Ризиконавти

Кемпер зателефонував о сьомій ранку, коли Аліссон ще спав.

— Слухаю, — буркнув Аліссон, злапавши трубку апарата з другої спроби.

— Привіт, Нормане, — пролунав у трубці далекий голос Кемпера. — Спиш, мабуть, без задніх ніг?

— Хелло, Вірджіне! — озвався Аліссон, широко посміхаючись, сів на ліжку. — Радий тебе чути, старий. Ти, як завжди, дзвониш у непідходящу мить. Звідки ти впав на цей раз?

— Я в Неваді, є тут така райська місцинка — Тонопа, чув? Спека під п’ятдесят, вода на вагу золота. Та не в тім річ. Ти зможеш прилетіти до мене за два дні?

Сон покинув Аліссона остаточно.

— Годі розігрувати. — Норман не витримав і засміявся. — Вистачить із мене минулого разу, коли ти надіслав цілий “кістяк диметродона”.

Кемпер захихотів у відповідь, однак продовжував цілком серйозно:

— “Кістяк” я зробив на славу, навіть ти повірив, професіонал, проте зараз ідеться про інше, та й не в настрої я, чесно кажучи, запрошувати друга за тисячу миль для розиграшу. Ти ж знаєш, я працюю на полігоні, то згори й нагледів дещо цікаве, ба навіть сенсаційне. Коротше кажучи, прилітай, по телефону всього не розкажеш. Перед вилітом подзвони, я зустріну. — Кемпер продиктував шість цифр, і в трубці зацвірінчали горобині гудки відбою.

Аліссон автоматично записав номер телефону, поклав трубку, посидів трохи, потім ліг. Та сон не йшов.

Вірджін Кемпер був льотчиком на службі[3] і другий рік працював у загоні ВПС, що обслуговував ядерний полігон в Неваді: фотометрія, кінозйомка, радіаційний контроль. Йому минав тридцять третій рік, і хлопець він був серйозний, що однак не заважало йому мати добре розвинуте почуття гумору. Випадок, про який згадав Аліссон, трапився торік: Кемпер надіслав Норманові величезний ящик, в якому містилися ніби рештки “кістяка диметродона” — прадавнього спинновітрильного ящера. Аліссон працював у Пенсільванському інституті палеонтології і археології і був фахівцем з крейди, тобто з крейдового періоду мезозойської ери. Посилці він зрадів, але “кістяк” виявився досить майстерною підробкою, яка розкривала талант Кемпера щодо розиграшів. Але одна річ — надіслати “рештки викопного динозавра” поштою й зовсім інша — запрошувати друга-палеонтолога на протилежний кінець материка за тридев’ять земель в гості для демонстрації якоїсь сенсаційної знахідки. Не міг же Вірджін жартувати так непрактично: на один лише квиток від Пітсбурга до Тонопи доведеться витратити три—чотири сотні доларів. Що ж він там побачив у пустелі?

Аліссон заходився снідати, потім зателефонував Руту Макнівену:

— Салют, старий парубче! Добре, що тебе можна застати вдома хоча б у неділю. Мені потрібна відпустка за власний рахунок, приблизно на тиждень, можливо, два.

В трубці пролунав смішок завідуючого лабораторією:

— А місце на Арлінгтонському кладовищі тобі не потрібне? Можу поступитися своїм. — Макнівен жартував часто, проте не завжди вдало. — Ти що, вирішив одружитися вдруге?

— Щось подібне. Ще мені потрібний дозиметр, лічильник Гейгера і аптечка.

Тон Макнівена змінився:

— А як я поясню це директору? Якщо ти зібрався в експедицію, то дій офіційним шляхом.

— Офіційним не можу, мені необхідно відвідати приятеля, терміново. Вигадай щось, завтра о десятій я маю бути в аеропорту. Дякую, Руте!

Не даючи Макнівену оговтатися, Аліссон натиснув важіль і почав обдзвонювати відповідні служби по бронюванню місць на літак і доставці квитків додому. Потім розшукав карту штату і заглибився у вивчення географії околиць Тонопи. Коли він уже брався за справу, то готувався до неї грунтовно, з ретельністю досвідченої, битої не раз людини, загартованої життєвими знегодами.

Він був старший за Кемпера на три роки, однак схильність до риску, порою навіть з відтінком авантюризму, прозирала в його рисах так чітко, що в свої тридцять п’ять Аліссон мав вигляд студента, а не доктора палеонтології і археології з восьмирічним стажем. “Хлопчачий” вигляд уже не раз чинив з Норманом недобрі жарти, в тому числі і в шлюбі, коли на третьому році подружнього життя дружина раптом намірилася попихати ним, взяти “під каблук”, за виразом Кемпера, що й призвело до розриву. Проте Аліссон не втратив нічого з того, що цінував: незалежність, самостійність, потяг до пригод і хлопчачу посмішку.

Вранці у понеділок Аліссон спакував у саквояж дозиметри, щупи, пінцети, молоток, ніж, набір пакетів і о десятій вилетів на “Боїнгу-747” компанії “Ейр Пенсільванія” до Лас-Вегаса, звідки літак місцевої лінії за дві години без пригод приставив його в Тонопу.

Кемпер чекав на нього біля трапа, засмаглий, худий, усміхнений сліпучою посмішкою кіноактора. Хвиля вигорілого до жовтизни волосся падала на його жилаву шию, приховуючи давні шрами. Вдягнений Вірджін був у льотний комбінезон, що сидів на ньому, мов улитий.

Вони обійнялися.

— За нормою належало б відвезти тебе спочатку до готелю, — сказав Кемпер, забираючи саквояж Аліссона і показуючи рукою на джип, який стояв поблизу. — Сідай, це наша. Але в мене змінилися обставини. Зараз ми повечеряємо, ти розкажеш про себе і — гайда.

— Тобто як гайда? — Ошелешений Аліссон покірно дав посадовити себе в машину. Кемпер сів поруч, і джип швидко побіг бетонним полем до лівого крила аеропорту — довгого барака з гофрованої бляхи.

— У нас із тобою лише два дні плюс сьогоднішній вечір на всю розвідку. На середу намічається чергове випробування… е-е… однієї штучки…

— Не мнися, що ви там зриваєте?

Кемпер засміявся, зупиняючи машину так, що Аліссон ледве не проломив головою вітрове скло.

— Всього півсотні кілотонн під назвою “Тайгершарк”, і що головне, зовсім недалеко від того місця, куди я тебе везу на екскурсію, миль за двадцять. Тому-то нам і слід поспішити.

Вони спустилися в напівпідвал і повечеряли в їдальні для льотного складу аеропорту, розповідаючи один одному останні новини.

— Ну, а чим конкретно ти займаєшся в даний час як учений? — поцікавився Кемпер, що не скаржився на відсутність апетиту ні замолоду, ні в зрілому віці.

— Пишу трактат про корисність шкоди, — булькнув курячим супом Аліссон. — Причому вже другий.

— А без жартів?

— Я цілком серйозно: займаюся теорією корисності шкоди. Ти вже чув, мабуть, що динозаври повимирали близько трьохсот мільйонів років тому?

— Ну, коли їх немає зараз, то очевидно повимирали.

— Є кілька гіпотез, які визначають причини регресії рептилій: спалах наднової недалеко від Сонця, тривала галактична зима — при можливому проходженні Землі крізь смугу пилу, нагромадження помилок у генетичному коді тощо. Всі ці фактори завдали непоправної шкоди фауні і флорі нашої планети, чи не так? Ну, а я намагаюся довести, що така шкода надзвичайно корисна для еволюції приматів і взагалі прогресуючих форм життя.

— По-моєму, це дурниці.

— Істина анітрохи не страждає від того, що її хтось не визнає, як сказав Шіллер.

— Я не про те, просто можна було б знайти цікавішу проблему. Правильно я тебе відірвав від рутини, відчуваю — всихаєш ти на пні в кабінетній тиші. Он навіть зморшки на лобі з’явилися… від зусиль зберегти розумний вираз обличчя.

— Від такого чую. — Аліссон посміхнувся. — Якщо жартуєш, значить ведеться тобі непогано. А за те, що витягнув з міста, спасибі, я дійсно нікуди останнім часом не виїжджав. Згідно з теорією мого безпосереднього боса Макнівена місто завдає людині комплексної травми, і слід перебувати в ньому якнайрідше. Так ти мені скажеш, нарешті, навіщо викликав? Я ще не мільйонер, щоб ні за пухлу душу викладати триста шістдесят доларів за переліт з Пітсбурга в Тонопу.

— Мільйони чекають на нас у пустелі, побачиш сам. — Вірджін розплатився за вечерю, і вони знову залізли в джип.

Літак Кемпера стояв в ангарі під охороною похмурого капрала ВПС передпенсійного віку. Вірджіна тут знали, і проблем ніяких не виникло, навіть ніхто й не запитав, хто з ним летить, і куди, і з якого приводу. Аліссон оглянув літак: моноплан фірми “Локхід” з випнутим черевом і блямбою на носі — локатором в обтічнику, а також із дюжиною контейнерів на підвісках під крилами.

Кемпер допоміг другові влаштуватися в кабіні за сидінням пілота, і за двадцять хвилин вони злетіли в бік низького сонця. Аліссон не любив тяганини, чекання і розміреного ритму буття, але й він був уражений тим, як швидко Вірджін приймає рішення і, головне, втілює їх в життя.

Аліссон не чув, як їхній літак двічі окликали по радіо пости радіолокаційної охорони полігона, борючись із раптовим страйком організму: хоча Норман був фізично міцний і витривалий, проте і його вестибулярний апарат внаслідок десятигодинного перебування в повітрі починав коверзувати. Упоравшись з “вестибуляркою”, Аліссон замислився над глибокою філософською проблемою: яка причина спонукала його взяти участь у черговій авантюрі Кемпера. Дружили вони з дитинства, і завжди заводієм в усіх компаніях і пригодах був Вірджін.

Вони майже не розмовляли, хоча Кемпер дав шолома з ларингофонами й пасажирові. Лише коли сонце сіло за обрій і внизу перестали зустрічатися вогні — свідки вторгнення людини в життя гористої пустелі Невади, Вірджін гукнув палеонтолога:

— Не заснув, старий? Незабаром будемо на місці. Я там давно нагледів непогану рівну площадку і на своєму “віслюкові” сяду навіть із заплющеними очима, так що не дрейф.

— А я думав, що доведеться стрибати з парашутами, — меланхолійно пожартував Норман.

Кемпер пирснув.

— За все життя я стрибав з парашутом тільки двічі, третій раз був би зайвий. Дивись вниз, праворуч по борту градусів десять.

Аліссон напружив зір і за хвилину в хаосі брунатно-чорних горбів і вибоїн під літаком розгледів маленьку хмарку зеленкувато-жовтого світіння.

— Що це?

— Те саме, через що я відірвав тебе від комфортного туалету. Тримайсь міцніше, зараз трохи протрусить.

“Віслюк” різко завалився ліворуч, пірнув униз, земля і вечірнє небо помінялися місцями, але ненадовго. Коли Аліссон зорієнтувався, літак уже котився по твердому грунті, підстрибуючи на нерівностях і простромлюючи темряву стовпами прожекторного світла. Зупинився, пробігши метрів із двісті. Кемпер вимкнув мотори, і запала пульсуюча тиша.

— Живий, орел?

— І веселий, — мляво пожартував Норман.

— На місце підемо завтра. — Вірджін зняв шолом і озирнувся. — Е, та ти геть кволий, хлопче. Посидь тут, поки я встановлю намет.

— До дідька, — сказав Аліссон, який провів у повітрі загалом одинадцять з лишком годин. — Я здатний заснути й так. Розбудиш завтра надвечір… а ще краще післязавтра. Що там світилося так гарно? Радіація?

— Фон, звичайно, вищий, ніж усюди в пустелі, крім “нульових точок”,[4] але в костюмах, що видаються льотному складові полігону на час випробувань, пройти можна. Відпочивай і не забивай голову питаннями, сам усе побачиш, оціниш і помацаєш.

Аліссон кивнув і провалився в сон, мов у печеру. Він не прокинувся навіть тоді, коли Кемпер переніс його з кабіни до намету і упхнув у спальний мішок, знявши тільки мокасини.

Льотчик просувався перший, і Аліссон бачив лише схил гори і підбори його чобіт. Одягнені в блискучі антирадіаційні балахони з яйцевидними шоломами, обидва обливалися потом, незважаючи на ввімкнені системи терморегуляції. Йти заважали розсипи крупних і дрібних валунів, що збиралися в довгі моренні гряди.

Сонце ще не зійшло, але було вже видно, світанок у горах займається рано. Повітря на висоті півтори тисячі метрів було прозоре й чисте.

— Не розумію, — пропихкотів Аліссон.

— Ти про що? — повернувся Кемпер.

— Не розумію, навіщо ти мене зірвав з місця. По горах я міг би полазити і в себе вдома. Тут потрібні дужі ноги, а не розумна голова.

