Рекламне бюро пана Кочека

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Напровесні 1931 року з порту Пірей вийшов під грецьким прапором невеликий пароплав, який робив регулярні рейси між Балканами і південним берегом Франції. Єдиними пасажирами на борту пароплава було подружжя з Чехословацької республіки. Молодята вирушили у весільну подорож по Європі. Близько місяця вони прожили у Швейцарії. Потім побували на землі стародавньої Еллади, оглянули безсмертні руїни Парфенона, захоплюючись генієм народу, що так збагатив людство в усіх галузях мистецтва і науки, помилувалися палкою блакиттю моря навколо берегів Греції і тепер їхали до Франції.

Надвечір повіяв дужий норд-ост, пароплав почало хитати. Величезні хвилі гралися ним, мов тріскою.

На відміну од своєї дружини, чоловік не піддавався морській хворобі. І коли жінка, вкрай змучена, задрімала в каюті другого класу, він вийшов на палубу, сів на лаву і з цікавістю почав спостерігати, як шаленіє море.

Хвилі з ревінням кидалися на палубу, шипіли, пінилися і скочувалися. Свинцеве небо раз у раз краяли блискавиці, гуркотів грім.

Щулячись від холодних солоних бризок, чоловік задумливо дивився в далечінь. Проходячи повз нього, матрос гукнув йому по-французьки:

— Дивіться, мосьє, щоб вас не змило за борт!..

«Е ні, не для того я об'їздив стільки країн, щоб на порозі мети опинитися за бортом!» — подумав, усміхнувшись, чоловік і в ту ж мить ясно уявив собі, як він заходить до кабінету свого начальника. Той підводиться з-за столу, йде йому назустріч і, потиснувши руку, запитує:

— Як почуваєтеся, товаришу Василь?

— Чудово, — бадьоро відповідає він.

— От і добре! То час братися до нової роботи. До важкої, цікавої, а головне — дуже потрібної роботи…

— Я, мов піонер, — завжди напоготові!

Усмішка на мить пом'якшує худе, втомлене лице начальника.

— Сядьмо сюди, — він показує на шкіряний диван біля стіни. — Слухайте мене уважно. Першочергове завдання — знайти надійне прикриття і, як кажуть актори, ввійти в роль. Коли впораєтеся з цим і пустите коріння в країні, де маєте працювати, тоді станете до діла, задля якого їдете. Тільки тоді!.. Ви їдете за кордон з єдиною метою: сповіщати про всі події, пов'язані з фашистською небезпекою. Для вас, звичайно, не новина, що правлячі кола деяких капіталістичних країн настільки засліплені ненавистю до Радянського Союзу, що не помічають, точніше не хочуть помічати хмар, які збираються над Європою. Більше того, своєю короткозорою політикою вони чи то по своїй волі, чи то мимоволі допомагають фашистським посіпакам, гадаючи, що, зрештою, зуміють спрямувати фашистську агресію проти нас…

Начальник замовкає на хвилину, немов зважуючи все щойно сказане. Мовчить і він, Василь…

— Цими днями вирушите до Чехословаччини, — мовить далі начальник. — Поїдете з радянськими паспортами, поживете серед словаків, ближче ознайомитеся з побутом, звичаями. Головне — мова. Я знаю, ви вивчали словацьку, але володієте нею слабо. Тож хоч і будете словаком, але таким, що довго жив з батьками в Росії, добре знає російську мову і не дуже рідну. Діставши чехословацьке підданство — в цьому вам допоможуть, — поїдете до Швейцарії і, тільки добре акліматизувавшись, вдосконаливши свої знання з французької мови, вирушите до Франції. Ваша зовнішність, широкі знання і досвід допоможуть вам увійти в роль. Хочу ще раз нагадати: найважче в нашій роботі — це прикриття. Мобілізуйте все своє вміння і не поспішаючи створюйте таке прикриття, щоб, як то кажуть, комар носа не підточив!..

— В якій ролі я поїду до Швейцарії і коли та як маю повернутися на Батьківщину?

— До Швейцарії поїдете з дружиною — нібито у весільну подорож, як молодята. А коли і як повернетеся додому, — дізнаєтесь у свій час…

Коли все це було? Майже рік тому. Часу минуло чимало, а здається, тільки вчора був цей день, який зовсім змінив Василеве життя…

Вітер почав ущухати. Василь підвівся і, тримаючись за канат, протягнутий уздовж палуби, спустився в каюту. Дружина його, Ліза, спала. Не вмикаючи світла, він роздягнувся і ліг. У каюті було душно, пахло фарбою. Василь перевертався з боку на бік, але сон не брав його: у пам'яті одна за одною поставали картини недавнього минулого.

… До Словаччини вони дісталися без ніяких пригод. Словаки припали їм до душі: доброзичливі, з гумором, дуже гостинні люди, багато в чому схожі на українців. Усе було гаразд. — Василь побував і в тому маленькому містечку, де він нібито народився. Побачився із своїми «родичами», уважно придивлявся до них, запам'ятовував імена, прізвища, прізвиська. У Братіславі завітав до ремісничого училища, яке начебто закінчив, — за фахом він автомеханік. Важко було тільки з мовою. Начальник правду казав: його словацької мови майже ніхто не розумів — вимова була нікудишня. Довелося затриматись у Словаччині довше умовленого строку — на цілих три місяці, щоб хоч трохи опанувати розмовну мову.

