Дорога, що народжувалась біля причалу, вела на перевал, туди, де між двома сопками плавилося передзахідне золото.
Дорогою йшов чоловік. Почуття, подібне до того, що виникає майже в кожної людини при поверненні з далеких мандрів додому, сповнювало його. Він не поспішав. Хіба вдома поспішають? Він хотів пройти по шосе до повороту на перевал, потім піднятися на мис, побачити звідти затоку. Він був готовий втомитися. Цього разу не від роботи, не від суперечок та пояснень — просто від ходьби.
Біля причалу погойдувався катер, що доставив його на берег. У синій бухті стояли морські транспорти, в їхніх трюмах — вантажі для Берега Сонця. На борту одного з них і прибув фізик-дослідник Олександр Ольмін. Цілий рік він провів на заводах, збирав блоки реакторів і лічив дні, що лишилися до повернення сюди.
— Я не полечу, — рішуче мовив він дівчині, яка зустріла його біля вертольота. — Дякую, але я піду пішки.
— Цей вертоліт — справжнісінький ліфт на акумуляторах, — умовляла дівчина. — Дві хвилини — і ви вдома. — Тут вона чомусь зніяковіла, та Ольмін цього не помітив або вдав, що не помічає.
Дівчина була з наполегливих, тож зрештою він дозволив посадити себе в крісло. Але в ту мить, коли вона натисла кнопку автопуску і машина повинна була шугнути вгору й зробити стрибок через сопку, Ольмін несподівано зіскочив на майданчик. А вертоліт перетворився на кленовий вертунчик і швидко зник за сопкою.
Чого ж йому хотілося?.. Похлюпатись у струмку. Згори, із сопки, гарненько роздивитися, який вигляд має зараз Берег Сонця. Збігти вниз. Оце й усе. Він встиг дійти до струмка, коли вертоліт повернувся, покружляв над долиною, потім кудись зник. Струмок промовисто свідчив про сухе літо: обмілів так, що оголив значну частину русла. На перекаті висвітлилася срібляста нитка, неначе під водою хтось натягнув і відпустив струну, — риба.
Зі схилу сопки поступово відкривався простір над морем, і все в ньому тепер здавалося далеким і нерухомим. Над бухтою висіла бабка. Ольміну хотілося поквапити її, побачити, як вона опустить на причал свою нелегку, напевно, ношу. Але бабка байдуже виблискувала крильми. Рухатись її змушувала, здавалось, лише сила уяви спостерігача, а не мотор, схований у пластмасовому тілі.
Бабка наблизилася до причалу й перетворилась на звичайний літаючий кран. На тому місці, де вона щойно була, висіла вже інша бабка, їх було багато, вони по-своєму поспішали — якнайшвидше перенести частину вантажу на берег, щоб кораблі змогли підійти до порівняно мілководного причалу, де їх чекали багаторукі гіганти — портальні крани.
…На стрімкому схилі камінці-плитки вислизали часто з-під ніг і летіли вниз, вистрибуючи брунатними жабками. Ольмін зупинився й прислухався. Так і є: метрів за сто від нього падають камінці. Він сповільнив ходу, потім звернув із стежини й сховався за кущ. Почекав трохи. Ну звичайно ж!..
— Іро! — Ольмін вийшов назустріч дівчині. Нараз зніяковів: адже змусив її підніматися слідом за ним і, може, навіть хвилюватися.
— Олександре Васильовичу, Сашо! Я ж відповідаю… Таж сюди із заповідника тигри приходять.
У неї було розгублене обличчя, в руках чи то хустка, чи то косинка, коси перехоплені широкою стрічкою, на ногах якісь спортивні черевики, одне слово, з нею спокійно можна було перевалити через сопку якщо не за годину, то за півтори—дві.
— Гаразд, — мовив Ольмін. — Я не серджуся. А ви?.. Тоді ходімо разом. Це вам. — Він простягнув їй букет півників. При згадці про тигрів мало не засміявся, але стримався, бо таким уже він удався серйозним.
…Берег Сонця. На воді, ніби пізні метелики, танцювали вітрильники. Заграви перших вогнів… Берег мілководної широкої затоки був світлий. Він неначе виріс із морської піни, що застигла тисячами зірок-вогнів. Сюди сходилися дороги узбережжя.
— У нас навіть у шкільних творах слово “сонце” пишуть із великої літери. Бачите, скільки встигли зробити…
Вона розповідала про те, що сталося тут за рік, вона поспішала зробити це сама — все розповісти. До берега простяглися стрічки морських поглиначів. Половина з них іще не закінчена. Відбивач готовий.
