Рекламне бюро пана Кочека

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Настійні поради «батька» поїхати до Німеччини відповідали бажанню самого Василя побувати там і все побачити на власні очі. Надто вже тривожні, часом просто неймовірні, а часом і суперечливі вісті надходили звідти. Але перед поїздкою до Берліна слід було ще раз порозумітися з німецькими кінопрокатними конторами. Запит від них було одержано до того, як владу захопили фашисти, і за цей недовгий час багато що перемінилося. Треба було також одержати візу німецького консульства у Парижі на право відвідати Німеччину. За чутками, візи тепер давали неохоче і далеко не всім.

Раніше замовленням із-за кордону фірма «Жубер і компанія» особливого значення не надавала. Тепер до цих замовлень ставилися дуже серйозно: з'явилися симптоми, які свідчили, що внутрішній ринок звужується, — замовлень, особливо з провінції, поменшало. Знайти точне пояснення цьому було важко — чи то провінція мала досить рекламних виробів фірми, чи у Франції торгівля скорочувалася. Так чи інак, збут зменшився, в складах зібралося багато нереалізованих виробів.

Василя не дуже турбувало скорочення збуту, — він це передбачав і забезпечив фірму постійними замовленнями великих столичних магазинів та кількох кінотеатрів у центральних районах міста. В найгіршому разі, можна було зменшити обсяг роботи майстерень і обмежитися виконанням тільки цих замовлень, — фірма могла б існувати, очікуючи кращих часів. Враховуючи сумний досвід Жубера, Василь створив резервний капітал, який, на його думку, мав захистити фірму від примх ринку. Він добре розумів, що будь-яке скорочення обсягу виробництва негайно позначиться на доброму імені фірми. Кожен може подумати: коли пішли на скорочення і звільнили робітників, то, виходить, справи у них поганенькі. Про це найперше довідаються поставники, а за ними і банки, що ведуть фінансові операції фірми і дисконтують її векселі. Отут і допоможе резервний капітал — він дасть можливість вчасно скупити векселі і виконати дострокові платежі, щоб напустити туману.

Однак до великих замовлень з інших країн слід поставитися досить серйозно. Щоправда, італійські фірми збільшили замовлення. Почали надходити замовлення і з Англії. Василь мав намір під час своєї поїздки до Німеччини поєднати корисне з приємним: укласти вигідні контракти з німецькими фірмами й побачити на власні очі, що там коїться. Він написав листа в Берлін, висловивши побажання приїхати туди особисто і на місці домовитися про все, якщо кінопрокатні контори не змінили свого наміру.

Чекаючи відповіді з Німеччини, Василь поринув у поточні справи. Наближалося літо, і він оформив угоду на оренду другого поверху будинку Сар'яна, хоч журналіст і вважав це зовсім зайвим.

— Не розумію, навіщо ці формальності? — казав він. — Приїжджайте і живіть собі на здоров'я коли хочете й скільки хочете!

Думав Василь і про купівлю автомобіля найновішої марки. Дорога машина надала б ще більшої ваги й авторитету її власникові не тільки в очах консьєржки, сусідів, членів тенісного клубу, але й ділових людей. Він вибрав чорний лімузин американської марки «б'юїк». Після продажу старенького «фіата», що добре послужив йому, доклав ще вісім тисяч франків. Зате яку красуню машину він придбав! Потужний шестициліндровий мотор, м'які амортизатори, надійні гальма, плавний хід, а оздоблення!..

Вечорами Василь, як і досі, бував у тенісному клубі, хоч після слів фабриканта про підозрілих іноземців йому доводилося докладати чимало зусиль, щоб триматись, як колись, невимушено.

Дізнавшись про намір Василя поїхати в Берлін, Маріньє сказав йому, що Франсуа Понсе, посол Франції в Німеччині, — його близький друг. Отож Маріньє може дати мосьє Кочекові рекомендаційного листа.

— В наш тривожний час не завадить мати впливових заступників, особливо у теперішній Німеччині!.. Франсуа — мій земляк, шкільний товариш. Він зробить усе, щоб ваше перебування в Німеччині було якнайприємніше.

— Я вам дуже вдячний, мосьє Маріньє! Неодмінно скористаюся з вашої люб'язності.

— Не треба дякувати. Сподіваюсь, повернувшись із Німеччини, ви розкажете нам про все, що там побачите…

— Звичайно, якщо тільки зможу задовольнити хоча б частково вашу цікавість!..

Розмова відбувалася в присутності де ла Граммона. Він подивився на Василя і, посміхаючись, сказав:

— Ви прекрасно розберетеся в усьому, що побачите в Німеччині, і, безумовно, зумієте задовольнити найбільшу цікавість до тамтешніх подій!

— Вам дуже важливо знати, мосьє Кочеку, що діється по той бік Рейну, — сказав Маріньє. — Гітлер, на мою думку, нападе передусім на своїх слабких сусідів, отже, і на вашу вітчизну. Заворушилися судетські німці, — вони вимагають цілковитої автономії, а це означає початок розчленування Чехословаччини. В Австрії з кожним днем посилюється рух прихильників аншлюсу…

Василеві було приємно, що Маріньє і де ла Граммон розмовляють із ним досить відверто, і йому хотілося збагнути причини того. Чи це тільки прояв симпатії до нього, чи справа ще й у тому, що він словак за національністю, отже, потенціальний ворог фашизму?

Наступної суботи Василь і Ліза подалися до Сар'янів, — уже не в гості, а додому. Угода на оренду другого поверху лежала у Василя в кишені.

Вечеряли разом. Василь привіз наїдків, вин і цим розсердив журналіста.

Дізнавшись, що Маріньє обіцяв Василеві рекомендаційного листа, Сар'ян сказав:

— Неодмінно скористайтесь цим листом! Франсуа Понсе старий дипломатичний вовк, і з його допомогою багато дверей розчиняться перед нами. В усякому разі, за посередництвом французького посольства ви зможете побачити і почути в Берліні значно більше, ніж коли б діяли самостійно.

Нарешті надійшла відповідь із Берліна. Одна з двох кінопрокатних контор (другу, як з'ясувалося потім, закрили — її власником був єврей) повідомляла, що готова встановити ділові зв'язки з рекламною фірмою «Жубер і компанія» і рада приїзду представника фірми, пана Кочека.

Щоб виїхати, треба було виконати останню формальність — одержати візу в німецькому консульстві. Василь пішов у генеральне консульство Німеччини в Парижі й звернувся до чергового чиновника з проханням видати йому візу для поїздки до Німеччини строком на два місяці.

