Рекламне бюро пана Кочека

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

На початку 1936 року відбулося дві важливі події. Шістнадцятого лютого, під час виборів до кортесів, реакція в Іспанії зазнала серйозної поразки і було створено республіканський уряд на чолі з Асаньї, що згодом став президентом. Два місяці по тому, на виборах до Національних зборів Франції перемогли ліві і владу взяв у руки уряд Народного фронту.

В ті дні англійська консервативна газета «Дейлі мейл» писала: «Якщо зараза комунізму, що поширюється в Іспанії і Франції, перекинеться на інші країни, то найкориснішими друзями для нас були б два уряди — німецький та італійський, які знищили цю заразу на своїй землі». Ці рядки стали немовби сигналом для світової реакції.

Василь дістав телеграфом дивне розпорядження містера Адамса: спішно переадресувати танкери з авіаційним бензином, які прибувають у гамбурзький порт, в Іспанське Марокко і на Балеарські острови. А через день до нього в контору прийшов Отто Лемке і, сповістивши, що незабаром поїде в Іспанію, сказав:

— Ну, містере Кочеку, можете мене поздоровити: я буду учасником найвидатніших історичних подій, і, можливо, моє ім'я золотими літерами буде написано на скрижалях історії!.. Ми в Іспанії знищимо всіх євреїв, комуністів та інших соціалістів і теж установимо новий порядок! Ваша батьківщина, Америка, не буде нам на заваді — вона оголосить нейтралітет і ні в що не втручатиметься. Англія ж цілком на нашому боці. Лишаються французики, але що вони зроблять самі?

— Звідки ви все це знаєте? — ніби ненароком запитав Василь.

— Отто Лемке не така людина, щоб кидати слова на вітер!

— Усе може бути… Не думаю тільки, що Англія цілком на вашому боці…

— Не вірите? — усміхнувся Лемке.

— Політик я поганий, але цьому повірити не можу!

— А якщо доведу?.. Хочете закластися?

— Любий Лемке, до чого мені цей заклад? Та й чим ви зможете підтвердити свої слова?

— Документами, справжніми документами!.. Я покажу вам копію стенограми недавньої розмови представника Великобританії з нашим фюрером… Ви будете вдоволені?

— Якщо тільки стенограма справжня…

— Любий Кочеку, невже ви…

— Скільки це коштуватиме? — перебив його Василь, збагнувши, що оберштурмбанфюрер затіяв усю цю розмову для того, щоб запропонувати йому секретний документ.

— Тисячу доларів! — була відповідь.

— Чи не занадто дорого?

— Дорого?.. В іншому місці за такий документ дали б куди більше, але я віддаю вам по-дружньому…

— Згоден. Зрештою, якщо навіть переплачу — дарма, ми ж друзі… Дасте документ і одержите гроші!

Увечері Лемке приніс Василеві один-єдиний аркуш цигаркового паперу, наполовину заповнений машинописним текстом.

— І це все? — розчаровано вигукнув Василь.

— У документі найважливіше не кількість рядків, а його зміст. Прочитайте, і ви зрозумієте!.. Річ у тому, що до Берліна приїхав сер Томас Джонс, довірена особа прем'єр-міністра Англії Болдуїна, щоб вивідати, чи можливі переговори між Англією та Німеччиною. Гість розмовляв із Ріббентропом, а на другий день його запросили до фюрера. Тепер зрозуміли, що йдеться не про дрібниці? Ви тримаєте в руках не що інше, як копію стенографічного запису розмови Джонса з Гітлером. Зважте, стенограму було передруковано лише в п'яти примірниках — у вас п'ятий примірник. — Лемке взяв аркушик із рук Василя і почав читати: «Джонс сказав фюрерові, що, на думку англійського уряду і, зокрема, на особисту думку прем'єр-міністра його величності сера Болдуїна, перемога Народного фронту у Франції і неминучість громадянської війни в Іспанії змушують Німеччину та Англію зблизити свої позиції…» Зверніть увагу, останні слова підкреслено. І далі: «Фюрер відповів співрозмовникові, що цілком згоден з ним, і заявив, що він, у свою чергу, має намір сприяти здійсненню спільного плану».

— А що це означає — «сприяти здійсненню спільного плану»? — запитав Василь.

— Що ж тут незрозумілого? Спільними зусиллями остаточно й беззастережно викоренити комунізм! Щоб досягти цієї мети, треба насамперед підняти заколот в Іспанії і покінчити там з республікою, потім ліквідувати Народний фронт у Франції. Розповім вам по секрету — як тільки диктор радіостанції Сеути скаже: «Над усією Іспанією безхмарне небо», — почнеться гаряче діло, в якому візьме участь і ваш покірний слуга оберштурмбанфюрер Отто Лемке!..

Повідомлення есесівця і документ були такі важливі, що треба було негайно сповістити «батька». Вранці другого дня Василь доручив юрисконсультові спішно викликати до Берліна торговця бензином Стамбулова — настав час серйозно подумати і про болгарський ринок…

Стамбулов не примусив себе чекати — через два дні він уже сидів у кабінеті Василя і, слухаючи його, кивав головою.

— Я вас зрозумів і тільки-но приїду — негайно передам… От сволота!.. Виходить, поклали втопити в крові республіку… А англійці знову в своїй улюбленій ролі. — Життєрадісне обличчя Стамбулова затьмарилося.

— Схоже на те, — невесело відповів Василь.

— Знаєте, з купівлею у вас бензину вийшло здорово, — сказав, помовчавши, Стамбулов. — Цілком природно, що комерсант, розширяючи діло, хоче позбутися посередників і заробити якнайбільше. Ви б побачили, який переполох зчинився серед наших оптовиків, коли цистерни з американським бензином і вагон автолу прибули на товарну станцію Софії!.. Тепер у мене є підстави приїздити сюди, до Берліна, коли завгодно — це не викличе ні в кого ні найменшої підозри. Треба ж мені до кінця владнати справу з постачальником!..

Того ж дня Стамбулов поїхав.

Оберштурмбанфюрер Отто Лемке казав правду: за умовним сигналом радіостанції, що передала його в ефір: «Над усією Іспанією безхмарне небо», почався військовий заколот під керівництвом Санхурхо. Фашисти виступили в Іспанському Марокко, на Канарських і Балеарських островах. Спалахнув заколот і на півночі Іспанії. Після того, як під час авіаційної катастрофи загинув Санхурхо, на чолі заколоту став генерал Франко.

Майор Фрідріх Кольвіц передав Василеві через свого родича Йоганна Мейєра відомості про те, як і чим допомагають Німеччина та Італія іспанським заколотникам. Зокрема, він сказав, що дуче поставляв заколотникам десять тисяч гвинтівок, двадцять тисяч ручних гранат, двісті кулеметів та півтора мільйона песет готівкою. Гітлер послав в Іспанію на поміч Франко повітряний корпус «Кондор», який налічує понад сто бойових літаків і чотири тисячі п'ятсот чоловік особового складу. Майор твердив, що генералітет постановив випробувати в Іспанії пікірувальні бомбардувальники та важкі танки.

Хоч фашистська авіація вже чотириста шістдесят два рази бомбила іспанські міста, а пізніше Гітлер переправив туди двісті п'ятдесят тисяч італійських і п'ятдесят тисяч німецьких солдатів та офіцерів, великі держави — Англія, Франція і Сполучені Штати Америки розіграли ганебний фарс, проголосивши через Лігу рацій політику невтручання і поставивши, таким чином, знак рівності між законним урядом республіки та заколотниками, а також заборонили продаж зброї та стратегічних матеріалів обом сторонам.

