилося, що там є волога лука, камінь, що позначав виток, а після дуже мокрої зими є невеличка ймовірність побачити тут воду. Під'їжджати туди треба другорядною дорогою, але щойно закінчувалися приватні будинки, для яких цю дорогу було прокладено, вона ставала гравійною. Лінію ріки було видно завдяки густим деревам; виток Темзи був за ними.

На тій луці стояв Двір Старого Чоловіка Річки. Почули його ми раніше, ніж побачили: гуркіт дизельних генераторів, брязкання сталі, гупання басів музичного ритму, ревіння гучномовців, дівочі крики, спалахи неонових вогнів над деревами — усі ознаки мандрівного парку розваг. Я раптом згадав один з тих вихідних, коли я однією рукою тримав за руку батька, а другою стискав дорогоцінну жменю монет. Яких ніколи не вистачало, вони завжди швидко закінчувалися.

Ми залишили «Ягуар» біля дороги й пішли пішки. За деревами я бачив верхівки великого колеса та того атракціону, в якому тебе жбурляють у повітря прив'язаним до кінця мотузки — я не знаю, який у цьому сенс. Дорога перетинала русло потоку поверх сучасної бетонної труби, яка нещодавно була ушкоджена, коли по ній проїжджали важкі вантажівки; на мить ми опинилися в тіні дерев.

Перший рядок припаркованих фургонів почався відразу, як ми знову вийшли на сонце. Більшість з них були старомодні: горбаті дахи, маленькі дверцята та вікна. Були серед них і декілька нових, з нахиленими передніми частинами та червоними смугами-блискавками. Крізь захаращення з газових балонів, розкладних стільців, натягнутих відтяжок і сплячих ротвейлерів я навіть побачив мигцем схожий на підкову дах дерев'яного циганського фургона — я вважав, що вони лише заради туристів існують. Хоча на перший погляд фургони були припарковані абияк, мене не залишало відчуття, що є в їхньому розташуванні певна закономірність, яку свідомість не могла вхопити. Територія безумовно мала кордон, і в кремезному чоловікові, який охороняв його, сидячи у дверях свого фургона, не було нічого ілюзорного.

Чорне волосся цього чоловіка було змащене, чуб зачесаний назад, на щоках довгі бакенбарди, що вийшли з моди ще коли мій тато регулярно грав з Тедом Гітом наприкінці п'ятдесятих. А ще в нього був абсолютно нелегальний дробовик, який стояв спертий на фургон.

— Добридень, — сказав Найтінґейл і пройшов повз нього, не зупиняючись.

Чоловік кивнув:

— Добридень.

— Хороша сьогодні погода, — сказав Найтінґейл.

— Схоже, буде сонячно, — сказав чоловік з акцентом, який був чи то ірландський, чи то валлійський, але безумовно кельтський.

Я відчув, як на шиї під потилицею поворушилося волосся. Лондонські копи не люблять вдиратися в кочовий табір не маючи щонайменше повний фургон спецзагонівців у обладунках — інші способи вважаються відсутністю поваги.

Житлові фургони стояли дугою навколо власне ярмарку. Там великі ярмаркові апарати ревіли, брязкали й волали пісню «I Feel Good» у виконанні Джеймса Брауна. Кожний коп знає, що ярмарки Великобританії організовуються Шоуменами, переплетені родини яких настільки замкнені, що офіційно вважаються окремою етнічною групою. Родинні імена були написані фарбою на генераторах і тимчасових огорожах. Я нарахував щонайменше шість різних імен на шести різних атракціонах, а потім ще стільки ж, поки ми йшли крізь ярмарок. Схоже, кожна родина привезла на весняний ярмарок у Трусбері Мід по одному атракціонові.

Повз нас пробігли худорляві дівчата, за якими майоріло їхнє руде волосся та лунав сміх. Їхні старші сестри походжали в коротких білих шортах, ліфчиках і чоботах з високими підборами, і поглядали на старших хлопців крізь вкриті тушшю вії та хмарки сигаретного диму. Хлопці намагалися приховати свою ніяковість, вдавали крутих, повз каруселі проходили з напускною байдужістю. Їхні матері працювали в будках, на яких були намальовані грубі зображення кінозірок минулого десятиліття та висіли плакати й попередження щодо небезпеки. Було враження, що ніхто не платить ні за атракціони, ні за цукрову вату; напевно, саме тому діти були такі задоволені.

Власне ярмарок формував ще одне півколо, у центрі якого була грубо зроблена огорожа з жердин, як у кінофільмах про ковбоїв, а в центрі огорожі знаходився витік могутньої Річки Темзи. Як на мене, він був радше схожий на маленький ставок для качок. А біля огорожі стояв сам Старий Чоловік Річки.

Колись у Міді була статуя Батька Темзи, яка тепер стоїть у Леклейді, на відтинку ріки, в якому вода буває частіше, ніж тут, а зображує та скульптура мускулистого чоловіка з бородою як у Вільяма Блейка; чоловік спирається на постамент, тримаючи на плечі лопату, а біля ніг у нього ящики та пакунки — плоди промисловості та торгівлі. Імперську пропаганду можу впізнати навіть я, тому для мене виявилося несподіванкою, що він і насправді має такий вигляд; втім, мабуть, я розраховував побачити щось більше, ніж чоловіка біля паркана.

