Роксолана

Кривавий шлях

На Сулеймана чимдалі більший вплив мала його Хуррем. Вона вже не була засліпленою страхом дівчинкою. Як швидко сплинув час. Тепер султан кохав жінку в розповні літ, могутню султаншу, мудру й досвідчену, матір його дітей. Вона відкрила йому світ, якого він раніше не знав. Тепер почувався щасливим, бо поруч була надзвичайна жінка. А вона бачила довкола себе приховану ворожість, ненависть, відкидала їх, немов сміття. Бруд гарему сповнював султаншу відразою. Рятувалася, як завжди, занурюючись у книжки, але завжди мала повертатися до клітки для людей – так останнім часом називала в думках свою в'язницю. Навіть для неї – султанші – було важко щось у цьому змінити. Вона читала в ісламських настановах, що жінку треба тримати, мов злочинця, у в'язниці. Тому жінок тут ховають у стінах гаремів. Роксолана вважала себе також похованою, свою волю розіпнутою. Страждала: чим вона відрізняється від цих бідолах? Скільки років забороняла собі навіть думати про таке, але від себе не втечеш.

Намагалася знайти порятунок у коханні Сулеймана. Та чи здатен він був на справжнє почуття? Він ніколи не розумів її. Завжди розривався між нею й військовими походами, й важко сказати, що для нього було важливішим. Брав від життя все, що хотів. Бачив тільки те, що хотів бачити, й не здогадувався, що в серці цієї жінки зростає не тільки любов та пошана, а й ненависть. Султанша мала кого ненавидіти й вирішувала, яким шляхом мудріше спрямувати свої почуття, щоб остаточно перемогти. Нарешті Роксолана зрозуміла, що немає в неї нічого, крім влади. Вона втратила матір, батька, рідну домівку. Влада – єдина її зброя в боротьбі з цілим світом.

Треба було зміцнити свій успіх. Ті, хто міг завадити це зробити, поступово втрачали вплив на султана, а таким чином і владу. Пішла з життя валіде Хамса. Ущухли плітки, нібито Роксолана отруїла матір султана повільною отрутою. Хуррем тільки посміхалася, не брала до уваги балачки. Для неї було важливіше, що залишився Ібрагім-паша: права рука падишаха, найближчий її особистий ворог з оточення володаря. Поява Роксолани значною мірою вплинула й на ці близькі стосунки, але не могла їх остаточно зруйнувати.

«Чи ж варто було завалювати Ібрагіма передчасно, коли він і так має завалитися під тягарем своєї нікчемності, міру і розміри якої міг визначити лише султан?» (2). День за днем скаржитися на Ібрагіма, підривати його авторитет та довіру Сулеймана щодо свого вірного товариша султанша вважала марною справою, тому і часу на це не гаяла. Вона чекала іншої нагоди покінчити з великим візиром, який час від часу поводив себе занадто сміливо й вважав себе рівним султану, а може, й вищим за нього. Роксолана затаїлася, бо хто, як не вона, – взірець терпіння.

Скориставшись слушной нагодою, султанша змогла запевнити падишаха в тому, що Ібрагім давно перестав бути його правою рукою. Довіра султана до дружини була воістину безмежною. Вона знайшла докази змови, яку організував саме візир. Мета змови – влада, що ж іще? Багатства й розкошів на той час у Ібрагіма було вже вдосталь. У своїх походах на Відень, між іншим позначених поразками, він поводив себе як султан, чим викликав здивування й осуд оточення.

Таким чином, великий візир перейшов у стан ворогів султана. Той бачив численні помилки свого давнього друга, але не реагував на них так, як робив це стосовно інших. Не було категоричних наказів, недовіри, але з уст Роксолани час від часу лунали звинувачення. Нарешті чаша терпіння Сулеймана наповнилася вщерть. І, слід сказати, дуже вчасно, бо він і не здогадувався, яким небезпечним є Ібрагім. Він мав убити султана, але той випередив його. У 1536 році візира-мецената було задушено шовковим шнурком. Пліткували, що і в цій смерті повинна Сулейманова дружина.

