Тепер послухайте, як Джон
Прислужував шерифу,
А під кінець таке утнув –
Покотишся зо сміху.
астав другий день ярмарку в Ноттінгемі, і люди юрмами сунули в місто через усі міські брами. В яскраво пофарбованих ятках красувався найрізноманітніший крам, на розі майже кожної вулиці виступали клоуни та лицедії. Тут і там височіли спеціально споруджені помости для двобоїв на палицях — змагання ці народ вельми полюбляв дивитися.
Непереможним бійцем на палицях в усій довколишній місцевості вважався тоді якийсь Ерік з Лінкольна. Про його подвиги, оспівані в баладах, ходила слава по всьому графству. До того ж цей Ерік страшенно любив похизуватись. Ось і сьогодні він набундючено походжав по одному з численних помостів, вихваляючись своїм молодецтвом і пропонуючи першому-ліпшому, хто забажає з ним позмагатись, проломити голову за шилінг. Кілька чоловік одважились випробувати свою вправність та силу, проте Ерік швидко впорався з ними і зштовхнув з висоти на землю під загальний регіт та глузливі вигуки глядачів.
Навпроти помосту, де орудував Ерік, сидів якийсь незграбний здоровань у брудному старчачому лахмітті, з за рослим щетиною обличчям, і тільки посміхався, коли дрючок непереможного вояка торохкав по чиємусь черепі. Та ось, обходячи арену під час перерви у грі, викликаної тим, що більше не було охочих підставляти свої боки під його удари, Ерік зненацька помітив глузливу посмішку довготелесого обірванця й різко обернувся до нього.
— Гей, ти, голодранцю! — гаркнув він, — перестань шкірити зуби і поважай кращих за себе, бо, клянусь богородицею, зараз же виб'ю пилюку з твого дрантя!
Здоровань у лахмітті посміхався й далі.
— Я бідний жебрак, — відповів він, — проте я завжди готовий виявити повагу до того, хто справді кращий за мене. Тільки боюсь, що вам не пощастить навчити мене кращих манер, так само як і вибити пилюку з моєї куртки.
— Ану виходь! Виходь сюди! — загаласував Ерік, розмахуючи палицею.
— Це можна, — сказав здоровань, повільно й важко підводячись з місця і розминаючи зомлілі ноги. — З великим задоволенням полічу хвастунцеві ребра, якщо добрі люди позичать мені кийок.
Десятків зо два рук одразу потяглися до нього з дрючками — охочих подивитись, як лусне чиясь голова, було багато, хоч ніхто вже не бажав ризикувати власною.
Здоровань вибрав найтовщу й найважчу палицю і, сумовито зігнувшись, незграбно поліз на поміст. Та коли він опинився поряд з Еріком і випростався, то виявилось, що він майже на голову вищий за свого супротивника. Однак палицю він тримав якось так смішно, що натовп вибухнув дружним реготом.
— Постій за честь Ноттінгема, хлопче! — лунали звідусюди вигуки.
Бійці стали на свої місця і зміряли один одного поглядами. Кожен з них чекав, що перший випад зробить інший. Але так вони стояли лише якусь мить, бо Ерік, бажаючи провчити необережного обідранця і скинути його чимшвидше з помосту, сміливо почав атаку і з усієї сили луснув свого супротивника по плечі. Жебрак аж затанцював від болю і вдав, ніби от-от випустить палицю з рук. Натовп заревів, а Ерік приготувався до наступного, ще дошкульнішого удару. Та раптом незграбного жебрака наче підмінили. Він блискавично випростався на весь зріст і почастував Еріка таким несподіваним та влучним ударом зліва, якого тому ще ніколи не доводилось скуштувати. Хвалько гепнувся, мов каменюка, на дошки помосту, а натовп, чиї симпатії одразу перейшли на бік жебрака, аж надривався з реготу та криків, бо ніхто досі не бачив, щоб Ерік з Лінкольна ковтав пилюку.
Проте Ерік так само швидко підхопився на ноги, як і впав. Поквапливо відскочивши вбік, він приходив до тями й чекав слушної для себе нагоди. Тепер Ерік упевнився, що має справу з дуже серйозним супротивником, і став значно обережніший.
