Ризиконавти

Осінній вечір спустився на землю тихо й непомітно, мовби просто впав із нудною мжичкою, що сіялася з каламутного неба від самого ранку. На вулицях майже не було перехожих, лише машини. Мокрі лискучі машини і довгі миготливі тіні від світла їхніх фар.

Владислав сидів на затишному заскленому балконі у старому родинному кріслі й слухав осіннє дощове дихання великого міста. Одинадцятий поверх. Ніби летиш. Низько летиш коридором безлюдної вулиці… Так повільно летиш, аж непомітно того руху, ніби на підземному полігоні в інституті проблем релятивістської фізики, де можуть уповільнювати час в тисячі разів.

Внизу під Владиславовим балконом — автобусна зупинка. Час від часу, натруджено форкаючи, зупинялися опецькуваті, змиті дощем “Ікаруси”, і з них, мов із тюбиків, видавлювалися через усі двері пасажири, опинялися під осінньою мжичкою і розчинялися, розмивалися, хутко зникали — в сусідніх під’їздах, за рогом вулиці, в салонах вертких таксі.

Владислав Куцорукий дощі любив. Як, власне, любив він будь-яку погоду й пору року. Будучи людиною всеїдною в найповнішому значенні цього слова, він у кожній ситуації (і за будь-якої погоди) віднаходив можливість відчути свою вищість і свою безсумнівну перевагу, всю глибину “власної мудрості”. Восени, сидячи на затишному балконі-лоджії, чи за кермом сірої “Волги”, чи за робочим столом лабораторії, він любив уявляти, як він виходить сміливо під проливний дощ, як вітер шарпає його змокріле волосся, а він рвійно крокує безлюдною вулицею з високо піднятою головою, зверхнім поглядом вишукуючи поодинокі згорблені постаті, цілком залежні від стихії. Влітку — серед тих же декорацій, доповнених келихом крижаного абрикосового соку, розбавленого “Миргородською” (він віддавав перевагу саме такому напою), Куцорукий любив уявляти себе в гаморі розімлілих від спеки міських площ, поблажливо вдивляючись у вирази спітнілих облич, і вони видавалися йому медузами, викинутими морем на прибережне каміння під промені немилосердного сонця. Взимку — кухлик гарячої кави завжди парував на його інститутському столі.

Проте кави Владислав майже не вживав, оберігав своє серце, хоча вголос про це ніколи не говорив, і могло навіть видатись, що він відчайдушний кавоман — відсьорбував завжди крихітними ковточками, прицмокував, глибоко вдихав аромат, а коли напій холонув, з ритуальною урочистістю вмикав електрокавоварку й чекав зосереджено й глибокодумно, як древній алхімік.

Робота в Інституті проблем релятивістської фізики, в ІПРЕФі, подобалась Владиславові, можна сказати, вона втілювала його життєві мрії й заповітні прагнення. Бути причетним до таємниць його величності Часу — це все одно, що бути причетним до діянь самого неіснуючого бога. Це все одно, що самому бути Богом. Тільки стосунки з академіком Королевичем захмарювали небо над головою ще не визнаного генія, в майбутньому справжнього Бога, викривлювали уявну пряму лінію поміж визначеними точками А та Б.

“Ви, шановний Владиславе, як на мене, ніколи не будете справжнім науковцем. Хоч ви й були моїм аспірантом і я вважаю, що ви цілком заслужено, сказати б, заробили звання кандидата наук, але… Я буду з вами відвертим. Гадаю, що ви погодитесь зі мною — в житті завжди треба бути відвертим… Як кажуть, чесність — найкраща політика. Чи не так? Я міг би нічого вам не говорити про моє до вас ставлення, однак мої ж дії рано чи пізно видадуть мене… — академік Королевич безтурботно і навіть приязно всміхнувся. — Мені видається, що ми ніколи не станемо з вами спільниками, я вже не кажу друзями… Ми з вами знаємося вже більше трьох років, і за цей час, даруйте, я не зміг помітити у вашій, треба віддати належне, справді непересічній особистості жодної людської риси… Я не хочу вас ображати, але повірте, з мого язика готові зірватися найнесимпатичніші визначення та епітети, яких ви, на мою думку, цілком заслуговуєте…”

“Це тільки на вашу думку… Але ж ви не вважаєте себе господом Богом чи просто людиною, котра ніколи не помиляється?” — спокійно проказав тоді Владислав.

