Рекламне бюро пана Кочека

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Настала рання весна — прекрасна паризька весна. На зелені бульвари висипала дітвора. Квіткарки продавали фіалки. В магазинах обновляли вітрини. Манекенщиці рекламували весняно-літні моди 1933 року. Численні готелі й ресторани готувалися до напливу туристів.

Економічна криза йшла на спад, повним ходом працювали заводи і фабрики, ділова активність зростала з кожним днем. Фірма «Жубер і компанія» теж процвітала, — крім замовлень великих універмагів та провінційних торговельних фірм, надійшли замовлення із-за кордону, зокрема з Німеччини. Василь не помилився в своїх сподіванках: ярмарковий комітет Лейпціга, особливо після того, як там побував Борро, закидав їх замовленнями. Основний капітал фірми уже перевалив за чотириста тисяч франків.

У тенісному клубі влаштовувалися великі й малі змагання, в яких брав участь і Василь. Маріньє і де ла Граммон пройнялися до нього особливою симпатією після того, як у щирій дружній розмові він розповів їм про те, що побачив у Німеччині. Маріньє сказав йому тоді: «Мосьє Кочеку, у вас гостре око й чудове сприйняття — ви побачили й почули в Німеччині найістотніше, варте уваги, і ми щиро вдячні вам за все те цінне, що ви розказали».

Браун, як і досі, ретельно одержувала свої тисячу франків на місяць і передавала Лізі різноманітну інформацію, іноді важливу. Вона чесно «заробляла» свої гроші…

Очікуючи «батька» (про його намір приїхати сповістила, побувавши у Парижі, фрау Шульц), Василь і Ліза жили в місті. Тільки щосуботи вони їздили до Сар'янів, а в понеділок зранку поверталися в Париж.

Василеві аж дивно було, як любив роботу в садку, як захоплювався нею журналіст: обкопував дерева, обприскував їх хімікатами, садив квіти, обробляв город. Василь охоче допомагав йому. Побачивши, як вправно Василь орудує лопатою й граблями, Сар'ян не раз казав:

— Дорогий Кочеку, ви ніби народилися хліборобом. Вам слід було б стати фермером!..

«Батько» приїхав до Парижа несподівано. Зайшовши в контору фірми, він спитав каліченою французькою мовою, де можна побачити пана Кочека?

Пізнавши його голос, Василь прочиним двері кабінету.

— Хто мене питає? Я — Кочек. — І коли «батько» підійшов до нього: — Я до ваших послуг!

— Ви маєте кілька хвилин для ділової розмови?

Жубера в конторі не було, і вони, зоставшись удвох, могли розмовляти вільно.

— Валізу я залишив на вокзалі, номера в готелі не найняв, — сказав «батько», сівши у шкіряне крісло. — Зручно тобі влаштувати гостя на заміській дачі?

— Цілком!

— Тоді після роботи заїдь по мене на Північний вокзал. Я візьму валізу із камери схову і чекатиму на тебе біля головного входу. О котрій годині ти будеш?

— Добре було б о пів на сьому. На цей час повернеться Ліза, і ми втрьох поїдемо за місто.

— Гаразд, буду рівно о пів на сьому! Скажи своїм, що я представник взуттєвої фірми «Батя» з Чехословаччини. Приїхав домовлятися про рекламу в Латинській Америці. Про всяк випадок, якщо нас побачать вкупі: я привіз тобі привіт від рідних.

— Добре, тільки навряд чи хто зацікавиться вами. У мене бувають десятки відвідувачів на день… А що ви робитимете до вечора?

— Поблукаю по Парижу. Може людина дозволити собі вряди-годи таку розкіш? Поснідаю, почитаю газету в кафе, от і мине час. Ти про мене не турбуйся, не пропаду! — Він надів капелюха і вийшов.

«Про справи — ні слова!.. От витримка у людини», — подумав Василь.

О пів на сьому вони з Лізою під'їжджали до Північного вокзалу. Василь здалеку побачив високу постать «батька». Він був у модному літньому пальті, в крислатому капелюсі, з елегантною валізою у руці. Василь під'їхав до головного входу. «Батько» швидко відчинив дверцята, сів поруч із Лізою на заднє сидіння, і вони рушили.

— Кращого місця для ділових розмов, ніж машина, я не знаю. Розповідайте, товариші парижани, що у вас нового? — спитав «батько».

— Все йде своїм звичаєм, загалом — нормально, — обізвався Василь. — Ми од вас чекаємо новин.

— Мої новини не дуже втішні. Пам'ятаєш, Василю, більш року тому я казав тобі, що в Німеччині владу приберуть до рук фашисти. На жаль, мій прогноз справдився. І знаєте, друзі, що найдивніше? Політичних діячів Англії, Франції й Америки наче хто загіпнотизував!

Вони вдають, що не помічають небезпеки, яку готує їм Гітлер. Більше того, всіляко догоджають йому. Дурники, вони не розуміють, з ким мають діло!..

— Справа не тільки в сліпоті політичних діячів, а ще й у тім, що фашизм має чимало прибічників. У Франції вони розгорнули несамовиту діяльність, створюючи «п'яту колону». Одні роблять це задля грошей, якими їх щедро наділяють німецькі посольства, інші — через ненависть до Народного фронту, до комуністів насамперед. За останні півроку фашистські і профашистські організації, такі, як «Бойові хрести», «Об'єднання колишніх фронтовиків», «Патріотична молодь», активізувалися. Підтримувані префектом паризької поліції К'яппом, вони діють без побоювань!..

— Усе це я знаю, зокрема й з вашої ж інформації. Ви добре працюєте!.. Можу сказати, що нам нічого не було відомо про те, що фашисти готують політичний терор в інших країнах. Сподівалися від них усяких паскудств, але такого, признатися, не ждали!..

— А пощастило повідомити кого слід про підготовку вбивств? — запитала Ліза.

— Пощастити пощастило, та чи зуміють вони вберегти своїх керівників — невідомо! Надто вже безтурботні люди, ці вороги Гітлера… Бенеш, наприклад, вважає, що ці побоювання перебільшені, — ніяка, мовляв, держава, що поважає себе, не стане на шлях убивства з-за рогу своїх політичних супротивників! А король Югославії Олександр певен, що часи плаща і шпаги давно минули.

— Коли б не довелося їм розплачуватися кров'ю за свою благодушність! — сказав Василь.

— Ну, а як ти живеш, красуне? Звикла до паризького клімату? — звернувся «батько» до Лізи, мабуть, щоб перемінити тему розмови.