Він був невисокий, з худим обличчям, над яким стирчали гачкуватий ніс і великі брови. На вигляд він був старий, щонайменше сімдесят років, але в його рухах була жилава сила, а очі в нього були сірі та блискучі. На ньому був старомодний двобортний костюм майже чорного кольору; під розстебнутим піджаком було видно червоний оксамитовий жилет, латунний кишеньковий годинник і складену носову хустку кольору жовтих нарцисів. На голову був насунений старий капелюх, з-під якого стирчали пасма білого волосся, з губи звисала сигарета. Він стояв, спираючись на огорожу, ставши ногою на її найнижчу жердину, і краєм рота розмовляв з одним з кількох лячно жвавих старих чоловіків, що стояли з ним біля огорожі. При цьому він то вказував на ставок, то довго затягувався сигаретою.

Коли ми підходили до нього, він глянув на Найтінґейла, нахмурився, а потім звернув увагу на мене. Я відчув, як мене потягла сила його особистості; вона обіцяла пиво та кеглі, запах кінського гною та піше повернення з паба додому під місячним світлом, теплий камін і простих жінок. Добре, що я вже мав досвід із Мамою Темзою, тож приготувався подумки завчасно, бо інакше покрокував би до нього й запропонував би йому все, що мав у гаманці. Він підморгнув мені й зосередив свою увагу на Найтінґейлі.

Старий Чоловік вигукнув вітання на невідомій мені мові, яка могла бути валлійською, шелта, або навіть доримською гельською. Найтінґейл відповів тією самою мовою, і я подумав, чи не доведеться мені її теж вивчати? Старі чоловіки посунулися, щоб біля огорожі з'явилося місце, але лише для одного чоловіка. Найтінґейл підійшов до Батька Темзи, і вони потиснули один одному руки. Завдяки більшому зросту та гарному костюмові Найтінґейл мав виглядати як поміщик, що зустрівся з селянами, але в тому, як Батько Темза дивився на нього, не було анітрохи смиренності.

Говорив здебільшого Батько Темза, свої слова він підкреслював легкими рухами пальців. Найтінґейл похилився на огорожу, навмисно зменшуючи різницю зросту; він кивав і сміявся в доречні, наскільки я розумів, моменти.

Коли я думав, чи не наблизитися мені до них, щоб почути, про що вони розмовляють, мій погляд перехопив один з молодших чоловіків. Він був вищий і більш кремезний, ніж Батько Темза, але мав такі самі довгі жилаві руки та вузьке обличчя.

— Краще вам не забивати собі цим голову, — сказав він. — Мине не менше, ніж півгодини, перш ніж вони закінчать обмінюватися люб'язностями, — він простягнув велику мозолясту долоню, щоб потиснути мені руку. — Окслі, — представився він.

— Пітер Ґрант, — сказав я.

— Ходімо, я познайомлю вас зі своєю дружиною, — сказав він.

Дружина була привабливою жінкою з кругленьким личком і разючими чорними очима. Вона зустріла нас на порозі скромного фургона 1960-их років, який стояв окремо, ліворуч від ярмарку.

— Це моя дружина Айсіс, — сказав Окслі, а потім звернувся до неї: — Це Пітер, новий учень чародія.

Вона потиснула мені руку. Її шкіра була тепла й мала таку саму нереальну бездоганність, яку я помічав у Беверлі та Моллі.

— Дуже приємно, — сказала вона. Вимова в неї була наче в Джейн Остін.

Ми сіли на розкладні стільці навколо картярського столика, який мав стільницю з потрісканого лінолеуму й був прикрашений самотнім нарцисом, що стояв у стрункій скляній вазі.

— Ви хочете чаю? — спитала Айсіс, а потім, побачивши моє вагання, додала: — Я, Анна Марія де Бург Коппінгер Айсіс, урочисто клянусь життям свого чоловіка, — на цих словах Окслі злегка пирхнув, стримуючи сміх, — і майбутніми перспективами веслярської команди Оксфорда, що ніщо, спожите вами в мене вдома, ні до чого вас не зобов'язуватиме, — вона перехрестила серце й по-дівчачому всміхнулася мені.

— Дякую, — сказав я. — Від чаю я не відмовлюсь.

— Бачу, вам цікаво, як ми познайомилися, — сказав Окслі.

Я бачив, що йому кортіло про це розповісти.

— Напевно, вона впала до вас у річку, — припустив я.

— Ви помиляєтесь, сер, — сказав Окслі. — За тих часів я мав велику прихильність до театру, і дуже часто вбирався гарно й з'являвся у Вестмінстері, щоб подивитися вечірню виставу. Я тоді був той ще франт і, напевно, привертав до себе багато захопливих поглядів.

— Особливо, коли гуляв по ринку худоби, — сказала Айсіс, саме повернувшись із чаєм.

Я звернув увагу, що чашки та чайник були зі сучасної порцеляни, гарного дизайну зі стильною платиновою смужечкою навколо вінців. Я запідозрив, що отримую VIP-обслуговування, і зацікавився причинами такого ставлення.

— Вперше я побачив свою Айсіс у старому театрі «Рояль» на Друрі-Лейн. Я був у раї[8], а вона — в ложі зі своєю любою подругою Ганною. Я був вражений, але вона, на жаль, вже мала залицяльника, — він зробив паузу, щоб налити чай. — На якого чекало жахливе розчарування.

— Мовчи, коханий, — сказала Айсіс. — Молодому чоловікові це не цікаво.

Я взяв чашку. Чай був заварений слабо; я впізнав аромат «Ерл Ґрей». Я вагався, тримаючи чашку біля губ, але ж довіра має з чогось починатися, тому я рішуче надпив. Чай був дуже гарний.

— Але ж я як річка, — сказав Окслі. — Хоча й біжу, але завжди на місці.

— За винятком посух, — сказала Айсіс і запропонувала мені шматок бісквітного торта.

