Рекламне бюро пана Кочека

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Удавана хвороба змусила Василя кілька днів сидіти вдома. Він і справді почував себе якщо не хворим, то стомленим і ледарював задоволено.

Ліза вставала рано. Похапцем нагодувавши його, поспішала на лекції в Сорбонну. На самотині Василь зручно влаштовувався в кріслі і читав.

Взагалі в нього не було підстав скаржитись на долю. Хто коли жив таким бурхливим, сповненим різних пригод життям, як він, Василь? Чи багатьом випадало щастя брати участь у революції, яка повалила царя, грудьми захищати справедливе діло від найлютіших ворогів?..

У Василя була щаслива властивість характеру — він умів не втрачати бадьорості за будь-яких обставин. А зараз у нього і зовсім нема причин бути невдоволеним тим, як усе складається. Єдине, чого йому бракує, — то це рідних просторів, друзів, товаришів… Тут він навіть не може читати книжки рідною мовою. Розмовляє з дружиною по-російськи тільки вдома, за зачиненими дверима, та й то стишуючи голос до шепоту.

Василь підійшов до вікна, довго дивився на вулицю. Кінець жовтня, а небо над Парижем голубе, без жодної хмаринки. Дні стоять теплі, лагідні, сонце не тільки світить, але й гріє як улітку. Листя на деревах обабіч широких вулиць і в парках ледь пожовтіло…

Саме в цю пору року життя в Парижі особливо пожвавлюється. Спадає спека, повертаються додому з мандрівок і морських курортів заможні люди. Афіші повідомляють про початок театрального сезону. За дзеркальними вітринами демонструються зимові моди. Вечорами на вулицях повно людей. Гомін, сміх, вигуки торговців смаженими каштанами, пісні…

А дома вже листопад. Дерева стоять голі. Може, навіть випав перший сніжок і зразу ж розтав. У селах топлять печі, пахне хлібом, яблуками. Скоро свято — п'ятнадцяті роковини великої революції, а вони з Лізою можуть тільки потай думати, згадувати про це.

П'ятнадцять років! А почнеш згадувати — ніби вчора все було… Лютневі дні на фронті розбурхали армію. Солдатам остобісіла безглузда бійня, вогкі окопи, холод, багно. В далекому Петрограді скинули царя, і люди чекали, що незабаром настануть переміни, але нічого не мінялося. Агітатори Тимчасового уряду співали старої: «Виконувати союзницькі зобов'язання! Війна до переможного кінця!..»

Сарай, де містилася авторота, звісно, не окопи — тепло, дах над головою, та й кулі не долітають. Голодувати теж не дуже доводиться: правду кажуть — «біля начальства не пропадеш». І все-таки в автороті неспокійно.

Сперечаються до хрипоти, мітингують. Солдати шкодують, що серед них нема Забродіна — його давно забрали з автороти — погнали на передові позиції.

Та, виявляється, були в автороті однодумці більшовика Забродіна, які причаїлися до пори. Тепер ця пора настала, — вони заговорили вголос. Невдовзі і Василь разом з ними кричав: «Геть війну!» А в Жовтневі дні на демонстрації ніс лозунг, написаний великими білими літерами на червоній китайці: «Вся влада Радам!»

Якось його запитав автомеханік Кожухін: «Ти, голубе, якій партії співчуваєш?» — «Партії Леніна!» — не задумуючись відповів Василь, певен, що Забродін був саме в цій партії. «Чого ж ти не вступаєш у партію більшовиків?» — «Та я б з великою охотою, але не знаю, як це робиться!» — щиро признався Василь. «Подавай заяву! Напишеш — так, мовляв, і так, хочу стати членом більшовицької партії і разом з усіма боротися проти буржуїв та поміщиків, йти до самої світової революції. А ми зберемося і на осередку обговоримо. Ти з робітників, свідомий — твоє місце з нами…»

Василь повернувся до Москви молодим комуністом, поступив на свій завод, став на облік у партійному осередку.

Час був важкий, голодний. Робітникам видавали на день фунт важкого, як глина, хліба, три оселедці, пачку махорки і коробок сірників — на тиждень. Цехи не опалювалися, трамваї ходили вряди-годи. Після роботи йшли у завком, грілися біля грубки-буржуйки, там брали й гвинтівки — патрулювали вулиці, охороняли радянські установи.

І от одного разу — Василь ніколи не забуде того дня— у цех вбіг зв'язковий і голосно вигукнув:

— Максимова Василя спішно в партосередок! Секретар осередку, зарослий рудою щетиною, в гімнастьорці, з наганом при боці, подав йому запечатаний конверт і сказав:

— Партійний осередок посилає тебе на роботу в Чека. Сам розумієш, який тепер час… Підеш на Луб'янку до товариша Дзержинського. Гляди, Василю, не підведи!

Василь розгублено бурмотів, — який, мовляв, з нього чекіст. Але секретар не схотів і слухати його.

— Який, який!.. Теж мені вередливий інтелігент знайшовся! Що ж, по-твоєму, чекістами народжуються чи, може, їх із заморських країн виписувати? Іди працюй і не балакай багато. Ми з тобою більшовики, тож повинні вміти робити все!