— Отак і живу!.. Усього багато — і грошей, і вбрань, а на душі смуток… Дуже стомилася, занудилася, хочу додому… «Батьку», допомогли б ви нам повернутися додому… Якщо не на зовсім, то хоча б у відпустку з'їздити, побачитись із своїми…

— Що ж, у відпустку, певно, можна… Треба тільки спершу заїхати до Чехословаччини, забрати там свої радянські паспорти, вернутися знову сюди, а тоді вже разом із Василем вирушити додому через Швейцарію або Скандінавію. Їхати через Німеччину, навіть транзитом, небезпечно… А от і сюрприз: я привіз вам обом листи з дому! — «Батько» дістав із кишені два листи і віддав Лізі. Дуже хотілося одразу ж прочитати їх, але вона стрималася.

— Коли ж можна поїхати по паспорти? — спитала Ліза.

— Та хоч завтра, якщо, звичайно, Василь не заперечуватиме!

— Ми ще обміркуємо це, — спокійно сказав Василь.

— Правильно, треба обміркувати!.. У мене, Лізо, є до тебе прохання. Коли повернешся з відпустки, доведеться тобі на якийсь час розлучитися з чоловіком і поїхати в одну країну для виконання такого ж завдання, що й тут. Однак самостійно, без допомоги Василя. Гадаю, ти вже набула досвіду, впораєшся…

— Оцього вже не знаю… Одне діло — впоратися з роботою, коли в тебе є тверда підпора, зовсім інше — коли ти сама. Краще вже я зостанусь із Василем!..

— Василь потрібен тут, а ти — там. Розумієш, яке діло — двоє чоловіків, кмітливі, досвідчені працівники, побували там і нічого не змогли зробити. Потрібна жінка, врівноважена, вдумлива, віддана справі. В тій країні німці зміцнюють свої позиції, вербують прибічників не тільки із середовища продажних політиканів, але і в армії. Як вони добиваються всього цього, через які канали? Нам невідомо, а треба знати. Щоправда, перешкодити їм ми не можемо, та бути в курсі подій повинні. Розумієш мене? — «Батько» обернувся до Лізи і зазирнув їй у вічі.

— Розумію, звісно, — тихо сказала Ліза. — Але майте на увазі, що зв'язок із стенографісткою німецького посольства Браун підтримую я. Вона нікого більше не знає і знати не захоче!

— Враховуємо і це. Та, оскільки твоє перебування в тій країні конче потрібне, шукатимемо інших шляхів для зв'язку з Браун. Незабаром сюди приїде і житиме тут Шульц. Вона, австрійка, зможе раз у раз перетинати кордон, щоб підтримувати з вами зв'язок. У Парижі Шульц стане кравчихою. Хіба не можна, щоб вона заступила тебе? Вони ж, здається, знайомі?

— Знайомі…

— От бач, усе складається чудово!

— Правильніше буде сказати: ви все передбачили загодя! Але я не хочу, не можу їхати без Василя! — твердо промовила Ліза.

— Звичайно, тебе силувати ніхто не збирається, міркуй сама. Хочу, однак, зауважити, що це не моя особиста думка, а партійне доручення. — В голосі «батька» почувся холодок.

У машині запанувала мовчанка, тільки й чути було, як шурхотіли шини по гладкому асфальту. Не обертаючись, дивлячись на шосе, Василь сказав:

— Ми себе вважаємо солдатами партії, і для нас її доручення — закон. Ліза не раз доводила це на ділі. Коли треба — вона поїде куди завгодно і коли завгодно, хоч до чорта в зуби!

Машина зупинилася біля котеджу Сар'янів. Перед тим як зайти в будинок, «батько» озирнувся навколо і начебто був задоволений. Особливо сподобалося йому те, що можна піднятися на другий поверх із двору, оминаючи господарів.

Вечеряли усі разом у вітальні. Василь відрекомендував «батька» Сар'янові й Жаннет як представника взуттєвої фабрики «Батя» в Чехословаччині, який приїхав у Париж для переговорів про рекламу, і додав, що мосьє Волочек добре знайомий з його рідними, привіз від них листи.

Журналіст не повірив жодному Василевому слову, але нічим не виказав цього. Гостинний хазяїн підливав у келехи вина, пригощав закусками, розповідав веселі історії.

В себе нагорі Ліза показала «батькові», жартома називаючи його мосьє Волочек, його кімнату. Але перед тим як лягти спати, вони ще довго розмовляли.

— На той час, коли ви повернетесь із відпустки, Шульц, мабуть, улаштується в Парижі. Треба, щоб Ліза звела її з Браун. Це доцільно з багатьох міркувань. По-перше, Лізи деякий час не буде, а треба, щоб хтось віддавав Браун гроші й постійно брав у неї інформацію — може, відбудеться щось важливе! По-друге, німкеня нічого не повинна знати про Василя. У житті всяко буває, — отож нехай він, як дружина цезаря, лишається поза підозрою за будь-яких обставин, — тихо говорив «батько». — Для зв'язку з вами замість Шульц доведеться підшукати іншу людину…

— Хотілося б, щоб зв'язок був постійний, а то часом виникає невідкладна потреба інформувати вас і не знаєш, що робити, — сказав Василь.

— Ми спробуємо налагодити саме такий зв'язок. Але будьте готові до того, що за нинішньої політичної ситуації він може перерватися кожної миті. Отже, слід мати в запасі й інші можливості. Ти, Василю, подумай, чи не можна, якщо це буде конче потрібно, скористатися комерційними стосунками вашої фірми з іншими країнами. Звичайно, не інакше, як шляхом легального листування…

— Можна, проте складно. Для цього треба, щоб у тих країнах були надійні кореспонденти. Чи не краще використати для цієї мети якогось нашого художника? Я маю на прикметі одного…

— Перевірений? — спитав «батько».

— Краще було б сказати — надійний. Досі мені не доводилося давати йому ніяких доручень… А втім, — пам'ятаєш, Лізо, в кафе, коли ти уперше зустрілася з Браун, сиділи Борро з приятелем? На щастя, все обійшлося гаразд, — допомога їхня не знадобилася. Цей художник побував у Німеччині, на власні очі бачив, що таке фашизм… Хлопець чесний, порядний, я ручаюся. І є в нього ще одна гарна риса — він щирий патріот Франції.