Звідси, з висоти перевалу, Берег Сонця було видно мов на долоні. Але червона пляма зорі на круглому дзеркалі відбивача вже тьмяніла, мерхла, і знову Іра знітилася, як і дві години тому, коли зустрічала Ольміна біля вертольота: адже йому все було зрозуміло без слів.
…Планета одержує мізерну частку тепла, і жодні наземні геліоустановки не допоможуть: майже все випромінення іде в простір, розбігається по безкінечних радіусах, минаючи планету. Нехай же промені стиснуться в світловий джгут, як це роблять промені лазерів! Незвична, навіть дивна думка: для цього потрібно “освітити” Сонце пучком елементарних часток, він стане немовби конічним дзеркалом, екраном, що збирає тепло, не дає йому розсіятися. Все, що потрапить у конус, прийде до планети, частки, ніби маленькі лінзи, спрямують фотони лише в один бік, до Землі. Це щось на зразок того, якби, скажімо, замість фотонів збирали дощові крапельки із хмари у величезну лійку і горлечко тієї лійки спрямовувало б дорогоцінну вологу у водосховище або в русло обмілілої річки. Адже наше світило — теж хмара. Розжарена хмара, що посилає благодатні фотонні дощі. Джгут сонячних променів — кращий подарунок планеті з її далеко не безмежними надрами. Енергії буде навіть занадто багато, бо ж десятимільярдна частина сонячного диска здатна дати тепла більше, ніж одержує вся Земля. Отже, треба правильно вибрати потужність та форму пучка елементарних часток, який керуватиме енергією, а надлишок променів спіймати дзеркалом і відбити назад у атмосферу, в космос або відвести в море, розсіяти в морських просторах. Були Земля Королеви Мод, Берег Принца Олафа, Берег Принцеси Марти, Земля Гранта. Тепер був Берег Сонця.
…Тайфун нагадує лійку. Або веретено. Звичайно, коли спостерігати його із супутника. Веретено урагану розкручується дедалі стрімкіше, втягуючи в свою орбіту тисячі тонн води, пилу, повітря. В центрі тайфуну його ядро. Ця вільна від хмар зона зниженого тиску так і називається — око бурі. Хмари притягаються до нього, але не можуть проникнути досередини, немов алмазна стіна відокремлює їх від ядра. Обертання землі відхилює тайфун, змушуючи його описувати параболу. Поступово до центру урагану пробираються пасма туману, море, виштовхнувши хвилі, неначе зітхання, поступово стихає. Зрештою саме Сонце породжує тайфуни. І, народжені Сонцем, вони, напевно, є найкращим свідченням його могутності.
…Один із транспортних кораблів доставив на Берег Сонця екіпаж японського рефрижераторного судна, що постраждало від шторму. Капітан Атара дістав фотографії, розповів про себе та свою сім’ю, про шхуну, на якій плавав раніше, про те, що тепер йому навряд чи скоро доручать рефрижератор і він знову плаватиме на шхуні.
— Знаєте, що пишуть у наших газетах про проект? — запитав Атара. — Ви відберете в Сонця частину енергії, і сонячних днів стане менше.
— Це неправда, — мовив Ольмін. — Експеримент займе декілька хвилин.
— Все одно, — сказав Атара.
— Але ж енергія не зникає, ви це знаєте…
— Не розумію…
— Ми посилаємо енергію в космос, відбиваємо її, повертаємо Сонцю, а меншу частину відводимо в море.
— Отже, наші моря стануть тепліші?
— Зовсім ненабагато, та й то в далекому майбутньому.
— І все-таки ви хочете використати наше спільне джерело — Сонце.
— Хіба ми привласнюємо енергію? Кожна країна може одержати свою частку.
— Але для цього треба домовитися з урядом країни.
— Гадаю, такий договір буде. Пізніше. Наш уряд готовий до обговорення.
Атара замислився. Потім кинув на Ольміна уважний запитливий погляд, що означав: “А чи домовляться уряди?” Ольмін зумів так само без слів, ледь помітним жестом відповісти: “Не хвилюйтесь, рішення знайдеться”.
— Чи не стане на Землі занадто тепло?
— Тепло можна переправити хоч на Марс. Може, коли-небудь приймачі установлять і на кораблях. І тепло, і холод, а коли треба, то й хід судну. А вночі накопичувачі, акумулятори…
— А хмарність?
— Сонячний джгут пробиває хмари, туман.
На столі з’явилася карта, й Атара з точністю до години позначив переміщення тайфуну в Японському морі.
— Завтра він буде біля вашого берега. Він зніс міст між островами Хонсю й Кюсю. Ваші споруди беззахисні, вони схожі на вітрила.