— Не поспішай, розумахо, вже небагато лишилося. Коли б не це каміння, ми б давно вже були на місці.

— Це не каміння — дропстони.

— Що-що?

— Ератичні валуни.

— Не пояснюй ікс через ігрек. Які валуни?

— Принесені і обточені льодовиком. Певно, льодовик був могутній і розтав недавно — пару десятків тисяч років тому.

— Для мене недавно — пару годин тому.

Кемпер здобувся на гребінь перевалу і показав униз:

— Ось воно, трохи нижче, прошу милуватися.

Аліссон зупинився поруч, перевів подих.

З цього боку схил гори без жодного натяку на рослинність уступами спускався в долину прадавнього водного потоку — нині там дзюркотів струмок з густою коричневою водою, а на площадці першого уступу простягнувся довгий кам’яний вал незвичайної форми: з каменів стирчали товсті дуги і шпичасті стовпи сріблясто-білого кольору. Щось він нагадував, цей вал; невиразні асоціації зароїлися в голові Аліссона — десь він бачив щось подібне, воно здавалося дивно і хвилююче знайомим. Він видобув бінокля, підкрутив окуляри.

Кемпер клацнув футляром дозиметра.

— Фон цілком стерпний — сімнадцять рентгенів. Поблизу буде мало не тридцять, але я довго баритися там не збираюсь, покажу дещо і назад. Звідсіль, до речі, видно краще. Ну, то що тобі нагадує цей осип?

— Кладовище динозаврів! — збагнув нарешті Аліссон, і в нього аж дух перехопило. — І ти мовчав?!

— По-перше, міг би й сам зметикувати, що я не потягну палеонтолога в гори милуватися світанком, а по-друге, тут спочив лише один екземпляр, а не стадо динозаврів.

Аліссон скептично гмукнув, однак чим далі роздивлявся рештки, тим більше переконувався, що Вірджін має рацію. Перед ним лежав наполовину забитий землею і камінням кістяк страхітливого, невідомого науці гіганта, який сягав у довжину аж ніяк не менше двохсот метрів! Колос лежав на спині, розкинувши лапи, — їх було чомусь п’ять, як здалося Аліссону, — і відкинувши назад голову, яка майже повністю ховалася в землі. Форма кінцівок була взагалі-то зрозумілою, мало відрізнялася від відомих Аліссону форм кістяків прадавніх плазунів, та все ж вистачало і деталей, призначення яких було незрозуміле палеонтологу з першого погляду. І ще п’ята кінцівка, не хвіст, хвоста було видно — сорокаметрової довжини, з хребців розміром з людську голову, з шипами, роздвоєний на кінці, а саме кістяк лапи, химерної, що нагадувала каркас парасольки.

— Оце та-а-к! — сказав нарешті Аліссон, опускаючи бінокля. — З глузду з’їхати можна! Прислужився ти мені, нічого не скажеш! Або це приголомшуюче відкриття, сенсація сторіччя, або знов твої штучки.

Кемпер засміявся.

— Як говорив Дідро: невіра — перший крок до філософії. Скептицизм — найгірший із світоглядів, хоч з іншого боку вчений зобов’язаний бути замішений на чималій частці скепсису. Пішли, покажу головне.

Вони спустилися на сто метрів нижче і наблизилися до напівзасипаного, вірніше, наполовину видного з грунту кістяка віджилого свій вік велетня. Обійшли навколо, дослухаючись до тріскоту лічильника Гейгера в руці Вірджіна: радіація поблизу кістяка сягала сорока чотирьох рентгенів на годину.

Колір кісток був або сріблясто-сірий, або білий, ніби вони були вкриті інеєм, а пальці Аліссона в рукавичці захисного комбінезона відчули твердий моноліт, схожий на гофровану сталь. Кемпер зупинився біля п’ятиметрового горба з трьома ямами, розташованими на одній лінії, стукнув у вершечок горба кулаком.

— Череп повністю в землі, доведеться очищати. Відчуваєш, яка громадина? Наче ківш двадцятитонного екскаватора!

Аліссон з дрожем в колінах погладив сніжно-білий шип, що стирчав з-під кам’яного осипу і був схожий на бивень мамонта.

— Щось не пригадаю подібних знахідок… та й не знаю, чи могли б такі гіганти жити на Землі, він же мав би важити не менше тисячі тонн! Як він себе тягав?

Кемпер стенув плечима.

— Запитай у нього самого. Факти — вперта річ. А тепер зазирни сюди. — Льотчик здобувся на купу каміння, протиснувся поміж двома вигнутими стовпами і відсторонився, пропускаючи палеонтолога наперед. Лічильник Гейгера, засунутий ним у кишеню, заверещав гучніше.

Аліссон зупинився край величезної ями, оточеної частоколом похилих сріблястих стовпів — це явно була грудна клітка велетня, всередині якої вільно вмістився б залізничний вагон. В центрі ями, глибина якої сягала семи метрів, серед крупних і дрібних каменів видавалися три гранчасті глянцево-чорні кристали, порослі щетиною шипів, що полискували сріблом. Над ними струменіло марево нагрітого повітря, ніби вони були металевими болванками, що їх витягли з електропечі після нагрівання. Вершечки двох кристалів були зрізані, відкриваючи погляду вилискуючі зеленим нутрощі. В Аліссона раптом народилось відчуття, що ці чорні кристали — живі. Він проковтнув слину, що чомусь одразу зробилася гіркою.

Кемпер одібрав у нього фотоапарат, зробив кілька знімків і загорнув апарат в освинцьовану плівку.

— Давай за мною вниз, найцікавіше там, біля яєць, однак затримуватись коло них не можна — там рентгенів вісімдесят, коли не більше, наші “пінгвіни” таку радіацію довго не витримають.

Вони спустилися в яму, стрибаючи з каменя на камінь, піт заливав очі, але витерти його заважало скло гермошолома. Температура повітря в ямі стояла на рівні сімдесяти градусів за Цельсієм.

Кемпер підійшов до одного із многогранників, поверхню якого прикрашав візерунок тріщин, нахилився до зрізу, зазирнув і тут же поступився місцем Аліссону. Той нахилився над гарячим щетинистим зрізом кристала і остовпів. Кристал насправді виявився верхнім кінцем величезного яйця, заповненого прозоро-жовтим желе, в якому плавав “жовток” — скручений в клубок… зародок, що світився ніжно-зеленкуватим світлом! З переплетіння якихось жил, крюків, лап і перетинок на Нормана зиркнуло уважне немиготливе око!

Аліссон проковтнув клубок у горлі і насилу відірвав погляд від цього дивовижного, заворожуючого, нелюдського, та й не звіриного, а скоріш пташиного ока, в якому одначе, ховалася чи то мука, чи смертельна туга.

— Ходімо звідси, — потягнув льотчик Аліссона за рукава. — Потім прийдемо ще раз із лопатами та кінокамерою, візьмемо зразки.

Палеонтолог немов у ступорі рушив за ним, але на півдорозі до підйому з ями повернувся і ще раз зазирнув усередину дивовижного яйця — тепер було цілком очевидно, що то саме яйце з живим зародком! Як фахівець Аліссон знав, що його колеги не раз знаходили яйця динозаврів, однак скам’янілі, в яких були втрачені колишні якості і матеріальний склад, але живих яєць не знаходив ніхто, він був перший…

— Я не хотів заявляти про це сам, — сказав Кемпер, коли вони вибралися нагору, на уступ, і дивилися на рештки монстра. — Та й часу, чесно кажучи, не було, другий місяць випробування йдуть одне за одним, перепочити ніколи. Мій напарник захворів, і я терміново подзвонив тобі. До речі, коли я знайшов кістяк, яйця були цілі, дірки в них з’явилися лише тиждень тому.

— І ти нікому нічого не казав?

— Який сенс? Тут ніхто не ходить, ніхто не літає, крім спецбригади обслуговування полігону, отож збереження таємниці забезпечено, і грошики за сенсацію всі наші. Цікава звірюка була, га? І радіація їй — пусте!

— Схоже, що вона сама була радіоактивною, радіація полігону тут ні до чого. — Не звертаючи уваги на піт, що стікав по обличчю, Аліссон знову вийняв фотоапарат і дознімав плівку до кінця. — Цікаво, що допомогло кістяку вибратися на білий світ? Судячи по базальтах, це ларамійська складчастість, кінець крейди — початок палеогену…

— Зсув, — сказав Кемпер. — Всі чотири уступи утворено зсувами, останній і розкрив кістяк. Це ж полігон, кожен вибух трясе землю не гірше за природну стихію.

— Мезозойська ератема, — бурмотів Аліссон, не слухаючи друга; він все ще перебував у трансі. — Фанерозой… ні тріас, ні юра, ані крейда не могли породити таких гігантів… абсолютно неможлива річ!.. навіть бронтозаври не могли жити тільки на суходолі, як і сейсмозаври, і більшу частину життя проводили у воді, а важили ж вони всього-навсього близько сотні тонн… Розумієш?

Кемпер розвернув палеонтолога спиною до свого відкриття і повів, хоч той і опирався, назад до літака.

— Радий, що тобі цікаво, однак час і перепочити.

— Радіація… — продовжував бурмотіти Аліссон. — Можливо, вся справа в радіації? Просто перед нами результат мутації, відособлена екологічна ніша? Чим не гіпотеза? Втім, будь-яка жива істота на Землі має бути пристосована до її гравітації, це закон. Що ж, виходить, цей провісник апокаліпсису не підкорявся законам фізики? Як він тягав своє тисячотонне тіло? Ніякі м’язи не в змозі цього зробити і ніякі кістки не витримають такої ваги!

— Знов за рибу гроші! Ось же він, перед тобою, можна помацати руками. У нього кістки немов з металу, я намагався відламати шматочок — не зміг навіть із допомогою пасатижів. Спробуємо взяти аналізи надвечір, коли трохи спаде спека, я буквально плаваю в поті, ніякої регуляції в цих саванах, бреше реклама…

Вони з насолодою скинули з себе “пінгвіни”, умилися водою з бака, що пропахла пластиком і залізом, і переодягнулися в сухе.

Аліссон ніяк не міг заспокоїтися, у нього від хвилювання сіпалося віко, а він, розтираючи око, все бурмотів щось, списуючи сторінку за сторінкою свого член-кореспондентського блокнота, що його привіз із Стокгольма місяць тому. Кемпер тільки підсміювався над професіоналом, який прокинувся в палеонтологу, розуміючи, що Норман сам оговтається і стане колишнім Аліссоном, простим і веселим хлопцем.

О шостій вечора вони здійснили ще один похід до кістяка невідомої тварини, якій Аліссон дав назву суперзавр — над’ящер. Помилувалися готовими ось-ось з’явитися на світ зародками, що плавали в зеленому желе, і спробували відкопати череп суперзавра, який потонув в уламковому матеріалі майже по шийні хребці. Однак, по-перше, в скафандрах працювати лопатою було незручно, розвідувачі упріли вже за кілька хвилин роботи, а по-друге, для вивільнення черепа потрібний був щонайменше ковшовий екскаватор, тому що Аліссон визначив довжину голови велетня метрів у п’ятнадцять. І, нарешті, по-третє, радіація поблизу кістяка була все ж таки вища, ніж захисні властивості “пінгвінів”, призначених для роботи в гарячих зонах атомних реакторів на підводних човнах з радіацією не більше сорока—п’ятдесяти рентгенів на годину.

І все ж Аліссон зумів уловити характерні особливості будови черепа звіра — череп усередині був вільний від каменів і грунту і добре проглядався навіть без допомоги ліхтаря — і, повернувшись до табору, накидав спочатку його ескіз, а потім і реконструкцію голови ящера. Вийшло щось екзотичне, незвичне, ні на що не схоже. Аліссон навіть засумнівався і зробив необхідні розрахунки, але малюнок не змінився: голова суперзавра являла собою складний агрегат з трьох рухливих рил з рогами, причому очей у цього монстра було теж трос — одне спереду і двоє по боках. Хоча цілком могло статися, що отвори, які здалися Аліссону очними, насправді служили для іншої мети.

— Оце так потвора! — пробуркотів уражений Кемпер. — Ти часом не послідовник Босха або Сальвадора Далі? Цей звір більше схожий на бурильну установку, ніж на живу істоту. Нічого подібного до твоїх звичайних динозаврів.

— Звичайних! — Аліссон посміхнувся. — Ти говориш так, ніби змалечку полював на них з луком і списом. Знаєш, скільки видів звірини репродукувала природа в мезозої? Близько ста п’ятдесяти тисяч! А нам відомий, вірніше, ми розрахували зовнішній вигляд тільки трьох з лишком тисяч видів, тобто два проценти, а розкопали і реставрували й того менше. Ніхто не мі. же уявити, які чудовиська жили за тих часів.

— Але ж ми наштовхнулися на одне з них…

Аліссон похитав головою.

— Не певен.

— Що?! Чи не хочеш ти сказати, що й цього монстра я змайстрував власними руками?