— Оце важливо. Та й взагалі твоя пропозиція спокуслива, — уголос міркував «батько». — Але перш ніж доручити йому якесь діло, гарненько перевір його — давай невеликі завдання, привчай працювати. Якщо він патріот і любить свою батьківщину, поясни йому, що боротьба з фашизмом — першочергове завдання всіх чесних людей!..

— Не турбуйтеся, все буде зроблено на найвищому рівні! — пожартував Василь.

— А тепер розмова з тобою, красуне, — звернувся «батько» до Лізи, немов питання про її поїздку було вирішено остаточно. — Цілком можливо, що ми з тобою не зустрінемося більше ні в Чехословаччині, ні дома. Тому вислухай мене уважно. Після відпустки повернешся з Василем сюди і, як чехословацька піддана, що поглиблює свої фахові знання в Сорбоині, поїдеш в ту країну, про яку я казав, через Італію. Неодмінно через Італію! Поживеш там тижнів зо два, зо три, побуваєш у різних містах, ознайомишся з шедеврами мистецтва… В тій країні учені недавно почали великі розкопки і знайшли рештки римського чи то городища, а чи військового укріплення. Знайдено дуже багато цікавих для історії мистецтва речей. Усе це — з твого фаху!.. Розкопки провадяться за якихось тридцять — тридцять п'ять кілометрів од столиці тієї країни. Отож, якщо ти захочеш ознайомитися з розкопками, а можливо, й узяти участь у них, то це не перешкодить тобі жити в столиці. Друзі дадуть тобі рекомендаційні листи на ім'я професора Ніколаї, керівника розкопок… Гадаю, завдання зрозуміле. А як треба поводитись у тій країні, розповість тобі Василь, — він мастак у цих справах. Якщо потрібні гроші, наскребемо…

— Гроші не потрібні, — сказав Василь. — «Жубер і компанія» поважна фірма, і один з її співвласників візьме на себе всі витрати, пов'язані з такою благородною метою, як розкопки стародавніх римських городищ та вивчення історії мистецтва.

— Чудово! От що значить мати справу з фінансистами, — засміявся «батько». — На одну турботу в мене буде менше… То як, Лізо, у тебе є запитання до мене?

— Є. Хочу знати: з ким я маю підтримувати зв'язок там, на місці, й хто мені допомагатиме?

— Ніхто.

— Ніхто? Невже доведеться розпочинати на голому місці?

— Саме так, на голому місці. Поживеш, придивишся, сама добереш собі помічників. Як і в кожній країні, там багато антифашистів і людей, які співчувають нам. Отаких і пошукаєш. Тут ви теж починали на голому місці…

— Однак тут був Василь!

— А там — товариш Ліза! Ми ж не розвідники в повному розумінні цього слова — ми антифашисти. І не тільки захищаємо інтереси своєї батьківщини, але й допомагаємо тим народам, яким загрожує фашизм. Через те нам легше працювати, у нас всюди знайдуться помічники! — «Батько» підвівся. — Ну що ж, діти мої, час і спати! Здається, старість підходить, — швидко стомлююся, рано хилить на сон.

— Перед тим як побажати вам на добраніч, хотілося б дізнатися, чи довго ви пробудете у нас? — спитав Василь.

— Завтра побуду і — в дорогу… Чому ти запитав?

— Коли приїде у Францію фрау Шульц і чи скоро прибуде новий кур'єр?

— Фрау Шульц буде цими днями. Про кур'єра поки що нічого певного сказати не можу. Гадаю, що скоро…

— Лізі доведеться діждатися фрау Шульц, звести її з Браун, — тільки після цього вона зможе поїхати в Чехословаччину, — сказав Василь. — А я почну підготовляти компаньйона до думки, що поїду додому… До вас прохання: я дам Лізі листи для Жубера, Маріньє і де ла Граммона. Ліза їх візьме з собою туди, а ви подбайте, щоб їх надіслали за адресами чехословацькою поштою.

— Молодець, добре придумав!.. Стривай, а як з папером, конвертами?

— Нічого страшного, якщо листи буде написано на французькому папері і вкладено у французькі конверти. Від'їжджаючи звідси, кожен захоче взяти з собою гарний папір і конверти. А у Франції вони справді гарні!

У лівих газетах почали час від часу з'являтися антифашистські карикатури, підписані ініціалами «К. Г.». Спочатку вони викликали тільки сміх. Але від малюнка до малюнка вони ставали злішими, цілеспрямованішими. Василь догадувався, що характер карикатур мінявся не без впливу Борро — після поїздки в Німеччину той подавав своєму другові Клоду Гом'є ідеї, пропонував теми, а може, й сам допомагав йому в роботі.

Якось у кіоску Василь побачив на першій сторінці «Юманіте» велику карикатуру на Гітлера і купив газету, хоч раніш ніколи не дозволяв собі цього. А втім, Василь попросив у продавця всі ранкові паризькі газети, не хотів викликати навіть тіні підозри, що мосьє Кочек, комерсант, читає комуністичну пресу.

У своєму кабінеті Василь довго розглядав карикатуру. В цей час до нього зайшов Борро.

— Ви бачили це, Анрі? — спитав Василь.

— Так, бачив.

— Подобається?

— Як вам сказати… Нічого.

— Автор — Гом'є?

— Мосьє Кочеку, я давно надумав не приховувати цього від вас, та якось не було нагоди поговорити з вами… Усі карикатури, що з'явилися останнім часом на сторінках лівої преси, належать Клодові. І якщо… — Борро запнувся, — якщо це може завдати вам неприємностей і зашкодити комерційним справам, Клод негайно піде з фірми. Але малювати карикатури він не перестане!

— Що ж, відвертість за відвертість… Я давно знаю, що Клод Гом'є малює політичні плакати й карикатури. Запримітив і те, що останнім часом вони стали більш зрілими… Гадаю, тут не обійшлося без вашого впливу.

— Так, патроне, ви не помилились! Якщо це не влаштовує вас, то я теж піду з фірми.

— Не про те мова! — спинив Василь художника. — Я не збираюся докоряти вам, але й ви повинні правильно зрозуміти мене. Я іноземець, у перший-ліпший день префект поліції може поставити вимогу, щоб я залишив Францію протягом двадцяти чотирьох годин. Мені не хотілося б зайвий раз привертати до себе увагу поліції…

— Ми підемо обидва! — перебив Василя художник. — Ви зробили для нас так багато, що було б неблагородно з нашого боку…

— Анрі, буде краще, якщо ви вислухаєте мене, не перебиваючи. В інтересах справи і ваших особисто не треба, щоб ви говорили про свою участь у цій роботі. Під карикатурами нема вашого підпису… Що ж до Гом'є, то він не повинен бути в списку співробітників нашої фірми, але може працювати й далі.