Кожного разу, коли треба було пред'являти чехословацький паспорт, Василь хвилювався, хоч паспорт одержав у самій Чехословаччині, дотримуючись усіх формальностей. Він уникав зустрічей зі своїми «співвітчизниками», не ходив до посольства й консульства Чехословацької республіки у Франції й досі навіть не зареєстрував там паспорта, що мав би зробити згідно з правилами.

Те, що сталося в німецькому генеральному консульстві, перевершило найбільші побоювання Василя. Чиновник, який зустрів його спочатку вельми люб'язно, відразу став суворим, коли дізнався, що Кочек — словак за національністю і підданий Чехословацької республіки.

— Власне, що спонукує вас відвідати Німеччину? — сухо запитав він.

Василь пояснив — ввічливо й докладно.

— Хіба не можна листовно відрегулювати ваші комерційні стосунки з діловими колами Німеччини? — допитувався чиновник.

— Не зовсім розумію вас, — сказав Василь. — Як саме встановлювати зв'язки з діловими колами тієї чи іншої країни, шляхом листування чи через особисті контакти — вирішує наша фірма. І в даному разі я прийшов до вас не радитися, а одержати візу.

Чиновник, пропустивши його слова повз вуха, докинув без всякого зв'язку з попередніми запитаннями:

— Якої ви національності?

— Словак.

— Чи мали раніше ділові зв'язки з єврейськими фірмами в Німеччині?

— Ні. Досі наша фірма взагалі не мала ділових зв'язків із Німеччиною. Це наша перша спроба. Саме тому нам і хотілося б мати особистий контакт із діловими колами, тим більше, що Берлінська кінопрокатна контора люб'язно запросила приїхати нашого представника. — Василь подав чиновникові листа, якого одержав з Берліна.

Той перебіг очима листа і знову спитав:

— Як ви ставитесь до останніх подій у Німеччині?

— Я комерсант і політикою не займаюся, та все ж відповім на ваше запитання. На мій скромний погляд, встановлення тієї чи іншої системи правління — внутрішня справа кожної суверенної держави, і нікого, крім цієї держави, стосуватися не повинна.

Чиновник подав йому анкету.

— Прошу, заповніть анкету, залишіть у нас паспорт і заяву, в якій докладно поясніть причини, що спонукують вас відвідати Німеччину.

Віддаючи за кілька хвилин чиновникові паспорт, заяву і заповнену анкету, Василь запитав:

— Коли дозволите приїхати до вас по візу?

— Зайдіть днів через п'ять. Але немає ніякої гарантії, що ви одержите візу.

— Чому ж?

— З багатьох причин, роз'яснювати котрі не мій обов'язок! — обірвав його чиновник.

Зрозумівши, що йому можуть не дати візу, Василь того ж вечора в тенісному клубі розповів Веберові про свою розмову з чиновником.

— Звісно, справа не в грубості чиновника, а в тому, що мені можуть не видати візу, — сказав він. — А мені вкрай необхідно поїхати в Берлін і спробувати домовитися з тамтешніми діловими колами. Тут, у Франції, збут нашої продукції зменшується з кожним днем, і ми змушені шукати нові ринки поза Францією. Дуже прошу, якщо вам неважко, допоможіть.

— Не турбуйтеся, — сказав Вебер. — Я можу це владнати. За чотири дні приїжджайте до нас і одержите візу.

— Скажіть, чому взагалі так неохоче дають візу для поїздки до Німеччини?

— Після того, як владу захопив Гітлер, у Німеччині чинять не дуже гарні речі… Звичайно, нікому не хочеться, щоб правда просотилася в інші країни. — Вебер понизив голос: — Крім того, ви чехословацький підданий. А з деякого часу ставлення до ваших співвітчизників не зовсім доброзичливе, щодо цього надіслано навіть спеціальний циркуляр…

Вебер дотримав слова. Коли за чотири дні Василь знову пішов у генеральне консульство Німеччини, той же чиновник повернув йому паспорт з візою і навіть побажав приємної подорожі.

Купивши квиток у вагон першого класу, Василь сів у поїзд на Північному вокзалі і вирушив до Берліна. На душі було неспокійно, хоч він усіляко намагався приховати це від Лізи, що проводжала його…

Готель «Кайзергоф», в якому Василь найняв номер, був комфортабельний — чудове обслуговування, ідеальна чистота, — але надміру дорогий. Однак Василь свідомо робив зайві витрати: кожному ж ясно, що комерсант з незначними прибутками і невеликим капіталом не найматиме номер у готелі «Кайзергоф» і не обідатиме в ресторані «Унтер-ден-Лінден».

Перше неприязне враження про Берлін склалося у Василя ще у вестибюлі готелю, коли вишколений портьє, тримаючи його паспорт, запитав чемно — чи не іудей пан Кочек?

Василя обурила така безцеремонність, але відповів він стримано:

— Ні, я словак за національністю і католик за віросповіданням. Усе ж дозвольте дізнатись — яке це має значення?

— Іудеям зупинятися у нас не можна…

У номері Василь поголився, надів свіжу сорочку, інший костюм і спустився в ресторан поснідати. Щоб мати кілька вільних днів і роздивитися трохи, він надумав відкласти знайомство з представниками кінопрокатної контори.

Поснідавши, Василь вийшов на вулицю. День був похмурий. Сірі хмари, що затягли небо, опустилися зовсім низько. Дув холодний, пронизливий вітер. Василь мерз у легкому демісезонному пальті, а проте довго стояв біля вітрин магазинів, розглядаючи без смаку оформлені реклами.

Назустріч раз у раз траплялися молодики в напіввійськовій коричневій формі. Складалося враження, що Берлін перетворився на військовий табір. Люди в коричневій формі вітали один одного, рвучко витягаючи праву руку вперед. Цього фашистського вітання, яке стало згодом символом варварства й нечуваної жорстокості, Василь досі не бачив.

Він дійшов до якогось майдану. З вікон і балконів будинків звисало багато прапорів, які тріпотіли на вітрі. Площею йшов духовий оркестр, ревли труби, гриміли литаври. За оркестром марширували загони парубійків у тій же коричневій формі. Порівнявшись із чотириповерховим сірим будинком, з балкона якого звисав велетенський прапор із свастикою, оркестр змовк. Демонстранти, вітаючи прапор, рвучко витягли праву руку вперед і тричі вигукнули: «Хайль, хайль хайль!..» Мабуть, у цьому сірому будинку містився центр націонал-соціалістської партії чи, може, його берлінське відділення.

Загони поділилися на групи, немов на фізкультурному параді.. І незабаром на майдані яскраво спалахнуло кілька вогнищ. До них під'їжджали важкі грузовики, повнісінькі книжок.