Чехословацького паспорта одержав без особливих труднощів. Голова містечка, яке Василь обрав місцем свого народження, жив близько трьох років у Росії і з палкою прихильністю ставився до Радянського Союзу. Діставши звідти листа з проханням допомогти Василеві, він видав йому офіційну довідку, в якій засвідчувалося, що пред'явником її є справді Ярослав Кочек, 1897 року народження, син Мореїки Кочекової. Потім, вернувшися із Братіслави, куди він їздив для розмови з чиновником поліцейського управління, голова дав Василеві адресованого поліцейському управлінню листа, в якому просив видати закордонні паспорти Ярославові Кочеку та його дружині Маріанні, що хочуть вирушити у весільну подорож по Швейцарії та Франції.

Чиновник Братіславського поліцейського управління, одержавши від голови двісті крон (чималі гроші як на той час), не завдавав собі клопоту зайвим розпитуванням і, записавши прізвище, ім'я та вік, звіривши фотокартки з натурою, наступного дня видав Василеві і Лізі закордонні паспорти.

Перший крок на довгому шляху, що простягся перед ними, було зроблено: Василь Сергійович Максимов став підданим Чехословацької республіки, словаком за національністю, католиком за віросповіданням, автомеханіком за фахом, а його дружина Єлизавета Володимирівна — Маріанною Кочековою…

На другий день рано-вранці пароплав під грецьким прапором причалив до однієї торгової пристані Марселя.

Коли прикордонні та митні формальності лишилися позаду, поліцейський офіцер дружньої Франції, перш ніж повернути паспорти підданим Чехословацької республіки, поцікавився: чи надовго приїхав до Франції мосьє Кочек і чи не має він наміру зайнятися комерцією? Чи є в нього у Франції родичі або близькі знайомі, якщо так, то де вони? Чи не належить мосьє Кочек до комуністичної партії? Діставши вичерпні відповіді, поліцейський офіцер повертів у руках паспорти і, не придумавши нічого кращого, спитав:

— Мені хотілося б знати, які правила прийому іноземців до Братіславського училища, де ви вчилися. Чи не скажете, мосьє, на якій вулиці те училище?

Хід був явно незграбний, і «мосьє Кочек», в душі посміхнувшись, спокійно назвав адресу училища і додав:

— Своє запитання ви можете адресувати директорові училища, панові Кібалу. Хоч старий уже в поважному віці, але й досі керує училищем.

Поліцейський офіцер, очевидно, цілком задоволений відповіддю, повернув паспорти і нагадав, — що мосьє Кочекові та його дружині дозволяється жити у Франції й вільно пересуватися по її території протягом двох місяців, після чого вони повинні або залишити країну, або продовжити дозвіл на право перебування у Франції в департаменті поліції чи в його місцевих органах.

З трьома валізами й невеликим саквояжем Василь та Ліза вийшли з порту і, найнявши таксі, попросили відвезти їх у недорогий, але пристойний готель.

Прогулюючись після обіду по гамірних, сповнених багатомовного гомону вулицях Марселя, вони обговорювали подальші плани поїздки по Франції.

— Найкраще купити старий автомобіль і в ньому мандрувати, якщо, звісно, пощастить дістати шоферські права. Так буде і дешевше, і ми більше побачимо, — неголосно сказав Василь по-російськи.

— А потім?

— Від'їжджаючи, машину продамо і виручимо ті самі гроші. Ти ж знаєш — у моїх руках усяка машина буде цілісінька.

Василь відразу ж купив у газетному кіоску карту автомобільних доріг Франції, видану спеціально для туристів, і правила вуличного руху. Наступного дня, розпитавшись у готелі про адресу магазину, де продаються старі автомобілі, вони поїхали туди.

Таксі привезло їх на околицю міста, до воріт з величезною вивіскою: «Автоательє». На обгородженому майданчику — ряди старих машин усіх країн світу, всіх марок. Підбіг моторний чоловічок, люб'язно запитав, який автомобіль і за яку приблизно ціну хотів би придбати мосьє.

— Хороший, надійний, але не дуже дорогий, — відповів Василь непоганою французькою мовою.

— Можу запропонувати майже зовсім нові — «рено», «іспано-сюїза», «паккард», «б'юїк», «фіат».

Після довгих оглядин, Василь вибрав чорний італійський лімузин «фіат» випуску 1929 року.

— Мосьє розуміється на автомобілях! — сказав моторний чоловічок і загилив таку ціну, що Василь тільки рукою махнув.

— Скільки б дали ви, мосьє?

Перш ніж відповісти, Василь попросив заправити бак, сів за кермо, проїхав по майданчику. Перевірив гальма, прислухався до роботи мотора і, пересвідчившись, що машина в пристойному стані, запропонував за неї три тисячі франків. Довгенько поторгувавшись, зійшлися на трьох тисячах восьмистах франках. Василь дав завдаток з умовою, що ательє допоможе йому дістати права шофера-аматора і дорожні знаки.