“За своє життя, шановний, я ще жодного разу не помилився в оцінці людських якостей. Чим зможете мені заперечити, якщо я скажу — ви вкрай заздрісні, недалекоглядні, підступні, позбавлені елементарної людської жалості та етики, відчуття потреб колективу, а ваша наукова діяльність нагадує, даруйте, я буду до кінця відвертим, життєдіяльність шакала… Ви щось знаєте про цих тварин?” — з властивою йому безпосередністю запитав академік.

“Так. Дещо знаю, — відповів Владислав і спробував перевести все на жарт. — Шакал — ссавець із родини собачих. Довжина тіла до вісімдесяти п’яти сантиметрів, хвоста — близько двадцяти. Зустрічається на півдні Євразії, в Північній Америці, в Радянському Союзі переважно на Кавказі та в Середній Азії, оселяється біля людського житла, полюбляє заміські дачі славетних академіків, повага до котрих успадкована шакалом з молоком матері…”

“Не розбризкуйте свою ерудицію, — холодно перебив його Королевич. — Я ніколи не мав підстав сумніватися в формальному рівні ваших пізнань… І переконаний, що ви знаєте — шакали дуже смердючі і боязкі… Щоб напасти на свою жертву, вони завжди збираються у зграї по шість—вісім… І я не хочу, щоб таких, як ви, шановний, зібралося в моєму інституті… Я згоден терпіти вас одного… Але не більше… Я відверто кажу вам усе просто в очі, аби потім не було ніяких пересудів. Я не вірю, що ви маєте бажання і хоч якусь змогу переробити себе, вам не сімнадцять років, ви вже не хлопчик, ви сформована особистість, і я щиро раджу вам пошукати краще місце для діяльності. Наука — не для вас. Ми всі загалом і я зокрема не допустимо вас ні до яких серйозних самостійних розробок… Роки, проведені у нашому інституті, будуть для вас марно втраченими роками. Подумайте про своє майбутнє. Врешті, все, що я вам зараз кажу, може стати вам у пригоді будь-де, у будь-якому колективі… Подумайте про сутність життя…”

Смішний академік Королевич. Він якось примудрився дожити до сивин і залишитися майже хлопчиськом — запальним, безпосереднім і часто безкомпромісним. За все своє життя він справді жодного разу не помилився в людях. І жодного разу йому не зрадив принцип цілковитої відвертості. Інколи він навіть хизувався, що може у вічі сказати все, що думає, і не зіпсувати стосунки з людиною… На нього справді не ображалися, бо вдачу Королевич мав добру, завжди був готовий прийти ближньому і дальньому на допомогу й ніколи не виявляв своєї зверхності.

“Антоне Борисовичу, — щонайспокійніше спробував промовити Куцорукий, хоча все його єство бунтувало, ображалося, він аж зубами скрипів, хоча на обличчі й утримував маску упокореного філософа, — мені видається, Антоне Борисовичу, що ви занадто категорично оцінюєте не тільки мене особисто, але й все наше покоління… Ми багато в чому відрізняємося від вас… І в цьому немає нічого дивного…”

“Таких, як ви, Владиславе, і серед нашого покоління було достатньо, але його величність Час робить свою справу. Природа має властивість самоочищуватись”, — мовив академік.

“Що дає вам право вважати мене заздрісним, підступним? Чим я вам, як кажуть, не догодив? Я не маю бажання виправдовуватись, бо не бачу такої потреби. Але я хочу зрозуміти, чим відрізняються ваші образи й претензії від звичайнісінької заздрості?”