— Ні, не змайстрував, це не під силу всьому нашому інституту, однак у мене блиснула думка: раптом наш над’ящер не є мешканцем Землі?

Кемпер кинув помішувати в казанку суп із концентрату, який варився на похідному спиртовому пальнику.

— Ти не оригінальний. У вільний час і я почитую науково-популярну літературу і знаю, що таке панспермія. Хочеш сказати, що спора або яйце цього страховиська випало на Землю з космосу, а воно потім тут народилося? Особисто мені подобається перша гіпотеза: суперзавр — дітище мутації. В історії Землі стільки білих плям, що немає сенсу шукати пришельців там, де вони не з’являлися. Природа більш винахідлива, ніж ми вважаємо. В усякому разі богові з нею не зрівнятися.

Аліссон із збудженою цікавістю слухав льотчика, раптом відкривши в ньому якості, яких ще не знав: допитливість, начитаність і здатність до філософських узагальнень.

— Бога нема, — сказав він. — Вірніше, я в нього не вірю.

— Я теж. У світі стільки безумства, що виправдати бога може лише те, що він не існує.[5]

— Не пам’ятаю, хто сказав, що безумство — надлишок надії.

— В такому разі я безумний над міру. — Кемпер налив в алюмінієві тарілки паруючий суп. — Я настільки безумний, що сподіваюся дожити до глибокої старості.

Аліссон похитав головою, але продовжувати розмову не став.

Думки повернулися до знахідки, і його знов захопила таємниця, що крилася в появі на світ суперзавра з живими зародками. Повечерявши, він зійшов на невелику пірамідальну скелю і огледів околиці “посадочної площадки”, де приземлився їхній “вагітний яструб”, як назвав літака палеонтолог, або “віслюк” — за образним висловом Кемпера.

Сіро-білу твердінь кам’яної пустелі вже розкреслили довгі чорні тіні від дивних геологічних структур — дайок, які нагадували величезні, немов споруджені людськими руками коричневі стіни, орієнтовані, як спиці велетенського колеса. Це були рештки прадавніх лавових потоків, які вилилися через тріщини в епоху вулканізму і горотворення. Зубовидні скелі-штоки застигли охоронцями древніх вулканів, конуси яких були зруйновані ерозією. Сплюснутий багровий овал сонця падав за обрій в пелену пилу. Білий шрам— слід висотного літака — ділив чашу неба навпіл і встромлявся в сонце опереною стрілою лихого мисливця-велетня.

Аліссон нараз відчув — не почув, а саме відчув — тишу пустелі: величезний простір здибленого каміння завмер у чеканні чогось звично жахливого, як укол для хворої дитини, але таїлися в цьому мовчанні ще й терпеливий спокій матері, і суворий докір батька…

— А взагалі-то дивно, — пролунав над вухом голос Кемпера.

Аліссон здригнувся, озирнувся назад.

— Ти про що?

— Дивно, що в такому хаосі відшукалася пристойна рівна площадка, і якраз у найцікавішому з погляду геології місці.

— Щодо геології не знаю, а з погляду палеонтолога — точно.

— От я й кажу. Ходімо ще раз подивимося здаля на нашу золоту жилу та полягаємо спати. Завтра вранці я маю бути в повітрі, випробування рівно о дванадцятій за місцевим часом, перенесли, гади, на добу вперед. Побудеш сам, а потім я за тобою прилечу.

— А тут залишатися безпечно? Якщо до епіцентру всього двадцять миль…

— Не дрейф, вибух підземний, трусоне трохи і все. Не наближайся до осипу, щоб не засипало ненароком. Але якщо не хочеш лишатися, візьму із собою, хоча це пряме порушення інструкції.

— Гаразд, залишусь. Але тобі доведеться зв’язатись з одним чолов’ягою в Пітсбурзі, він нам знадобиться як спеціаліст.

— Хто він?

— Пітер Маклін, біолог, непоганий хлопець… до речі, брат моєї колишньої дружини. Хоча він у цьому не винний.

Кемпер стенув плечима, однак заперечувати не став.

Антирадіаційні костюми вирішили не надягати, взяли тільки ліхтар, дозиметр, фотоапарат, зарядивши його особливочутливою плівкою. Сутеніло, коли вони вилізли на перевал і побачили м’яку, мінливу ніжно-зелену хмару світіння над напівутопленим кістяком суперзавра. Кістки світилися зеленим, а порода, земля і каміння довкола — жовтим, лише подекуди в цій жовтизні проблискували яскраво-червоні й вишневі іскри, немов жарини або кінчики сигарет. Дивитися на цю світляну феєрію можна було не відриваючись цілу ніч, проте Кемпер знав межі допитливості та ризику.

— Схаменися, Нормане, тут фон теж небезпечний, а зайві рентгени мені ні до чого, та й тобі так само.

Аліссон налаштував фотоапарат, зробив з десяток знімків, і вони попленталися назад, підсвічуючи під ноги ліхтарем.

Перед сном Аліссон визирнув із намету, і небо, запотіле довкола уламка місяця перламутровим туманом, здалося йому твердим, мов кістка.

Кемпер полетів о десятій ранку, залишивши Аліссону намет, костюм, запас концентратів і рушницю.

— А вона навіщо? — мляво поцікавився стомлений Аліссон: він не виспався, цілу ніч його мучили кошмари.

— Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де згубиш, — посміхнувся Аліссон. — Нехай полежить у наметі, тобі все одно на собі її не тягати, а їсти вона не просить. Забажаєш глянути на “нульову точку” — ось тобі бінокль, видирайся якнайвище на гірку і дивись, напрямок — норд. Хоча навряд щось побачиш, крім хіба що гейзера наелектризованого пилу.

Літак Кемпера, здаля дійсно схожий на пузатого птаха, злетів і зник за скелями. В пустелю повернулася тиша, яка переривалася лише рідкими посвистами вітру. Аліссон зітхнув і взявся до роботи.

За дві години він встиг облазити кістяк суперзавра, взяти зразки грунту в пластикові пакети, сфотографувати всі деталі, сподіваючись на те, що фотоплівка витримає короткочасне перебування в радіоактивній зоні, і з побожністю й жахом помилуватися на зародки всередині зловісних коконів: обидва здалися палеонтологові явно підрослими за ніч і тепер упиралися в стінки яєць подобою лап і хвостів.

Переповнений враженнями, Аліссон повернувся в табір. Дорогою спітнів так, що штани й сорочку довелося викручувати. Він похапцем переодягся в сухе, прихопив бінокля, збираючись залізти на одну з найближчих скель-штоків, як раптом здалеку долинув наростаючий рокіт і над наметом низько пролетів військовий вертоліт. Аліссон бачив, як пілот здивовано — в нього аж щелепа відвисла — дивиться на табір і трясе головою. Вертоліт ледве не ввігнався в гірський схил, зробив пірует і повернувся. Завис над площадкою, здіймаючи хмару пилу. Сів. Відчинилися дверцята, з кабіни вивалився пілот у чорній формі й химерному шоломі і, підбігши до Аліссона, заволав, перекриваючи шум двигунів своєї машини:

— Якого біса ти тут стирчиш, ідіоте?! За три хвилини “час нуль”! Тобі що, жити набридло?!

— Я б не сказав, — стенув плечима Аліссон. — Хіба “Тайгершарк” лежить просто під нами? До нього ж миль із двадцять.

На кілька секунд пілотові немов заціпило, потім він схопив Аліссона за руку і потягнув за собою. Палеонтолог вирвав руку, він нічого не розумів.

— В чому річ, містере квапливець? Займайтеся своєю справою, я вам не заважаю.

Льотчик дивився на нього, ніби зустрів валаамову ослицю.

— Хлопче, ти розумієш, що кажеш? Ти з якого відомства? Щось я тебе раніше не зустрічав…

— Я тебе теж, і, правду кажучи, анітрохи не страждаю від цього, — буркнув Аліссон. — Мене привіз Кемпер.

— Вірджін? Так ти не з бригади яйцеголових? Побий мене грім! Як же вас пропустили на територію? Що ти тут робиш? — Рука льотчика потяглася до кобури пістолета.

— Я пакистанський шпигун, — сказав Аліссон. — Хочу вкрасти секрет приготування здобного тіста з радіоактивного пилу.

— Не жартуй, сміливцю, а то пожалкуєш, що народився. Відповідай, коли тебе запитують ввічливо.

— Я палеонтолог. — Аліссон про всяк випадок примірився, як простіше обеззброїти льотчика. — Мій друг Кемпер знайшов тут кістяк прадавнього динозавра… запросив мене. А що, хіба сьогоднішнє підземне випробування чимось відрізняється від інших?

Пілот здригнувся, кинув погляд на годинника.

— О господи! Він же не знав… лишилося півхвилини, не встигнемо злетіти. За мною! — загорлав він так, що Аліссон заледве не оглух, і кинувся під захист найближчої сіро-коричневої стіни дайки. Переляканий Норман помчав за ним, розуміючи, що вскочив у якусь непередбачену халепу.

— Чого не знав Вірджін? — запитав він на бігу.

— “Тайгершарк” відмінили, — прокричав льотчик. — Замість нього сьогодні випробовують підкритичний “Аутбест”. Гіршого випадку ви з Кемпером вибрати не могли.

Лягли в заглибині під монолітним виступом якоїсь чорної породи, льотчик згадав про покинутий вертоліт, висунувся, але зразу ж упхався назад.

— Ну все, перевід в іншу частину забезпечений, чорти б тебе забрали!

— А що таке “підкритичний”? — ризикнув спитати Аліссон, механічно відлічуючи секунди, що залишились.

— Глибина залягання заряду в межах максимального викиду. Тобто спалахне під землею, але маківка вибуху вилізе на білий світ. А це означає, що в момент вибуху в межах двадцятимильної зони радіація буде на три порядки вища за природний фон… все, час!

Десь глибоко в надрах землі немов упав і розбився келих — перший звук, який торкнувся слуху. За ним долинув довгий, подібний до ридання стогін — наче під неймовірним тягарем рвалися м’язи і сухожилля, ламалися кістки у атлета-велетня, який намагався впоратися з вагою всієї планети. А потім почалося: удар, гуркіт, тріск, вищання! Аліссона підкинуло вгору, вниз, загойдало, як на хвилях, притиснуло. Йому здалося, що відкололася скеля, але це виявився вертольотчик, важкий, як його вертоліт, і такий же твердий.

Гуркіт затихнув, земля перестала гойдатися, луна від вибуху полинула вмирати в пустелю.

— Встань з мене, бовдуре, — нечемно промовив Аліссон, намацуючи ґулю на тім’ї.

Льотчик виліз із сховку, примружився на сонце і став обтрушуватися.

— От тепер можеш поглянути… якщо не пропала охота.

Охота в Аліссона була. Сопучи, він видерся на скелю і в тому напрямі, де прогримів ядерний вибух, без бінокля побачив рівне сіро-жовте поле до небокраю, пухнасте, мов туманна пелена. Пил, зрозумів він не одразу. Це ж пил! Але чому такий рівний шар?

— Збирайся, приятелю, — буркнув, з’являючись на скелі, пілот; на пелену пилу він навіть не глянув. — Полетиш зі мною, на базі з’ясуємо, хто тебе сюди закинув, Вірджін чи… — Очі льотчика раптом застигли. — А це ще що таке?!

Аліссон простежив за його поглядом. Над розсипом кам’яних уламків, які куріли пилом, стирчало щось жовтогаряче в зелену цяточку, що за формою нагадувало хижу комаху — богомола. У Аліссона мимоволі стиснулися м’язи живота. Він припав до окулярів бінокля і виразно побачив свій ожилий ескіз суперзавра з жахливою, немов з полотен Ієроніма Босха, головою: три кістяних, обтягнутих бородавчастою шкірою, нарости — чи то роги, чи то хоботи, чи то носи, три роги вгорі, три мережаних перепончастих нарости з боків голови і під нею і одне вузьке й довге око з горизонтальною зіницею… Дитинча суперзавра переступило на місці, Аліссон зрозумів, що в нього не чотири і не п’ять ніг, а всі шість! Плюс якийсь огидний білий виступ на грудях, схожий на пухлину.

— Народився! — глухо пробурмотів Аліссон, полотніючи.

Пілот вихопив у нього бінокль, знайомий вираз здивування з’явився на його обличчі, звиклому в умовах військових стосунків носити маску субординації і стандартної готовності виконати наказ.

— Відкіля тут це чудовисько?! Скільки тут літаю — і разу не бачив! О, їх двоє!

Поруч з першим дитинчам суперзавра з’явилося друге, майже його копія, тільки дещо іншого забарвлення.

— Вони ж із жирафу заввишки! Ти бачиш? — Ошелешений пілот озирнувся на Аліссона. — Звідки вони взялися?

— Вибух… — знову пробурмотів Аліссон, думаючи про своє.

— Що?! Вибух синтезував цих тварей?!

— Ні, радіація… хвиля випромінювання прискорила… вірніше, ініціювала спусковий механізм народження… недаремно й кістяк радіоактивний.

