Робін Гуд

Розділ тринадцятий ЯК РОЗБІЙНИКИ СТРІЛЯЛИ НА ТУРНІРІ, ЩО ЙОГО ВЛАШТУВАВ КОРОЛЬ ГЕНРІХ

ень великих змагань лучників почався чудовим ясним світанком, який розбудив нетерплячку у всіх жителів Лондона, починаючи від гордовитого придворного вельможі й кінчаючи скромною дівчиною-служницею. Довколишні села теж попрокидалися вдосвіта, й люди цілими валками потяглися на Фінсбурзькі поля. Величезний простір, ярус за ярусом, з трьох боків оточували суцільні помости, в центрі яких були споруджені криті ложі для титулованої знаті й іншого дворянства. В дальньому кінці стояло десять строкатих наметів для десяти загонів королівських лучників. Кожен загін складався з двадцяти стрільців під командою уславленого капітана. На всіх десяти наметах виблискували королівські герби і під свіжим ранковим вітерцем полоскались різноколірні вимпели.

Кожен капітан мав власний прапор і власну емблему. Перший ішов пурпуровий вимпел особистого зброєносця короля — Тепуса, який вважався найкращим лучником Англії. Далі — жовтий вимпел Кліфтона Букінгемшірського, синій — Гільберта Уайтхендського, відомого на весь Ноттінгемшір, зелений — Елвіна Уельського і білий — Роберта Клаудсдейльського. Решту п'ять загонів очолювали капітани, які теж не раз доводили своє молодецтво.

Як було уже сказано, король дуже пишався своїми лучниками й організував цей турнір спеціально для того, щоб показати всім їхню майстерність та принагідно поповнити їхні ряди.

Сходчасті помости заповнилися сьогодні досить рано, і людські голоси гули, наче бджоли у вулику. Король з королевою та численним почтом ще не прибули. Не видно було й королівських лучників. Через те глядачі гамували своє нетерпіння веселими жартами або ж заводили суперечки, в яких кожен захищав свого улюбленого лучника. Поміж помостами без упину снували заповзятливі продавці вимпелів, пропонуючи просто з рук свій барвистий крам — невеличкі стрічки з кольорами тих загонів, які мали змагатися на турнірі. Не менш жваво робили свою справу й численні лотошники, що торгували пиріжками, тістечками, сидром, бо багато людей, аби зайняти вигідне місце, прибігли сюди, навіть не поснідавши.

Поки натовп сперечався про те, хто з улюблених лучників має найбільше шансів перемогти, поступово заповнились і центральні трибуни та ложі. А невдовзі срібноголосі сурми сповістили про наближення короля й королеви.

В дальньому кінці поля, біля наметів широко розчахнулися ворота і з'явився вершник у пурпуровому одязі на білому коні. Не відриваючи від рота сурми, він кидав у небо дзвінкі звуки, а слідом за ним шикованим рядом їхало шестеро прапороносців. Весь натовп звівся на ноги, і над полем розляглося могутнє «ура». На арену виїхав король Генріх II. Він сидів на баскому білому бойовому коні, одягнений у темне оксамитове вбрання, гаптоване атласом і золотом. Білосніжний страусовий плюмаж гойдався на його капелюсі, якого він раз по раз піднімав над головою, відповідаючи на привітання глядачів. Поруч нього їхала королева Елеонора, велична й чарівна в своєму парчевому костюмі для верхової їзди. За королем і королевою з'явилися принц Річард та принц Джон у лицарських шоломах і кольчугах. Далі тяглася ціла процесія придворних кавалерів і дам, а за ними виступали всі десять загонів лучників. Вони об'їхали по колу турнірну арену, і натовп зустрічав їх ще з більшим ентузіазмом, ніж самого короля.

Король і королева спішилися, сходами піднялися в королівську ложу й сіли на два трони, що стояли під смугастим балдахіном, укриті червоною, гаптованою золотом попоною. Ліворуч і праворуч од них, теж в окремих ложах, розмістився почет. Шаруділи оздоблені діамантами опахала, виблискували дорогоцінні персні й намиста. Гарненькі пажі снували туди й сюди, передаючи останні накази короля.