Увечері, перед тим як лягти спати, Василь довго вивчав правила вуличного руху у Франції. Вони, як виявилося, простіші, ніж у нього на батьківщині. Потім він розклав на столі карту Франції і позначив олівцем дороги, якими вони мали їхати. Ліза, напівлежачи на ліжку, читала.

— А чи не завернути нам по дорозі на Лазуровий берег? — спитав Василь. — Поживемо там трохи, подивимось, як відпочивають заможні люди. Ця хитра наука може знадобитися нам у майбутньому.

— Але жити там, либонь, дуже дорого?

— Це вже цілком залежить від нас!..

Другого дня, о дванадцятій годині, як було домовлено, до дверей готелю підкотив чорний «фіат» з номерними знаками.

Василь не полінувався ще раз оглянути машину. Впевнившись, що все гаразд, заплатив продавцеві решту грошей і поїхав з ним у дорожню поліцію по права.

Там йому сказали, що звичайно права видають через два дні, але, оскільки мосьє іноземець, то щодо нього діють інші правила…

Минуло три дні, Василь почав хвилюватися — нудно було сидіти в Марселі без діла. Він знову поїхав у «Автоательє» і розшукав знайомого продавця.

— Можу порадити тільки одне, — сказав той, — викладіть сотні зо дві франків, і все буде гаразд. Чиновники дорожньої поліції теж хочуть жити… За дві години я принесу вам у готель права — і не тимчасові, а безстрокові!..

І він додержав слова.

Дороги у Франції були чудові. Обабіч тяглися садки. Дерева стояли в повноквітті, і Лізі здавалося, що машина мчить суцільним квітником. Вражала ретельність, з якою було оброблено кожен клаптик землі.

— Поки що все йде добре, так? — запитав Василь, не зводячи погляду з дороги.

— Не будемо випробовувати долі. Ти ж знаєш, я забобонна…

— Смішно це чути від тебе!

— Зовсім не смішно. Я просто не люблю нічого вгадувати наперед.

— Дурниці! До всякого діла треба братися як слід, і все буде гаразд.

— Заздрю твоєму характерові, упевненості в собі…

— Ну, це хтозна, — пробурчав Василь, і вони замовкли, поринувши кожен у свої думи.

На ніч зупинилися в дорожньому готелі. Не запитуючи документів, портьє мовчки дав їм ключі від номера. Це сподобалося Василеві.

— Схоже на те, що в цій благодатній країні можна жити без усяких дозволів і віз, — сказав він Лізі.

— Навряд чи з порядків у дорожньому готелі слід робити такі висновки!..

На світанку вони знову рушили в дорогу. Василь мав адресу недорогого пансіонату на Рів'єрі. Хазяйка, гожа бабуся, що скидалася на класну даму, прийняла їх вельми люб'язно і запропонувала дві чудові кімнати на другому поверсі з видом на море.

Курортний сезон ще не почався, але на Рів'єрі життя вирувало. В цю пору року, коли ще було не дуже жарко, тут відпочивали переважно літні чоловіки, що вже відійшли від справ, та старі жінки, які ще молодилися. Вода в морі була досить тепла, і вдень золотий пісок величезного пляжу ряснів різноколірними великими парасольками, кабінами, купальниками. Вечорами літні люди, немов боячись прогаяти час, веселилися аж до знемоги. З відчинених вікон ресторанів, казино та нічних клубів гриміла музика. Чоловіки у вечірніх костюмах, розмальовані старі жінки в декольтованих сукнях танцювали до нестями.

Василь незабаром зрозумів, що, живучи в недорогому пансіонаті, де зупиняються люди середнього достатку, переважно іноземці, корисних знайомств не заведеш. Перебратися ж у дорогий готель, відвідувати фешенебельні ресторани вони не могли, бо мали обмежені кошти. Тому Василь поклав не затримуватися на Рів'єрі. Проте і тут, у пансіонаті, він не марнував часу.

Людина за характером стримана, навіть потайна, Василь умів, коли цього вимагали обставини, бути люб'язним і привітним. Умів він швидко і правильно оцінювати людей. Ці якості і допомогли йому відшукати серед вісімнадцяти мешканців пансіонату потрібну людину і зблизитися з нею.

Першого ж дня Василь запримітив стрункого, модно, зі смаком одягненого брюнета середнього віку, веселого і, очевидно, легковажного француза Жана Жубера.

Мосьє Жубер завжди був у чудовому настрої і, піднімаючись по сходах до своєї кімнати, насвистував оперні арії, що, треба віддати йому належне, робив майстерно. Мабуть, він любив музику, і Василь надумав скористатися з цієї обставини для знайомства.

Якось увечері мрячив дрібний, надокучливий дощ. Багато мешканців пансіонату розійшлися по своїх кімнатах, інші зібрались у вітальні. Дехто сів до карт, а більшість нудилися, не знаючи, що з собою робити. Василь попросив Лізу заграти що-небудь на роялі. Ліза, чудова піаністка, сіла до рояля, і незабаром усі присутні повернулися до неї — навіть картярі покинули своє важливе діло.

Почувши звуки шопенівського полонеза, Жубер навшпиньки підійшов до рояля. Видно було, що він щиро насолоджувався музикою, слухав зосереджено, задумливо. Коли Ліза кінчила грати, він схопив її руку, поцілував.