26 червня. Запитала Телегіна (він зараз заміщає Ольміна): чи правда, що ракети зможуть літати без палива? Він сказав: ні, згорять, надто багато енергії. “В плані мрії, звісно, зможуть”. Сонце щодня перетворює на випромінення чотири мільйони тонн речовини. Посилатиме ракети в Галактику. Ми не вміємо поки що простягти до нього тонкі нитки часток, щоб відбирати фотони маленькими порціями.
18 липня. Зустрічала Ольміна. Прибули випромінювачі часток, прискорювачі, реактори, прилади. В бухті — кілька транспортів, через мілководдя не можуть підійти до причалу, їх розвантажують літаючі крани.
29 липня. До нього стали знову заходити. Запросто, як рік тому. Коли він був зайнятий, читали його книжки. Вчора зайшло чоловік десять. Він говорив про щось веселе, потім Блока читав, і все так до речі! Читав без патетики, геть незрозуміло, чому на нас так впливало, у мене б так не вийшло — чого не вмію, того не вмію. Він був у простенькій сорочці, на манжеті гудзик одірвався, то він шпилькою непомітно заколов. Йому вже, мабуть, понад сорок, обличчя втомлене, а він читав: “О, весна без конца и без края — без конца и без края мечта!”
11 серпня. Нічогісінько я не розуміла до цих пір! Ну, знала, що до Сонця підніметься конус і промені пройдуть всередині нього, як у хвилеводі, і впадуть на відбивач. Це приблизно рівень знань двадцятилітньої давності (до того ж рівень суто белетристичний: здається, було якесь оповідання чи навіть роман — ото переважно звідти й усі мої знання, що стосуються “фізики”). Зате як просто, Іро, чи не так?
14 серпня. У великому дзеркалі переді мною на повен зріст висока жінка з карими очима та золотистим волоссям. І дивиться на мене, дивиться… Немов хоче про щось запитати і не наважується. На вигляд їй двадцять п’ять (а насправді трохи більше). Дивилась вона, дивилась — і раптом усміхнулась. А я насварилася на неї пальцем і відійшла од дзеркала.
У нас все по-старому.
16 серпня. Ти вважала, що твоя справа — поглиначі, приймальна частина, і не більше. Для іншого є Ольмін, Телегін. Ти боялася завадити їм розпитуванням та порадами? А Олександр Васильович Ольмін, вирішуючи проблему пакування часток у конусі, на заводі працював з марної цікавості? Чи знайомився з конструкцією морських поглиначів із чемності? Та розкрий же ти очі, Ірко: він же знає про приймальну апаратуру більше за тебе! Він перевірив розрахунки, твої розрахунки. Якби ж то знати, навіщо це йому! Адже він не сумнівається, він вірить мені. Так він каже. А він каже тільки правду.
21 серпня. Супутники передрікають тайфун. Це вже не вперше…
25 серпня. Ну й про що я дізналась іще? Що конус формуватиметься кілька хвилин, адже часткам треба буде здолати відстань аж до Сонця, і що він буде суцільним? Але що це в такому разі за конус?.. Що частки повинні випускатися імпульсами?.. Але коротше однієї мільйонної частки секунди імпульси формувати просто не можна: техніка не дозволяє. І Сонце випалить усе живе на планеті. Вихід один: спрямувати до Сонця дуже вузький конус. Однак енергія навіть однієї мільярдної частини сонячного диска в тисячу разів більша, аніж енергія, яку дають усі електростанції планети. При куті конуса в шість сотих кутової секунди якраз і буде захоплено оту мільярдну частину. Згорять, спопеляться і грунт, і берег, і сопка разом із установками. Ось навіщо потрібні відбивач та поглиначі, що відводять тепло в море, а краще б у океан. І ще: похибка в соту частку кутової секунди неприпустима.
Нотатки на полях. Ти вивчила теодоліт, Ірко. Цей надточний, за твоїми уявленнями, прилад дає похибку в цілу кутову секунду. Проймися повагою до світила, Ірко.
Висновок. Це перший проект, коли потрібно всіма засобами й шляхами позбавлятися дармової енергії. Помилка — смертельна.
26 серпня. Тайфун нарекли “Елеонорою”. Діаметр лійки невеликий, близько двохсот кілометрів. Швидкість руху невисока. Швидкість біля ядра максимальна.
29 серпня. Тайфун пройшов Японію. Вивезти обладнання не можна. Чотири стрічки поглиначів не готові. Нам не вистачило місяця роботи. Якщо тайфун прийде — знищить усе. Оль-мін незворушний. Цей спокій — байдужість людини, що звикла до всього?
