Ризиконавти

Голос Сєрова був неприємний. Неначе муха билася, билася, билася в ілюмінатор… Горін набрав повні легені повітря і видихнув його, однак іще кілька секунд минуло, доки йому вдалося розікласти це дзижчання на складники. Нарешті він почав розуміти слова.

— Горін! — бурмотів Сєров. — Колего Горін! Та ви чуєте мене?

— Чую, — знехотя відказав Горін. Йому не хотілося розмовляти.

— Про що ви думаєте?

— Та ні про що. Над чим тут думати?

— Помиляєтесь, колего. Глибоко помиляєтесь. Саме думати! — Сєров вимовив це точнісінько таким тоном, яким упродовж багатьох років читав лекції; по голосу цього дідугана не можна було збагнути, що він почуває зараз і чи взагалі він що-небудь почуває: голос професора завше деренчав, як погано зібраний механізм. — Думати! Мислити, аналізувати, робити висновки!

Горін подумки застогнав. Стало зрозуміло, що від старого просто так не відчепишся.

— Я згоден з вами, професоре, — сказав він, намагаючись вимовляти слова якомога виразніше.

— От і прекрасно! От і чудово! Людина повинна думати, друже мій. Отже, скажіть, що саме ви про оце все думаєте?

Горін насилу відвів погляд од крісла. На кріслі не було м’якої подушки, на якій так зручно сидіти… Він стиха лайнувся. Сєров дрібно, неприємно захихотів.

— Це чудово! Це вичерпно, якщо мати на увазі емоційний аспект. Та мене передусім цікавить науковий аналіз. Зрештою, ми тут для того, щоб спостерігати й робити висновки. Тому повернімося до нашої теми. Але перед цим скажіть: як ви себе почуваєте?

— Трохи болить голова, професоре. А ви?

— Голова? В чому річ?

— Та нічого. Мені ще вчора здавалося, що я застудився. Як почуваєте себе ви?

Професор відповів не одразу.

— Вважаю, що “нормально” буде найбільш правильним визначенням. Нормально. У межах норми, ви розумієте?

“Зануда”, — подумав Горін і відказав:

— Звичайно, я зрозумів.

— На таких, як я, мало що впливає. Недаремно ж в інституті мене дражнили Верблюдом.

— Гм… — Горін відчув певну ніяковість.

— Що? А-а, ну звісно… Зайве постачати вас загальновідомою інформацією. Я, до речі, не ображався, оскільки брав до уваги свою рідкісну невибагливість та витривалість.

Горін пробурмотів щось нерозбірливе. Кожен, хто був знайомий із профілем Сєрова та його манерою задирати голову й позирати на всіх звисока, легко міг би встановити генезис цього прізвиська.

— Та-а-ак, студенти, студенти… Обов’язково прийміть що-небудь від головного болю, чуєте?

— Минеться, — мовив Горін втомлено. — Все минає…

— Ну-у-у, колего, як же вам не соромно! Не вистачає лише, щоб ви стали скиглієм. Наймерзенніша порода людей. Ви згодні? — Сєров замовк і через кілька секунд якось ніби аж вдоволено констатував: — Одначе, ви мене не слухаєте. Так я й гадав. Про що ж ви думаєте?

Горін думав про Лілію; крісло, на яке він зараз дивився, належало їй. Але щось казати Сєрову про Лілію не було сенсу.

— Просто так… Думаю взагалі…

— А оце вже погано. Ніколи не треба думати взагалі. Завжди — конкретно. Це необхідно для роботи й, окрім того, допомагає підтримувати належний тонус. Отож почнемо з аналізу конкретної ситуації, якщо не заперечуєте.

— Навряд чи це нам під силу, — зітхнув Горін. — Ми не спеціалісти.

— Еге ж, — мовив старий. — Не спеціалісти. Але наш обов’язок перед спеціалістами… Та не змушуйте мене проголошувати тривіальні речі. Почнемо з конкретної ситуації.

Горін поглянув на годинник: до світання лишалось уже небагато.

— Хвилиночку, професоре. Скажіть: ви оптиміст?

— Я? Та як сказати, друже мій… Вважаю, що вчений за природою своєю повинен бути здоровим песимістом. Тому що, знаючи неможливість досягнення кінцевої мети — абсолютного знання, він все одно робить усе можливе для осягнення частковостей. Певна річ, виходить при цьому з об’єктивних даних. І займається цим усе життя. Все життя! Цього ви не забули?