— Не розумію.

— Що ж тут не розуміти? Він виконуватиме роботу дома і подаватиме рахунки на оплату від підставної особи!..

— Мосьє Кочеку, був час, коли нам жилося дуже кепсько, — ми сяк-так перебивалися і часто лягали спати з порожнім шлунком. Однак ніхто не заплямував сумління. Клод не тільки талановитий художник, але й порядна людина, він навряд чи погодиться на вашу пропозицію! — В голосі Борро вчувалася погано прихована образа.

— Ви серйозно хочете боротися проти фашизму? — хмурячи брови, спитав Василь.

— Засоби боротьби мають відповідати нашим ідеалам…

— Дорогий Анрі, я хотів би, щоб ви мені вірили і довіряли. Тоді ми з вами поговоримо де про що важливіше… Зараз можу тільки ще раз вам сказати: для успішної боротьби проти націзму треба вміти викручуватися, іноді хитрувати. Не можна бути донкіхотом, якщо хочеш реально дивитися на речі: нам доведеться мати справу з підступним ворогом!

— Я вам вірю і довіряю!

— Мабуть, усе ж не так, як мені хотілося б… Нічого, це минеться, і тоді ми поговоримо з вами відвертіше! Я звільню Гом'є, а ви поясніть йому, заради чого так зроблено, Щоб він не ображався і далі працював за вашими завданнями. При цьому заробіток його ні в якому разі не повинен зменшуватися!.. Ви тільки не думайте, що я хочу одним пострілом убити двох зайців — захистити себе від можливих неприємностей і зберегти для фірми талановитого художника!..

— Я вас зрозумів. — Обличчя Борро було похмуре, губи стиснуті. Він підвівся і мовчки вийшов.

Фірма успішно вела діло. Але справляти поважне враження на клієнтуру ніколи не шкодило. Тому Василь орендував і другий поверх будинку, де містилася контора. На першому поверсі були тепер експедиція, бухгалтерія, кабінет директора-розпорядника. На другому — кабінети обох співвласників фірми та головного художника. В коридорах — килимові доріжки, що заглушали кроки. Між кабінетами Кочека й Жубера — секретаріат, а поряд — невелика вітальня для ділових розмов, прийому й частування солідних клієнтів. Через увесь фасад будинку тяглася велетенська вивіска золотом на голубому фоні: «Рекламна фірма Жубер і компанія». Вночі на будинку фірми спалахував заклик: «Реклама — могутній рушій торгівлі! Користуйтеся послугами нашої фірми!» Усе це потребувало додаткових витрат, але вони становили мізерний процент в оборотах фірми.

Те, що Василь мав тепер окремий кабінет, біля дверей якого сиділа секретарка, що охороняла спокій шефа, було дуже зручно для нього.

Жубер, переживаючи зраду Мадлен, став до всього байдужий. Він уже не насвистував арій із опер, не ходив життєрадісний мов донжуан, але, як і досі, стежив за своєю зовнішністю. І все-таки навіть він був у захваті, коли вперше зайшов у свій новий кабінет. Він, як дитина, зрадів, побачивши великий пухнастий килим на підлозі, книжкові шафи з червоного дерева, гарний буфетик з баром, масивний письмовий стіл, маленький столик для телефонів, у кутку — велетенський годинник, що басовито видзвонював, важкі штори на вікнах — одне слово, кабінет не гірший, ніж у директорів великих акціонерних компаній, банків та страхових товариств.

На початку квітня надійшов з Америки ще один лист. Нью-йоркська контора кінопрокату цікавилася, чому досі не прибув представник рекламної фірми «Жубер і компанія» для переговорів. Контора кінопрокату брала на себе всі витрати, пов'язані з приїздом представника фірми в Америку.

«А чому б не поїхати до Америки мені самому? — подумав Василь, прочитавши листа. — Вивчити, до речі, як у них організовано рекламну справу, а звідти махнути прямо у Швейцарію. Там зустрітися з Лізою і — разом додому…»

Не відкладаючи справи набезрік, він подався в американське консульство.

У просторій приймальній консульства було чимало людей. Василь дав черговому чиновникові свою візитну картку і попросив доповісти про себе.

— Кому? — спитав той.

— Якщо можна, віце-консулові! — сказав Василь перше, що спало на думку.

Незабаром його запросили. В розкішному кабінеті, серед численних телефонних апаратів, сидів за велетенським письмовим столом широкоплечий, коротко підстрижений чоловік. На його простуватому обличчі світилися сірі пронизливі очі. Коли віце-консул підвівся назустріч гостю, то виявилося, що він кремезний, невисокий на зріст. Запросивши Василя сісти і сам сівши в крісло, він запитав:

— Чим можу бути вам корисним, пане Кочеку? — Віце-консул досить чисто говорив по-французьки.

— Не так давно, — почав Василь, — ми одержали запрошення від кінопрокатної контори приїхати в Нью-Йорк для ділової розмови. У той час з деяких причин наша фірма не мала можливості прийняти це запрошення. Тепер кінопрокатна контора повторила своє запрошення. Я потурбував вас, щоб попросити дати мені візу для поїздки до Америки і, якщо можливо, не відкладаючи, бо звідти я збираюся їхати на батьківщину. — Василь подав віце-консулові листа з Америки.

Віце-консул прочитав листа і повернув його Василеві.

— Щоб одержати візу, вам доведеться виконати деякі формальності: заповнити анкету в трьох примірниках, прикласти до них вісім фотокарток, подати лікарську довідку про те, що не хворієте на трахому і, пробачте, венеричні захворювання, — сказав він.

— Що вдієш, — доведеться усе те виконати! — Василь посміхнувся і хотів був підвестися, щоб іти, але віце-консул спинив його.

— Пробачте, пане Кочеку, хто ви за національністю?

— Словак із Чехословаччини. Хіба це має значення для того, щоб одержати візу?

— Ні, звичайно! Просто я сам американець югославського походження — хорват, тобто такий же слов'янин, як ви.

— Дуже приємно! — сказав Василь, намагаючись зрозуміти, куди хилить американець.

— Мій батько, правда, давно емігрував із Югославії і в Штатах улаштувався досить пристойно. Я народився і виріс у Штатах, там же здобув освіту. І от — став дипломатом, хоч і невеликим, та все ж дипломатом!.. Прізвище у мене хорватське — Ковачич. Джо Ковачич, — повторив він. — Дивно, мені іноді сняться югославські гори, хоч я ніколи не бачив їх. Кажуть, це поклик батьківщини.