На поле виїхав герольд. Срібний звук його сурми розлігся над безладним гомоном натовпу. І враз запала мертва тиша. Двісті лучників вишикувалися вздовж арени у дві довгих мальовничих шеренги. Капітани, на знак особливої милості до них, стояли біля королівської ложі.

— Слухай, Тепусе, — звернувся король до свого зброєносця, — піди виміряй відстань до цілі.

— А яка буде винагорода? — запитала королева.

— Про це зараз сповістить герольд, — відповів король. — Перший приз — сорок золотих фунтів; другий — сорок срібних пенні; третій — срібний ріжок, інкрустований золотом. Більше того: якщо ці призи завоюють королівські загони лучників, переможці додатково одержать дві бочки рейнського вина, дві бочки англійського пива і п'ять найжирніших оленів, які лиш гуляють у королівському заповіднику Деллом Лі. Гадаю, це непогана винагорода? — закінчив король усміхаючись.

— Ставте де завгодно ціль, — мовив Кліфтон, упевнений у ласці короля. — За таку щедру винагороду ми готові стріляти на будь-яку відстань.

— Ну, не будемо так далеко заходити, — одказав король. — Але відстань повинна бути пристойна. Тепусе, встанови цілі за двісті кроків.

Тепус низько вклонився і пішов встановлювати десять цілей з вимпелами десяти королівських загонів лучників. Тим часом герольд оголосив умови змагання та встановлені призи. До участі в турнірі допускалися всі. Спершу королівські лучники мали пустити по три стріли в ціль з вимпелом свого загону. Так буде визначено по одному найкращому стрільцю від загону. Ці десять стрільців будуть змагатися на цілях, відкритих для кожного, хто забажає спробувати свою стрілецьку майстерність; причому кожен учасник також мав право лише на три стріли. Наслідки стрільби по відкритих цілях визначать переможців турніру.

Натовп зустрів ці умови змагання одностайним вигуком схвалення. Королівські лучники змахнули над головами своєю зброєю і поставали проти цілей.

Стрільба почалася одразу по всіх цілях, і треба було дуже уважно стежити, щоб чогось не проґавити. Тому над полем встановилася напружена тиша. Двадцять лучників робили водночас по три постріли й відходили назад, а їхнє місце займали інші. Інколи, щоб визначити переможця, доводилося призначати додаткові постріли, бо чимало було таких випадків, коли стріла одного лучника лягла в центр, а стріла другого розчахувала її навпіл. У кожного лучника стріли мали свої позначки, щоб легше було вести підрахунки, і до кінця першого раунду ці стріли так густо обтикали цілі, що вони стали схожі на великі круглі щітки. Глядачі були просто в захопленні, а король став ще більше пишатися з того, що в нього такі добрі стрільці.

Нарешті було оголошено наслідки першого туру. Як і можна було сподіватись, Тепус вийшов перший у своєму загоні. Він поклав у самісінький центр цілі шість стріл підряд. Гільберт Уайтхендський відстав од нього всього лиш на одну стрілу, а Кліфтон — на дві. Два інших капітани теж мали по чотири стріли в центральному колі, але трохи далі від середини. В решті загонів звичайні рядові стрільці обстріляли своїх капітанів.

Переможці відсалютували королю й королеві і пішли перепочити та замінити тятиви на своїх луках. Починалася найвідповідальніша частина турніру. Старі цілі було знято, а натомість поставлено нові — тепер уже за двісті сорок кроків. Король наказав герольду оголосити, що відкривається змагання на звання першого лучника Англії і що в ньому можуть взяти участь всі бажаючі. Проте результати першого туру виявились такими переконливими, що багато йоменів, які спершу були намірились вийти на арену, тепер не наважилися цього зробити. І тільки якихось десять-дванадцять чоловік поповнили ряди претендентів на призи.

— Ого! — здивовано мовив король. — Це, певне, славні молодці, якщо вони не бояться стати супроти моїх лучників!

— А ви певні, що оті десятеро хлоп'ят — кращі лучники Англії? — запитала королева.

— Не тільки Англії, а всього світу — відповів король. — Що це так, я можу закластися на п'ятсот фунтів золотом.

— Я приймаю ваш виклик, — поміркувавши, мовила королева, — і спробую довести вам протилежне, якщо ви згодитесь на одну умову.