Сестра падишаха, що була дружиною Ібрагіма, залишалася молодою вдовою ненадовго. Роксолана й тут доклала своїх рук. За її порадою Сулейман видав сестру за Люфті-пашу, який показав відвагу в завойовницьких походах турків. Місце Ібрагіма відразу посів Рустем-паша, якому, як кажуть, симпатизувала Роксолана. Довго значився в наближених.

Тепер усі свої думки Роксолана зосередила на дітях. Один із її синів мав стати намісником султана. Доки був живий син Махідевран Мустафа, сподіватися можна було лише на диво. «Перед очима стояв їй первородний синок її мужа від іншої жінки, що заступав її власному синові шлях до трону султанів» (10). Чомусь Роксолана покладала найбільше надій на рудоволосого Селіма. «П'ятнадцять років оддала своїм дітям, а чого досягла, чого добилася для них? Страх і непевність супроводжували народження кожного з них, страх і непевність і далі нависали над ними. Поки над Роксоланиними синами вивищувався їхній старший брат від черкешенки Мустафа, Роксолана не могла мати спокою» (2). Тому почала здійснювати підступний план для знищення перешкоди. Своїм помічником вибрала Рустем-пашу.

Уже в тридцять років він одержав звання паші. Не за військові подвиги, не за мужність у боях. Ніхто краще за нього не розумівся на конях. Ніби сам дивувався, що його зробили пашою лише за те, що любив на конях їздити. Так воно, мабуть, і було. Суперечки недоцільні. Сулейман високо цінував свого вірного слугу за похмурий гумор, за твердість характеру й спочатку зробив Рустема начальником своїх стаєнь. Спритний боснієць завжди умів розважити свого господаря, ніколи ні про що не просив для себе, ні в що не втручався. Це потім улюбленець падишаха став зватися Рустем-паша. Саме йому господар довірив свого первістка Мустафу: юнак одержував знання з військової справи й був у захваті від наставника. Дуже часто вони розмовляли до пізньої ночі.

Цього гострого на язик чоловіка Роксолана вирішила зробити своєю правою рукою після того, як позбавилась Ібрагіма. Колись султанський імрахор учив її кататися на конях. Наука була недовгою, бо учениця була талановита. Це дратувало незграбного Рустема, але він навчився приховувати свої почуття. Ще більшу образу відчув, коли султанша звернулася до нього з проханням навчити їздити верхи дочку Махріму. Тоді Рустем вирішив, що не годиться паші займатися такою справою. «Тепер його названо візиром, а кім'яхи землі з-під копит коня султанської доньки знов заліплюватимуть йому обличчя. Що ж змінилося? Як подумати, то мала втіха стати пашою або й візиром» (2). До того ж учениця була лінивою, не те що її мати. Рустем жінками взагалі не переймався. Та султанша не вписувалася в цей одноманітний ряд.

Бачила, що Рустем опинився під впливом, і раділа цьому. Він не здогадувався про підступний план султанші Хасекі. Щоб закріпити його авторитет, вона згодом видала за нього заміж свою доньку Махріму.

На той час дівчинці виповнилось 12 років, а візиру було за 50. На відміну від матері, донька не взяла ні розумом, ні вродою. Хіба що було в ній щось зворушливе, але Рустем-паша не міг відмовитися від такого «подарунка долі». Учорашній конюх тепер ставав зятем великого падишаха. Простий люд не вибачив йому такого стрімкого злету й зненавидів його так, як колись Роксолану. Вона була в їх очах відьмою, а він – злим чарівником. Знаючи про це, візир сміявся. Жорстокий, гострий на язик, він не зважав на чутки. Гордість застила йому очі, але він розумів, що насолода та обов'язки йдуть поряд. Він опинився у пеклі: з трьох боків від нього чекали на інформацію. Султан та його дружина, Махріма й Мустафа. Звичайно вони не нападають одне на одного, але в їх стосунках йому не все зрозуміло. А від великої султанші Хасекі можна сподіватися на все – загадкова жінка, незрозуміла.