— Ах, мадам! — вигукнув. — Ви прекрасна музика! Ваша чудова гра дала мені — а втім, гадаю, не тільки мені. — він окинув поглядом усіх присутніх у вітальні, — справжню насолоду. Дякую, дуже дякую!

Познайомилися.

Другого дня Жубер запросив Василя з дружиною в бар, почастував їх коктейлем, а надвечір Василь і Жубер були вже добрими приятелями. Прогулюючись із веселим французом, Василь довідався, що той — власник рекламного бюро в Парижі. Справи йдуть не блискуче, але все-таки можна жити пристойно, і він, Жан Жубер, жив би розкошуючи і навіть зумів би трохи відкласти про чорний день, аби не деякі обставини… Після тривалої паузи Жубер конфіденціально сказав новому другові, що він одружений, але стосунки з дружиною у нього кепські: дружина не розуміє його. Тому в нього є інша — чудова жінка. «На жаль, у наш час це коштує дуже дорого», — закінчив він, зітхнувши.

Перед від'їздом з Рів'єри Жубер дав Василеві свою візитку картку і просив, коли той буде в Парижі, завітати до нього.

Незабаром і подружжя Кочеків залишило Лазуровий берег.

Проживши певний час у Франції, Кочеки твердо поклали зупинитися спочатку на околиці Парижа, роздивитися і вже потім вирішити, як діяти далі.

І коли вони потрапили в маленьке затишне містечко, яке потопало в зелені, чистеньке, з брукованими вуличками, черепичними дахами, їм здалося, що вони знайшли саме те, чого шукали. У центрі містечка — невеличкий майдан. На ньому — мерія, навпроти — старенька церква зі стрілчатими вікнами і високою дзвіницею. Трохи далі — пожежна каланча. На єдиній торговій вулиці, що починалася від майдану, містились аптека, крамниці м'ясника, булочника, бакалійника, зеленяра, майстерні шевця, кравця, перукарня. Вулицю прикрашали вивіски універсального магазину і бару «Побачення друзів».

Одне слово, це було типове провінційне містечко, знайоме з описів Бальзака, Флобера, Мопассана. На самому краю містечка, на узбіччі шосе, притулилися заправочна станція, маленький гараж і майстерня для дрібного ремонту автомашин.

Це тихе містечко було розташоване за якихось двадцять п'ять — тридцять кілометрів од Парижа, що мало свої незаперечні переваги.

— Хтозна, — сказала Ліза, — може, саме тут, у «Побаченні друзів» — колись напевно це був заїзд, — зупинявся по дорозї в Париж д'Артаньян…

— Можливо, — весело обізвався Василь. — Тільки куди йому, д'Артаньянові, до нас із тобою!..

З ким, як не з хазяїном заправочної станції і ремонтної майстерні, знайде спільну мову автомеханік? Василь поїхав прямо туди і не встиг вийти з машини, як біля нього виросла постать кремезного, гладкого, червонощокого чоловіка років сорока, у шкіряному фартусі і картатій сорочці із закачаними по лікті рукавами.

— Чим можу прислужитися, мосьє? — запитав він.

— Замініть, будь ласка, масло і налийте в бак сорок літрів бензину. — Поки хазяїн працював, Василь зав'язав з ним розмову: — Гарне у вас містечко, затишне, тихе…

— О мосьє, такого містечка, як наше, не знайти в усій Франції! — Хазяїн був людина товариська і патріот свого містечка. — Нашу церкву святої Терези, яку ви бачили на майдані, збудовано в середині шістнадцятого століття. В ній є фрески славетних італійських майстрів. У нас не раз зупинялися французькі королі, щоб пополювати в навколишніх лісах. Пізніше сюди приїздив маршал імперії Мюрат. Ви звернули увагу на будинок з мезоніном біля ставка? Саме в ньому й жив уславлений полководець. А відчуваєте, мосьє, яке чудове у нас повітря? Воно мов цілющий бальзам: дихаєш — не надихаєшся.

— Ви так розхвалили своє місто, що мені захотілося трохи тут пожити, — сказав Василь.

— То чого ж?

— Якби я міг найняти невеличкий будиночок або в крайньому разі мебльовану квартиру…

— А чом би й ні? Будинок тітки Сюзанн саме пустує. Он на тому пагорбі, — хазяїн показав рукою. — Будинок дуже зручний, але ви туди не дістанетесь на машині — нема дороги.

— Не біда! Машину можна залишити у вас в гаражі. Згода?

— Авжеж! — Хазяїн ще більше пожвавішав. — Можете бути цілком певні, що ваша машина буде в мене цілісінька.

— Я не сумніваюсь у цьому, — сказав Василь.

— Може, ви хочете оглянути будинок?

— Якщо можна.

— Зараз усе влаштуємо. — І хазяїн гукнув — Гастоне!

На порозі майстерні з'явився смуглявий патлатий хлопчисько років чотирнадцяти.

— Проведи мосьє до тітки Сюзанн і скажи їй, що мосьє має намір пожити в нас деякий час.

Будиночок тітки Сюзанн задовольнив би найвибагливіший смак. Три світлі, просторі, з старовинними меблями кімнати на другому поверсі та дві кімнати і кухня на першому. І чудовий вид на місто, на пагорби та ліси навколо. Ліза була у захваті.

