Робін Гуд

Розділ сьомий ЯК РОБІН ГУД ЗУСТРІВ ЧЕНЦЯ ТУКА

ихими літніми днями Робін Гуд та його друзі на лоні природи гартували м'язи й дух. Одні розбійники плигали, другі бігали наввипередки, треті стріляли з луків, а четверті змагалися на дрючках та широких блискучих мечах. Не забували також про боротьбу і бої навкулачки. Всі ці найрізноманітніші види спорту робили людей сміливими, вправними, і невдовзі слава про непереможність Робінової ватаги поширилась на всю Англію.

Робін завів собі звичку перетягувати в ліс кращих людей з усіх довколишніх міст та сіл. Як тільки до нього доходила чутка, що там-то й там-то живе чоловік, який надзвичайно майстерно володіє тією чи іншою зброєю, він одразу розшукував цього чоловіка і випробовував його сам особисто. Щоправда, такі випробування не завжди щасливо кінчалися для Робіна. Та коли чоловік йому подобався, Робін з щирою душею пропонував йому ввійти в сім'ю безстрашних лісовиків Шервуда. Одного дня сталося так, що після стрілецьких змагань, в яких Маленький Джон уразив на смерть оленя за п'ятсот кроків, Робін Гуд почав його вихваляти.

— Хай тобі завжди щастить! — вигукнув він, плеснувши свого огрядного товариша по плечі. — Кращого пострілу я ще ніколи не бачив. Невже ще є десь молодець, котрий стріляє так само влучно? Я б на край світу пішов, щоб тільки побачити його.

Почувши це, Вілл Пурпуровий голосно засміявся. Йому було трохи заздрісно, що такої високої похвали удостоївся не він, а його товариш.

— Тут поблизу, в абатстві Фаунтейнз, живе один чернець, на ім'я Тук. Він такий чолов'яга, що поб'є вас обох, — ніби байдуже кинув він.

Робін відразу запалився.

— Пресвята богородице! — вигукнув він. — Тепер я не їстиму й не питиму, аж поки здибаю того ченця Тука та побачу, що він за один!

З властивою йому нетерплячістю Робін негайно почав лаштуватися в дорогу. На голову ватажок розбійників одягнув сталевий шолом; під зеленою курткою він завжди носив кільчастий панцир; широкий меч і щит, почеплені при боці, доповнили його вбрання. І, звичайно, Робін захопив із собою тугий тисовий лук та цілий пучок відбірних стріл.

Був день, коли вся земля неначе усміхалась, радіючи буянню породженого нею життя. Серце Робіна наливалося бадьорістю. Він швидко йшов звивистими стежками, які незабаром вивели його на широкий зелений луг. По той бік лугу протікав струмок, що ховався в порослих очеретом та вербами берегах. Струмок приваблював своєю прохолодною вологою, але плинув так спокійно, повільно, неначе посередині мав неабияку глибину. Робін не збирався мочити ніг, до того ж і кільчастий панцир міг пойнятися іржею; тому він сів на березі спочити й подумати, як перейти струмок, не ступаючи в воду.

Робін тихо сидів у затінку похиленої верби, коли раптом з протилежного берега до нього долинули уривки веселої пісні; потім залунали голоси, ніби там сперечалися двоє чоловіків. Один вихваляв пудинг, а другий палко захищав пиріг з м'ясом, «особливо, — наголошував він, — коли пиріжечок добре приправлений молодою цибулькою».

— І несе ж їх сюди нечистий! — пробурмотів Робін собі під ніс. — Адже такі розмови — справжня мука для голодної людини! Тільки дивно, сперечаються двоє, а голос у них ніби один!

Робіну й справді було чого дивуватись, бо голоси суперечників ніхто б не міг розрізнити.

Нараз кущі верболозу на тому боці розсунулись, і Робін ледве стримався від голосного реготу. Тепер йому все стало зрозуміло. Виявилось, що співало й розмовляло не два чоловіки, а тільки один, і цей один був огрядний присадкуватий чернець у довгій рясі на товстому тілі, підперезаній очкуром. На голові в нього був лицарський шолом, а в правиці таке, що аж ніяк не можна назвати грізною зброєю, — величезний пиріг з начинкою. Підійшовши до самої води, він сів, і суперечка одразу припинилась. Перемога лишилась на боці пирога з м'ясом, бо він був тут і міг дати свідчення на свою користь.