Тим часом Роксолана використовувала всі джерела інформації: доньку, візира, слуг. Вона знала про існуючі закони, але намагалася зробити так, щоб її сина вони не торкнулися. Уже кілька разів звертала чоловікову увагу на свої тривоги, але марно. Він уперто не хотів помічати її страхів. Серце казало йому одне, а розум інше. Серцем він був зі своєю Хасекі і чекав від свого старшого сина відчайдушного й благородного кроку: може, він сам відмовиться від влади на користь синів Роксолани. Але з іншого боку, Сулейман квапився з проголошенням спадкоємця трону – мав це зробити заради спокою в державі. Він не знав, що Роксолана вже мала остаточний вибір на користь Селіма. Рудоволосий, зеленоокий – копія матері, він викликав у неї шалену любов. Закони влади не передбачали варіантів: спадкоємець залишається жити, інші повинні вмерти.

«Не мала з ким порадитися, не знала, в кого просити помочі. Поки була маленькою рабинею в гаремі, їй могли й співчувати, тепер – хіба що ненавидіти. Досягнувши найвищої влади, побачила, що досягнула лише вершин безсилля. Призначення людини на землі – дати продовження своєму роду. Усе інше – суєта й вигадки» (2).

Султанша продовжувала прокладати кривавий шлях задля свого улюбленця. Для цього мала здолати найстрашніший закон, за яким владу успадкує найдостойніший. А для збереження миру й спокою в державі треба знищити всіх його братів з їхніми дітьми, онуками й правнуками чоловічої статі. Роксолана втрачала сенс життя, мала з цим щось вдіяти, бо найдостойнішим вважався первонароджений, найстарший. Мустафа. Усе чітко й зрозуміло: її ж сини мають бути вбиті. Як здолати ту страшну силу?

Роксолана чекала. Покладалася на свій гострий розум, кмітливість. Здогадувалася: все, що зробить, залишиться в спогадах народу як намагання відступити від законів праотців. Зробилось їй дуже жаль, що, маючи руки по лікті в крові, її чоловік залишиться чистим і мужнім героєм, а вона – хитрою змією, яка отруїла падишаха, затьмарила його розум. «Навчилася вже любити його народ. За його велику побожність, котру помалу сама втратила і без котрої було їй так тяжко, так щораз тяжче. За його спокій. А головно за його очі, котрими той народ так дивився все на її чоловіка, як вона дивилася на свою дитину, на свого сина Селіма» (10).

Вирішила діяти не напролом, а, як завжди, обережно, підступно. Роксолана поширювала плітки про те, що султанів спадкоємець має великий вплив на народ, подобається йому. Султан не міг реагувати на почуте спокійно, але мова йшла про сина, тому діяв нерішуче, скипав поступово, ховаючи свій гнів, розпач. Хасекі не зупинялася. Тепер вона запропонувала Рустему допомогти, обіцяючи йому всіляку підтримку. Той погодився. Чи був у нього вибір? Він збагнув, хто насправді керує імперією, і перейшов на бік султанші. А імперія розрослась як ніколи, вона була майже безмежною: Анатолія і Румелія, Сирія і Єгипет, Мекка з Мединою і Греція. Тепер Сулейман став володарем Угорщини і Паннонії, Чорного моря, Вірменії, Грузії, Іраку, Ємену, всієї Північної Африки аж до Марокко. Його володіння охоплювали майже все Середземне море, сягали Каспію, Перської затоки і Червоного моря.

Необмеженою була влада Сулеймана, але султанша Хасекі мала її ще більшу, бо була розумною жінкою, що вміла керувати чоловіком. Про неї давно гомоніла Європа, називаючи то підступною, то мудрою. Ніхто не заперечував її розуму, впливу на володаря великої імперії. Ніхто не звинувачував її у впертості, жадобі до життя, яке вона вибрала ще в перші дні полону. А в неї голова йшла круговерть «від тих справ, які викидала величезна машина столиці держави. Не знала досі, що чоловік її двигає на собі весь той безмірний тягар. Вже першого дня зрозуміла, чому її чоловік так часто приходив з почервонілими очима і так тихо сидів при ній, як хворе дитя при матері» (10).

Довіра Сулеймана до своєї дружини була безмежною. Вона стала негласною радницею чоловіка і керувала країною разом із ним, брала участь у державних справах, вирішувала внутрішньополітичні та зовнішньополітичні питання. її думку визнавали у владних колах авторитетною, вона протегувала мистецтвам, з'являлася в суспільстві з відкритим обличчям – і при цьому її поважали діячі ісламу як зразкову правовірну мусульманку. У такий спосіб вона спромоглася не тільки свого визнання, як персони, що вимагає поваги до свого розуму, але й до жіночої статі взагалі, що для мусульманських країн – факт неймовірний.

