Роксолана

З рабині у султанші

Заради спокою своєї дитини мати здатна на все. Утім, не кожна мати, й не на все. Хуррем знала, що в неї немає проблеми вибору: захищати чи ні. Знала, що після першого сина народить султанові ще, й бажала для своїх дітей спокою, впевненості в майбутньому. Але яким чином, коли існують жорстокі закони наслідування, коли життя людське перетворюється на ніщо? Мабуть, саме в ті часи почала народжуватися та Роксолана, яка назавжди увійшла в історію. Достеменно невідомо, які саме думки перемагали в її голівці: чи переймалася вона тими вічними питаннями, які хвилюють людство, про сенс життя, свої вчинки, а чи вибудовувала плани лише заради того, щоб вижити самій і дати гідне життя своїм дітям? Можна припустити, що в голові маленької Хуррем визрівали хижі плани. Вона оточувала себе вірними людьми, бо кількість її ворогів не зменшувалася. Тому бажала мати очі й вуха в гаремі й за його межами.

Доки Роксолана розташовувала хитрі капкани й плела інтриги, за стінами гарему відбувалися серйозні події. Султан Сулейман за створення законів щодо захисту інтересів феодалів та закріплення селян за їх земельними ділянками, які належали поміщикам, одержав ім'я Кануні (Законодавець). Фактично то було введення кріпацтва. Існував єдиний спосіб вирватися з полону такого життя: брати участь у завойовницьких війнах. Турки всі як один були зацікавлені у веденні війн!

Сам Сулейман вів багато переможних війн, як те робили і його пращури. «Найкоротший шлях насичення для людини – хліб і м'ясо. Так і життя. Ніяких відхилень. Для султана хлібом була влада, м'ясо мав здобувати на ловах або на війні» (2). Султан розширював кордони Османської імперії: захопивши половину Угорщини, значну частину Грузинського царства, окупував усю Месопотамію, Ємен, Тріполі, Алжир. В Європі його вже називали Розкішним і при цьому шалено боялися турецької навали, подібної навалі Батия або Чингісхана.

Весь вільний від бойових походів час султан проводив зі своєю улюбленицею. Він більше не цікавився іншими наложницями, й чимало з них були відпущені із сералю до строку. Це потішило султаншу Хасекі, бо ревнувала свого Сулеймана навіть до жінок, до яких, достеменно знала, він уже давно не торкався. Залишившись єдиновладною господаркою серця падишаха, вона поступово прокладала собі шлях до великої влади.

Робила це всілякими способами. Була дуже гордою, бо знала, що являє єдиний приклад такого наближення до султана. Вона наблизилася до нього на відстань, яка для будь-кого залишалася небезпечною, повною загроз, а поруч із нею в султанові прокидалося все людське, що був вимушений приховувати від інших. Влада – важкий тягар. Вона багато дає, але не менш відбирає. І передусім – можливість бути собою. Тому Сулейман був вдячний долі, що привела в його гарем цю незвичайну жінку. Завдяки неабиякому розуму, інтуїції вона стала султановою радницею, він із задоволенням прислухався до її думки. Не мав сумніву щодо справедливості її зауважень, бо знав: ця жінка турбується про нього не гірше за рідну матір.

Султанша просувалася до своєї мети. Народження дітей було одним із способів закріпитися, доказом любові до падишаха. Але другою дитиною Хуррем та Сулеймана стала донька – майже лихо для турецької держави тих часів. Ніхто не наважувався прийти до султана зі звісткою про народження дівчинки. Це було все одно, що повідомити про нещастя. Лише валіде знайшла в собі сміливість й пішла до сина. У її словах не було й натяку на любов та повагу до Хуррем, бо мала її за нікчемну жінку, що народжує немічних дітей. Дівчинка народилася передчасно, дуже кволою, як і її брат Мехмед. До слабкого здоров'я хлопчика ставилися з турботою, кволість дівчинки дратувала.

Кілька днів султан був у розпачі. У радники собі він призвав тільки Аллаха, але так і не зміг почути його голосу в серці, душі. Час минув – три безкінечних для Хасекі дні. У розпачі очікувала вона зустрічі із Сулейманом, розуміла, що не змогла потішити його. Замість сина, якого обоє чекали, – дівчинка. Нарешті султан звелів написати фірман, у якому нарікав новонароджену дитину Міхрімах – ніжна, як місяць. Показав усім, що задоволений своєю султаншею, як завжди. Молився за те, щоб швидше одужала його Хуррем.

