Рекламне бюро пана Кочека

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Цього разу Василь зупинився в Берліні у звичайному, порівняно недорогому готелі, — тепер йому не треба було набивати собі ціну. Ставлення до американського підданого в Німеччині було більш ніж прихильне. Це він відчував ще в дорозі, під час переїзду франко-німецького кордону, коли прикордонники шанобливо брали його й Лізин паспорти і одразу ж повертали, уклоняючись, а митники тільки вдавали, що оглядають речі американського пасажира, — піднімали віка численних валіз, не цікавлячись їх вмістом.

У готелі Василеві надали номер-люкс на третьому поверсі, з ванною і телефоном. Портьє та інші служники готелю зустрічали американське подружжя, незмінно усміхаючись і намагаючись умить виконати будь-яке їхнє бажання. Єдине, чого вони не могли зробити, це досхочу нагодувати заокеанських гостей. У ресторанах на всій території третього рейху було встановлено певні дні для м'ясних і рибних страв, а в інші дні подавали страви з овочів, хліб замінювали сурогатом, масло — маргарином.

Проживши в готелі кілька днів і показавши Лізі місто, Василь узявся до діла. Треба було найняти квартиру, встановити зв'язок з фірмою-покупцем, відвідати американське консульство й зареєструватися там. Він попросив портьє порадити йому, як і де знайти в Берліні квартиру.

Портьє дав Василеві адреси і телефони кількох контор найму квартир. На Василеві дзвінки відповідали ввічливі дівчата, працівниці цих контор, ставили безліч усіляких запитань: в якому районі, на якому поверсі, із скількох кімнат добродій хотів би найняти квартиру? З центральним опаленням чи пічним? З ванною чи ні? І нарешті, останні і найважливіші запитання: національність і підданство? Одразу ж попереджали, що іудеям квартир не наймають. Василь казав, що він не заперечував би проти невеликого особняка, неодмінно з гаражем.

Найняти квартиру в Берліні, виявилося, неважко. Було багато вільних помешкань, навіть цілих будинків, особливо після того, як з Німеччини вислали євреїв. Уже на другий день Василя сповістили, що можуть запропонувати особняк з восьми кімнат, умебльованих новими меблями, з великим садом і гаражем, у районі Потсдама. Василь і Ліза поїхали оглянути особняк. Їх супроводжував представник контори.

Посеред великого саду — білий двоповерховий будинок з балконами. За будинком — гараж на три автомашини з ямою та іншими пристосуваннями для ремонту. Біля воріт — сторожка. Водопровід, каналізація, власна котельня, вугільний бункер, телефон. У цокольному поверсі— кухня, холодильні камери і приміщення для челяді. Все, що потрібно для райського життя!..

Звичайно, у цих восьми кімнатах з дорогими меблями Василеві й Лізі робити було нічого. Але особняк мав багато переваг перед міською квартирою, навіть дуже затишною. Високий цегляний мур відокремлював його од вулиці. Поблизу жодного сусіда — отож нічого було боятися, що хтось підслуховуватиме. Нарешті, тиша й свіже повітря теж чогось варті.

Ліза, оглянувши все, невесело сказала:

— Тут, звичайно, добре, але що я робитиму в цих. хоромах цілі дні, коли ти поїдеш до міста?

— Читатимеш, господарюватимеш… А коли тобі це набридне, поїдеш зі мною до міста.

— А що робити в місті?

— Ну, люба, хіба мало чим можна зайнятися в такому великому місті, як Берлін? Музеї, картинні галереї, кіно… Нарешті, коли захочеш, можна поступити на якусь роботу. Ти знаєш мови, а тут багато американських установ.

— Гаразд, побачимо, — непевно відповіла Ліза і додала — Ти уявляєш, яку ціну заправлять за цей палац!..

— А мені до того байдуже, — платитиме компанія. Одначе коли вважатиме, що надто дорого, доплачу із своїх власних коштів. Їх у мене чимало, та й тут зароблю…

Ліза мовчки знизала плечима.

Ціну за особняк справді заправили велику — чотири тисячі марок на місяць. Пристойна квартира з трьох кімнат з усіма вигодами у центрі міста коштувала не більше трьохсот марок.

— Ні, для мене це надто дорого, — сказав Василь, коли йому назвали ціну, і запропонував дві тисячі п'ятсот марок.

Мабуть, охочих найняти особняк за таку суму в Берліні було не дуже багато, — Василеву пропозицію прийняли і, одержавши орендну плату за місяць наперед, уклали з ним угоду. А ще через кілька днів, коли прибула автомашина, Василь і Ліза переїхали до особняка.

Тепер треба було заорендувати приміщення для контори, найняти службовців і розпочинати роботу. Та й для особняка потрібні були садівник, сторож, опалювач і покоївка. Сторож, що жив в особняку, не викликав у Василя довіри. Перш ніж наймати людей, Василь поклав побачитися з Вебером і побувати в генерального консула Америки — відрекомендуватися йому і передати листа Джо Ковачича.

О'Кейлі був симпатичний чолов'яга. Прочитавши листа, він усміхнувся:

— Протегувати підданим Сполучених Штатів — мій обов'язок. Якщо можу допомогти вам порадою — завжди до ваших послуг!.. Скажіть, містере Кочеку, ви живете в готелі чи найняли квартиру?

— Найняв особняк у Потсдамі і позавчора переїхав туди з дружиною.

— Це ж скажені гроші! — вигукнув О'Кейлі.

— Так, дуже дорого, зате зручно — тиша, чисте повітря. Все це чогось варте… Потім, признаюсь вам, я сподіваюся тут добре заробити і повернути всі витрати з лишком. Якщо, звичайно, ви допоможете мені.

— Чим?

— Насамперед порадою. Мені треба відкрити в Берліні контору, найняти службовців, налагодити зв'язки… Загалом безліч клопоту!

— Приміщення для контори знайти легко: в діловій частині Берліна багато вільних приміщень. Євреїв вислали, а на їхніх місцях ще ніхто не осів. А от наймаючи людей, будьте обережні: тут кожен третій або агент, або слідець гестапо. Дивіться, аби вони не підсунули вам своїх людей, — застеріг О'Кейлі.

— А як цього уникнути?

— Важко, але можна. Хочете, ми порекомендуємо вам декого…

— Буду вам безмежно вдячний!

— Нема за що дякувати, це теж мій обов'язок… До речі, як ви влаштувалися з харчуванням?

— Дуже погано. В Парижі ми з дружиною звикли до смачних наїдків, а тут самі овочі, замість хліба — картопля, а коли й дадуть зрідка м'ясо, то таке, що їсти не можна. Не кажучи вже про те, що нема доброго вина!

— Ви можете користуватися нашим магазином, там за долари вам продадуть усе, що вашій душі заманеться. — Консул написав записку і подав Василеві: Зайдіть туди — це в дворі консульства, — купіть, що потрібно, і замовте ще чогось на майбутнє… В листі Джо просить мене де в чому допомогти вам… Про це він говорив зі мною і по телефону. Коли виникне потреба, приходьте, — я зроблю все, що зможу.

— Я хотів би запитати вас, містере О'Кейлі, як ви гадаєте, — чи поведеться нам тут? Націсти не викликають у мене довір'я…

— Націсти на чолі з Гітлером — погань. Це, звісно, строго між нами!.. Вони пробудили в німців найниціші почуття. Однак націсти — це все-таки краще, ніж комуністи. З націстами можна домовитись на певних умовах, налагодити з ними торгові зв'язки, як, наприклад, робить ваша компанія, і непогано заробити. А що комуністи? Вони не визнають ні приватної власності, ні приватної ініціативи!