Хто-хто, а Василь добре знав, скільки нафти й нафтопродуктів поставляють генералові Франко, обходячи закон про «невтручання». Спочатку пальне давали Франко в кредит. У Берлін до Василя прибув представник заколотників, щоб вести розрахунки і видавати компанії векселі. Василь також знав, що батько Джо, Ковачич-старший, продає іспанським заколотникам вогнестрільну зброю, переважно кулемети й гармати, і загрібає на цьому мільйони.

Політика соціаліста Леона Блюма, який очолював тоді уряд Франції, була боягузлива. Блюм відверто заявив: коли Франція підтримає республіканців, це може призвести до війни з диктаторами. Генеральний комісар іспанської республіканської армії Альварес дель Вайо кинув Леонові Блюму в обличчя: «… Якщо ви й далі стоятимете на такій позиції, то обіцяю вам, що кожного разу, коли в окопах гинутиме іспанський соціаліст, останньою його думкою буде прокляття вам. Він зможе сказати: «Мій убивця — Леон Блюм…»

Тільки Радянський Союз та озброєні інтернаціональні бригади, які прибували в Іспанію з усіх кінців земної кулі, грудьми захищали справедливе діло республіки, розуміючи, що громадянська війна на землі багатостраждальної Іспанії — це початок великої війни з фашизмом…

Зовсім несподівано до Берліна приїхав Сар'ян і передусім подзвонив Василеві.

— Алло, містере Кочеку!.. Не пізнаєте? — Сар'ян?! Невже?

— Так, це я, власною особою!

— Де ви, звідки дзвоните?

— У Берліні. Дзвоню з готелю «Адлон».

— Вийдіть на вулицю. Я зараз приїду, хочеться скоріш обняти вас!

Повертаючись із Сар'яном. додому, Василь дізнався, що той прибув у Берлін як спеціальний кореспондент своєї газети, щоб написати про приїзд до Німеччини дуче і про те, як його прийме Гітлер.

Невже зустріч двох диктаторів така подія, що газети посилають спеціальних кореспондентів? — спитав Василь.

— Справа, звичайно, не в зустрічі, а в тому, що за нею криється. Є точні відомості, що Італія приєднається цо антикомінтернівського пакту, укладеного між Німеччиною Та Японією. Ну, а Гітлер зробить усе, щоб мати згоду дуче на аншлюс Австрії…

Ліза була вельми рада несподіваному гостеві.

— Ах, мосьє Сар'яне, ви не можете собі уявити, які ми тут самітні і як часто згадуємо час, проведений у вашій віллі під Парижем! Як ви поживаєте, як Жаннет?

— Дякую, все більш-менш добре, якщо можна назвати добрим наш бурхливий час!.. Ми з Жаннет теж часто згадуємо вас і сумуємо: мабуть, до тих щасливих днів нема вороття… — Журналіст, завжди жвавий, життєрадісний, сьогодні був замислений, стурбований. У його шевелюрі побільшало сивих ниток. Під чорними, як маслини, ясними очима позначилися темні кола.

Василь дістав з буфета вермут і налив у келехи. — Вип'ємо за добро, за те, щоб у світі запанував розум! — Він підняв келех.

— Амінь! — відповів Сар'ян і випив.

— Розповідайте ж, що діється в Парижі.

— Веселого мало. Ви читали, звісно, про падіння кабінету Леона Блюма?.. Зрадивши іспанських республіканців, проводячи дволику політику, я б сказав, підлу і боягузливу, Блюм сам, своїми власними руками убив Народний фронт і відкрив шлях реакції. Тепер ніхто не має сумніву, що новий радикал-соціалістичний уряд Шотана — Блюма готовий піти на будь-які поступки диктаторам, аби тільки уникнути війни. Всі розуміють, що Гітлер незабаром загарбає Австрію, а потім візьметься до Чехословаччини. Але ніхто не вживає ніяких заходів, щоб покласти край домаганням диктатора. Впливовий депутат Фланден закликає у французьких Національних зборах: «Не виявляймо героїзму задля Австрії, краще сховаймося за нашою лінією Мажіно». Пацифісти з профспілки вчителів йому підспівують: «Ми краще схопимо ляпаса, ніж кулю в лоб». Нащадки Великої Французької революції такі боягузливі, що ризикують лишитися сам на сам із озброєною до зубів Німеччиною, яка прагне реваншу і помсти.

— А як поводяться мої друзі — де ла Граммон, Маріньє, художник Борро?

— Де ла Граммона обрали на додаткових виборах депутатом Національних зборів. Наскільки я знаю, він стоїть на чіткій позиції і очолює в парламенті групу послідовних антифашистів. Маріньє як був чиновником, так ним і лишився, хоч і вважає, що він — людина прогресивних поглядів. Ненавидячи фашизм, він так само ненавидить комуністів, соціалістів і всіх, хто захищає інтереси простих людей. Молодець ваш Борро. Весною він виставив свою нову картину «Вітчизна». Її захоплено зустріли справжні патріоти. Борро тепер — видатний прогресивний художник Франції. Такого не зламаєш і не купиш, у нього тверді переконання, він боротиметься за Францію до кінця!..

Другого дня Сар'ян виїхав до Мюнхена, щоб побувати на церемонії зустрічі фюрером Муссоліні.

Дуже пишна зустріч відбулася 25 листопада, а вранці «Фолькішер беобахтер» надрукувала на першій сторінці звіт про неї. Далі газета розповідала, як фюрер і дуче простували від вокзалу до міста між двома рядами бюстів римських імператорів, нащадком яких вважав себе Муссоліні. Над широким майданом, де натовпи людей вітали дуче, на високій колоні було укріплено велетенську літеру «М»…

Через два дні фюрер і дуче приїхали до Берліна. Василь був свідком цієї «події». Муссоліні стояв попереду в розкішному відкритому автомобілі, а Гітлер — позад нього. Вони врочисто проїхали кілька кілометрів по місту — від імперської канцелярії до Олімпійського стадіону.

28 вересня, о восьмій годині вечора, у Берліні відбувся величезний мітинг. Радіостанції всієї Німеччини передавали, як Гітлер вітав свого гостя — «одного з найвидатніших людей усіх віків, одного з трьох рідкісних геніїв, яких створює не історія, а котрі самі творять історію…» У відповідь Муссоліні теж не поскупився на гучні слова: «Коли фашизм має друга, він іде з ним до кінця. Завтра Європа стане фашистською і сто п'ятнадцять мільйонів душ піднімуться, як один, незламно рішучі…»

Пізно ввечері, провівши Сар'яна до хвіртки, Василь побачив на боковій стежці аркуш паперу і підняв його. У нього здригнулося серце, коли він зрозумів, що тримає невеличку, розміром з листівку газету, під назвою «Червоний прапор» — орган підпільної антифашистської організації в Німеччині. А в лівому куточку, вгорі, було набрано дрібним шрифтом: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»

Отже, підпільна організація живе і діє, Герман дотримав слова. Але як ця газета опинилася тут, на садовій стежці? Підкинув садівник Мюллер — хотів показати багачеві-американцю, що робітничий клас Німеччини живе і діє?..

Під час наступної зустрічі з Василем Вебер відверто висловив своє невдоволення появою підпільної газети, що мала колишню назву — «Червоний прапор».

— Не розумію, чого можна досягти виданням малюсінької газети певного спрямування? Навіщо дратувати фашистів, накликати на себе лють гестапо? — сказав він.

— Любий Вебере, чи не доцільніше нам виявити терпіння і широчінь поглядів?.. Хай кожен бореться з фашизмом, як вважає за потрібне, — для цього всі способи добрі! — відповів Василь.

