Робін Гуд

Розділ шістнадцятий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ СЕРА РІЧАРДА ЛІ

инуло кілька місяців. Над Шервудським лісом запала довга зимова тиша. Але Робін Гуд із своїми друзями не втрачали бадьорості і вигадували безліч розваг, збираючись навколо палахкотливого вогнища перед печерою. Чернець Тук тим часом збудував собі поблизу капличку і преспокійно оселився в ній з своєю зграєю собак.

Зима нарешті скінчилась, і від неї не лишилося й гадки. Встигла розквітнути й згаснути благодійна весна. Йшло друге ліго перебування Робіна Гуда в лісі. А королю, шерифу та єпіскопу й досі не вдавалося зловити розбійників, які, гуляючи на волі, набиралися буйних сил. Ватага зростала з кожним днем, поповнюючись відбірними людьми. До неї прилучилися такі молодці як Артур Бленд та Давід з Донкастера, відомий чоботар і заводій на всю округу. Тепер під командою Робіна Гуда перебувало не менше ста сорока чоловік. З них утворилося сім загонів, очолюваних сімома найхоробрішими розбійниками, помічниками Робіна. Лісовики, як і раніш, спорожняли гаманці багатіїв, допомагали бідним, а вечорами бенкетували, ласуючи королівською олениною. Невловимість розбійників доводила сухореброго шерифа Ноттінгема до шаленства.

Цей служака й справді був би втратив свою посаду, якби не помер король Генріх II і його місце не заступив Річард Левине Серце.

Порадившись між собою, Робін Гуд і його друзі вирішили шукати ласки нового короля, заприсягтись йому на вірність і попроситись у королівські лісники. З цією метою до Лондона було послано Вілла Пурпурового, Вілла Стютлі та Маленького Джона. Вони мали насамперед знайти Маріан і через неї передати послання королеві. Проте посланці хутко повернулися з невтішною звісткою. Нового короля в Лондоні не було, він вирушив у хрестовий похід, а з принцом Джоном, його братом, краще не мати ніяких справ, бо це хитра, жорстока й підступна людина. Усе, що становило легку здобич, він прибирав до своїх рук. Не один маєток перейшов у його власність, в тому числі й маєток графа Хантінгдона, батька Маріан, давнього ворога Робіна, який нещодавно помер.

Маріан опинилась у скрутному становищі. Вона не тільки втратила маєток, але й позбулася заступництва королеви. Бідолашній сироті надокучав своїми настирливими залицяннями підступний принц Джон. Бачачи беззахисність дівчини, він замислив викрасти її і відвезти в один із своїх замків.

Робін Гуд і гадки не мав про нещастя дівчини, хоч друзі й переказували йому, що принц захопив Хантінгдонський маєток. Проте доля Маріан весь час турбувала його, і серце Робіна не знало спокою. Він ні на мить не переставав думати про дівчину з дня незабутніх змагань у Лондоні.

Та ось одного ранку на початку осені, коли золотяться краєчки листу і набрякають достиглі каштани, а весь неозорий простір лісу виповнюється пахощами квітів та стиглих ягід, Робін Гуд ішов у глибокій задумі вздовж невеличкої галявки. Незважаючи на те, що думками він був з Маріан, мир і спокій навколишнього світу передались і йому. Табунець оленів, що безтурботно пощипував траву на протилежному боці галяви, не збудив у нього великого інтересу.

Проте за якусь мить ця мирна лісова картина змінилась на його очах. Із-за дерев блискавкою вихопився величезний олень, і купка лагідних самиць з жахом метнулась врозтіч. Оскаженілий звір, змірявши нестямним поглядом розшитий золотом зелений плащ Робіна, нахилив голову і навалом посунув на юнака. Натиск був такий шалений і несподіваний, що Робін навіть не встиг накласти стрілу на тятиву лука. Він стрибнув за дерево і схопився за зброю, а розлючений звір з страшною силою врізався в стовбур і відкотився геть. Дерево здригнулося й обдало Робіна рясним дощем листу.