— Цілком згоден з вами!.. Без приватної власності світ запалиться… Признатися, я невеликий політик, а проте боюся, щоб Гітлер не обдурив нас… У нього вовчий апетит. Спершу він проковтне, своїх найближчих сусідів, потім візьметься до великих, — тоді й нам стане не дуже затишно на цьому світі…

— Щодо близьких сусідів — будь ласка! Їжте їх, пане Гітлере, на здоров'я, — то байдуже!.. Нам вигідніше мати справу з однією могутньою державою, ніж морочитися з усякою дрібнотою. Сказати вам правду, у наш вік дрібні держави не мають права на існування, і чим швидше відбудеться неминучий розпад їх, тим краще. Нехай Гітлер спинається на ноги і всією могутністю вдарить по Радах — нас цілком влаштує це!

Вам ніколи не спадало на думку, що Гітлер, зрештою, обкрутить нас круг пальця? — спитав Василь.

— Та де там! — Генеральний консул зареготав. — Ми для Німеччини зовсім недосяжні!.. Вона змушена буде напасти на Ради. Гітлер та його найближче оточення добре розуміють, що для них ворог номер один — більшовики, що їм не. жити на нашій планеті, доки існують Ради. Якщо німці трохи поскубуть ще й зарозумілих англійців, теж буде непогано, — утвориться вакуум, а ми заповнимо його. Часи міняються містере Кочеку! Англійці не мають ніяких прав панувати над світом, як це було досі. Ми — найбагатша нація, і майбутнє належить нам — американцям! — Голос О'Кейлі лунав урочисто.

— Питання ці надто складні, не для мого розуму! — скромно сказав Василь і підвівся.

У магазині Василь наповнив три великі паперові пакети усякими наїдками, купив кілька пляшок вина, поклав усе це в багажник і відвіз додому Лізі.

По обіді він подзвонив у контору акціонерного товариства «Фламме» — основного покупця продукції компанії, представником якої був містер Ярослав Кочек, — і назвав себе.

— Одну хвилинку! — попросив жіночий голос, і його зразу ж з'єднали з Шіллінбергом, генеральним директором товариства.

— О, містер Кочек! Добридень, добридень, ми давно чекаємо вас!

— Коли ви могли б прийняти мене, пане Шіллінбергу?

— Коли ви тільки забажаєте! Хоч зараз, якщо не заперечуєте…

Василь не кваплячись зібрався, узяв портфель і, прощаючись аз Лізою, сказав:

— Ну, велика битва починається!..

Він знав, що акціонерне товариство «Фламме» націсти створили спеціально для закупівлі нафти в Америці, що керівники товариства — підставні особи, а фактичний хазяїн його — рейхміністр Герінг, який прибрав на той час до рук не тільки всю авіацію, але й авіаційну промисловість Німеччини.

Високий, гладкий, з прилизаним світлим чубом, Шіллінберг, який вважався генеральним директором «Фламме», прийняв уповноваженого найбагатшої американської нафтової компанії вельми прихильно й запопадливо.

— Ви не заперечуватимете, якщо при нашій розмові будуть присутні мої заступники — віце-директори Бломе і Цізель? — запитав він.

— Звичайно, ні.

До просторого кабінету з темними важкими дубовими меблями зайшли два типові бюргери в старомодних костюмах. Відрекомендувавшись американському гостеві, вони статечно сіли біля самого стола, накритого зеленим сукном.

Секретарка принесла тацю, на якій стояли порцелянові чашки, кофейник, пляшка шнапсу і чотири малесеньких чарочки. Поставивши все це на стіл, вона мовчки вийшла.

Шіллінберг власноручно налив у чашку гарячої кави і, подаючи Василеві, спитав, чи не хоче містер Кочек чарочки шнапсу?

— Либонь, не відмовлюсь! — Василь ковтнув напою, що відгонив сивухою, і навіть не скривився. Кава — звичайнісінький сурогат. «Якщо вже в такій багатій установі п'ють сурогат замість кави, — подумав Василь, — то в Німеччині знайдуться покупці на справжню бразільську каву!..»

Почалася ділова розмова. Шіллінберг сказав уповноваженому «Стандард ойл компані», що «Фламме» хоче значно збільшити закупівлю пального в Америці, особливо авіаційного бензину, з умовою, що компанія надасть товариству довгострокові кредити і збудує в Німеччині сучасні бензосховища.

Василь, знаючи думку Адамса, відповів, що компанія не може надавати довгострокові кредити, окрім комерційних, тобто короткострокових. І одразу ж запитав: на яку кількість товариство передбачає збільшити закупівлю?

— Якщо буде кредит, ми могли б купувати у вас близько двохсот п'ятдесяти тисяч тонн бензину і тридцяти тисяч тонн мастил на рік, — відповів генеральний директор.

— Я хоч сьогодні готовий укласти контракт на поставку такої кількості бензину й мастил.

— А кредит?

— Як я вже сказав, компанія надасть вам комерційний кредит під векселі акціонерного товариства на термін від чотирьох до шести місяців з розрахунку півтора відсотка річних. Щодо бензосховищ, то навряд чи ми зможемо взяти на себе такі зобов'язання… А втім, я запитаю компанію, якщо ви на цьому наполягаєте. — Василь говорив спокійно, упевнено, і в керівників «Фламме» склалося враження, що це представник з великими повноваженнями.

— Вашу пропозицію ми обговоримо на раді директорів і повідомимо вас про свою ухвалу, — сказав Шіллінберг.

— Будь ласка, я вас не кваплю!.. Чи не могли б ви зробити мені невелику послугу — допомогти підшукати приміщення для моєї контори не дуже далеко від вас?

Віце-директор Бломе зразу ж погодився допомогти містерові Кочеку.

Треба було неодмінно встановити зв'язок з Гансом Веберам. Василь мав і адресу його, і номер домашнього телефону, але з'являтися до нього додому не міг, щоб не викликати підозри і не зашкодити Веберові. Лишалося одне — подзвонити по телефону. Василь не знав, чи зручно й це, бо не сумнівався, що в Берліні підслуховують усі телефонні розмови. Він попросив Лізу піти на залізничну станцію Потсдам, звідти по телефону-автомату подзвонити Веберові додому і, як давня знайома, призначити йому побачення.

— Він людина тямуща, — сказав Василь, — тож, коли ти назвеш себе, зрозуміє, про що йдеться. Більше того, він, я певен, сам чекає нашого дзвінка, знаючи, що ми маємо приїхати.

— Якщо Вебер захоче зустрітися зі мною, — де, в якому місці призначити йому побачення? — спитала Ліза.

— Де-небудь поблизу. Ну, скажімо, на. тій же станції Потсдам. Погуляйте трохи і, якщо пересвідчитесь, що ніхто не стежить, приходьте сюди. Ніч сьогодні темна, навряд чи хто вас пізнає.

— Скажи, ти цілком певен у Вебері? Уявляєш, що буде, коли ми помилимось у ньому!..

— Цілком певним ні в чому не можна бути!.. Але Вебер завжди справляв на мене добре враження. До того ж його рекомендував Сар'ян, у чесності якого сумніватися не доводиться. І ще згадай: саме Вебер привів до нас Браун.

— А якщо все це гра? Обміркована в усіх деталях гра?

