Роксолана

«Черкешенка одуріла від горя. Стільки втіхи давала своїм зграбним, округлим, пещеним тілом і своїми дітьми, яких народжувала легко, охоче й радісно, а тепер усе втратила за кілька днів і, хоч залишився живий трилітній султанський син Мустафа, відчувала: короткі роки її величання скінчилися без вороття» (2).

Але легко здаватися Махідевран не хотіла. Вони з валіде щось та намислять. Після розмови з нею розлютилася не на жарт. Почала погрожувати задушити своїми руками, не лякаючись ніякого гріха, ту слов'янську відьму. То були серйозні погрози, бо йшли від самого серця. Для початку Махідевран вирішила видряпати очі цій завжди усміхненій нахабі, вирвати золоте волосся, що зачарувало султана. Так і зробила. «Усією тяжкістю перегодованого свого тіла вдарила Махідевран знетямлену Хуррем, увіп'яла свої гострі нігті їй в лице, вчепилася у волосся» (2).

Хуррем могла відповісти, але не стала. Вона знала, що не завжди треба прямо давати відсіч. Коли євнух прийшов за нею, відповіла, що не піде до султана з таким обличчям. Назвала себе проданим м'ясом, яке не гоже показувати володарю. Усі вороги Хуррем зітхнули з полегшенням: нарешті настав кінець цій гордячці. Але сталося непередбачене: султан сам пішов до Хуррем. Тоді вона продемонструвала свої синці та подряпини Сулейману. Ніяких обвинувачень, ніяких сліз – лише мовчазний докір. Розгніваний султан наказав, щоб Махідевран постала перед його очима. Спитав, чи справді вона дозволила собі підняти руку на Хуррем. Жінка трималася гордо й не намагалася виправдовуватися. Сміючись, черкешенка вигукнула, що то тільки початок. «Бо вона, Махідевран, тільки вона може бути найпершою в служінні його величності, і всі жони, а найперше рабині, повинні їй поступатися і вважати своєю господинею» (2). Сулейман вислухав повну обурення промову й відчув, що більше не хоче бачити цю жінку ніколи.

Махідевран дістала страшне покарання: господар прогнав її геть! Залишок років вона мала провести в засланні, в забутті. З першої дружини, Весняної Троянди, вона перетворилася на вигнанницю. Світ відвернувся від неї, та й був він тепер для жінки ніби смерть чи гірше смерті. Бо що для неї світ, коли улюблений Сулейман не хоче більше бачити її, не хоче її кохання, коли він так образливо забув про все, що єднало їх ці роки. її покої віддані Хуррем, колишні служниці передані Роксолані.

Чари! Рудоволоса відьма! Саме так, бо немає іншої причини байдужості Сулеймана. Гарем завмер. Йому не потрібні докази того, що володаря отруїли, підпоїли. Не можуть покинуті жінки заспокоїтися й подивитися правді в очі: не врода, а розум, сила духу Хуррем вразили султана. Він звик до тупого поклоніння, а тут такий несподіваний характер, воля, упертість розуму. Захоплення падишаха було не одноденним.

Валіде не одразу відчула загрозу від маленької, майже прозорої, тонкої дівчинки. Мудрості жінки, що багато бачила на своєму віку, було завдано нечуваного удару. Шістнадцятирічна українка заволоділа її сином. Вона поводилася так, ніби їй «вже давно відкрилася мудрість людської неприступності, завдяки якій кожен може жити на світі, зберігаючи власну особистість. Ми існуємо лише доти, поки ми, з'єднуючись невпинно з усім, що нас оточує, водночас відокремлені від цього оболонкою свого тіла і неповторністю духу» (2). Протягом годин валіде спілкувалася з маленькою Хуррем, щоб зрозуміти цю дивовижну жінку. Задавала питання, читала книги, вірші, пильно придивлялася до усміхнених очей. Але на жодне своє питання не дістала відповіді. Хуррем сміялася, ховаючи тугу від всевидющого ока валіде, від головного євнуха, від усіх, хто може донести на неї султанові. Йому вона потрібна усміхнена, весела й безтурботна.

Дівчина зрозуміла, що влада, яку вона поволі отримує над султаном, не тішить її. Намагалася випестити в себе ненависть до цього головного з усіх грабіжників, робила це поступово день за днем, коли несподівано з жахом відчула, що ненависть до цього вже не чужого чоловіка перероджується в щось інше, схоже на прихильність. Страшно й подумати, Хуррем відчувала себе за крок до любові… любові до ворога, людини, з якою буде пов'язана до скону.

