Роксолана

У полоні першої ночі

Від хвилювання та холоду не знала куди подітися, але мовчки йшла за своїм провідником. Раптом засміялася з переляку й опинилась перед султаном. Він напівлежав на великому ложі, на м'яких матрацах, покладених один на один, «лежав на простирадлах з тонкого полотна, з безліччю подушок, підкладених під боки, під плечі й під голову, все в барвах зелених – барвах Османів. Султан дивився на голу Настасю так невідривно, що вона помічала тільки його погляд і попервах навіть не збагнула, що на ньому немає його страхітливого тюрбана» (2). А потім глухо пролунав наказ, щоб віддала володарю його хустку. Знала, що це означає, тремтіла й ішла назустріч долі. З'єдналися, й не залишилося між ними місця для нещастя, бо життя на мить здалось прекрасним. Враження від того, що вже ніколи не буде колишньою Настею, збентежило, й душа стогнала.

Султан, звиклий до мовчазної покірливості, все ж був здивований тим, що дівчина виявилася зовсім не балакучою. Взагалі жіночим базіканням нехтував, але ця невільниця роздратувала його своїм мовчанням. Сулейман здивувався, що думає про такі дрібниці. Це просто одна ніч із новою жінкою – немає про що міркувати. Великий султан не міг дозволити, щоб жінка бачила його уві сні. Тому після утіх Настю вивели із султанських покоїв тими ж килимами, дерев'яними сходами. На цей раз вона вже не тремтіла й не відчувала холоду. Маленькій Хуррем було не до сміху, бо залишила в султанських покоях усміхнене рудоволосе дівча. Після першої ночі із Сулейманом Хуррем одержала окремий покій і коштовний подарунок від падишаха із скарбниці: великі рубінові сережки й рубіновий перстень – улюблені камені султана. Настя була занадто стомлена в ту ніч, щоб до кінця зрозуміти зміни, що прийшли до неї з першою ніччю з молодим султаном. Лише коли євнухи, з повагою вклоняючись, провели її до інших покоїв, уряджених коштовностями, сповненими ароматами лаванди, збагнула: тепер усе буде інакше. Й майбутнє залежить від того, яке враження від цієї ночі залишилося в Сулеймана. Стомлена дівчина заснула на перському дивані, а коли прокинулась, не одразу згадала, яким чином потрапила в цю розкіш. Спогади накрили її хвилею сорому. Отже, це сталося. Тепер вона – одна з жінок, які належать великому султанові. Впала на коліна й довго гаряче молилась. Уже не просила визволення, благала дати сили, мудрості, терпіння, щоб звикнути до нового життя, в якому робила лише перші кроки. Не плакала, стиснувши губи, намагалася зазирнути у свою душу, щоб переконатися: цієї ночі віддала лише тіло. Маленький хрестик на шиї – доказ тому.

Зв'язок із минулим, спогади про весілля, що не відбулося, віддалилися на недосяжну відстань, втрачали яскраві барви. «…Розлетівся вже ніжний запах її першої любові, яку відчувала до Стефана, помалу входить у її серце друга любов. Любов, котра хвилями зачинала сп'янювати її, дійсно як вино. Любов грішна, любов до невірного, який ставав їй все дорожчим» (10). Це відчуття викликало біль і радість одночасно. Але конче потребувала підтримки, й вона знайшла її в молитві. Молилася із щирістю невинної душі. Зверталася до Божої Матері, впевнена, що та почує й допоможе. Просила не волі й щастя, благала дати знак, щоб розуміти, як жити далі. Й відчула, як серце опанував спокій. Мабуть, то й була жадана відповідь: заспокоїтися, чекати й будувати майбутнє за покликом душі.

Не тільки Настя залишалася в полоні своїх думок. Сулейман не впізнавав себе. Державні справи непомітно відійшли на другий план, думками він весь час повертався до гарячої ночі із золотокосою невільницею. Кружляли, кружляли ці думки, не давали спокою, й зростало лише одне бажання – знову бачити цю дівчину, знову розмовляти з нею, обіймати, дарувати пристрасні пестощі. Він і гадки не мав, що таке буває. Жодна жінка не змогла з першої зустрічі так захопити його, полонити серце. Намагався відвернути від неї свої думки. Не міг. Немов зачарувала його маленька Хуррем. Усміхнене сміливе й горде рудоволосе диво – Сулейман сам не міг стриматися від теплої усмішки.