— Я завжди ховаюсь під поверхнею, — сказав Окслі. — Так було й тоді. Її подруга мала дуже гарний будинок у Стробері Гілл, просто чудовий, тоді навколо ще не було цих будинків у стилі псевдо-тюдор. Якби ви бачили той будинок, то знали б, що він збудований як замок, а моя Айсіс була принцесою, ув'язненою у його найвищій башті!

— І досить часто виїжджала з нього жити до будинку своїх друзів, — сказала Айсіс.

— Мій шанс настав, коли в цьому замку відбувався великий маскарад, — сказав Окслі. — Одягнувшись у своє найкраще, хитро сховавши своє обличчя маскою лебедя, я проникнув усередину через вхід для торговців і незабаром опинився серед аристократів.

Я вирішив, що якщо вже наважився пити чай, то чому б не пригоститися ще й тортом. Той виявився купленим у магазині й дуже солодким.

— Це був великий бал, — сказав Окслі. — Лорди, леді, джентльмени — всі вдягнені або в довгі сукні, або в обтислі штанці та оксамитові жилетки, і кожен, ховаючись за маскою, думав про щось розпутне. А найбільш розпутною була моя Айсіс, бо вона на собі мала лише маску Цариці Єгипту.

— Я була богинею Ісідою[9], — сказала Айсіс. — Як ти чудово знаєш.

— Тож я зухвало підійшов і записався в її картку на всі танці.

— Що було нахабно й безсоромно, — прокоментувала Айсіс.

— Я врятував твої ноги від багатьох незграб! — сказав Окслі.

Вона притиснула долоню до його щоки:

— Цього я не заперечуватиму.

— Але про маскаради треба пам'ятати одну річ: наприкінці всі маски мусять бути зняті, — сказав Окслі. — Принаймні, у ввічливій компанії, але я тоді подумав…

— А коли таке трапляється — чекай біди, — зауважила Айсіс.

— Чому цей маскарад має закінчуватися? — продовжував Окслі. — І як син слідує за батьком, я дозволив дії слідувати за думкою — схопив свою любу Айсіс, кинув її собі на плече й помчав полями до Чертсі.

— Окслі, — сказала Айсіс. — Цей хлопець — представник закону. Не можна казати йому, що ти мене викрав. Він буде зобов'язаний заарештувати тебе, — вона подивилася на мене. — Запевняю вас, це було за моєї згоди, — сказала вона. — Я двічі була одружена, мала дітей і завжди робила як сама вважала за потрібне.

— Це точно, вона виявилася досвідченою жінкою, — сказав він і підморгнув, змусивши мене зніяковіти.

— Хто б міг подумати, що він колись носив сутану, — сказала Айсіс.

— Ченець з мене був жахливий, — сказав він. — Але то було інше життя, — він постукав пальцями по столу. — А тепер, коли ми нагодували вас, напоїли й набридли вам до нестями розмовами, чому б не перейти до справи? Чого хоче Велика Пані?

— Ви ж розумієте, що я тут виключно як посередник, — сказав я.

Нам у Гендоні читали курс лекцій про розв'язання конфліктів і казали, що треба повсякчас підкреслювати свою нейтральність, одночасно дозволяючи обом сторонам конфлікту вважати, що потайки ви на їхньому боці. Ми виконували вправи з розподілом ролей і все таке інше, і це була одна з небагатьох речей, яку я вмів робити краще за Леслі.

— Мама Темза вважає, що ви прагнете опуститися нижче шлюзу Теддінгтон.

— Це все одна ріка, — сказав Окслі. — А він — Старий Чоловік Річки.

— Вона стверджує, що він покинув припливну частину річища в 1858 році, — сказав я.

Якщо бути точнішим, це відбулося під час Великого Смороду (зверніть увагу на великі літери), коли Темза переповнилася каналізаційними стоками й у Лондоні запанував настільки жахливий сморід, що парламент вирішив переїхати до Оксфорда.

— Того літа в Лондоні залишилися лише ті, хто не міг поїхати, — сказав Окслі. — Місто тоді було непридатне ні для людини, ні для тварини.

— Вона каже, що після цього він не повернувся, — сказав я. — Це правда?

— Це правда, — сказав Окслі. — І, якщо чесно, Старий ніколи не любив те місто після того, як воно вбило його синів.

— Про яких синів ідеться?

— О, ви їх знаєте, — сказав Окслі. — Були Тай, Фліт і Ефра. Усі вони тонули в потоці бруду та гною, доки їх не позбавив страждань той хитрий покидьок Безелджет. Той, що створив каналізацію. Я зустрічався з ним, до речі; дуже шляхетний чоловік, з найблагороднішими рисами. Набив йому сраку за те, що він такий покидьок і вбивця.

— Ви вважаєте, що він убив ті річки?

— Ні, — сказав Окслі. — Але він був їхнім трунарем. Мушу віддати належне дочкам Великої Пані, вони безумовно витриваліші за моїх братів.

— Якщо йому не потрібне місто, чому він рветься нижче за течією? — спитав я.

— Декого з нас досі ваблять яскраві вогні, — сказав Окслі й посміхнувся дружині.

— Гадаю, було б непогано знову відвідувати театр, — сказала вона.

Окслі налив мені ще чаю. Десь позаду мене хрипкий голос гучномовця крикнув: «Почнімо цю вечірку!» Джеймс Браун досі співав свою пісню.

— І заради цієї можливості ви хочете битися з дочками Мами Темзи?

— Ви вважаєте, що вони для нас занадто страшні? — спитав Окслі.

— Я не думаю, що ви хочете цього настільки сильно, — відповів я. — До того ж, я певний, що можна домовитися.

— Возитимете нас автобусом на екскурсію? — спитав Окслі. — А паспорти для цього будуть потрібні?