Почувала султанша себе погано, але після такої підтримки швидко здолала недугу. Злі язики знов приписали доброту султана й швидке одужання Хуррем її чарам. Так само як і його дедалі більшу прихильність до цієї жінки. Сулейман з нетерпінням чекав на зустріч з нею й невдовзі знову милувався зі своєю любою Хуррем. Те, що мало бути її поразкою, оберталося на перемогу. «Замість сподіваного пониження мало настати ще більше піднесення» (2). То була майже остаточна перемога над всемогутнім володарем. Султан сумував за Хуррем і тоді, коли вона була поруч. Солодкий біль, від якого Сулейман не бажав позбутися. А коли хтось завдавав їй болю, відчував його, як особистий, тільки помножений на сотні, тисячі. Розлуки ставали нестерпними.

В одну з таких розлук султан одержав радісну звістку про народження ще одного сина. Надіслав Хуррем подарунки, серед них – великий рубін, свій улюблений камінь. Змучена жінка як могла раділа прояву уваги й любові падишаха. Діти стали її порятунком, її надією. Добре, що народився ще один хлопчик. Не довго роздумуючи, Сулейман нарік його Селімом на честь свого славного батька. Рудоволосий, крикливий, він ніби з перших хвилин свого життя стверджував своє султанське походження. Усі казали – викапана матір, тож буде щасливий.

Загадкова жінка піднялася ще на одну сходинку. Вона вперто просувалася вперед, розуміючи, що попереду на неї чекає або високий політ, або страшне падіння. Вірила у свою щасливу зірку. Поводилась обережно, бо розуміла, скільки довкола ворогів, підступу, – всі ладні повзати у неї в ногах, але кожен залюбки донесе, оббреше й буде радіти її смерті. За своє недовге життя вона зрозуміла, що друзі часто забувають про твоє існування, а вороги – ніколи. Так і не інакше.

Султанша народжувала своєму господарю синів, які з'являлися на світ до строку. Наступний, Баязид, був названий на честь Сулейманового діда. «Хлопчик був смаглявий, схожий на свого великого батька, над пупиком повитухи побачили в нього малесеньку родимку і зраділо проголосили: «Буде великим чоловіком!» В Османів, де трон успадковував старший із чоловічих нащадків, знищуючи всіх інших, таке віщування було ледь не святотатством, але що могли вдіяти мудрі повитухи, бачачи перст Божий?» (2).

Сулейман відчував безмежне щастя. У покоях своєї улюбленої Хасекі ставав недоступним для державних справ, для самого Бога й радів цьому. Ця жінка поступово стала для нього найдорожчим подарунком долі. Султан поводився, як чоловік, засліплений любов'ю. У полоні пристрасті не міг помітити змін, які відбувалися з його маленькою Хуррем, як вона виривається на волю й будує своє життя, якого не було до неї тут, в Османській імперії.

Зміни, що відбувалися, були дійсно значні. Усі звикали, що султанша мала замки на дверях, як заведено в її країні, ходила з відкритим обличчям, мала при собі собачку, яку мусульмани вважають за нечисту тварину. Приймала у своїх покоях учених, поетів, полководців, малярів та будівельників, чужих майстрів, що малювали її портрети, – річ незнана на Сході. Усі відвідувачі були в захваті від її розуму, мудрого ставлення до світу. Задоволення, яке залишалося після спілкування із султаншею, дивувало й захоплювало. Нововведення лякали жінок, які звикли жити за іншими правилами.

Чоловік, який входить до кімнати гарему, було нечуваним зухвальством, але ніхто не наважувався відверто висловити обурення, аби не накликати на себе гнів великого султана. У прийомних покоях Хуррем гості стали чимось цілком звичним, хоча в інших крилах гарему панувала мертва тиша, загрозлива, сповнена заздрощів. Вони чимдалі ставали більшими, проте боялися виходити з викриття. Людська злоба вичікувала слушного часу, щоб напасти на свою жертву зненацька й спробувати знищити її. Інколи деякі відвідувачі втомлювали Хуррем, втім султанові вона не хотіла говорити про це, щоб він бува всім не заборонив приходити до неї. Адже багато хто з них були цікавими і потрібними їй людьми.

Закохано дивився на свою Хуррем султан, намагався збагнути, звідки в його серці стільки поваги до неї – так, не тільки любові, але й поваги. Раптом зрозумів, що в цій жінці нема страху. Його боялися, він – нікого, а тепер поруч з ним жінка, яка не боїться його, від якої кожної миті можна чекати чогось несподіваного – так, як і від нього! Вони немов зліплені в одне. Сулейман відчув від того величезне вдоволення. Дивне почуття проросло й пустило глибоке коріння в його душі. Не було у світі нічого, що б султан не зміг зробити для цієї жінки.