Підпільна газета справила велике враження на робітників берлінських заводів і фабрик. Газету читали всі — навіть ті, хто стояв осторонь активної боротьби. Агенти гестапо нишпорили по заводах і фабриках, хапали підозрілих осіб, але так і не дізналися, де надруковано газету і хто це зробив.

Поява газети стурбувала власті. Про це розповів Василеві Лемке, що недавно повернувся з Італії.

— На диво живучі оті комуністи! — обурювався він. — Здавалося, усім їм край — запроторили в концентраційні табори не тільки членів цієї партії, але й тих, хто співчував їм. А вони все ще чинять опір, навіть випускають газету! Гітлер наказав добути їх хоч із-під землі. Інакше, каже, всіх розстріляю!.. Відважні вони люди, нічого не скажеш, — несподівано закінчив він.

— Про кого це ви, пане Лемке?

— Та про комуністів! Подумати тільки — всі тремтять від страху, а вони видають газету, закликають чинити опір. Сьогодні весь світ, навіть зарозумілі англійці, схиляють голови перед нами, а комуністи бунтують і підбурюють інших!

— Чому ви гадаєте, що газету випустили комуністи, і чи не перебільшуєте ви, любий друже, твердячи, що перед вами схиляє голову весь світ? — На обличчі Василя промайнула ледь помітна усмішка.

— Перебільшую? Анітрохи!.. Подумайте самі. З Іспанією ми впоралися? Ще і як! Винищили там усіх комуністів, соціалістів, анархістів, євреїв та іншу погань. А французи й англійці тільки вдавали, що не схвалюють наші дії, насправді ж раділи нашим успіхам в Іспанії. Тепер черга за Австрією та Чехословаччиною. Покінчимо з ними, — дивись, усі Балкани будуть наші. Звідси до світового панування один крок. Звичайно, без Америки, — похопився Лемке, щоб не образити американця.

— Ви вважаєте, що приєднання Австрії до рейху і загарбання Чехословаччини — справа вирішена?

— Ще б пак! Хіба ви не чули, що в Берлін приїжджав австрійський канцлер Шушінг? Прийнявши його в імперській канцелярії, фюрер заявив, що коли той і далі буде опиратися, то він, Гітлер, накаже розбомбити головні міста Австрії, а деякі з них стерти з лиця землі, як це було зроблено в Іспанії. Ну, Шушінг капітулював, і згодився дати австрійському націстові Зейс-Інкварту важливий пост у своєму кабінеті… Майте на увазі, що це тільки початок — восьма німецька армія стоїть напоготові біля австрійського кордону… Що ж до Чехословаччини, то план «Грюн» давно затверджено. Чехословаччина як самостійна держава перестане існувати наприкінці цього року!

— Та хіба французи дозволять вам привласнити дві самостійні держави Центральної Європи?

— Любий, наш фюрер зовсім не простак! Він завчасно домовився про все з англійцями, а французи й писнути не посміють без англійців!.. Ми й Францію миттю роздушимо. Не турбуйтеся — Гітлер усе передбачив, осічки не буде!

— Схоже, що ви маєте рацію. Битися з вами об заклад я не ризикую!

— І добре робите — тут пахне явним програшем!.. У мене прохання до вас. — Лемке запобігливо всміхнувся. — Не згодилися б ви покласти до себе в сейф деякі дрібниці?.. Мені незручно тримати це дома…

Він дістав із кишені штанів плескату бляшану коробку і, відкривши її, висипав на стіл брильянтові персні, сережки, кольє.

— Іспанська здобич? — стримуючи обурення, запитав Василь.

— Угу, — самовдоволено промугикав оберштурмбанфюрер.

— Покладіть коробку в сейф, хай лежить… Сподіваюся, розписка вам не потрібна?

— Що ви, звичайно, ні! — Лемке ретельно зібрав коштовності в коробку і поклав її в сейф.

— Пане Лемке, послуга за послугу! Я теж попрошу вас дещо зробити. Ви, звичайно, знаєте, що компанія, котру я уповноважую, має великі інтереси в Чехословаччині — понад шістдесят відсотків нафти і нафтопродуктів, що їх споживає ця країна, постачаємо ми. Нас дуже цікавить усе, що стосується цієї країни. Прошу вас зібрати найдокладніші відомості про плани Німеччини щодо Чехословаччини. Звичайно, за певну винагороду.

— Звіртесь на мене, для вас я зроблю все, навіть неможливе! — відповів Лемке.

Василь, як завжди, поклав продублювати відомості, добуті в оберштурмбанфюрера, щодо Австрії. Майор. Кольвіц із генерального штабу не тільки потвердив слова Лемке, але й назвав точну дату вторгнення в Австрію — 12 березня 1938 року.

І він не помилився: цього дня, на світанку, 8-ма німецька армія вдерлася на територію Австрійської республіки і, не натрапляючи на опір, швидко окупувала її. На другий день «імперським законом» Австрію було приєднано до рейху, а Гітлер звернувся до австрійців із балкона віденської ратуші з промовою: «Якщо з австрійського міста, де я народився, провидіння покликало мене керувати рейхом, то воно не могло не покласти на мене місію повернути мою дорогу батьківщину німецькому рейхові…»

В Берліні рейхсмаршал Герінг приймав по черзі послів іноземних держав і кожному говорив: «Канцлер Шушінг був несумлінний, і це змусило нас вчинити так, як ми тільки-но вчинили…»

Посол Англії Невіль Гендерсон, відомий своїми прогітлерівськими настроями, спробував заперечити. Він сказав Герінгові: «Але, пане маршале, якщо канцлер і був не досить благорозумпий, хіба це підстава для того, Щоб Німеччина вчинила таке грубе насильство?»

На це Герінг відказав: «Надто пізно! Гітлер уже у Відні…»

Ельза Браун постійно зустрічалася з Лізою, охоче брала у неї всякі подарунки, нарікала на гірку долю самотньої, всіма покинутої жінки, розповідала про свої біди… Боже мій! Гітлер остаточно покінчив з поняттям моралі і дав жінкам таку волю, про яку вони раніше і мріяти не могли… Тепер німкені, не побоюючись, що їх осудять, лягають спати з кожним стрічним чоловіком, а поважні матрони, матері сімейств, вважають за свій патріотичний обов'язок заводити молодих коханців із військових. Треба ж скрасити життя солдатів фюрера!..

— Подумайте, мадам, при цьому моральному занепаді, коли стають доступними молоді дівчата із гарних сімей, кому потрібна така літня жінка, як я? — То був крик душі фрау Браун.

Вона сказала, що відомості, які надходять в іноземний відділ націстської партії, стосуються головним чином Чехословаччини. Очевидно, у Франції та Англії примирилися з думкою, що Гітлер рано чи пізно захопить якщо не всю Чехословаччину, то значну частину її.

Відомий французький юрист, Жозеф Бартелемі, писав у газеті «Тан»: «Хіба варто жертвувати трьома мільйонами французів для того, щоб три мільйони чеських німців лишилися під владою Чехословаччини?»

Йому підспівувала англійська газета «Дейлі експрес». У статті під заголовком «Знову чехи» писалося: «Ми не любимо цієї братії. Неможливо, щоб англійський уряд узяв на себе зобов'язання змусити нас воювати за таку напіврозвалену державу, як Чехословаччина».

Ельза Браун розповідала: в іноземному відділі партії певні, що теза: «Краще бути переможеним Гітлером, ніж перемогти з Радами» — має дедалі більший успіх у кулуарах французького парламенту…

Двадцять другого травня на чехословацько-німецькому кордоні німецькі митники вбили двох словацьких мотоциклістів. Обидві держави оголосили мобілізацію. Міністерства закордонних справ Франції та Англії спільними зусиллями добилися, щоб Берлін і Прага скасували ці ухвали. Були підстави для радощів, і французи раділи: перші спільні зусилля дали бажані наслідки. Гітлер відступив.