Попри все, що ви, як вам здається, знаєте, більшість людей битися не хочуть, надто коли сили рівні. Натовп може розірвати на шматки одинака; чоловік, що має зброю та шляхетну мету, залюбки уб'є багато жінок і дітей. Але ризикувати в чесній бійці — це не так просто. Ось чому часто можна побачити, як п'яні молодики виконують номер «не тримайте мене», водночас відчайдушно сподіваючись, що їх утримають. Приїзду поліції всі завжди дуже раді, бо ми маємо обов’язок рятувати їх, незалежно від того, чи подобаються вони нам, чи ні.

П'яним молодиком Окслі не був, але я бачив, що він так само бажав знайти того, хто його стримає. А може, не його, а його батька?

— А ваш батько, — сказав я. — Чого він насправді хоче?

— Того самого, чого хоче будь-який батько, — відповів Окслі. — Поваги своїх дітей.

Я мало не бовкнув, що не всі батьки варті поваги, але зумів стулити пельку, та й узагалі… Не всі мали такого батька, як мій.

— Було б непогано, якби всі трохи охолонули, — сказав я. — Розслабтеся, поки ми з інспектором шукатимемо якогось вирішення.

Окслі подивився на мене поверх своєї чашки.

— Зараз весна, — сказав він. — Вище Ричмонду є багато цікавого.

— Вівці ягняться, — сказав я. — Тощо.

— А ви не такий, як я очікував, — сказав Окслі.

— А що ви очікували?

— Я вважав, що Найтінґейл обере когось більш схожого на себе, — сказав Окслі. — Може, більш аристократичного?

— Відвертого, — сказала Айсіс, випереджаючи чоловіка. — Майстерного.

— У той час як ви, — сказав Окслі, — хитрун.

— Більш схожий на тих чародіїв, яких ми знали раніше, — сказала Айсіс.

— Це добре? — спитав я.

Окслі та Айсіс розсміялися.

— Не знаю, — сказав Окслі. — Але дізнатися про це буде цікаво.

* * *

Залишити ярмарок було напрочуд важко. Ноги здавалися важкими, неначе я брів у воді. І лише коли ми дійшли до «Ягуара» й звуки ярмарку почали слабшати, я відчув, що втік.

— Що це таке? — спитав я Найтінґейла, коли ми сідали в машину.

— Seducere, — відповів він. — Непереборний потяг або спокуса. Як пише Бартолом'ю, багато надприродних істот користуються цими чарами як засобом самозахисту.

— А коли я навчуся це робити? — спитав я.

— Приблизно через десять років, — сказав інспектор. — Якщо вчитимешся трохи швидше, ніж зараз.

Поки ми поверталися через Сайренсестер до шосе М4, я розповів Найтінґейлові про своє знайомство з Окслі.

— Він consigliere[10] Старого Чоловіка, так? — спитав я.

— Якщо ти маєш на увазі, що він його consiliarius, радник, то так, — сказав Найтінґейл. — Напевно, друга за важливістю особа в таборі.

— Ви знали, що він звернеться до мене, так?

Найтінґейл зупинився, щоб подивитися на шосе, перш ніж виїжджати на нього.

— Вимагати переваги — його робота, — сказав він. — Ти погодився пригоститися тортом?

— Я мав відмовитися?

— Ні, — сказав Найтінґейл. — Доки ти під моїм захистом, він не намагатиметься спіймати тебе в пастку; втім, коли маєш справу з такими людьми, не завжди можна покладатися на здоровий глузд. Старому немає сенсу не сіло не впало намагатися змінити кордони. Отже, тепер ти бачив обидві сторони. Що скажеш?

— І перші, і другі мають справжню силу, — сказав я. — Але відчувається вона по-різному. У неї сила безумовно від моря, від порту й усього такого. А в нього — від землі, погоди та… звідки мені знати, може від лепреконів і кристалів?

— А це могло би пояснити, чому кордон між ними саме на шлюзі Теддінгтон, — сказав інспектор. — Теддінгтон — найвища точка, куди доходить приплив. Нижче нього річка зветься припливним річищем. А також це частина Темзи, яку адмініструє Лондонський Порт — навряд чи це збіг.

— То я маю рацію? — спитав я.

— Напевно, так, — сказав Найтінґейл. — Думаю, між припливним річищем і прісною рікою завжди був розкол. Можливо, саме тому Батькові Темзі було так легко залишити місто.

— Окслі натякнув, що Старому насправді не хочеться мати справи з містом, — сказав я. — Що йому просто потрібна повага.

— То може його задовольнить якась церемонія? — сказав Найтінґейл. — Може, клятва вірності?

— А що це таке?

— Феодальна клятва, — сказав Найтінґейл. — Васал присягається в лояльності своєму сюзеренові, а той обіцяє свій захист. Таким чином були організовані середньовічні суспільства.

— Саме до середньовіччя ми й повернемося, якщо ви спробуєте змусити Маму Темзу присягнути комусь у підданстві, — сказав я. — А надто Батькові Темзі.

— Ти певний у цьому? — спитав Найтінґейл. — Це було б суто символічно.

— Символічність усе лише погіршує, — сказав я. — Вона сприйме це як приниження. Вона вважає себе господинею найкращого міста на Землі, і не стане нікому вклонятися. А надто селюкові, що у фургоні їздить.

— Шкода, що ми не можемо одружити їх, — сказав Найтінґейл.

Сміючись із цього, ми об'їхали Свіндон.

Коли ми виїхали на М4, я спитав Найтінґейла, про що була його розмова зі Старим Чоловіком.

— Мій внесок у розмову був щонайбільше побіжний, — сказав Найтінґейл. — Здебільшого йшлося про технічні деталі: зменшення рівня ґрунтових вод, затримка циклів водоносних горизонтів, сукупні коефіцієнти водозбірної площі. Усе це визначатиме, скільки цього року води потече в річку.