Та перш за все чернець зняв свій шолом, щоб освіжити голову, і перед очима Робіна постала кумедна картина. Голова служителя церкви була кругла, мов яблуко, і така ж сама гладенька. Торочка чорного скуйовдженого волосся вузенькою стрічкою облямовувала череп; голий-голісінький і блискучий, неначе яйце. Тугі червоні щоки були також лискучі й гладенькі, а дрібні сірі очиці потішно витанцьовували, оглядаючи навколишній світ.

Отже не дивно, що Робіна душив нестримний сміх. Та й кожен, мабуть, розсміявся б, коли б спершу почув запальну розмову двох чоловіків, а потім зненацька побачив лише одного дуже смішного ченця. Проте чернець, незважаючи на всю свою комічність, виглядав досить сильним і спроможним постояти за себе перед ким завгодно. Шия у нього була товста, як у беркширського бугая, з-під ряси випиналися могутні груди, а вузлуваті руки були схожі на дві могутні дубові гілки. Коли він сідав, ряса у нього задерлася, і з-під неї блиснули щит та меч, нічим не гірші, ніж у самого Робіна.

Але Робіна злякала не ця грізна зброя. Його серце похололо. коли він побачив, як на його власних очах збираються поглинути чудовий пиріг, бо чернець не гаяв марно часу і. хрестячись однією рукою, зубами вже вп'явся в пиріг до самої начинки.

Робін схопився за лук і швидко наклав на тятиву стрілу.

— Гей, ченчику! — голосно загукав він. — Мерщій перенеси мене через річку, бо інакше я не відповідаю за твоє життя!

Від несподіванки чернець аж кинувся і вхопився за меч. Але, побачивши направлену на нього стрілу, відповів:

— Поклади свого лука, хлопче, і я перенесу тебе через цей струмочок. Такий наш обов'язок у житті — допомагати один одному, а твоя гостра стріла переконує мене, що ти, як людина, заслуговуєш на деяку увагу.

По цій мові напівчернець-напівлицар смиренно звівся на ноги, хоч в очах його бігали хитрі вогники; поклавши па траву свій розхвалений пиріг, довгу рясу, меч та щит, він неквапливою статечною ходою перебрів струмок.

Коли Робін видряпався йому на спину, чернець мовчки побрів назад і не промовив жодного лихого чи доброго слова, аж поки опинився знову на березі.

Там Робін легко скочив на землю і сказав:

— Вельми вам вдячний, отче!

— Он як, ти вдячний! — відгукнувся чернець, вихоплюючи з піхов свого меча. — Тоді, клянусь честю, ти зараз же покажеш, яка твоя дяка. До речі, мої богоугодні справи набагато важливіші за твою мирську суєту, і вони мене кличуть на той бік струмка. Я бачу, ти благочестива людина, яка ніколи не відмовиться прислужитися церкві. Так от я й мушу тебе попросити, щоб ти зробив для мене те ж саме, що я зробив для тебе. Коротше кажучи, синку, ти повинен перенести мене на той бік.

Все це було сказано досить ввічливим тоном, але чернець так блискавично оголив меча, що Робін не мав часу ані зняти лук з-за спини, куди він його закинув, щоб не намочити у воді, ані одв'язати піхов з мечем.

— Ну що ви, добрий отче! — заперечив він, намагаючись виграти якусь хвилину. — Адже я замочу ноги!

— Хіба твої ноги кращі за мої? — відповів той. — А я ж, бачиш, уже промок до ниточки і боюсь, що тепер мене звалить ревматизм.

— Я слабкіший здоров'ям, ніж ви, — хитрував далі Робін, — і той величезний шолом, меч та щит потягнуть мене на дно посеред струмка, не кажучи вже про те, що при цьому постраждає і ваша свята персона.

— Гаразд, я дещо скину, — спокійно відповів чернець. — Обіцяй, що перенесеш мене через потік, я залишу тут усю свою зброю.

— Згода! — вигукнув Робін, і чернець одразу почав знімати з себе військовий обладунок. Робін, як і обіцяв, підставив йому свою широку спину і, коли чернець умостився на ній, побрів через потік.

Дно річечки було всипане круглим слизьким камінням, течія плинула швидко, і глибина її сягала вище пояса. До того ж Робіна гнув тягар значно більший, ніж той, який перед цим ніс чернець, бо ревний служитель церкви виявився неймовірно важким. А тут іце Робін не знав у цьому місці броду, і через те посувався вперед, наче п'яний, то провалюючись у глибокі ями, то спотикаючись об кругляки. Одне слово, він ішов так, що кожної миті або їздець міг звалитися в річку, або ж вони обидва могли опинитись під водою. Та товстобокий чернець на це не зважав. Штовхаючи свого «коня» п'ятами між ребра, він хвацько розправив плечі, ніби їхав на великий турнір, а бідолашний Робін, стікаючи потом, жадібно хапав повітря, мов справжній загнаний кінь. Та зрештою він якось видряпався на берег і звільнився від свого важчезного вантажу.