В цей день незчисленні любителі бою на палицях, що стовпились навколо помосту, побачили найвеселіше із змагань, які будь-коли відбувалися в Ноттінгемі. Обидва бійці показували виняткову майстерність, виключну силу й точність ударів, і жоден не поступався перед своїм супротивником у молодецтві. Ерік знов і знов намагався знайти слабке місце в захисті жебрака, але той влучно відбивав усі його удари. Сам же здоровань не нападав; він лише незрушно стояв на одному місці й задовольнявся тим, що зводив нанівець кожну чергову атаку свого супротивника. Довго, довго їхні палиці бахкали одна об одну, й довкола розлягався тріск, як при великій лісовій пожежі, і весь цей час Ерік намагався бути дуже обережним, бо тепер він знав спритність та сміливість свого супротивника. Але зрештою нерви його не витримали, і він почав сипати лютими, блискавичними ударами, — неначе величезний град застукотів по дахові будинку. Проте й ця атака наразилася на несхибний захист велетня-жебрака.
Та ось невідомий обідранець влучив слушну мить і змінив мелодію бою. Одним невідпорним ударом знизу вгору він вибив палицю в Еріка з рук, так що вона тільки мелькнула в повітрі; тієї ж миті другий удар звалився Ерікові на голову, а третій змахнув його з помосту, наче муху з шибки.
Чемпіон Лінкольна полетів сторч головою і так гепнувся об землю, що з хвилину лежав не підводячись.
— Іди тепер у свій Лінкольн, хвастайся, як ти змагався в Ноттінгемі! — засміявся переможець.
Натовп кричав, тупав ногами і взагалі виробляв таке, що навіть крамарі залишали свої прилавки, і звідусюди до місця події збігалося все більше й більше людей. Перемога дивного жебрака зробила його справжнім героєм дня. Ерік був нестримний хвастун і задира: уже не один в місті постраждав від його палиці та збиткувань. Тому зараз майже кожен пропонував обшарпаному незнайомцеві гроші, їжу й питво, і той собі бенкетував, аж поки сонце звернуло з полудня.
Потім розпочалося змагання на луках, на яке жебрак з'явився з кількома своїми новими друзями. Змагання відбувалось на тій самій арені, де раніше виступав Робін. І знову шериф, лорди та їхні дружини ушанували турнір своєю присутністю, а натовп заповнив геть усі місця.
Коли лучники виступили наперед, підвівся герольд і оголосив умови змагання: кожен зробить по три постріли, а переможця чекає приз — пара молоденьких вгодованих бичків. Серед претендентів на цей приз було з десяток дуже вправних стрільців, між ними й кілька лісників та вояків з охорони шерифа. В самому кінці шеренги бовваніла висока недоладна постать жебрака, який і собі надумав помірятися силою з кращими серед кращих.
Шериф помітив його й голосно запитав:
— А хто отой обірванець?
— Та це ж він нещодавно побив Еріка з Лінкольна, — відповіли йому.
Почалася стрільба. Всі стріляли влучно. Та ось настала черга жебрака.
— З вашого дозволу, — сказав він, — я б хотів постріляти з будь-ким, хто тут присутній, у ціль, яку я сам поставлю. — І він спокійно поніс на протилежний кінець арени тонку, очищену від кори лозину, яку ввіткнув просто в землю кроків на сто далі встановленої цілі. — Оце й буде ціль, — додав він потому, — ціль, гідна мужчини. Ну, хто спробує влучити в неї?
Наперед виступив один з лісників. Він довго й ретельно націлювався і зрештою серед мертвої напруженої тиші вистрілив. Тієї ж миті натовп загомонів, а потім вибухнув глузливим реготом, бо стріла просвистіла повз прутика й закопалася в землю на кілька кроків далі. Лісник квапливо відступив назад, щоб ніхто не бачив його досади, тим часом як жебрак, точним рухом наклавши стрілу, підвів лук і легко спустив тятиву.
Цього разу тишу розітнуло одностайне голосне «ура», бо стріла прошила тонку лозину наскрізь.
— Слава жебракові! — вигукнули сотні глядачів.
Шериф чортихнувся і сказав:
— Кращого лучника я ще ніколи не бачив. — Потім поманив до себе жебрака й запитав: — Послухай, хлопче, як тебе звати і звідки ти родом?
— Родом я з Голдернеса, — відповів той, — а люди звуть мене Рейнольдом Грінліфом. Сам же я блукаю по світу, шукаючи кращої долі.