— Ймовірніше, наслідок розповідей вашого батька про вітчизну!

— Можливо… А ви? Давно живете у Франції?

— Ні, всього три роки.

— Як же вам пощастило так швидко дістати французьке підданство?

— Ви помиляєтесь, я підданий Чехословацької республіки.

— Як же?.. — Ковачич поглянув на візитну картку Василя. — Тут написано, що ви власник фірми.

— Закони французької республіки дозволяють іноземцям бути підприємцями.

— Я цього не знав!.. І як вам ведеться?

— Не скаржусь! У нас працюють талановиті художники, чудові майстри. Оформлення вітрин багатьох великих магазинів Парижа, та й не тільки Парижа, виготовляють наші майстерні. Нашою тематичною рекламою послуговуються також багато кінотеатрів. Ми підтримуємо ділові зв'язки з Італією, Англією, Німеччиною. Особливо успішно працюємо для Лейпцігського ярмарку. Сподіваємося встановити, такі ж зв'язки з американськими кінопрокатними фірмами…

— Цікаво! Дуже цікаво… Рекламна справа завжди цікавила мене…

— Ви могли б заїхати до нас, подивитися наші майстерні. Я познайомлю вас із зразками наших виробів, — запропонував Василь, помітивши щиру приязнь американця.

— Охоче, не знаю тільки, коли вам зручно?

— В будь-який день… У будь-який час, коли вам заманеться. На картці є номери телефонів і адреса. Подзвоніть, і я до ваших послуг!

Ковачич не примусив на себе довго ждати. Днів через три він подзвонив по телефону і приїхав до Василя. Контора, або, як він називав, офіс, йому дуже сподобалася, а майстерні викликали захоплення. Він запевняв Василя, що фірма матиме великий успіх у Штатах.

Після огляду майстерень вони пообідали в російському ресторані. Василь запросив Сар'яна і Борро, почастував їх смирновською горілкою «Сльозинка», чорним кав'яром, лососиною і російськими млинцями. Ковачич пив і їв багато, похвалюючи російську кухню:

— Я остаточно пересвідчився, що французи й росіяни розуміються на стравах! У нас в Штатах готують одноманітно і несмачно!

На відміну від німців, співробітники американського дипломатичного корпусу, як виявилося, були вельми товариські, легко знайомилися з місцевими жителями. Ковачич по-дружньому ставився до Василя, часто приїжджав до нього в контору, запрошував його на обід чи вечерю. Спочатку це викликало у Василя підозру — чи не прагне американець дізнатися, хто такий цей Кочек? Адже кожен американський дипломат водночас і розвідник… Однак незабаром він упевнився, що віце-консулові просто приємно бувати в товаристві словака, майже співвітчизника.

Минуло близько місяця, і Ковачич, якось подзвонивши, із прикрістю сказав Василеві, що тому відмовлено у візі.

— Повірте, ми тут непричетні, — додав він. — На наш запит емігрантські власті відповіли відмовою. Не журіться, містере Кочеку, ми сьогодні ж надішлемо більш умотивований запит. Було б непогано, коли б ви теж написали конторам, які вас запрошували, щоб вони на місці вжили заходів. На жаль, одержати американську візу не так-то й легко!

— Написати напишу. Але, маю вам признатися, дорогий містере Ковачич, що я не дуже поспішаю до Америки. Дадуть мені візу — добре, не дадуть — теж не плакатиму. Жили досі без Америки, проживемо й далі!

— У ваших словах я відчуваю образу… Ще раз запевняю вас, генеральне консульство тут непричетне!

— Поїду я в Америку чи ні, це не може зашкодити нашій взаємній симпатії! — запевнив Ковачича Василь.

За годину до нього завітав представник лейпцігського ярмаркового комітету — молодик, на вигляд типовий німець. Відвідувач щільно причинив за собою двері й, підійшовши ближче до письмового столу, назвав пароль.

Діставши відповідь і пересвідчившись, що перед ним саме та людина, яка йому потрібна, він сказав, що приїхав від «батька».

— Тепер зв'язок із вами підтримуватиму я — нібито представник лейпцігського ярмаркового комітету. «Батько» просив передати, що всі документи готові і щоб ви прискорили від'їзд Єлизавети Володимирівни у Чехословаччину. Нехай вона так розрахує час, щоб потрапити до призначеної країни на студентські канікули, а до цього побуває ще в Італії.

— Ясно, — коротко відповів Василь і спитав молодика, де той зупинився.

— Усе гаразд, не турбуйтеся. Я пробуду в Парижі днів два-три. Перед від'їздом заїду до вас по листа.

— Добре, я напишу «батькові» листа.

Дома вони довго обмірковували, який маршрут обрати Лізі для поїздки в Чехословаччину. Найкоротший шлях лежав через Німеччину. Одержати транзитну візу було не складно, але все у Василя протестувало проти поїздки Лізи через територію третього рейху. Розіклали на столі карти і впевнилися, що обхідний шлях через Італію — Австрію забере чимало часу. Довелося подати заяву до німецького консульства з проханням видати підданій Чехословацької республіки Маріанні Кочековій транзитну візу для поїздки на батьківщину через Німеччину.

Проводжаючи дружину на Північному вокзалі, Василь ще і ще раз просив її:

— Будь обережна! Доки поїзд проходитиме по території Німеччини, не виходь із вагона. Випадковим супутникам не довіряй, у тривалі розмови не встрявай. Націсти можуть підсадити до чешки агента і влаштувати будь-яку провокацію!

— Любий, ти розмовляєш зі мною так, наче я маленьке дівчисько! Не турбуйся, все буде гаразд. Не встигнеш скучити, як я повернуся назад, — намагалася заспокоїти його Ліза.

— І все ж будь обережна!

Стоячи на платформі, Василь довго дивився услід поїздові, борючись із тривожним почуттям, що охопило його…

Франко-німецький кордон переїхали без будь-яких пригод. Німецькі прикордонники і митники були навіть ввічливі.

Козирнувши та спитавши дозволу, вони перевірили документи й речі пасажирів тут же, у вагоні, і, ще раз попросивши вибачення, пішли. Одне слово, на кордоні все лишалося, як і колись — коли влада в Німеччині ще не була в руках націстів.