Дзержинський прийняв його у своєму маленькому, схожому на келію кабінеті і, прочитавши рекомендацію, всміхнувся:

— Чудово, нашого полку прибуло! Дуже добре, коли наші лави поповнюють робітники-більшовики. Зважте, товаришу Максимов, віднині ви — солдат революції і її грізний захисник. Будьте нещадним до ворогів і оберігайте друзів! — Після короткої паузи Фелікс Едмундович додав: — Пошлемо вас на Павелецький вокзал. Там у паровозному депо засіли есери й меншовики. Вони намагаються підбурити робітників проти Радянської влади. Спеціалісти тишком-нишком саботують… Моя вам порада: перш ніж вживати якихось заходів, придивіться до людей, добре розберіться в обстановці. Головне — не плутайте з ворогами тих, хто помиляється! Зичу успіхів, чекісте Василю! — Дзержинський викликав помічника і наказав йому оформити товариша Максимова уповноваженим на Павелецьку залізницю…

Телефонний дзвінок обірвав нитку спогадів. Василь узяв трубку.

— О, мосьє Сар'ян!.. Авжеж, звичайно, пізнав… Здоров'я?.. Як завжди, чудове. Радий буду вас бачити в себе… Про що питати? Приїздіть, чекаю!

Василь був радий, що журналіст подзвонив: цей чоловік був приємний йому, хоч він нічогісінько про нього не знав.

Чекаючи гостя, Василь трохи прибрав у хаті, дістав з буфета мартіні, келехи, смажені фісташки. Журналіст не змусив довго чекати на себе.

— Після сердечного приступу у вас просто чудовий вигляд! — сказав він сміючись.

— Мікстура, як виявилося, чудодійний засіб… Бачите, там, на тумбочці біля ліжка, напівпорожня пляшечка?

— Невже ви й справді вживали якусь патентовану погань?

— А як же інакше? Лікар провідав мене другого дня і, вислухавши серце, сказав, що глухі тони зовсім зникли, звичайно, завдяки його лікам… Обіцяв приїхати сьогодні. Навіщо його розчаровувати? А втім, бог з ним, з лікарем! Сідайте осюди, в крісло, тут вам буде зручно.

Сар'ян сів і, побачивши на столі пляшку, пожартував:

— Хіба вам можна пити?

— В міру. Але ж ви здоровий, вам напевне можна випити. Дозвольте налити?

— Будь ласка!

Наповнивши келехи, Василь спитав:

— Що діється в світі? Я ж четвертий день сиджу вдома!

— Як вам сказати? Загалом усе йде своїм звичаєм… Ваша перемога на турнірі справила неабияке враження. Газети писали про неї дуже докладно. А втім, певно, ви самі читали. Я дуже радий вашій перемозі, — ви втерли носа цим снобам. Зичу вам нових успіхів! — Журналіст повільно випив вино.

— Дякую!.. А коли говорити не тільки про мої спортивні успіхи?

Сар'ян схилився на спинку крісла і якийсь час мовчав, немов збираючись з думками.

— Все дуже складно в цьому найкращому із світів, — мовив він. — По війні люди якось одразу заспокоїлись, постаралися забути про неї.:. До того ж газетярі, політики, служителі церкви репетували на всіх перехрестях, що жертви не були марні, що війна більше ніколи не повториться — людство не допустить!.. І що ж? Минуло якихось чотирнадцять років, і над світом знову нависли чорні хмари. Так, дорогий Кочеку, війна знову стукає в двері. І її знову готують німецькі генерали, які служили колись кайзерові, а тепер республіці. Французькі політики показали дивовижну байдужість. У них одна турбота: що завгодно, аби не революція, як у Росії!.. Тому й удають, ніби не помічають, що робиться сьогодні по той бік Рейну. Фон Папен вимагає анулювати борги, жадає рівності в усьому — насамперед в озброєнні. Та це тільки камуфляж. Німеччина сама давно анулювала Версальську угоду і озброюється на очах колишніх союзииків-переможців. Проте це ще півбіди, — найстрашніше попереду. Я маю на увазі прихід до влади фашистів на чолі з Гітлером. Це станеться найближчим часом, можете не сумніватися. І тоді ніщо не зможе відвернути війни… Страшно навіть думати про це!

— Я далекий від політики, — сказав Василь, — але все-таки мені здається, що ви трохи перебільшуєте небезпеку. Може, німецькі генерали й бундючаться, мріючи про реванш. Цілком можливо, що й Гітлер прийде до влади. Недавно в клубі Ганс Вебер на запитання, як могло трапитися, що Герінг став головою рейхстагу, спокійно відповів: «Дуже просто, партія націонал-соціалістів здобула більшість на останніх виборах». Усе це так. Та чи захочуть прості люди знову проливати свою кров за чиїсь інтереси? — Василеві хотілося викликати журналіста на більшу відвертість.

— Ви знаєте, що таке релігійний фанатизм? Що таке шовіністичний чад? Чи доводилося вам коли-небудь стикатися віч-на-віч із цим злом? — нетерпляче спитав Сар'ян.

— Ні. Але теоретично уявляю собі, що це таке.

— Теоретично? Цього мало… Надто мало. Треба відчути на власній шкурі, аби зрозуміти, що це таке.

— А ви відчули?

— Відчув… І дуже добре знаю, як під впливом нестримної шовіністичної пропаганди з людей спадає тоненька оболонка цивілізації. Я хочу, щоб ви зрозуміли: ідеї фашизму формувалися не сьогодні і не вчора, а ще в надрах кайзерівської Німеччини, коли пруссацтво поклало здобути світове панування… Так, дякую, налийте мені ще. Чудове мартіні! Ви, мабуть, здогадалися, що я не француз. Ніяк не можу зовсім позбутися акценту, хоч живу у Франції давно і розмовляю французькою з дитинства. Я — вірменин, народився в Стамбулі, в заможній, інтелігентній родині. Батько був талановитий архітектор. Він здобув освіту тут, у Парижі. Мати також була освіченою жінкою, володіла, крім рідної мови, англійською, турецькою, вільно розмовляла по-французькому. В нашій сім'ї панував культ Франції, мої батьки говорили між собою по-французькому.