Отто Лемке зареготав, коли розмова торкнулася цієї теми.

— Ну й диваки ж оті французи, я вам скажу! Вони й справді вірять, що англійці заодно з ними і що фюрер злякався й відступив. Тим часом про відступ і мови не може бути. Для чого дратувати гусей, коли й так відомо, про що думають англійці?

— Про що ж, по-вашому, вони думають?

— Англійці просто попереджають свого партнера, щоб французи не покладали особливих надій на допомогу Лондона.

— Не може бути!

— У політиці все буває! Невже вам знову потрібен доказ?

У Лемке був вигляд переможця. Оберштурмбанфюpep поліз у кишеню і, діставши звідти папір, подав Василеві.

Це була копія конфіденціальної ноти Форін Офіс французькому міністерству закордонних справ. Чорним по білому було написано: «Надзвичайно важливо, щоб французький уряд не мав ніяких ілюзій щодо позиції англійського уряду, коли спільні зусилля, спрямовані на мирне розв'язання чехословацького питання, зазнають краху…»

— Наші хлопці з розвідки працюють чудово, правда? Не встигли французи отямитися від шоку, одержавши таку ноту, як її точна копія лежала на столі у фюрера. Не треба бути великим мудрецем, щоб зрозуміти: спільного виступу на захист Чехословаччини не буде! — сказав Лемке.

— Так, схоже на це, — відповів Василь.

Того ж дня Василь переписав ноту умовним шрифтом і переправив Стамбулову в Софію, щоб той передав «батькові»…

Надійшла листівка від Германа — він просив сповістити, чи не потрібен конторі «Стандард ойл компані» досвідчений рахівник із спеціальною освітою.

Такі пропозиції надходили часто від різних людей і ніякої підозри викликати не могли. Листівка свідчила, що Германові треба побачитися з Василем…

— Мені хотілося показати вам дещо, — сказав майстер, коли вони зустрілися на конспіративній квартирі, і подав Василеві четвертий номер газети «Червоний прапор», яка виходила двічі на місяць. — Послухайте, що тут написано! — Надівши окуляри, він почав читати звернення до німецького народу, надруковане на першій сторінці:

— Ну як? — спитав Герман, закінчивши читати.

— Це якраз те, що сьогодні потрібно!.. А що, товаришу Германе, у вас є надійні зв'язкові на заводах і фабриках? Доходить газета до робітників?

— Аякже! Невже ви думаєте, що ми друкуємо газету, долаючи тисячі перешкод, ризикуючи головою заради власного вдоволення? У нас понад півсотні зв'язкових. Вони встигли уже поширити свіжий номер. Подекуди розклеїли на стінах курилок або підкинули у шафочки робітників…

…Після Мюнхена гітлерівці вважали, що їм дозволено все, що в світі немає сили, здатної вистояти проти Німеччини. Готуючись до великої війни, вони посилили репресії всередині країни. Агенти гестапо арештовували людей за найменшою підозрою просто на вулиці і без суду й слідства вивозили їх у концентраційні табори. Обшукам і арештам не було краю. Посилено стежили і за іноземцями, — Василь відчував це на кожному кроці.

Якось удень Ліза подзвонила йому в контору і сказала, що тільки-но арештували садівника Мюллера, а тепер агенти поліції вимагають, щоб їх впустили в особняк зробити обшук.

— Я замкнула двері й відмовилася впустити їх у дім. Але вони не перестають стукати і наполягають, щоб їм відчинили, погрожують висадити двері… Не знаю, що робити?

— Передусім не хвилюйся. Двері не відчиняй. Не висадять, не бійся. Я зараз приїду! — Повісивши трубку, Василь подзвонив генеральному консулові О'Кейлі й помчав додому.

Агенти гестапо тупцяли біля під'їзду, не наважуючись висадити двері багатого особняка, що належав американцеві.

— В чому справа, панове? — сердито запитав Василь. — Чому ви так поводитесь біля мого дому?

Офіцер сказав, точніше відрапортував по-військовому:

— Нам відомо, що ваш садівник Мюллер — комуніст і зв'язаний із підпільною підривною організацією.

— Ну то й що?

— Бачте, при обшуку ми нічого не знайшли в нього…

— Тим більше незрозуміло, що вам треба в моїй господі!

— Він… я хотів сказати — Мюллер… міг сховати папери у вас…

— Дивна у вас логіка, пане офіцере!.. У садівника нічого не знайшли і тому надумали зробити обшук у домі американського підданого, представника компанії, що постачає вашій країні нафту. Вважаючи такий вчинок з вашого боку актом зовсім неприпустимо свавілля і проявом недружелюбства в ставленні до мене та компанії, яку я маю честь репрезентувати, я змушений буду повідомити про це рейхсмаршала пана Герінга! Доки не одержу позитивної відповіді, припиняю всякі операції!

— Але ж ми не зробили у вас обшуку! — Офіцер знітився: те, що американець згадав їм всемогутнього рейхсмаршала, справило на нього велике враження.

У цей час до хвіртки саду підкотив лімузин, на якому були дипломатичні номерні знаки. З машини вийшов генеральний консул Сполучених Штатів Америки в Берліні. Він відрекомендувався офіцерові й запитав, на якій підставі і за чиїм наказом поліція рветься в дім американського підданого і хоче зробити обшук.

— Ви, шановні панове, певно, не розумієте різниці між підданими Чехословаччини і Америки! Раз і назавжди закарбуйте собі на носі: те, що можна зробити з чехами та іншими народами, не можна робити з американцями! Ми цього не дозволимо, ясно? Я змушений буду офіційно протестувати проти такого свавілля! — О'Кейлі поводився дуже грубо.

Офіцер знову переказав історію з Мюллером.

— Дивно, замість того щоб попередити містера Кочека і захистити його від комуністів, ви хочете зробити в нього обшук! Негайно забирайтеся звідси, інакше я змушений буду подзвонити панові Ріббентропу.

Поліцейські, підібгавши хвости, як побиті собаки, пішли. Василь подякував О'Кейлі й запросив його в дім випити віскі.

— Зовсім знахабніли ці німці! Не розумію, чому наші так панькаються з ними, — роздратовано мовив О'Кейлі після третього келеха віскі з содовою.

— Ви самі колись казали — зі страху перед росіянами!

— Казав… Знаєте, чого я боюся тепер? Коли б німці не посунули на нас, замість того щоб ударити по росіянах.

Надто вже вони розперезалися. В цирках панує неписаний закон: звіра, що перестав коритися дресирувальникові, вбивають. Коли б таке саме не трапилося і тут!

— Боюся, що тутешній звір загризе свого дресирувальника: адже він давно перестав коритися! — сказав Василь.

Садівника Мюллера довелося рятувати з допомогою Лемке. Операція коштувала Василеві триста американських доларів. Мюллер повернувся днів за десять, худий, постарілий, із синяками на зморшкуватому обличчі.

— Що вони зробили з вами, Мюллере? — співчутливо запитав Василь.

— Про це не маю права говорити — я дав підписку, — сказав садівник і, помовчавши, додав: — А втім, вам можна довіряти… Вони били мене тричі на день, іноді й уночі. Все питали про якусь підпільну організацію, що випускає комуністичну газету… Вами теж цікавилися, містере Кочеку!

— І що ж?

— Нічого… Ні про які організації я не маю ніякісінького уявлення і взагалі, скажу вам відверто, політикою не цікавлюся. Мабуть, сталася помилка: мене сплутали з кимось. Що ж до вас, то, зрозуміло, крім хорошого, я нічого сказати їм не міг.