Як ти можеш, Іро? Згадай: він розповідав сьогодні про північне місто, де літні ночі мерехтять зеленими зорями над мостами. Про повільні ріки, подібні до морів. Про батька, капітана далекого плавання. І про житні лани під сонцем, про лунку весну. І жодного слова про долю проекту! Тому що й так усе зрозуміло? Якби я знала!
30 серпня. Ранок. Ми на транспорті “Сахалін”. Прощавай, Берег Сонця. Сеанс затримається. Років на два, якщо не більше. Це ціла вічність. Ми не змогли б провести навіть частковий експеримент.
Вечір. Так ось чому я не бачила його на кораблі. Він залишився… Вартов мені сказав неправду. Я спитала його: чи всі? Він промовчав, ніби відповідь і так зрозуміла. А Ольмін — залишився. Коли б я знала, що це можливо!
Як він міг! Та ні, тільки він і міг це зробити. Замість поглиначів — сам тайфун. Він змусив працювати тайфун на експеримент: вітер умить перемішав тепло й холод, відвів надлишок тепла в двохсоткілометрове кільце урагану й розсіяв його.
Він усе знав. Він готувався. І мовчав… Авжеж, йому ж бо могли перешкодити. Ти, наприклад. Чи ти залишилась би з ним? Він нікому не сказав правди. Уперше… (запис уривається).
По хисткій межі води й повітря линув “Сахалін”. Подолавши прибережну смугу, він піднявся на повітряній подушці й вирвався з тайфунного кільця. Розтанув дощовий берег. Капітан Вартов чекав. Та було, мабуть, надто рано. Час ще тільки виткав уривчасту нитку бурунів.
На північ і на південь, на всі боки розбіглися штормові хвилі. Чайками пронеслися хмари й сховалися під низькими туманами. Минуло дві години. І ще кілька довгих хвилин. І враз над невидимим далеким берегом просяяло світло. Спалахнуло жовте полум’я. Бризнули краплини сяйної міді. Сонце немов наблизилося раптом до Землі й дихнуло теплом. Цим подихом пропекло ураган. Піднялася срібна корона хвиль. Хмари миттєво посвітлішали і здійнялись угору, наче сухе листя, підхоплене вітром. У пам’яті закарбувалася лише фотографія цієї миті.
У каюті Вартову передали радіограму: “Капітану транспорту “Сахалін” Вартову, кораблям флоту… Вимірювання за проектом “Берег Сонця” показали відповідність параметрів сонячного джгута розрахунковим. Загальний рівень енергії, яка просочилася крізь відбивач і пройшла до поглиначів, — не більша ніж мінус десять децибел. Система телекерування здійснить запуск ракети з усіма матеріалами досліджень. Ракета приводниться за межами території, захопленої тайфуном, координати (довгота, широта). Фізик-дослідник Ольмін”.
І жодного слова про себе. Вартов зримо уявив, як стіна води підійшла до затоки. Ольмін, напевне, іще готував апаратуру. Потім спалахнув джгут. До цього довгожданого моменту Ольмін, ясна річ, нікуди не пішов (про свою безпеку говорив тільки для того, щоб залишитись). У нього був іще час, і він не поспішав. Кілька хвилин знадобилося на те, щоб прочитати показання приладів. Потім передати радіограму. Вітер і вода, мабуть, уже перекинули відбивач, зібгали його, як аркуш паперу. А він іще хотів переконатися, що тайфун замінив недобудовані поглиначі, реєстрував температурне поле. Хіба він міг піти? Кадр за кадром розгорталися в уяві ймовірні події: вал обігнув мис, заполонив зону мілководдя, здійнявшись каламутним зеленим гребенем восьмиметрової висоти, а вітер скидав униз останнє з того, що було створено, побудовано, наладнано. Вал накрив берег.
…Важко було переконати кого б там не було, що експеримент потрібен усім. Що сонячний джгут зруйнує тайфун, знищить його. І що можна відвести біду від прибережних міст. А Ольмін зробив це, він змусив повірити всіх.
…Коли перші розсипи зірок замерехтіли над морем, у світлі прожекторів загойдався білий парашут. Ковзнувши по стропах, промінь вихопив з темряви тіло ракети. Це була надійна ракета, з тих, що їх називали “бетонними”: вони чудово пристосовані для будь-якої погоди. Вартов подумав: ось зараз, лише зараз, для нього і для всіх інших, хто не знає, чи встиг Ольмін сховатися в ракеті, настають нестерпно довгі й тривожні хвилини чекання.