— А якби я повернувся на двісті років у минуле і теж мав би з ним розмову, — сказав я, — про що тоді балакав би Старий Чоловік?

— Про те, які квіти зараз цвітуть, — сказав Найтінґейл. — Якою була минула зима… як весняним ранком літають птахи.

— І це був би той самий Старий?

— Не знаю, — сказав Найтінґейл. — У 1914 році Старий був той самий, це я тобі можу точно сказати.

— А звідки ви знаєте?

Трохи повагавшись, Найтінґейл відповів:

— Я не такий молодий, яким виглядаю.

Задзвонив мій телефон. Мені дуже кортіло проігнорувати дзвінок, але лунала пісня «That’s Not My Name», а це означало, що телефонує Леслі. Коли я ввімкнув зв'язок, вона забажала знати, де ми в біса були. Я сказав їй, що ми саме зараз проїжджаємо Редінг.

— Це знову трапилося! — сказала вона.

— Наскільки погано?

— Дуже погано, — сказала вона.

Я причепив до даху машини проблисковий маячок, Найтінґейл натиснув на педаль, і ми помчали назад до Лондона, залишаючи позаду себе захід сонця.

* * *

На Черінг-Крос-Роуд були припарковані три пожежні машини. Затор розтягнувся аж до площі Парламент і Юстон-Роуд. До провулка Сейнт-Мартін-Корт ми прибули під запах диму та белькотіння рацій. Леслі зустріла нас біля обмежувальної стрічки й дала нам захисні костюми. Поки ми перевдягалися, я побачив, що половина фронтону «Дж. Шикі» згоріла, і що в провулку стоять три намети, якими криміналісти зазвичай накривають докази. Отже, щонайменше три трупи.

— Скільки всередині? — спитав Найтінґейл.

— Жодного, — відповіла Леслі. — Всі вийшли через задній пожежний вихід. Лише незначні поранення.

— Хоч щось позитивне, — сказав Найтінґейл. — Ви певні, що це наш випадок?

Леслі кивнула й повела нас до першого намету. Всередині ми дізналися, що доктор Валід дістався туди раніше за нас; він присів біля тіла чоловіка, вдягненого в шафрановий одяг крішнаїта. Тіло лежало на спині там, куди впало: ноги прямі, руки вздовж тіла, неначе він брав участь в одному з тих практикумів щодо збільшення довіри, де ви дозволяєте собі впасти назад, але цього разу його ніхто не зловив. Обличчя було такою самою кривавою кашею, як у Купертауна та велокур'єра.

Отже, відповідь на своє запитання ми отримали.

— Це не найгірше, — сказала Леслі й покликала нас до другого намету.

У цьому наметі були два тіла. Перше з них було темношкірим чоловіком у чорному сюртуку, волосся якого зліпилося від крові. Його вдарили по голові з такою силою, що череп тріснув, і з-під нього виглядала частина мозку. Друге тіло належало ще одному крішнаїтові. Якийсь добродій намагався допомогти йому, перевернувши на бік. Зважаючи на розколоте обличчя, ці потуги були вже марні.

Я збагнув, що в моїх вухах гупає, а дихати стало важко. Кров, напевно від удару, нанесеного іншому чоловіку, забрьохала рясу кришнаїта, залишивши на помаранчевій тканині червоний візерунок. Усередині намету було парко, я почав пітніти під захисним костюмом. Найтінґейл про щось спитав, але я не почув, чи відповіла йому Леслі. Я вийшов з намету, мало не блюванув, і почапав до обмежувальної стрічки, дивуючись тому, що зміг утримати торт усередині.

Я витер рот пластиковим рукавом комбінезона й сперся на стіну. Навпроти мене висіла афіша Театру Ноеля Коварда.

Дві жертви з напіввідірваними обличчями означали, що дві людини зазнали «одержимості» водночас. Залишався ще один намет. Я спитав себе, наскільки гірше може бути в ньому?

Дурне питання.

Третій труп сидів схрестивши ноги — як дитина, а не як йог, хоча його руки й лежали на колінах долонями догори. Крішнаїтський одяг був геть просякнутий кров'ю, плечі були вкриті чимось червоним. Голови взагалі не було, залишився лише шматок шиї з нерівними краями. Серед розірваних м'язів щось біліло — напевно, хребет.

У цьому наметі на нас чекав Сівол. Коли Леслі ввела нас, він буркнув:

— Хтось вирішив поглузувати.

— Воно зростає, — сказав я.

Найтінґейл різко глянув на мене, але нічого не сказав.

— Але що саме зростає? — спитала Леслі. — І чому ви не можете це зупинити?

— Тому що ми не знаємо, що це, констеблю, — холодно сказав Найтінґейл.

* * *

Було дуже багато свідків, підозрюваних і людей, які допомагали поліції. Щоб провести допити якомога швидше, ми розділилися на пари. Я працював зі Сіволом, а Найтінґейл — із Леслі. Таким чином у кожній з кімнат був хтось здатний відчути vestigium, якщо той сунуть під ніс. Сержант Стефанопулос збирала фізичні докази та перевіряла записи відеокамер спостереження.

Дивитися на те, як працює Сівол, було майже задоволенням. Розмовляючи з підозрюваними, він ніколи не був таким загрозливим, як у розмові з полісменами. Його метод допиту був обережний; в жодному разі приятельський, завжди формальний, але голос він ніколи не підвищував. Я записував.