Роксолана знала про свій вплив на падишаха й користувалася цим, бо на кожному етапі мала вирішувати складні завдання. Спочатку вони стосувалися виживання, пристосування до чужого, ворожого стану. Потім народилися діти – відповідальність зростала з появою кожного немовляти. Діти дорослішали – проблеми змінилися. Тепер вони були пов'язані з владою, з самим життям. Один із її хлопчиків повинен зійти на султанський трон. Важкий вибір, але султанша зробила його і діяла проти совісті лише заради спасіння сина. Позаду був шлях інтриг та зрад, апогеєм якого мала стати перемога Селіма. Бо тим часом «Мустафа вже мав у собі все від справжнього мужа. Усе осягнув, усього навчився, мав прекрасне, досконале тіло, точний розум, що виявлявся в ще точнішому вислові, безмежно мужній… він підхоплював усіх, мов ріка, і ніс за собою нестримно й свавільно. Вражав усіх величчю, якої досягнув не за правом народження й спадку, а власними здібностями, які означали, що його обрав сам Аллах» (10). Єдине, чого ще не досягнув, – султанської влади. Був певен, що все це попереду, треба лише трохи почекати. Він знав, що отримає те, що належить йому за фактом народження. Він – законний спадкоємець, тому для нього є лише два шляхи: досягнути вершини або загинути.

Усією своєю поведінкою Мустафа підкреслював майбутнє призначення. Поводився чинно, поважно, промовляв повільно й суворо. Він ніколи не хотів бути схожим на батька, бо мав надію, що зможе перевершити його у всьому: керуванні державою, стосунками з жінками, синами. Мустафа чекав на це майже все своє свідоме життя – приклад терпіння. Мабуть, бажання влади все ж розпирало його зсередини. Якось емоції вийшли з-під контролю й були вилиті на папір. То була велика помилка: на охороні спокою султана та своїх дітей стояла невтомна султанша Хасекі. Усі потаємні думки Мустафи ставали для неї відкритою книгою. Настав час негайно діяти. Роксолана не вагалася.

Восени 1553 року Сулейман Пишний готувався до війни з перським шахом. Час від часу в султані прокидався суворий воїн. Він з'являвся у Стамбулі лише для того, щоб зустрітися з дружиною, за якою дуже сумував. Ця жінка стала для нього чимось значно більшим, ніж коханою. Згадував, як після першої ж ночі не міг позбутися спогадів про незвичайну рабиню. Минув час – вона стала частиною його самого, але до кінця ніхто, навіть він, не знає Роксолани. Вона мовби оселилася в його душі. Іноді падишах замислювався над плітками, що вкладали йому у вуха: вона рудоволоса відьма. Може, й так, але він, не вагаючись, віддав би свою душу за її любов. Скориставшись його довірою, Роксолана діяла вже не сама, як у перші роки свого перебування в гаремі. Уже не було й самого гарему, тільки велика й мудра зеленоока султанша Хасекі. Жінок перемогла. Залишилося зробити все можливе, щоб змінити закони, за якими її синам ніколи не дістатися вершин влади. То була мрія і помста. Мрія матері й помста жінки – ніби дві людини жили під маскою колись усміхненої Хуррем, мудрої Роксолани, тепер – непередбачуваної й жорстокої султанші Хасекі.

Роксолана та Рустем-паша зуміли переконати султана, що його спадкоємець Мустафа зав'язав тісні стосунки з персами і прагне повалити його. Нібито перехоплено листи, в яких син Махідевран тільки й говорить про те, що Сулейман давно перестав бути справжнім султаном. У цих листах відчувався відгомін війни. Війни, яку Мустафа був готовий розпочати проти свого батька, бо занадто довго довелося чекати на спадок. Рустем-паша переконав султана в тому, що юнак поводить себе вкрай необачно й намагається залучити візира в спільники. Ворожі слова султанового сина сповнені неповаги до володаря імперії. Він пише, що держава потребує іншого володаря, такого непохитного, невблаганного, жорстокого, але справедливого, як він – Мустафа.