Єдине, що впадало в око, широка пов'язка із свастикою на рукавах у прикордонників. Зате на німецько-чехословацькому кордоні прикордонники були дуже грубі, подовгу вертіли в руках чехословацькі паспорти, ставили пасажирам недоречні запитання, кожного питали про його національність. Митники, дістаючи із чемоданів речі, розкидали їх, обмацували кожен рубець, виливали чай із термосів, а декотрим пасажирам пропонували пройти в приміщення митниці, щоб там продовжити перевірку. Ліза щасливо уникла таких випробувань.

Пасажири трьох вагонів, що прямували до Праги, з полегкістю зітхнули, коли опинилися на території Чехословаччини. Тут, на прикордонному пункті, Ліза дізналася, що німецькі прикордонники зняли з поїзда п'ятьох пасажирів єврейської національності.

У Празі Ліза, не гаючи часу, пересіла на інший поїзд і поїхала на «батьківщину» — в словацьке село. Староста, попереджений заздалегідь про її приїзд, зустрів землячку гостинно. Але коли вони прийшли до нього додому і лишилися самі, порадив їй довго тут не затримуватися.

— У нас теж завелися зрадники, — сказав він, віддаючи їй грубий пакет.

У пакеті Ліза побачила радянські паспорти — свій і Василів, листа чеського професора Свободи до керівника розкопок професора Ніколаї, в якому той просив дозволити фахівцеві з історії мистецтв і архітектури, пані Маріанні Кочековій, яка поглиблює свої знання в Сорбонні, взяти участь в археологічних розкопках.

Їхати назад у Францію, не затримавшись у Чехословаччині, було не дуже зручно — адже вона приїхала сюди провідати тяжкохвору тітку. Не послухати старости, вірного товариша, — теж не можна було. І Ліза того ж дня повернулася до Праги, найняла номер у готелі, залишила там речі, причепурилася і вийшла на вулицю.

Стояв теплий сонячний день, і Прага навіть після Парижа здавалася казково красивою. Тротуарами сновигали натовпи гарно вбраних людей. Чулася голосна розмова, сміх, і мимоволі складалося враження, що у світі все добре й спокійно, що над Чехословаччиною не нависла загроза. «Що це, — думала Ліза, — безтурботність чи бажання відігнати сумні думки і жити сьогоднішнім днем?»

Уночі, в холодному номері готелю, Лізі не спалося. Перевертаючись з боку на бік, вона все думала про свою долю, що обернула її, жінку, яка так любила тихий сімейний затишок, на блукачку. Чому, чому їм з Василем випало таке неспокійне життя?.. За хвилину Ліза вже говорила сама собі: «Але ж хтось має робити те, що робимо ми!» Вона на власні очі бачила фашизм, бачила, правда, дуже мало, але й цього було досить, щоб усім серцем зненавидіти його… Ні, вона не сидітиме без діла в цьому чудовому місті. Могло ж трапитися, що хвора тітка померла і її поховали, не дочекавшись приїзду племінниці з Франції. До того ж вона навчається, скоро іспити — от і поспішає назад. З документами в неї все гаразд, і ніхто причепитися не зможе!..

Після майже безсонної ночі Ліза пішла на міську залізничну станцію, купила квиток у вагон, що прямував у Париж через Німеччину, і ввечері поїхала.

На прикордонному пункті знову по-хамськи поводилися молодики зі свастикою на рукаві, але загалом для Лізи все обійшлося, і вона без пригод доїхала до німецько-французького кордону, де й скоїлося непередбачене.

Прикордонники, перевіривши її паспорт, повернули його і навіть побажали щасливої дороги. Митники трохи покопирсалися в речах і, закривши валізу, пішли… Не минуло й трьох хвилин, як офіцер повернувся і запропонував Лізі йти за ним.

— Куди? — спитала вона.

— Нам питань не задають, — відказав їй офіцер. — Покваптеся!

В Лізиній сумочці лежали два радянські паспорти, рекомендаційний лист. На радянському паспорті приклеєна її, Лізина, фотокартка, а на руках у неї — паспорт Чехословацької республіки… Хіба цього мало, щоб запідозрити її в шпигунстві на користь Радянського Союзу або Чехословаччини? Кинуть у концентраційний табір — і шукай вітра в полі! Такі думки блискавкою майнули їй у голові, і вона гарячково розмірковувала, що ж робити і чи можна щось зробити в такому становищі? Лишити сумочку в купе — все одно знайдуть. Впустити її дорогою — навряд чи цього не помітять…

Офіцер квапив її, а Ліза повільно застібала кофточку, щоб виграти хоча б ще секунду.

— Перевіряли ж митники мої речі! У мене нічого немає, анічогісінько. Ось погляньте! — Вона вивалила на сидіння все, що було у валізі. — Тут тільки мої сукні, білизна…

Офіцер, голосно чортихаючись, почав допомагати Лізі складати речі назад у валізу.

— Скоріше, скоріше! — повторював він.

— Але ж я можу відстати од поїзда.

— Поїдете іншим, якщо взагалі поїдете!

Речі було зібрано, офіцер, не довіряючи їй більше, сам взявся за ручку валізи. В цей час двері прочинилися, в купе зазирнув кремезний чолов'яга з пом'ятим обличчям.

— Не тут! У першому купе з того кінця, — сказав він пошепки і одразу ж зник.

Офіцер жбурнув валізу на сидіння і, просичавши прокляття, кинувся в другий кінець вагона. Ліза бачила, як він вів до виходу молоду жінку. Та тримала в руці револьвер і говорила по-англійськи:

— Не розумію, що. тут особливого? Ну, револьвер! Я ж купила його, купила за долари…

У Лізи підкосилися ноги, вона сіла на диван і довго не могла отямитися.

Поїзд нарешті рушив…

У той же час, близько третьої години ночі, в Парижі Василь прокинувся, неначе хтось штовхнув його в бік і покликав на допомогу. Він сів у ліжку, прислухався до нічної тиші, і раптом якось особливо відчув, що сам у квартирі, що Лізи немає — вона поїхала. Спробував уявити собі, де зараз вона може бути — в селі у старости чи вже в Празі… Знову ліг, але заснути не міг. Полежав трохи з розплющеними очима, а тоді встав, випив кілька ковтків мінеральної води, підійшов до вікна і відчинив його навстіж. Велике місто спало. У вікнах будинків погасли вогні, і лише світлові реклами на дахах великих магазинів то спалахували, то знову гасли. Тротуаром простукотіли жіночі каблучки — тук-тук…

Нічна прохолода зовсім розвіяла сон, і Василь думкою знову вернувся до Лізи. Рідна, кохана Лізо, де ти?.. В уяві постали картини давно минулих днів — вони були такі яскраві, такі живі, наче все, що він пригадував, відбулося вчора…

Ось чекістів зібрали в залі засідань, ї секретар партійного осередку, немолодий уже чоловік, сказав, що їм усім треба вивчати іноземні мови. Він запропонудав присутнім вибрати одну з трьох мов — німецьку, французьку або англійську. Потім усіх їх поділили на групи. Василь, який трохи знав по-французькому, попав у другу групу.