Реконструйована нами послідовність подій була гнітюче знайомою, але мала значно більший масштаб, ніж раніше. Був лагідний весняний день, неділя, і в провулку Сейнт-Мартін-Корт було досить людно. Клоуз — це пішохідний провулок, на який виходять три службові ходи театру, чорний хід до паба «Браун» і знаменитий ресторанчик «Дж. Шикі». Саме туди ходять по каву між виставами актори та працівники сцени. «Дж. Шикі» — місце тусовки театралів, що анітрохи не дивно, бо цей заклад у кількох хвилинах пішки від найзнаменитіших театрів Вест-Енду, а поїсти там можна навіть пізно ввечері. А ще «Шикі» вдягає своїх швейцарів у капелюхи-циліндри та сюртуки, і саме в цьому ресторанчику цього дня розпочалася проблема.

О другій сорок п'ять, приблизно тоді, коли я чаював з Окслі та Айсіс, шестеро членів Міжнародного Товариства Свідомості Крішни зайшли в цей провулок з боку вулиці Черінг-Крос-Роуд. Бхакта — шанувальники цього бога — йшли від площі Лестер до Ковент-Ґарден; це був їхній звичайний маршрут. На їх чолі був Майкл Сміт, особистість якого згодом підтвердили завдяки дактилоскопічній експертизі; колишній наркоман, алкоголік, крадій автомобілів, підозрюваний у зґвалтуванні, який упродовж тих кількох місяців, що минули від його долучення до релігійного руху, жив безгрішним життям. Міжнародне Товариство Свідомості Крішни розуміє, що привертати до себе увагу та провокувати перехожих на агресію — різні речі. Публічними танцями та співами вони хочуть зацікавити потенційних новонавернених, але не спровокувати при цьому бійку. Таким чином, щоб уникнути проблем, час перебування на одному місці мав обиратися обережно. Майкл Сміт умів дуже добре оцінювати, що його підлеглі можуть собі дозволити, а що ні, і тому на чолі шафранової вервечки того дня йшов саме він.

І саме тому всі здивувалися (це розповів Вілард Джонс, колишній рятувальник, якому цього дня пощастило вижити), коли вони зупинилися навпроти «Дж. Шикі» і Майкл Сміт сказав, що хоче, щоб їх було чути. Тим не менш, по вулицях вони ходили саме для того, щоб їх було чути, тож вони почали це робити.

— Звуки мають бути гармонійними, — казав Вілард Джонс. — У нашій епосі матеріалізму та лицемірства немає жодної форми духовної реалізації, що ефективніша за наспівування маха-мантри. Це наче щирий плач дитини до її матері… — певний час він продовжував просторікати на цю тему.

Але цього разу гармонію порушував дзвоник, що його вішають на шию коровам; Вілард Джонс знав, що цей дзвоник з корови, бо його батько та брати були справжніми фермерами-невдахами в Уельсі.

— Якщо ви коли-небудь чули дзвоник, що вішають на корову, — казав Джонс, — то розумієте, що про гармонію, коли його роблять, не турбуються.

Приблизно о другій п'ятдесят Майкл Сміт дістав звідкись такий дзвоник і почав дзвонити їм, сильно махаючи рукою. Швейцаром того дня чергував Ґурчан Теміз з району Тотенгем, до якого він переїхав з Анкари. Як типовий лондонець, Ґурчан мав високий поріг толерантності до чиєїсь нерозсудливості, бо, зрештою, якщо живеш у великому місті, нема сенсу скаржитися, що воно велике; але його толерантність усе одно мала свою межу, а називалася та межа «глузування». Дзвонити біля ресторану великим коров'ячим дзвоником і бентежити клієнтів безумовно означало глузувати, тож Ґурчан вийшов висловити Майклові Сміту свій протест, а той кілька разів сильно ударив його дзвоником по голові та по плечах. За словами доктора Валіда, смерть настала після четвертого удару. Щойно Ґурчан Теміз упав на землю, ще двоє крішнаїтів, Генрі Мак-Івой з Веллінгтона, що в Новій Зеландії, та Вільям Кетрінгтон з Гемел Гемпстеда, що в Англії, підбігли й почали бити жертву ногами. Це завдало не таких вже й великих ушкоджень, бо обоє шанувальники Крішни були взуті у м'які сандалі.

Цієї миті всередині закладу за шинквасом вибухнув якийсь запалювальний пристрій. Усі клієнти, хоча й були сумішшю туристів і театралів, евакуювалися з будівлі швидко та організовано. Ті, хто вийшов у задні двері, розійшлися по Сесіл-Корт; ті, хто виходив крізь передні двері, пробігли повз тіла Ґурчана Теміза, Генрі Мак-Ілвоя та Вільяма Кетрінгтона, які вже були мертві. Більшість з людей помітили, що були тіла та кров, але ніхто не міг згадати деталі. Лише Вілард Джонс добре бачив, що сталося з Майклом Смітом.

— Він просто сів, — сказав Джонс. — А потім його голова вибухнула.

Існує кілька банальних причин, через які голова може вибухнути (приміром, як що в неї влучила куля з надвисокою швидкістю), тож криміналісти витратили якийсь час на те, щоб спростувати всі ці можливості. Тим часом я з'ясував, що спричинило вибух усередині «Дж. Шикі», і це було саме вчасно, бо справою вже починали цікавитися відділ боротьби з тероризмом та МІ5, а цього ніхто не хотів.