— Без певного довір'я до людей нам не можна! Інакше ми з тобою не розвідники, а нікчеми, та й годі..

Вебер був дома; судячи з тону голосу, зрадів дзвінку і зразу ж зажадав побачитися. Через півгодини Ліза здалеку пізнала високу, цибату постать Вебера, пішла йому назустріч, взяла під руку і повела в парк.

— Ходімо до нас, тут недалеко. Чоловік чекає на вас! — сказала вона.

Зустріч Василя з Вебером була щира. Вебер немов ожив, побачивши Кочека.

— Нарешті ви приїхали!

Василь посадив його на канапу, присунув столика, дістав шотландське віскі й налив чарки.

— Після такого холоду не зашкодить трохи випити, — запропонував він, — та й за зустріч теж!

Ліза сказала, що їй треба готувати вечерю, і вийшла, залишивши чоловіків самих.

— Розкажіть, друже, що нового у вас, як поживаєте, як влаштувались? — Василь сів поруч з Вебером на канапі.

Розповісти треба багато про що, не знаю, з чого й почати!.. Насамперед я дуже радий, що ви приїхали. Живу я непогано, працюю тепер у консульському відділі міністерства закордонних справ, посідаю скромну посаду референта.

— Якою вам здалася Німеччина?

— Що вам сказати?.. Навіть не віриться, що це моя батьківщина, — настільки все змінилося, особливо — люди. Вони бояться сказати одне одному зайве слово, живуть придушені страхом.

— Невже всі примирилися з існуючим ладом, і ніхто не пробує боротися?

— Боротися?.. Важко, дуже важко. — Вебер похилив голову і деякий час мовчав, потім глянув на Василя. — Звісно, є чесні люди, що борються як можуть, та все це крапля в морі…

— Але ж ріки беруть початок з маленьких струмочків, — сказав Василь.

— Звичайно… Проте буває й так, що струмки висихають, не встигнувши влитись у великий потік…

— Буває, — погодився Василь. — Та все в, житті, незважаючи на тисячі перешкод, прагне кінцевої мети. Я розумію, що жменьці чесних людей неймовірно важко боротися проти велетенської державної поліцейської машини. Але навіть сам факт опору означає багато, — принаймні світ знатиме, що не всі німці схвалюють націзм!

— Виходячи з цих принципів, ми й діємо. Нас небагато, та члени нашого гуртка — вірні, порядні люди. Робимо мало, але поки що більше й не можемо… Нам потрібна допомога! — закінчив він, притишивши голос.

— Настане час, ми поговоримо про це, — сказав Василь. — Зараз мені потрібна ваша допомога, Я приїхав сюди як американець — представник нафтової компанії «Стандард ойл компані» у Німеччині. Маю відкрити в Берліні контору і найняти працівників. Чи не можете ви порекомендувати юрисконсульта, досвідченого бухгалтера, діловода, які знають мови, а особисто для мене — сторожа-садівника й служницю? Зрозумійте мене правильно: потрібні не борці-антифашисти, а просто порядні люди, не зв'язані з гестапо, — от і все!

— Думаю, що зумію знайти вам таких людей. Їм можна знати, що ми з вами знайомі?..

— Відверто кажучи, це небажано… Коли знайдете юрисконсульта чи бухгалтера, пришліть їх до мене. Скажете їм, нібито випадково довідалися, що американському підприємцю потрібні працівники.

— Як ви знатимете, що людина прийшла до вас саме від мене? — спитав Вебер.

— Та ніхто ще не знає, що мені потрібні співробітники. Отож ніхто й не звернеться.

— У мене є на прикметі один юрист… Глауберг, Альберт Глауберг. Якщо не заперечуєте, він прийде до вас сюди завтра ввечері, о сьомій годині.

— Як ви думаєте, він не на підозрі в гестапо?

— Дорогий Кочеку, тепер у Німеччині нема людей, яких не підозрювало б гестапо. У поліцейській державі інакше не буває. Наскільки я знаю, Глауберг ніколи не брав участі в політичній боротьбі. Він людина скромна і малопомітна.

— По-вашому, йому можна довіряти?

— Як вам сказати… До певної міри, але не більше…

— Зрозуміло! Перекажіть цьому Глаубергові, нехай прийде.

Ліза запросила Вебера до столу, але той подякував і відмовився, сказавши, що після восьмої години він, мовляв, нічого не їсть.

— Не буду заважати вам! — Вебер підвівся.

— Скажіть, а як надалі ми зможемо підтримувати з вами зв'язок? — спитав Василь.

— Мадам Маріанна завжди може подзвонити мені додому по телефону. Але, зважаючи на те, що у нас підслуховують усі розмови, найкраще говорити в інтимному плані… Цілком природно, що я захочу зустрітися з гарною дамою, призначу їй побачення… До речі, в мене є конспіративна квартира, де ми з вами могли б зрідка зустрічатися.

— У тій квартирі ви можете зустрічатися з місіс Кочековою, але не зі мною. Одразу ж виникне підозра: чому чоловік тієї жінки, за якою упадає Вебер, опинився у нього… Я думаю, найкраще показати, що ми з вами знайомі ще з Парижа: випадково здибатися на вулиці на людях, голосно виказати свою радість. Тоді я зможу дзвонити вам по телефону, іноді бачитися з вами, навіть запрошувати вас до себе в гості або в ресторан повечеряти.

— Це, звичайно, можна, але…

— Що вас бентежить?

— Як тільки в гестапо дізнаються, що ми знайомі, мене негайно викличуть туди…

— То й що?

— І накажуть стежити за вами, повідомляти все, що я довідаюся про вас. Не забудьте, ви — американець, отже, підозрілі…

— В цьому я теж не бачу нічого страшного. Ви знаєте, що я людина аполітична, що мета мого життя — робити гроші, і більше нічого!.. Ось про це ви й повідомите гестапо…

— Не хотілося б мати з ними справу. — Вебер бридливо скривився. — Ну та нічого… Убравсь між ворони, то й каркай, як вони. Підемо й на це…

Уже проводжаючи гостя; Василь, ніби ненароком, спитав, чи не знає Вебер, де тепер фрау Браун і чи зустрічає її?

— Ельза Браун працює стенографісткою в іноземному відділі націстської партії.

— Он як! — На цю звістку у Василя навіть дух перехопило.

— На відміну від Парижа, тут, у Берліні, вона живе скромно, ніде не буває, уникає зустрічей зі мною, — сказав Вебер.

— Не порадите, як налагодити зв'язок з нею?

— По-моєму, вона не захоче цього…

— Зрозуміло, що не захоче!.. Зате нам дуже хочеться побачитися з нею і не поривати корисного знайомства. Ні, любий, як би Браун не опиралася, треба встановити з нею зв'язок за всяку ціну!.. Це ж не жарт, іноземний відділ націстської партії! Отам і снуються всі інтриги.

— По-моєму, Браун найлегше здибати на вулиці, — не дуже охоче сказав Вебер. — Вона страшенно педантична — виходить з дому рівно о пів на дев'яту, спускається в метро, за п'ятнадцять дев’ята виходить недалеко від рейхстагу і прямує на роботу… Ввечері іноді затримується і тому не завжди вертає додому в один і той же час…

Василь провів Вебера до самої хвіртки. Повернувшись, він застав Лізу біля вікна.

— На вулиці так поночі, хоч в око стрель! — сказав він.

Ліза рвучко обернулася до нього.