Він хотів від неї ще дітей. Для нього їх народження було доказом існування глибоких почуттів. Ніколи не відчував такої ніжності в серці. Давно була забута пристрасна Махідевран – так, ніби ніколи й не було тієї жінки в його житті. Тільки для сина ще залишився куточок в серці несамовито закоханого чоловіка. Хуррем була згодна: діти – плоди любові. Народжувала й молилася, щоб всемогутній Аллах відвернув нещастя від роду падишаха. Але ще один її син помер у дитинстві.

У той час Сулейман був у поході на Угорщину. Відчайдушний воїн мав захищати інтереси імперії. Довгі криваві походи розлучали Роксолану з султаном, а він, маючи досить серйозні підстави для початку наступної кампанії, був у розпачі від самої думки про розлуку з коханою. Військо повинно воювати, народ – приймати те, що відбувається, з розумінням, бо кожний похід султана – це захист пам'яті предків, а для широкого світу – покарання невірних. Сулейман дужче, ніж в усіх попередніх походах, нудьгував за Хуррем. Мріяв про якнайшвидше повернення до неї, щоб оточити її турботою й любов'ю.

Радість від перемоги над Угорщиною потроїлася, коли султан отримав повідомлення про народження сина. Як завжди, надіслав святковий фірман, даруючи хлопчикові ім'я Абдаллах. Та сталося непередбачуване: прискакали гінці з сумним повідомленням: дитина померла, не проживши й трьох днів. Маленький Абдаллах відійшов у вічність. Султан мерщій повертався до Стамбула. Він розумів, що, як ніколи, потрібен дружині.

Хуррем тяжко занедужала. Мати важко переживала втрату дитини. Бачила в цій смерті кару за те, що зрадила віру, продала душу. Смерть відібрала невинне дитя – вона ніби глузувала над витривалістю Роксолани і її жадобою до життя, яку всі ці роки вона виказувала. Минув час, Хуррем видужала. Вона знову вистояла і зустрічала султана з усмішкою.

Молодший Джихангір народився калікою – теж кара небесна, вічний докір матері. Сулейман, як завжди, продемонстрував усім свою любов до султанші. Знову подарунки, фірман. Переймався за кохану, бо нелегко їй давалися пологи. Кожною дитиною намагалася доводити свою любов до падишаха, але робити це ставало дедалі важче. Підіймалася й показувала, що з нею все добре, лише для того, щоб не дати ворогам привід для радощів.

Чомусь усі свої сподівання, надії султанша Хасекі покладала на Селіма, недарма він одержав ім'я батька Сулеймана. У свої двадцять п'ять народила трьох синів і доньку. А коли в глибині душі зросла впевненість, що «перемогла всіх суперниць і піднялася над гаремом, коли долала перепони, зловорожу силу і навіть саму себе, – тоді з'явилася у Роксолани думка про велич. Барабани гриміли після появи на світ кожного її сина, барабани Мехмеда, Селіма, Баязида, барабани її торжества, сили й перемоги» (2).

Перетворення було вражаючим. За кілька років свого тріумфального сходження Роксолана з беззахисного дівчатка перетворилася на могутню жінку. «…Її діти – султанські діти! І вона коло них – султанша, володарка цієї землі, у яку приведено її рабинею. Порятунок, опора, надія – тільки в дітях» (2). Хотіла б не відпускати від себе ніколи, але ж це неможливо. Заради них дивилася в майбутнє. Бачила, як зростають та переймають мову, звичаї цієї країни. І сама майже перестала згадувати рідний Рогатин. Усе стало незворотним. У сумних снах, коли просиналася в сльозах, знала, що мандрувала рідними вулицями, дихала ароматами квітучих вишень, яблунь. Хотіла б знову повернутися в Україну, взяти з собою діток своїх. Хотіла цього й гнала гіркі думки.

Назад дороги немає. Багатство, розкіш, діти, влада. Саме в дітях ствердилася й утвердилася. Кров холонула в жилах, але вже не мала вороття на батьківщину. Ця чужа земля стала її землею, й діти, що виросли тут, будуть вважати її за рідну, а про вітчизну своєї матері не захочуть слухати. Нічого не вдієш. То страшна плата за життя, яке виборола, вистраждала. Тепер мала у своїх руках владу більшу, ніж можна уявити в її становищі. Вона стала вухами, очима, розумом султана Сулеймана, до нестями закоханого в неї.