Образ молодої чужинки так і стояв перед його очима. Він не міг позбутися спогадів, від яких шалено билося серце. Вона така гарна, така ніжна, як щойно розкритий бутон троянди, а при спогаді про золотисте волосся у султана паморочилося в голові. Чимось Хуррем нагадувала йому матір. Ця думка особливо вразила Сулеймана. Усе потроху з'ясовувалося. Ось вона – причина. Ця дівчина дуже нагадує йому матір, яка оточила його піклуванням, яка завжди боїться за нього. В очах цих двох жінок він бачить спокій і довіру, твердість духу й несамовиту гордість.

«Здригнувся. Так, він ще не зустрічав у своїм житті жінки, котра більше нагадувала б йому його матір, ніж ця невільниця. Уже був певний, що вона, й тільки вона потрафить виступити супроти нього так само лагідно й так само твердо, як його мати, котра одинока говорила йому одверто правду в очі. А серед вічних підхлібств і подиву гостре слово матері було йому таке приємне, як разовий хліб голодному» (10). Відчував, що ця невільниця буде йому такою ж вірною, як рідна мати, такою ж розсудливою, щирою. Вона завжди буде йому цікавою, а це дуже важливо.

У серці молодого султана розцвітала друга міцна любов. Глибоко й невідворотно вразила його Хуррем. Ще й ще раз з'ясовував для себе, чим його зачепила та чужинка з далекої країни. Дивився на білий світ, а бачив лише біле личко, спокійне й розумне, великі бездонні очі. Він хоче зануритись у їх глибини й не знати більш інших задоволень, проблем, його бажання – зректися всього. Неможливі думки. Він, володар світу, не має права на таку лірику. Ніколи ще з його серцем не відбувалися такі швидкі зміни. Гаряча хвиля пристрасті накотилася на Сулеймана. Всемогутній султан перетворився на закоханого юнака, який мріяв про щастя з коханою. Він провів з нею ще одну ніч, потім наступну… Кожної ночі відкривав для себе нову Хуррем. Тепер вони багато розмовляли, але це були розмови на рівних. Дивна жінка не була схожа на жодну, що побувала в його покоях. Що найбільше його вразило: її зовнішність чи розум, неабияке знання Корану? Адже вона – християнка. Невільниця дивувала його точністю й доцільністю цитат, знала закон краще за багатьох мудреців ісламу. Так бодай здавалося йому…

Першою зміни в поведінці султана помітила Махідевран. Тривога оселилась у серці ще з тієї зустрічі в залі для прийому, але тепер було все вочевидь. До появи в гаремі Хуррем саме пишногруда черкешенка Махідевран була першою дружиною падишаха. Сам Сулейман мріяв про жінку, яка була б цікава не тільки в ліжку, «жінку, що могла б зрозуміти його і дорівнятися йому всюди і всюди зробити щасливим: за учтою і в бесіді, у постелі й у державних справах, які судилися йому в майбутті неминуче. Шукати такої жінки не міг і не вмів. Султани і їхні сини не шукають жінок. Це роблять за них інші» (2). Отож не випадково в гаремі Сулеймана з'явилася й Махідевран. Горда, несамовита, вона не розгубилася в першу зустріч із султаном. Була вона тоді зовсім молодою дівчиною. «Мала вона повестися тут гідно, не почуваючись жертвою, вразити свого повелителя не самою красою і незайманістю, а й природним розумом, багатством душі, що його, коли й не мала достатньо, повинна була здобути швидко, вміло й непомітно. Знала на те єдиний спосіб: гордість, ховаючись за яку можна досягти всього на світі» (2).

Вона народила своєму господарю чотирьох дітей. Це потім трьох з них забере чума, що хазяйнуватиме у Стамбулі, живим залишиться один-єдиний син Мустафа. Саме він вважатиметься спадкоємцем султана Сулеймана. Одуріла від горя мати зрозуміє, що часи любові до неї падишаха вже позаду, а для сина стають небезпечні роки або місяці, а доки треба було відвойовувати те, на що поласилася слов'янка.

Рудоволоса Хуррем зачарувала великого султана, бо він – чоловік, а те нахабне дівча знається на чоловічій слабкості. Серце Махідевран підказало, що думками її володар тепер дуже далеко, настільки, що рідкими стануть їх зустрічі, вона перестане бути його коханою дружиною. Махідевран відчула – молоде рудоволосе дівчисько, що завжди дивиться навколо усміхненими очима, виштовхне всіх із серця та думок володаря.