— Скажи, Василю, яке враження на тебе справив сьогодні Вебер?

— Найкраще.

— Правда?

— Правда. Але чому ти запитуєш про це? Хіба ти помітила в ньому щось підозріле?

— Ні, не помітила. Але зрозуміла, що відтепер, якщо він спритний провокатор, ми цілком у його руках, і нам не вибратися звідси!

— Заспокойся, люба! Раз і назавжди викинь з голови такі думки. Вебер зовсім не провокатор, він інтелігент-антифашист. Звичайно, не такий борець, щоб завтра повалити в Німеччині фашистський режим, але, повір моєму досвідові, він чесна, порядна людина, тільки дуже обережна. Я сьогодні остаточно впевнився в цьому.

— Дай бог, як то кажуть, щоб було так!

— А тобі доведеться виконати одну досить неприємну роботу. — Василь пильно подивився на Лізу.

— Треба — то треба!.. Я розумію, що ми приїхали сюди поглиблювати знання німецької мови… Що я маю зробити?

— Побачитися з Браун. Не тільки побачитися, але й умовити її співробітничати з нами, як і раніше. Ти тільки подумай, які перед нами відкриються перспективи, якщо вона почне інформувати нас про ті підступи, що їх готують гітлерівці проти своїх сусідів і, зрештою, проти нас!

— Порадь, як до неї знайти підхід, і я постараюсь…

— Гадаю, що з першої зустрічі в тебе нічого не вийде. Про поведінку Браун можу розповісти тобі з усіма подробицями, неначе з книжки вичитуватиму!.. Вона опиратиметься, відмовлятиметься, проситиме, благатиме дати їй спокій і навіть погрожуватиме, що піде в гестапо, причому все це, за винятком погрози, зробить щиро, побоюючись, щоб її не викрили. Ну, а в нас із тобою є підстави думати, що ми все-таки вмовимо її працювати з нами!

— Огидне і небезпечне діло! — прошепотіла Ліза.

— Не бійся, Браун галасу не зчинить ї в гестапо не піде. Але діло тут ми затіваємо справді небезпечне! — погодився Василь.

Незабаром на фасаді чотириповерхового будинку на людній вулиці, в самому центрі Берліна, з'явилась нова вивіска — «Сдандард ойл компані. Берлінське відділення».

Контора складалася з чотирьох кімнат — кабінету представника компанії, або директора Берлінського відділення, як звичайно називали містера Кочека; великої приймальні, кімнати, де сиділи бухгалтер та діловод, і кабінету юрисконсульта. Василь звелів винести старі меблі, що лишилися від колишнього хазяїна, і купити нові. Через кілька днів усі чотири кімнати було умебльовано з великим смаком. За допомогою Вебера людей підібрали теж непоганих. Флегматичний, млявий, мовчазний юрист Глауберг чудово знав заплутані статті цивільного й комерційного кодексів… Досвідчений бухгалтер Шульце, з вусами, як у Вільгельма Другого, працював раніше в одній єврейській експортно-імпортній фірмі, і тепер йому не довіряли хазяї-арійці. Літній, сивий діловод Колвіц вільно володів кількома європейськими мовами, але нічого не добився в житті, бо любив заглядати в чарку. І, нарешті, секретарка фрейлейн Лотта, рудоволоса, голубоока, схожа на ангела дівчина, яка вміла друкувати на машинці й стенографувати. Ото і весь персонал контори.

В усіх кімнатах поставили телефони, а в кабінеті шефа — навіть три апарати, відкрили поточний рахунок у німецькому національному банку, замовили штампи, бланки, печатку, і контора почала функціонувати.

Василь повідомив у листі Адамса про те, що вже зроблено, а також переказав пропозицію генерального директора «Фламме» Шіллінберга значно збільшити закупівлю пального, переважно авіаційного бензину, якщо товариству буде надано довгостроковий кредит в розмірі трьох мільйонів доларів і збудовано за рахунок компанії великі бензосховища в районі Гамбурзького порту. Надіславши спішного листа в Нью-Йорк, Василь став чекати відповіді. Він зайшов до генерального консула Америки і попросив його надіслати Адамсові дипломатичною поштою або листа, або шифровану телеграму про те, що він, Кочек, не радить надавати «Фламме» довгостроковий кредит, бо Німеччині, яка прагне зміцнити свій повітряний флот і активно взялася будувати літаки, а також підводні човни, конче потрібно пальне. Отож «Фламме» збільшить його закупівлю, маючи й звичайний комерційний кредит з розрахунку півтора відсотка річних. Що ж до спорудження бензосховищ у районі Гамбурга, то він би радив компанії збудувати попервах три-п'ять, та й то з умовою, що вони належатимуть компанії. О'Кейлі записав усе, що сказав Василь, і пообіцяв того ж дня передати Адамсові. Спершись на спинку крісла, О'Кейлі промовив:

— Я вважаю, що ваші рекомендації правильні. Вже що, а пальне вони куплять за готівку. Цими днями військово-морське міністерство спустило на воду три підводних човни і в гамбурзьких верфях розпочато будівництво двох крейсерів. За нашими відомостями, фірма «Мессершмітт» налагодила серійне виробництво бомбардувальників і літаків-коригувальників. Гітлер узяв курс на озброєння і переозброєння, а пального йому бракує. Чому ж вашій компанії не скористатися з цієї обставини?

— Повірте, ми зуміємо скористатися з цієї ситуації! — усміхнувся Василь.

Після нібито випадкової зустрічі з Вебером на вулиці Василь запросив його в ресторан. Увечері, коли над Берліном низько спустилися свинцеві хмари і пішов мокрий сніг, вони втрьох — Василь, Ліза і Вебер — сиділи за окремим столиком у ресторані «Дрезден» і під гуркіт джазу, на очах у численних відвідувачів, розмовляли про свої справи.

— Через кілька днів я запрошу вас до себе в гості. Приїжджайте, нам треба побалакати, — сказав Василь.

— Охоче, але майте на увазі: мої побоювання справдились. Мене викликали в гестапо і довго випитували, хто ви і звідки я вас знаю. Наприкінці звеліли підтримувати з вами зв'язок і про все доповідати. Звичайно, я не вагаючись погодився виконати свій патріотичний обов'язок…

— Ну й добре, — весело відповів Василь.

— Нам конче потрібні папір і друкарський шрифт. Чи не зможете допомогти? — спитав Вебер.

— Треба подумати. Ви, певно, маєте намір друкувати газету або прокламації?

— Почнемо з прокламацій. Папір продається. Але купувати його у великій кількості — значить викликати підозру.

— Друкувати. прокламації — справа серйозна, легко провалитися. Добре обміркуйте все: підберіть надійних друкарів та й людей, що поширюватимуть листівки, підшукайте зручне приміщення. І ось що: крім вас, ніхто, жодна душа, не повинна знати мене і мого імені. Тільки коли ви дотримуватиметеся цієї умови, я готовий співробітничати з вами і допомагати в межах можливого. — Василь підняв келех з вином, цокнувся з Лізою, Вебером і випив.

Джаз заграв модний фокстрот. Вебер підвівся і запросив Лізу. Незабаром вони кружляли в натовпі танцюристів.

Повернувшись на місце, Вебер продовжив перервану розмову:

— Зараз ніхто, крім мене, не знатиме про вас нічого. Але згодом виникне потреба, щоб ще хтось з наших познайомився з вами. Мало що може трапитися.