Академік на мить застиг, а потім нестримно, по-хлопчачому розсміявся:

“Ви можете подумати, що я вам заздрю? Ну, шановний, це справді зухвальство невизнаного генія!”

“Я справді дуже прошу вас сформулювати претензії конкретніше. Можливо, я таки не геть пропаща людина і зрозумію щось таке, чого не розумів раніше?” — крива усмішка збрижила обличчя Куцорукого.

“Ви прагнете конкретності? — Королевич якось гидливо скривився. — Добре… Я спробую… Ким виконана більша частина роботи, що увійшла до сьомого розділу вашої дисертації? Маю на увазі все, що стосується генерації квазирезистивного поля?”

“Дивне запитання. Ви прекрасно знаєте, і в цьому немає ніякої таємниці, що цим займався Борис Янчук, але оскільки він вирішив, так би мовити, перекваліфікуватися, оскільки він не прижився в нашому інституті й подався шукати щастя в міжзоряних світах під прапорами Пошукового Центру Енергетичних Ресурсів, то його записи перейшли до мене. Ми працювали в одному кабінеті пліч-о-пліч. Його дослідження щонайкраще вписувались саме у мою дисертацію. І сам Янчук, до речі, не тільки не заперечував, а навіть зрадів, що його робота не пропаде, комусь знадобиться…”

“Атож… — зітхнув академік. — Віддавна живе приказка про таких людей, як ви, Владиславе. Йому межи очі плюнеш, а він скаже, що дощ іде. Ви справді не здатні зрозуміти, що закони елементарної етики справжнього науковця вимагають, аби ви зробили бодай посилання на прізвище Бориса Янчука?”

“Навіщо? Він офіційно заявив, що вирішив облишити не лише наш ІПРЕФ, але й взагалі науку. То кому потрібні красиві жести? Чоловік пішов з науки, пішов з нашого інституту… — після чергового повторення Владиславом слів “нашого інституту” Королевича пересмикнуло, — то скажіть мені, навіщо захаращувати дисертацію випадковими іменами? Що скаже нащадкам прізвище Янчука?”

“Зрозуміло… А що ви сказали Людмилі Штерн, коли вона вийшла на роботу після двотижневої хвороби її малого сина?”

“Я сказав і зараз готовий повторити, що пускати на світ і потім нянькувати дітей можна і без вищої освіти, а тим паче без аспірантури в Інституті проблем релятивістської фізики. Справжня наука вимагає самозречення. Гадаю, ви не зможете мені в цьому заперечити?”

“Зрозуміло… А коли вам зателефонував у лабораторію Юрій Миколайчук і попросив допомогти доїхати додому, бо він у спортзалі пошкодив ногу, а ви мешкаєте в одному будинку і навіть на одному поверсі…”

“Але в різних під’їздах, — категорично уточнив Владислав. — Ви прекрасно поінформовані, тож мусите знати й те, що в той час у мене йшов синтез, і я не міг відходити від термостата…”

“Цікаво, а якби в той час ви не були зайняті синтезом?”

“То був би зайнятий чимось не менш важливим. У робочий час та й взагалі я ніколи не валандаюсь без діла. Втрачений час дуже дорого коштує. А перевозити потерпілих куди належить — обов’язок транспортних бригад “швидкої допомоги”. Чи ви з чимось не згодні?”

“Зрозуміло… А що дає вам право у розмові зі мною наголошувати на словах “наш інститут”? Адже, здається, я недвозначно сказав, що не Борис Янчук, а саме ви прижились у нашому колективі!”

“Що дає мені право? Мабуть, повага до вашого таланту, Антоне Борисовичу. Я прийшов до вашого інституту не випадковим хлопчиком, не тимчасовим споглядачем, я прийшов сюди свідомо й надовго. А його величність Час, як ви самі сказали, робить свою справу. І, мабуть, Час також дає мені таке право”.