Парубійки в коричневому кидали книжки у вогонь. Високі стовпи диму здійнялися в небо…

Берлін щогодини підносив приїжджому нові сюрпризи. На вулицях з ранку до пізнього вечора гриміли духові оркестри, за ними нескінченними колонами марширували шибайголови в коричневій формі. На майданах влаштовувалися паради, багатолюдні мітинги, на яких виступали відомі діячі націонал-соціалістів, закликаючи молодь викоренити на німецькій землі комуністичну заразу, знищити євреїв і готуватися до завоювання життєвого простору. Повсюди громили єврейські крамниці і магазини. У ці ж дні фашистський офіціоз «Дойче беобахтер» надрукував постанову, що зобов'язувала всіх іудеїв незалежно од віку, статі, звання і майнового стану носити на лівому боці грудей знак, який свідчив про національність.

«Батько» мав рацію, настійно радячи мені поїхати до Берліна, — думав Василь. — Ніякі статті, хоч би як талановито їх було написано, не можуть дати навіть приблизного уявлення про те, що таке справжній фашизм…»

27 лютого, ввечері, почалася пожежа рейхстагу. Василь спочатку не надав цьому значення — хіба мало пожеж виникає у містах! Але з вечірніх газет він дізнався; слідчі органи вважають, що рейхстаг підпалили комуністи, і все збагнув. Одразу ж піднялася нова хвиля терору по всій Німеччині. Спеціально створені органи державної безпеки арештовували всіх, кого підозрювали в належності до комуністичної партії або співчутті їй, арештовували й соціал-демократів. Хапали євреїв, садовили в товарні вагони і вивозили невідомо куди. Тільки найбагатшим із них щастило за нечувано великі гроші дістати закордонні паспорти і виїхати з Німеччини…

Щоб не викликати підозри своїм неробством, Василь зателефонував Берлінській конторі кінопрокату. Розмовляв із ним директор контори Хойзінгер. Він висловив задоволення з того, що пан Кочек приїхав, і люб'язно запропонував зустрітися з ним сьогодні, якщо, звичайно, у пана Кочека немає важливіших справ.

Пан Кочек не мав важливіших справ, оскільки приїхав у Берлін саме з цією метою. Тому він пообіцяв прийти до пана Хойзінгера о дванадцятій годині дня. Кінопрокатна контора була на другому кінці міста — досить далеко від центра. Василь узяв таксі.

Водій, щупленький чоловічок середнього віку, був балакучий. Василь дізнався, що він не власник машини, як багато хто з берлінських таксистів, а працює в наймах у хазяїна. До цього він два роки був безробітний. Тепер, завдяки піклуванню фюрера, становище змінюється — життя налагоджується, кількість безробітних щодень скорочується. Фюрер обіцяв роботу всім німцям, а він не така людина, щоб не виконати своїх обіцянок!.. Ні, в партії націонал-соціалістів не перебуває, але на найближчих виборах голосуватиме за неї… Заробляє не дуже багато, та це все-таки краще, ніж жити з дружиною і двома маленькими дітками на жалюгідну допомогу для безробітних… Нічого, трохи терпіння, і німці теж почнуть жити як люди!.. Гітлер нікому не дозволить грабувати Німеччину, як грабували її досі. Він не платитиме жодного пфеніга Антанті за проклятою Версальською угодою!..

Слухаючи просторікання шофера, Василь починав розуміти, чому значна частина населення Німеччини підтримує фашистів. Гітлер не тільки дає німцям роботу, але й майстерно грає на їхньому ображеному національному почутті, обіцяючи в недалекому майбутньому здобути життєвий простір і панування над іншими народами. І знову почуття занепокоєння, неясної тривоги стиснуло Василеве серце…

Хойзінгер зустрів Василя як давнього знайомого, відрекомендував його своїм помічникам, потім, частуючи гостя коньяком і чорною кавою у своєму кабінеті, почав ділову розмову. Так, вони добре поінформовані про успіхи рекламної фірми «Жубер і компанія», особливо в галузі кіно. Кінопрокатна контора готова укласти угоду на виготовлення і поставку тематичних об'ємних рекламних установок. Спочатку — для рекламування американських і французьких фільмів — мабуть, художники фірми з цими фільмами знайомі. Якщо рекламні установки матимуть успіх, може постати питання про рекламування німецьких фільмів. А це значно складніше й відповідальніше: реклама повинна відбивати сучасну німецьку ідеологію…

Обговоривши попередні умови, Василь висловив бажання ознайомитися з практикою кінопрокату в Німеччині й з цією метою відвідати ще кілька міст — ну, скажімо, Гамбург, Мюнхен, Лейпціг, Дрезден. Хойзінгер обіцяв дати Василеві рекомендаційні листи на ім'я керівників філіалів. Листи ці принесуть йому в номер завтра. А до повернення пана Кочека з поїздки буде готовий і контракт. Хойзінгер погодився видати аванс в рахунок майбутніх замовлень і навіть узяти на себе частину витрат, пов'язаних із поїздкою Василя по країні.

На запитання, що трапилося з другою конторою кінопрокату, яка виявила бажання свого часу встановити ділові контакти з фірмою, Хойзінгер відповів:

— Бачте, пане Кочеку, уже понад століття ділки єврейської національності захопили всі фінанси Німеччини. Не вкладаючи жодної марки в індустрію, не сприяючи розвитку промисловості країни, вони прибрали до рук банки, торгівлю, видовища, місця розваг і на цьому наживали неймовірно великі гроші. Ясна річ, справжні господарі країни — німці — не могли терпіти без кінця-краю цей хижацький грабунок. Через те віднині євреям заборонено бути підприємцями. З цієї ж причини закрито і кінопрокатну контору Ліфшица…

— Отже, тепер ваша контора стала монополістом в галузі кінопрокату і не боїться конкуренції? — мовив Василь, нічим не виказуючи свого ставлення до цього жахливого, але зовсім не нового способу усунення конкурентів.

— Якщо хочете, так, — скромно відповів Хойзінгер. — Останнім часом оборот наш майже подвоївся і має тенденцію до дальшого збільшення… Криза припинилася, економіка країни на піднесенні, безробіття ліквідується — отже, в кінозалах буде більше глядачів!..

Перед тим як виїхати з Берліна, Василь мав зайти у французьке посольство й передати Понсе рекомендаційного листа. Щоправда, за ці дні не виникло потреби звертатися до високого заступництва, але було б неввічливо не передати послові листа від друга.