— Правильно. Ми ще поговоримо про це. Щоб ви знали, Вебере, ми найближчим часом спробуємо зав'язати стосунки з фрау Браун…

— Якщо ви вважаєте, що це конче потрібно…

— Так, вважаю!.. Скільки паперу вам треба? — спитав Василь.

— Чим більше, тим краще!

— Я розумію і спробую дістати вам кілограмів сто — сто двадцять паперу. Обміркуйте, як його забрати і перевезти. Скажіть, коли приїдете в гості…

Вони неквапливо пили вино, призволяючись убогою вечерею — маленькі шматочки м'яса й варена картопля, посипана дрібно нарізаною зеленою цибулею і сиром. Василь і Вебер по черзі запрошували Лізу танцювати.

Було вже за північ, коли вони попрощались біля дверей ресторану.

Перш ніж побачитися з Ельзою Браун, Ліза протягом двох днів спостерігала, як вона виходить із станції метро і, цокаючи підборами по асфальту, прямує на роботу.

На третій день Ліза пішла назустріч Браун і, порівнявшись з нею, сказала:

— Добрий день, фрау Браун, як поживаєте?

— Ви… тут? — Від несподіванки німкеня мало не випустила сумочки з рук.

— Що в цьому дивного? Я ж вам казала, що в мого брата тут справи!

Ельза Браун пришвидшила ходу, щоб позбутися настирливої знайомої.

— Фрау Браун, нам треба з вами поговорити. Де це можна зробити?

— Нам нема про що говорити!.. Дайте мені спокій, — тремтячим голосом прошепотіла стенографістка.

— Даремно ви так думаєте! — Ліза помітила, що вони підходять до іноземного відділу націстської партії, і змушена була сказати: — До побачення, фрау Ельзо! До нової зустрічі…

Браун квапливо зникла за важкими дверима.

Щоб мати більше часу для розмови, Ліза другого дня очікувала фрау Браун недалеко від будинку, в якому та жила. Не встигла стенографістка вийти з парадного, як. Ліча поспішилась до неї.

— Знову ви!.. — вигукнула фрау Браун. — І адресу мою взнали!..

— У Берліні адресні столи працюють дуже справно!.. Отже, фрау Браун, нам усе-таки треба побалакати. Я прийшла сюди, щоб домовитися, де ми побачимося, — говорила Ліза, ідучи поруч з німкенею.

— Я ж сказала, що нам нема про що говорити!..

— Я це чула. Але поміркуйте — у вас буде багато грошей, куди більше, ніж у Парижі. Якщо захочете, можете одержувати і продукти, яких тут не дістати. Зрозумійте, йдеться про зовсім невинні речі, і для вас ніякої небезпеки нема…

— Ідіть геть, мадам, і дайте мені спокій! Інакше я покличу поліцейського. — Браун скоріше благала, ніж погрожувала.

— Ну, цього ви ніколи не зробите, — спокійно сказала Ліза.

— Чому ви так думаєте?

— Який сенс вам занапащати себе?

— Ви теж загинете зі мною.

— Ні, загинете тільки ви. Мене, іноземку, хіба що вишлють із країни — ото й усе.

Вони мовчки спустилися вниз, у тунель метро.

— То де б ми могли поговорити? — знову спитала Ліза.

— Я вже відповіла вам!..

— Не слід так поводитися з доброю давньою знайомою! Ми просто поговоримо з вами і, якщо не домовимось, розстанемося назавжди!

— Знаю я це «назавжди»!.. Не хочу мати з вами ніяких справ!..

Підійшов поїзд, Браун кинулася до вагона…

Василь порадив Лізі не втрачати надії, не турбувати Браун день чи два і дати можливість їй заспокоїтися, отямитися, обміркувати своє становище.

І справді, коли Ліза через три дні знову підстерегла Браун біля під'їзду будинку, німкеня трималася по-іншому. Може, її спокусили гроші, а може, вона зрозуміла, що Ліза все одно від неї не відстане. Ткнувши Лізі записочку, Браун сказала!

— Сьогодні о восьмій годині вечора приїздіть до мене за цією адресою. Таксі не наймайте і взагалі остерігайтесь, щоб за вами ніхто не слідкував…

— Що це за адреса?

— Квартира моєї подруги… Вона дозволяє мені зрідка зустрічатися там із залицяльниками…

З нелегким серцем пішла Ліза на цю адресу. Адже всього можна було чекати — засади, будь-якої провокації. Вона умовилась із Василем, що він ждатиме її у своїй машині за квартал від будинку і, якщо у визначений час Ліза не повернеться, зразу ж звернеться до О'Кейлі. Дістатися до будинку подруги Браун Ліза мала одна.

Будинок цей, як виявилося, був дуже далеко — майже на околиці міста, за кілька кварталів од автостради Берлін — Лейпціг, яку саме споруджували. Лізі довелося їхати туди і метро, і автобусом, а потім ще й трамваєм. Знайшовши без особливих труднощів будинок, Ліза зійшла на останній, четвертий поверх.

Двері відчинила сама Браун, вигляд у неї був похмурий. Не звертаючи на це уваги, Ліза люб'язно привіталася з нею, запитала про здоров'я, скинула пальто, повісила на вішалку і зайшла у маленьку кімнату.

— Мабуть, нема рації гаяти час на дрібниці, — сказала вона, сівши на канапці. — Краще одразу обговоримо справу, заради якої я приїхала сюди, так далеко.

— Я вас слухаю. — Браун сіла в крісло біля вікна, не підводячи голови, щоб уникнути Лізиного погляду.

— Ви матимете три тисячі марок щомісяця. Це втричі більше, ніж одержували в Парижі. Зустрічатимемося з вами не частіше як двічі на місяць і, щоб не привертати до себе уваги цікавих, щоразу в іншому місці.

— Що я мушу робити?

— Те саме, що і в Парижі. Цього разу — правдива інформація про плани іноземного відділу партії націонал-соціалістів. Звичайно, не про дрібні й загальновідомі факти, а про великі, значні, таємні.

— Це все?

— Все.

— Тоді вислухайте мої умови. — Браун встала і сіла поруч Лізи. — Ніяких розписок, що я одержала гроші, — це раз. Друге — ні з ким, окрім вас, зустрічатися не буду.

— Вважайте, що ваші умови прийнято і їх буде суворо дотримано, — відповіла Ліза.

— Сподіваюсь, ви розумієте, що тут не Париж. Там у скрутну хвилину можна було зникнути, сховатися в будь-якій іншій країні. А тут, якщо викриють, дорога одна — на той світ. В найкращому разі — концентраційний табір, теж смерть, тільки повільна. Треба бути дуже обережними, Дайте мені слово, що мое ім’я ніде, ні за яких обставин не згадуватиметься!..

— Фрау Ельзо, повірте, що я дорожу своєю безпекою не менше, ніж ви своєю. Можете бути певні: що б там не було, ви залишитесь осторонь, і жодна душа, крім мене, нічого про вас не знатиме. А тепер візьміть, будь ласка, перший аванс. — Ліза вийняла із сумочки три папірці по тисячі марок і поклала їх на журнальний столик перед Браун. — Скажіть, чи є у вас щось цікаве?