— Гай, гай, мій друже, добре, що ти стугонув не мене! — зауважив Робін, ладнаючи стрілу. — Не заздрю тому, хто під такий настрій зустрінеться на твоєму шляху.

Та не встиг ватажок закінчити своїх слів, як звір крутнувся на місці і вп'явся хижим поглядом у кущі на протилежному боці галявини. Там чиясь ніжна рука розсувала віти, і з-поміж них виринула струнка постать пажа. Це була Маріан. Вона знову повернулася до зеленого лісу.

Дівчина й гадки не мала про те, що на неї дивиться пройнятий жахом Робін та чатує в нестримній люті олень.

Маріан опинилась якраз навпроти звіра, і Робін не зважився пустити стрілу. Власний лук дівчини теліпався у неї за плечима, а меч її був безпомічний проти такого ворога. Ось вона помітила звіра, і губи її округлились, ніби вона збиралася наполохати його свистом.

— Бога ради, леді! — вигукнув Робін, але слова його застряли в горлі.

Звір люто засопів і метнувся до цієї нової привабливої жертви, метнувся так раптово і з такої близької відстані, що про захист годі було й думати. Маріан відскочила, але звір зачепив її рогом і збив з ніг. Олень зупинився, обернувся до жертви і, нагнувши голову, приготувався пришпилити дівчину до землі. Безжальні роги вже нависли над Маріан, а вона, бліда й спантеличена раптовістю нападу, силкувалася підвестись і витягти свого меча. Хвилина — і було б уже по всьому.

Та ось пролунав різкий голос Робіна.

— Лежи, Маріан! — крикнув він, і дівчина інстинктивно скорилася наказу. Цієї ж миті, свиснувши над самісінькою її головою, стріла Робіна з убивчою силою вп'ялась межи очі оскаженілій тварині.

Велетень заточився і, мов підкошений, упав на знепритомніле тіло дівчини.

За хвилину Робін був біля Маріан і відтягнув важезну тушу оленя. Потім він підхопив дівчину на дужі руки й хутко поніс до струмка, який зрошував долину. Тремтячи від думки, що Маріан уже мертва, він незграбно плюснув їй в обличчя водою. Але ось у бідолахи задрижали вії, і юнак, ледь стримуючи сльози радості, посилив свої намагання повернути її до життя. Невдовзі дівчина легенько зітхнула:

— Де я? Що зі мною?

— Ти в зеленому лісі, мила дівчино. Бач, які з нас погані хазяїни, — так неласкаво тебе зустрічаємо.

Маріан розплющила очі й сіла.

— Здається, ви врятували мене від вірної смерті, сер. Та ось вона впізнала Робіна, і сяюча усмішка заграла на дівочому обличчі. Голова її безсило впала на груди Робіна. Тремтячи всім тілом, Маріан ледь чутно мовила: О, це ти, Робіне. Я, я. Дякувати богові, я був поблизу і зміг вчасно прийти тобі на допомогу, — в голосі Робіна звучало глибоке хвилювання. — Клянуся, люба моя Маріан, що вже ніколи не відпущу тебе від себе.

Кілька хвилин панувала мовчанка. Дівчина все ще довірливо тримала голову на грудях юнака, а він. опам'ятавшись, раптом вигукнув:

— Боже, яка ж погана з мене сестра милосердя! Я навіть не поцікавився, чи цілі в тебе ребра.

— Цілі, цілі, — відповіла Маріан, схоплюючись на ноги, щоб довести правдивість своїх слів. — Отак знепритомніти через якусь дурницю! Ходімо звідси.

— Ні, не це я мав на увазі, — заперечив Роб. — Куди нам поспішати? Краще розкажи мені про себе і про те, що нового в Лондоні.

