І раптом стукіт у двері

Cheesus Christ

Чи замислювалися ви колись, яке слово найчастіше промовляють люди перед насильницькою смертю? Массачусетський технологічний інститут провів комплексне дослідження цього питання серед різнорідних спільнот Північної Америки і виявив, що це не що інше, як слово «fuck». Вісім відсотків людей перед смертю говорять «what the fuck», шість — просто «fuck», а інші 2,8 % — «fuck you», хоча в їхньому випадку «you» — останнє слово, навіть якщо «fuck» його незаперечно відсуває на задній план. А знаєте, що сказав Джеремі Кляйман за хвилину до того, як врізати дуба? Він сказав: «Без сиру». Джеремі промовив це, оскільки замовляв щось у ресторані чизбурґерів «Cheesus Christ». У них не було звичайних гамбурґерів у меню, тому Джеремі, який споживав кошерну їжу, попросив чизбурґер без сиру. Начальниця зміни в ресторані не зробила з цього великої проблеми. Чимало клієнтів просили в неї про це в минулому, настільки багато, що вона відчула необхідність повідомити про це в серії розлогих листів до генерального директора мережі «Cheesus Christ», чий офіс розташований в Атланті. Вона припустила, що він додасть звичайний гамбургер до меню. «Чимало людей просять мене про це, але тепер вони мусять замовляти чизбурґер без сиру — і це нечесно, і від цього трохи соромно. Мені від цього соромно і, якщо вам буде завгодно, соромно за всю мережу. Це змушує мене почуватися технократкою, а клієнти сприймають мережу як негнучку організацію, яку вони повинні обдурювати для того, щоб отримати те, що їм хочеться». Генеральний директор так жодного разу й не відповів на її листи, а для неї це було ще навіть більш соромно і принизливо, ніж усі випадки, коли клієнти замовляли чизбурґер без сиру. Коли старанний працівник звертається до свого роботодавця з проблемою, особливо такою, що пов’язана з роботою, найменше, що він міг би зробити — це визнати її існування. Генеральний директор міг надіслати відписку, мовляв, проблема обговорюється, або що хоч йому і приємно, що я до нього звертаюсь, він, на превеликий жаль, не може внести зміни до меню, або прислати мільйон інших гівняних відповідей такого плану. Але ні. Він не написав їй нічого. І вона від цього стала почуватися невидимою. Так само, як тієї ночі у Нью-Гейвені, коли її хлопець Нік почав залицятися до офіціантки, тоді як сама вона сиділа поруч із ним у барі. Вона тоді плакала, а Нік навіть не знав чому, і тієї ж ночі вона зібрала речі і поїхала. Через кілька тижнів спільні друзі повідомили їй, що Нік наклав на себе руки. Ніхто відкрито її в тому, що сталося, не звинувачував, але в самому способі їхнього інформування про це було щось осудливе, хоча вона навіть не могла сказати, що саме. Отже, коли генеральний директор не відповів на її листи, вона замислилася про звільнення з роботи. Але те, що відбулося з Ніком, зупинило її від такого кроку, і не тому, що вона начебто подумала, що генеральний директор «Cheesus Christ» вчинить самогубство, почувши, що начальниця зміни якоїсь занюханої філії на північному сході звільнилась, а все ж. Правда ж полягала в тому, що якби генеральний директор почув, що білий африканський лев перебуває на межі зникнення через незаконне полювання, він міг накласти на себе руки. Він міг би вчинити самогубство, почувши щось ще тривіальніше — наприклад, що завтра буде дощ. Генеральний директор «Cheesus Christ» страждав від гострої клінічної депресії. Його колеги по роботі про це знали, але з обережності не оприлюднювали цей болісний факт — здебільшого тому, що шанували його приватне життя, але й також тому, що це могло б обвалити ціни їхніх акцій. Врешті-решт, чим іще торгує фондова біржа, як не необгрунтованими надіями на світле майбутнє? А генеральний директор із клінічною депресією — аж ніяк не ідеальний посередник для подібної легенди. Генеральний директор «Cheesus Christ», який цілком розумів, наскільки проблематичним був його емоційний стан і для приватного, і для публічного життя, вдався до лікування. Але це зовсім не допомогло. Препарати йому