Пілот прислухався до чогось, раптом вилаявся, тицьнув Аліссону бінокля і почав спускатися з крутого боку скелі. Палеонтолог отямився. З півдня летів ще один вертоліт, летів зигзагами, то опускаючись, то підіймаючись вище. Він розшукував зниклого напарника.

Пілот добрався до своєї машини, гвинти якої продовжували повільно обертатись на холостому ході, і очевидно зв’язався зі своїми по радіо, тому що другий вертоліт, з двома підвісками сріблястих контейнерів, повернув у їхній бік і сів поряд з першим.

Аліссон пошукав очима новонароджених суперзаврів, однак схил осипу був порожній, бридкі створіння зникли за скелями, злякавшись шуму…

Кемпер прилетів за годину, злий і небалакучий. Він застав палеонтолога в компанії вертольотчиків, котрі жваво обговорювали якусь проблему.

— Хелло, Вірджіне, — помахав рукою один з-поміж них, без шолому, білявий і кругловидий. — Цей хлопець стверджує, що він твій друг.

— Хелло, Піте. Яким вітром вас сюди завіяло? Ви ж баражуєте західну зону.

— Якби не Боб, — Піт показав на льотчика, що перший побачив Аліссона, — від твого приятеля самі кісточки лишилися б.

Кемпер похмуро погрозив кулаком небу.

— Я ще розберуся з цим сучим сином Рестеллом! Він повинен був попередити мене про заміну щонайменше за три дні.

Піт засміявся; він був молодий, усмішливий, привабливий.

— Рестелл — генерал, тобі до нього не добратися, а якщо хочеш зігнати злість на комусь із близьких, дай прочуханки… ну хоча б Бобові, йому це корисно.

Пілот, який врятував Нормана, не сприйняв жарту.

— Прихоплюй свого приятеля, Віре, і забирайся швидше, бо вам обом це так не минеться. Якщо Рестелл дізнається, що в зону випробувань проникнув сторонній, він згодує тебе тим двом тварям.

— Яким тварям? — не зрозумів Кемпер.

Пілот вирячився на нього.

— Годі розігрувати, хіба не ти їх знайшов?

— Вони вилупилися, — пояснив Аліссон, котрому вже набридло бути ходячим довідником. — Дитинчата суперзавра вилупилися з яєць, ми їх щойно бачили.

— Боронь боже зустрітися з ними ніс у ніс! — пробурмотів Роберт. — Словом, я буду змушений доповісти шефу про знахідку. Вас я не бачив, — звернувся він до Аліссона. — Вірджін доставить вас у Тонопу, а там…

Аліссон заперечливо похитав головою:

— Дзуськи! Це наша знахідка, Вірджіна і моя. Те, що вона на території полігону, не має ніякого значення. В наукових колах вона викличе таку сенсацію, що перевершить навіть відкриття невідомої цивілізації!

— Як вам завгодно, моя справа — попередити. Навряд чи Рестелл допустить сюди цивільних яйцеголових.

Пілот відкозиряв, махнув другому льотчику, і вони розійшлися до своїх машин. За кілька хвилин металеві бабки, зробивши коло над місцем розташування кістяка суперзавра, помчалися на захід. Мовчання гористої пустелі придушило землю ватяною ковдрою.

— Тобі це дійсно загрожує неприємностями? — запитав Аліссон, дивлячись вслід вертольотам.

— А, хай їм чорт! — по-філософському підсумував Кемпер. — Роботу я знайду, не так уже й багато на світі льотчиків, які налітали п’ять тисяч годин над радіоактивними вулканами. Не про те мова. Рестелл справді може запросто виставити нас звідси, і тоді ляснули наші грошики.

— Якби ж то тільки грошики. Це ж відкриття Нобелівського масштабу. Я не перебільшую, в науці подібне народження динозаврів з уцілілих яєць — безпрецедентне! Але найголовніше… — Аліссон не доказав, замислившись.

Кемпер чекав, поглядаючи то на нього, то на свій некрасивий пузатий літак. Нарешті не витримав:

— Ну, і що найголовніше?

— Земна природа не могла породити такі химерні чудовиська. В них трипроменева симетрія, три пари ніг… кістки не мінералізовані…

— Знов ти своєї… Сам же казав, що ніхто не відає, скільки видів живих істот пройшло по Землі за сотні мільйонів літ. Просто твій суперзавр сприйнятливий до радіації, і кожний сплеск випромінювання від випробних вибухів додавав свою дозу до вже одержаної, поки не спрацював механізм ввімкнення спадкової інформації. Знаєш, скільки в Неваді тривають атомні випробування? Понад сорок років! Давай-но краще поміркуємо, що будемо… — Кемпер замовкнув.

Аліссон рвучко обернувся назад.

З-за чорно-коричневої стіни дайки за сотню метрів від них витягувався вгору страхітливий силует суперзавра. Тририла голова завбільшки з людський тулуб, в ромбовидному панцирі, з масою неапетитних деталей — наростів, бородавок, шипів, плавно піднеслася на п’ять метрів над скелею і зупинилася, втупивши в застиглих людей погляд єдиного ока. Потім з’явилася жовто-сіра лапа з шістьма членистими пальцями-кігтями, вчепилася у гребінь скелі, за нею — інша. Чудовисько повернуло морду ліворуч, на його скроні пульсував опуклий шкірястий наріст. Цей наріст раптом лопнув знизу і виявився клапаном, що відкрив ще одне око, кругле, з білим обідком і чорною зіницею-щілиною, але ніби запнуте напівпрозорим більмом.

— Мама міа! — сказав Кемпер хрипким голосом.

Більмо на оці суперзавра сповзло вниз, відкривши зеленкувате очне яблуко з плаваючою по ньому зіницею; ящер кліпнув. А потім якось по-пташиному швидко й гнучко повернув морду до людей, нижнє рило його видалося вперед, мов жувальця у комахи, клапан, що затуляв його, відігнувся вниз, із круглого отвору беззвучно виплеснувся блакитнуватий промінь і впився в камінь недалеко від застиглих друзів: фонтан іскор, шипіння, тріск, клуб диму гейзером вистрілив угору…

Аліссон отямився вже за літаком.

Льотчик випередив його, але повернувся до намету і висмикнув звідти рушницю. Тепер обидва, гарячково дихаючи, заховалися за стояками шасі і виглядали з-за сховку. Суперзавр не мав наміру переслідувати їх, він в такому ж темпі — повільно і плавно, як на гідравлічній тязі, перевалив через скелю, пошукав щось серед каміння і поплазував геть, показавши свій худий, як у комахи, але костистий і броньований, як у прадавніх динозаврів, зад.

Кемпер поклав рушницю, сів і витер спітніле чоло. Поглянув на Аліссона.

— Ти хотів щось запитати?

— Тільки одне — де тут туалет… — буркнув Аліссон.

Кемпер затрясся від сміху, потім пирхнув і сам Норман. Реготали хвилини зо три, тоді Аліссон звівся на ноги, пом’яв пальцями литки.

— Ти завжди бігав краще за мене, однак якщо ця звірюка визирне ще раз, я в Тонопу прибіжу перший. Готовий закластися на будь-яку суму.

— Боб має рацію, Рестелл сюди нікого не допустить, і твоїм красенем-суперзавром займатимуться військові специ. Бачив, як він по нас… лазером! Уявляєш, яким він стане, коли виросте?

Аліссон похитав головою, з жалем констатуючи, що знахідка, а разом з нею і передбачуваний заробіток вислизають з рук. Але його діяльна, схильна до авантюризму натура прагнула пригод і вимагала не здавати позицій. Першовідкривачами суперзаврів були все ж таки вони з Вірджіном, цього факту не міг би заперечувати навіть всемогутній генерал Рестелл, начальник ядерного полігону Невади. І Норман вирішив залишитися, незважаючи на вмовляння Кемпера повернутися в Тонопу і повідомити про знахідку в пресу.

Цікавість вченого виявилася сильнішою за інстинкт самозбереження і гадані ускладнення з властями. До того ж Аліссон ніколи не кидав розпочатої справи, хоч би з якими труднощами він стикався.

Обіцяні вертольотчиком неприємності не забарилися.

Вже надвечір на площадці, пристосованій Кемпером під злітно-посадочну смугу, сіли пузаті вертольоти десантників, одягнених у спецкостюми, і дужі хлопці вмить оточили район з кістяком суперзавра і плазуючими його дитинчатами. Потім прилетіла група експертів з Таунського наукового центру, серед яких, на щастя Аліссо-на, був і палеонтолог Пітер Кеннет, з котрим він був знайомий ще з університету. Тільки сприяння Кеннета й допомогло Аліссону звільнитися з-під арешту і навіть залишитися на полігоні, після чого його було включено до складу дослідницького загону як спеціаліста з фауни мезозойської ератеми.

А далі події почали розгортатися по висхідній в темпі брейк-данса, так що ні в кого не лишилося часу запитати, а що власне робить на атомному полігоні Норман Аліссон, палеонтолог Пенсільванського інституту палеонтології і археології, тридцяти п’яти років, який не є штатним співробітником команди генерала Рестелла.

“Крихітки”-суперзаври росли як з води, обнишпорюючи скелі, ущелини, кам’яні розсипи в пошуках їжі — так, в усякому разі, розшифрували їхні невтомні пошуки дослідники. На кінець другого тижня з моменту народження “суперзаврики” сягали вже п’ятнадцяти метрів заввишки і сорока завдовжки. На людей і їхню техніку вони не звертали уваги зовсім, лише одного разу відреагувавши на появу рентгенівського випромінювача для просвічування порід. Аліссон був свідком події, він працював — коли це вдавалося, — біля кістяка дорослого суперзавра, вивільняючи його від каміння, піску і глини, вимірюючи, замальовуючи, фотографуючи кожну кістку.

Коли прибув вертоліт з рентгенівською установкою, обидва “малюки”, які виколупували щось у скельних відслоненнях на північ від свого “пологового будинку”, одразу ж поповзли на “запах” цезію-139, що правив за джерело випромінювання в установці. Вони пересувалися приблизно із швидкістю людини, що йде шпаркою ходою, поєднували грацію і пластичність робота-навантажувача з різкими, несподіваними поворотами хижої комахи і піруетами не менш хижого птаха і, рухаючись, уже кришили каміння, коли черкали по скелях Твердими шипами на лапах або шпорами на хвостах. За розрахунками, їхня вага досягла сорока тонн, хоча досі було незрозуміло, що править їм за джерело живлення.

Один із суперзаврів, прозваний Стрілець за постійну демонстрацію разючого променя, схожого на лазерний, першим дістався місця посадки вертольота і, не звертаючи уваги на стрілянину, — щоб відстрашити тварин, охоронці палили з усіх стволів не лише вгору, а й у ящерів, хоч кулі відскакували від їхніх броньованих панцирів, — з ходу вдарив по наполовину вивантаженій платформі своїм блакитним променем. Екіпаж вертольота і вантажники розбіглися, суперзавр спустився до машини, роздушивши по дорозі тягач. Разом з прибулим побратимом на прізвисько Тихоня вони виконали навколо вертольота складний незграбний танок і відійшли до північної межі визначеної ними самими території “пасовиська”. Коли льотчики і фахівці, які готували рентгенівську установку до роботи, повернулися, виявилося, що контейнер з радіоактивним церієм перетворено на зливок металу, а сам церій зник. Дозиметричний контроль показав, що рівень радіоактивності в районі вертольота, і взагалі в тих місцях, де пройшли гіганти, впав на порядок порівняно з іншими ділянками грунту.

Епізод з рентгенівським інтроскопом примусив Аліссона ще більше укріпитися в думці, що над’ящери — пришельці на Землю, спори яких випадково були занесені на планету космічним “вітром”. А через деякий час у цьому переконалися навіть твердолобі снайпери з охорони Рестелла, які тільки й уміли, що натискати на гачок пістолета, карабіна чи автомата.

Рівно через місяць після своєї появи на світ суперзаври раптом полишили зону відчуження, котру вилазили уздовж і впоперек, ніде не виходячи за межі п’ятимильного кола з центром в районі кістяка їхнього родителя (“матері” чи “батька” — хто розбере?), і попрямували в пустелю до місця ядерного вибуху під кодовою назвою “Аутбест”, який недавно прогримів. Ні кулеметно-автоматний вогонь, ні атака вогнеметів, ні залпи реактивних мінометів не зупинили їх і не пошкодили. На цей момент уже було відомо, завдяки зусиллям Аліссона, Кеннета і їхніх колег-експертів, що матеріал кісток суперзаврів являє собою складний полімер на основі боросилікатних сполучень з включеннями гадолінію. Цей матеріал був міцніший за будь-який метал, не боявся високих температур аж до чотирьох тисяч градусів і не піддавався жодному методу механічної обробки, крім різання плазменим променем з температурою плазми понад десять тисяч градусів.