Після цієї розмови з академіком Королевичем розлючений Владислав Куцорукий, прийшовши додому й зачинившись у своїй кімнаті, щоб не тільки багатодумне бурчання старих батьків, а й нявчання вічно голодного кота не порушували тиші й спокою, дістав довідник Академії наук і довго вдивлявся в риси обличчя на портреті ще молодого академіка Королевича…

Трохи опанувавши себе, коли в тілі вщухло дрібне тремтіння від безсилої люті, Владислав Куцорукий взяв до рук свій “найкращий у світі” японський фотоапарат, і вже за півтори години над робочим столом вдома красувався великий портрет академіка Королевича. Серед швацького причандалля Куцорукий віднайшов чорну траурну стрічку, акуратно скрутив її і поклав до шухляди столу. Ця мить настане, обов’язково настане, бо так хоче він, Владислав Куцорукий. Він зробить все, щоб дістати траурну стрічку з шухляди якомога швидше. Ото тільки ще не знав конкретно, що ж він заподіє “капосному академікові, ретроградові, затискувачеві молоді”.

Сталося так, що незабаром він приніс додому пробірку з культурою “живого рису”. Захопив її знічев’я, просто цікаво було дивитися, як малі білуваті кульки рухаються, просто на очах діляться, мов живі істоти. Він перелив вміст пробірки у велику трилітрову колбу, і буруб’яшки “живого рису” розбіглися, розпливлися, розгулялися.

Куцорукий знав, що вчинив легковажно і навіть, можливо, злочинно — ще ніхто до пуття не знав, що собою становить цей “живий рис”, як назвали його в лабораторії, і що від нього можна чекати. Тож виносити загадкову культуру за межі лабораторії мудрій і порядній людині не спало б на думку, навіть якби й не було писаної заборони. Однак душа мовби прагнула гострих відчуттів, а може, просто щось передчувала. Чи не вперше в житті Владислав порушив свій святий життєвий принцип — загрібати жар тільки чужими руками.

Драглисті кульки плавали у великій колбі на столі під портретом академіка Королевича.

Вперше помітили ЩОСЬ близько року тому на підземному полігоні ІПРЕФу після проведення чергової учбової темпоральної демонстрації. Уповільнювали час, прискорювали час, показували зеленим неофітам, як повільно-повільно летить снаряд із жерла маленької учбової гармати, як він спроквола пробиває-продавлює грудьми мішень або ж, навпаки, як миттєво відбувається постріл, ще й до гармати ніби підійти не встигнув. А молоді майбутні генії, аспіранти і просто спраглі душі у сріблястих скафандрах, прикипівши важкими свинцевими підошвами до гравіто-темпорального бар’єру, щоб перебувати в “теперішньому часі”, вдивлялися захоплено і злякано через величезне оглядове скло. ЩОСЬ помітив старший технік обслуги генератора. Латеральні коригуючі блоки охолоджувалися не рідким азотом, як робоче ядро генератора, а звичайною водою, котру за інструкцією треба було міняти раз на три місяці, що й робили після кожної учбової демонстрації. Випустивши воду із системи, технік помітив драглисті кульки й був вельми здивований і обурений. Він особисто відповідав за технічний стан генератора і був певен, що не міг припуститися будь-якого недбальства, тож запідозрив у цьому своїх напарників й дав добрячої словесної прочуханки підлеглим і всім, хто хоч інколи підходив до генератора. Однак наступного разу все повторилося, хоча система охолодження була ретельно промита і залита стерильною дистильованою водою.