З тіткою Сюзанн, літньою, лагідною жінкою, домовилися швидко, і Василь сам заніс валізи нагору в дім. Ліза розпакувала їх, і незабаром усі кімнати прибрали жилий, затишний вигляд.

— Тихо тут! Гарно! У мене таке враження, що після довгих мандрів ми ввійшли до спокійної гавані, — неголосно мовила Ліза. Вона стояла біля вікна, спостерігаючи, як за далекими пагорбами заходило сонце. Василь промовчав, тільки ласкаво провів рукою по м'якому волоссю жінки. Він розумів, що це тихе містечко — лише тимчасова зупинка на довгому і важкому шляху…

Життя Кочеків у маленькому містечку налагоджувалося легко і швидко. За допомогою того ж мосьє Ренара, власника заправочної станції, вони найняли служницю. «Сам кюре рекомендує її!»— сказав мосьє Ренар. Це особливо було на руку Василеві: служниця, рекомендована кюре, мимоволі буде інформатором поліції. Сповідаючись кожної неділі, вона розповість кюре про все, що робиться і говориться в домі іноземця, а кюре в свою чергу сповістить про це комісара місцевої поліції. Тим краще, хай пересвідчаться, що Кочеки — звичайні туристи, які хочуть провести свою відпустку в містечку поблизу Парижа, бо життя тут значно дешевше, ніж у столиці.

Невдовзі Василь познайомився майже з усіма визначними громадянами містечка: з нотаріусом, учителем, булочником, хазяїном бару «Побачення друзів» мосьє Дюраном і з самим кюре, не кажучи вже про Франсуа Ренара — власника заправочної станції. З ним у Василя склалися дружні відносини. По вечорах Василь ходив у бар, — грав у карти або в доміно з новими знайомими і не пізніше дев'ятої години повертався додому. У неділю вони з Лізою ходили на ранкову месу і жодного разу не забували кинути дрібні гроші в карнавку.

Місцеві жителі незабаром звикли бачити на вулицях, у барі або в церкві цього хоч і молодого, але статечного іноземця атлетичної будови та його тендітну вродливу дружину.

Все складалося нібито щасливо. Василь знайшов гарне місце для тимчасового притулку, познайомився з потрібними людьми і, здається, прихилив їх до себе. Але час минав з катастрофічною швидкістю — кінчався термін візи на їхнє перебування у Франції. Ще трохи, і їх виженуть з країни. Тоді взагалі всьому кінець. Василь думав про це день і ніч, однак поки що нічого придумати не міг. Він надіслав листа «додому», докладно змалювавши стан справ, просив у «батька» поради і допомоги. У відповідь «батько» написав, що здібності людей, їхнє вміння знаходити вихід з будь-якого становища саме й виявляються у важких і складних ситуаціях. Натякав: сам, мовляв, не маленький, думай власною головою…

Становище здавалося безвихідним, але допоміг випадок. Василь, гадаючи, що йому незабаром доведеться виїхати з містечка і що треба заздалегідь приготувати машину, зайшов до майстерні Ренара і попросив дозволу розібрати мотор й змастити вузли. Той поцікавився:

— Невже мосьє збирається нас покинути?

— Доведеться!.. Закони Франції щодо іноземців дуже суворі — скоро кінчається термін моєї візи.

Василь надів комбінезон і почав розбирати мотор. Він працював довго. Ренар не відходив од нього, уважно стежачи за роботою іноземця, і, коли той знову склав мотор, захоплено сказав:

— Ви хоч і аматор, але працюєте не гірше за професіонала-механіка!

— Ви не помилились, на батьківщині я працював автомеханіком, — відповів Василь, витираючи ганчіркою руки.

— От би нам об'єднатися і працювати разом. Я давно шукаю собі компаньйона… Подумайте, з невеликими витратами нам пощастило б розширити діло, добре заробити і відкласти дещицю на старість.

— Я не проти попрацювати з вами, та й деякий капітал у мене є. Але, на жаль, термін моєї візи кінчається. До того ж іноземцеві на території Франції не можна стати підприємцем без особливого дозволу…

— Все це дрібниці, формальності! При бажанні ми знайшли б вихід.

— Яким чином?

— Дуже просто. Мер нашого містечка і начальник поліції — мої друзі дитинства. Вони не відмовляться допомогти, якщо, звичайно, ми домовимось.

— Чому б ні? Адже мені однаково доводиться заробляти на прожиток. Де ж, як не у Франції, можна добре заробити? Містечко ваше і люди припали мені до душі. Чому б і не залишитися тут?

— Тільки зважте, мосьє Кочеку, щоб розширити підприємство, нам доведеться придбати деяке обладнання. Ну, для початку, скажімо, універсальний і шліфувальний верстати, потужніший електромотор. Треба замовити нову вивіску, вмістити об'яви в газетах. А все це гроші…

— Розумію!

— Якщо станете моїм компаньйоном, то все пополам — витрати і прибутки, так? — спитав Ренар.

— Авжеж! — з готовністю погодився Василь. — Ми врахуємо капітал, який ви вклали у підприємство, полічимо майбутні витрати і, якщо половина суми не перевищить мої скромні можливості, то я ваш компаньйон. При умові, звичайно, що власті продовжать візу і офіційно дозволять мені стати тут підприємцем.