— Є дещо… Італійці готуються до війни з Абіссінією, і, здається, наш уряд пообіцяв підтримати їх… Останнім часом керівники нашого відомства і представники Італії вели інтенсивні переговори. Про наслідки цих переговорів щодня доповідали особисто фюрерові. Минулого тижня приїжджали до нас керівники націстської партії Австрії Зейс-Інкварт, Тавс і Леопольд — обмірковувати «план Отто», який зберігають строго в секреті. Часто приїздить глава фашистської партії судетських німців Гейнлейн. Під час останнього його приїзду йому порадили підготувати вимогу про надання Судетській області автономії… — Все це Браун вимовила швидко, пошепки.

— Дякую, фрау Ельзо! Я дуже рада, що ми знову, знайшли з вами спільну мову! — Ліза встала.

— Якщо вам треба буде зустрітися із своїми залицяльниками, можете скористатися цією квартирою за невелику плату. — скапала Браун. — Моя подруга може надати її вам на якийсь час або на ніч. Більше того, коли побажаєте, вона може підшукати вам пристойних кавалерів…

— Дякую. Якщо треба буде, я скажу вам…

— Наступного разу, будь ласка, прихопіть із собою коробочку французької пудри рашель, губну помаду і пачку натуральної кави, ніяк не можу звикнути до сурогату!..

Набридлива, безперервна мжичка, яка сіяла день і ніч, враз ущухла. Небо очистилось від хмар, засяяло сонце. Почалася весна, тривожна весна 1935 року.

З Нью-Йорка надійшли чергові телеграми. В одній із них Адамс схвалював діяльність Василя в Німеччині. В іншій бухгалтерія повідомляла, що на поточний рахунок містера Кочека у німецький національний банк переказано десять тисяч доларів на організаційні витрати. Ще однією телеграмою комерційний відділ компанії сповіщав свого уповноваженого, що танкер з пальним прибуде в порт Гамбург десятого квітня під панамським прапором. Василеві пропонували виїхати туди, зустрітися з капітаном танкера містером Бемом, оформити здачу пального й мастила акціонерному товариству «Фламме» і підібрати постійного представника компанії в Гамбурзі.

Василь завітав до генерального консула О'Кейлі, сказав йому про свій від'їзд і взяв у нього рекомендаційного листа на ім'я містера Меллона, американського консула в Гамбурзі.

— Бажаю успіху, містере Кочеку! Коли повернетесь, розкажете, як там, у Гамбурзі, справи, — промовив О'Кейлі на прощання і додав: — Здається, вашу пораду не надавати акціонерному товариству «Фламме» довгострокових кредитів не буде взято до уваги… Після переговорів Гібсона з Гітлером державний департамент порекомендував керівникам банків, фірм, компаній і трестів, які мають ділові зв'язки з Німеччиною, надавати довгострокові кредити німецьким фірмам. Федеральний уряд гарантуватиме ці кредити.

— Що ж, згори видніше… Моє діло маленьке — інформувати компанію про становище у Німеччині, а їм вирішувати, що робити!

— Так, ми тільки виконавці, — погодився О'Кейлі. — Але, щоб краще виконувати доручення, треба бути в курсі великої політики і діяти впевнено, із знанням справи.

— Очевидно, ви маєте рацію, хоч я, правду кажучи, ніколи політикою не цікавився, а проте добився дечого в житті! — усміхнувся Василь.

— Часи були інші!

— Можливо… В чому ж суть цієї великої політики, якщо, звичайно, не таємниця?

— Таємниці ніякої. Просто наші державні діячі вважають, що Німеччина — єдина реальна сила в Європі, яка може перешкодити поширенню комунізму. Отже, Америка зацікавлена в зміцненні позиції Гітлера. Зрозуміло, до певних меж!..

— Хто може визначити їх? — спитав Василь.

О'Кейлі мовчки розвів руками…

За два дні до від'їзду Василь попросив свого юрисконсульта побувати в Гамбурзі, забронювати там у готелі гарний номер і з'ясувати, з ким із чиновників гамбурзької портової митниці можна зговоритися. Василь був певен, що Глауберг успішно впорається з цим делікатним дорученням. Незважаючи на свою млявість і флегматичність, він був проникливий і спритний юрист, — в усякому разі, чудово розбирався в обставинах, умів при нагоді використати й людські вади…

Увечері Василь подзвонив Веберові й сказав, що місіс Маріанна і він були б раді, якби пані і пан Вебер завітали до них в особняк на чашку чаю. Про пані Вебер було сказано для того, щоб, коли телефонну розмову підслуховують, гестапівці думали, ніби містер Кочек не такий близький з Вебером і не знає, одружений той чи ні.

— На жаль, я холостяк, — відповів Вебер.

— Ми раді будемо бачити вас у себе!

Вебер запитав адресу, хоч добре. знав її, і приїхав близько восьмої години. Мала відбутися відверта розмова, і Ліза, знаючи про це, знайшовши привід, вийшла з вітальні.

— Дорогий Вебере, мені здається, настав чає поговорити з вами цілком відверто, — почав Василь, як тільки вони лишилися удвох. — Насамперед хочу сказати вам, що я ніякий не словак і не американець, тим паче не комерсант за покликанням. Але будучи справжнім ворогом фашизму, допомагаю і надалі допомагатиму всім борцям проти фашизму, незалежно від їхніх переконань і політичних поглядів. Сподіваюсь, у цьому наші інтереси цілком збігаються. Досі я не запитував про ваші політичні переконання, не цікавився також і метою, якої ви добиваєтесь тут, у Німеччині. Перед нами стоїть головне і єдине завдання — всіма силами боротися проти фашизму. Якщо це так, укладімо спілку, об'єднаймо наші зусилля… Згодні зі мною?

— Цілком, — відповів Вебер, уважно слухаючи Василя.

— В такому разі дозвольте поставити вам кілька запитань і дещо уточнити. Звичайно, ви відповісте на них тільки в тому разі, якщо вважатимете за потрібне.

— Будь ласка…

— Чи добре перевірені антифашисти-підпільники, які діють з вами?

— Зараз нас набереться чоловік тридцять — тридцять п'ять, рахуючи і тих, що співчувають. Ми з обережності затримуємо ріст нашої організації, але, коли б треба було, могли б значно розширити її. В Німеччині антифашистів чимало… Ми всі давно знаємо одне одного і намагаємося не допускати в своє середовище випадкових людей…

— Чи є у вас чітко вироблена програма або конкретна мета, якої ви добиваєтесь?

— Програми у нас нема, а наша мета — знищити диктатуру Гітлера і націонал-соціалістів, відновити в Німеччині демократичні порядки.

— Дозвольте дізнатися, до яких політичних партій належали раніше члени вашої організації?

— Я мушу засмутити вас: серед нас нема ні комуністів, ні соціалістів. А втім, ми знаємо, що є ще одна підпільна антифашистська організація, яка складається з комуністів і соціал-демократів. Вона, либонь, більша за нашу, в ній багато робітників… Може, ви хочете встановити зв'язок саме з цією групою і працювати з нею? Якщо так, скажіть мені відверто, я знайду шлях до них…

— Ні, друже, так ставити питання неправильно, — не мені працювати з ними, а вам, вашій групі. Розпорошуючи сили, яких і так мало, ви нічого не досягнете. Вам треба зрозуміти ще й ту обставину, що без комуністів сьогодні успішно боротися проти фашизму неможливо. Дозвольте дати вам дружню пораду: налагодьте контакт я тією групою і хоча б координуйте свої дії, якщо не хочете об'єднуватися з ними і прагнете зберегти організаційну самостійність.