Розійшлися по кабінетах, обладнаних під класи. Чекати довелося недовго. В супроводі секретаря осередку увійшла молоденька дівчина в чорній закритій сукні з білим комірцем.

— Оце ваш викладач, Єлизавета Володимирівна Горська! — відрекомендував дівчину секретар. — Прошу шанувати й поважати! — І вийшов з кабінету.

Дівчина підійшла до столу перед класною дошкою і несміливо привіталася. Голубі очі, золотаве волосся і ніжний голосок робили її схожою більш на гімназистку, ніж на викладача для дорослих, бувалих людей.

— Я навчатиму вас французької мови, переважно розмовної. Але все одно спочатку треба навчитися читати й писати. Сьогодні ми ознайомимося з латинським алфавітом, яким користуються французи. Розгорніть, будь ласка, зошити і запишіть! — Вона підійшла до дошки і почала крейдою старанно виводити літери, спроквола вимовляючи: «А-а… Бе-е…»

Горська обернулася до класу, щоб поглянути, як пишуть учні, що давно не сиділи за партами. Один із них не писав, і вона спитала його, зашарівшись:

— А ви чому не пишете?

— Латинський алфавіт я знаю. Французькою теж трохи володію…

— Дуже добре! А як ваше прізвище?

— Мене звуть товариш Василь, — відповів той під регіт класу.

— Це добре, товаришу Василь, що ви знаєте французьку мову. Будете моїм помічником, — сказала вона по-французьки.

Василь, ретельно добираючи слова, спробував відповісти їй французькою мовою. Так відбулося їхнє знайомство.

Молода вчителька всім сподобалася, вона була уважна, лагідна, розуміла жарти, але іноді ставала й статечною, вимогливою. Коли її доходжалі учні помилялися, казала:

— Я розумію, вам, дорослим людям, важко вивчати мову. Та коли ви добровільно взялися за важке діло, то повинні старатися!

А якось сказала одному літньому чоловікові, що змушена буде виключити його з групи, бо той не виконує домашніх завдань.

— Мені ніколи, я дуже заклопотаний, — буркнув у відповідь учень.

— В такому разі подайте рапорт… Заклопотаність не може бути виправданням. У ваших товаришів теж небагато вільного часу, але вони старанно працюють… — Вона трохи помовчала і вела далі:— Не мені казати вам про те, як важливо знати іноземні мови. Мине якийсь час, і наша країна налагодить дипломатичні й економічні відносини з багатьма капіталістичними державами, — може, навіть з усім світом! Як тоді будуть потрібні працівники, що знають іноземні мови!

Після цих слів дівчина сподобалась усім ще більше.

Якось весняного сонячного дня Василь вийшов на вулицю разом з учителькою і попросив дозволу провести її.

— Будь ласка, — просто відповіла вона. — Тим більш, що я живу недалеко.

Зав'язалася розмова.

— Єлизавето Володимирівно, ви така молода і так добре знаєте французьку…

— Я вивчала мови з дитинства. А втім, це довга історія… Колись розповім, якщо вам цікаво.

— А чому не зараз?

— Стомилася дуже!.. Ви не ображайтеся на мене, добре?

— Не ображатимусь, але про вашу обіцянку коли-небудь нагадаю!..

Василь пам'ятає, як іншим разом, вийшовши з управління, вони не повернули до Ільїнських воріт, а спустилися вниз до Театрального майдану, поминувши гамірний Охотний ряд, і непомітно опинилися біля храму Христа Спасителя. Сіли на східцях, поглянули довкола. Був теплий вечір, небо ясне-ясне, ні хмаринки. Звідси, з висоти, добре було видно протилежний берег. Маленькі будиночки, трамваї, поодинокі візники. На річці похитувався човен, зрідка пропливали самохідні баржі.

— Ви не забули про свою обіцянку, Єлизавето Володимирівно? — порушив мовчанку Василь.

— Яку?

— Розповісти про себе.

— Не забула… Ви питали, де я навчилася французької мови: Народилася я в сім'ї досить відомого московського адвоката. Він мав велику практику і, кажуть, добре заробляв, але багатим став, одержавши придане моєї матері, дочки замоскворєцького купця. Батьки запросили для мого виховання двох гувернанток — француженку й німкеню. В сім'ї було заведено до обіду говорити по-французьки, після обіду — по-німецьки…

У гімназії я потоваришувала з Катрею, дівчиною з бідної сім'ї. Іноді потай од батьків бувала у неї дома, дізналася, що Катриного батька заслали до Сибіру за революційну діяльність. Брат моєї подруги, Григорій, був старший за нас. Він навчався в Московському університеті. Від нього я почула таке, про що раніше не мала ніякого уявлення: про революцію, класову боротьбу… Брат і сестра почали давати мені заборонені книжки. Я читала їх ночами, відчуваючи незвичайну гордість, що мені довіряють…

Батько мій сприйняв Лютневу революцію захоплено — він навіть посів якусь важливу посаду у військовому комітеті. Катря і Григорій доводили мені, що відбулася тільки зміна декорації, з якої народ нічого не матиме. Незабаром повернувся з Сибіру Катрин батько Євген Іванович. Він, як виявилося, був дуже розумна й освічена людина. На відміну од моїх батьків, він розмовляв зі мною як з дорослою, і це підносило мене у власних очах. Пізніше я дізналася, що Євген Іванович — більшовик…

У дні Лютневої революції я, охоплена патріотичними почуттями, вступила на курси сестер-жалібниць, готувалася їхати на фронт. Як не дивно, батько не ставав на перешкоді моїм прагненням. Напередодні Жовтневої революції я закінчила курси, працювала у військовому госпіталі. Я розуміла: світ розколовся, і кожна мисляча людина повинна в ці дні обрати своє місце. Бути на боці білогвардійців, брати участь у їхній боротьбі проти червоних я не могла… Я вважала, що моє місце з більшовиками, і сказала про це батькові. Зчинився скандал, який кінчився тим, що я розірвала із сім'єю. З допомогою того ж Євгена Івановича я стала сестрою-жалібницею Червоної Армії, була на фронті. Коли повернулася додому, дізналася, що батько з матір'ю поїхали на південь. Потім стало відомо, що в дорозі вони захворіли на тиф і померли…

Мені дала притулок моя стара няня, я ї зараз живу з нею. Навчаюся в Московському університеті — хочу стати лінгвістом. Оце й уся моя біографія.