— Яку? — запитав король.

— Я виставлю п'ять лучників, і якщо вони вийдуть переможцями, ви гарантуєте їм свою ласку.

— Авжеж, гарантую! — добродушно відповів король. — Тільки попереджаю, що ви дуже ризикуєте програти, бо ніде немає таких стрільців, як Тепус, Кліфтон і Гільберт!

— Гм, — мовила королева, наморщивши лоба, ніби вона розгубилась і не знала, як бути. — Тоді я мушу знайти собі спільників, які підтримають моє парі. Хлопчику, поклич сюди сера Річарда Лі та мілорда єпіскопа Герфорда!

За кілька хвилин обидва вони були в королівській ложі.

— Сер Річарде, — мовила королева, — я звертаюсь до вас як до лицаря. Чи ви мені радите побитися об заклад з королем, що я можу знайти кращих лучників, ніж Тепус, Гільберт і Кліфтон?

— Ні, ваша величність, — відповів сер Річард, стаючи на коліно, — тут немає нікого, хто побив би цих славних стрільців. Хоча… — він понизив голос до шепоту, — мені доводилось чувати про тих, що розгулюють в Шервудському лісі, обираючи собі досить дивні мішені…

Королева усміхнулася й відпустила його.

— А тепер скажіть ви, мілорде єпіскопе Герфорда, — мовила вона далі. — Чи підтримали б ви мій заклад проти короля?

— Ні, ваша величносте, — відповів гладенний єпіскоп. — Прошу мене вибачити, але я не поставив би навіть пенні на такий заклад, бо, клянусь своєю срібною митрою, вам не знайти нікого, хто б зрівнявся з лучниками короля.

— Але уявіть, що я б оце знайшла людей, відомих вам як неперевершених майстрів у стрільбі з лука, — пустотливо наполягала королева, — чи побилися б ви за них об заклад? До речі, я чула, що поблизу Ноттінгема та Плімптона можна зустріти таких молодців.

Єпіскоп полохливо оглядівся довкола, ніби сподіваючись побачити в себе за спиною розбійників Робіна Гуда. Потім знову обернувся до королеви й помітив у її очах неприхований сміх.

«О господи! — з тугою подумав він. — Уже й тут знають про той нещасний випадок зі мною!» А вголос, набравшися духу, додав:

— Ваша величносте, то все пусті балачки й перебільшення. Пробачте мені, але я радніше збільшу ставку короля в цьому закладі, бо певен, що його лучники непереможні.

— Це ваша справа, — вдавано байдуже відповіла королева. — Скільки ж ви хочете додати?

— Ось мій гаманець, — з важким серцем видушив з себе єпіскоп, — у ньому майже сто фунтів.

— Гаразд, досить і цього, — мовила королева, відпускаючи його, а потім, обернувшись до короля, який розмовляв у цей час із сусідньою ложею, додала: — Я згодна на вашу ставку — п'ятсот фунтів!

— Чудово! — засміявся король, ніби почув надзвичайно дотепний жарт. — Просто дивно, що могло викликати у вас такий азарт?

— Та я ж казала: мені пощастило знайти п'ятірку людей, яких я сміливо виставлю проти ваших найкращих лучників.

— Ну, коли так, то ми швиденько перевіримо, на що вони здатні, — мовив король. — Давайте зробимо так: нехай кінчаться змагання по відкритих цілях, а потім тих своїх лучників, які ввійдуть у першу п'ятірку, я виставлю проти ваших героїв. Згодні?

— Згодна, — відповіла королева. Поманивши до себе Маріан, яка сиділа в сусідній ложі разом з іншими фрейлінами, королева прошепотіла їй щось на вухо. Дівчина зробила реверанс і вийшла.

Тим часом десять переможців першого туру змагань зайняли місця перед новими цілями. Поруч них вишикувалася дюжина добровольців з публіки. Натовп знову завмер у мовчанні, напружено стежачи за польотом стріл. Звитяжці націлялися довго, зате й стріляли майстерно. І кожного разу, коли стріла впиналася в центр цілі, по рядах пролітало голосне зітхання, що нагадувало прибережний шум моря. Тепер перше місце завоював Гільберт Уайтхендський. Тепус майже зрівняв з ним рахунок, але одна з його стріл на якийсь волосок відхилилася вбік. Третій ішов Елвін Уельський, а четвертий — рядовий стрілець, на ім'я Гоффрі. Кліфтон мусив удовольнитися аж п'ятим місцем. Лучники з поспільства також стріляли чудово, але вони нервувалися, боячись глузувань, і це їх привело до поразки.

