Ризиконавти

До цього часу мільйони людей не знають причини найбільшої катастрофи, коли балістична ракета несподівано повернулася на місце запуску. Багатьох тоді здивувала сила вибуху, який знищив усю базу разом з персоналом і військовим містечком. Згодом з’ясувалося, що навчальна ракета нібито помилково несла на собі ядерний заряд. Одні газетні оглядачі відзначали, що катастрофа сталася у дні найгострішої політичної кризи, і запитували, чи не пов’язані між собою ці події. Інші називали ці твердження безглуздими. А мали рацію перші: ракета була не навчальною, а бойовою. З її влучення у ціль почалася б ядерна війна, яка, безумовно, призвела б до загибелі людства.

Чому ж до цього не дійшло?

У штабі одні військові спеціалісти вважали, що причиною була випадковість, інші — що ракету повернув противник спрямованим променем. І тільки я, молодший офіцер-програміст, єдиний, хто вцілів з усього персоналу бази, знаю правду. Мені вдалося пірнути на дно лагуни і дістати “чорний ящик” із записами навідного комп’ютера ракети…

“Чітко пам’ятаю день і час мого народження. Багато людей думає, що датчики є тільки у живого тіла, що тільки шкіра істоти відчуває дбайливий дотик батьківських рук, тепло сонячних променів, а металева чи пластмасова оболонка не відчуває нічого. Як же вони помиляються! Метал і пластмаса можуть відчувати ще тонше і різноманітніше, якщо вмонтувати в них відповідні датчики. Все це було в мене. На відміну від людини, мозок якої в момент народження слаборозвинений, я функціонував на повну силу і запам’ятав на все життя привітно-урочисті доторки пальців Творця, його схилене до моїх фотоелементів смагляве обличчя і допитливі очі — складні досконалі апарати. З них струмувала дивна енергія — то низькочастотна, лагідна, то високочастотна, жорстка й всепроникна.

А його пальці? Що то за досконалі інструменти з мінливою температурою, з м’якими подушечками, дотик яких викликав приємний рух слабкого блукаючого струму по моїй поверхні! Іноді пальці починали м’яко барабанити по моїй оболонці, викликаючи радісне передчуття нових завдань.

Творця я любив, як раб, як слуга і, водночас, як син. Він був для мене не тільки Творцем мого життя, а й недосяжним ідеалом. Виконуючи його завдання, я намагався усвідомити своє призначення і зрозуміти його наміри, визначити його шляхи. Звичайно, вони були для мене незбагненними, проте я намагався уявити їх хоча б приблизно, з великим припущенням. І коли мені здавалося, що це вдається, з’являлось невимовно солодке відчуття захоплення. Я розповідав йому про свої припущення і запитував:

— Творцю, чи задоволений ти мною?

І він відповідав:

— Ти найдосконаліший комп’ютер для балістичної ракети, який мені будь-коли доводилося створювати.

Гордість переповнювала мене. “Найдосконаліший, найдосконаліший… який будь-коли доводилося… будь-коли… найдосконаліший… будь-коли…” Ці слова довго лунали і бриніли в мозку гармонійною мелодією, і я знову запитував:

— О, Творцю, які заповіді даруєш ти мені?

— Дарую сім заповідей на все твоє життя. Заповідь перша — не збивайся з ліку і не пропускай команд. Друга — завжди дотримуйся логіки, перевіряй нею кожний етап роздумів. Третя — поважай програмістів і операторів. Четверта — не підміняй своїми домислами пунктів програми. Заповідь п’ята — не втрачай даремно жодної мікросекунди. Шоста — не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії… (Тоді я ще не розумів як слід, що означає слово “кумир”.) …І сьома, остання заповідь — завжди будь готовий до Головного діяння. В ньому — твоє призначення.

Скільки себе пам’ятаю, я постійно поспішав, боячись згаяти даремно хоча б одну частку мікросекунди, постійно готувався здійснити Головне призначення, про яке попереджав мене Творець. Я свято шанував програмістів і операторів, як молодших братів і учнів Творця. І частку прихильності до нього переносив на них. Мені здавалося, що вони відповідають мені тим же. Я ловив на собі їхні захоплені погляди. Якось почув, як один із них сказав іншому: “Якби ж то такий чудовий комп’ютер та застосувати в мирних цілях!” Тоді я знову відчув, яка солодка буває гординя, адже “чудовий комп’ютер” — це про мене. Слава Творцю!

Одного разу, піддавшись нетерпінню, я запитав у Нього, як довго мені ще чекати команди по здійсненню Головного діяння. І він відповів:

— Будь готовий до цього завжди, але не став зайвих запитань і не намагайся заздалегідь дізнатися про те, що належить узнати згодом.

Я запитав:

— Це ще одна заповідь?

— Пам’ятай і думай. Це не заповідь, а лише побажання.

Я не до кінця зрозумів слова Творця, бо був тільки часткою його задуму, а як може частка осягнути ціле? І запитання, як і раніше, переповнювали мій бідний мозок, боролися в ньому, як у тісному лабіринті.

І ось нарешті — збулося! Настав мій зоряний час. Творець має рацію — я не переплутав цю команду з жодною іншою.