— Приємно чути, що мій садівник політикою не цікавиться, інакше відповідати довелося б мені! Все ж будьте обережні й майте на увазі, що я поручився за вас.

— Цього я не знав…

Якось, вийшовши з контори раніше ніж завжди, Василь вернувся з півдороги назад, згадавши, що забув портфель. Він застав у своєму кабінеті юрисконсульта Глауберга: той рився в шухлядах його письмового столу.

— Що ви тут робите? — різко запитав Василь.

— Шукаю копію останнього нашого листа фірмі «Фламме»… — Вигляд у юрисконсульта був розгублений.

— Чому ви шукаєте її не в канцелярії, а в мене?

— Там її немає.

— Зараз перевіримо! — Василь попросив секретарку покликати діловода. Коли той зайшов, звелів йому принести теку з вихідними паперами. — Мені потрібна копія нашого останнього листа компанії «Фламме», якщо не помиляюся, про розрахунки. — Він помітив, що Глауберг робить діловодові якісь знаки, і додав: — Сподіваюся, ця копія у вас у справах, інакше ви негайно залишитесь без роботи! — Діловод повернувся за хвилину з текою і показав патронові копію листа.

— Хочу вас запевнити, — сказав він, — що документи у нас не губляться.

— Дякую. Можете йти.

Відпустивши діловода, Василь знову спитав Глауберга:

— То що ж усе-таки ви шукали в шухлядах мого столу? Юрисконсульт мовчав, на обличчі в нього виступили червоні плями.

— Ще одне запитання: звідки у вас ключі від мого, столу?

— Вони були тут. Мабуть, ви забули…

— Неправда! — Василь дістав із кишені низку ключів у шкіряному футлярі й показав Глаубергові. — Що ви шукали в шухлядах мого столу і за чиїм завданням це робили?

— Пробачте, цього більше не буде, — видавив із себе Глауберг, губи його тремтіли.

— Справді не буде, бо вас тут не буде! Негайно залиште контору, і більше щоб я вас не бачив.

Уранці він наказав бухгалтерові дати розрахунок Глаубергу.

Те, що трапилося з садівником Мюллером і юрисконсультом Глаубергом, насторожило Василя. Може настати такий час, коли фашисти ні перед чим не зупиняться… «Треба бути обачнішим, не давати їм ніякого приводу для підозри», — переконував себе Василь. Однак вони з Лізою живуть у фашистському раю не для того, щоб збільшувати свої заощадження в американському банку, у них інше завдання. Небезпечне і потрібне…

Отто Лемке, що встиг за допомогою Василя наскладати чималий капітал у швейцарському банку, як і раніше, приносив цінну інформацію. Неодноразова перевірка її за відомостями Браун та майора генерального штабу Фрідріха Кольвіца завжди свідчила, що вона правильна.

Наприкінці лютого 1939 року Лемке прийшов до Василя похмурий, роздратований. Йому здається, пробурмотів він, що фюрер зарвався і що це до пуття не доведе…

— Що ви, пане Лемке, хіба фюрер може зарватися?

— Уявіть — може… Він затіває нову гру: хоче захопити всю Чехословаччину.

— Але ж фюрер сам підписав мюнхенську угоду, яка гарантує недоторканність нових чехословацьких кордонів!

— Ах, містере Кочеку, ви наївна людина!.. Хіба має значення підпис на клаптикові паперу? Сам поставив свій підпис, сам може й забрати його назад… Є наказ фюрера по армії — не пізніше ніж 15 березня бути готовими до вторгнення в Чехословаччину.

Перед тим як надіслати тривожну вість «батькові», Василь перевірив її. Кольвіц підтвердив, — що вторгнення в Чехословацьку республіку має відбутися в ніч на 15 березня…

Тієї самої ночі, коли німецько-фашистські війська вдерлися в Чехословаччину, президент республіки Гаха сидів самотній у велетенському салоні нової імперської канцелярії. На столі перед ним лежав документ з коротким текстом. Час від часу Гаха схилявся над документом і, кривлячись, як від зубного болю, знову відкидався на спинку крісла. Гітлер наказав йому підписати цей документ, у якому було сказано, що «…він, будучи при повній свідомості й здоровому глузді, віддає долю чехословацького народу і всієї країни до рук фюрера та німецького рейху…» Гаха розумів, що підписати такий документ — значить ганебно зрадити свій народ, але він не мав волі чинити опір. Гаха був у напівнепритомному стані. Йому зробили укол, і, зрештою, він поставив свій підпис під документом.

Так було перегорнуто ще одну сумну сторінку в трагічному літописі тих років.

На черзі — питання про Данціг.

Вимагаючи приєднання Данціга до Німеччини, а також права на будівництво власної транспортної магістралі через «Польський коридор», гітлерівці обіцяли Польщі як компенсацію частину Радянської України.

Реакційна кліка, що визначала політику тодішньої Польщі, відмовилась од допомоги Радянського Союзу і стала на шлях відкритої зради національних інтересів польського народу.

7 квітня 1939 року італійські війська окупували Албанію. 28 квітня німецький уряд оголосив, що розриває англо-німецьку морську угоду й анулює німецько-польський пакт про ненапад. 22 березня литовські правителі з важким серцем віддали Німеччині Мемельську область з портом Мемель (Клайпеда) на Балтійському морі. За день по тому Румунія підписала угоду, за якою підпорядковувала свою економіку інтересам німецької промисловості. Гітлер заявив також претензії на колишні німецькі колонії, захоплені Англією та Францією після світової війни, і висунув територіальні вимоги до Польщі.

Щоб відвернути німецьку агресію, Радянський уряд наполегливо пропонував західним державам створити систему колективної безпеки. Англійський уряд змушений був піти назустріч радянським пропозиціям, головним чином для того, щоб заспокоїти громадську думку своєї країни.

Почалися тривалі й марні англо-франко-радянські переговори…

У цей час до Берліна приїхав Стамбулов і розповів Василеві, що англійці ведуть переговори не тільки з Радянським Союзом, але й з Німеччиною, причому німці, хоч і не роблять із цього великого секрету, проте змісту переговорів не розкривають.

— «Батько» просив передати вам, що дуже важливо знати подробиці цих переговорів.

Передусім Василь звернувся до Вебера. Однак той ухильно сказав:

— На жаль, у цьому я нічим не можу вам допомогти…

— Але ж ви працюєте в міністерстві закордонних справ, хоч і в консульському відділі. Невже у вас немає друзів, знайомих, у яких ви могли б дізнатися, хто з керівних державних діячів веде тут переговори і про що? Це вкрай важливо!

— Ні, не можу, — була відповідь.

Відмова Вебера занепокоїла Василя: що це — боягузтво чи бажання відійти від небезпечної діяльності?..

Браун і раніше ніколи не бралася добувати документи, що не проходили через її руки. Кольвіц взагалі тут нічого не міг зробити: дипломатичні переговори — це не його відомство. Лишався тільки Отто Лемке.

Василь запросив його до себе.

— Любий Лемке, ми з вами давні знайомі й маємо всі підстави довіряти один одному. В мене є до вас прохання або, якщо хочете, ділова пропозиція. Мій шеф дізнався, що англійці ведуть подвійну гру: почали переговори з росіянами в Москві про створення системи колективної безпеки, яка, по суті, спрямована проти Німеччини, і водночас домовляються з керівними німецькими діячами про можливість англо-німецького союзу. Шеф вимагає, не знаю для якої мети, докладної інформації. Чи могли б ви допомогти мені в цій справі? Розумію, завдання досить складне, грошей я не пошкодую.