Дівчина розповіла йому, як принц захопив землі її батька і як він обіцяв повернути їх лише тоді, комі вона зважить на його залицяння. Але вона знала, що принц готує зле для неї, би водночас він домагався руки принцеси.

— Оце, Робіне, і все, — закінчила вона просто. — Ось чому я знову перебралася на пажа і прийшла до тебе в зелений ліс.

Робін аж мінився з лиця, слухаючи про поневіряння Маріан, і ще міцніше стискав держак свого меча.

— Клянуся оцим мечем — подарунком королеви Елеонори. що має захищати всіх жінок: віднині вже ані принц Джон, ані його посіпаки ніколи тебе, мила, не скривдять.

Так Маріан повернулася до зеленого лісу. Ватага радо привітала гостю і присяглася їй на вірність, а мила дружина Алана Дейля доклала всіх зусиль, щоб створити дівчині справді домашнє оточення.

Цей знаменний день був багатий на пригоди в Шервудському лісі, а тому варт згадати про випадок, що спричинився до подальших подій.

Тоді, коли Робін і Маріан зіткнулися в лісі з оленем. Маленький Джон, мірошниченко Мач та Вілл Пурпуровий вирушили до битого шляху на Бернесдейль, аби вистежити якогось поважного лицаря чи гладенького святого отця, чиї гаманці потребували полегшення.

Невдовзі на Вотлінг-стріт, — так звали той битий шлях, що простягнувся від Дувра в Кенті до Честера, — вони побачили самітного лицаря, який, понуривши голову і байдужий до всього на світі, їхав верхи на конячині.

— Диви, яке опудало! — звернувся Маленький Джон до своїх товаришів. — Одначе в приказці мовиться, що зовнішність часто оманлива. Тож нехай їздець на шкапині буде сьогодні нашим гостем.

Одяг на вершникові був лицарський, але старий та подертий і висів мішком. Забрало цього вояки було насунуте на самі очі, а голова схилилася до грудей; одна нога ледве трималася у стремені, а друга безпомічно звисала в повітрі. Виснажена, мов кістяк, шкапина ледве переставляла ноги.

Маленький Джон підійшов до лицаря і звелів йому зупинитись; адже не завжди можна покладатись на зовнішність людини, щоб вирішити, чи є в неї гроші.

Вклонившись, Маленький Джон чемно запросив незнайомця погостювати в них у лісі.

— Мій господар збирається сьогодні пообідати разом з вами, — мовив Маленький Джон, — і ось уже три години голодний очікує вас, сер.

— Не можу, любий друже. — ввічливо відповів лицар. — У мене горя хоч відбавляй, і мені не до бенкетів. А втім, я вдячний вашому господарю за виявлену до знедоленої людини ласку. Хто він?

— А хто ж, як не Робін Гуд, — випалив Маленький Джон і взяв коня гостя за вуздечку.

Забачивши, що до них наближається ще двоє лісовиків, лицар знизав плечима й байдуже відповів:

— Видно, таким запрошенням не можна нехтувати, тому охоче піду за вами, друзі. Я мав намір обідати сьогодні в Блісі або Донкастері, а проте, це байдуже.

З властивою для нього відчуженістю він погодився, щоб його повели вглиб лісу до місця, де зібралася уся ватага лісовиків.

Маріан ще не встигла переодягнутися і, коли перед нею несподівано з'явився лицар у супроводі трьох розбійників, на ній усе ще був одяг пажа. В полоненому вона враз упізнала знайомого їй сера Річарда Лі, якого часто бачила при дворі короля. Дівчина налаштувалась було тікати, боячись, що він теж упізнає її, але Робін Гуд, підморгнувши, дав їй знак, щоб вона виконувала сьогодні роль пажа. Маріан заради жарту погодилася.

— Гостинно просимо, шановний лицарю, — чемно звернувся Робін до гостя. — Як вчасно ви прибули. Ми саме лаштуємось обідати.