На поле знову вийшов герольд. Та замість того, щоб оголосити переможців турніру, він повідомив, що відбудеться ще один, заключний і вирішальний, тур. Його величність король сказав, що два стрільці в попередньому турі поділили перше й друге місця, а три інших теж заслуговують нагороди. Тепер ця п'ятірка виступить проти п'яти лучників, яких обрала королева — сьогодні вони ще не стріляли.

Вражений такою несподіваною новиною, натовп збуджено загудів. «Кого ж обрала собі королева?» — запитували всі одне в одного. Гомін серед трибун дедалі наростав, коли раптом на кінці поля широко розчинились ворота, і перед глядачами з'явилося п'ять молодців. Попереду них верхи на коні їхала леді. Новоприбулі спокійно прямували до королівської ложі. Леді одразу пізнали всі: то була міс Маріан, фрейліна її величності королеви. Та ніхто з присутніх не знав тих, хто супроводив дівчину. Четверо з її провідників були одягнуті у все зелене, а п'ятий, мабуть ватажок, у ясно-пурпурове. На головах у всіх п'ятьох хвацько сиділи чорні капелюхи, прикрашені закрученими білими перами. Із зброї кожен мав лише дебелі тисові луки, повні сагайдаки стріл та короткі мисливські ножі.

Наблизившись до ложі, де сиділи король з королевою, невідомі лучники допомогли Маріан спішитись, а потім смиренно скинули свої головні убори.

— Ваша величносте, — мовила дівчина, звертаючись до королеви, — ось ті, за ким ви мене посилали. Вони готові змагатися під вашим прапором і здобути для вас перемогу на цьому турнірі.

Королева перехилилась через бар'єр і дала кожному зелений шарф, гаптований золотом.

— Локслі, — сказала вона своїм дзвінким голосом. — Дякую тобі й твоїм друзям за послугу. Але знай — я побилася об заклад з королем, що ви переможете п'ятьох найкращих лучників країни.

Локслі і його товариші поцілували шарфи на знак готовності прислужитись її величності королеві.

Король здивовано подивився на свою дружину.

— Хто ці люди? — запитав він.

Та тут до королівської ложі підбіг високоповажний єпіскоп Герфорда. Обличчя його то багровіло, неначе буряк, то блідло, мов крейда.

— Прошу пробачення, ваша величносте! — закричав він. — Але я мушу попередити, що це розбійники! Отой, у пурпуровому одязі, то ж сам Робін Гуд! А це Маленький Джон, Вілл Стютлі, Вілл Пурпуровий і Алан Дейль! Вони прославились своїми насильствами на всю країну!

— Мілорд єпіскоп пересвідчився в цьому особисто, — багатозначно докинула королева.

Чоло короля спохмурніло. Ім'я Робіна Гуда було йому добре відоме, як і всім присутнім на турнірі.

— Це правда? — суворо запитав він.

— Так, мілорде, — спокійно відказала королева. — Але згадайте, ви пообіцяли їм свою ласку.

— Я свого слова дотримаю, — промовив король, ледве пересилюючи гнів. — Але нехай затямлять ваші безстрашні розбійники: я дарую їм сорок днів і ночей. Коли ж цей термін скінчиться, нехай шукають собі безпечніше місце десь-інде! — потім, обернувшись до своїх лучників-переможців на сьогоднішньому турнірі, додав: — Тепер ви всі чули, що я побився об заклад з королевою, вірячи в вашу доблесть. Ось перед вами її обранці — вільні стрільці Шервуда та Бернесдейля. Слухайте мене уважно, Гільберте, Тепусе, Гоффрі, Елвіне і Кліфтоне! Якщо ви переможете цих бродяг, я з горою наповнюю ваші капелюхи сріблом, а того, хто завоює першість, висвячу в лицарі. Коли ж ви зазнаєте поразки, я віддам усі призи, заради яких ви змагались, Робіну Гудові та його дружкам. Таке моє слово!