— Особисто я вважаю, що ви маєте рацію. Але перш ніж на щось наважитись, треба порадитися з друзями. Гадаю, вони теж зрозуміють, що нам доцільно встановити контакт з тією групою підпільників. Така думка вже виникла. Водночас вважаю за свій обов'язок заздалегідь попередити вас, що наші не підуть на об єднання: у нас різна мета!..

— Це називається ділити шкуру невбитого ведмедя… Ви спершу поваліть фашизм, а потім уже говоріть про кінцеву мету. А втім, ваше діло!.. Мені хотілося б порадити вам до найменших подробиць обміркувати методи конспірації, чітко організувати роботу вашої групи з таким розрахунком, щоб, коли зазнає провалу одна ланка, вціліли інші. І нарешті, ще одне — для успішної боротьби з націонал-соціалістами треба знати їхні плани, близькі й далекі, в усіх аспектах — внутрішніх і зовнішніх, політичних і економічних. А для цього потрібна широка інформація. Слід мати своїх людей скрізь, де тільки можна, — в оточенні Гітлера, Геббельса, Герінга, Гесса, Розенберга, Бормана та інших фашистських верховодів, у генеральному штабі й гестапо, в міністерстві закордонних справ, у правлінні банку і в поліції… Я розумію, цього не можна досягти за один чи два дні, потрібен час і терпіння. Але, якщо ви хочете боротися з фашизмом серйозно, наберіться терпіння, дійте без поспіху, ризикуйте тільки тоді, коли це конче потрібно. Я можу допомогти вам розставити людей, дам грошей. Але допомога має бути взаємною: ви, в свою чергу, повинні ділитися зі мною добутою інформацією. Обіцяю вам, що те саме робитиму і я. Обміркуйте все, що я вам сказав. Коли я повернуся з Гамбурга, ми знову зустрінемося й уточнимо деталі нашої спільної роботи.

— Коли ви думаєте повернутися?

— За тиждень, щонайпізніше за десять днів. Повідомлю вас, як тільки повернусь.

— Добре, на той час я теж дещо підготую… До речі, я знайшов вам хорошого сторожа-садівника, — сказав Вебер.

— Хто він?

— Досвідчений садівник і справжній антифашист. Розумний, обережний, немолодий чоловік. Він нічого не знатиме про вас, окрім того, що ви звичайний грошовитий комерсант… В усякому разі, я намагався переконати його в цьому. Якщо ви погодитеся найняти його, він переїде із сім'єю до вас у сторожку і, в міру можливості, крастиме у вас папір…

— Що ж, пришліть його до мене хоч завтра.

— Я раджу нам вдатися до іншого, більш складного, зате цілком безпечного способу: дайте об'яву у вечірній газеті, що вам потрібен садівник-сторож. Серед охочих посісти цю посаду прийде і мій знайомий. Ви його і виберете. Прізвище в нього дуже просте — Мюллер.

Гамбург — морські ворота Німеччини — здався Василеві й Лізі більш жвавим і веселим, ніж Берлін. Порт і все, що було пов'язане з ним, накладало своєрідний відбиток на життя цього великого міста. Тут часто стрічалися іноземці, матроси з найвіддаленіших куточків землі. Кожен другий гамбуржець знав хоч одну іноземну мову. У Гамбурзі зосередилося багато закладів для розваг, будинків розпусти, звичаї тут були простіші, ніж в інших містах Німеччини. У ресторанах годували краще — подавали смачно зготовлену рибу, м'ясо. У магазинах теж було більше продовольства, ніж у столиці. У Гамбурзі небачено процвітала спекуляція, — на чорному ринку можна було купити все що завгодно, від споживчих товарів аж до іноземної валюти, золота й коштовного каміння. З цьому гамірному багатомовному місті дихалося вільніше.

Глауберг зустрів патрона з дружиною на вокзалі і повіз їх до найкращого готелю під назвою «Гамбург», де забронював трикімнатний номер-люкс.

Було ще рано, і, щоб не гаяти дорогоцінного часу, Василь швиденько переодягся і пішов до американського консула.

Містер Меллон, немолодий американець із сивуватими скронями, був дуже люб'язний, розумний чоловік. Він пояснив, що мірцеві обставини мало чим відрізняються від тих, які, панують нині в усій країні, — ті самі фашисти з своєю галасливою демагогією… Щодо людини, яка б уповноважувала фірму, то в нього є на прикметі один німець, і, якщо містер Кочек скаже, де він буде завтра об одинадцятій годині ранку, той чоловік прийде до нього із запискою консула.

— Хто такий цей німець? Чи викликає він довір'я? Я хочу сказати, чи не зв'язаний він з націстами? — спитав Василь.

— Ах, голубе! Хіба тепер можна розібрати, хто з німців викликає довір'я, а хто ні? Всі вони в якійсь мірі заражені шовінізмом і, тільки-но вип'ють кухоль пива, горлають, що Німеччина понад усе!.. Чоловік, якого я збираюся вам рекомендувати, здається, цілком пристойний, а хто знає, що в нього на душі. Поговоріть з ним докладніше, з'ясуйте все, що вас цікавить, — порадив консул.

— Дуже вам вдячний, хай приходить до мене в готель годині о десятій… Мені хотілося б запитати вас ще про одну делікатну справу. Чи не скажете ви мені, що за люди тутешні митні чиновники?

— Суспіль шахраї і хабарники!

— З ними можна мати діло?

— Якщо добре платити, то можна. Майте на увазі, віднедавна митницею керує один запеклий націонал-соціаліст, страшенний негідник і пияк. Якщо діло у вас велике, то найкраще мати справу з ним. Дійте сміливо і нічого не бійтеся. Німці не підуть на провокацію проти уповноваженого могутньої американської нафтової компанії. Сьогодні ми їм потрібні, і тому вони всіляко улещуватимуть вас. Що буде завтра, не знаю!..

У номері готелю Глауберг доповів патронові, що він познайомився з кількома керівниками гамбурзької митниці, хоч, звісно, не з найвищими, і зрозумів, що вони з особливою повагою ставляться до американців і з ними можна домовитися. Не знаючи, про що саме йдеться, він, Глауберг, не міг говорити з ними конкретно, але попереднє його враження — митні чиновники підуть назустріч будь-яким побажанням містера Кочека, звичайно, якщо їх добре винагородять.

— Ну, це зрозуміло — не даром же вони старатимуться! А чи не можна, пане Глаубергу, зустрітися з ними? — спитав Василь.

— А чому б ні? По-моєму, найкраще це зробити в окремому кабінеті ресторану при нашому готелі. Я з ними вечерятиму, а ви зайдете нібито ненароком, і я познайомлю вас з усіма. Їх буде троє.

— Пропозицію в принципі приймаю. Про свою остаточну думку і про термін скажу пізніше…

Вранці, у визначений час, прийшов здоровенний, червонощокий німець з добродушним обличчям і хитруватими очима. Він відрекомендувався Карлом Бремером і подав Василеві записку від консула.

— Сідайте і коротко розкажіть про себе. — Василь показав на крісло.

— Що ж вам розказати?.. — Бремер знизав плечима. — Народився тут, у Гамбурзі, в тисяча вісімсот дев'яносто четвертому році. З діда-прадіда моряк. Закінчив морське училище і службу свою почав у тисяча дев'ятсот п'ятнадцятому році на військовому кораблі як гардемарин. Два роки пробув у французькому полоні — французький підводний човен торпедував наш лінкор, і я вцілів серед небагатьох німецьких матросів. По війні служив помічником капітана на торговому пароплаві, потім перейшов в управління порту, став боцманом. Назбиравши трохи грошей, надумав узятися до комерції, але під час кризи розорився і втратив усе. Тепер виконую окремі доручення американських фірм і компаній. Мрію про постійну роботу, — закінчив свою коротку сповідь колишній моряк і очікувально подивився на Василя, від якого залежала його доля.