Тоді “феноменом Цибулька”, за прізвищем старшого техніка, зацікавились науковці й відразу помітили, що то не просто бруд. Оте ЩОСЬ самостійно рухалось, драглисті кульки ділилися, що можна було побачити неозброєним оком. Відразу народилася і прикипіла назва “живий рис”. Систему охолодження заповнили сумішшю Алака, після чого драглисті кульки більше не з’являлися, а “живий рис” перекочував до лабораторії, дивуючи і лякаючи працівників ІПРЕФу. Власне лякатися не було ніяких підстав — безневинні буруб’яшки. Хімічний склад — звичайнісінька вода, тільки молекули утворювали дуже складну й несподівану гратку, яка невідомим чином перетворювала оті “згустки води” на подобу чогось живого. Кульки росли до певних розмірів, приблизно до середнього розміру горошинок, потім розпадалися-ділилися на декілька зовсім крихітних, які продовжували рости. Рухалися вони тільки знизу догори й навпаки, тобто зринали і потопали, але, на перший погляд, то видавалося навіть самостійним активним рухом. Принаймні колба з “живим рисом” була справді живою, все в ній рухалося, вирувало. Врешті, ніби й не було нічого в тому дивного — всі кристали ростуть, хоча вони й неживі. А в конкретному випадку від дії дуже потужного квазирезистивного поля утворилася нова, досі невідома структурна єдність молекул води, яка, до речі, віддавна задавала багато загадок науковцям.

“Звичайнісінька вода. Звичайнісінькі сніжини. Звичайнісінька сльоза. Кришталева намистина. Звичне море, береги. Звичний місяць у тумані. Ти не жди мене, не жди. Мене вода забирає…” — любив наспівувати академік Королевич.

Драглисті кульки “живого рису” плавали у великій колбі, й дуже швидко Владислав полюбив отих водяних мутантів. Він поспішав додому, хоч би де був, і перше, що робив, переступивши поріг, зазирав до своєї кімнати — колба жила, вирувала. І в душі його знову оселявся спокій. Він і сам не міг пояснити, що ж його так прив’язало до “живого рису”. Особливо любив спостерігати, як ділиться велика горошина, як розпадається на безліч крихітних. І тоді Куцорукий щебетав із майже мікроскопічними згустками Часу, мов з малими дітьми, ніби з власними дітьми, котрих у Куцорукого не було і свідомо не планувалося.

— Ах, ви ж мої маленькі, ах, ви ж мої крихітки, ах, веселунчики, меткі розбишаки…

Під час лабораторних досліджень було встановлено, що для існування “живого рису”, точніше для утримування складної молекулярної ґратки необхідне постійне живлення культури будь-яким енергетичним полем корпускулярно-хвильової природи, в тому числі й звичайнісіньким світлом довільного спектру, але якнайяскра-вішим. При зберіганні “живого рису” в екранованій камері та в темряві драглисті кульки зникали назавжди — у колбах та пробірках з’являлася звичайнісінька вода.

На своєму столі Куцорукий встановив дві настільні лампи-рефлектори, які постійно були увімкнені.

— Ах ви ж мої веселунчики, меткі розбишаки…

Незважаючи на цілковиту зовнішню безневинність і сумирність “живого рису”, в лабораторії його побоювались, як і завжди варто остерігатися будь-чого ще невідомого.

Колись на столі Куцорукого красувався великий акваріум, але після того, як ще молодий кіт Альберт примудрився виловити й поїсти усіх рибок, Владислав навіть зрадів, що волохатий Альберт звільнив його від досить обтяжливих, як для вічно заклопотаного науковця, турбот — годувати, збагачувати воду киснем, міняти воду… А от до “живого рису” Куцорукий прикипів душею.

Він міг годинами просиджувати, вдивляючись у драглисті кульки, які то повільно піднімалися на поверхню, то опускалися на дно. І йому ввижалися медузоподібні людські обличчя, безліч людських драглистих плаваючих голів, і вони розмовляли, йому вчувалися їхні голоси:

— Ми вже своє відвоювали… Спасибі ось йому, що хоч так живемо… Не розженешся у цій банці… Але й не загинеш безславно, як чорно-білий Лев…

— Який лев? — одного разу перепитав, мов самого себе, Владислав і голосно розсміявся. — Що це за диво?

— Це наш мертвий Бог. Могутній і повержений Час. Ти його повергнув. Ти став Богом. Спасибі тобі, що ми живемо.