Немає більше рудоволосої Насті. У серці вже грала дивна музика, лунала вона й у голові й не давала можливості думати про щось, окрім несподіваного почуття до ще недавно чужого, ворожого чоловіка. Забула геть про все, підспівувала любові. Лунала мелодія про пристрасть, сильнішу від смерті. Й це вже не була ніжна, дівоча любов до Стефана. Це була любов жінки, що пізнала чоловіка. «Любов – любов – любов! Вона вже часом так кипить у нутрі, як лава у горі, хоч на схилах її ще все спокійне, і зеленіють полонини, і синіють, мов очі, тихі озера…» (10).

На світі залишилась Хуррем, душа якої поволі втрачала зв'язок з минулим, воно викреслювалося несподівано сильним почуттям. Вона ж полюбила свого ворога! Зрадила вона все, що відбувалося в її короткому житті. Але щось давало їй сили дивитися вперед. Відчуваючи горе і безнадію, вона намагалася не зламатися. Випробування несподівано стали для дівчини шляхом до вершин духу. «Коли переконалася Хуррем, що люди і Бог відцуралися від неї, що світ покинув її напризволяще і вона віддана лише власним силам, несподівано для неї самої відкрилася у ній така невпинна текучість духу, такі незнані можливості розуму, що навіть злякалася. Може, так само лякала вона своїх гаремних сторожів і саму валіде, зате султана здивувала й зачудувала аж так, що не міг уже відірватися від споглядання цієї дивовижної дівчини, в якій вміщувалося стільки несподіванок, стільки щедрих знань, що, здавалося б, їх нездатна була витримати людська природа!» (2).

Викликаючи невдоволення оточуючих, султан Сулейман чимдалі більше часу проводив з рудоволосою українкою. Він залишив без уваги наложниць, які услід за Махідевран негайно звинуватили суперницю в чаклунстві. Руде волосся, затьмарення розуму великого султана – досить серйозні доводи для звинувачення. Але Хуррем врятували дві обставини. По-перше, вона завагітніла, про що негайно розповіла султанові. Гордий Сулейман умить перетворився на радісного хлопчика, який одержав найжаданіший подарунок. Улюблена жінка подарує йому сина – султан не мав ніяких сумнівів. Поділився радістю з матір'ю. Валіде була, як завжди, стримана, але виказала задоволеність від почутого. З того дня падишах ставився до Хуррем з особливою увагою. Він ніколи раніш не поводився таким чином. Новий, незнаний султан міг бути самим собою тільки з улюбленою Хуррем й був щасливий тим.

Усе своє життя він був упевнений, що на світі не існує нічого важливішого, ціннішого за нього самого. Це відчуття дарувало самозадоволення, гарантувало недосяжність. Але ця дивовижна жінка так швидко, так легко переконала його в тому, що є речі важливіші за самовтіху. З кожним днем зростало переконання, що то вона. Тільки вона. «Була для нього знаряддям розкоші, заспокоєнням жадоби, забуттям і воскресінням… забував навіть про самого себе, визволявся від себе, знав тільки одне: без цієї жінки не зможе жити, без любові до неї, без її любові світ втратить усю свою принадливість» (2).

Настав час змін, про які не забувала нагадувати всезнаюча валіде. Придивлялася, прислухалася, натякала. Немов бачила всіх наскрізь й раніше за Хуррем довідалася про вагітність нової улюблениці сина. Ждану чи неждану свою вагітність Хуррем прийняла спокійно. Спочатку не розуміла змін, що відбувалися, а потім почала прислухатися до свого, мов чужого, тіла. У голові роїлися думки: це ж вона народить Сулейману спадкоємця, і його поява все змінить, геть усе! Дитя цього вона не хотіла, але прийняла покірливо, бо разом із вагітністю прийшла надія на вихід із рабства. Не було в її серці ніякого трепету. Мабуть, Сулейман зрадів більше, ніж вона – майбутня мати. Йому кортіло всьому світу розповісти про те, який подарунок невдовзі зробить йому ця маленька дівчина. Хотів, щоб знала мати, візири, гарем – він щасливий. Щастя воїна – особлива річ. Султан залишився вірним собі. Державні інтереси – найважливіше. Так було завжди, чи має змінитися зараз? Мрійник знову перетворився на суворого воїна. Володар трьох світів не міг залишатися вдома, втішатися з улюбленою жінкою, доки існував нескорений Родос – ненависне для османів місце. Пішов на нього з військом. Та крім духу завойовника в ньому клекотіло бажання довести всім, насамперед самому собі, що ця жінка не остаточно змінила його, що він був і залишається борцем за віру, великим продовжувачем справ предків, свого батька Селіма Грізного.

Це така чоловіча вдача – воювати, жити смертю та боєм. Завойовницькі справи відривали падишаха від його Хуррем. Він був далеко, але всім дав зрозуміти, що ця жінка для нього важить. Це зрозуміла і валіде. Султанська мати проводила з Настасею багато часу. Доки та не народила сина, вона все ще залишалась рабинею. Незвичайною, улюбленою, але рабинею, до якої все ще пильно придивлялася мати Сулеймана. Намагалася збагнути, що ж то за жінка, яка майже блискавично перетворила її сина на незнайомого досі чоловіка. І прозирнути, куди приведуть згодом такі зміни.