Працювати поблизу радіоактивного кістяка в захисних антирадіаційних комбінезонах було досить важко, тим більше що постійно доводилося бути насторожі, щоб не прогавити появу “малюків”, однак учені терпіли, зробили все, що було в їхніх силах, і здобули стільки неймовірної, сенсаційної інформації, що вистачило б на кілька Нобелівських премій. Головний же висновок, що приховано визрівав з дня на день, зробив голова комісії, створеної з фахівців військових лабораторій Пентагону і високопоставлених співробітників Ради національної безпеки. На прес-конференції в Тонопі, куди вперше були допущені журналісти й кореспонденти центральних газет і телебачення, він заявив, що одержані результати дозволяють вважати батьківщиною суперзавра не пустелю Невада, не Сполучені Штати і не Землю взагалі, а космос!

Після цього сенсація спалахнула і зайнялася пишним полум’ям на сторінках преси всього світу, викликавши приплив ентузіастів, що прагнули познайомитися з панспермітами,[6] як стали йменувати молодих суперзаврів, трохи ближче.

Проте потік цих самодіяльних горе-дослідників швидко порідшав, коли стало відомо, що пансперміти випромінюють, як могильники радіоактивних відходів, до двохсот рентгенів на годину, та ще й володіють потужним грайзером — гамма-лазером, промінь якого було видно через ефект перевипромінювання. А потім інформація про суперзаврів раптом зникла зі сторінок газет і журналів США, як за помахом чарівної палички, немов перекрили кран, що живив сенсацію. Втім, так воно й було насправді: спецслужби Штатів оцінили живий раритет, що потрапив їм до рук, і його вплив на воєнну науку, і натиснули на відповідні кнопки. Відтоді суперзаврами по-справжньому зайнялися професіонали військових лабораторій, які давно розробляли поряд з простими і надійними ще й найекзотичніші засоби умертвіння подібних до себе. Всі цивільні спеціалісти були виселені з території полігону, попередньо заприсягнувши мовчати про все, що вони бачили.

На подив Аліссона, його залишили — чи то через принесену конкретну користь, чи то як першовідкривача, чи то з інших міркувань. Залишився й Кемпер, який пересів з кабіни свого “віслюка” в кабіну вертольота “Ірокез”. Бачили вони один одного зрідка, але з очей не випускали і спосіб для спілкування знаходили завжди, коли обох діймали до живого постійна гонка і недосипання.

Суперзаври в цей час дісталися епіцентру вибуху — там зяяла неглибока, однак широка воронка діаметром у п’ятсот з лишком метрів — і довго нишпорили довкола, зоравши пустелю не гірше, ніж сотня тракторів з плугами. Що вони шукали, одному богові було відомо, але після “оранки” обидва ще більше підросли і витягнулись завдовжки, а радіація в “нульовій точці” практично зникла, упавши нижче рівня природного фону.

Дивитися на драконів навіть здаля було моторошно і дико, ніхто на Землі навіть у кошмарних снах ніколи не бачив подібних створінь, і недаремно один із льотчиків-спостерігачів збожеволів, коли сів від них надто близько і суперзавр Стрілець плюнув у нього гамма-променем.

Пансперміти явно еволюціонували: в них випадали “зайві” роги і шипи, колір шкіри змінився на сірий, вона стала гладкою, лискучою, відбивала світло, мов безліч полірованих металевих дзеркал, зате на спинах з’явилися якісь гребінчасті нарости, за аналогією названі “крилами”. Вага пришельців досягла п’ятисот сорока тонн, і вони тепер, рухаючись, залишали широкі борозни в будь-якому грунті, в тому числі і на голій скелі.

В контакт з людьми вони не входили, а визначити на відстані, розумні вони чи ні, було неможливо. Тому вчені-біологи і палеонтологи одержали термінове завдання визначити за кістяком дорослого суперзавра і рештками яєць, чи мав він інтелект. Аліссон поставився до завдання скептично, проте вголос поділився сумнівами тільки з Кемпером.

— Розумієш, — говорив він льотчику, коли той з флягою віскі “Чивас-Рігал” розшукав його надвечір, — мозок у суперзавра був, хоча й розташований не в голові, а на череві і біля основи хвоста. За розмірами він більше людського, однак обсяг мозку — це не доказ розумового процесу. Мозок тиранозавра чи тарбозавра теж був більший за людський, проте інтелект цих найбільших хижаків в історії Землі не перевищував інтелекту сучасного крокодила.

Кемпер простягнув палеонтологу ковпачок фляги з двома ковтками віскі.

— У тебе вигляд, як після марафону… або трьох безсонних ночей поспіль. Багато роботи?

— Не те слово. Забув, коли їв і спав вчасно і спокійно. Зрозуміло, що над’ящер дійсно звалився до нас на Землю з космосу, як я і гадав, але чому він не зміг розмножитися ще в ті часи, не створив популяції? Що йому завадило? Вся історія мезозою пішла б іншим шляхом…

Кемпер зробив ковток, закрутив флягу.

— Як на мене, все дуже просто: він міг жити тільки в умовах високого радіоактивного фону, а в ті часи фон був у Неваді дуже й дуже низький, не те що зараз. Народження суперзаврів на ядерному полігоні, де фон через випробування вищий, ніж у будь-якому іншому місці земної кулі,— тому підтвердження.

Аліссон замислено продовжував перевдягатися.

— Мабуть, ти маєш рацію, — промовив він нарешті. — До речі, такий збіг вельми символічний: ця кошмарна істота, яскраво виражений носій всесвітнього зла, хоча б на вигляд, аналогів якому не знайшла навіть людська уява, могла народитися тільки тут, на ядерному полігоні, покликаному вдосконалювати засоби знищення роду людського, і тільки в нашу епоху, епоху зла і насильства. — Аліссон мерзлякувато потер руки.

— Каліюга, — пробурмотів Кемпер.

— Що?

— Каліюга, з давньоіндійського — епоха гріха і пороку, почалася три тисячі літ до нашої ери. Але я з тобою не згоден.

— В чому?

— Суперзавр, ясна річ, страшний, що й казати. — Вірджін пересмикнув плечима, коротко розсміявся. — Навіть коли про нього згадуєш — і то морозом проймає! Але я б не назвав його носієм всесвітнього зла, це чисто психологічна оцінка, сформована нашим, людським страхом. Можливо, з його погляду саме ми, люди, є носіями зла. Це з якого боку подивитися.

Аліссон розкрив бляшанку з кока-колою, запропонував льотчику, дістав бутерброди в целофані. Вони мовчки з’їли по одному.

— Де вони зараз?

— Повзуть у напрямі до Уїлер-Пік, через що специ Пентагону стоять на вухах.

— Чому? Бояться, що пансперміти не повернуться до “резервації”?

— І цього теж, але більше через те, що в сорока дев’яти милях від Уїлер-Пік готується чергове ядерне випробування з програмою “Чорний вогонь”: в шахті на глибині півмилі сховано дуру потужністю в двісті п’ятдесят кілотонн.

— Ти хочеш сказати… — Аліссон перестав жувати.

Кемпер кивнув.

— Тямиш. Суперзаври відчули радіацію заряду. Пам’ятаєш, як вони зжерли контейнер з радіоактивним церієм для рентгенівського інтроскопа?

Аліссон присвиснув.

— В такому разі їм каюк. Твій улюблений Рестелл не стане дожидати, поки дракони полізуть в шахту, він їх знищить раніше.

— Не знаю. — Кемпер зітхнув, хмарніючи. — Щось мало віриться. Коли б ти їх бачив! — Він уважно подивився на змарніле обличчя палеонтолога. — Не шкодуєш, що я тебе сюди притягнув? Розраховував трохи заробити, а натомість…

Аліссон похитав головою, в свою чергу вдивляючись в обличчя друга із запалими очима, обвітрене, з гострими, туго обтягнутими шкірою вилицями.

— Тобі, я бачу, теж не з медом. А я одержав більше, ніж розраховував, — дивовижну, хоча й моторошну таємницю, яка перевернула уми, і захоплюючий душу інтерес. Щоправда, шеф обіцяв мені за інформацію золоті гори, отже, і в цьому ми не прогадали. Половина прибутку за публікації — твоя. А шкода, якщо Рестелл їх знищить…

Вони вийшли з алюмінієвого будиночка, одного з десятка таких самих, в яких мешкали члени експедиції. Зовні було жарко, задушливо, незважаючи на поривчастий вітер, що приносив із пустелі запахи розжареного каміння, гудрону, згорілого пороху і пилу.

Десь у п’ятдесяти милях звідси пробивали свою дорогу в скелях неземні, жахливі, ні на що не схожі, нещасні істоти, випадково народжені злою волею людини і зовсім не випадково приречені цією ж волею до знищення…

Суперзаври дісталися Уїлер-Пік через дві доби.

З холодним і жахливим спокоєм вони розстріляли танковий взвод, викликаний Рестеллом і перекинутий повітряним шляхом для охорони підготовленої до вибуху шахти, пройшли мінне поле і вогненну напалмову смугу, спустилися в долину з наметовим містечком, звідки були негайно евакуйовані інженери і робітники-будівельники, і Рестелл змушений був наказати бригаді охорони полігону обстріляти район дивізіоном реактивних установок залпового вогню.

Коли стіна землі, розтрощеного на щебінь каміння, пилу і диму спала, поглядам спостерігачів-вертольотчиків явилися живі й неушкоджені на вигляд пансперміти, які заклопотано розколупували устя шахти. Вибухи ракет, начинених звичайною вибуховою речовиною, були для них не страшніші, ніж комарині укуси для людини.

Генерал Рестелл недаремно зажив репутації жорсткої і рішучої людини, яка нічим не гребує задля досягнення мети, але й він не наважився віддати наказ завдати по місцю передбачуваного випробування бомбового удару. Поки він здзвонювався з Вашінгтоном, поки міністр оборони радився з начальниками штабів і президентом, суперзаври добралися до нижнього залу на дні шахти, де був установлений контейнер з ядерним зарядом.

В центр керування полігоном терміново прибули представник Пентагону адмірал Кіллер і сенатор Джайлс, голова сенатської комісії в справах озброєнь. Вони встигли надивитися на діяльність суперзаврів згори, перш ніж ті зникли під землею, і оцінили їхню міць, настирливість, неземну велич і надзвичайну потворність; хоч, якщо розібратися, питання краси і потворності вельми спірне, а для тваринного світу термін “красота” і взагалі означає доцільність форми тіла, гармонію функціональної діяльності, доведену еволюцією до цілковитої досконалості. Після цього приголомшені адмірал і сенатор заходилися дзвонити кожен у свої дзвони, в тому числі і президентові, сколихнувши застояле болото самозаспокоєності і впевненості в національній перевазі над будь-яким противником.

На полігон прилетіла ціла бригада високопоставлених офіційних осіб під проводом заступника міністра оборони з наукових досліджень і розробок. Вона застала суперзаврів уже в дорозі: пансперміти проникли в зал з ядерним пристроєм — ніхто не ризикнув висадити його в повітря — і викрали урановий зародок і контейнер-бланкет з сумішшю дейтерію і тритію. Що сталося під землею на глибині півмилі, ніхто, звичайно, не бачив, проте коли після відходу ящерів у розламану шахту спустилися каскадери-ядерщики, вони виявили понівечені рештки обладнання і порожню шкаралупу камери, де був заряд. І нуль радіоактивності.

Суперзаврів намагалися затримати на виході з шахти: влаштували ракетно-гарматне пекло, застосували навіть бойові лазери, та все було даремно — броньовані колоси пройшли вогневу завісу без видимих зусиль і зупинок. Схоже, страху вони не відали, як і болю.

Через добу безперервних нарад і польотів над невтомно плазуючими по пустелі наддраконами, які за цей час ще більше підросли, над Невадою з’явився бомбардувальник В-ІВ і скинув на них вакуумбомбу класу “Зеро”.[7] Вибух перетворив куточок дикої гірської місцевості з безліччю гострозубих скель, печер і ям, стінок і бартерів на ідеально рівний круг діаметром близько кілометра, на порох розкришивши все, що здіймалося над землею більше ніж на сантиметр. І все ж пансперміти вціліли.

Спочатку спостерігачі подумали, що звірі вбиті: вони розпласталися на голій скельній площадці і не рухались, учепившись всіма шістьма лапами в камінь. В таборі, що йшов слідом за пришельцями в межах радарної видимості, серед воєнспеців спалахнуло тріумфування, яке тривало рівно півгодини. Суперзаври отямилися, заворушились, кумедно обмацуючи одне одного хвостами. Декілька годин вони сиділи на місці, займаючись якимись таємничими приготуваннями, можливо, заліковували рани, а потім раптом один за одним збили три вертольоти із спостерігачами, що кружляли на двокілометровій висоті. Льотчики загинули. На щастя, Кемпер цього дня в повітря не здіймався, була не його зміна. З цієї миті супердракони не підпускали до себе нікого ближче ніж на сім-вісім кілометрів і збільшили швидкість бігу. Коли експерти встановили напрям їхнього руху, в таборі знялася тиха паніка: страхітливі тварі за три—чотири дні мали дістатися каньйону біля Коннорс-Пік, де велася підготовка до чергового підземного ядерного випробування в рамках “Чорного вогню”. Як похмуро пожартував адмірал Кіллер: пришельці явно були “агентами Кремля”, котрі вирішили зірвати програму СОІ в будь-який спосіб.