* * *

Відповідь я знайшов завдяки експериментам, які робив напівпотайки, намагаючись дослідити, як зламався мій телефон. Я не збирався експериментувати над своїм ноутбуком або над ще одним телефоном, а тому збігав до «Комп'ютери для Африки», які ремонтують викинуті комп'ютери й пожертвують їх за кордон, і придбав у них повну сумку мікросхем і материнську плату від, як мені здавалося, Atari ST. Малярним скотчем я зробив уздовж лабораторного стола відмітки через рівні інтервали, потім поклав біля кожної відмітки по мікросхемі, розташував у потрібному місці руку й створив світоч. Головна хитрість науковців — змінювати лише один параметр за раз, але я відчував впевненість у тому, що кожного разу створюю світоч однакової сили. Цілий день я робив вогники, а потім перевіряв кожну мікросхему під мікроскопом, шукаючи ушкодження. І не отримав жодного результату, якщо не рахувати роздратованого Найтінґейла, який сказав, що якби я дійсно мав стільки вільного часу, то знав би, які латинські прийменники вимагають знахідного відмінку, а які — орудного.

А потім він відволік мене тим, що вчив мене мого першого Adjectivum-а, тобто форми, яка змінює один з аспектів іншої форми. Цей Adjectivum називався Iactus, і в комбінації з Impello, теоретично, мав дозволити мені робити так, щоб яблуко літало навколо кімнати. Після двох тижнів яблучних вибухів я натренувався настільки, що міг досить точно жбурляти яблуко вздовж лабораторії. Найтінґейл сказав, що наступний етап — навчитися ловити речі, які хтось жбурляє в мене, і тоді яблука знову почали вибухати; саме на цій стадії я був, коли перевели годинник на літній час, і саме тоді відбувся офіційний візит до Батька Темзи.

Прорив відбувся, коли я сидів у кімнаті для допитів і спостерігав за тим, як Сівол обережно вискубував факти зі свідчення Віларда Джонса. Виявилося, що магія де в чому точнісінько така сама, як і наука: іноді найголовніше — побачити очевидне. Так само, як Галілей помітив, що предмети в гравітації прискорюються однаково, незалежно від їхньої ваги, я збагнув, що існує велика різниця між моїм телефоном і мікросхемами, з якими я експериментував: мобільник, коли згорів, мав живлення від батареї.

Для того, щоб під'єднати мою колекцію вживаних мікросхем до батареї, треба було дуже багато часу, але на щастя, якщо знати, де шукати, усього лише за п'ять фунтів можна купити десять мікрокалькуляторів. Після чого достатньо лише правильно їх розставити, створити рівно на п'ять секунд світоч і сунути калькулятори під мікроскоп. Той, що був безпосередньо під моєю долонею, згорів, а решта мали дедалі менші ушкодження аж до відмітки «два метри». Що це означало? Чи я випромінював шкідливу для електроніки енергію, чи навпроти, я висмоктував енергію з калькуляторів? І чому ушкоджень зазнавали саме мікросхеми, а не інші компоненти? Відкритих питань було багато, але одна річ була очевидною: тепер я можу займатися магією, коли в кишені лежить телефон — за умови, що з нього вийнято батарею.

— Але що це все означає? — спитала Леслі.

Я надпив свій «Becks» і змахнув пляшкою в напрямку телевізора.

— Це означає, що я щойно з'ясував, яким чином почалася пожежа.

Наступного ранку Леслі надіслала мені електронною поштою рапорт пожежників. Прочитавши його, я знайшов магазин, який міг продати такий самий касовий апарат, як той, що був у «Дж. Шикі». Через вимогу Найтінґейла не впускати нікого чужого в Фоллі, за винятком каретні, мені довелося нести цей клятий апарат до лабораторії самотужки. Моллі спостерігала за цим, прикривши рукою посмішку. Я подумав, що Леслі в даному випадку не чужа, але коли зателефонував і запросив її на демонстрацію, вона сказала, що зайнята, виконує щось для Сівола. Закінчивши всі приготування, я попросив Моллі запросити Найтінґейла прийти до мене в лабораторію.

Там я розчистив один з кутів (якнайдалі від газових труб), поставив касовий апарат на металевий столик і під’єднав його до живлення. Коли прийшов Найтінґейл, я дав йому лабораторний халат і захисні окуляри, а потім попросив стати в шести метрах від апарата. Потім вийняв зі свого телефону батарею.

— А яка мета цього експерименту? — спитав Найтінґейл.

— Потерпіть трохи, сер, — сказав я, — вам усе стане зрозуміло.

— Як скажеш, Пітере, — сказав він і склав руки. — А захисний шолом мені потрібний?

— Напевно, ні, сер, — відповів я. — Я рахуватиму від трьох до нуля, і хотів би, щоб на рахунок нуль ви зробили найпотужнішу магію, що за таких умов безпечна.

— Найпотужнішу? — спитав Найтінґейл. — Ти певний в цьому?

— Так, сер, — сказав я. — Ви готові?

— Якщо ти готовий.

Я почав рахувати, і на рахунок «нуль» Найтінґейл підірвав усю лабораторію — принаймні, так мені спочатку здалося. Над простягнутою долонею Найтінґейла утворилася куля вогню, схожа на дуже невдале виконання закляття «світоч». На мене накотилася хвиля жару, я відчув запах паленого волосся. Я мало не кинувся ховатися за стіл, але збагнув, що цей жар — не фізичний. Він не міг бути фізичним, бо тоді б вогонь спалив Найтінґейла. Якимось чином увесь жар утримувався всередині сфери над його долонею, а те, що я відчув, було великими vestigia.

Найтінґейл подивився на мене й спокійно вигнув брову:

— Як довго мені це тримати?

— Не знаю, — сказав я. — А як довго ви можете?

Найтінґейл розсміявся. Краєм ока я вхопив якийсь рух, а коли озирнувся, побачив Моллі — вона стояла у дверях і в її очах, які вона не зводила з Найтінґейла, віддзеркалювалося полум'я.