Я був єдиний син. У ранньому дитинстві мене виховувала гувернантка-француженка. А коли мені минуло сім років, батьки віддали мене до французького коледжу в Стамбулі, і я закінчив його напередодні першої світової війни. Збирався вчитися далі в Сорбонні, але не встиг, — перешкодила війна.

Жили ми тихо, самотньо, у власному особняку на березі Босфору, в мальовничому містечку Бебеку. Батьки були байдужі до громадських інтересів — любили музику, живопис, багато читали, збирали картини, часто їздили в Італію і по-своєму були щасливі… Спалахнула війна, від тихого гаразду нічого не лишилося. Батька мобілізували як фахівця, зробили з нього офіцера і послали у фортецю Чанак-Кале керувати фортифікаційними роботами.

Мене теж мобілізували, хоч я ще не досяг призовного віку. Оскільки я мав середню освіту, мені після тримісячного навчання мали надати офіцерський чин. Але я все одно зазнав нечуваних знущань: я ж був гяур, іншими словами — іновірець, ворог ісламу, та ще вірменин за національністю. Мене посилали на найважчу, найбруднішу роботу, за найменшу провину били. Били офіцери, били чавуші і баш-чавуші (фельдфебелі і головний фельдфебель), лаяли на всі заставки, садовили в карцер, морили голодом. Я, випещений юнак, вихований в дусі гуманних уявлень про світ, був приголомшений, часто думав про самогубство. Підтримували мене тільки листи матері, яка благала про одне: перетерпіти, вижити, будь-що вижити!..

Він замовк, ковтнув вина.

— Вам не набридло?

— Хіба таке може набриднути? В молоді роки мені теж довелося поневірятися. Я також був солдатом і терпів, либонь, більше, ніж належить терпіти людині!..

— Тоді слухайте… Поневолені, змордовані вірмени — їх у Туреччині було понад два з половиною мільйони, — переживши не одну різанину, підтримували росіян, палко бажали перемоги російській зброї, сподіваючись таким чином позбутися турецького гніту і дістати коли не автономію, як обіцяв їм царський уряд, то хоча б відносну волю, яку мали їхні одноплемінники в Росії. Вірменська молодь, що жила в Туреччині, відмовлялася воювати проти росіян. Вірмени, розкидані по всіх-усюдах на земній кулі, створювали добровольчі загони, з яких потім готували цілі дивізії, що воювали пліч-о-пліч з російською армією під командуванням легендарного вірменського полководця генерала Андраніка.

Молодотурки, замість того щоб знайти спільну мову зі своїми християнськими підданими, спробувати якщо не переманити їх на свій бік, то хоча б нейтралізувати, взялися до колишнього — різанини. Але робили це невправно… Отут і допомогла їм Німеччина. Тепер документально доведено, що німецькі генерали порадили молодотуркам винищити всіх вірмен до ноги, щоб у разі поразки у війні не поставало питання про вірменську автономію, щоб великі держави Антанти не могли б спекулювати, як доти, на вірменській проблемі і не добилися б від Туреччини надмірних поступок. Так і зробили: на великій території колишньої Вірменії, як виявилося, не було вірмен, і, звичайно, мирні конференції не обговорювали вірменського питання…

По всій Туреччині почалася нестримна агітація за винищення гяурів-вірмен. Мулли в мечетях, представники партії молодотурків на базарах, у караван-сараях, на селянських сходках, чиновники, офіцери і жандарми, граючи на шовіністичних почуттях турків, запевняли їх, що порятунок країни полягає тільки у знищенні всіх іновірців — передусім вірмен. Вони намагалися пробудити в народі звірячі інстинкти і досягали в цьому великих успіхів. Мусульманське духовенство доводило своїй пастві, що по велінню Аллаха та його пророка земля і майно знищених гяурів належить правовірним, а на тому світі їм уготовано райські втіхи і по одній гурії за кожного вбитого християнина. Хіба цього було не досить для фанатиків, щоб вони почали різанину?..

Навесні тисяча дев'ятсот п'ятнадцятого року почалося винищення вірмен по всій султанській Туреччині. Протягом трьох-чотирьох місяців було вбито понад півтора мільйона чоловіків, жінок, старих і дітей. Жінок та дітей, що лишилися живими, було вислано в пустиню Дер-Зор і приречено на повільне, голодне вимирання… У таких містах, як Ван, Муж, Бітліс, Шабін-Кара-Ісар, вірмени вчинили збройний опір. Але що могла зробити жменька погано озброєних людей проти регулярної армії? Тільки загинути з честю, як вільні люди. Мало, дуже мало кому пощастило вціліти і виїхати у Вірменію з російською армією, яка після революції відступила…

Жителі турецької столиці теж не уникли жахів різанини. Стамбульські власті одної ночі зібрали всю вірменську інтелігенцію — адвокатів, лікарів, інженерів, учителів, журналістів, письменників, усіх визначних людей, посадовили їх у товарні вагони і під охороною жандармів вивезли у глиб країни, якнайдалі від очей представників іноземних держав. Серед загиблих було багато високоосвічених, талановитих людей…

Сонце давно сіло. Сутінки в кімнаті погустішали, але Василь не вмикав світла.