— Ач, підлабузники, — Куцорукий поплескував долонею по гладенькій поверхні колби. — Я справді Бог для вас. Ось вимкну світло, і всі ви розчинитесь — буде звичайнісінька вода, та й годі. Один лише порух руки.

— Помилуй! Пощади! О, всемогутній Боже! Не загуби померлі душі!

— Живіть. Я добрий. І я навіть люблю вас таких. Будьте такими і живіть довго.

“Живий рис” виявився штукою справді небезпечною. Недаремно до нього в лабораторії ставилися з максимальною обережністю. І дізнатися про це судилося саме йому, Владиславу Куцорукому.

Того вечора він пізно повернувся додому, бо затримався в лабораторії. Відразу навідав своїх крихіток, переконався, що “життя буяє”, повечеряв і сів до столу — працювати, завжди працювати на зло всіляким “смердючим академікам, ретроградам і чистоплюям”. Він заглибився в монографію Карла Дісперса про нестабільність квазирезистивних енергетичних структур і уважно читав з олівцем в руках.

Нараз (він не міг збагнути, що саме примусило його це зробити) він підвів погляд і втупився в колбу. Всі до однієї драглисті кульки завмерли, зупинилися кожна на своїй глибині й дрібно-дрібно тремтіли, вібрували. Куцорукий сахнувся. Вкрай обережний й обачний, ще з пелюшок, Владислав і тут не зрадив собі — рвучко відштовхнувся від столу і впав на підлогу. Відчував, як тіло сповиває бридка млость, що переростає у відчай, у страхітливу пустку життєвого розчарування.

“Господи, навіщо я живу? В чому хоч якийсь смисл мого існування? Я — жалюгідна і підла істота, я — бридкий слимак, якого всі цураються й ненавидять, я можу тільки гидити, я весь по вуха у власному бруді. Будь прокляте таке життя!”

Він забився у найдальший куток кімнати й, мимоволі схопивши рукою шкіряний пасок, що лежав на бильці крісла, накинув його собі на шию.

“Будь прокляте, будь прокляте моє життя, моє паскудне життя”.

Але страхітлива хвиля відступала, дуже повільно, але відступала, випускала його зі своїх моторошних обіймів. Він поглянув на колбу, драглисті кульки знову ожили. Куцорукий, безвольно зіщулившись, сидів на підлозі біля шафи й не мав ні сил, ні бажання підводитись.

Хвилин за п’ять все повторилося.

“Господи, неіснуючий Боже, подаруй мені смерть, бо я не знаю, навіщо мені жити. Мені соромно жити. Я не знаю, як жити. Подаруй мені смерть, бо я сам накладу на себе руки”.

А хтось невидимий, але такий реальний, що поселився десь під його черепом, сміявся і плакав водночас: “Хай довкола кишить черва! Думайте про день завтрашній! Саме з бридкої гусені з’являються на світ тендітні, прекрасні, яскравокрилі метелики! Хай довкола кишить черва!”

Владислав заридав і, зробивши зі шкіряного паска петлю, почав затягувати її на шиї. Руки тремтіли, і сили зраджували, він змушував себе підвестися і знайти якийсь гак, аби зачепитися й повіситися.

Але хвиля знову відступила.

І драглисті кульки знову ожили.

Куцорукому здалося, що він непритомніє.

А коли все повторилося втретє і коли Владислав, ще тіпаючись в істеричних конвульсіях “будь прокляте, будь прокляте моє паршиве життя”, врешті якось опанував себе і чомусь поглянув на годинник, то відразу пригадав — проводяться чергові темпоральні демонстрації на підземному полігоні ІПРЕФу. Як правило, обмежувались традиційними трьома демонстраціями — уповільнення часу, прискорення часу та одночасове прискорення й уповільнення для різних груп учасників.