— Хай щастить тобі, добрий господарю Робе, і всій твоїй компанії, — відповів лицар. — Радо приєднуюсь до гурту.

Поки відводили коня, лицар, скинувши з себе обладунок, умився і в оточенні цілого товариства сів поруч з Робіном до багатого столу, на якому була оленина, лебеді, фазани, різна дрібна птиця, пиріжки, а також добре пиво. Маріан стояла поруч і вчасно наповнювала келихи господаря та гостя.

Добренько попоївши й випивши, лицар повеселішав і почав запевняти, що не обідав так смачно щонайменше три тижні. Він обіцяв, що коли Робін приїде з своїми хлопцями до нього в гості, то він постарається влаштувати на їхню честь не менш гостинну зустріч.

Проте не на таку платню розраховував Робін Гуд. Звичайно, він подякував за запрошення, але натякнув при цьому, що такі гості, як він, лицар, обідають тут не за просте спасибі.

— Я без грошей, господарю, — відверто зізнався лицар. — Зараз я такий бідний, що мені соромно навіть говорити тобі, яка маленька сума складає все моє багатство, не те що пропонувати її.

— Гроші, хай і малі, завжди тішать, коли вони у нас в кишені, — посміхаючись зауважив Робін. — До речі, що ви звете маленькою сумою?

— Крім честі, у мене в цілім світі лишилося тільки десять срібних пенні, — з смутком у голосі відповів лицар. — Ось вони, але я хотів би, щоб їх було в десять разів більше, — і він передав гаманець Маленькому Джону. Робін байдуже кивнув головою.

— Ну, скільки там, Джоне? — ніби жартома звернувся він до Маленького Джона.

— Шановний лицар каже правду, — відповів велетень, висипаючи собі в полу вміст гаманця.

Робін подав рукою знак Маріан, і вона наповнила келихи для нього та гостя.

— Вип'ємо, сер! — вигукнув ватажок розбійників. — Вип'ємо за те, щоб настали кращі часи. Я бачу, що зброя ваша притупилась і одяг подерся. Однак мені здається, хоч це було й давно, я бачив вас при дворі у пристойнішому вбранні. Скажіть мені — ви йомен і лицарем стали нещодавно? Чи, може, ви були поганий господар і розтринькали майно, тягаючись по судах? Не бійтеся, ми збережемо вашу таємницю!

— Я саксонський лицар. Вів я тверезе й спокійне життя, — відповів засмучений гість. — Цілком можливо, що ви бачили мене при дворі, адже я був один із глядачів на вашому турнірі ще за короля Генріха — пером йому земля. Звуть мене Річард Лі, живу я в замку за милю, а то й менше від Ноттінгема. Замок цей належав моєму батькові, а ще раніше дідові та прадіду. Усього якихось два чи три роки тому мої сусіди могли б потвердити, що для мене чотириста фунтів були дрібницею. А ось зараз у мене тільки оці десять пенні сріблом, жінка та син.

— А як ви втратили своє багатство? — запитав Робін Гуд.

— Через дурощі та доброту, — зітхаючи, відповів лицар. — Я ходив з королем Річардом у хрестовий похід, а оце недавно повернувся. На той час син мій виріс і став славним юнаком. В двадцять років він уже набув лицарського гарту і вправно виступав на змаганнях, турнірах та інших лицарських іграх. Однак, собі на лихо, він надто захопився і якось на змаганнях ненароком убив лицаря. Щоб урятувати хлопця, я змушений був продати землю і закласти спадковий маєток. Навіть більше, я був змушений ще позичити грошей на грабіжницьких процентах у єпіскопа Герфорда.

— У вельмишановного єпіскопа? — перепитав Роб з іронією в голосі. — І скільки?

— Чотириста фунтів, — відповів сер Річард. — До того ж єпіскоп присягнув, що забере маєток, якщо я не сплачу борг вчасно.