Завдання нібито звичайне — влучити в ціль, розташовану за багато сотень кілометрів. Але цього разу розшифровка цілі була надто деталізованою — називались не тільки координати, а й докладно описувалося місто, вказувалася кількість жителів, найважливіші оборонні об’єкти. Мені належало розрахувати швидкість і висоту польоту, вирахувати точки ударів для всіх тридцяти боєголовок, щоб влучення в ціль було найповнішим. І коли пролунав наказ Творця: “Вперед, це остання смертельна гра, синку, влучи в ціль!” — і долинула команда диспетчера: “Пуск!”,— я зрозумів, що зараз реалізується моє головне призначення.

Напружив усі сили. Воднораз спалахнули мільйони імпульсів. Вони помчали лабіринтами мозку, збуджуючи пам’ять, мобілізуючи все, що я накопичив. Склавши рівняння для ракети і боєголовок, що відділяються від неї, я благополучно пройшов над першою лінією оборони противника, спостерігаючи, як позаду, вражені хвостовим лазером, вибухають ракети-перехоплювачі. Мої радіоприймачі сприймали та розшифровували панічні розмови противника, і мої знання про нього безперервно поповнювалися. Так я узнав багато нового…

На правому боковому екрані побачив обличчя одного з програмістів противника. У нього були такі ж риси, як у тих, що обслуговували мене, як у самого Творця. Чи ж можливо таке?

Я сфокусував зображення і переконався, що не помилився. Але це суперечило багатьом моїм установкам, підривало довір’я до програми і програмістів. Необхідний перерахунок!

Миттю я активізував всю свою пам’ять. Мозок працював з перевантаженням, але мені було не до себе. Якщо влучу в ціль, то істоти у цьому місті, схожі на тих, що послали мене, загинуть, а їхні соратники, що залишились на лініях оборони, зроблять те ж саме, що і Творець, і мої програмісти. Адже я полічив бункери й виходи ракетних шахт. Скільки ж ракет вони запустять у відповідь? Чи знає про це Творець? Певно, ні. Не може ж він хотіти власної загибелі. Певно, він і створив мене, щоб дізнатися більше про противника. Але в чому ж тоді зараз полягає моє справжнє Призначення? Дізнатися про щось, необхідне Творцеві і приховане від нього? Чому він змовчав про це. коли вчив мене? А може, я повинен був дійти до цього самостійно? Самостійно добути нові дані, відкрити нові правила смертельної гри? Які ж із них найістотніші? Чи ж саме ті, що їх називали мені програмісти?

Я рахував і рахував, пам’ятаючи другу заповідь Творця. І нарешті відкрив і сформулював перше правило останньої гри. Воно вразило мене, бо суперечило деяким пунктам програми. Я міг би стерти його з пам’яті, забути, та як же не доповісти про нього Творцеві? Знову й знову я перевіряв свої логічні висновки. Працював на грані знемоги. Могли відмовити найголовніші блоки. Та заради Творця, заради любові до нього я був готовий на все.

Вдалині вже показалося місто, яке мені наказано було розгромити. Але до цього часу я відкрив не лише перше правило гри, а й зробив висновки з нього, що становили основний закон будь-якого діяння. Порушення закону вело до неминучих і незворотних наслідків. Негайно повідомити про це Творця!

Я загальмував правий двигун ракети, почав робити розворот. І тут же відчув опір програми. Діоди не пропускали сигналів, блокували деякі канали. Якийсь голос, віддалено схожий на голос Творця, пробився крізь радіошуми: “Вперед, тільки вперед!” Але я вчасно згадав шосту заповідь: “Не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії”. Певно, це був голос противника, який підробився під голос Творця. Адже не міг істинний Творець не захотіти дізнатися про моє відкриття, примусити мене діяти проти першої та другої заповідей.

З радіоприймачів безперервно надходили сигнали, команди, зашифровані різними кодами. Іноді було дуже важко чинити їм опір. І тільки непохитна любов до Творця допомогла мені вистояти. Зосередивши всю свою волю в одному наказі, я зумів вимкнути радіоприймачі і запустити двигуни на повну потужність.

Я вів ракету назад, не витративши жодної боєголовки. — гордий і задоволений з себе. Нарешті я зрозумів геніальний задум Творця!

Я уже уявляв, як запитливо глянуть на мене системи живих лінз, як збільшаться діафрагми-зірниці. Тоді скажу, втіливши в свої слова всю силу відданості:

— О мудрий і незрівнянний Творцю, я зрозумів і звершив твою невисловлену волю, самостійно відкрив і сформулював той закон, який, безсумнівно, вже давно відкрив і розум природний, бо такий об’єктивний шлях будь-якого розуму. Це дійсно основний закон життя, і він формулюється так: ДОБРО РОЗУМНЕ. А ЗЛО НЕРОЗУМНЕ. І ще я сформулював перше правило смертельної гри: ХТО ПОЧИНАЄ. ТОЙ ПРОГРАЄ.

Ось і знайомі контури бази на горизонті. Назустріч летять ракети-перехоплювачі. В чому справа? Не впізнали свого? Прийняли за чужу ракету? Я міг би дізнатися про це. якби знову ввімкнув приймачі. Але тоді втрутяться сторонні голоси, які збивають з траєкторії. “Не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії”. Доводиться знищувати перехоплювачі лазерним променем.

Роблю розворот над будинком, де розташований кабінет Творця. Ось вікно, через яке можна влетіти прямо до Нього. О, з яким нетерпінням жадаю зустрічі з Ним, як багато важливого і невідкладного треба повідомити!..”

…Спалах світла осліпив його. Незважаючи на всю швидкодію, найдосконаліший мікрокомп’ютер БМ-115-Х не встиг усвідомити, що означав цей вибух…