«Робін Гуд і його знамениті розбійники!» Ця звістка промчала по натовпу, мов лісова пожежа. Тисячі ший витяглись до краю, бо кожному хотілося побачити славнозвісних лісовиків, які заради королеви не побоялись накликати на себе гнів самого короля.

Знову було встановлено цілі за двісті сорок кроків, і знову десять лучників мали пустити по три стріли кожен. Гільберт і Робін кинули жеребок. Розпочати змагання випало людям короля. Перший мав стріляти Кліфтон.

Вийшовши на старт, він твердо поставив ноги і, перед тим як розтягнути тятиву, послинив пальці, бо вирішив за всяку ціну поліпшити свій сьогоднішній рахунок. І треба сказати, що він цього домігся: перша його стріла влучила в яблучко, хоча й не в самий центр. Друга вдарила майже поруч, і тільки третя трохи відхилилася вбік, уп'явшись у друге коло. Але натовп схвально загув, бо це був найкращий результат, який сьогодні показав Кліфтон.

За Кліфтоном повинен був стріляти Вілл Пурпуровий. Вийшовши на позицію, він уважно вибрав три ідеально круглих і добре оперених стріли.

— Не хвилюйся, братику, — стиха мовив до нього Робін. — Твій попередник лишив достатньо місця в центрі мішені, щоб туди лягли всі твої стріли.

Проте слова Робіна не принесли користі. Вілл прицілювався надто довго, і це тільки пошкодило справі. Перша його стріла дуже відхилилась від цілі і влучила у друге коло — далі навіть, ніж найгірша стріла Кліфтона.

— Що ти робиш, братику! — стривожено мовив Робін. — Відкинь геть ту бісову обережність і відпускай тятиву раніше, ніж вона вріжеться в пальці!

Цією порадою Вілл скористався з успіхом, і дві його останні стріли пролетіли так само вільно, як через галяву в Шервуді. Обидві вони влучили в яблучко, причому одна навіть ближче до центра, ніж краща стріла Кліфтона. Проте за загальною кількістю очок переможцем було визнано королівського лучника.

Вілл Пурпуровий тільки мовчки зціпив зуби. Натовп кричав, вимахуючи жовтими вимпелами, щоб догодити його величності королю.

Цілі звільнили для іншої пари — Гоффрі й Алана Дейля. І одразу ж у руках численних фрейлін королеви затріпотіли вимпели Алана, а на щоках однієї з дам заграв рум'янець гордості.

— Якщо ваш чоловік уміє тримати в руках і лук так, як арфу, — щиро запевняли місіс Дейль фрейліни, — то у його суперника мало шансів на перемогу!

Слова ці справдилися. Гоффрі випустив сьогодні чимало вдалих стріл, завдяки яким і попав у першу п'ятірку, але зараз його постріли хоча й були влучні, проте лишили молодому менестрелю неторкнутим яблучко цілі. До того ж Алан стріляв так граціозно, що викликав щире захоплення глядачів. Коли він вийшов переможцем, йому аплодували не тільки дами з королівського почту, але й майже всі їхні кавалери.

Тут варт нагадати, що ватага Робіна Гуда весь час проводила в лісі товариські змагання на кращу стрільбу з лука. Суперником Робіна довгий час був Вілл Стютлі, але зрештою і йому довелося визнати, що з Робіном ніхто з них не може зрівнятись.

Друге місце завжди ділили між собою Маленький Джон та Стютлі, які нізащо не хотіли поступитись один перед одним. Тепер вони жадібно дивилися на свого ватажка, чекаючи, кого він призначить стріляти третім. Глянувши на їхні обличчя, Робін ніби прочитав думки своїх помічників. Весело усміхнувшися, він узяв дві соломинки і затиснув їх у руці.

— Хто витягне довшу, той стрілятиме зараз, — загадав ватажок розбійників. Довша соломинка припала Віллу Стютлі.

Проти нього виступав Елвін Уельський, чий рахунок був ніскільки не кращий, ніж у Гоффрі. Але Стютлі не скористався помилками свого супротивника. Головним недоліком у його стрільбі було те, що він дуже поспішав і взагалі легковажив. Сьогодні цей недолік переріс у справжню небезпеку, бо випадковий виграш Маленького Джона на соломинках зіпсував Віллу настрій. Перші дві стріли він пустив майже одночасно, але влучили вони значно далі, ніж стріли Елвіна.