Вагітну Хуррем, яка тепер оселилася в покоях Махідевран, доглядали й оберігали від усього, що могло зашкодити дитині. Усі були впевнені, що буде хлопчик – майбутній султан. Валіде, бідолашні покинуті господарем молоді жінки, євнухи – всі ставилися до Хуррем як до улюбленої обраниці падишаха, ховаючи за посмішками люту заздрість, ненависть до рудоволосої чаклунки. Усе в неї відбулося, та й ще так швидко – носить під серцем дитя Сулеймана і вже не всміхається кожної хвилини, чимдалі частіше дивиться з викликом, гордістю. Вона ж і справді остаточно здолала свої страхи й почувалася краще. Змінювалося все: її фігура, думки, бажання. Іноді не розуміла саму себе, тоді знаходила спокій у навчанні. Щодалі глибше занурювалася в океан знань, отримуючи від цього особливе задоволення. Занепокоєна валіде переймалася, щоб науки бува не зашкодили дитині, але Хуррем лише всміхалася: її розум перейде до сина або дочки. Хіба це погано?

Похід Сулеймана на Родос був довгим. Більш як півроку воювало військо Османів до очікуваної перемоги, тисячі османів загинули в боях. Тим часом очікування наприкінці 1521 року завершилися появою у Хуррем хлопчика. «Десь за Брамою блаженства вдарив барабан на честь народження спадкоємця трону, вдарив гучно, радісно, піднесено, і прийшло знання ще одне – пов'язана тепер, злита навіки із Сулейманом. Дитя між ними, син – мов краплинка життя, і вже не розірвати, не відірвати, не розлити злитого» (2). Малюк народився кволим, весь час кричав. Щось боліло в нього всередині, й серце молодої матері завмирало. Не дозволила мамкам доглядати дитину. Сама годувала, сама повивала, тихенько, щоб ніхто не чув, співала рідні пісні. За тривогами та турботами забула, що в цьому місці ніщо не залишається поза увагою валіде. Ця жінка знайшла спосіб нагадати про походження жінки і її обв'язки перед султаном, якщо вона хоче залишити свої привілеї й турбується про майбутнє своїх дітей. Хуррем була не з тих, кому треба повторювати двічі.

З нагоди народження сина від Сулеймана прийшов урочистий фірман. Згідно з його змістом дитину було названо Мехмедом. Три тижні надходили подарунки для народженого сина султана та Хуррем. Крім безлічі коштовних подарунків одержала вона титул султанші Хасекі – тобто найдорожчої, найближчої для господаря.

Султанша Хуррем невдовзі відійшла від пологів, а материнство зробило її ще більш привабливою, жіночною. Біле личко потихеньку засмагало під сонячними променями. Найстарші, наймудріші мешканці сералю в один голос стверджували, що не було в цих стінах кращої і милішої жінки. «А падишах приходив до неї кожної днини по нарадах дивана. Постійно засідав до стола тільки з нею й відпочивав при ній душею. В сералю говорили, що цій жінці не відмовляє падишах нічого й дивиться крізь пальці навіть на чужі звичаї, які вона заводить в гаремі» (10).

Нещодавно незнана рабиня зрозуміла, які інтриги плетуть за її спиною. Не можна сказати, що її це не хвилювало, – тільки робила вигляд, що нічого не боїться і відчуває себе захищеною любов'ю Сулеймана. Ось у цьому, між іншим, вона справді не мала сумніву. Остаточно полонила вона серце великого володаря Османів. Але тепер Хуррем мала думати не тільки про себе, а й про свою дитину, про тих дітей, що ще народить Сулейману. Знала наступний крок, який повинна зробити. Відтягувала його, як могла, але нарешті зрозуміла, що відкладати не можна. І тоді, поспішаючи закріпити свій успіх, жінка прийняла рішення змінити віру: «Де мої діти, там і душа, – сказала Хуррем султанській матері, попросивши поставити її перед кадієм Стамбула в Айя-Софії. Підняла вказівний палець правої руки, палець визнання, і прийняла іслам» (2).

Це було ще одним кроком до мети: рабиня повинна стати старшою дружиною, а її син – спадкоємцем падишаха.

Жінка розуміла головне: доки це не станеться, її особисте становище постійно під загрозою. Будь-коли Сулейман міг захопитися новою вродливою наложницею й зробити її своєю дружиною. Про сина Махідевран Мустафу майбутня султанша вже думала як про перешкоду, але таку, що можна подолати. А поки «могутню руку мав той султан Османів, що залюбився у блідій чужинці з далекої країни, перед котрою незабаром затрясся весь сераль султанський, і ціла столиця, і вся могутня держава Османів, що простяглася на трьох частинах світу…» (10).