— І в партію вступили? — спитав Василь.

— Так, на Південному фронті, у двадцятому році… У них мало було вільного часу, зустрічалися вряди-годи, але обоє незабаром зрозуміли, що їх пов'язує щось більше, ніж дружба. І коли одного разу Василь насмілився сказати: «Лізо, я люблю вас і прошу вийти за мене заміж», це не було чимось зовсім несподіваним для неї. Вона мовчки припала до нього і тихо розплакалася. Він довго дивився їй у вічі і вперше поцілував її.

Весілля справили у Василевій кімнаті, де стояли залізне ліжко, застелене солдатською ковдрою, письмовий стіл та дві табуретки. Зате на столі красувалася велика чорнильниця на підставці з бронзовими єгипетськими сфінксами, що не знати звідки попала сюди.

Із села приїхала Василева сестра Фросина, привезла домашніх коржів, півмішка картоплі, квашеної капусти, кусок сала, дві пляшки самогону. Прийнявши чорнильницю, вона послала на стіл чисте простирадло, розклала коржі, перелила самогон у графин, зварила картоплі. Загалом вийшло не гірше, ніж у людей. Прийшли Катря з букетом квітів, її батько Євген Іванович, Лізина няня.

Пили за здоров'я молодих каламутний самогон, їли картоплю з капустою. Василь безперестану хвалив Фросину:

— Молодчага сестра, виручила, а то я не знав, чим і пригощати. Вчора одержав пайок — три оселедці й півфунта олії, та й те забув на роботі!..

Отак і ввійшла Ліза назавжди в його неспокійне життя. Ввійшла — і поділила нарівні з ним усі злигодні й тривоги…

Крім сім'ї Катрі й Григорія, у Лізи не було нікого в цілому світі, і коли вона говорила про «своїх», то мала на увазі саме їх…

Розвиднялося. Вулиці поступово наповнювалися шумом. Поспішав на роботу робочий люд, взялися до праці двірники й сміттярі, з'явилися носії молока, овочів та свіжих булок. Ділове життя Парижа почалося…

В конторі на Василя чекав лист — пана Кочека запрошували відвідати американське генконсульство в Парижі в «будь-який зручний час від дев'ятої години ранку до п'ятої години вечора, крім неділі». Це здивувало Василя, і він подзвонив Джо Ковачичу.

— Алло, Кочеку, можу поздоровити вас! — весело закричав той. — Дістали вказівку видати вам візу. Я ще вчора дзвонив вам, щоб переказати цю приємну новину і зажадати могорича, та, на жаль, не застав вас!

— Дякую. Могорич за мною! Коли я можу одержати візу?

— Хоч сьогодні.

По візу Василь поїхав увечері, щоб одразу запросити Ковачича повечеряти. Формальності не забрали багато часу, і за якусь годину вони вже сиділи вдвох у кавказькому ресторані, їли шашлик, пили терпке червоне вино. Джо запевняв, що кращого місця для життя, ніж Париж, в усьому світі нема.

— Народ тут легкий, веселий, життя приємне, не те що в нас, у Штатах.

— Чим же не подобаються вам Штати?

— Люди у нас нудні, всі заклопотані тільки одним — робити гроші, до всього іншого їм байдуже. А втім, скоро ви самі все побачите…

— Скажіть, Джо, а як американці й ви особисто ставитесь до фашизму? — спитав Василь.

— По-моєму, ніяк!

— Хіба ви не знаєте, які звірства чинять у Німеччині наці?

— Ну й чорт з ними! Якщо їм подобається жерти одне одного, хай жеруть на здоров'я. Від цього світові ні холодне ні жарко.

— А не помиляєтесь ви, Джо? — запитав Василь. — Фашисти претендують на світове панування. І якщо їм не перешкодити, вони поневолять усі народи… До речі, цілком можливо, що розпочнуть вони з моєї і вашого батька вітчизни…

— Невже? — Американець здивовано втупився у Василя. — Може й правда ваша… Погано бути маленьким народом і поряд мати сильних сусідів. Сильні завжди пожирають слабких. У нас у Штатах — конкуренція, вона ніколи не припиняється, і в цій боротьбі завжди перемагають сильні — такий закон природи!

— Йдеться, на жаль, про інше! На карту поставлено долю народів. Невже така могутня країна, як Америка, не допоможе слабким? Можливо, Франції доведеться прийняти на себе перший удар. Німецькі генерали злопам'ятні — вони не забули поразки в минулій війні!

— Наперед скажу: що стосується наших, то вони й пальцем не поворухнуть задля чужих інтересів! Інша річ, якщо запахне поживою, — тоді Америка стане на захист кого завгодно, хоч самого диявола! — сміючись сказав Джо Ковачич.

Василеві здалося, що в розмові з американцем він зайшов надто далеко.

— Гаразд, — сказав він. — Навіщо нам сушити голову над питаннями, які нас не обходять?.. Поживемо — побачимо. Правда ж?

— Поживемо — побачимо! — погодився Джо і тут же додав — А все-таки моєму старому болітиме, якщо німці зачеплять Югославію!

Нарешті прийшла довгождана телеграма від Лізи із Страсбурга. Зустрівши дружину на вокзалі, Василь занепокоєно дивився на неї: за короткий час Ліза дуже змінилася — схудла, помарніла.

— Що з тобою, Лізо?

— Нічого… Страшенно стомилася, перехвилювалася…

Дома, снідаючи, вона розповіла про свої пригоди.

— Розумієш, я страшенно перелякалася, дивлячись у холодні очі фашистського офіцера. Уперше збагнула виразно, що ми з тобою граємося зі смертю.

— Не треба так говорити, — м'яко спинив її Василь. — Умерти можна по-різному: йдеш вулицею, упаде з даху на голову цеглина — і готовий! Або попадеш під колеса автомобіля… Якщо вже судилося вмерти, то на посту!..

Не встигла Ліза відпочити після поїздки, як прийшло повідомлення від «батька», що відпустку їхню відкладено: Лізі треба негайно їхати через Італію в одну з балканських країн, як було домовлено. Відкладено і Василеву поїздку до Америки.