— Вас, мабуть, цікавить, як я врятувався? — вів далі після короткої паузи журналіст. — До мене доходили страшні чутки, але я не надавав їм особливого значення. Не вірив, що турецький уряд може наважитися винищити цілий народ… По-справжньому я стривожився, коли перестав одержувати листи спершу від батька, потім і од матері. На мої телеграми ніхто не відповідав. У голову лізли страшні думки. Я не знав, що робити. Нарешті надумався попросити в начальства відпустку днів на десять-дванадцять, щоб з'їздити додому і довідатися, що сталося. А коли відмовлять — просто дезертирувати.

Мені здавалося: в тому, що я прошу відпустку, нема нічого незвичайного. Я прослужив у армії понад рік, дістав звання офіцера, — отже, міг розраховувати на відпустку, тим паче, що в мене були особливі обставини. В той час наша частина стояла гарнізоном за тридев'ять земель від фронту — у місті Ізмірі.

Командував нашою ротою літній добряга з резервістів бін-баші Азіз-бей, якого після поранення прислали з діючої армії. Він ніколи не бив аскерів, не ображав їх, як робили інші офіцери. Аскери прозвали його Ата — батько.

Вислухавши моє прохання, Азіз-бей озирнувся навсібіч і, впевнившись, що ніхто не підслуховує, сказав: «Зайдеш до мене після навчання, тоді поговоримо!..»

Рівно опівдні пролунала довгождана команда: «Розійдись!» Величезний плац умить спустів. Я поспішив до командира. «Невже, — думав я, — Ата відмовить у моєму проханні, і мені доведеться дезертирувати?» Це було б самогубство. В ті роки на майданах турецьких міст дезертирів вішали десятками. Я бачив їх на власні очі і читав написи на картонках у формі півмісяця, почеплених на шию нещасних: «Усіх зрадників батьківщини — дезертирів — чекає така доля».

У кабінеті я ще раз виклав Азіз-беєві своє прохання. «Ти що, справді такий наївний чи вдаєш наївного? — спитав він сердито. — Невже ти нічого не знаєш про те, що коїться навколо?» — «А що коїться?» — «У мене навіть язик не повертається усе розповісти тобі… Одне слово, у нас у благословенній Туреччині люди збожеволіли. Не здолавши ворога на фронті, вони взялися за мирних людей, почали знищувати своїх підданих — вірмен. Тут, в армії, під моїм захистом, ти до певної міри в безпеці. Але якщо я відпущу тебе, то живим навряд чи повернешся. Зрозумів нарешті?» — спитав він. Опустивши голову, я стояв перед ним. Але така вже людська вдача: ми женемо од себе все неприємне, страшне. Нарешті я пробурмотів: «Однаково, хай уб'ють! Мені треба знати правду, що з моїм батьком, з матір'ю…» — «Однаково… Однаково! — перекривив мене Ата. — Ач який хоробрий знайшовся! Що ти зробиш, якщо я не відпущу тебе?» — «Піду так!» — відповів я. «Станеш дезертиром? А ти знаєш, що тебе чекає, якщо спіймають?» Азіз-бей ходив по кабінету з кутка в куток. Потім він зупинився. «Отже, ти надумав твердо — будь-що їхати додому, в Стамбул?» — «Твердо, — відповів я не вагаючись. — Я повинен знати, що з моїми батьками…» — «Настав вуха і слухай: вибери собі турецьке ім'я, я випишу документи на нього. У тебе на лобі не написано, що ти вірменин. Їдь у Стамбул, довідайся про батьків і, якщо знайдеш собі надійну схованку, не повертайся — чекай кінця війни. Не триватиме ж ця проклята війна довіку… Якщо не знайдеш, приїжджай назад. Доки я тут, ніхто тебе й пальцем не посміє зачепити!..»

Днів за два після цієї розмови я залишив ізмірську казарму, маючи в кишені відпускні документи на ім'я молодшого офіцера Алі Фікрета, сів на пароплав і вирушив до Стамбула. Офіцерські патрулі двічі перевіряли мої документи і не знайшли в них нічого підозрілого.

Діставшись до містечка Бебека, я кинувся бігти додому. Серце в мене закалатало, коли я відчинив хвіртку і зазирнув у сад. Там були чужі люди. Відступати було пізно, мене побачили, і, щоб не викликати підозри, я спитав, чи не можна найняти тут кімнату. «Ні, пане офіцер, не можна, — відповіла літня жінка і додала: — Ми самі недавно живемо тут».

Мами тут нема… Що з нею сталося? Хитаючись, мов п'яний, я тинявся по набережній, доки не згадав про дядька Яні, приятеля мого батька, веселого грека, що мав невеличку кав'ярню на березі моря. Батько любив посидіти в нього, інколи брав і мене з собою.

В кав'ярні нікого не було. Сам дядько Яні, в білому фартусі, в сорочці із закачаними по лікті рукавами, куняв за стойкою. Я сів за столик. Дядько знехотя підвівся і підійшов до мене. «Що хочете, пане офіцер, кефалі чи скумбрії?» Він мене не пізнав у військовій формі. «Дядю Яні, невже ви не пізнаєте мене?» — «Жюль! Невже ти? Як ти опинився тут?» — «Дядю Яні, де мої батьки? Де мама? Чому в нашому будинку живуть чужі?» — «Ох, важке запитання ти задаєш мені, синку! — Дядько Яні зітхнув. — Місяців зо два тому жандарми привели сюди твого батька в наручниках, — вони хотіли, щоб добродій Сар'ян вказав місце, де закопано скарб. Його жорстоко били, але він нічого не сказав їм, а може, ніякого скарбу й не було, — жандарми вигадали… Потім забрали твою матір, відвезли її з батьком на станцію Скутарі, там посадовили всіх вірмен у товарні вагони і повезли кудись, — куди, ніхто не знає… Будинок ваш пограбували, згодом туди переїхав якийсь чиновник зі своїм сімейством…» Дядько Яні замовк і одвернувся…

Вкрай приголомшений усім почутим, я коротко розповів йому, як дістався до Стамбула. «Бач, синку, повертатися тобі в казарми небезпечно, — невесело сказав він. — Сьогодні командиром у вас добряга, а завтра на його місце пришлють звіра. Моя тобі порада — переберись до сусідньої Болгарії. Болгари вірмен не скривдять… Поживеш у мене кілька днів, а там подумаємо — може і знайдемо вихід».