Не знаючи, що Парізерплац, де містилося французьке посольство, близько від готелю, Василь найняв таксі й за хвилину опинився біля масивних воріт гарного особняка. Але пройти в посольство було не так просто. Здоровило воротар, не слухаючи пояснень Василя, повторював одне й те саме: «Якщо мосьє хоче передати листа панові послу, хай залишить тут, зазначить свою адресу, і пан посол повідомить мосьє про час, коли його зможуть прийняти». Василь написав на звороті візитної картки назву свого готелю і залишив її з листом у сторожа. Потім вернувся в номер. Для невдоволення підстав не було: лист Маріньє він передав, а що його не пустили в посольство — то вже він не винен.

У Берліні більше нічого було робити. Рекомендаційні листи Хойзінгера лежали у Василя в кишені, і другого дня вечірнім поїздом він поїхав у Лейпціг.

Супутником Василя був кремезний чоловік середнього віку, на вигляд робітник. Зав'язалася розмова. Василь не помилився: сусід в купе, як виявилося, справді був металург. Він їхав у Лейпціг провідати родичів. На запитання, чи був він безробітний, той заперечливо похитав головою. Ні, він весь час мав роботу. Щоправда, за скороченим графіком — три дні на тиждень, і заробляв мало, але все-таки йому жилося далеко краще, ніж багатьом іншим, що були зовсім без роботи… Так, належав до політичної партії — був соціал-демократом. Потім розчарувався і вийшов з партії… Ніяких репресій з боку нових властей він не боїться. Хто і на якій підставі може його зачепити, — адже він добровільно і задовго до того, як владу взяв Гітлер, зрікся соціал-демократії… Чому? Дуже просто: керівники партії були балакуни, вони вміли тільки говорити красні слова і нічого не робили для трудящих. А от Гітлер — ділова людина! Він виступає проти плутократії, думає про соціальний лад нового типу. Чому, питається, соціалізм має бути неодмінно на російський зразок, — хіба нема і не може бути інших форм? Німеччина — високорозвинена індустріальна країна і може розвиватися своїм власним шляхом. Правду кажучи, вожді німецької соціал-демократії взагалі сподівалися, що соціалізм піднесуть їм на тарілочці, — інакше навіщо їм було відкидати пропозицію Тельмана про спільні дії, коли комуністи на останніх виборах дістали майже п'ять мільйонів голосів? Об'єдналися б вони тоді з комуністами — створили б коаліційний уряд лівого напряму, і, запевняю вас, народ пішов би за ними.

— Ви знаєте факти, які свідчать про те, що нові власті обмежують діяльність великих монополій, чи, як ви сказали, плутократії, і збираються будувати якийсь новий соціалізм? — спитав Василь.

— Ні, таких фактів я не знаю… Але ж Гітлер остаточно скасував принизливу для німців Версальську угоду і показав Антанті дулю — хіба вже це не викликає захоплення? А то виходила дуже несерйозна історія, — до нас, до німців, союзники ставилися, мов до якогось колоніального народу… Самі озброювались, впроваджували в свою армію найновішу техніку, а нам усе забороняли. Нам, великій нації, забороняли мати авіацію, підводні човни, військово-морський флот!.. Дурневі зрозуміло, що союзники могли окупувати беззбройну країну, — окупували ж французи Рурську область. А репарації? Це ж неприхований грабіж! Ми голодували, у наших дітей не було молока, а французи й англійці казилися з жиру… Що не кажіть, Гітлер молодець, — він усім дав зрозуміти, що не можна до нас ставитися, як до негрів в Африці. Ми, німці, велика нація і зуміємо захистити себе!

— А хіба війну тисяча дев'ятсот чотирнадцятого затіяв не кайзер? Німецька армія зруйнувала безліч французьких міст і сіл, не кажучи вже про Росію, де зрівнювали із землею цілі райони… Ви не вважаєте, що за все це хтось теж мусить відповідати?

— Але до чого тут німці? Покарали б кайзера і його генералів! До того ж німці теж потерпіли од війни не менше, ніж французи…

Василеві стало неприємно далі розмовляти. Якщо робітник, колишній соціал-демократ, так міркує, чого ж сподіватися від дрібної буржуазії — а то ж більшість нації.

Він позіхнув і всівся зручніше, вдаючи, що хоче подрімати…

На відміну від Берліна, гомінкого, галасливого, Лейпціг здавався тихим, затишним. Поряд з широкими асфальтовими вулицями — вузенькі середньовічні бруковані вулички. Масивні, з гранітними колонами будинки офіційних установ, маленькі бюргерські особняки з гостроверхими черепичними дахами. Велетенські католицькі храми в стилі ранньої готики. Безліч парків, віковічні дерева вздовж тротуарів. І на кожному кроці — пам'ятники видатним, а частіше зовсім не вартим уваги землякам.

Лейпціг жив від ярмарку до ярмарку. Під час ярмарку місто оживало, потім знову поринало в сплячку. Між ярмарками в Лейпцігу задавали тон студенти славнозвісного університету — одного із найстаріших у Європі. За давньою цеховою традицією влаштовували карнавали друкарі й кушніри. В цьому місті друкували найкрасивіші у світі книги, виробляли добре імітовані хутра, які майже зовсім не відрізнялися від натуральних.

Керівник лейпцігського відділення контори кінопрокату, Малер, вельми люб'язний чоловік, незважаючи на заперечення Василя, всюди супроводжував його і охоче показував визначні пам'ятки рідного міста. Побували вони і на величезному майдані, де вже розпочалася підготовка до весняного ярмарку.

— Пане Кочеку, чому б вам не відвідати ярмарковий комітет і не запропонувати свої послуги? Цілком можливо, що вони зацікавляться вашою продукцією, — сказав Малер.

Другого дня, прихопивши з собою альбом фірми, вирізки із газет, відгуки торгових палат і численних замовників, Василь разом з Малером подався до ярмаркового комітету.

Пропозицією співвласника паризької рекламної фірми зацікавилися. З Василем довго розмовляли і пообіцяли дати остаточну відповідь за два-три дні. Робити було нічого, — Василь знічев'я нудьгував у Лейпцігу, терпляче очікуючи відповіді комітету.

Нарешті віце-голова ярмаркового комітету повідомив Василя телефоном, що комітет згоден укласти з фірмою «Жубер і компанія» угоду на значну суму, якщо фірма пообіцяє виготовити замовлену рекламу до десятого травня поточного року.

Василь підписав угоду і того ж дня надіслав телеграму Жуберові, сповістивши його про це. Написав він також і Анрі Борро, щоб той готувався до поїздки в Берлін і Лейпціг — уточнити замовлення. Василь надумав припинити подорож по містах Німеччини і вернутися до Берліна, щоб, підписавши угоду із конторою кінопрокату, швидше виїхати в Париж.

У готелі «Кайзергоф» на нього чекало запрошення французького посла завітати на вечерю першого березня о сьомій годині вечора.