Горін відповів після короткої паузи:

— Ні, не забув…

— От і чудово. А ви часом не зголодніли? Я хочу їсти.

Сєров голосно заплямкав. Але Горіну їсти все одно не схотілося. Відчуття було таке, ніби він наївся на все життя.

— Ну от, — задоволено сказав старий. — Отже, почнемо з того, що нам пощастило.

— Пощастило?

— Це поза сумнівом. Спостерігати подібне явище, якщо не помиляюся, не доводилось іще нікому. В літературі, принаймні, аналоги не описувалися… О-о-о!..

— Що?

— Ет, пусте… Отже, відновимо послідовність подій. Та ви приймете таблетку чи ні? Який ви в дідька працівник із хворою головою? Візьміть отам, праворуч…

— Та знаю, — огризнувся Горін.

Він ковтнув таблетку, і вона подіяла майже миттєво.

— Інша річ, — схвально мовив старий. — Навіть дихання у вас нормалізувалося. Отже, що мали ми напочатку? Предмет… точніше, тіло, маса якого… Спробуйте охарактеризувати масу, друже.

— Гадаю, — сказав Горін, мимоволі наслідуючи голос співбесідника, — що маса — трохи більше двадцяти семи тисяч тонн…

Він скривився: звуки краплин, що падали десь поряд, дратували його. Але тут нічого не можна було вдіяти.

— Гаразд, приймаємо двадцять сім тисяч тонн. Отже, тіло, що має масу двадцять сім тисяч тонн, прилягало до грунту в окремих точках…

— Протягом двох годин і… чотирнадцяти хвилин.

— На жаль, ми не вели спеціальних спостережень, і це, безумовно, впливає на точність наших висновків. Та все ж можна вважати, що процес почався раптово.

— Це був вибух.

Старий несподівано розлютився.

— Невже?! Яке сміливе твердження! А мені здалося, що це розквітла троянда! — Сєров пирхнув. — Вибух… Авжеж, вибух! Але щ о вибухнуло? З якої причини? По-вашому, причина була… м-м… суб’єктивною?

— Так, — тихо відповів Горін. Він зрозумів, про що вів мову старий.

— Що ж, дослідимо й цю версію, хоча, як на мене, ми тільки згайнуємо час. Річ у тім, що ваше твердження ми не можемо ані довести, ані відкинути: воно непридатне для аналізу передбачуваних явищ. Тому шукаймо інші можливості. Наприклад, чи не помітили ви, що тіло, яке є предметом нашої розмови, зазнавало дуже ефективного впливу знизу, з боку грунту?

— Мені важко сформулювати точно, — мовив Горін. — Враження було таке, ніби розкололася поверхня…

— Прояв невідомої сили доречніше було б порівняти з виверженням невеликого вулкана. Тут ми не торкаємось тривалості події в часі, я хочу дати, так би мовити, зриму картину.

— А я хотів би вказати, — єхидно зауважив Горін, — на відсутність серйозних свідчень на користь гіпотези виверження.

— Але ви згодні з тим, що джерело сили знаходилося не вище, а нижче поверхні? Під землею — сказали б ми, якби це відбувалося на Землі. Отже, якщо джерело сили знаходиться в глибині, а сила діяла на тіло протягом…

— Мені здалося, що все сталося за частку секунди.

— Безперечно. Я особисто схиляюсь до оцінки проміжку часу в одну десяту секунди, а може, явище це тривало й цілих три десятих. У літературі можна знайти приклади таких-от раптових і короткочасних вивержень. Чому ви відкинули цю гіпотезу?

— По-перше, характер місцевості не такий, щоб можна було припустити можливість тектонічних явищ…

— Інакше нас із вами тут би не було, — буркнув Сєров.

— Згоден. По-друге, нічого не вивергнуто, окрім тієї незначної кількості породи, яка й мала бути викинутою ізсередини при подібному процесі.

— Так, довкола в основному уламки тіла, а не тутешніх мінералів… Отже, не виверження… Ох!

— Професоре, а може, вам…

— Нога трохи ниє. Та-ак, не виверження. Але й не вибух, тобто не такий вибух, як припустили ви.

— А що, коли під поверхнею існує чимось заповнена порожнина? Тіло, увійшовши в контакт із поверхнею астероїда, у той чи інший спосіб впливає на речовину, що заповнює порожнину, і в результаті речовина вибухає. Це могла бути нафта, приміром, легкі фракції…

— Бензоколонка під поверхнею? Чудово. Але до нас тут не ступала нога людини, колего.