Десять днів жив я в будинку дядька Яні. Дружина його, Софія, годувала і поїла мене, робила все, щоб я не сумував, добула мені десь французькі книжки. Якось увечері дядько Яні сказав, що познайомить мене з одним контрабандистом. Це хоч і турок, але людина чесна і надійна. За певну плату він обіцяв переправити мене в Болгарію.

В Болгарії мені довелося жити до кінця війни. Працював я де попало, навіть вантажником був у Варненському порту. Потім переїхав сюди, у Францію. На щастя, мій батько був далекоглядна людина — поклав у французький національний банк значну суму на моє ім'я. Ці гроші дали мені можливість закінчити Сорбонну. Ще студентом я активно співробітничав у газеті «Парі суар» і, поєднуючи навчання з практикою, став згодом журналістом.

— Так, нелегке життя ви прожили! — сказав Василь, відчуваючи ще більшу симпатію до Сар'яна.

— Що й казати!.. Але я розповів вам усе це не для того, щоб викликати у вас співчуття, а для того, щоб довести просту істину, яку досі багато хто не розуміє. Фашизм — страшне явище нашого віку. Звіряча ідеологія його зароджується і розвивається паралельно з нестримним шовінізмом, а згодом перше поглинає друге. Якщо люди хочуть зберегти нагромаджену віками культуру, якщо їм гидко стати подобою печерної людини, вони повинні самовіддано боротися з фашизмом, перетинати дорогу фашизмові всіма можливими засобами, — інакше буде пізно. Іноді мені робиться страшно на думку, що фашизм переможе. Мені шкода чудової Франції, яка стала другою моєю батьківщиною, мені болить серце за все людство!..

Журналіст замовк. Василь, звичайно, цілком поділяв його погляди і почуття. Однак з обережності мовив, наче роздумуючи:

— Ви, певно, маєте рацію. Але я ділова людина, байдужа до політики… Мені важко міркувати про такі складні речі і тим паче розібратися, з ким і як треба боротися…

— Усі так кажуть, доки ця політика не схопить їх за горло! — різко сказав Сар'ян. — Вам, слов'янинові, а тим більш словакові, слід бути особливо пильним. Не хочу бути пророком, але майже певен, що німецький фашизм перший удар спрямує на вас, щоб відкрити собі шлях до багатств Росії!

— Французи не допустять цього. Ви забуваєте, що Франція наша союзниця.

Журналіст мовчки покивав головою.

Пролунав дзвінок. Повернулася Ліза, і Василь відрекомендував їй Сар'яна.

— Дуже рада познайомитися, мені чоловік розповідав про вас! — сказала Ліза. — Зараз приготую що-небудь, ми разом повечеряємо.

Але Сар'ян, пославшись на те, що його дружина вдома сама, відмовився од вечері.

— Я й так засидівся у вас, розповідаючи вашому чоловікові дуже нудні історії!

Коли журналіст пішов, Василь сказав Лізі:

— Він не тільки приємна, але, по-моєму, й надійна людина. Чимало вистраждав на своєму віку і дуже правильно оцінює небезпеку фашизму. Нам треба зблизитися з ним!..

Уранці Василь застав Жубера в конторі. Як завжди, елегантно вдягнений, чисто виголений, той сидів за столом і щось писав.

— О-о, дорогий Кочек! — вигукнув він, побачивши Василя. — Дуже радий, що нарешті видужали. За ці три-чотири дні, коли вас не було, назбиралося дуже багато справ!

— Що ж, може, це й добре?

— Ще б пак! Надійшли замовлення з Лондона, Рима, Берліна. Подумати тільки — наша фірма виходить на міжнародні ринки! Відтепер банківський кредит нам забезпечено. Потім нові замовлення з найвіддаленіших кінців Франції. Замовляють, просять, вимагають, пишуть усі — власники кінотеатрів, крамарі, навіть власники казино. Ось погляньте! — Жубер показав на купку конвертів, що лежала перед ним. — Послухайте-но! «Пришліть вашого представника для ділової розмови»… «Повідомте ваші умови»… «Прийміть замовлення на рекламу сосисок і нових сортів ковбаси»… «Наші вина найкращі в світі, але збут поганий, потрібна хороша реклама. Перед витратами не постоїмо». Учора ми з Борро підрахували наші виробничі можливості. Треба знову розширятися — особливо тепер, коли надійшли замовлення з-за кордону. Мені хотілося б почути вашу думку з цього приводу.