Василь прибув у французьке посольство за п'ять хвилин до призначеного часу. Трохи хвилювався, не знаючи, як зустрінуть його, та й боявся осоромитися, — адже на таких прийомах він ще ніколи не бував.

Рівно о сьомій годині бездоганно одягнений метрдотель, якого Василь вважав спочатку за самого посла, запросив «панів гостей до вітальні повечеряти».

На порозі вітальні Василя зустрів Франсуа Понсе.

— Радий познайомитися з вами! Маріньє пише про вас дуже тепло, а друг мого друга — мій друг! — усміхаючись сказав він.

За стіл сіло вісім душ і, як незабаром з'ясувалося, усі, окрім Василя, французи. Серед них єдина жінка — дружина посла. Василь зрозумів, що він присутній на інтимній вечері друзів Понсе. Всі, мабуть, добре знали одне одного, трималися невимушено.

Хтось заговорив про недавній підпал рейхстагу. Посол сміючись сказав, що пожежа стала приводом для самозвеличення деяких керівників націонал-соціалістів.

— Знаєте, панове, що заявив Герінг? Він порівняв себе з Нероном! Він часто повторює: «Християни підпалили Рим, щоб звинуватити в цьому Нерона, а комуністи підпалили рейхстаг, щоб звинуватити у цьому мене!..» Звучить це і смішно, і страшно!.. Поінформовані люди кажуть, що рейхстаг з'єднано підземним коридором із особняком Герінга. Отже, палії могли пройти цим ходом…

— Я чув, що заарештовано якогось голландця, ван дер Люббе, — промовив сивий зморшкуватий чоловік. — Його звинувачують у підпалі рейхстагу. Кажуть, у нього в кишені знайдено членський квиток комуністичної партії.

— А інші твердять, що рейхстаг підпалили шибайголови Рема, і зроблено це не без відома досить впливових діячів, — докинув молодик із військовою виправкою. — В усякому разі, одна людина підпалити не могла.

— Для мене цілком зрозуміло одне, — сказав Понсе, — таємницю підпалу рейхстагу буде викрито не скоро. Минуть роки, перш ніж ми дізнаємося про істину. А тим часом цей факт використають націонал-соціалісти під час передвиборної кампанії. Сприятливішого приводу для агітації важко придумати: звинуватити в підпалі комуністів, викликати шовіністичні пристрасті…

— Панове, чи не досить балачок про політику! — втрутилася дружина посла і запросила гостей у вітальню пити каву.

Слухаючи розмову людей, які, поза всяким сумнівом, вельми поінформовані і знають набагато більше, ніж говорять, Василь думав: «Невже всі оці французи, що побачили фашизм, так би мовити, у натуральному вигляді, без будь-яких прикрас, можуть колись стати на його бік і задля вузьких, корисливих інтересів зрадити і свій народ, і свою вітчизну?»

В маленькій вітальні гості пили чорну каву з лікером. І розмова знову торкнулася подій у Німеччині. Хтось висловив думку, що перемога націонал-соціалістів на майбутніх виборах не викликає сумніву.

— Ще б пак! — сказав сивий чоловік. — Після такого терору і залякування виборців, не дивина, що й переможуть. Всю Німеччину вкрито концентраційними таборами, до яких кидають усіх, хто виявляє найменше невдоволення існуючим режимом!

— Вам не здається, панове, що внаслідок варварських методів, які застосовують націонал-соціалісти, керуючи країною, безодня між Німеччиною і зовнішнім світом поглиблюється? — спитав посол.

— Гітлер не надає цьому ніякого значення, — він певен, що великі держави і пальцем не поворухнуть, аби приборкати фашизм і покласти край варварству в центрі Європи! — відказав послові старий.

Франсуа Понсе, помітивши, що гість із Парижа весь час мовчить, не бере участі в розмові, запитав Василя:

— Скажіть, мосьє Кочеку, з яким враженням ви поїдете з Німеччини?

— З найтяжчим, — мовни Василь.

— Справді, тут діється щось жахливе!.. А втім, цього треба було сподіватися. Ми, французи, замість того щоб зблизитися з Німеччиною, коли тут існували демократичні порядки, пленталися в хвості політики Англії та Америки, боячись лишитися в ізоляції. А тепер розплачуємося за це і ще будемо жорстоко розплачуватися.

— Пане посол, я комерсант і, признаюсь, погано розуміюся на політиці. Але, побувши у цій нещасній країні трохи більше двох тижнів і побачивши усе на власні очі, я жахнувся. Часом мені здається, що в Європу вертається середньовічне варварство. Невже державні діячі великих країн, передусім Франції, не розуміють, що треба зупинити фашизм, зупинити зараз, негайно, інакше буде пізно?

— На жаль, уже пізно!.. Тепер інтереси союзників різко розходяться. Англійці прагнуть ослабити Францію, щоб мати змогу самим панувати в Європі. Згадаєте мої слова: вони спробують і фашизм Німеччини використати в своїх інтересах!

— Коли б їм не довелося розплачуватися за таку короткозору політику! — сказав Василь і підвівся, щоб попрощатися.

— Скажіть, мосьє Кочеку, я нічим не можу вам прислужитися? — запитав Понсе.

— Дякую. Я свої справи закінчив і цими днями повертаюся до Парижа.

— Як приїдете, передайте, будь ласка, щирий привіт Маріньє і розкажіть йому про все, що бачили тут…

До виборів у Берліні лишалося кілька днів. Щодня під звуки фанфар і духових оркестрів влаштовувалися паради, факельні процесії, бучні мітинги і збори. В день виборів — п'ятого березня — загони СА розташувалися на всіх пунктах голосування. Вибори й підрахунки голосів відбувалися під керівництвом націстів. І як наслідок — націонал-соціалісти дістали в рейхстагу двісті вісімдесят вісім місць — цілковита більшість.

Вже на другий день після виборів терор у Німеччині посилився. Розпочалися поголовні обшуки й арешти, конфіскація майна євреїв та вороже настроєних до фашизму людей. Василь слухав виступ Герінга по радіо. Немов відповідаючи на запитання, чому все так відбувається, Герінг говорив не соромлячись: «У великій справі без втрат не обійтися. Це неминуче…»

У Німеччині більше нічого було робити. Все, що Василь бачив довкола, обурювало, викликало гнів. Він повертався додому з важким серцем.

Німецько-бельгійський кордон поїзд Берлін — Париж перетинав уночі. На німецькій прикордонній станції прикордонники й митники метнулися по вагонах. Вони обходили одне за одним купе, будили пасажирів, перевіряли документи, оглядали речі. Деяким пасажирам прикордонники пропонували зійти з поїзда з речами і відводили їх у приміщення митниці при вокзалі. Носіїв чомусь не було, і літні люди, чоловіки й жінки, згинаючись, несли важкі валізи до вокзалу.