— І не ступатиме, — ледь чутно мовив Горін і відчув, як біль у голові розгоряється ізнов.

— Ступатиме, друже мій, обов’язково! Що, знову голова? Візьміть іще таблетку. Скільки їх у вас?

— Залишиться чотири.

— Тоді вистачить. Нічого не вдієш… Біль не повинен заважати роботі. Отже, я категорично стверджую: нафти тут немає. Не кажу вже про те, що тіло аж ніяк не здатне подіяти на неї таким чином, щоб стався вибух. Ви згодні? Тепловий вплив відпадає, усе встигло вихолонути. Дві години із чвертю — цілком достатній час для цього. Нафту облишмо.

— А якщо недалеко від поверхні містились значні поклади хімічно чистих розщеплюваних речовин?..

— Ці речовини не вміють мовчати, друже мій. Вони доповіли б про свою присутність одразу ж, тільки-но ми з вами з’явилися.

— Можливо, вони й доповіли, але ми не відреагували.

— Це вже з царини фантастики.

— Чому ж… Могли відмовити відповідні прилади…

— Приладів так багато, що вони не могли відмовити всі одночасно. Та й зараз, у цю ось хвилину, наші прилади…

— Мій показує наявність…

— А мій — ні. Значить, вам не пощастило. Ні, друже мій, розщеплюваних речовин тут не було, і зараз наявні лише ті, котрі входили до складу кораб… до складу тіла.

— Тоді що ж?

— От і я не знаю. Це й примушує мене сушити голову.

— А чи не повернутися нам до причин суб’єктивного характеру? І припустити, що всього-на-всього хтось із пілотів…

— Ні! — різко відказав Сєров. — Ви, мій друже, в експедиції вперше, а я вже й не пам’ятаю вкотре. І я вам кажу: жодних суб’єктивних причин бути не могло! Просто ми маємо справу із якимось новим явищем природи.

— Ви гадаєте, що явище відбулось би так чи інакше, а тіло саме в цей час опинилося тут цілком випадково?

— Ні, цього я не думаю. Я вважаю, що тіло якимось чином вплинуло на перебіг певних процесів, своєю появою якось стимулювало їх, і в результаті…

— Слухайте-но, професоре: а чи не міг бути в тій порожнині газ? Тіло, увійшовши в контакт із поверхнею астероїда, порушило її структуру, газ отримав вихід назовні. Температура лишалась високою…

— Для займання газу? Сумнівно. Опріч того, газ у порожнині перебував під значним тиском. Нехай частина його отримала вихід назовні. Припустимо навіть, що вона зайнялася. То й що? Виник би смолоскип. Це послужило б нам попередженням, дозволило б вжити необхідних запобіжних заходів.

— Так, мабуть, ви маєте рацію. Та, щиро кажучи, нічого більше в голову не лізе. Швидше навпаки…

— Що означає — навпаки?

— А те, що останній розум з неї вилітає…

— Ну… ну що ви… не треба так. Помовчимо трохи і помізкуємо.

Вони помовчали. Горін притулився лобом до холодного скла і заплющив очі. Так було легше. Зрідка падали краплі. Так минуло чимало часу. Вони не фіксували його, хоча й відчували майже фізично, як біжать хвилини. Нарешті Горін розплющив очі.

— Скоро зійде сонце, професоре.

— Я й забув… Так, зійде сонце.

У голосі професора не було, однак, певності.

— То як, щось придумали, професоре?

— Я, знаєте, трохи відволікся, поринув у спогади. Нога, знаєте, не дає зосередитись… А ви, друже мій, збагнули що-небудь?

— Мені здається, що збагнув… Я теж згадував. І абсолютно точно пригадав, як це було.

— Бачите, — сумно мовив Сєров. — Ви виявились витривалішим за мене: я згадував про різні речі, що не стосуються предмета нашого дослідження, а ви…

— Це просто тому, що більше згадувати мені, власне, нема про що.

— Еге ж, вік… Ви не уявляєте собі, як я жалкую…

— Я пригадав колір. Ви не забули? Це був не червоний і не жовтий спалах. Він був блакитний…

— Так, я це виразно пам’ятаю, друже мій.

— Розмовляйте короткими фразами, так буде краще.

— Спробую, спасибі. То що ж?

— Блакитний спалах величезної потужності. Колір блискавки.

— Блискавки?! Це ідея!