Але як тільки чернець став ногами на землю, Робін ухопився за свій меч.

— Ну, святий отче, — вигукнув він, шумно відсапуючись і витираючи з чола рясний піт, — що там речуть ваші писання, які ви так охочі цитувати? «Хай не стомлюють тебе добрі діяння»? Тож несіть мене негайно назад, бо інакше я посічу на капусту вашу гарненьку льолю!

В сірих очицях ченця знову майнули хитрі вогники, що не віщували Робіну нічого доброго, але мова його, як і раніше, була спокійна і ввічлива.

— Ну й гаряча в тебе голова, синку, — мовив він, — бачу, що навіть вода не остудила її. Доведеться ще раз підставити спину насильнику та нести тягар людської гордині.

З веселим сміхом Робін знову осідлав ченця і, тримаючи в руці оголений меч, зібрався спокійненько перевезтись через потік. Та поки юнак думав над тим, як дошкульніше покепкувати з монаха, коли той перевезе його на протилежний берег, він раптом відчув, що котиться вниз з широкої ченцевої спини. Робін судорожно сіпнувся, намагаючись утриматись, але чернець крутнувся і пожбурив його у найглибшу ковбаню, так що тільки бовкнуло.

— Ось тобі! — голосно вигукнув святий отець. — А тепер, голубе, вирішуй сам: хочеш — тони, хочеш — пливи!

І він без дальших церемоній побрів на свій берег, а Робін, захлинаючись і відпльовуючись, борсався у воді, поки нарешті спромігся ухопитися за гілку верби й видертись на сухе з протилежного боку.

Холодна купіль розпалила Робіна не на жарт, хоч він і промок до нитки. Юнак схопився за лук і став посилати в святого отця стрілу за стрілою. Та чернець тільки реготався і зважав на них не більше, ніж на звичайні градини, бо стріли із дзвоном відскакували від його сталевого щита, не завдаючи йому ніякої шкоди.

— Стріляй, стріляй собі, парубче! — вигукнув чернець. — Продовжуй, як і почав! Літній день довгий, а я не збираюсь тікати!

І Робін стріляв, поки не стало стріл, а потім з безсилої люті почав осипати свого супротивника лайкою.

— Негідник ти! — крикнув він через потік. — Лицемірний псаломник! Як ти смів ображати наш чудовий англійський пудинг! Ось тільки підійди, щоб можна було дістати мечем, я не подивлюся на духовний сан, виголю тобі тонзуру чистіше, ніж вона виголена у найлисішого монаха!

— І чого ото пащекувати! — байдуже кинув у відповідь чернець. — Пустословити грішно так само, як і блюзнірити. А якщо хочеш побитися на мечах — чекай мене на середині річки!

По цій мові чернець з мечем напоготів ступив у воду й побрів на середину потоку, де його зустрів розлютований Робін.

І там розігрався запеклий бій. Супротивники то зовсім вискакували з води, то присідали в ній по саму шию, то відхилялися назад, то напирали один на одного. Двобій тривав уже довго без переваги з будь-чийого боку. Мечі виблискували в промінні призахідного сонця і тут же схрещувались в ударах, від яких на друзки розлетілася б менш гартована зброя, а слабкіші руки просто не втримали б її. Довго вони так билися, але жоден усе ще не міг перемогти. Багато блискавичних ударів потрапило в ціль, проте всі ці удари тільки переконали Робіна та ченця, що на кожному з них кольчуга, яку неможливо пробити. Але ребра в них все ж таки добре боліли. Через те, за взаємною згодою, вони час від часу спинялись, щоб ухопити повітря, і в ці короткі перепочинки остовпіло дивились один на одного, бо жодному з них ще ніколи не доводилось зустрічати такого несхитного супротивника.

Та ось, кинувшись у нову шалену атаку й водночас відбиваючи напад ченця, Робін послизнувся на круглякові й упав на коліна. Однак його супротивник і не подумав скористатися з цієї нагоди: він спокійно чекав, поки Робін знову стане на ноги.

— Клянусь пресвятою дівою, — вигукнув розбійник свою улюблену клятву, — що за все життя я не зустрічав бійця, який би так шляхетно ставився до супротивника! Я маю велике прохання.