— Ти славний хлопець, Рейнольде Грінліфе, і заслуговуєш кращого вбрання, ніж оте, що на тобі зараз. Підеш до мене на службу? Я платитиму тобі двадцять марок на рік, крім харчів, і видаватиму три зміни доброго одягу.
— Три зміни доброго одягу?! Тоді я з радістю піду до вас на службу, бо мені вже набридло світити голою спиною.
По цій мові Рейнольд обернувся до натовпу й вигукнув:
— Чуєте, добрі люди, я став на службу до шерифа і вже не потребую тієї пари бичків, що належать мені як приз! Візьміть їх собі та побенкетуйте на здоров'ячко!
Натовп закричав ще веселіше, в повітря полетіли шапки. Давно вже не бачив Ноттінгем такої популярної людини, яким став цього дня жебрак Рейнольд Грінліф.
Тепер, напевне, ви вже й самі здогадались, хто насправді прибрав ім'я Рейнольда Грінліфа; отже навряд чи є потреба вам розтлумачувати, що то був ніхто інший, як Маленький Джон. Він пішов у дім шерифа і вступив до нього на службу. Проте для шерифа це був нещасливий день, бо Маленький Джон хитро підморгнув оком і стиха промовив сам до себе: «Клянусь, я буду найгіршим слугою, якого він будь-коли мав».
Минуло два дні. Маленький Джон і справді не виявляв особливої старанності на службі у шерифа. Зате він вимагав найкращих страв і найкращого вина, які їв та пив сам шериф, доводячи цим економа до шаленого гніву. Проте не тільки за його стрілецьку майстерність, але й за те, що він блискуче провчав у чесних поєдинках заздрісних слуг, шериф дуже цінував Маленького Джона і всім говорив, що візьме його з собою на перше ж полювання.
Та ось настав день бенкету для різників, про який ми дещо вже чули. Бенкетний зал був не в головному будинкові, а тільки сполучався з ним коридором. Всі слуги просто збилися з ніг, готуючись до зустрічі гостей, і тільки Маленький Джон цілісінький день вилежувався на постелі. Він зволив підвестися аж тоді, коли званий обід майже кінчався, бажаючи сам подивитись на шерифових гостей, прихопив тацю з вином і поплентався разом з іншими слугами до зали. Та поки він ніс те вино коридором, мабуть, чимало його вилилось у власну горлянку Джона.
Чи сподівався ж він, заходячи до бенкетної зали, побачити там Робіна Гуда! Можете собі уявити, як здивувалися ці два хоробрі чоловіки, зустрівшись у такій дивній компанії. Проте, як ми знаємо, вони нічим не виявили своїх почуттів і лиш домовилися зустрітися віч-на-віч того ж таки вечора. Тим часом бундючний шериф і гадки не мав про те, що він прихистив у себе під дахом двох найголовніших розбійників усієї округи.
Коли бенкет закінчився і почало смеркати, Маленький Джон раптом відчув у животі млість, яка нагадала, що він зранку нічого не їв. Джон подався в комору пошукати чогось їстівного. Але там, замикаючи на ніч засіки, товкся гладкий економ.
— Любий пане економе, — звернувся до нього Маленький Джон, — дайте мені пообідати, бо Грінліф не звичний так довго поститись.
Економ спідлоба зиркнув на Джона і забряжчав ключа ми, що висіли в нього на поясі.
— Забирайся геть, лежебоко, — відказав він спроквола, — сьогодні вже пізно говорити про їжу. І знай, ледацюго, аж поки заробиш, я не дам тобі ані крихти м'яса. Якщо тобі голод тітка, то можеш іще вилежуватися з своїм апетитом.
— Ну, ти, обережніше з моїм апетитом! — гримнув Маленький Джон. — Сам он викохав таке барило, що здору з нього вистачило б найбільшому ведмедеві на всю зимову сплячку. А мій шлунок вимагає їжі, і він її матиме!
По цій мові Маленький Джон відштовхнув економа убік і шарпонув двері. Однак вони виявились міцно замкненими. Економ уїдливо захихикав і знов забрязкотів ключами.