— Електричний розряд. Розумієте? Маса нашого к… — Горін затнувся. — Тіло складалося в основному з металу. Могутній електрод.

— Ну, припустимо. А джерело енергії?

— Під поверхнею, як ми й гадали. Уявимо на хвилинку, що в цій порожнині розмістився вихід кам’яного вугілля…

— Уявимо.

— І вже набагато простіше — чи не правда, професоре? — припустити наявність виходу цинку.

— Самородного? Хм… Ну, а звідки ж ви візьмете сірчану кислоту? Адже для того, щоб утворилося щось на зразок природного елемента Грене, потрібна сірчана кислота.

— Це не так уже й складно. Якщо є окисли сірки та вода — ми одержимо кислоту. Шкільна хімія… Вода могла існувати у вигляді льоду, але висока температура, що виникла при встановленні контакту з кораб… із тілом, розтопила її…

— Навіть при наявності такого збігу… — старий ледве перевів подих, — ми одержали б лише сірчану кислоту, а вона у водному розчині дуже слабко іонізована. Ваш елемент навряд чи зміг би…

— Ну, не знаю, — ображено мовив Горін.

— Не ображайтесь. Гіпотези не можна брати на віру. Хоча мушу сказати, що у вашій ідеї щодо електричного розряду… є щось привабливе. Ця ідея мені подобається. Такий розряд міг би викликати… а хай ти згориш! Міг викликати, я кажу, замикання в порожнині нашого тіла. А там було достатньо речовин, здатних вибухнути.

— Авжеж!

— Могли також зруйнуватись магнітні поля…

— Саме так, професоре! Розладнались магнітні поля. На коротку мить. Але цього було досить.

Професор нараз сердито закректав:

— Не згоден, друже мій. Нікому не вдавалося спостерігати в природних умовах подібні джерела струму. Вони — винахід людини. Людина, друже мій, її розум… найпрекрасніше…

— Життя прекрасне в усіх проявах, — пробурмотів стандартну фразу Горін. Він думав про Лілію.

— Скажіть, — запитав Сєров, припинивши кректати. — Скажіть, а ви за цей час не спостерігали нічого такого… чого б могла стосуватися ваша остання фраза?

Фраза стосувалася Лілії, та старий не міг цього знати. Горін заплющив очі.

— Я спостерігав крісло. От і все, що я бачив за цей час.

— Розумієте, — сказав старий, — мені не дає спокою одна думка… Розряд, очевидно, відбувся. Електричний. У пошуках його джерела ми можемо зупинитись на одному із двох висновків: або під поверхнею насправді є якийсь заряджений пласт, однак від явищ природи, які не мають інстинктів і не можуть вибирати слабке місце для удару, наше тіло було надійно захищене…

— Так, воно було захищене, проте могло трапитись…

— Дайте закінчити. Або… або це було життя.

— Життя?!

— Звісно ж! Заряджені пласти до цього часу не спостерігалися, зате живі істоти, що мають потужний електричний заряд, є і на Землі, і на інших планетах. А якщо тут і справді існує життя, то воно неминуче мусить мати обмін речовин, заснований на прямому засвоєнні енергії Сонця. Отже, не виключено, що ці істоти в разі небезпеки можуть захищатися саме таким чином.

Горін підпирав голову кулаком, інакше вона не трималася. Страшенно хотілося спати.

— Ми помітили б, професоре…

— Якби життя було на поверхні. А якщо — під нею?

— Можливо, — втомлено мовив Горін. — Можливо, істота якась. Або й уся ця брила, весь астероїд…

— Чом би й ні? Горін, ви що, заснули?

— Ще ні, професоре, але близький до цього.

— Не смійте спати! Саме зараз ми не можемо цього собі дозволити. Ви тільки подумайте: адже місце, де ми знаходимося, — це єдине місце, придатне для посадки!

— Дуже зручне місце, — погодився Горін.

— Не спіть! Хочете, заспіваємо пісню або я розповім анекдот. Замолоду я знав безліч смішних… Не спіть: прийде новий корабель і сяде тут!!!

— Цього не можна допустити, — над силу вимовив Горін.

— Ні в якому разі! Ви розумієте, що треба зробити?

— Дати знак небезпеки. Скажімо, хрест. Але як?

— А ми?

— Звичайно! Ми самі! Тільки ми не встигнемо.

— Мусимо встигнути, мусимо!..