Василь замислився. Звісно, Жубер має рацію: який хазяїн відмовиться розширити підприємство, коли є надійні замовлення? Щодо Василя, то йому нове розширення ні до чого, — і так у майстернях фірми працює понад двісті чоловік. Єдине, що вабить Василя, це замовлення з-за кордону. Їх він давно з нетерпінням чекав. Ділові зв'язки з Англією, Італією, Німеччиною, а в майбутньому і з Америкою могли відкрити принадні перспективи. І Василь відповів Жуберові:

— Перш ніж розширити виробництво і наймати нових робітників, треба зважити всі «за» і «проти». По-моєму, було б доцільно зібратися нам разом з директором-розпорядником (недавно вони запровадили таку посаду і запросили на неї Ляроша — енергійну людину, що мала великі зв'язки в діловому світі), з художниками, старшим майстром і порадитися з ними… Самі знаєте — надмірне розширення підприємства завжди пов'язане з певним ризиком. Можна втратити все за кілька днів, тим паче, що діяльність нашої фірми цілком залежить від кон'юнктури ринку. Якісь хитання — і це негайно позначиться на наших справах…

— Але ж зараз фірма у розквіті! Не забувайте, що наш оборот за минулий місяць становить кругленьку суму — двісті тисяч франків! Звісно, обережність не завадить. Я нічого не маю проти того, щоб зібратись і порадитися.

— Тоді завтра, об одинадцятій ранку. А замовлення з-за кордону слід прийняти незалежно від наших завтрашніх ухвал. Як ви правильно зауважили, дорогий Жубере, ділові зв'язки із закордоном піднімуть авторитет фірми. До речі, ви не хотіли б відвідати якусь із цих країн? — Василь знав, що його компаньйон мріє про подорож.

— Охоче поїхав би до Італії! Я давно обіцяв Мадлен повезти її у Венецію. От добра нагода поєднати приємне з корисним!

— То й їдьте! А коли ви повернетесь, я, мабуть, поїду в Лондон. В Англії можна укласти вигідні контракти. Що ж до Німеччини, — то, боюся, німцям зараз не до комерції!..

До Жубера знову повернулася колишня, як казав художник Борро, «спортивна форма» — він став галасливо-привітним, частіше втручався у справи фірми і не раз давав розумні поради. Безперечно, причиною такої переміни в Жубері були і великі заробітки, і успіхи фірми. Адже віднедавна про рекламну фірму «Жубер і компанія» заговорив майже весь діловий Париж.

Жубер був добрий чолов'яга — легкодушний, без великого ділового розмаху, але винятково чесний, доброзичливий до людей. Як справжній француз, він любив пожити: мав холостяцьку квартиру, вродливу коханку, якій робив дорогі подарунки, одягався у найкращих кравців, постійно відвідував концерти і ресторани. Він був і скупий і марнотрат водночас. Василь, добре знаючи його вади, ставився до нього з симпатією.

Нарада, скликана Василем, відбувалася досить бурхливо. Директор-розпорядник Лярош з піною на губах доводив, що в комерції не можна пропускати сприятливої нагоди, — це все одно що самогубство. Коли замовлення сиплються з усіх боків, як з мішка, злочин відмовлятися від них.

— Фінансове становище нашої фірми таке стійке, — доводив він, — що для розширення підприємства не потрібен навіть банківський кредит, — у нас є вільні кошти, не вкладені в оборот. Треба розширятися не вагаючись!

Художник Клод Гом'є говорив про те, що фірма не повинна розмінюватися на дрібниці, як-то рекламування сосисок і відгодованих гусей. Треба спеціалізуватися на великому — на кінорекламі, тематичному оформленні вітрин універсальних магазинів. Це не тільки вигідно з комерційної точки зору, але й солідно.

Анрі Борро запропонував нову ідею:

— Чому б нам не виготовляти і театральні декорації? Те, що робиться зараз у цій галузі, просто ганьба! Навіть такий всесвітньовідомий театр, як Комеді Франсез, і той став забувати, що в добрі давні часи театри запрошували видатних художників. Створюючи оригінальні декорації для спектаклів, наша фірма, я певен, не тільки відродить колишні традиції, але здобуде ще більшу популярність в очах освіченої Франції І

— І вилетить в трубу! — додав Ляроні.

— Анрі може заперечити, що мистецтво потребує жертв, — пожартував Жубер. — Та, сподіваюсь, він усе-таки пам'ятає, що в нас не товариство аматорів сценічного мистецтва і не благодійна установа! Хай театральними декораціями займуться інші, компетентніші організації… Не можу не заперечити і нашому юному другові Гом'є: в комерції дрібниць не буває. Коли щось дає прибуток, то це вже не дрібниця. Звичайно, оформлення вітрин і реклама кінокартин — справа почесна, але не забувайте, друзі, що понад сорок процентів прибутків наша фірма одержує від замовлень дрібних торговців, рестораторів та бакалійників, рекламуючи гусей, качок, ковбасні вироби, і нам навряд чи варто нехтувати цим!..

В суперечку встряв палкий прихильник високого мистецтва Домінік. Здібний живописець, який, однак, не зумів продати жодної своєї картини, він був певен, що гроші — річ скороминуча, що вічне тільки мистецтво. Хоч які б оригінальні були реклами гусей та індиків, вони не принесуть слави ні художникам, ні фірмі. А от їхня декоративна установка до кінокартини «Під паризькими дахами» залишиться в історії прикладного мистецтва…

Василеві довелося скористатися правом головуючого, щоб заспокоїти суперників і підбити деякі підсумки.