Куцорукий не раз бував на цих учбових “спектаклях”. Він щоразу, як і належало, вдягав сріблястий захисний скафандр. Однак обслуга підземного полігону працювала переважно без скафандрів. Звичка, як йому пояснювали. А ще — вроджені здатності організму. Пригадавши оце все, він відразу пов’язав свої трикратні божевільні напади з трикратним увімкненням генератора. А “живий рис”, з усього так виходило, був якимось посередником поміж підземним полігоном і його кабінетом. Відразу народилося в голові й порівняння — блискавка, могутній розряд, він влучає в громовідвід або в те місце, де під землею знаходяться поклади металевих руд… “Живий рис”, народжений в системі охолодження, безсумнівно був отим “громовідводом”, що дав змогу квазирезистивному полю потрапити до його помешкання. І не просто потрапити, а мати вплив, як здалося, набагато сильніший, ніж на самому полігоні. Чи справа в захисному костюмі? Але ж не можуть працівники полігону, котрі працюють без скафандрів, так принципово відрізнятися своєю фізіологією? Чи, може, це він, Куцорукий, принципово відрізняється від загалу? І, може, справді “живий рис” якимось чином підсилює чи видозмінює спектр квазирезистивного поля?

Запитань відразу народилось багато. Треба було шукати на них відповіді. Він знову був тим же самим Куцоруким, лише відчував легку бридь до самого себе за вимушену, примусову слабкість. Ніби хтось зумів примусити його випити кухоль помиїв. Але то все позаду. А попереду. — захоплюючий експеримент.

“Ніхто з нас, а я насамперед, шановний Владиславе, не допустить вас до відповідальної самостійної дослідницької роботи…”

“А ось вам! Ось вам! Бачили?”

Він згадав про батьків і вийшов до них. Вони сиділи біля увімкненого телевізора, обхопивши свої голови руками.

— Ой, болить, так болить, просто жити не хочеться. Що ж це таке?

— Заспокойтесь, скоро мине. Я вам гарантую. Раптовий перепад атмосферного тиску, — сказав і повернувся до свого кабінету.

Батьки були далеко від колби з “рисом”, думалось, тож у них тільки голова болить. Та й самого Куцорукого врятувало те, що вчасно сахнувся і кинув себе у найдальший куток. Він був у цьому переконаний. Залишалося тільки упевнитись.

Наступна темпоральна демонстрація через три місяці.

Увесь цей час Владислав нервував, не міг дочекатися. Він перегорнув за три місяці гори літератури, ознайомився з усіма результатами й висновками лабораторного дослідження “живого рису”, підкувався теоретично і лише чекав ту мить, коли знову запрацює генератор і можна буде продовжувати експеримент.

Нарешті ця хвилина настала. Повернувшись додому пізно ввечері, Куцорукий ще з годину походив кімнатою від стіни до стіни, позираючи на годинник. Нарешті — ось вже скоро!

Він поставив колбу з “живим рисом” на підлогу біля шведської стінки, де щоранку імітував гімнастичні вправи, довкола колби дрібно покришив Альбертову улюблену копчену ковбасу.

Не зводячи погляду з секундної стрілки, довго стояв з котом на руках. Той пручався, виривався, його хвилював запах ковбаси, він її бачив і прагнув.

І от — час настав! Владислав пустив кота на підлогу, а сам відразу, щільно причинивши за собою двері, пішов до вітальні, сів у м’яке крісло поруч з батьком, втупився в телеекран.

— Сьогодні у вас також трохи поболить голова. Синоптики пророкували… Чуєте?

— Чуємо-чуємо… — проказала мати.

Відчув, як голову справді стиснуло невидимим обручем, але то не йшло в порівняння з тим, що пережив того вечора.

— Голова тричі болітиме… Будуть три хвилі головного болю… Чуєте? З цим нічого не поробиш… Якісь магнітні збурення… Так синоптики пророкували…

— Боже, який ти в нас розумний, як ти багато знаєш, — прошепотіла мати. — Ти просто дивовижно мудра дитина.

— Скажи це академікові Королевичу, — криво всміхнувся Владислав.