Жарт адмірала спричинив несподіваний резонанс у світі, коли вийшов за межі штату Невада. У журналістів соціалістичних країн він викликав іронічну посмішку, а кореспондентів радіо і телекомпаній пойняв гомеричний регіт. На сторінках газет і журналів з’явилися десятки фейлетонів, насичених вбивчим ковбойським гумором, статей і розповідей “очевидців”. Обиватель теж реготав над дошкульними фразами типу: “Ще ніхто й ніколи не воював з динозаврами, однак Америка і в цьому випередила світ, підтвердивши своє історичне призначення”, переказував анекдоти й чутки і веселився, перебуваючи в абсолютному невіданні щодо реальних обставин справи. На жаль, і в політичних колах не знайшлося діяча, котрий би тверезо оцінив обстановку і зробив належні висновки. В Пентагоні, та й серед адміністрації країни все ще побутувала думка, що військові цілком контролюють становище і весь цей галас навколо двох ожилих реліктів епохи мезозою не вартий шеляга.

Суперзаври проминули останній ракетний заслін перед шахтою в ущелині біля Коннорс-Пік і через день знищили ядерний заряд, призначений для випробувань рентгенівського лазера з ядерною накачкою. На цей час їхній зріст сягав сорока трьох, а довжина від носа до кінчика хвоста перевищила двісті десять метрів. Вони були набагато більші не тільки за найкрупніші живі істоти на Землі, а й переважали всі створені людиною механізми, що будь-коли пересувалися по суші. Невада була відкрита і беззахисна перед ними, а “мідні лоби” в Пентагоні все ще вишукували зброю, здатну їх знищити, випробовуючи на панспермітах весь наявний арсенал, в тому числі і експериментальний хімічний та біологічний.

Прозріння не прийшло навіть тоді, коли ні лазерні гармати, ні електромагнітні снаряди з високою швидкістю польоту — до двадцяти кілометрів на секунду, ні отрутохімікати та найстрашніші з тваринних і рослинних отрут ніяк не вплинули на чужих звірів. Суперзаври роздушили ще дві шахти з підготовленими до вибуху пристроями, і полігон спорожнів. Рестелл, не чекаючи команди згори, віддав наказ евакуювати решту установок. Проте на межі штатів Невади і Юти було розташовано секретний завод по переробці уранової руди, і суперзаври повернули туди.

Америка перестала реготати і затамувала подих. Рестелл одержав офіційний дозвіл президента застосувати для знищення чудовиськ атомну бомбу.

І лише одна людина з усіх причетних до цієї справи здогадалася, до чого може призвести ядерний вибух. Цією людиною був Норман Аліс-сон.

Він знайшов Кемпера біля одного з вертольотів серед льотчиків, які обмінювалися враженнями від останніх рейдів на північний схід Невади. Це був передовий загін спостерігачів, який ішов за суперзаврами на мінімально можливій відстані. У компанії панував дух бравади, невибагливого гумору і поблажливого терпіння: кожний ждав своєї черги розповідати, відповідаючи сміхом на незграбні дотепи інших. Аліссон послухав хвилину і висмикнув Вірджіна з натовпу.

— Віре, привіт, слід перешкодити ядерній атаці на суперзаврів.

В очах Кемпера згасли іскринки сміху. Він покрутив пальцем біля скроні.

— Ти що, привіт, зовсім з’їхав з глузду там, біля рідного кістяка? До речі, як ти тут опинився?

— З поштою, — відмахнувся Аліссон, не ображаючись на “з’їхав з глузду”. — Якщо не зупинити бомбардування, станеться… точніше, може статися щось страшне!

Кемпер уважно оглянув обличчя друга, похитав головою:

— Це неможливо.

— Але це необхідно зробити, поки ще є час не допустити жахливої помилки.

Кемпер машинально відзначив час і рішуче махнув рукою на штабель ящиків:

— Сідай і розповідай.

— Все досить просто. Ти ще пам’ятаєш, якими народилися пансперміти?

— Звичайно, футів по двадцять…

— Річ не в розмірах, вони рухались не так, як зараз, а значно повільніше і плавніше. А коли зжерли начинку рентгенівського інтроскопа — радіоактивний церій, одразу стали активніші, повеселішали, пам’ятаєш?

Кемпер невпевнено почухав потилицю.

— Та начебто…

— Це факт. Щоразу, коли вони знаходили осередки радіації в “нульових точках” або в шахтах, підготовлених до випробувань, швидкість їхнього життя збільшувалась, я перевірив. Тобто за межами зон з підвищеною радіацією вони “мерзнуть”, холонуть. Розумієш? І чим більша потужність випромінювання, тим вищі темпи їхнього росту, активність, швидкість процесів обміну, реакція, сила. В поєднанні з практичною невразливістю… уяви, що буде, коли вибухне бомба: вони нарешті наситяться енергією і…

Льотчик гмукнув, скоса поглядаючи на схвильованого Аліссона, накреслив носком черевика жіночий профіль і витер.

— Логічно. Хоч я й не вірю, що суперзаври витримають ядерний вибух. А й велика ж потенція у природи! — захоплено вигукнув він. — Моєї фантазії ніколи б не вистачило намалювати таких монстрів! Живі атомні поглиначі! їх слід залишити в живих хоча б для того, щоб вони очищали землю від радіації. Економічний ефект буде колосальний! Невже космос можуть населяти ще більш жахливі форми життя?

— Мені здається, тільки ми з тобою і здатні дивуватися, — похмуро промовив Аліссон. — Навіть у середовищі вчених цікавих романтиків — один—два на сотню, все більше прагматиків, меркантильних ділків та обачливих препараторів. Не лови гав, думай, що робити.

Кемпер знов почухав у потилиці і перетворився в діловиту і розважливу людину.

— Потрібний діяч державного масштабу, який може переконати великих цабе з Пентагону відмінити атаку. Рестелл не годиться, він затиснутий рамками статуту, і кругозір його вузький, до того ж він не стане нас слухати. Адмірал Кіллер? Не знаю, мені він не сподобався: така собі пихата жердина з благородною сивиною, та й прізвище в нього страшенно переконливе… Можливо, Джайлс?

— Хто це?

— Сенатор, голова комісії в справах озброєнь. Схожий на борця-професіонала, але не дурень, судячи з відгуків. Спробуємо до нього.

Кемпер підхопився і, не озираючись, пішов до фургона з радіостанцією. Аліссон, давно звиклий до манери Вірджіна ставити задачу і тут-таки її розв’язувати, поспішив слідом.

Льотчик затримався в фургоні на дві хвилини.

— Все гаразд, я з’ясував: Джайлс і весь його почет перебувають зараз у Коннорс-Пік, вивчають сліди наших любих динозавриків. Шкода, що заступник міністра оборони вже майнув, а то можна було б звернутися до нього.

Не даючи Аліссону оговтатися, Кемпер енергійно рушив до вертольота, гукнувши на ходу в натовп пілотів, що розважалися:

— Бобе, я за викликом Рестелла, буду за годину—півтори, попередь майора, коли повернеться.

За кілька хвилин вони були в повітрі. Потужний двогвинтовий “Ірокез” поніс їх над похмурим зморшкуватим тілом пустелі на південний захід, до гірського пасма Коннорс-Пік. Через весь кам’яний щит, то зникаючи в нагромадженнях скель, то з’являючись на рівній поверхні, тягнулися поряд чотири характерні борозни — сліди драконів, які проповзли тут.

Всі сорок хвилин польоту мовчали. Тільки саджаючи вертоліт біля шеренги таких самих машин — з одного боку і стада бронетранспортерів — з іншого, Кемпер запитав:

— Ти певен у своїх розрахунках?

Аліссон витримав його погляд.

— Це не розрахунки, це логіка і прогноз. Але я певний, що не помилився у викладках.

Однак пробитися до Джайлса виявилося непросто.

Був час ленчу, офіційні представники влади зібралися в легкому алюмінієвому будиночку з кондиціонуванням і душем, який монтувався за годину і охоронявся майже як будинок Пентагону. Далі колони багатоствольних реактивних установок Кемпера не пустили. Оманливо лінивий десантник у чорному заступив йому шлях.

— Куди поспішаєте, хлопці?

— У нас справа до сенатора.

— А чому не до президента? Сенатор на вас чекає? До речі, який саме? У нас тут їх цілий взвод.

— Джайлс.

— От тепер ясно, ви його родичі.

— Не родичі, — почав утрачати терпіння Кемпер, — але справа до нього досить нагальна і важлива. Можу я пройти? Зброї не ношу, можете обшукати.

— Не поспішай, квапливцю, я, ти гадаєш, ношу зброю? — Охоронець розважався, йому було нудно. — Гей, а ти куди, приятелю? — окликнув він Аліссона, який наблизився до однієї з броньованих машин і визирнув із-за неї, роздивляючись недалекі горби піску та купи каміння, за якими ховався розвалений суперзаврами вхід у шахту.

— Не напружуйся так, огузкуватий, — не обертаючись, сказав Аліссон, — штани репнуть.

Капрал у чорній формі сухопутних сил швидкого розгортання свиснув двічі, з фургона, що був недалеко, вистрибнули двоє десантників і рушили до них, поправляючи автомати “узі”, які здавалися в їхніх руках іграшковими.

— Біжи до будиночка, — гукнув Кемпер, — я їх затримаю, ці бовдури не наважаться стріляти.

Аліссон рвонув навпростець, десантники, забарившись на мить, важко потрюхали за ним, але Кемпер, вихопивши у капрала автомат і заїхавши ним йому ж по пиці, дав чергу вгору.

— Лягай! Перестріляю, як скажених псів!

Десантники з ходу слухняно гепнулися на животи.

Аліссон добіг до алюмінієвого бунгало і квапливо став щось пояснювати офіцерові у формі військово-повітряних сил, який визирнув на шум. З обох боків до посту бігли охоронці, готуючись до бою. Завила сирена.

Обличчя капрала налилося кров’ю, очі стали шаленими. Він відкрив рота, проте сказати нічого не встиг. Офіцер у блакитному гукнув йому від будиночка:

— Все гаразд, капрале, пропустіть їх.

— Тримай, — сказав із посмішкою Кемпер і тицьнув автомат охоронцеві, який держався за щоку. — Даруй, коли перестарався. Але тому хлопцю є що сказати сенаторові.

Охоронець сплюнув, помасажував кисть руки і неохоче відступив убік.

— Ти ще не раз згадаєш нашу зустріч, сучий сину! Це тобі кажу я, Бенджамін Фрімен. Запам’ятаєш?

Кемпер знизав плечима і обійшов капрала, мов стовп.

Спочатку Аліссона вислухав черговий офіцер охорони, який без роздумів викликав флаг-секретаря генерала Рестелла. Флаг-секретар розмірковував сам із собою хвилин п’ять, потім усе ж подзвонив комусь, стисло розповів, у чому річ, перекрутивши зміст ідеї Нормана, і залишився в кімнаті. За мить до приміщення ввійшов заступник Рестелла з технічного забезпечення, сухорлявий полковник з йоржиком сивого волосся і шрамом через усе чоло.

— Що сталося, Жорж? Я нічого не зрозумів. Хто ці люди?

— Пілот Вірджін Кемпер, перша бригада авіаконтролю. — Кемпер клацнув підборами. — А це Норман Аліссон, палеонтолог.

— Пам’ятаю. — Полковник постійно мружився, здавалося, його дратує надто яскраве світло. — Ви першими наштовхнулися на цих симпатичних звірюк. Чого ви хочете?

Аліссон знову повторив свої доводи, намагаючись бути лаконічним. На його подив заступник Рестелла по технічному забезпеченню був куди кмітливіший флаг-секретаря. Він потер лоба так, що шрам став ліловим, і вийшов. Ті, хто залишився в кімнаті, перезирнулися, але вголос свої враження висловлювати не стали. Полковник повернувся за кілька хвилин.

— Ходімо. Вкладетесь у дві хвилини?

— Спробую.

Пройшли короткий коридор і повернули в крайні двері, які розчинив озброєний до зубів десантник.

Щось на зразок вітальні з дуже простим інтер’єром: голі стіни з гофрованого пластика, жалюзі на вікнах, дев’ять чи десять розкладних стільців, два низьких столика з напоями і шейкером з колотим льодом. На стільцях генерали і сенатори, одні з найшанованіших чи найбагатших людей країни. На Аліссона дивилися десять пар очей, різних за кольором, думкою та характером, але в цю мить з однаковим виразом зацікавленості.

— Говоріть, — кивнув сенатор Джайлс, старший у цій різнокаліберній за віком і досвідом компанії. Він і справді скидався на борця чи боксера-професіонала. Його руки були завбільшки із стегно нормальної людини, а веснянкуваті кулаки викликали в пам’яті образ копра, який забиває палі.