Це остаточно вивело Маленького Джона з терпіння, і він, мов довбнею, торохнув своїм важчезним кулаком по дверях, вибивши діру, в яку б легко пролізла будь-чия рука. Нагнувшись, Маленький Джон припав очима до дірки, аби розгледіти Що там їстівне лежить скраєчку, коли йому на голову звалився несподіваний удар: то економ з розмаху брязнув його в'язкою ключів, а потім, забувши про власну поважність, пішов витанцьовувати навколо нього, гатячи ключами по голові, від чого в Малого Джона аж у вухах задзвеніло. Маленький Джон рвучко обернувся до економа й відповів йому таким стусаном, що бідолашний товстун так і покотився.
— Лежи там, поки оговтаєшся та зможеш добратись до ліжка, — промовив Маленький Джон. — А я тим часом подбаю про свій обід.
Він безцеремонно виламав двері комори й витяг на світ божий оленячий паштет та холодного печеного фазана, — дуже спокусливі речі для голодної людини. Розклавши зручно страви на полиці, Маленький Джон з апетитом заходився уминати їх, запиваючи кожен кусень вином.
В цей час на кухні поруч порався кухар шерифа — людина винятково хоробра и сильна. Він почув шум та сум'яття біля комори і прибіг поглянути, що там робиться. Маленький Джон сидів на лаві і з насолодою їв, наче за себе кидав, а економ, скулившись, лежав під столом, мов купа ганчір'я.
— Ого! — заревів кухар. — Ти що тут робиш?
— Хіба. тобі повилазило? — коротко одрубав Маленький Джон. — Обідаю. Може, приєднаєшся? Сідай! Вип'єш за здоров'я шерифа його найкращого червоного винця!
— Їй-бо, ти нахаба, яких світ не бачив! — вигукнув кухар. — Живеш у чужому домі та ще й гостей до обіду припрошуєш!
По цьому він несподівано кинувся на Маленького Джона й пошпурив йому в голову цілу купу тарілок. Маленький Джон відповів не менш дошкульним ударом. І тоді розгорівся справжній бій: обидва почали жбурлятися всім, що тільки попадало під руку — тарілками, полумисками, горщиками, сковородами і навіть ложками, аж поки все начиння опинилось на підлозі. Та тут розпалений кухар вихопив з піхов доброго меча, який висів у нього при боці.
— Їй-бо, ти хоробрий хлопець, коли отак рішуче заступив мені дорогу до страви! — вигукнув Маленький Джон. — Тож доведи, що ти справді кращий за мене боєць!
І він також оголив свого меча, схрестивши його з кухаревою зброєю.
Вони билися дуже завзято, то відступаючи, то наступаючи один на одного. В старовинних баладах, які оповідають про цей поєдинок, говориться, що жодному бійцеві навіть на думку не спало порятуватися втечею, бо обидва порішили стояти на смерть. Та минула ціла година жорстокого двобою, а ніхто з них ще не переміг.
— Їй-бо, — вигукнув Маленький Джон, — ти найкращий фехтувальник, якого мені будь-коли доводилось зустрічати! Може, зробимо маленьку перерву, щоб підживитися та випити чарку? А потім знову візьмемось за мечі.
— Згоден! — відповів кухар, який любив попоїсти не менше, ніж позмагатися з достойним супротивником, і вони, відклавши убік мечі, завзято накинулись на страви. Оленячий паштет невдовзі було знищено до крихти, а слідом за ним зник і печений фазан, та так швидко, як він ніколи й не літав за свого життя. Потому супротивники з полегкістю зітхнули, ніжно погладили свої животи і раптом усміхнулись один до одного, мов найщиріші друзі. Та й хіба дивно: адже ситій людині світ завжди видається набагато кращим.
— А тепер, шановний Рейнольде Грінліфе, — промовив кухар, — від нас залежить, як закінчиться цей чудовий двобій.
— Добре сказано, — відповів Маленький Джон. — Тільки спершу я хочу знати, друже, — а віднині ти мені друг, — що нам ще треба довести?
— А те, хто з нас краще орудує мечем, — пояснив кухар. — Слово честі, я гадав, що відразу проткну тебе наскрізь, мов каплуна!
— Я також сподівався граючись обстригти тобі вуха, — відказав Маленький Джон. — Та цю гру не пізно закінчити й іншим разом, а зараз ти потрібен мені й моєму господареві. Ти можеш знайти для свого блискучого клинка кращу службу, ніж у шерифа.
— Кому ж я маю служити? — запитав кухар.
— Мені, — відповів новоспечений різник, заходячи до комори. — Я — Робін Гуд.