— Хлопче! Хлопче! — заволав Робін Гуд. — Ти забув про честь королеви і славу нашого Шервуда!

— Прошу пробачення, отамане, — одказав винувато Вілл; водночас пускаючи останню стрілу. Вона тонко просвистіла в повітрі і вп'ялася в самісінький центр цілі. Це був найкращий постріл сьогоднішнього дня.

Одні кричали, що переміг Стютлі, інші відстоювали Елвіна, проте за більшістю очок переможцем було визнано Елвіна Уельського. Король знову обернувся до королеви.

— Ну, що ви скажете тепер? — з тріумфом у голосі запитав він. — Два з трьох можливих — на мою користь. Вашим розбійничкам треба стріляти краще, щоб виграти вам заклад.

Королева лагідно усміхнулася.

— Ваша правда, мілорде, — мовила вона, — але залишилося ще дві пари. Не забувайте, що в мене ще є Маленький Джон і сам Робін Гуд.

— А ви, моя люба, забули, що вони матимуть справу з Тепусом і Гільбертом.

На цьому вони замовкли і прикипіли очима до арени. Мабуть, король Генріх II ніколи не чекав з такою тривогою нападу ворога на його землі, як кінцевих наслідків цього змагання.

Зараз стріляв Тепус, який допустився тієї ж помилки, що й Вілл Пурпуровий. Він надто затримав розтягнений лук, і перші його дві стріли були далеко не кращими, хоч одна з них і влучила в яблучко. Зате третя лягла точнісінько в центр, повторивши останній постріл Стютлі. Це був другий найкращий постріл на сьогоднішньому турнірі. Натовп зустрів його зливою оплесків. Але ці оплески були тихим зітханням у порівнянні з тим ревом, яким глядачі відповіли на кожен постріл Маленького Джона.

Було таке враження, ніби цей добродушний велетень навмисне хотів познущатися з Тепуса. Одну за одною він пустив дві стріли так, що вони зірвали оперення на стрілах його суперника, але все ж таки лягли ближче до центра. Третьою стрілою Маленький Джон повторив улюблену витівку лісовиків: пустив її так, що вона пролетіла по граціозній кривій і, вибивши з центра стрілу Тепуса, впевнено зайняла її місце.

Король не вірив своїм очам.

— Слово честі, — вигукнув він, — цей парубійко заслуговує титула герцога або міцної шибениці! Не інакше, він водиться з самим сатаною! Ніколи ще я не бачив, щоб хтось так стріляв!

— Рахунок зрівняно, мілорде, — мовила королева. — Тепер подивимося, що нам покажуть Гільберт та Робін Гуд.

Гільберт вийшов на старт і впевнено послав усі три стріли в яблучко. Це був його найкращий результат. Але в центрі яблучка, коли придивитись уважно, між стрілами залишилася маленька шпаринка.

— Добра робота, Гільберте! — поздоровив його Робін Гуд. — Ти достойний суперник, і з тобою варт позмагатися. — Говорячи це, він став у бойову позицію. — Коли б ти поклав одну стрілу осюди. — Робін вистрілив раз, — другу осюди, — він вистрілив удруге, — а третю осюди, — він вистрілив востаннє, — тоді, можливо, король і мав би підстави оголосити тебе першим лучником Англії!

Але останні його слова потонули в шаленому ревові й оплесках, які свідчили, що досі нічого подібного ніхто з присутніх не бачив. Перші дві стріли, пущені Робіном, заповнили крихітний простір, що залишався в центрі яблучка, а третя вгризлася між ними; і всі три, ставши вряд, ніби утворили одну широчезну стрілу.

Вражений король сердито підхопився з місця.

— Гільберта ще не переможено! — вигукнув він. — Хіба його стріли не влучили в центр мішені? А за всіма правилами це найкращий результат у стрільбі з лука!

Робін низько вклонився.

— Як вашій величності буде завгодно, — мовив він. — Але дозвольте мені поставити власну мішень, і ми повторимо все спочатку.