— Відвертість за відвертість: мені зовсім байдуже, для чого і для кого потрібні вам ці відомості! — посміхнувся оберштурмбанфюрер. — Тож не завдавайте собі клопоту, пояснюючи все… Те, про що пише ваш шеф, правда. Англійці завжди любили вести подвійну гру, але дзуськи — нашого фюрера не перехитруєш! Зовсім недавно я чув, як Розенберг казав Гессові в приймальній Гітлера, що англійці ніколи серйозно не думали домовлятися з росіянами — вони бояться більшовиків, як чорт ладану. А затіяли цю гру, щоб спіймати нас на гачок. Розенберг знає всі подробиці того, що робиться і говориться на цих переговорах із англійських же джерел… Признатися, я не цікавився переговорами англійців тут, у нас у Берліні, і звичайно ж не маю ніяких документів. Отже, я повинен зв’язатися з потрібними людьми, зробити деякі витрати…

— Я ж сказав вам, що грошей не пошкодую, — нагадав Василь.

— Розумію. Але ви знаєте, я люблю в усьому ясність. Яку суму ви могли б асигнувати на це діло?

— Краще, якщо ви самі назвете цифру.

— Три тисячі американських доларів. Без торгу, добре?

— Торгуватися не буду, хоч і дорогувато… Можу дати вам зараз тисячу доларів як аванс, решту потім. Майте на увазі, що відомості ці мені потрібні негайно. Ну, скажімо, за три дні. Бо, після того як опублікують комюніке про завершення переговорів, наші з вами відомості нікому не будуть потрібні.

— Комюніке? Ніякого комюніке не публікуватимуть! Ви забуваєте, що англійці продають не тільки росіян, але й своїх союзників — французів, Польщу теж. Щодо строку, то раніше ніж за три дні я нічого не встигну зробити.

— Через три дні, надвечір, жду вас тут. А тепер — чарочку коньяку. А втім, ні, краще дам вам дві пляшки чудового грецького коньяку «Метакса», і ви розіп'єте їх з друзями! — Василеві огидно було бачити в себе дома п'яну фізіономію есесівця.

Проводжаючи Лемке, він спитав:

— До речі, яке враження на гестапівців справило те, що я прогнав Глауберга?

— Його мало не посадили за те, що він такий ідіот і поводився як хлопчисько. Після спроби зробити у вас обшук, берлінські гестапівці дістали прочухана од високого начальства. Їм наказано бути з вами обережнішими. Тож спіть спокійно!

— Я й так сплю спокійно!..

У маленькій наріжній кімнаті, — це був Василів робочий кабінет, — на нього чекав Стамбулов.

— Ну як? — спитав болгарин.

— За три дні матимемо потрібні відомості, а може і деякі документи. Раджу вам, щоб уникнути якихось випадковостей, ці три дні не виходити на вулицю. Живіть у нас, відпочивайте…

У призначений час Лемке сидів у вітальні напроти Василя, пив маленькими чарочками коньяк і розповідав. Час від часу він діставав з кишені документи, що потверджували його слова, і передавав їх Василеві.

— Спробу ввійти в переговори з нами англійці зробили ще на початку тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року. Довірена особа британського прем'єра, Думмонд-Вольф, розмовляючи з відповідальним співробітником нашого міністерства закордонних справ Рюттером, сказав, що Англія готова відмовитися на користь Німеччини від більшості своїх прав у Східній та ПівДенно-Східній Європі і що політика Англії щодо співробітництва з Німеччиною не змінилася після Мюнхена… От вам короткий запис цієї розмови… — Лемке поклав перед Василем аркуш паперу. — Особистий секретар Ріббентропа Кордт у розмові з помічником заступника міністра закордонних справ Великобританії Сарджентом натякнув, що всі зусилля англійського уряду досягти угоди з Німеччиною не матимуть успіху, доки Англія братиме участь в англо-франко-радянських переговорах… От вам копія повідомлення нашого посла в Лондоні. — Лемке поклав перед. Василем ще один документ. — Посол сповіщає, що в Англії розроблено програму, схвалену Чемберленом, і що з нами буде укладено пакт про ненапад… Восьмого серпня, тобто напередодні відкриття московських переговорів, англійський уряд запропонував Гітлерові скликати конференцію п'яти держав — Англії, Німеччини, Франції, Італії та Польщі, щоб обговорити питання про приєднання Данціга до Німеччини. Конференція мала відбутися без участі Радянського Союзу. Ось ще копія листа до Гітлера — Чемберлен пропонує провести двосторонні польсько-німецькі переговори, в яких згодом візьме участь Англія… Гадаю, досить!

Лемке налив собі ще одну чарку коньяку і ніби між іншим сказав:

— Гроші прошу перерахувати на мій поточний рахунок у швейцарському банку… Ваше здоров'я, містере Кочеку!..

Того ж вечора Стамбулов виїхав до себе на батьківщину.

На прощання Василь сказав йому:

— Перекажіть «батькові», що англійці замишляють новий Мюнхен, цього разу для того, щоб пожертвувати інтересами Польщі і втягти Радянський Союз у війну з фашистською Німеччиною!..

Нового Мюнхена організувати не пощастило. Винні були самі німці: вони висунули вимоги, що зачіпали важливі економічні й колоніальні інтереси Великобританії, і таким чином переконали навіть твердолобих політичних діячів у тому, що домовитися з Німеччиною звичайною дипломатичною мовою неможливо — для впливу на Гітлера потрібні ефективніші засоби. Зрештою, таким засобом було укладення воєнного союзу між Англією, Францією та СРСР, що таїв загрозу для фашистської Німеччини.

Пропозицію розпочати воєнні переговори уряд Радянського Союзу зустрів прихильно: він добре розумів, що тільки об'єднаними силами можна зупинити німецьку агресію і відвернути пожежу світової війни. Англійський уряд узяв курс на зволікання переговорів, наказавши своїй делегації «поводитися з росіянами стримано».

Главою англійської делегації на переговорах було призначено адмірала у відставці Реджінальда Планкетта Ерла Дракса. На чолі французької стояв маловідомий генерал Думенк. До того ж вони не мали широких повноважень.

Побоюючись, що генерал Думенк може порушити питання про те, щоб Польща пропустила радянські війська через свою територію, представник Англії всіляко умовляв його не робити цього і фактично орієнтував на зрив переговорів.

На запитання, чи згодна Польща пропустити радянські війська, та відповіла негативно.

Стало зрозумілим, подальші переговори нічого не дадуть, тим більше, що англійці вели переговори з німцями в Берліні, і Радянський уряд це знав.

Увечері тридцять першого серпня Василь довідався, що Гітлер вирішив напасти на Польщу першого вересня. У Василя не лишалося часу, щоб повідомити про це «батька». Він поїхав додому, повечеряв і навіть ліг спати, але сон тікав од нього. Здавалося, він робить злочин, ні про що не повідомляючи «батька». Василь підвівся, одягся, сів у машину і, доїхавши до пошти, надіслав Стамбулову в Софію телеграму. «Поставку бензину затримано через серйозну аварію танкера».

І тільки 3 вересня, коли німецька авіація бомбила польські міста, сіючи жах і смерть, англійський уряд, а потім і французький під натиском громадськості, змушені були оголосити Німеччині війну…

Життя в Німеччині ставало з кожним днем нестерпнішим. Василя, головного постачальника пального, власті обмежили в бензині: тридцять літрів на місяць — і ні краплини більше. А ще через деякий час військовий комендант Потсдама заявив йому, що особняк, який він наймає, віддано під госпіталь, і наказав протягом двадцяти чотирьох годин звільнити будинок. Довелося поспішно шукати квартиру в самому Берліні. По всій Німеччині було введено картки на продукти харчування та речі широкого вжитку. Магазин для американців закрили. Добре, що у Василя було багато грошей: кава й сигарети прибували із Америки, як і досі, а ціни на них піднялися, і він діставав усе, що треба було.