— Певен, що ми з вами знайдемо спільну мову! — сказав на закінчення Ренар, і вони попрямували у бар Дюрана хильнути по склянці вина.

Василь прийшов додому у веселому настрої.

— Ну, старенька, справи наші, здається, налагоджуються! Незабаром я буду співвласник заправочної станції, гаража, ремонтних майстерень і загрібатиму купу грошей. І станемо ми з тобою типовими буржуа! — Василь говорив по-російськи, знаючи, що служниця давно пішла додому.

— О господи! Саме про це я і мріяла все життя… А ще що?

— А ще ми дістанемо дозвіл на проживання у Французькій республіці і на право мати підприємство! — І Василь розповів їй про свою розмову з Ренаром. — Ну то як, вартий чогось твій чоловік!?

— А інакше я б за тебе й заміж не вийшла! — засміялася Ліза.

— Тільки в усьому цьому є одне «але», — сказав Василь.

— Яке?

— Увійшовши в компанію з Ренаром, мені доведеться багато працювати в майстерні — вільного часу не буде зовсім. І вийде, що я приїхав за тисячі кілометрів, щоб жити, як буржуа середнього достатку.

— І все-таки, поки що нам нічого іншого не лишається. Хіба ти забув, що ми повинні пустити коріння в країні і тільки потім…

— Сам знаю, що треба вхопитися за цю пропозицію, вхопитися обома руками!

— А коли б ти поставив Ренарові умову, що сам не працюватимеш? Можеш послатися на мене: дружина, мовляв, не хоче, щоб я працював за простого механіка.

— Дивачка, Ренарові потрібні насамперед мої руки. Компаньйона з грошима він знайде, а от висококваліфікованого механіка… А втім, здається, я вже придумав!.. За існуючими правилами, іноземцеві, який домагається дозволу жити на всій території Франції, спершу дають квитанцію, так звану «ресе-пісе», котра потверджує, що він подав заяву і має право, доки дістане відповідь, жити у Франції де завгодно. Трапляється, що відповідь затримується, і той, хто має квитанцію, спокійнісінько живе тут хоч і довіку. От я і домовлюся з своїм майбутнім компаньйоном, що, одержавши квитанцію, внесу в підприємство свій пай і працюватиму в майстерні три дні на тиждень, звичайно, з відповідним зменшенням моєї частки в прибутках. А коли матиму дозвіл залишитися у Франції — «карт-д'ідентіне» — стану повноправним компаньйоном і почну працювати на повну силу. До того часу багато води спливе в Сені, і ми придумаємо що-небудь ще!

— Наче все виходить логічно, — відповіла Ліза. — Усі знають, що ми приїхали до Франції, щоб побувати в музеях, картинних галереях, оглянути пам'ятки архітектури. А ось уже майже півтора місяця сидимо тут і, власне, нічого не бачили. Чому б нам не скористатися випадком і, доки дістанемо дозвіл, не бувати частіше в Парижі; тим більш, що я, твоя дружина, вивчаю історію мистецтва!..

Днів через два до Василя прибіг хлопчисько з гаража.

— Мосьє Кочеку, хазяїн просить вас зайти. Він сказав, що в нього невідкладна справа.

— Добре, Гастоне, зараз прийду. А це тобі на кіно! — Василь кинув хлопцеві срібну монету.

Ренар сказав Василеві, що сьогодні вони можуть побачитися з мером міста і начальником поліції.

— Ми домовилися зустрітися в Сен-Клу, недалеко звідси, і там, за вечерею в ресторані, про все побалакати. Такі справи, знаєте, найкраще обмірковувати якнайдалі від сторонніх очей і вух!..

Вони приїхали в Сен-Клу трохи раніше. Столик було замовлено по телефону, метрдотель провів їх у глиб залу.

Ренар замовив закуски, вина і конфіденціально сказав Василеві:

— Мої друзі цілком схвалюють ідею нашої з вами спілки. Вони, як і всі жителі нашого містечка, дуже високої думки про вас і про вашу чарівну дружину. Ви людина ділова, твереза, скромна, до того ж релігійна. Не дивіться на мене так здивовано. Я знаю, що кажу!..

— Дуже радий, що у вас і у ваших друзів склалася така приємна думка про мою скромну особу. Я теж одразу відчув до вас прихильність і довіру, дорогий мосьє Ренаре!

Незабаром прийшли гості. Ренар відрекомендував мерові і начальникові поліції свого майбутнього компаньйона.

Вечеря була невимушена. Фурньє, мер містечка, він же директор відділення банку «Ліонський кредит» і представник страхової компанії, добродій років сорока п'яти, з помітним черевцем, як виявилося, дотепний і веселий співрозмовник. Він багато пив, не п'яніючи, тільки обличчя його зробилося багряне. Начальник поліції Руле, високий, худий, ставний, був похмурий і не дуже балакучий. Коли його про щось питали, відповідав ввічливо, але коротко.