— Гадаю, нам доцільно дотримуватися тієї ж лінії, що й досі. Ніхто не сумнівається, що саме наші талановиті художники визначили обличчя фірми. Цілком можливо, що незабаром ми зможемо розширити рамки нашої діяльності і вийти на світовий ринок. Не треба забувати і про конкурентів. Попереду чимало всіляких випробувань, щоб витримати їх, треба створити добру фінансову базу. Тому було б легковажно знехтувати вже сьогодні дрібні замовлення. Мої пропозиції коротко зводяться ось до чого: встановити додаткове обладнання і найняти нових робітників тільки тоді, коли надійдуть серйозні замовлення з-за кордону. Створити в майстерні три самостійні відділи: оформлення вітрин великих універсальних магазинів, рекламування кінокартин і так звані дрібні замовлення. Залишаючи загальне керівництво майстернею, як і досі, за Борро, поставити на чолі кожного відділу здібного, ініціативного художника. Гом'є і Домінік могли б очолювати перші два відділи. Ще і ще раз прошу не ігнорувати дрібних замовлень…

Зайшов кур'єр і, подаючи Василеві запечатаний конверт, сказав:

— Прошу вибачити, мосьє, наказано віддати цього листа вам до рук!

Василь поспішився закінчити нараду, запропонувавши Борро разом з Лярошем скласти проект поділу майстерні. Коли всі вийшли з кабінету, Василь розірвав конверт.

Василь був радий цьому листові, який ще раз підтверджував, що його життям керує не сліпий випадок…

Чи давно вони з Лізою прибули в Марсель як туристи, а сьогодні Ярослав Кочек не просто парижанин, а й співвласник відомої фірми, багата, всіма поважана людина. Так, багата, — капітал його сягає шестизначної цифри. Особисто йому належить не менш двохсот п'ятдесяти тисяч франків. І всього цього він добився завдяки власній кмітливості, без чиєї б то не було допомоги, добився в ім'я тієї великої мети, служінню якій він присвятив своє життя. Його, звичайно, приймуть у члени аристократичного тенісного клубу. Це певне становище, туди приймають не кожного. Тепер йому ще треба здобути симпатію та підтримку церковників. Навіть у такій, здавалося б, вільнодумній країні, як Франція, католицька церква — сила, і нехтувати нею не слід. Ліза — розумниця, не пропускає жодної недільної меси. Вона встигла познайомитися з місцевим кюрі і хоче купити постійні місця в церкві.

Якщо бути до кінця чесним перед самим собою, то треба визнати, що своїми успіхами він наполовину завдячує дружині. Вона — чудо. Важко навіть уявити таке незвичайне поєднання різноманітних якостей в одній людині, як у Лізи: природний розум, широка освіченість, неабияка витримка, рівновага і ніжне серце. Вона — справжній друг. Від того самого дня, коли Ліза одружилася з Василем, вона не знає ні безтурботних радощів, ні спокою. Не кожна людина може витерпіти бурлацьке життя, сповнене всіляких несподіванок…

У суботу, за десять хвилин- до призначеного часу, Василь поставив машину на стоянці в провулку і попрямував до тенісного клубу.

Знайомий швейцар, схожий в своїй лівреї з галунами на генерала, пізнавши Василя, вклонився і навстіж розчинив перед ним важкі дубові двері.

У маленькій вітальні другого поверху Василя зустрів де ла Граммон. Він щиро привітав гостя.

— Радий бачити вас при доброму здоров'ї! Мосьє Кочеку, без довгих передмов хочу сказати, що нам — мені і моїм колегам — було б приємно мати членом нашого клубу такого видатного спортсмена, як ви. Правда, вступні і річні внески у нас таки чималенькі, але, сподіваюсь, для багатого комерсанта ця обставина не буде перешкодою!

— Звичайно! Я вельми вам вдячний, дорогий мосьє де ла Граммоне, за виявлену мені честь.

— Сподіваюсь, ви не заперечуватимете, якщо я стану одним з ваших поручників?

— Буду безмежно вдячний вам! — Василь уклонився.

— Поручитися за вас ласкаво погодився також мосьє Жан-Поль Маріньє.

— Мені дуже приємно чути це!

У невеликому круглому залі за довгим столом, застеленим зеленим сукном, розташувалися члени правління. Вони, мов судді, статечно сиділи на стільцях з високими спинками. Попереду — нечисленні гості, серед яких Василь помітив своїх знайомих — Ганса Вебера і Сар'яна.

Де ла Граммон відкрив засідання. Першим він надав слово голові жюрі, який оголосив ухвалу і вручив Василеві кришталеву вазу та грамоту в сап'яновій палітурці.

Повідомлення про прийом пана Кочека в члени Паризького, тенісного клубу було сприйнято одностайними схвальними оплесками.

— Я щасливий, — сказав Василь, — що мені випала честь бути прийнятим у члени тенісного клубу, який об'єднує видатних спортсменів Франції. Дозволю собі запевнити вас, пане президенте, панове члени правління і шановні гості, що високо триматиму прапор — тепер я вже можу сказати — нашого клубу і свято берегтиму честь спортсмена!

За традицією було дано банкет на честь переможця турніру і нового члена клубу.

Пізніше, коли Василь ішов до своєї машини, його наздогнав Сар'ян і взяв під руку.

— Вам здорово пощастило! — сказав він. — Стати членом Паризького тенісного клубу — то доступно не всім, не кажучи вже про іноземців.

— Чим же це пояснити?

— Насамперед тим, що ви показали прекрасну гру, а клубові важливо мати першокласного гравця. Навесні майбутнього року відбудеться чемпіонат Європи з теніса. Та й симпатія відіграє не останню роль майже в усіх справах…

Повз них пройшов Ганс Вебер і попрощався, скинувши капелюха.

Коли він був уже далеко, журналіст, стишивши голос, сказав:

— Майте на увазі, Ганс Вебер хоч і німець, проте порядна людина. Він переконаний антифашист, але змушений це приховувати…

— Звідки ви знаєте?