Черга дійшла й до Василя. Офіцер прикордонної служби покрутив у руці чехословацький паспорт і сказав:

— У митницю з речами!

— У мене одна маленька валіза, її неважко перевірити й тут, на місці, — Василь хотів уже був розкрити валізу.

— Не заперечувати! — гаркнув офіцер.

Василя провели в приміщення прикордонного пункту. У просторій з казенними меблями кімнаті, насиченій смородом казарми, за великим столом сидів грізний на вигляд офіцер. Біля його столу стояв чоловік у формі митного чиновника. Взявши паспорт Василя, офіцер почав задавати уже звичні питання:

— Прізвище?.. Місце народження?.. Професія?.. Чого їздили до Німеччини?

Діставши вичерпну відповідь на всі запитання, офіцер спідлоба глянув на Василя.

— Іудей?

— Словак і католик за віросповіданням.

— Іудеї — закляті вороги Німеччини, але… — невелика пауза, — слов'яни теж не кращі, хоча вони й християни!

Василь мовчав.

— Відповідайте на запитання: чому на вашій батьківщині, в Чехословаччині, пригнічують німецьку меншість?

— Політикою я не цікавлюся і відповісти на ваше запитання не можу. До того ж я живу у Франції.

— Усі ви невинні ягнята і нічого не знаєте! Зачекайте, настане час — самі зрозумієте або ми змусимо вас зрозуміти!..

Василь мовчки поклав перед офіцером угоди, укладені в Берліні й Лейпцігу.

— Ці документи свідчать, що ви встановили комерційні зв'язки з німецькими торговими організаціями. Так? — запитав офіцер.

— Авжеж. Я співвласник рекламної фірми у Парижі, і в нас давно налагодилися добрі стосунки з німецькими діловими колами!

Офіцер повернув йому паспорт і угоди.

— Можете їхати далі!

Валізи його навіть не відкривали.

Переїхавши французький кордон, Василь полегшено зітхнув. «Ні, їхати ще раз у Німеччину з чехословацьким паспортом не варт!» — подумав він.

У Парижі на Василя чекало багато новин. Лізи дома не було, і він, поставивши валізу, пішов у контору. Першим, кого він побачив, був Борро.

— Ну, Анрі, які у нас новини?

— Є деякі!.. Почнемо з того, що останнім часом у мосьє Жубера пригнічений настрій і він майже ні з ким не розмовляє. Ніхто не наважується спитати, чому в нього такий настрій, а він теж уникає розмов на цю тему. Навіть ваша телеграма про вигідні замовлення не справила на нього ніякого враження!.. Надійшла пропозиція від великої американської фірми відрядити до них представника для ділової розмови про рекламування кількох кінокартин. Ми ще не відписали їм — чекали вашого приїзду. Гом'є закінчив ескізи для Італії і, якщо ви їх схвалите, ми одразу ж надішлемо їх… Щодо мене особисто, то я збираюся відвідати, як ви зажадали, націонал-соціалістський рай — побувати в Берліні, Лейпцігу…

— Добре, що нагадали!.. Сьогоднішня Німеччина, Анрі, — це жахлива тюрма: найменша хиба — і ви можете щезнути в ній безслідно, як щезає багато хто. Я дам згоду на вашу поїздку, якщо ви пообіцяєте нічого там не бачити, нічому не дивуватися, а головне — мовчати!

— Запевняю вас, дорогий патроне, що я не маю ніякого бажання опинитися за гратами, а тим паче безслідно щезнути з цього найкращого із світів!.. Намагатимуся мовчати як риба. В цьому ви можете на мене покластися, — сказав Борро.

— Коли ви збираєтесь їхати?

— Хоч завтра, якщо ви не заперечуватимете. Німецька віза у мене в кишені, лишається купити квитка.

— Не заперечую. Хочу звернути вашу увагу на важливість міцних ділових стосунків нашої фірми з ярмарковим комітетом у Лейпцігу. Запам'ятайте, в них невичерпні можливості забезпечити нас замовленнями.

— Зроблю все, що зможу!

Не встиг Василь розібрати пошту, як до кабінету ввійшов Жубер. Мовчки потис компаньйонові руку, неквапливо скинув пальто, повісив на вішалку.

Борро мав рацію: Жубер змарнів, зблід, вигляд у нього був поганий.

— Добре, що ви приїхали, — сказав Жубер, сідаючи до Василевого столу. — Сподіваюсь, подорож була приємна?

— Поїздка була успішна, але важка… Ви знаєте з моєї телеграми, що мені пощастило завершити переговори з Берлінською конторою кінопрокату і, найголовніше, укласти вигідну угоду з Лейпцігським ярмарковим комітетом. Отже, тепер ми не залежатимемо від примх ринку. І все-таки поїздка була жахлива! Ви навіть уявити собі не можете, що коїться там, у Німеччині. Неприхована диктатура, знищено всяку демократію, придушено людську особистість — справжнє варварство… Часом не вірилося, що все це не маячіння… — Василь замовк, помітивши, що Жубер не слухає його, і спитав: — А тепер скажіть, що з вами?

— Чому ви питаєте про це?

— За короткий час, що мене не було, ви дуже змінилися.

Жубер хотів щось сказати, але промовчав.

— Якщо ви не хочете бути зі мною відвертим, я не наполягатиму. Але мені здавалося, що між друзями не повинно бути таємниць!

— Ах, друже мій! Я нещасна людина…

— Що трапилося?

— Ви знаєте, як я кохав Мадлен… Заради неї я пожертвував усім, мало не розорився…

— І що ж?

— Мені й боляче, і гірко говорити про це… Нещодавно я випадково застав її з іншим. І знаєте, що найприкріше? Ні, ви навіть уявити собі не можете! Старий, гладкий кабан!.. Міняти Жана Жубера, — і на кого? На старого розпусника!

— Не засмучуйтесь!.. Стародавній поет сказав: «Ліпше на утлому човні вирушити у відкрите море, ніж довіритися брехливим клятвам жінок…»

— Я ж кохав її!..

Надвечір Василь подзвонив Сар'янові.

— Приїхали? — зрадів той. — І голова ціла? Браво, бравіссімо! Він ще запитує, чи хочу я зустрітися! Не хочу, а наполягаю на цьому. Більше того, на правах дружби вимагаю!

— Приходьте до нас!

— Мені соромно щоразу завдавати клопоту Маріанні. Може, краще зустрітися десь у ресторані?