Кров, як і раніше, крапала із розсіченого лоба і плеча, у скафандрі вже утворилася невелика калюжка, грудьми Горін лежав у тій калюжці і відчував, як із кожною краплею з нього витікає життя, а натомість приходить сон, що має, втім, іншу назву… Він поворушив руками, приміряючись, як то буде повзти.

— У мене мало шансів, професоре. А у вас?

— Я, на жаль, нетранспортабельний, як кажуть медики. Звичайно ж, якби ми були більш передбачливі, то прихопили б, виходячи, візок. А так… Бачите, друже мій, у мене розтрощені ноги, і щось лежить на них, шматок обтікача, чи що. І лежу я похило, тут такий рельєф. Як ви гадаєте, до мене далеко?

— Близько кілометра, — прикинув Горін. — Коли ми вийшли з корабля, то встигли розійтися метрів на чотириста, а потім вибух зажбурив нас ще далі… Так, судячи з того, як ми чуємо один одного, щось близько кілометра, адже рації в нас слабкі.

— Ви повинні доповзти, звільнити мене від обтікача, випростати і лягти зверху хрестоподібно.

— Ви гадаєте, вони…

— Не знаю, чи зрозуміють вони, що це означає, але сідати не будуть, щоб не спалити нас. Спустять людину… А там уже розберуться.

— Повзу, — сказав Горін.

Він і справді поповз. Обігнув понівечене крісло, біля якого була відносно рівна місцина і можна було рухатися без побоювання розрізати скафандр. Там, де лежав професор, доведеться повзти набагато обережніше: там, очевидно, більше металевих уламків. А повзти доведеться по дузі, обминаючи місце, де стався вибух: цей район напевне не пройти навіть на ногах. Горін повз, стукаючись головою об внутрішню поверхню шолома і відпльовуючись, коли кров, що стікала по обличчю з лоба, потрапляла на губи.

— Мені дуже незручно, друже мій, — мовив Сєров, — але мені доведеться скоро залишити вас самого. У мене зім’яло регенератор…

— Ненадовго, — прохрипів Горін.

— Шукайте втіху в одному: ті, що прилетять сюди після нас, залишаться живими. Їхній корабель не вибухне, як наша “Зоря”.

Голова, здавалося, ось-ось лусне; Горін повернув голову в шоломі праворуч, намацав губами ріжок невідкладної допомоги і висмоктав іще одну таблетку. І знову заворушив руками й ногами, пересуваючись серед уламків, мов древня рептилія.

— І потім, — сказав Сєров, — як-не-як ми зробили відкриття. Пласт чи життя? Я гадаю, що це все ж таки життя. Принаймні, я записав це в дорожній нотатник. Руки, на щастя, вціліли… Нотатник лежатиме в мене на грудях… — Сєров говорив, розділяючи слова паузами, довгими паузами. — Коли ви ляжете зверху, візьміть його і покладіть на груди собі. Нехай його знайдуть.

— Спасибі вам, професоре, — хрипко мовив Горін.

— Що ви? За що?

— Ви допомогли мені. Інакше я помер би, гадаючи, що в усьому винен хтось із наших, із екіпажу. Я вирішив, що вибух стався через чиюсь недбалість…

— Я знав, чому ви заговорили про суб’єктивні причини. Але це було не так, ми з вами встановили… Це ваша перша експедиція, інакше ви знали б… Це були не такі люди, їм можна вірити більше, ніж собі…

— За це й дякую вам.

— Я увімкнув ліхтарик, але погано уявляю, з якого боку ви маєте з’явитися.

— Не хвилюйтесь, я повзу за пеленгом. Рано чи пізно побачу…

— Гаразд, друже мій. Я трохи помовчу. Перед очима, знаєте, такі кола… Але ви чутимете моє дихання. Добре, якби ви побачили ліхтарик, перш ніж воно припиниться.

— Я побачу, професоре, побачу…

— Тоді прощайте, друже мій. Я, здається, відключаюсь.

Тепер Горін чув тільки його голосне й хрипке дихання, яке з кожною хвилиною частішало. Він повз, і калюжка хлюпалась у скафандрі. Він повз, обминаючи уламки “Зорі”, розкидані несподіваним потужним вибухом, від якого вціліли лише вони двоє, бо саме вийшли взяти проби грунту там, де він не був спалений при посадці корабля. Він повз і знав, що доповзе. Світало. У чорному лискучому камінні відбився перший промінь сонця. Воно сходило попереду, і Горін подумав, що тепер йому буде легше повзти. Завжди легше, коли бачиш, куди потрібно рухатись.