— Я знаю багато чого, не тільки про Вебера. Така вже моя професія… Між іншим, за словами Вебера, — а йому можна вірити, — питання про прихід у Німеччині до влади Гітлера уже вирішено. Останніми днями ведуть переговори представники фон Папена і Гітлера. Гадають, що найближчим часом вони влаштують особисту зустріч і домовляться про все… І знаєте, що найпікантніше? Французький уряд, не діставши підтримки в англійців і побоюючись опинитися в ізоляції перед лицем страшного ворога, заздалегідь примирився з можливістю фашизації Німеччини. Учора пізно вночі відбулося закрите засідання французького кабінету, де постановили не вживати ніяких заходів, які могли б роздратувати верховодів націонал-соціалістського руху в Німеччині. Вже відповідно проінструктовано французького посла в Берліні Франсуа Понсе…

— Але ж це самогубство!..

— Бачте, у Франції є політики, які сподіваються, що Гітлер, прийшовши до влади, шукатиме життєвих просторів для Німеччини на Сході. Іншими слонами, націонал-соціалісти, люті вороги більшовизму, насамперед нападуть на Радянський Союз. А це вигідно декому у Франції.

— Я, здається, мав нагоду говорити вам, що поганенько розуміюсь на політиці. А проте аби згодом це не обернулося проти самої Франції.

— Ах боже мій, усе може бути! — Журналіст зупинив таксі, що проїжджало повз них, попрощався з Василем і сів у машину.

Нудно падав мокрий сніг з дощем, проймав холодний вітер. Цього пізнього часу, коли закінчилися спектаклі в театрах, погасли лампочки в концертних залах, спустіли кафе та ресторани, перехожих було порівняно мало. Зате автомобілі усяких марок, барв, форм і розмірів загатили центральні вулиці, і Василеві доводилося бути обережним. Він їхав зі швидкістю не більше п'ятнадцяти, кілометрів на годину, проклинаючи тісняву сучасних міст.

Сидячи за кермом і напружено, до болю в очах, стежачи за мигтінням фар автомашин, які повзли попереду, Василь думав про те, що відтепер він постійно одержуватиме по пошті кореспонденцію — листи, запрошення клубу, — і це неабияка обставина в його становищі. Велика кількість кореспонденції піднесе його авторитет в очах сусідів, особливо в очах консьєржки. І тепер він зможе додати до слова «комерсант» на своїй візитній картці ще слова — «член тенісного клубу». Це вже звучить: увесь Париж знає, що до цього привілейованого клубу незаможних людей не приймають — там членські внески становлять річний заробіток робітника середньої кваліфікації.

На майдані Згоди скупчилися машини, і Василь змушений був загальмувати. Він згадав слова Сар'яна: Вебер хоч і німець, але порядна людина, палкий антифашист… Учора пізно вночі відбулося закрите засідання кабінету… Дивна поінформованість! Правда, якщо міркувати тверезо, в цьому нема нічого неймовірного: журналісти люди пронозливі, у них нюх до сенсацій, як у мисливського собаки до дичини. Все це так, але чому Сар'ян ділиться новинами саме з ним, з Василем?

Поліцай на перехресті, відчайдушно жестикулюючи, нарешті відновив лад, і машини повільно рушили з місця.

Чому?.. Невже він, Василь, який непогано розпізнавав людей, помилився в Сар'яні? Не зрозумів його справжньої суті… Якщо так, то йому треба негайно збирати манатки, повертатися на батьківщину і зайнятися чимось іншим, — скажімо, слюсарювати, ремонтувати машини і не потикатися більше туди, де потрібна кмітливість та проникливість… А чому не припустити й таке: допитливий журналіст розгадав, що Ярослав Кочек такий самий словак, як сам Сар'ян — японський мікадо, і шукає тепер шляхів, щоб зблизитися з ним, як із своїм однодумцем? У цьому теж мало радості: виходить, не зумів зіграти своєї ролі до кінця або щось бовкнув, давши привід журналістові робити всякі припущення… Втім, сам багато не зробиш — потрібні помічники. А про такого помічника, як Сар'ян, можна тільки мріяти, — тим паче, що він, напевно, у близьких стосунках з Вебером. Секретар генерального консульства Німеччини в Парижі — палкий антифашист! Це ж джерело такої інформації… Головне — не гарячкувати, діяти обачно. Перш ніж ризикнути відкритися журналістові і встановити зв'язок з Вебером, треба написати «батькові», щоб він дав згоду на такий крок.

Захопившись своїми думками, Василь мало не поїхав на червоне світло, — дрбре, що в машині чудові гальма, інакше не уникнути б йому розмови з охоронцем порядку!..

Відімкнувши двері своїм ключем, Василь тихенько ввійшов у квартиру. Так і є, Ліза тихо посапує в опочивальні. Він роздягнувся і навшпиньки пройшов до кабінету.

Закінчивши листа, Василь дістав з тайника безколірне чорнило і особливу ручку з тоненьким пером. Між рядками листа він написав «батькові» про все, що йому розповів сьогодні Сар'ян: про засідання французького кабінету, пов'язане з небезпекою приходу до влади націстів, про те, що Ганс Вебер завзятий антифашист, і попросив дозволу налагодити тісний зв'язок із Сар'яном та Вебером.

Наприкінці Василь додав, що, оскільки події в Німеччині можуть відбутися блискавично, а в нього з являться надійні джерела інформації, було б доцільно налагодити певніший спосіб зв'язку. Може, навіть через спеціального кур'єра.

Коли Василь закінчив писати, за вікном уже світало.

Він устав, втомлено потягнувся. Спати не хотілось, але треба було змусити себе заснути, — вранці на нього чекає багато справ, і голова має бути свіжою.