Коли все закінчилось, він ще довго сидів у кріслі, дивлячись на телеекран, де гарцювали брунатні гривасті коні серед високої, густої світло-зеленої трави. Він боявся заходити до своєї кімнати, точніше, дуже хвилювався — що ж там відбулося? І чи відбулося там хоч щось?

Прочинив двері сторожко, відразу кинувши погляд на колбу. Вона стояла на підлозі, драглисті кульки весело плавали, довкола лежали дрібно нарізані шматочки ковбаси. Переступив поріг, зробив пару кроків, шукаючи поглядом Альберта. Мабуть, забився під диван від страху. Мабуть, замучила його котяча совість докорами сумління.

— Ах, навіщо я живу? Ах, кому потрібне моє бездарне існування? Ах, невже я заробив сьогодні оцю копчену ковбасу? Ні, не заробив! Ах, яка я нікчема! — кривлявся Куцорукий, та нараз вкляк на місці, зляканий і розгублений.

На самій верхівці шведської стінки, майже під стелею, Владислав колись приробив на дубовому стояку дротяний кронштейн для квіткового вазона. Таке собі невелике кільце. Якийсь час у тому дротяному кільці справді утримувався полив’яний горщичок. Однак Куцорукий забував чи просто лінувався поливати морську волохату рослину і врешті виставив вазон на підвіконня, махнувши рукою на створення японо-європейського кабінетного затишку. Кронштейн залишився пригвинченим до шведської стінки.

А зараз там висів Альберт.

— Господи, Альберт повісився, — застогнав Владислав, а за мить вже переможно всміхнувся: — Господи, Альберт повісився! Кіт повісився! Кота совість замучила! А якщо перевірити на академікові? Ні, ні, це ж страшний злочин…

Він виліз вгору по шведській стінці, вирвав кронштейн і потім довго ходив кімнатою з котом на руках, притискав до грудей волохате мертве тіло з кронштейном на шиї і благувато всміхався:

— Пам’ятник тобі, Альберте, треба поставити! Ти — герой! Ти постраждав за велику науку! Ти віддав своє котяче життя в ім’я великої справи!

Залишалося тільки почекати три місяці.

…Осінній вечір опустився на землю тихо й непомітно, мовби просто випав із нудною мжичкою, що сіялася з каламутного неба від самого ранку. На вулицях майже не було перехожих, лише машини. Мокрі лискучі машини і довгі миготливі тіні від світла їхніх фар.

Владислав сидів на затишному заскленому балконі у старому родинному кріслі й слухав осіннє дощове дихання великого міста.

Врешті він поглянув на годинник. Рвучко підвівся й підійшов до телефону:

— Алло! Антоне Борисовичу? Доброго вечора. Вибачайте, це знову я вас турбую… Так-так, я нарешті осмілився поділитися з вами своїм відкриттям… Так, я вдячний, що ви все пам’ятаєте. Я дуже шаную ваш талант науковця. Ви для мене — ідеал наслідування… Вибачайте за красномовство, але я кажу щиро… Дозволите зараз завітати до вас і продемонструвати все?.. Це феноменально, Антоне Борисовичу!.. Ось ви переконаєтесь, я не хочу зайвого говорити… Ви даремно ображали мене, Антоне Борисовичу… Я багато передумав за цей час і багато чого зрозумів. Наука для мене — це все, це моє життя… Одне слово, я зараз виїжджаю. Ви зараз все побачите на власні очі. Це грандіозне відкриття, повірте моїй інтуїції… Спасибі, Антоне Борисовичу… До зустрічі!

Куцорукий поклав телефонну трубку, одягнув святковий темний костюм в зеленяву смужку, червонясту з лелітками краватку, загорнув у білий цупкий папір колбу з “живим рисом” і, намугикуючи урочисту мелодію, рушив крізь вечірню осінню мжичку до своєї сірої “Волги”, що стояла під розлогим каштаном у дворі…