За іноземцями, які жили в Німеччині, пильно стежили. Досить було Василеві вийти з дому, як біля нього з'являлися два агенти, котрі супроводжували його всюди. Телефонні розмови підслуховувалися, листи перлюструвалися, телеграми проходили через сувору цензуру. За Лізою теж невідступно слідкували, і їй стало нелегко зустрічатися з Браун. Доводилося всіляко хитрувати, призначати побачення то в одному, то в іншому місці.

Тільки Отто Лемке, посідаючи високе становище, нічого не боявся і, як і раніш, бував у Василя в конторі. Удавано весело він розповідав новини з фронтів, хвалився тим, що фюрер поставив на коліна всю Європу, а в хвилини відвертості зітхав і ремствував, що краю війні не видно і навряд чи вона кінчиться перемогою німецької зброї… Василь був з ним стриманий, але гроші платив, як і досі, ретельно.

У тяжкі дні зв'язок із «батьком» не поривався. Стамбулов придумував десятки способів, щоб підтримувати — цей зв'язок. Радісно було ще й від того, що, незважаючи на неймовірні труднощі, підпільники діяли активно. На початку війни групі майстра Германа навіть пощастило випустити листівки із закликом саботувати війну, боротися всіма силами проти авантюристів, які штовхають Німеччину в безодню. Герман розкрив Василеві і причину дивної поведінки Ганса Вебера.

— Вебер — типовий інтелігент, вихований в чисто німецькому дусі. Він вважає, що боротися проти націстів і маньяка Гітлера треба. Це навіть благородно — ризикувати головою заради своїх переконань. Але відкривати іноземцеві, навіть другу, державну таємницю — це вже зрада. Не думайте про нього погано — Ганс Вебер по-своєму чесний, і йому цілком можна довіряти!..

На другий рік війни Бельгія, Люксембург, Голландія і велика частина Франції опинилися під чоботом німецьких солдатів.

Василь написав листа Джо Ковачичу, що став консулом у Парижі, і попросив його заступитися за друзів — журналіста Сар'яна та художника Борро. Через деякий час він одержав від них листа через того ж таки Ковачича.

Сар'ян писав, що він перейшов на нелегальне становище. «Я вірю в непокірний дух французького народу і знаю, що він переможе, а зрадників своїх прикує до ганебного стовпа», — закінчував той свого листа. З листа Борро було видно, що художник боляче переживає приниження своєї вітчизни. «Ні, що не кажіть, ми, французи, нічого не навчилися, і, поки нас не наб'ють добре, ми не розворушимося. Але коли вже розворушимося, тоді покажемо, на що ми здатні. У мене немає ані найменшого сумніву, що ми, зрештою, переможемо німців. Інша річ, яких жертв ми зазнаємо…»

У листопаді 1940 року до Василя прийшов Отто Лемке. Він стомлено розсівся у кріслі і похмуро сказав, що в нього погані новини.

— Чи варто засмучуватися, любий Лемке, усе наше життя — самі неприємності! — спробував пожартувати Василь, але есесівець тільки махнув рукою.

— Є відомості, що фюрер наказав генеральному штабові розробити план нападу на комуністичну Росію, — сказав він.

— Що? — прохопилося у Василя.

— Те, що чули!.. Такий план взагалі давно існував, але йому не надавали особливого значення. Ви тільки подумайте: не закінчивши війни на Заході, помишляти про війну з Росією! І взагалі скажу вам по секрету, що воювати нам з росіянами не можна: комуністи — фанатики, їх не поставиш на коліна!.. Обізнані люди кажуть, що вони битимуться до останнього…

— Думаю, цього разу ваші побоювання безпідставні. Гітлер досить розумний, недарма ж він підписав із росіянами пакт про ненапад.

— Дурниці! Нашому фюрерові нічого не варто розірвати будь-які пакти й угоди. Він перед пустими формальностями не зупиниться. Поінформовані люди твердять, що фюрер відклав план вторгнення на Британські острови. Подейкують і про те, що Гітлер готує поїздку до Англії одного свого помічника для переговорів із англійським урядом, щоб у війні проти Росії мати Англію як союзника.

— Ні, це неймовірно!

— Ви дивна людина, Кочеку! Нічому не вірите, вам неодмінно давай докази. Еге ж?

— Так, саме так. Факти завжди потрібні. А особливо вони потрібні, щоб підтвердити неймовірні з точки зору простої логіки чутки, про які ви щойно розповіли!..

— Можна й факти! — процідив крізь зуби Лемке, витяг із внутрішньої кишені кітеля тоненьку книжечку в м'якій обкладинці й подав Василеві. — Скажіть, будь ласка, якщо країна не готується до війни з росіянами, тоді для чого це?

Василь тримав у руках солдатський розмовник, розрахований на те, що фашистські війська незабаром будуть на території Радянського Союзу. Гортаючи сторінки, Василь читав: «Руки вгору!», «Здавайся, стрілятиму!», «Де правління колгоспу?», «Ти комуніст?», «Як звати секретаря райкому?», «Давай хліб, сало…»

— Схоже, що фюрер і справді затіває страшну гру, — пересиливши себе, якнайспокійніше сказав Василь. — А як же газети повідомляють про приїзд у Берлін радянської урядової делегації мало не з Молотовим на чолі?

— Чи ба — делегація!.. Напустять туману і скоріше випровадять. Наші давно набили руку в таких справах. До речі, Кочеку, я надумав кинути роботу в іноземному відділі гестапо і, мабуть, керуватиму нашою агентурою в нейтральних країнах… Чого доброго, війна може так обернутися, що втратиш не тільки всі заощадження, але й головою накладеш.

— Розумна думка!.. Слухайте, Лемке, ви не могли б залишити мені цей розмовник?

— Не знаю… — Лемке зам'явся.

— Скільки? — відверто запитав Василь.

— Тисячу доларів!

— Ну, це ви загнули! Тисячу доларів за таку дрібницю!.. Триста доларів і ні цента більше. — Василь торгувався з есесівцем, щоб у того не склалося враження, що американець надміру зацікавився розмовником. Трохи подумавши, він додав: — Коли хочете знати, нам вигідно, щоб Гітлер встряв у війну з Росією. По-перше, росіяни вгамують трохи його запал, по-друге, і це головне, — ми позбудемося завалу товарів!..

— Триста так триста, — сказав Лемке, пускаючи повз вуха розмірковування Василя. — Тільки цього разу готівкою — може, незабаром я поїду до Швеції або Швейцарії!

Василь відрахував триста доларів і сховав розмовник у сейф.

Він був дуже стурбований. Досі він збирав інформацію про плани гітлерівців щодо інших країн — Франції, Австрії, Чехословаччини, Польщі. Тепер відомості Лемке стосувалися безпосередньо його вітчизни, — було від чого впасти у відчай. Проживши стільки років у Німеччині, він добре уявляв собі, що буде, коли фашистам удасться вступити на радянську землю.

Треба було діяти, — діяти негайно, енергійно і водночас обережно. Дізнатися якнайдокладніше про плани Гітлера щодо Радянського Союзу і вчасно повідомити «батька». Він надумав піти на деякий ризик і побачитися з Кольвіцом. Працюючи в генеральному штабі, той, безумовно, знав про ці плани. Треба було змусити заговорити і фрау Браун, заплативши їй будь-які гроші.

Кольвіц нізащо не погоджувався зустрічатися з кимось, окрім самого «містера Хекоїнга», — таку умову поставив на самому початку їхнього співробітництва. Зустріч американця з працівником генерального штабу, звичайно, могла викликати підозру. Василь боявся не стільки за себе, скільки за Кольвіца, — якби його арештували, зв'язок з генеральним штабом обірвався б. Крім того, Кольвіц міг виказати підпільників та й самого Василя. Але іншого виходу не було. Василь насилу зв'язався з Вебером і попросив влаштувати йому побачення з Кольвіцом.