Зборовши хвилювання, Аліссон учетверте переказав свою ідею. Під кінець промови він помітив серед присутніх відомого фізика, лауреата Лоуренсівської премії, доктора Хойла, і збився, сяк-так завершивши виступ.

— І це все? — промовив у тиші, що запанувала у вітальні, адмірал Кіллер, настовбурчивши кошлаті сиві брови. — І я маю вислухувати подібні дурниці? Хто їх сюди пустив? Ви, Гретцкі? Не могли вирішити на своєму рівні?

— Заждіть, Долфе, — м’яко втрутився Джайлс. — Мені здається, в словах цього молодика є раціональне зерно. Ваша думка, докторе Хойл?

Аліссон вловив погляд Кемпера; той підморгнув — не бійся, мовляв.

— Я теж думав над цим, — признався раптом Хойл, коротун із пом’ятим буденним обличчям, але розумними і живими очима. — Правду кажучи, я не вірю, що пансперміти витримають ядерний вибух. Хоч якою б була їхня здатність поглинати й акумулювати випромінювання, радіацію такої щільності і в такому широкому діапазоні їм не перетравити, “захлинуться”. З іншого боку, нам про них майже нічого не відомо, тому правомочна будь-яка гіпотеза. Та й шкода втрачати такі об’єкти для дослідження. Суперасенізатори, які стопроцентно утилізують найстрашніші з відходів людської діяльності — радіоактивні шлаки, потрібні людству не менше, ніж ядерна зброя. А що ви пропонуєте конкретно, докторе Аліссон?

— Давайте поміркуємо, — хрипко сказав Норман, відкашлявся; всі ждали, поки він промокне губи хустинкою, навіть Кіллер, що сидів з презирливо-скептичним виглядом. — З великим процентом ймовірності, будемо казати так, суперзаври звикли жити в радіоактивному середовищі з дуже великою інтенсивністю випромінювання. Судячи з тих даних, котрі ми маємо в своєму розпорядженні після вивчення решток їхніх спор та кістяка дорослого ящера, вони почуваються чудово навіть при випромінюванні тисяча рентгенів на годину. Чим менша інтенсивність, тим їм “холодніше”, тим повільніше відбуваються процеси обміну і швидше зменшуються запаси енергії.

— Логічно, — кивнув Хойл, як це зробив і Кемпер півтори години тому. — Ви пропонуєте створити навколо них зону без випромінювання? Як це зробити практично? Але, припустимо, ми створимо таку зону, заекрануємо, як ви примусите їх перебувати в ній? До того, як у них вичерпаються життєві запаси?

У приміщенні запанувало мовчання, яке порушив Кіллер:

— Я ж казав — усі ці фантазії не варті й ламаного шеляга. Бомбу скидати необхідно, час закінчувати з цими цивільними умонастроями. Гретцкі, проведи гостей.

— Не поспішай, Долфе, — знову сказав сенатор Джайлс своїм незвичайно м’яким, що геть не пасував до його вигляду, голосом. — Докторе Хойл, ви й справді вважаєте ідею цього хлопця вартою уваги?

— Він такий самий вчений, як і я, і відповідає за свої слова, тільки він молодший і тому сміливіший. Слід залучити до проблеми зупинки панспермітів усіх крупних фізиків, спільно ми розв’язали б її у прийнятні терміни.

— Ви ще росіян запропонуйте залучити, — уїдливо мовив Кіллер. — Вони із задоволенням розрахують масу надгробка над вашою могилою.

— Не верзіть дурниць, адмірале, — спокійно відрізав Хойл. — Ви не знаєте росіян. Це гарні спеціалісти і непогані…

— Нема коли залучати, — похмуро перервав його Рестелл, крутячи в пальцях порожню склянку. — За сім-вісім днів ці гади доберуться до об’єкта “Ер-зет” і тоді взагалі буде запізно щось робити. Евакуювати завод, його устаткування ми встигнемо, але перевезти десятки тисяч тонн руди — утопія!

— І все ж вихід є, — тихо сказав Аліссон.

Члени комісії припинили перемовлятись один з одним.

— Та кажіть же, — нетерпляче сказав Джайлс. — Ми слухаємо.

— Охолодження… — Голос сів, і Норман змушений був повторити. — Слід спробувати охолодження…

Хойл перший здогадався, про що йдеться.

— Ай справді вірно! — сказав він, розчервонівшись. — Глибоке охолодження! — Повернувся до Джайлса. — Давайте-но спробуємо заморозити їх, знизити температуру повітря навколо них хоча б до точки замерзання азоту. Гадаю, браку засобів для подібних експериментів наші браві вояки, оплот миру і процвітання, не відчувають.

Заключні слова доктор вимовив з іронією, через що Аліссон перейнявся до нього симпатією. Хойл був одним з учених, які досить гостро виступали проти виведення зброї в космос, проти ядерних випробувань, і яким чином він опинився в одній упряжці із запеклими прибічниками “Стратегічної оборонної ініціативи”, було незрозуміло.

Рестелл і Кіллер перезирнулися.

— По-моєму, лабораторія Вінса в Льяно займається генераторами холоду, — пробурмотів спеціальний помічник президента. — Слід терміново зателефонувати йому, з’ясувати…

— Зовсім недавно вони випробували свої “коулджстоїдж” в горах, — сказав Джайлс. — Я читав звіт. За три хвилини один генератор перетворив у кригу ділянку гірської річки завдовжки в триста ярдів. Дякую за чудову думку, докторе Аліссон! Сподіваюсь, що не забуду про це. Де ви зараз мешкаєте?

— Або в таборі біля кістяка, або…

— У мене в бригаді, — закінчив Кемпер.

— Проведіть їх, Гретцкі, і простежте, щоб їм нічого не бракувало.

— І на тім спасибі, — зітхнув Кемпер, коли вони дісталися вертольота під охороною неговіркого полковника. — А ти молодець, докторе Норман, шкварив, мов по нотах. Джайлс даремно хвалити не стане, та й слова свого дотримує, будь спок. Ти чого смурний? — здивувався раптом льотчик.

— Та шкода мені їх! — досадливо сказав Аліссон.

— Кого?

— Малюків! Вони ж не винні, що народилися тут, у Неваді. До того ж ми самі спровокували їхнє народження.

Кемпер тільки присвиснув, зачудовано дивлячись на спохмурнілого палеонтолога.

Через добу на полігон у район Коннорс-Пік були доставлені із Льяно сріблясті контейнери, схожі на цистерни для пального — експериментальні кріогенератори миттєвої дії, дітище однієї з секретних лабораторій, які працювали над використанням будь-яких винаходів у воєнних цілях.

Аліссон усе ще гостював у Кемпера, злітавши з ним пару разів на патрулювання біля межі зони враження — в дев’яти кілометрах від суперзаврів, які невтомно рухалися до наміченої мети. Він знав, що готується операція “подвійного удару”: разом з бомбометанням кріогенераторів передбачалося скинути і ядерну бомбу, якщо холод не зупинить плазуючих гігантів. Ще через день усе було готове до початку операції.

І тут суперзаври зупинилися, До заводу “Ер-зет”, котрий переробляв руди урано-торіаніту, залишалося ще п’ятсот з лишком кілометрів.

Завмерли в чеканні “непогрішима” військова машина Пентагону, що бездумно потрясає м’язами і обслуговується компанією бравих хлопців “без страху і докору” з усіх родів військ, і колектив учених, інженерів і технічних працівників, покликаний пояснити всі таємниці природи і пристосувати їх на службу богові війни. Гіпотези одна неймовірніша за іншу киплячою піною звалилися на голови вдячних слухачів, які з каламутними поглядами і розкритими ротами ловили кожне слово промовців. Одна з них була цікава, висунув її молодий біолог з Пенсільванського університету: перехопивши радіорозмови, суперзаври зрозуміли, що їх хочуть знищити, і зупинилися порадитись, що робити далі. Таким чином гіпотеза прямо передбачала наявність у неземних драконів розуму.

— Ось побачите, — розмахував руками біолог, — вони за день—два підуть на контакт, здадуться в полон і приймуть усі наші умови.

В іншій гіпотезі стверджувалося, що дракони просто зголодніли й відпочивають, у третій — що вони вирішили не йти до заводу через недостатній запас енергії, все ж таки на двохсоткілометровий перехід її пішло чимало. Були ще й четверта, і п’ята, і двадцять п’ята гіпотези, і всі вони виявилися неспроможними.

На третій день таємничого сидіння майже в повній нерухомості в глибокій вулканічній воронці панцирі суперзаврів почорніли, стали тріскатися, немов хітинова шкаралупа личинок хрущів, і з цієї “шкаралупи” виповзли оновлені, змарнілі, в жовто-гарячій броні, пансперміти. В них тепер майже не було хвостів, а жахливі нарости на спинах перетворились… на величезні перетинчасті напівпрозорі крила! Коли один з драконів, немов пробуючи, розправив ці крила — всі, хто дивився телепередачу в таборі, ахнули, вражені красою відблисків і райдуг, які спалахнули під сонцем.

— Я чомусь ждав подібної трансформації, — признався Кемпер Норманові; вони дивилися телевізор у себе в наметі. — Згадав оповідання одного з наших провідних фенів про лялечку. Правда, від того, що в них виросли крила, дракони не стали набагато красивішими й привабливішими.

— Видовище, яке притягує і водночас відштовхує, — погодився Аліссон. — Однак мене більше лякає те, що вони здатні пристосовуватися до чужих умов. Прогресують, породження пекла, і то такими темпами, які й не снилися нашим земним організмам. Що ж воно буде далі?

— Як ти гадаєш, вони злетять?

— Навряд, надто вже велика їхня маса, ніякі крила не потягнуть, та й енергії для польоту потрібна сила-силенна. Я взагалі вважаю, що це не крила.

— А що?

— Ну-у… фотоелементні батареї, наприклад, для підзарядження внутрішніх акумуляторів від сонячного випромінювання. Абозонтики для захисту від ядерного вибуху.

— Жартуєш.

— Аніскілечки. Вони пристосовуються, а механізмами пристосування відають інстинкти, які нічого не роблять даремно. Крила для таких махін у нашій ріденькій атмосфері були б явною помилкою еволюції, що створила суперзаврів.

Аліссон мав рацію.

Коли пансперміти розпростали “крила” і просиділи нерухомо ще дві доби під сонцем, учені зійшлись на думці, що “крила” — поглиначі сонячної радіації. Але головна сенсація відкрилася пізніше, коли суперзаври, вгамувавши енергетичний голод, знову рушили в гори в напрямку “Ер-зет”. Армійські експерти і науковці, які злетілися до решток їхніх шкаралуп, наче зграя круків, виявили під шкаралупою… двоє п’ятиметрових, свіженьких, випромінюючих радіацію, як оголений ядерний реактор, схожих на гранчасті кристали моріона, чорного кришталю, яєць!

Ось тут уперше Аліссон відчув страх, спочатку нез’ясовний, темний, ніби навіяний кимось, а потім знайшлася підстава: суперзаври несли реальну загрозу всьому живому на Землі, тому що розмножувалися, відкладаючи яйця. Створи їм належні умови для початкового етапу росту при їхній невразливості — і за кілька десятків літ від роду гомо сапієнс не залишиться нічого, крім слідів його діяльності, та й то ненадовго. Чи спробує після цього природа виховати на Землі новий розум? Хоча б у цих чудовиськах — напів’ящерах, напівкомахах, напівптахах?

Ранком у понеділок другого вересня на полігон прибув президент. Постеживши на екрані телемонітора за плазуючими панспермітами, які трощили все на своєму шляху, та роздивившись у бінокль їхні дивні, схожі на зростки кристалів яйця, він скомандував розпочати бомбардування.

З аеродрому бази ВПС “Найтхілл” стартував надзвуковий бомбардувальник В-111 і, досягнувши цілі за півгодини, з висоти в десять кілометрів скинув три сріблястих контейнери завбільшки із залізничну цистерну. Через належне число секунд контейнери розпустили бутони парашутів і приземлилися в точній відповідності з розрахунками бортових комп’ютерів бомбометання — навколо гігантів, які трощили скелі. Тієї ж миті спрацювали замки кріогенераторів і від усіх трьох цистерн здійнялися вгору султани іскристого білого туману.

Туман за кілька секунд розповзся по площі круга з центром під замерзлими суперзаврами, утопив їх по черево, став підніматися вгору, як піна в каструлі із закипілим молоком, і нарешті накрив їх з головою. З висоти безпілотного вертольота з телекамерами було тепер видно тільки величезну пухку хмарину на місці падіння кріогенераторів, яка продовжувала повільно збільшуватися в розмірах.

Над пустелею раптово пролетів шквал, піднявши в повітря тонни пилу і піску: переохолоджена повітряна маса породила барометричну хвилю через різке падіння тиску. Над хмарою стала конденсуватися волога, і незабаром увесь район, спотворений як природними вулканічними вибухами мільйони років тому, так і штучними, сховався під завісою туману. Вперше за багато літ у пустелі прогримів грім не від вибуху, а від звичайнісінької блискавки.