— До яких партій чи політичних організацій належали?

— Політикою ніколи не займався і займатися не збираюсь!

— Пане Бремере, скажіть мені цілком відверто: як ви ставитеся до націонал-соціалістів?

— Можу сказати, — і, сподіваюсь, ви мене зрозумієте, — цілком позитивно, хоч і не все схвалюю в діяльності наці. Як справжній німець, я люблю свою чудову батьківщину і скажу вам, що єдиний, хто зумів вивести Німеччину з того принизливого становища, в якому вона перебувала після Версаля, — це Гітлер, за що йому честь і хвала!.. Ми — велика нація, і всі спроби тримати нас у підлеглості даремні!..

— Дякую за відвертість. Дайте відповідь ще на одне запитання: чи знайомі ви з керівниками порту і працівниками митниці?

— Майже з усіма.

— В такому разі послухайте, які ваші основні обов'язки, і ще дещо… — Василь докладно, не шкодуючи часу, розповів Бремерові, що той має робити як місцевий представник компанії, і спитав, чи зможе він виконувати делікатні доручення, пов'язані з митницею.

— Зможу! Скажіть, що треба.

— Наш юрисконсульт пан Глауберг запрошує завтра ввечері кількох митних чиновників до ресторану. Прийдіть, будь ласка, й ви на цю товариську вечерю і спробуйте домовитися з ними про діло.

— Ви знаєте прізвища запрошених?

— Ні. Я познайомлю вас з Глаубергом, і він усе вам скаже. — Василь дійшов висновку, що особисто йому ні до чого знайомитися з митниками.

Видно було, що юрисконсульт і колишній моряк знали своє діло. Другого дня після зустрічі за вечерею з митниками вони удвох прийшли до Василя і переказали умови угоди: чиновникам митниці платити натурою в розмірі десять відсотків од всіх товарів. Отже, із ста мішків кави лишати їм десять, крім того, пропускати через митницю тридцять відсотків товарів і сплачувати належне мито. Це на той випадок, якщо раптом виникне потреба показати квитанції митниці.

Василь прийняв ці умови і посадив Карла Бремера за роботу.

Точно в умовлений день і годину танкер під панамським прапором зайшов у порт Гамбург. У його трюмах було десять тисяч тонн бензину і тисяча тонн мастила. Василя вільно пропустили на борт танкера, як уповноваженого нафтової компанії «Стандард ойл». Начальник порту сказав, що містер Кочек може приходити на танкер в будь-який час дня і ночі — охороні дано відповідні вказівки.

Капітан танкера Френк Бем, кремезний чоловік, морський вовк, запросив Василя в свою каюту, замкнув двері, передав йому пакет і попросив прочитати його й одразу ж повернути.

Василь, не розуміючи, в чому справа, здивувався такій таємничості. В пакеті був особистий лист Адамса. Шеф конфіденціально повідомляв, що, коли між Італією та Абіссінією виникне воєнний конфлікт, сенат, можливо, прийме закон про нейтралітет і заборонить американським компаніям поставляти стратегічну сировину країнам, які воюють. Нагадуючи, що нафта, бензин і мастила поряд із озброєнням, сталлю, свинцем, каучуком тощо належать до стратегічних матеріалів, містер Адамс пропонував своєму вповноваженому обміркувати, як обійти цей закон, постачаючи у великих розмірах пальне Італії, та спішно повідомити свої міркування. Далі шеф оповіщав, що компанія постановила збудувати в Гамбурзі кілька збірних бензосховищ, загальною місткістю сто тисяч тонн. Деталі цих сховищ компанія привозитиме з Америки, а монтуватиме їх акціонерне товариство «Фламме».

Наприкінці листа Адамс люб'язно писав Василеві, що, як вони й домовилися, посилає йому сто мішків бразильської кави та сто ящиків сигарет найвищих сортів. Вартість цього товару бухгалтерія компанії вирахує з гонорару містера Кочека.

Капітан у присутності Василя спалив листа і сказав:

— Якщо хочете відповісти містерові Адамсу, сідайте до мого письмового столу і пишіть. Повернувшись у Нью-Йорк, я віддам вашого листа йому особисто.

Василь написав Адамсові, що, оскільки німці прихильно ставляться до планів дуче, неважко буде дістати дозвіл перекачувати бензин прямо з американських танкерів в італійські в гамбурзькому порту. Якщо про це не пощастить домовитися у верхах, то він, Кочек, візьметься налагодити справу на місці — без особливих витрат і без будь-якого розголосу. Василь також запитував шефа: де і з ким із італійців йому слід зустрітися, щоб уточнити план дій?

Сховавши листа в кишеню білосніжного кітеля, капітан дістав з буфета пляшку віскі, содову, чарки і запропонував випити за успіхи компанії і його, містера Кочека.

Після першої чарки поговорили про новини, про життя у фашистській Німеччині, а після другої Василь звернувся до Бема:

— Скажіть, капітане, можу я розраховувати на вашу допомогу, якщо виникне потреба?

— Завжди і в усьому! — охоче погодився капітан і все-таки поцікавився, про що саме йдеться.

— Могли б ви пересилати моєму компаньйонові Джо Ковачичу в Париж належні йому гроші або в Нью-Йорк його батькові, містерові Ковачичу, а також листи, які можуть розпечатати на пошті?..

— Всього-на-всього!.. До речі, я знайомий з містером Ковачичем — колись працював у нього. Скупий дідуган. Тоді Джо вчився в коледжі…

Вони випили ще по чарці, і Василь, пославшись на справи, поїхав у місто.

Поки перекачували бензин з танкера в сховища товариства «Фламме», помічники Василя успішно завершили операцію в митниці і перевезли дев'яносто мішків кави і стільки ж ящиків сигарет на склад, заорендований для цього завбачливим Бремером.

Василь підписав з представниками «Фламме» акт про здачу бензину та мастил і збирався повернутися в Берлін, коли до нього в номер подзвонив по телефону бухгалтер Шульце і зачитав телеграму від містера Ковачича з Нью-Йорка. Телеграма сповіщала, що пароплав «Олімпік», під грецьким прапором, везе для містера Кочека триста мішків кави, двісті ящиків сигарет і сто ящиків згущеного молока. Містера Кочека просили зустріти пароплав «Олімпік», прийняти товар і переказати на поточний рахунок фірми «Ковачич і компанія» десять тисяч доларів як аванс, щоб забезпечити подальші поставки товару.

Василеві довелося затриматись у Гамбурзі ще на кілька днів. Він дав вказівку Бремерові продати частину товару на місці по цінах чорного ринку, а решту, на яку були квитанції про сплату мита, приставити в Берлін.

— Ви можете обміняти марки, виручені за каву й сигарети, на долари? — спитав Василь колишнього моряка.

— Звичайно!

— Тоді дійте — і долари привезіть мені в Берлін. За труди одержуватимете винагороду — три відсотки од виручки.

Попередні підрахунки показали, що тут можна заробити кругленьку суму — близько тридцяти тисяч доларів. Отже, кожному компаньйонові припаде по п'ятнадцять тисяч доларів.

Василь не сумнівався, що Джо буде задоволений.