Зміни були очевидні. Мало хто вірив у те, що відбулися вони завдяки мудрості, освіті, терплячості, сміливості та силі духу української жінки, яка, здавалося, щоразу відроджувалася, як чарівний птах Фенікс. Яка забула про своє походження, прийнявши іслам, народжуючи дітей від султана. Вороги не вщухали, роздмухували вогонь пліток, стверджували, що за поведінкою рудоволосої відьми стоїть справжнє чаклунство. Вона зачарувала султана й знущалася з його допомогою над всією імперією. Чим ще можна пояснити його бажання завжди бути поруч із цією жінкою? Він викликав її із Стамбула, щоб приїхала до нього з дітьми в суворий час його походу.

Надзвичайна подія. Вона не сміла не послухати й тішилася, бо знала, як це розлютить валіде, гарем. Без коливань зібралася в дорогу. Була оточена вже звичною розкішшю, але час від часу думала про ціну, яку довелося заплатити. Намагалася не згадувати про поневолене тіло, багатостраждальний дух. «Шлях до висот із цього поневолення пролягав через поневолення ще більше. Нічим і ні перед ким не виказати своєї туги за тим, що зосталося спогадами, нікому не дозволити бодай краєм ока зазирнути туди, побачити її найбільший скарб. Рідний батьківський дім у Рогатині. Він тепер існував чи й не існував. Жив у спогадах» (2). Ридала, бо знала, що ніколи не поверне втраченого, але не мала допустити, щоб важкі спогади забирали сили, бо треба ж було жити, піднімати дітей, дбати про їхнє майбутнє.

Плітки поширювалися, й зупинити їх султан не міг. Але хто, крім нього, захистить Роксолану? Йому скаржилась, у нього просила порятунку, та з кожним днем відчувала довкола замасковану під повагу ненависть, яка чимдалі ставала лютішою. Ще зовсім недавно Роксолана була впевнена, що найстрашнішим у світі є рабство. Яке ж воно тяжке! Тепер переконалася, що є щось іще страшніше за неволю – це обмови і наклепи. Сулейман переймався її болями. Хуррем останнім часом часто плакала. Він ніяковів від цих проявів її розпачу. Йому хотілось, щоб його кохана жінка всміхалася, як колись, і нічого не боялася.

Увійшовши в силу, надумала Хуррем зробити так, щоб поряд з її падишахом не залишилося більше жодної жінки, окрім неї самої. Інтриги, які почала плести Роксолана, мов безодня, поглинали одну одаліску за іншою. Досить було султанші здогадатися про намір тієї чи іншої гаремної красуні, як та опинялася в дуже скрутному становищі. У кращому разі вона продовжувала жити, а в найгіршому – опинялася на дорозі у вічність. Роксолана відвойовувала дедалі більший простір без жодних вагань.

Це занепокоїло валіде. Роздирала її заздрість, що ця маленька жіночка так заволоділа її сином, чого вона сама свого часу не змогла зробити, живучи поряд зі своїм Селімом. Тому вирішила посварити Сулеймана з Хуррем. Але не змогла. Узявши на озброєння всю свою жіночу мудрість та життєвий досвід, намагалася протиставити рудоволосу чаклунку синові, але «та не піддавалася, виказувала перед падишахом таку чарівливу суміш покори й зухвалості, що для нього весь світ замкнувся у білотілій, золотокосій рабині» (2). З вірою у свій непохитний вплив на сина, справи держави валіде була проти того, щоб знищувати гарем. Та полонянка з Рогатина вже відчувала себе сильнішою за матір султана.

Султанша Хасекі вже не була беззахисною. Коли опинилася в сералі, мала за зброю тільки струнке тіло. Знала, чого від неї чекає тоді ще не відомий чоловік, й здригалася від однієї думки про близькість. Ненавиділа своє тіло, бо воно поневолило її. «Згодом стало вибавленням, знаряддям свободи, зброєю. Тепер її зброєю буде султан. Виставлятиме його перед усіма. Захищатиметься ним і нападатиме теж ним. Ця мудрість відкрилася їй у тяжкі дні самотності й недуги, в хвилини, коли вже здавалося, що вмирає. Ожила, щоб боротися й перемагати. Усіх!» (2).

Боротися доводилося не тільки із розлюченими жінками гарему. У Роксолани були могутні вороги, як-от Ібрагім, який ревнував її до султана. Раніше проводив з володарем більше часу, а тепер його місце посіла ця дивна жінка. Не тільки візир, але й мати султана жадала поразки Хуррем, яка заволоділа серцем і думками її сина. Валіде була не з тих, хто легко відступав від задуманого. Тому й вирішила скористатися нагодою й покінчити з ненависною слов'янкою.