— Ні, не краще. Я ще й дружини не бачив. Заїхав додому з вокзалу, а вона вже пішла на лекції. Приїжджайте до нас, посидимо, вип'ємо пляшечку вина, побалакаємо…

Увечері, не встиг Василь зайти в хату, як Ліза кинулася до нього, обняла і раптом розплакалася.

— Ну чого ти, чого? — заспокоював Василь дружину, гладячи її рівненько зачесане волосся.

— Я так турбувалася, так хвилювалася!.. Місця собі не знаходила, ночей не спала…

— Але ж для турбот не було ніяких підстав.

— Як же не було? Думаєш, я дурненька і не знаю, що коїться там, куди ти їздив… О господи, коли ж буде край цьому проклятущому життю? — Ліза витерла сльози.

— Напевно можу тобі сказати — край буде нескоро. Дуже нескоро, і тому нам треба берегти нерви.

— Тобі легко казати — берегти нерви. Я тут одна-однісінька в оцих стінах… Що тільки не спадало на думку…

— Ти краще розкажи, як жила без мене, які в тебе новини?

— Усе як і було. А втім, у мене маленька радість: професор Жеріко, прочитавши мій реферат, обіцяв зарахувати мене з наступного учбового року на основне відділення університету… Коли ти поїхав, я зустрічалася з Браун. Вона охоче взяла від мене ще п'ятсот франків і обіцяла принести цими днями список французьких журналістів, яких підкупило німецьке посольство — вони тепер працюють на Німеччину. Браун запевняє, що в списку є прізвища досить відомих політичних оглядачів.

— Це дуже важливо, ми знайдемо спосіб повідомити французькі власті. Хай вони знають зрадників і вживуть потрібних заходів.

Ліза похитала головою.

— Боюся, що французькі власті ніяких заходів не вживатимуть.

— На жаль, ти, мабуть, маєш рацію.

— Разів зо два дзвонив Сар'ян — питав, чи немає від тебе звісток.

— Добре, що нагадала! — спохватився Василь. — Він обіцяв приїхати сьогодні.

Стіл було давно накрито, закуски розставлено, пляшки розкупорено, а Сар'ян усе не приїжджав. Василя це занепокоїло — журналіст людина пунктуальна і ніколи не спізнюється.

Він залетів у квартиру мов вихор, коли його вже перестали чекати.

— Пробачте, будь ласка! Причини вельми серйозні…

До того ж я голодний як вовк! — Він сів за стіл, випив вина і заходився закушувати.

— Признавайтеся, Жюлю, — чи не затрималися ви на побаченні з прекрасною дамою? — спитав Василь.

— Здається, я мав уже нагоду говорити вам, що я однолюб і, крім Жаннет, інших жінок просто не помічаю!.. Виняток, звичайно, становить Маріанна, — одразу ж поправився Сар'ян. — Нас, групу журналістів, запросили на Ке д'Орсе, і особисто мосьє Бонкур виступив із досить важливою інформацією. Але про все це потім, спочатку розкажіть про ваші враження!

Поки Василь з усіма подробицями розповідав про бачене і пережите в Німеччині, Сар'ян призволився і шинкою з корнішонами, і холодною телятиною, не забуваючи підливати собі вина.

— Здається, я зрозумів секрет успіху Гітлера, — говорив Василь. — Він вибрав слушний час, щоб захопити владу. Економічна криза гасне повсюдно — звичайно, і в Німеччині теж. Помітно деяке пожвавлення в промисловості й торгівлі. Гітлер спритно використовує це, створюючи у своїх співвітчизників враження, що все відбувається завдяки йому. Безробіття поступово ліквідується, життя поліпшується — як же не бути вдячним фюрерові? Він, Гітлер, жонглює демагогічними гаслами, твердить, ніби виступає проти магнатів капіталізму. Народ вірить, що саме він скасував ненависну німцям і дійсно несправедливу Версальську угоду. Німеччина озброюється повним ходом — безробітним дали роботу, а промисловцям — неймовірні бариші.

— А де ж були ліві — соціал-демократи і комуністи, що якийсь час мали більшість депутатських місць у рейхстагу? — спитав Сар'ян.

— Наскільки я знаю, соціал-демократи відхилили пропозицію комуністів про спільні дії і розкололи лівий фронт. А комуністична партія Німеччини хибувала до певної міри на лівизну, сектантство. Керівництво її доводило, що комуністам у такій економічно розвиненій країні, як Німеччина, немає діла до міської дрібної буржуазії та селянства. А дрібна буржуазія в Німеччині — то ж більшість населення. Саме вона стала опорою фашизму…

— О боже мій! — зітхнув Сар'ян. — Варто зустрітися двом приятелям, як вони тільки те й роблять, що розмовляють про політику, навіть у присутності дами!..

— Я завжди із задоволенням слухаю ваші розмови, — сказала Ліза. — Що вдієш? Ми живемо в таку епоху, коли політика заступає всі інші інтереси!..

— До речі, як посуваються справи з тією німкенею, знайомою Ганса Вебера? — спитав Лізу журналіст.

— Виявилося, що з нею можна домовитись…

— Ця сама фрау Браун, — втрутився Василь, — передасть нам цими днями список відомих французьких журналістів, котрих підкупило німецьке посольство і вони працюють на користь Німеччини. Як ви гадаєте, можна буде викрити цих продажних писак? Маріанна, наприклад, думає, що ніяких заходів щодо журналістів, які беруть гроші в німецького посла, не буде вжито, навіть коли уряд матиме неспростовні докази.

— Бачте, — сказав Сар'ян, — у нас вважають за нормальне, коли журналіст одержує гроші від політичних партій, акціонерних та громадських товариств, навіть від окремих підприємств і пише на їх користь. Діє дуже проста логіка — кожен заробляє свій хліб як може. Звичайно, тут мова йде про підтримку фашизму. Але як ми зуміємо довести, що тих журналістів справді підкупили німці? Послатися на їхні статті? Даремно — у вільній країні кожен має право писати що хоче. Боюся, що Маріанна має рацію, — тут нічого не вдієш! — Він помовчав, подумав. — Я б міг спробувати надрукувати цей список у газеті, але знову ж таки погрібні переконливі докази, інакше патрон не погодиться. Припустімо, ми зуміємо умовити його. Журналісти одразу ж порушать проти нас судовий процес, і ми програємо його… Стривайте! Що коли цей список подати самому міністрові? Поль Бонкур довіряє мені. Хай принаймні знає, хто із журналістів продає Францію!..

— Ваша думка правильна, — підхопив Василь. — Бонкур чесний політик і завзятий антифашист. Можливо, йому пощастить використати список журналістів-зрадників у боротьбі проти профашистськи настроєних членів кабінету і в Національних зборах.