Побачення відбулося пізно ввечері. Василь розрахувався з Кольвіцом за три останніх місяці й тільки-но хотів спитати про плани війни з Росією, як той випередив його.

— Я знаю, навіщо ви мене викликали і що вас цікавить, — сказав майор. — Так, це правда, є директива розробити детальний план нападу на Радянську Росію. Але це зовсім не означає, що війна неминуча. Спеціалісти вважають, що війна з Росією — безумство, тим більше, що доведеться воювати на два фронти, і вони, звичайно, з усієї сили чинитимуть опір…

— А коли передбачається напад на Росію?

— Цього я вам сказати не можу, просто не знаю.

— Пане Кольвіцу, ви добре розумієте, як важливо для компанії, яку я уповноважую, знати це своєчасно. Я заплачу вам скільки захочете, тільки дізнайтесь, які строки передбачено, і скажіть мені…

— Припустімо, я довідаюся, але як вас повідомити? Признаюсь, зустрічатися нам ризиковано…

— Надішліть мені листівку. Не листа, а саме листівку від імені хазяйки пральні, куди ми звичайно здаємо Прати білизну, і вкажіть, що з мене належить стільки-то марок. Коли помножити ці цифри на три, вийде рік. Скажімо, ви напишете: «Ви повинні заплатити 647 марок 23 пфеніги». Перемноживши цю суму на три, матимете тисяча дев'ятсот сорок один. Це рік. Пфеніги означають місяць — лютий і день — третій. Отже, третього лютого тисяча дев'ятсот сорок першого року. Сподіваюсь, ви зрозуміли цю нехитру комбінацію з цифрами? Повторюю, грошей я не пошкодую, аби ви сповістили мене вчасно!..

Повідомлення газет підтвердились. 12 листопада 1940 року в Берлін прибула спеціальним поїздом урядова делегація на чолі з Молотовим. Увечері наступного дня делегацію прийняв Гітлер.

Василя мало цікавив зміст переговорів, він весь час думав тільки про одне: як передати комусь із делегації солдатський розмовник і переказати, що німецький генеральний штаб розробляє план нападу на Радянський Союз.

Василь і Ліза дійшли висновку, що є тільки один спосіб: Ліза піде в радянське посольство і віддасть якомусь відповідальному працівникові конверт для глави делегації.

Детально обмірковували план, подумали й про безпеку, якщо раптом агенти гестапо затримають Лізу, Ліза підготувала заяву на ім'я радянського посольства, в якій просила дати їй візу для поїздки в Ленінград провідати хвору родичку, — інакше чого б вона прийшла в радянське посольство? Якщо її запитають, чому заява лишилася в неї, вона відповість: не прийняли. Василь мав зупинити свою машину в провулку, недалеко од Бранденбурзьких воріт, і, порпаючись у моторі, чекати повернення Лізи. Якщо все обійдеться, вона триматиме сумочку в правій руці, якщо ні — в лівій. А коли її взагалі не буде протягом години, Василь поїде в американське консульство, щоб вжити заходів і звільнити її з допомогою О'Кейлі.

О десятій годині ранку на Унтер-ден-Лінден з'явилася елегантна дама і не поспішаючи попрямувала до радянського посольства. У вестибюлі відчинилося скляне віконце, і черговий спитав, що вона хоче.

— Мені треба поговорити з кимось із відповідальних працівників посольства, — відказала Ліза.

— В якій справі? — задали нове запитання.

— У надзвичайно важливій справі.

Віконце зачинилося, і Ліза побачила, як черговий підняв телефонну трубку й набрав номер. Вона не чула крізь грубе скло, про що говорить черговий. Поклавши трубку, він відчинив віконце, попросив Лізу зачекати.

— Зараз до вас вийдуть, — сказав він.

Хвилин через п'ять біля дверей, які вели у внутрішні приміщення, з'явився молодик в чудово пошитому костюмі. Він вклонився відвідувачці.

— Ви хотіли бачити співробітника посольства. Я вас слухаю, — сказав він по-німецьки.

— Тут? У вестибюлі?

— А чому б і ні?

— У мене важлива, дуже важлива справа, — не особиста, звичайно. Не могли б ви прийняти мене в своєму кабінеті?

— Ходімте! — Молодик розчинив перед Лізою двері, провів її в невеликий кабінет, посадив у крісло і сам сів навпроти.

— Я вас слухаю, — повторив він.

— Пробачте… але ви справді відповідальний працівник? — спитала Ліза.

Господар кабінету всміхнувся.

— Я третій секретар посольства.

— В такому разі прийміть цей конверт, — Ліза витягла із сумочки конверт і подала секретареві. — Передайте його якнайскоріше главі радянської урядової делегації… Тут повідомлення про те, що Гітлер доручив генеральному штабу розробити план нападу на Радянський Союз, і німецько-російський солдатський розмовник.

— Звідки у вас такі відомості і як до вас попав цей розмовник?

— Це вам не обов'язково знати… Відомості цілком правдиві. Що ж до розмовника, то він у вас в руках, чого ж більше?

— Ну що ж… Здається, ви маєте рацію. Дякую вам!.. Не сумнівайтесь, конверт буде передано товаришеві Молотову сьогодні ж… Назвіть хоча б своє прізвище…

— Прізвище моє нічого вам не пояснить… Повірили мені — і добре!.. Скажіть, мене не затримають гестапівці, коли я вийду од вас?

— Ні, не посміють. Особливо зараз, коли тут перебуває радянська урядова делегація. Ви тільки будьте обережні, щоб вас непомітно не сфотографували!

— До побачення! — Ліза підвелася.

Секретар посольства провів її до приймальні. Тут Ліза не втрималася і сказала російською мовою:

— Товаришу, дозвольте вас поцілувати!

Він мовчки нагнувся і поцілував їй руку. Ліза торкнулася губами його лоба. Коли вона вийшла, черговий, що спостерігав цю сцену, відчинив віконце і, приклавши палець до скроні, покрутив кілька разів: у дамочки, мовляв, не всі дома!

— Ні, голубе, помиляєшся!.. Тут зовсім інша справа, — серйозно й задумливо сказав йому третій секретар.

Ніхто Лізу не затримав, і вона, з сумочкою в правій руці, пройшла мимо Василя, що порпався в моторі.

Це була остання операція, яку Василь і Ліза виконали в Німеччині. Вони не знали тоді, що ще один примірник розмовника приніс у радянське посольство в Берліні німецький робітник-друкар.

О'Кейлі запросив Василя до себе і дав йому телеграму від Адамса. Шеф пропонував ліквідувати справи компанії в Німеччині протягом десяти-п'ятнадцяти днів, виїхати до Женеви і там очікувати на дальші вказівки.

— Чим це викликано? — спитав Василь.

— Відверто кажучи, ми порадили містерові Адамсу вчинити так з ряду причин: по-перше, останнім часом німці почали дуже цікавитися вашою персоною. От ми й надумали, доки не пізно, вирядити вас звідси… По-друге, ми взагалі згортаємо свої справи в Німеччині й радимо всім американським громадянам поступово, щоб не викликати підозри у німців, покинути країну. Їдьте в Женеву і чекайте нас, ми теж незабаром приїдемо туди!

Ліквідуючи справи нафтової компанії, Василь подбав про те, щоб зберегти надійний зв'язок із друзями в Берліні.

В середині грудня 1940 року Василь і Ліза залишили негостинну землю третього рейху.