— Яке? — гаркнув чернець.

— Дозволь мені дмухнути тричі в оцей ріжок.

— Ну що ж, можеш погратися, — відповів дивовижний чернець, — дмухай, хоч дух з тебе геть.

Робін Гуд — так розповідає старовинна балада — приклав ріжок до вуст і, зібравши всі сили, засурмив. Три дзвінкі згуки розітнули повітря й тихою луною завмерли серед навколишніх горбів. І не встигли пальці Робіна випустити ріжок, як з півсотні йоменів з луками напоготів вискочили з усіх боків, неначе з-під землі.

— Що за люди біжать сюди, аж спотикаються? — запитав чернець.

— Це мої молодці, — з полегкістю відповів стомлений Робін Гуд, відчуваючи, що прийшов нарешті його час посміятися.

Але чернець не збентежився.

— У мене також є прохання, — сказав він, — і майже таке саме, як у тебе. Дозволь мені тричі свиснути в кулак.

— Будь ласка, свисти, — відповів Робін. — Я не хочу бути нечемою.

Чернець приклав кулак до рота й засвистів так, що далеко було до цього свисту ріжкові Робіна. І тієї ж миті на тому боці струмка, неначе з-під землі, вискочило з півсотні величезних лютих псів. Вони мчали скаженим галопом і опинились біля води в той же час, коли з цього боку до річки добігли Робінові друзі.

— Собака проти кожного твого молодця, а я — проти тебе! — вигукнув чернець, виявляючи готовність знову лізти в бійку.

Зав'язалась небачена і найбезглуздіша сутичка. Стютлі, Мач, Маленький Джон та інші розбійники посилали співучі стріли на протилежний берег, але ченцеві пси, навчені до цього своїм господарем, спритно вивертались, бігли слідом за стрілами і приносили їх назад у зубах, як нинішні собаки приносять закинуті палиці.

— Отакої чудасії мені ще не доводилося бачити! — здивовано вигукнув Маленький Джон. — Та це ж справжнє чаклунство!

— Вгомони своїх собак, отче Туку! — закричав Вілл Пурпуровий, який тільки щойно прибіг до річки і, побачивши дивовижну баталію, реготав, аж за боки брався.

— Отець Тук! — вихопилось у враженого несподіванкою Робіна. — То ви є отець Тук? Тоді вважайте мене своїм другом, бо саме вас я й шукав.

— Я скромний чернець-пустинник, отець Тук з Фаунтейнз Дейля, — відповів той, засвистівши на своїх собак. — Сім літ служив я в тутешньому абатстві — читав недільні проповіді, вінчав, хрестив, відправляв похорони, а коли треба було, то й бився зі зброєю в руках. Не буду вихвалятися, проте досі мені ще не доводилося зустріти такого лицаря, солдата чи йомена, перед яким би я відступив. Але ти прекрасний вояк. Це я мушу визнати.

— Ще б пак! Адже вам допомагав у цьому хрещенні сам Робін Гуд! — сказав Вілл Пурпуровий і лукаво поглянув на обох супротивників, що стояли в промоклому до ниточки одязі, з якого струмками стікала вода. Ватага відповіла на цей дотеп голосним сміхом, до якого приєдналися й Робін з ченцем.

— Робін Гуд! — вигукнув служитель церкви, хапаючись від сміху за боки. — То ти і є той знаменитий йомен? Диви, яке щастя! Я багато чув про твої діяння, і коли б знав раніше, хто ти, то не тільки переніс би тебе на той бік, а й поділився б з тобою своїм пирогом.

— Щиро кажучи, — весело відповів Робін Гуд, — саме отой пиріг і призвів мене до грубіянства. Отже забирай його та своїх собак і ходімо до нас у ліс. Ти нам конче потрібний — через те я й пішов сьогодні тебе шукати. Ми поставимо тобі капличку в Шервудському лісі, і ти оберігатимеш нас від усіх диявольських підступів. Ну як, згоден ти вступити до нашої ватаги?

— Авжеж, тільки не примушуйте мене постувати! — бадьорим голосом вигукнув Тук. — Зараз перебреду ще раз через оцей благословенний ручай та й подамся з вами до лісу, щоб служити там вірою й правдою, як тільки може служити бідний скромний чернець.

Так Робін Гуд зустрів собі рівню, і його ватага збагатилась на ченця Тука, який виявився не тільки досвідченим лісовиком, але й чудовим кухарем.