Аліссон разом з рештою фахівців, вільних від справ, стежив за тим, що відбувається на екрані армійської телесистеми. У нього від хвилювання мерзли ноги і весь час кортіло сказати якусь “розумну” фразу, але він стримувався. Кемпер полетів на завдання, а з іншими льотчиками і “зубрами” науки розмовляти не хотілося.

Туман розвіявся лише через три години з чвертю, відкривши пожадливим поглядам людей змінений до невпізнання ландшафт: в радіусі кілометра поверхня плоскогір’я була вкрита блискучою кіркою льоду, що перетворила нерухомих суперзаврів на крижані статуї.

В натовпі, який оточив телемонітор, почулися радісні вигуки і схвальний гомін. Техніка не підкачала, виконавці не підвели, виявилися на висоті й розрахунки, хай живе головатий хлопець, котрий придумав затію з охолодженням! Знай наших, боже, борони Америку!

Один лише Аліссон, той самий “головатий хлопець”, не радів разом з усіма, йому було шкода нещасних драконів, зовсім чужих усьому земному, страшних, дужих, які не знали меж своїй могутності, але зіткнулися на свою біду з жорстокістю і нещадністю володаря Землі, який теж не знав меж, і перш за все меж своєї люті, цинізму й ненависті до будь-кого, хто не підкорився його волі, — чи то природа, чи подібна до нього істота. Втім, поправив себе задля іронічної об’єктивності Аліссон, таке можливе не лише у вільній і великій країні, а й у будь-якій іншій, котра здатна захищати свої інтереси всіма доступними засобами.

— А ти чого не радієш, приятелю? — плеснув Нормана по плечу зарослий здоровань у куртці на блискавках. — Здорово ми їх приморозили! А вийдемо в космос — всіх гадів передушимо!

“Дурень — зародок кінця світу”, — подумав Аліссон словами Теффі, але вголос сказав інше:

— Бідний Йорик!..

Давно не голений не читав Шекспіра і не знав, хто такий Йорик, але про всяк випадок назвався:

— Джоб. Вип’ємо за удачу?

— А пішов ти!.. — відповів Аліссон, повертаючись до нього спиною і ховаючи кулаки в кишені.

Крига на панспермітах розтала на ранок, однак вони не ворушилися, ставши з жовтогарячих тьмяно-жовтими. Тепер вони були подібні до скульптурних витворів модерністів, виліплених з чистого золота. Але навіть такі — нерухомі, мовчазні, мертві, вони навіювали жах, відразу і водночас побожний трепет своєю несхожістю із земними формами життя, силою і неземною, справді космічною, потворністю. При тривалому спогляданні чудовиськ людину раптом вражала думка про неймовірну, чи не протиприродну пристосовуваність життя до будь-яких природних умов, готовність вижити за всяку ціну: або ціною відмови від розуму — і тоді виникали колоси на зразок динозаврів на Землі і суперзаврів у Космосі, або ціною набуття розуму — і тоді з’являлися істоти, подібні до людей, сильні тільки волею до перемоги і вмінням перетворювати умови існування…

Приблизно такі думки блукали в голові Аліссона, коли його разом з іншими “яйцеголовими” доставив до застиглих туш на вертольоті Кемпер.

Це була третя група спеціалістів, десантована в район заморожених панспермітів після того, як військові обстріляли драконів ракетами і нічого не сталося.

Від застиглих колосів, та й від землі, від кам’яних зморшок віяло могильним холодом, з близьких горбів дув пронизливий вітер. Поправляючи прозорі шоломи, пояси і рукавиці антирадіаційних комбінезонів, учені і експерти розійшлися вздовж загрузлих у кам’яному осипу тіл, кожен із своїм інструментом і приладами. їм дозволялося працювати біля суперзаврів не більше сорока—п’ятдесяти хвилин, оскільки тіла ящерів випромінювали на рівні двохсот двадцяти рентгенів на годину.

Взагалі-то Аліссону робити тут не було чого, але він хотів востаннє помилуватися на монстрів зблизька і умовив організатора експедиції взяти його з собою. Тепер він пошкодував, що не залишився в теплому наметі: витримати катування холодом навіть у скафандрі з підігріванням понад десять хвилин було неможливо.

Кемпер зрозумів друга раніше, ніж той поскаржився на зрадливість долі й негоду. Він відвів Нормана в кабіну, дав йому піддягти під балахон свій в’язаний светр і другий шолом з навушниками, і Аліссон повеселішав.

— Знаєш що, давай-но спробуємо вдертися? — раптом запалився він, киваючи на гору суперзавра. — Заразом і зігріємось.

Кемпер поглянув на нього, як на божевільного, подумав, почухав ззаду шолома замість потилиці і… погодився.

— Тільки візьмемо фотоапарат, зафіксуємо один одного на згадку, такого трофея не було в жодного мисливця. Хоча мені їх теж трохи шкода, як-не-як ми їхні хрещені батьки.

Вони озброїлися кішками, льодорубами, мотузками, карабінами для їх затискування і виступили в похід. “Підкорення трупів” вирішили розпочати з однієї з лап середньої пари, де було більше шансів зачепитися за нерівності рельєфу.

Суперзаври, очевидно, при раптовому похолоданні намагалися зіщулитись, зберегти тепло, затулитися перетинчастими “крилами” і так і застигли, притискаючись черевом до землі, втягнувши хвости, стискаючи передніми лапами шиї і похиливши голови. І все одно висота їхньої “холки” — мереживного коміра на шиї, який став найвищою точкою, — сягала не менше шістдесяти метрів, висоти двадцятиповерхового будинку!

Зблизька броня наддраконів виявилася пластинчастою, складалася з опуклих гранчастих ромбів, напівпрозорих, немов шліфовані коштовні камені. В глибині кожної пластинки горів тьмяний жовтий вогник. Кемпер постукав льодорубом по броні, викликавши тонкий, співучий, скляно-металевий звук.

— Сезам, відчинись! — пробурмотів Аліссон, мимоволі зіщулюючись, чекаючи, що гігант ворухнеться у відповідь і лишить від них мокре місце. Але все залишалося як і раніш, в навушниках рації гугнявив голос керівника групи, котрий давав вказівки підлеглим.

— Ходять чутки, — зронив Кемпер, з деяким сумнівом дивлячись вгору, на крутий круп суперзавра, — що наш знайомий доктор Хойл звернувся до росіян з пропозицією посушити голови над проблемою зупинки суперзаврів і якийсь російський фізик буцімто запропонував нашим воякам гарну ідею.

— Не чув. Що за ідея?

— Щоб утримати драконів у “загоні”, слід згодовувати їм потроху в центрі Невади радіоактивні шлаки, відходи палива ядерних реакторів. Непогана ідея?

— Непогана, проте виникла надто пізно.

— В тім-то й річ, що фізик запропонував її ще до бомбардування драконів кріогенераторами. То що, поїхали? — Під вереск лічильника Гейгера Кемпер перший поліз на зігнутий гачкоподібний палець лапи, який судорожно вчепився в скелю.

Ніхто не звернув уваги на дії “альпіністів”, кожен поспішав зробити свою справу, знаючи, що потрапити сюди вдруге буде дуже непросто.

Підйом не був особливо важким, однак “скелелази” досить швидко зрозуміли, що грані опуклих лусочок броні звірів не лише тверді, а й надзвичайно гострі: спочатку Аліссон, невправно повернувшись, геть-чисто зрізав півкаблука на лівому чоботі, потім Кемпер порвав тканину комбінезона на коліні, і, нарешті, порвалася мотузка, яка невдало ковзнула по гострій шпорі на “ліктьовому” згині суперзавра. Довелося збавити темп сходження, і Аліссон подумав, що у них не лишиться часу на спуск, коли буде дано команду розсаджуватися по вертольотах. Кемпер подумав про те ж саме, але відступати було не в його манері.

Вони видряпалися вже на перший горб суперзавра, від якого починалися гребінчасті нарости, що переходили в “крила”, коли Аліссон раптом звернув увагу на розмірені звуки, навіть не звуки — коливання, котрі відчувалися руками і ногами і виходили з тіла ящера. Палеонтолог зупинився і прислухався: глухий, ледь чутний удар, коротке тремтіння броні, тиша п’ять секунд, і знов — удар, тремтіння…

— Господи!.. — пробурмотів він.

— Що? — озирнувся Кемпер, який ішов на чотири метри вище. — Підіймайся, чого зупинився. Не встигнемо дібратися до голови.

— Зачекай… притулись до шкури і послухай.

Льотчик припав грудьми до потворного виступу, завмер, потім запитав, не змінюючи пози:

— Що це?

Аліссон сів, ноги не тримали його, і сказав:

— Очевидно, це його серце, Віре. Він живий, хай йому чорт! Слід негайно тікати… дати сигнал… він може прийти до тями будь-якої миті.

— Не панікуй. — Кемпер і в цій ситуації не втратив самовладання. Намацавши пряжку ларингофона на шиї, покликав: — Беррінджер, майоре Беррінджер, де ви?

— В чому річ? — почувся в навушниках бас командира ланки вертольотів. — Хто мене викликає?

— Пілот Кемпер. Сер, негайно дайте сигнал тривоги і заберіть людей!

— Що за жарти, Вірджіне? У тебе живіт схопило? Чи скучив за Рестеллом?

— Сер, жартами тут і не пахне. У нього б’ється серце!

— У Рестелла?

— Ідіот! — вихопилося в Аліссона. — Майор, облиште свій солдафонський гумор, у суперзавра б’ється серце, розумієте? Він живий! Вмикайте тривогу і евакуюйте людей, поки…

По тілу ящера перебігла судорога, ледве не скинувши “альпіністів” з тридцятиметрової висоти. В ефірі запала цілковита тиша, порушена за хвилину хором криків. А ще за мить моторошний зойк сирени перекрив решту звуків.

— Тримайся! — гукнув Кемпер, чіпляючись за мотузку.

Поштовх похитнув корпус суперзавра — це розпрямилася передня права нога, ще поштовх — пішла ліва. Два поштовхи підряд, потім серія металічних ударів услід, вищання каменю, що його роздирали пазурі — і над людьми, які вчепилися в нарости на шкурі пансперміта, піднеслася його жахлива голова!

Десь далеко заревли двигуни вертольотів, пролунали автоматні черги: у когось із солдатів охорони не витримали нерви.

— Роби, як я! — Кемпер швидко зробив кілька знімків і ковзнув по мотузці вниз, до виступу стегна суперзавра. Потім відштовхнувся від нього і зник за виступом. Аліссон без вагань рушив слідом за льотчиком.

Ціною десятка синців, зірваних шоломів, порізів і подряпин їм удалося спуститись на землю, але втекти вони не встигли: пансперміт — це був Стрілець — повернув голову в їхній бік.

Дві хвилини, — Аліссону здалося, що минула ціла вічність, — вони, не рухаючись, дивились одне на одного: люди і страхітливий пришелець; бокові очі — радари суперзавра були заплющені, а центральне відсвічувало прозорою вологою, немов ящер плакав, однак у його погляді не було ні злості, ні погрози, ні ненависті, тільки подив і біль. А може, це здалося Аліссону. Хвиля судороги перебігла по тілу дракона, здійнявши металічний передзвін.

Метушня біля вертольотів уляглася, крики стихнули, два з них піднялись у повітря, за ними ще один, останній, що його вів напарник Кемпера: льотчик діяв за наказом майора, який рятував двадцять душ і пожертвував двома — Аліссоном і самим Кемпером. Суперзавр перевів погляд на вертольоти, проте не зробив жодного пострілу із своєї носової “гамма-гармати”, потім знов повернувся до залишених землян, тріпнув “крилом” і… відвернувся! Поряд почав прокидатися Тихоня.

— Ходімо, Нормане, — сказав скрегочучим голосом Кемпер. — Здається, він нас відпустив.

— Навіщо? — напрочуд спокійно поцікавився Аліссон. — Ми нікуди не встигнемо втекти.

— Чому? Якщо тихенько відійти до ущелини, а потім дернути…

— Я не про те, дракони нас, можливо, й не зачеплять, вони великодушніші за Рестелла і компанію.

— Що ти хочеш сказати?

— Те, що операція “подвійний удар” вступила в завершальну стадію.

— А-а… — сказав, помовчавши, Кемпер. — Я й забув. Але, можливо, Джайлс і… хто там з ним… Кіллер? — не стануть кидати атомну бомбу? Візьмуть і приймуть пропозицію росіянина, га? Зачекаємо?

— Що нам лишається?

Обмінявшись напівпосмішками, вони відійшли, не криючись, на кілометр, повсідалися на камені і стали спостерігати за діями суперзаврів, що не знали за собою ніякої іншої вини, крім факту народження в “неналежному місці” в найжорстокішу з епох, яку самі ж люди назвали каліюга…