— Чи є у вас друзі, які 6 поручилися за вас?

— Жодного. Якби був славний король Річард, то справа стояла б зовсім інакше.

— Вип'ємо ще по одній, шановний лицарю, — сказав Робін і, нахилившись до Маріан, шепнув їй щось на вухо. Вона кивнула головою, потім відвела вбік Маленького Джона та Вілла Пурпурового і тихо, але з запалом про щось з ними домовлялася.

— За твоє здоров'я та успіхи, хоробрий Робіне, — сказав сер Річард і осушив свій келих до дна. — Сподіваюсь, що іншим разом зможу розрахуватися за пригощення набагато достойніше.

Вілл Пурпуровий і Маленький Джон тим часом погодилися з Маріан і вже радилися з товаришами, які схвально кивали головами.

Услід за цим Джон з Віллом зайшли в печеру, швидко повернулися з торбою золога в руках і почали рахувати гроші перед лицарем, який від подиву не міг і слова мовити. В торбі виявилось чотири рази по сто фунтів.

— Візьміть, сер Річарде. Ми позичаємо вам гроші, а ви повернете борг єпіскопу, — сказав Робін. — Прошу нам не дякувати, це лише переміна кредиторів. Сподіваюсь, ми не будемо такі безсердечні, як милостивий єпіскоп, але хтозна, можливо, будемо ще й гірші.

На очах у лицаря блищали сльози, коли він намагався подякувати лісовикам. І саме тоді з печери вийшов мірошниченко Мач, несучи цілий сувій краму.

— Лицарю подобає зодягатися так, як цього вимагає його сан. Чи не правда, отамане?

— Відміряйте йому двадцять елів, — наказав Робін.

— Дайте йому ще й доброго коня, — підказала тихенько Маріан. — Цей подарунок повернеться з лихвою. Людина він гідна. Я добре його знаю.

Лицарю дали ще й коня при повній збруї з добротного ременя, гаптованого сріблом; Артур Бленд мав супроводити гостя аж до замку.

Куди й подівся смуток лицаря. Проте з хвилювання він ледь міг вимовити слова подяки. Добре відпочивши за ніч і наслухавшись досхочу гарної гри Алана Дейля, вже зовсім іншого людиною гість сідав наступного ранку на коня, що дістався йому в дарунок. Перед тим як рушити, він крутнувся на місці і, оголивши меча, відсалютував:

— Хай береже господь вас усіх до одного! — сказав лицар глибоко зворушеним голосом. — Хай виповнить він душу мою подякою! Славний Робіне, і ви, добрі молодці, смуток краяв моє серце, коли я їхав лісом, та ви зуміли повернути його на радість, і тому я з усією щирістю дякую вам. Прощавайте, друзі! Рівно через дванадцять місяців, як один день, я сплачу вам борг. Заприсягаюся своїм мечем, а сер Річард Лі ніколи не порушував клятви.

Скінчивши, він урочисто поцілував держак меча.

— Отут, на цьому місці, ми чекатимемо тебе рівно через дванадцять місяців, — сказав Робін, потискуючи гостеві руку, — і тоді ти оплатиш свій борг, якщо на той час забагатієш.

— Через рік я поверну вам усе, слово честі сера Річарда Лі, і прошу вас завжди вважати мене своїм вірним другом.

Сяйнув меч і з брязкотом сковзнув у піхви, а гість, притиснувши острогами коня, помчав геть.

— Гей, лицарю! Зачекайте-но хвилинку, — розлігся густий бас ченця Тука, і всі побачили, як він, метляючи полами ряси, підскочив до сера Річарда Лі і дав йому в руки свого сталевого шолома. Присутні заздро дивилися на шолом з добротної криці і з золотим візерунком на лобі.

Вершник з належною шанобливістю прийняв дарунок, надів його на голову і в супроводі провідника помчав у темряву лісу.