призначив доктор з Іраку, якому присвоїли статус біженця у США після того, як його родина випадково загинула від вибуху ракети F-16, спрямованої на знищення синів Саддама Хуссейна. Загинули його дружина, батько і двоє маленьких синів, вижила лише його старша донька Суха. В інтерв’ю CNN доктор повідомив, що попри свою особисту трагедію він не гнівається на американський народ. Але правда полягала в тому, що він гнівався. І це було набагато сильнішим за гнів. Він кипів від люті до американського народу. Але знав, що якщо він хоче отримати ґрін-кард, то мусить про це брехати. Брешучи, він думав про свою загиблу родину і живу доньку. Він брехав, тому що вважав, що американська освіта піде їй на користь. І як же ж він помилявся. Його донька завагітніла у п’ятнадцять років від якогось товстого білого покидька, старшого від неї на рік, який відмовився визнати дитину. Через ускладнення під час народження дитина народилася неповносправною. У Штатах, як майже скрізь, коли ти самотня п’ятнадцятирічна мама неповносправної дитини, попри всі плани та наміри, твоя доля визначена. Вочевидь, знімають якісь телефільми, в яких стверджується, що це не так, що ви все ще можете знайти любов і зробити кар’єру і хтозна, що ще. Але це всього лише фільм. Натомість у реальному житті тієї самої хвилини, коли їй повідомили, що дитина неповносправна, над її головою засвітилися неонові вогні зі словами «гру закінчено». Можливо, якби її батько розповів на CNN правду і вони не переїхали б до США, її доля могла скластися по-іншому. А якби Нік не клеївся до тієї фарбованої білявки, їхня з начальницею зміни ситуація також би була набагато кращою. А якби генеральний директор мережі «Cheesus Christ» пройшов вдалий курс лікування, його ситуація була би просто чудовою. А якби той божевільний хлопець у ресторані чизбурґерів не зарізав Джеремі Кляйнмана, стан Джеремі Кляйнмана був би живим, що, на думку багатьох людей, набагато краще, ніж мертвий стан, у якому він опинився. Він помер не одразу. Він задихався, намагався щось сказати, але начальниця зміни, яка тримала його за руку, наказала йому не розмовляти, щоб зекономити сили. Він не розмовляв, він намагався зекономити сили. Намагався, але не зміг. Існує теорія метелика, яка також, думаю, походить із Массачусетського технологічного інституту: метелик пурхає крильцями на бразильському пляжі, внаслідок чого на іншому боці світу починається торнадо. Торнадо присутнє у вихідному прикладі. Вони могли би придумати й інший приклад, у якому пурхання метелика викликає такий бажаний дощ, але науковці, що розробили цю теорію, вибрали торнадо. І не тому, що вони, подібно до генерального директора «Cheesus Christ», мали клінічну депресію. А тому, що науковцям, які спеціалізуються на ймовірності, відомо: шансів на те, що трапиться щось руйнівне, у тисячі разів більше, ніж шансів, що станеться щось позитивне. «Потримайте мене за руку», — ось фраза, яку Джеремі Кляйнман хотів сказати начальниці зміни, коли життя витікало з нього, як шоколадне молоко з проколотої коробки. «Тримайте й не відпускайте, що би не сталось». Але він цього не сказав, тому що вона попросила його не говорити. Він не сказав цього, тому що йому й не потрібно було — вона тримала його спітнілу руку до самої смерті. А насправді ще довго й після неї. Вона тримала його за руку, аж доки парамедик не запитав її, чи вона не його дружина. Через три дні вона отримала листа від генерального директора. Цей трагічний випадок у її філії спонукав його продати мережу та піти на відпочинок. Це рішення вивело його з депресії настільки суттєво, що він почав відповідати на листи. Він відповідав на них зі свого ноутбука, сидячи на прекрасному пляжі у Бразилії. У своєму довгому листі він написав, що вона має цілковиту рацію і він перекаже її докладно аргументоване прохання новому генеральному директорові. Він натиснув «надіслати», його палець торкнувся крильця метелика, що спав на клавіатурі. Метелик запурхав своїми крильцями. А десь на іншому боці світу здійнявся лихий вітер.