— Я так і зроблю. Проте становище самого Бонкура вже досить хистке, — сказав Сар'ян.

— Чому?

— З багатьох причин… Та головним чином через незгоди з прем'єр-міністром Даладьє. Ви, мабуть, знаєте, що три держави — Югославія, Чехословаччина і Румунія, — втративши всякі надії на підтримку з боку Франції в разі німецької агресій уклали союз — малу Антанту.

На противагу йому, англійський уряд на чолі з Макдональдом висуває ідею створення пакту чотирьох. Те, що сьогоднішніх журналістів несподівано викликали на Ке д'Орсе, можна пояснити саме цим. Поль Бонкур має рацію, коли твердить, що в цьому пакті чотирьох — Англія, Франція, Німеччина й Італія — англійці лишають за собою роль арбітра, а Франція стає віч-на-віч із двома фашистськими державами, які тісно пов'язані між собою. Прем'єр-міністр вимагає від Бонкура інших пропозицій, а в того інших пропозицій немає.

— Невже французи попадуться на гачок англійців?

— Праві у Франції і лейбористи в Англії сподіваються, що таким чином можна спрямувати увагу Гітлера на Схід. Німецька армія застряне в снігах Росії, а Європа уникне війни. Щоб порозумітися з Гітлером, англійці обіцяють йому навіть колонії. Гасло правих — «Війни уникати будь-якою ціною» — дуже популярне серед обивателів і заможних класів не тільки Франції, але й Англії.

— До чого ж погана штука політика, — прохопилося у Василя.

— Погана, що й казати. — Сар'ян підвівся. — Здається, ми забалакалися, вже пізно, час додому. Спасибі за вечерю і за приємну бесіду. — Біля дверей він обернувся до Василя. — Як тільки ви одержите список, передайте його мені, я все-таки покажу міністрові.

Після чергової зустрічі з Браун Ліза повернулася додому дуже схвильована.

— Знаєш, Василю, німкеня, передавши мені список журналістів, розповіла щось страшне!.. Вона передрукувала для посла телеграму з Берліна про те, що сьогодні вранці на приміському вокзалі Бухареста було вбито двома пострілами із револьвера румунського міністра внутрішніх справ Дуку — головного натхненника усієї франкофільської політики на Балканах. Удень посол Кестнер скликав на нараду своїх найближчих співробітників, конфіденціально повідомив їх про цей факт і виголосив промову, яку стенографувала Браун. Ось копія цієї промови, хочеш послухати? «Поздоровляю вас, панове, лід рушив, зник із землі найлютіший ворог Німеччини на Балканах, пан Дука. Хай буде земля йому пухом!..» Який цинізм! «Майте на увазі, панове, що це тільки початок. У Берліні вважають: ще п'ять-шість таких політичних убивств, і Німеччина заощадить кошти на війну й доб'ється у Європі всього, що тільки зажадає!.. Отож, — вів далі посол, — насамперед мова йде про Дольфуса. На думку Берліна, це єдиний австрієць, який по-справжньому виступає проти аншлюсу. Але гадають, що його усунуть свої ж співвітчизники, бо в Австрії кількість прибічників аншлюсу збільшується з кожним днем. Другим убивством, яке потрібно нам для того, щоб домогтися свого в Європі, має бути вбивство югославського короля Олександра. Авторитетні кола Берліна доводять: як тільки його спекаються, буде покладено край єдності Югославії і всій політиці союзницьких відносин між Францією та Балканами. Потім черга за Тітулеску — вірним союзником Парижа й Лондона. Далі авторитетні кола твердять, що того дня, коли не стане Бенеша, німецька меншість у Чехословаччині повернеться до матері-батьківщини. І ще: доти, поки живий король Альберт, Бельгія ніколи не ввійде в німецьку систему… Сподіваюсь, панове, ви погодитесь зі мною, що було б непогано, коли б і у Франції щезли ті чи інші політичні діячі». Додатковий запис стенографістки: «У відповідь на останні слова пана Роланда Кестнера лунають оплески присутніх…»

— Дай-но сюди! — Василь узяв у Лізи копію стенограми і пробіг її очима. — От мерзотники! Без ліку убивають своїх, тепер почали політичний терор у сусідніх державах!..

— Треба негайно попередити «батька», він знайде спосіб повідомити органи безпеки тих країн, де передбачаються злодійські вбивства!

— Ти маєш рацію. Тільки як попередити? Була б тут фрау Шульц!..

— Треба її негайно викликати!

— Правильно, спробуємо викликати фрау Шульц! — І Василь засів за лист. Він писав:

«Повернувшись із Німеччини, де мені пощастило укласти кілька вигідних угод та зав'язати перспективні відносини з деякими німецькими діловими колами, я застав Маріанну недужою. Вона, мабуть, захворіла серйозно і потребує догляду. Я дуже заклопотаний справами фірми, — у нас саме в розпалі робота по виконанню закордонних замовлень, — і мені дуже ніколи. Є, звичайно, вихід: покласти Маріанну в лікарню, але, признатися, ні їй, ні мені цього не хочеться. Батьку, чи не могла б приїхати до нас тітка Клара, хоча б на короткий час? Дуже прошу тебе, — умов її, нехай вона навідається до нас у Париж якнайскоріше.

Про свої справи напишу докладно іншим разом…»

— Тобі, Лізо, доведеться полежати кілька днів у ліжку, — сказав Василь дружині, прочитавши їй написане. — В усякому разі, не виходь із хати, доки приїде фрау Шульц. Читай, готуйся до іспитів — одне слово, роби все, що захочеш, але не виходь на вулицю!

Копію списку журналістів, підкуплених німецьким посольством у Парижі, Сар'ян віддав міністрові закордонних справ Бонкуру під час чергової зустрічі, сказавши йому, що список одержано із найвірогідніших джерел. Бонкур використав цей список у своєму публічному виступі: «Уряд Франції має докази, що деякі журналісти, прізвища котрих нам відомі, перебувають у вельми тісних зв'язках із посольством однієї іноземної держави і своїм пером служать цій державі». Присутні на цьому виступі міністри розповідали, як у відповідь на повідомлення Бонкура посипалися численні запитання: «Хто вони? Чому не називаєте прізвищ?.. Невже уряд насмілиться скасувати свободу слова і заткнути рота журналістам?» Хтось крикнув з місця: «Франція — вільна республіка, і кожен має право говорити чи писати все, що захоче…»

Повідомлення міністра ніяких наслідків не мало — на сторінках паризьких газет, як і досі, з'являлися пронімецькі й профашистські статті.