Щойно я відвернувся від неї, касовий апарат вибухнув. Верхня частина відлетіла, зсередини полився пластик, догори пішов густий чорний дим, який став накопичуватися біля стелі. Моллі задоволено вискнула, а я побіг з вогнегасником й поливав апарат, доки той не погаснув. Найтінґейл змусив зникнути свою сферу полум’яної смерті й увімкнув вентилятори витяжки, про існування якої я досі не здогадувався.

— Чому вона вибухнула? — спитав він.

— Швидке руйнування деталей звільняє займистий газ — водень, абощо, — відповів я. — З хімії я мав лише «задовільно». Газ змішується з повітрям усередині корпусу, потім електрична іскра й бабах! А питання, яке хочу вам поставити я, таке: закляття висмоктує з предмета магію, чи навпаки?

У відповідь я, звісно, почув, що і те, і інше.

— Зазвичай, це не вивчають ті, хто ще не опанував базові форми, — сказав Найтінґейл.

Магія, як її розумів Найтінґейл, створювалася життям. Чародій міг користуватися власною магією або магією, яку він зберіг завдяки чарам; останнє здалося мені надзвичайно цікавим, але до вибухів касових апаратів стосунку не мало. Однак життя захищає себе, і чим складнішим є життя, тим більше магії воно робить, але й тим важче цю магію відібрати.

— Неможливо забрати магію в іншої людини, — сказав Найтінґейл. — Або навіть у собаки.

— Вампіри, — сказав я. — Вони висмоктали життя з усього, що було в будинку, хіба ні?

— Вампіри безумовно паразити, але ми не знаємо, як вони це роблять, — відповів Найтінґейл. — А також ми не знаємо, як люди на кшталт твоєї подруги Беверлі Брукс беруть силу зі свого оточення.

— Саме в будинку вампірів я вперше помітив вплив на мікросхеми, — сказав я.

— Зважаючи, що машини стають дедалі більш схожими на людей, — сказав Найтінґейл, — напевно, вони теж починають творити власну магію. Але яким чином це може стати нам у пригоді?

Від такої псевдонауки я мало не скривився, але вирішив, що розбиратися з нею зараз невчасно.

— По-перше, — сказав я, — тепер ми знаємо, що те, що це робить, засмоктує величезну кількість енергії, а по-друге, тепер нам є, що шукати.

* * *

Але насправді нічого особливого ми не знайшли. Тим часом команду відділу вбивств Сівола призначили розслідувати винятково безглузде вбивство в пабі біля Пікаділі Серкас. Я відвідав місце того злочину, але там не було ніяких vestigia, зате був дурний, але зрозумілий мотив убивства.

— Обманутий хлопець, — пояснила Леслі одного вечора, коли прийшла до мене подивитися кінофільм. — Спочатку хлопець знайомиться з дівчиною, потім дівчина спить з іншим хлопцем, перший хлопець б'є ножем другого й тікає. Ми вважаємо, що він переховується у Волтгемстау.

Багато хто міг би сказати, що цим він уже достатньо себе покарав.

У вбивствах, що трапилися біля «Дж. Шикі», звинуватили Майкла Сміта, який, начебто, стрелив трьом чоловікам у голови з нелегальної вогнепальної зброї, а потім нею ж застрелив себе. ЗМІ могли б зацікавитися цим сильніше, якби саме тоді зірку мильних опер не спіймали в туалеті якогось клубу під час гомосексуального зв'язку з відомим футболістом. Ця подія засліпила ЗМІ щодо справжніх новин щонайменше на два тижні; за словами Леслі, це було занадто вчасно, щоб бути збігом.

Весь квітень я тренувався створювати форми, вивчав латину й експериментував із новими способами підривати мікросхеми. Кожного дня я водив Тóбі на прогулянку навколо Ковент-Ґарден і Кембридж-Серкас, сподіваючись, що він щось почує, але марно. Двічі я телефонував Беверлі Брук, але вона сказала, що її мати наказала їй не водитися зі мною, доки я не зроблю що-небудь з Батьком Темзою.

Травневі свята розпочалися як завжди: двома днями дощу, трьома днями мжички, і лише в суботу визирнуло сонце. Саме такого ясного дня думки молодого чоловіка сповнені романтики, морозива та вистав «Панч і Джуді».

Саме того дня на Ковент-Ґарден відбувався Травневий Ярмарок, який відзначився першим відомим виконанням «Панч і Джуді» з парадом духового оркестру, ляльковою месою в Акторській церкві, а загалом вистав «Панч і Джуді» було стільки, скільки вдалося вмістити на території церкви. Коли я був констеблем-стажистом у Черінг-Крос, цього дня я завжди був на чергуванні, тому цього разу зателефонував Леслі й спитав її, чи не хоче вона подивитися на ярмарку з точки зору цивільної людини. Ми купили в супермаркеті «Теско» морозиво та колу й вертілися серед туристів, доки не дійшли до переднього портика церкви. Єдина будка «професора» була встановлена буквально в метрі від того місця, де бідоласі Вільяму Скірмішу відбили голову.

— Чотири місяці минуло, — сказав я.

— Нудними ці місяці не були, — сказала Леслі.

— Це тому, що тобі не треба було вчитися латини, — сказав я.

Для того, щоб діти могли сісти, були покладені мати, а нам, дорослим, треба було стояти позаду. Чоловік у строкатому костюмі блазня вийшов уперед, щоб розігріти глядачів. Він пояснив, що впродовж століть було багато різних версій вистави «Панч і Джуді», але сьогодні, щоб просвітити та розважити нас, знаменитий професор Філіп Пойнтер виконає Трагічну Комедію або Комічну Трагедію про Панча та Джуді в тій версії, яку 1827 року Джованні Піччіні розповів Джонові Пейну Кольє.

Ця історія розпочалася з того, що Панча вкусив за ніс собака Тóбі.


Загрузка...