Під час десерту перейшли до ділових питань. Мер сказав, що він знає про бажання мосьє Кочека оселитися в їхньому містечку і стати компаньйоном всіма поважаного мосьє Франсуа Ренара, і одразу ж додав, що стати самостійним підприємцем або компаньйоном підданого Французької республіки іноземцеві нелегко. Всі підприємства реєструє торгова палата департаменту, причому неодмінна умова реєстрації — наявність у майбутнього підприємця досить солідного поточного рахунку в банку, дані про джерела статку і прибутків, рекомендації людей, що користуються бездоганною репутацією.

— У мене на батьківщині, крім посагу дружини, є невеликі заощадження. Посаг мадам Кочекової становить значну суму, але він для мене недоторканний: самі розумієте — всяк у житті буває… Я напишу батькові, і він негайно перекаже мені тисяч сім-вісім франків. Гадаю, що попервах такої суми цілком досить для розширення підприємства. — Василь подивився на Ренара, і той кивнув на знак згоди. — До речі, якщо не помиляюсь, пане мер, ви директор місцевого відділення банку «Ліонський кредит»?.. Якщо дозволите, я відкрию свій поточний рахунок у вас і попрошу батька переказати гроші у ваш банк.

— Будь ласка, ви можете відкрити поточний рахунок хоч завтра! — сказав Фурньє і додав: — Уранці подасте заяву начальникові поліції, нашому другові Руле, — він видасть вам квитанцію. Так, Жермене?

Той мовчки кивнув.

— Як бачите, мосьє Кочеку, все складається цілком сприятливо. Коли надійдуть гроші на ваш поточний рахунок, я дам вам рекомендацію для торгової палати. Думаю, те саме зробить на наше прохання і власник бару, мосьє Дюран. Я не помиляюсь, Франсуа?

— Авжеж, — обізвався Ренар.

— Дюран вельми поважана у наших краях людина. Окрім бару, він має ще великі виноградники, — сказав мер.

— О, Дюран — грошовитий, — додав начальник поліції.

— Чому б нам не відзначити наші перші успіхи? — Ренар покликав гарсона і звелів подати пляшку шампанського.

Сплатити за вечерю хотів був він сам, але Василь не дав йому.

— Ми з вами майбутні компаньйони, мосьє Ренаре, отже, все порівну — і прибутки і витрати, так буде справедливо, — сказав він жартома і сплатив половину рахунку.

Його вчинок не пройшов повз увагу мера і начальника поліції. Вони схвально перезирнулися, що, мабуть, означало: «Цей Кочек, здається, не скнара, але й не марнотрат, — він собі на умі».

Повернувшись додому, Василь узявся писати листа до «батька» в далеку Словаччину. Розуміючи, що хоч Франція і вільна країна, але начальник поліції напевне захоче ознайомитися із його листом за кордон, Василь писав особливо ретельно, обмірковуючи, кожне слово.

Закінчивши листа, він покликав Лізу і прочитав їй уголос:

— Ну як, досить ясно? — запитав Василь.

— Цілком. От коли б скоріше переказали гроші…

— Перекажуть, я не сумніваюсь. Незабаром ми перейдемо на самооплатність і не будемо для наших тягарем!

— Це було б чудово, — відповіла Ліза.

Як домовилися напередодні, Василь прийшов уранці до начальника поліції Жермена Руле і попросив видати йому дозвіл на проживання у Франції, оскільки він має намір вкласти значну суму грошей у підприємство Франсуа Ренара, громадянина Французької республіки, і стати його компаньйоном.

Руле прийняв Кочека ввічливо, посадив у крісло, уважно прочитав заяву:

— Дуже добре, так, чудово! — нарешті мовив він, але все-таки продемонстрував свою владу. — Будьте ласкаві, мосьє Кочеку, скажіть: працюючи в себе на батьківщині як автомеханік, ви належали до профспілки? До якої?

— Що ви, мосьє Руле, яка там профспілка? Я ж був молодшим компаньйоном, тобто в очах профспілкових керівників мерзенним буржуа!

— Зрозуміло, — поліцейський схвально кивнув головою і, подумавши трохи, поставив наступне запитання: — Ви газети передплачуєте?

— Ні, інколи купую в кіоску «Матен» або «Ентрансіжан», щоб краще опанувати французьку мову і знати новини.

— А за яку партію ви голосували під час останніх виборів у себе на батьківщині?

— За нашого президента, пана Бенеша.

— Здається, у вас у Чехословаччині багато комуністів?

— Уявлення не маю! Я взагалі політикою не цікавлюсь.

— Як ви гадаєте, мосьє Кочеку, чи можна встановити на землі рівність, як твердять комуністи?

— Нісенітниця! Я працюю в поті чола, бережу кожен сантим і, зібравши невеликий капітал, відкриваю власне підприємство. А інший ледар і лежень хоче зрівнятися зі мною, нічого не роблячи! Ні, мосьє, це несправедливо!

— Я теж так думаю, — сказав на закінчення начальник поліції і видав Василеві квитанцію.

