Робін Гуд

Розділ сімнадцятий ЯК ЄПІСКОПА ПРИГОЩАЛИ ОБІДОМ

ебагато часу спливло з дня відвідин Шервудського лісу сером Річардом Лі, і до Робіна Гуда дійшли чутки, що вранці тим самим шляхом має проїхати власною персоною мілорд єпіскоп.

Робін аж просяяв, коли почув цю новину від Артура Бленда.

— О пресвятая діво! — вигукнув він. — Я так давно горю бажанням влаштувати прийом його преподобству на лоні природи, і зараз гріх було б не скористатися з такої нагоди. Гей-но, хлопці, біжіть убийте оленя, та виберіть поситішого. Сьогодні з нами обідатиме сам єпіскоп Герфорда, а він добре платить за пригощення.

— Стіл ладнати там, де завжди? — звернувся до ватажка мірошниченко Мач.

— Ні, ми втнемо штучку з богослужителем. Давайте наладнаємо стіл при самій дорозі, треба тільки пильно стежити, щоб, бува, єпіскоп не проїхав іншим шляхом.

За наказом Робіна Гуда люди головного загону під командою Вілла Стютлі, багатозначно посміхаючись і підморгуючи один одному, розбрелися в різні кінці лісу, щоб не проґавити високого гостя. Робін Гуд, взявши з собою Вілла Пурпурового, Мача та ще чотирьох воїнів, обрав тим часом місце для спостереження за головним шляхом. Його нечисленний гурт, перебравшися на чабанів, мав досить-таки кумедний вигляд: на кожному була довга сорочка, а на голові красувався крислатий бриль. У Робіна на голові був кошлатий капелюх з діркою на маківці. З дірки стирчала копиця волосся. Обличчя його було таке брудне, що ви ніколи б не впізнали ватажка лісовиків. Старий грубошерстий плащ поверх одягу мисливця довершував його вбрання. Решта ватаги теж мала не менш обшарпаний та химерний вигляд. Навіть завжди чепурний Вілл Пурпуровий до того втратив свою принадність, що дами з королівського двору нізащо в світі не виявили б до нього прихильності.

Хлопці швидко забили оленя і вже лаштувалися смажити його на вогнищі, коли раптом помітили на шляху хмарку куряви, з якої незабаром виринув єпіскоп, а за ним десяток озброєних охоронців.

Забачивши чудернацьку компанію, його світлість пришпорив коня й подався просто до гурту лісовиків.

— Хто ви такі, що наважились підняти руку на королівського оленя? — різким голосом звернувся він до чабанів.

— Ми чабани, — відповів Робін, незграбно смикаючи себе за чуприну.

— Чому не їсте баранини, а взялися за оленя?

— Сьогодні в нас свято, ваша милосте, і ми вирішили трохи розважитись. Задля цього й забили оленя, — адже їх тут так багато.

— Присягаюся, що король знатиме про це! Хто вбив оленя?

— Передусім, ваша милосте, скажіть своє ім'я, щоб я знав, з ким маю честь розмовляти, — рішуче відповів Робін.

— Це його світлість єпіскоп Герфорда, приятелю! — сказав один з охоронців єпіскопа. — Дивись, щоб не вскочив ти, бува, у халепу.

— Якщо він справді пастир, — не втерпів Вілл Пурпуровий, — то хай краще доглядає своє стадо, а не лізе куди не слід.

— Он як! Ах ви ж нахаби! — розлютився єпіскоп. — Побачимо, чи не доведеться вам розплачуватися головами за своє зухвальство. Кидайте крадену печеню і марш за мною, бо все одно усіх вас одведуть до шерифа. Чуєте?!

— Даруйте, ваша світлосте! — почав Робін, опускаючись на коліна. — Помилуйте, благаю! Адже ви не допустите, щоб загинуло стільки душ.

— Ах ви мерзота! — зарепетував святий отець. — Глядіть, щоб я вас не помилував! Я помилую вас тоді, коли побачу на шибениці! Ану візьміть їх! — наказав вій своїм охоронцям.

Та Робін уже встиг відскочити й притулитись до дуба спиною. З-під подертого плаща він витяг свій вірний ріжок, і в далечінь полинули закличні звуки.

Тут тільки єпіскоп зметикував, що вскочив у пастку.

Боягуз він був відомий і негайно повернув коня, щоб тікати, але шлях йому перетнули його ж власні люди, що скупчились на дорозі. Нараз кущі навколо ожили й заворушились. По один бік з'явилися люди Маленького Джона, по другий — Вілла Стютлі.

Не встиг єпіскоп і пальцем поворухнути, як опинився в полоні. На цей раз уже він почав благати помилування в людей, яких хвилину тому збирався послати на шибеницю.

— Помилування ви не заробили, — відповів Робін, — але я поведуся з вами набагато краще, аніж ви зо мною. Збирайтеся скоріш і ходімо. Я ще зранку поклав собі пообідати разом з вами.

Хоч і не дуже хотілося прелату бути гостем у Робіна Гуда, однак його силоміць потягли до лісу, зваливши йому на коня напівзасмаженого оленя.

Робін та його ватага не забули і про охоронців єпіскопа, їх теж повели лісовими просіками до великої галявини поблизу Бернесдейля.