Світ потьмарився в очах розлюченого султана. «Що старіший чоловік, то він повільніший, тільки не в ненависті» (2). У жовтні 1553 року Сулейман викликав сина до себе в табір. Мустафа мовби чекав на це. Був упевнений, що настав його час. Уявляв, як зрадіє мати. «Тому спокійно увійшов у султанське шатро, сам, без супроводу, бо й султан ждав його без нікого, щоб поговорити, як батько з сином» (2). Неможливо уявити почуття обох: один мав надію, що сходить до омріяної вершини, інший стояв перед безоднею, бо вже зробив вибір.

Розмова не відбулася. За наказом Сулеймана Мустафу було задушено. «Усе це відбувалося на очах султана-батька», – доповідав французький посол. Представник германського імператора Бузбек додав: «Сулейман, відділений стіною шатра від місця, де розігрувалася трагедія, висовував з нього голову й кидав жахливі і грізні погляди на «німих», дорікаючи їм за повільність гнівними жестами». Пророк заборонив проливати кров падишахів та їхніх спадкоємців, тому Мустафу, а згодом його єдиного сина Мехмеда, Баязида і його п'ятьох малих дітей, онуків султана, було задушено зеленим шнурком.

Мати Мустафи збожеволіла від горя. їй довелося ще дванадцять років залишатися на цьому світі, оплакуючи смерть сина та онука, своє безрадісне життя. Мабуть, то була кара за роки щасливого життя поряд з коханим володарем її душі й тіла. Колишня Володарка Віку Махідевран жила всіма забута, в бідності, жадала смерті своєї суперниці, одного дня діждалася, та чи одержала задоволення? Чи можна його відчути крізь стільки років болі й розпачу? Коли нічого не можна повернути, нічого й очікувати.

Тим часом військо довідалося про несподівану смерть Мустафи. То була страшна звістка. Хвиля невдоволення прокотилася у лавах вірних султанові яничарів. Жорстоким був Мустафа, але в тому світі це не вважали за ваду. Воїни поважали сміливого, гордого чоловіка, що згодом мав посісти трон Сулеймана. У таборі були переконані: те, що сталося з нащадком султана, є підступами Рустем-паші. На нього було спрямовано гнів війська: тільки голова візира могла вдовольнити його.

Султан знав, що грати з яничарами надто небезпечно: то була б справжня гра з вогнем. Виказуючи незадоволення, вони завжди чогось вимагали, чогось хотіли, й султан вирішував питання, даючи обіцянки або обдурюючи яничар. Так зробив і цього разу: «на дивані відібрав державну печать у Рустема-паші, звелів йому негайно повертатися до Стамбула» (2). Великим візиром призначив іншого. Почався занепад слави Рустема. На нього чекала невідомість.

Тепер Сулейман відчув: настав час оголосити спадкоємця. Султан перебував у поході, тому радитися з дружиною не міг, але був певен, що знає її думку. Селім був старший син. «Окрім того, в ньому є необхідна поважність, сказати б, султанська обважнілість, Баязид занадто легкий, меткий, здобичливий, невтомний, непосидючий, здавалося б, справжній воїн і зовні навіть схожий на свого батька в молодості, але не успадкував у султана глибоко захованої незворушності, здатності до впертого думання. Хто не вміє всидіти на місці – не вміє думати. Мудрість – у незворушності, у вмінні зосередитися». Сулейман був у розпачі.

Ніби прокляття нависло над султановими дітьми. Двох синів оплакала його Хуррем, згодом саме її звинуватять у смерті Мустафи. Серце здригалося від болю за свою кохану. І не було її поруч, тому не було можливості почути її мудрі думки. Але в тяжкі часи вибору сама доля підказала падишаху ім'я спадкоємця – Селім. Роксолана мала радіти. Урочистості зіпсувала поведінка молодшого сина. Він не мав сумніву, що в долю його брата втрутилася безжалісна матір. Джихангір звинуватив її в тому, що через неї імперія залишилася без розумного, благородного спадкоємця. І все заради нікчеми Селіма.