Тижнів через два надійшла відповідь од «батька». Кочек-старший писав, що він схвалює намір сина стати компаньйоном шановного пана Франсуа Ренара, тим паче у ділі, яке він добре знає. Правда, коли вже Ярослав надумав оселитися у Франції, було б краще жити в Парижі, де напевно значно більше можливостей для здібної і ділової людини. Звичайно, не личить молодому жити далеко від батьківщини, але, з другого боку, справжня батьківщина там, де добре живеться. Старий сповіщав, що переказав сім тисяч франків на адресу, вказану сином. «Зрозумій, — писав він, — сім тисяч франків — то ціле багатство, втратити їх легко, а от заробити набагато важче».

Читаючи «батькового» листа, Василь усміхався. «Молодці, все розуміють», — думав він. А слова про те, що в Парижі більше можливостей, цілком ясні: адже його кінцева мета — Париж. Та для цього потрібна серйозна підготовка, — от він і взявся до цієї підготовки.

Незабаром Фурньє сповістив пана Я. Кочека офіційним листом, що на його поточний рахунок надійшло з Чехословаччини сім тисяч франків.

Тепер Василеві треба було зареєструвати в торговій палаті департаменту половину ремонтної майстерні на своє ім’я і тим самим остаточно зміцнити становище. Людина, яка має власне діло, — то постать, то опора суспільства. Власті ставляться до неї з довірою.

Уранці Василь, поголений, у білосніжній сорочці з накрохмаленим комірцем, у модній смугастій краватці, бадьоро ввійшов у гараж. У цей ранній час шосе безлюдне — рідко хто заправляє машину. Ренар сидів за конторкою, і, підперши рукою щоку, дивився на дорогу. Побачивши Василя, він одразу пожвавішав.

— О, мосьє Кочек, доброго ранку! Чудово, що ви завітали! — Він міцно потис руку майбутньому компаньйонові.

Василь почав ділову розмову.

— Батько переказав на мій поточний рахунок сім тисяч франків, — мовив він. — Про це сповістив мене вчора шановний мосьє Фурньє.

Василь показав повідомлення і одразу зрозумів, що звістка про надходження грошей уже долетіла до хазяїна гаража.

— Дуже радий! — Ренар задля ввічливості перебіг очима записку. — Сподіваюсь, ми з вами сьогодні ж домовимося про все і, не гаючи часу, оформимо наші взаємовідносини. Самі бачите, гараж пустує, заправочна колонка не діє. Інша річ — ремонт!

— Ви, мабуть, уже підрахували кошти, які вклали в підприємство, і додаткові витрати на організацію ремонтної майстерні? — спитав Василь.

— Так, так, звичайно! — Ренар підійшов до конторки і дістав товсту бухгалтерську книгу. — Тут враховано все до сантима і, запевняю вас, нічого не перебільшено.

— Мосьє Ренаре, я вам вірю, як самому собі. Не завдавайте собі клопоту подробицями — досить буде, якщо ви назвете остаточні цифри.

Ренар виписав цифри акуратно колонкою на окремий аркуш і подав його Василеві.

— Я вклав у підприємство шість тисяч чотириста франків, — сказав він. — 3 цієї суми знімаю дев'ятсот франків за те, що понад п'ять років користувався гаражем. Гадаю, так буде справедливо. Лишається п'ять тисяч п'ятсот франків…

Потім він сказав, що на купівлю обладнання для ремонтної майстерні та інші витрати, аж до об'яв у газетах, треба буде шість тисяч шістсот франків.

— Таким чином, мосьє Кочеку, — закінчив він, ваша частка становитиме шість тисяч п'ятдесят франків. Вважаю, доцільно зареєструвати наше підприємство в торговій палаті з капіталом сорок тисяч франків. Правда, це потребуватиме деяких додаткових витрат на податок, але вони виправдають себе. Чим більший капітал має підприємство, тим воно солідніше, тим більший кредит йому надаватимуть. Ви згодні зі мною?

— Я внесу свою частку одразу ж, тільки-но буде оформлено у нотаріуса нашу домовленість, — сказав Василь. — Однак у мене є до вас прохання. Справа в тому, що моя дружина вивчає історію мистецтва і сама трохи малює. Їй конче потрібно бувати в музеях і картинних галереях вашої країни, ознайомитися з пам'ятками архітектури. В майбутньому, можливо, вона навчатиметься далі в Сорбонні. Тому я хотів би попервах мати вільними два-три дні на тиждень, — звичайно, з відповідним зменшенням моєї частки в прибутках. Згодом у цьому не буде потреби. До того ж я дістану позитивну відповідь на мою заяву, що остаточно зміцнить моє становище у Франції. Ренар замислився, почухав потилицю.

— Відверто кажучи, я запропонував вам стати компаньйоном після того, як побачив вашу роботу і впевнився, що ви справді майстер. Звичайно, гроші, які ви вносите, теж на вулиці не лежать… Але ж найрозкішнішою вивіскою доброї слави не зробиш. Втім, коли ви ставите такі умови, виходить, так треба. І мені лишається тільки погодитися, з одним, правда, застереженням: коли буде спішне замовлення — працювати разом, потім уже викроюйте вільні дні!

— Мосьє Ренаре, почнемо працювати, а там видно буде! Ми ж друзі і завжди зможемо домовитись!

На тому й постановили. Протягом найближчих днів виконали всі формальності, і нове підприємство з основним капіталом сорок тисяч франків було зареєстровано в торговій палаті департаменту під назвою «Ремонтна майстерня Франсуа Ренар і компанія».