Там усі розташувалися табором, і завжди ґречний Робін запросив єпіскопа бути в лісі як дома.

Мірошниченко Мач заходився досмажувати першу тушу оленя, а поруч готували ще й другу, значно ситішу. Нараз спокусливий запах печені приємно залоскотав ніздрі єпіскопа, і він смачно чхнув. Вранішня прогулянка зголоднила його світлість, і він охоче відгукнувся на запрошення пообідати. Робін посадовив гостя на найпочеснішому місці поруч самого себе, і служитель враз потягнувся до страви.

— Заждіть, ваша світлосте. Вибачте, звісно, але перед обідом ми звикли слухати молитву, — сказав Робін стримано. — На біду, сьогодні з нами немає нашого священика, тож уклінно просимо вас сказати за нього.

Єпіскоп замалим не згорів від сорому, але все ж похапцем прошепотів молитву латинською мовою. Скінчивши, він одразу заходився надолужувати згаяний час. Було там вдосталь і печені, і вина, і нива.

За обідом розбійники не нудилися, і єпіскоп Герфорда піймав себе на тому, що й він не байдужий до жартів. І справді, хто може встояти проти ласої оленини на свіжому повітрі, проти жартів та доброго товариства? Вілл Стютлі не ловив гав, а тільки й знав, що доливав єпіскопу, і той надвечір добренько-таки набрався. Лише сутінки нагадали йому, де він і що з ним.

— Любий господарю, — звернувся збентежений єпіскоп до Робіна, який був зовсім тверезий, бо випив лише кухоль пива. — Я хотів би, щоб ви назвали рахунок. Обід був чудесний, але, зважаючи на пізню годину, візьміть з мене скільки належить та й відпустіть додому. От тільки я боюсь, що цей обід коштує значно більше, ніж є грошей у моєму гаманці.

Єпіскоп добре пам'ятав випадок з його другом шерифом.

— А й справді, ваша світлосте, — сказав Роб, чухаючи потилицю, — своєю присутністю ви завдали мені стільки приємності, що для мене важко оцінити ваш візит.

— Дайте-но сюди вашого гаманця, отче, — втрутився в розмову Маленький Джон, — я спробую якось встановити рахунок.

Єпіскоп здригнувся. Він саме сьогодні ранком забрав борг у сера Річарда Лі і віз гроші додому.

— Власних у мене всього кілька срібних, — спробував схитрувати святий отець, — а те золото, що в торбині під сідлом, то гроші церкви. Ви ж не станете грабувати церкву?

Та Маленький Джон уже порався біля сідла і, розстеливши плащ єпіскопа, висипав на нього чотири сотні золотих. Гроші були як дві краплини схожі на ті, що їх недавно Робін позичив серу Річарду Лі.

— О! — вигукнув Робін Гуд, ніби його тільки що осяяла думка. — Церква завжди охоче допомагає тим, хто потребує помочі. Дивлячись на ці гроші, я пригадав, що в мене є друг. Так от: ми не візьмемо з вас за обід нічого, але дозвольте нам скористатися вашими грошиками, щоб допомогти моєму дорогому приятелю.

— Ні, ні, — змінившись з лиця, забурмотів єпіскоп. — Це несправедливо. Хіба, врешті, не королівським оленем ви пригощали мене? До того ж я бідна людина.

— Не сумніваємось, що бідна! — в'їдливо зауважив Робін. — Ви єпіскоп Герфорда, і вся округа стогне від ваших утисків. Хто не знає вашої жорстокості до бідних та скривджених? А кому ж, як не вам, допомагати знедоленим, а не грабувати їх? Ви набагато гірші за розбійника з великої дороги. Тільки грабуєте ви нишком. Я нічого не кажу про себе та про те, як ви переслідуєте мене, не згадуватиму й про зловмисну ворожість до мого батька. Я забираю ці гроші іменем тих, кого ви скривдили та пограбували і використаю їх для добрих справ, на які у вас не піднімається рука. Закликаю бога в свідки правдивості моїх слів! От і все. Тільки наостанку, ваша світлосте, або заспівайте нам, або затанцюйте. Покажіть, що в тілі вашому більше бадьорості, ніж у голові. Слухай, Алане, втни на арфі щось веселеньке. Серце моє не витримує, коли наш гість сумний. Чим нас звеселить ваша світлість — піснею чи танком?

— Ні тим, ні іншим, — сердито огризнувся єпіскоп.

— Шкода. Доведеться вам допомогти, — сказав Маленький Джон, і разом з Артуром Блендом вони підхопили товстопузого єпіскопа, що одчайдушно опирався, під руки й почали витанцьовувати під забористі переливи струн Алана. Єпіскоп був набагато нижчий і тому мусив підскакувати вслід за ними. Уся компанія аж качалася з реготу, дивлячись па богослужителя з Герфорда в ролі стрибунця. Нарешті єпіскоп украй виснажився і, сп'янілий від вина, звалився, мов лантух, на землю. Маленький Джон підняв його, як колоду, і відніс до коня. Посадивши гостя верхи обличчям до хвоста, Джон міцно прив'язав його, відвів коня на шлях і пустив дорогою на Ноттінгем.