Король похмуро махнув рукою. І тоді Робін повторив другу улюблену штуку лісовиків: на те місце, де раніше стояла ціль, він устромив у землю тоненьку лозинку, очищену від кори.

— Ну, друже Гільберте, — весело гукнув він, — гадаю, ти зможеш влучити оту ціль!

— Куди там влучити, — відповів Гільберт, — я ледве бачу її звідси. Але заради честі короля все ж спробую…

Проте цей постріл був для нього фатальний: стріла спокійно пролетіла мимо лозинки.

На лінію стрільби знову вийшов Робін Гуд. Він ретельно перевірив тятиву й уважно вибрав стрілу. Потім серед мертвої тиші розтягнув аж до скроні лук, швидко прицілився й вистрілив. Стріла тонко просвистіла в повітрі і зрізала лозинку, неначе ножем.

— Слово честі, у вас чарівничий лук! — вигукнув Гільберт. — Мені навіть не снилося, що так можна стріляти!

— А ви б прийшли повчитися до нас у зелений ліс, — подружньому мовив Робін, — бо ж лоза не росте на лондонській бруківці.

Розлючений король зірвався з трону й подав суддям знак розподілити призи. Він не промовив до королеви жодного слова, — мовчки вийшов з ложі, похмуро сів на коня і, супроводжуваний своїми синами та лицарями, поїхав з турніру.

Коли він проїжджав повз своїх лучників, ті шанобливо ставали перед ним на коліно. Та король лише обпік їх зневажливим поглядом і, пришпоривши скакуна, перейшов на галоп.

Підвівши руку, королева поманила до себе розбійників. Ті підійшли і схилилися до її ніг.

— Ви мені чудово послужили, — мовила королева, — хоч я дуже шкодую, що це розгнівило короля. Проте боятись вам нічого: його величність завжди дотримує слова. А до тих призів, що ви їх зараз чесно завоювали, я додаю ще гроші, які я виграла в короля та мілорда єпіскопа Герфорда. Купіть на них для всієї ватаги найкращі мечі, які тільки можна знайти в Лондоні, і назовіть їх мечами королеви. А потім покляніться перед ними до кінця днів своїх захищати всіх бідних, знедолених і всіх жінок.

— Клянемось, — урочистим голосом відповіли Робін Гуд та його друзі.

Королева дозволила всій п'ятірці йоменів поцілувати їй руку, потім підвелася з трону і в супроводі фрейлін попрямувала до виходу з ложі. Тієї ж миті навколо Робіна та його друзів з'юрмилися всі королівські лучники. Кожному з них кортіло ближче познайомитися з тими, про кого вони так багато чули. А позад лучників гудів і штовхався величезний натовп глядачів, які теж намагались хоч одним оком поглянути зблизька на знаменитих розбійників.

— Та що це! — засміявся Маленький Джон. — Адже ми не ярмаркові клоуни!

Нараз повернулися з ради судді й, відповідно до вказівки короля, оголосили імена тих, кому дісталися призи. Робін одержав гаманець з чотирма десятками золотих фунтів, Маленький Джон — теж гаманець, але з чотирма десятками срібних пенні. Алану Дейлю присудили ріжок, оздоблений золотом. Хлопець був дуже радий, бо він і на дудочці грав не гірше, ніж на срібнострунній арфі. Та коли мова зайшла про дві бочки рейнського вина, дві бочки англійського пива і п'ятірку найжирніших оленів, Робін сказав:

— Ні, навіщо нам потрібне те вино й пиво так далеко під рідного лісу? І де це видано, щоб у Шервуд тягнути звідси оленів, коли там і своїх вистачає? Слово честі, Гільберт і Тепус непогано стріляли. Залишмо ж для них цю їжу й питво, якщо вони згодні від нас їх прийняти.

— З щирим серцем, — відповів Гільберт, потискуючи Робінові руку. — Ви чудові хлоп'ята, і ми піднімемо тости за здоров'я кожного з вас на вічну згадку про цей знаменний турнір, якого не бачила та більше й не побачить Англія!

Ці слова повторювали всі королівські лучники, обмінюючись дружніми рукостисканнями з п'ятьма знаменитими розбійниками.

Так закінчився королівський турнір, розповідь про який, переходячи від батька до сина, дожила аж до наших днів.