Спочатку султан спробував чинити опір почуттю, що зароджується в серці без його на те волі. Невже не має влади над собою? Саме до першої своєї жінки прийшов Сулейман, щоб звільнитися від думок про чарівну бліду дівчину. На якийсь час подіяли знайомі, гарячі пестощі несамовитої черкешенки. Ось воно – справжнє. У нього є все, щоб відчувати себе щасливим: віра, влада, імперія, слава, Махідевран, гарем. Не треба ускладнювати життя. Йому, володарю трьох світів, нема дозволу на те, на що має простий смертний. Сулейман намагався обдурити себе, але з кожним днем впадав у відвертий розпач.

Досить було ще раз побачити Хуррем, як почуття спалахнуло з новою силою. Враження було сильне: «її великі спокійні очі, й спокійне обличчя, і ціла постава. З очей видніла якась думка, що так оживляла її личко, як горючий камінь оживляв її турецький тюрбан. Молодий султан відчув інстинктом любові, що то нова думка відродила її та що довкруги тої думки збирається у неї все: кожна частинка її одягу і прикрас, кожний її рух і кожний напрям, усі її почування й гадки. «Чи се, може, початок любові, любові до мене?» – подумав на хвильку, і дрож перейшла його тілом» (2). Ніколи раніш його не хвилювало ставлення жінки до нього. Поняття кохання без взаємності не існувало, а тепер йому хотілося, щоб ця дивовижна жінка несамовито закохалася в нього. Вона повинна покохати його й розпрощатися зі своїм Богом. Або навпаки – розпрощатися зі своєю вірою, а потім полюбити його. Може, в цьому справа? Неважливо. Тільки доки це не станеться, не відкриється йому неземне блаженство. А поки він відчував, як любов робить його сильним і незахищеним водночас, ніби кров розносила по тілу велич та безмежну радість, таку ж безмежну, як його володіння.

Про них Сулейман ні на мить не забував, тому без вагань виступив в похід на Белград. У ці дні намагався не думати про маленьку Хуррем та її пестощі, бо воїн не може думати про жінку в часи жорстоких битв. У серпні 1521 року повертався до Стамбула «без війська, йшов швидко, з короткими ночівлями й перепочинками. Сімдесят п'ять днів треба було йому, щоб дійти від Стамбула до Белграда, тридцять днів витратив на здобуття міста і ще тридцять один день повертався назад до столиці» (2), в одному сербському селі дістав звістку про смерть наймолодшого сина Мурада. Не хотів нікого бачити, сумував. У Стамбул увійшов тихо, без пишноти, але маленький Мурад став першим, кого втратив султан в ту страшну пору. Смерть нещадна до всіх, і до малих, ні в чому не винних дітей володаря трьох світів так само. За кілька днів померла його донька, ще не отримавши імені, а вслід за нею – султанський син Мехмед. Три смерті забрали у Сулеймана залишки любові до Махідевран. Віруючи, що на все воля Аллаха, ушанував його. Коли невтішна мати забажала побачення із султаном, відповів жорсткою відмовою: він більше не хотів її бачити.

Тільки одна жінка викликала в падишаха палке бажання, допомагала забути нещодавні втрати. Лише з Хуррем він знаходив спокій. Настрої молодого султана швидко стали відомі в стінах гарему. Болюча пристрасть Сулеймана не залишила нікого байдужим. Здивований, шокований гарем гудів, як розтривожений бджолиний вулик. Чекав він великого лиха від тих неочікуваних змін. «Та занепокоєні були не тільки мешканці султанського гарему, але й усі візири, кадіяскери, дефтердари й ніішандші… Вони нюхом східних людей чули, що наближаються якісь великі зміни в житті цісарського двору» (10). Те, що відбувалося, лежало поза межами розуміння. Неочікуване підвищення Хуррем викликало заздрість, злість, бажання помсти за втрачений спокій та порядок. Подарунки султана дівчині були справді царські. Пішла чутка, що серцем володаря заволоділа християнська собака.

Звичайно, Хуррем дізналася про це, але вирішила не ображатися. Як сказано: «Любіть ворогів своїх. Чиніть добре тим, хто ненавидить вас». Тим, що не виказувала відвертого опору, накликала ще більшу потаємну лють гаремних жінок. Заздрили вони їй чорною заздрістю, але не знали, що в її серці не менше болю, ніж у палаючому від любові серці султана Сулеймана. «Бідна невольниця з далекої країни в болючій думці своїй назавше міняла свою любов до Бога на хресті – за любов до людини, за скарби світа сього, за звання султанки, за владу на землі…» (10). Жінкам було незрозуміло невтручання валіде та мовчання Махідевран. А трапилося те, що мати султана лише очікувала на слушний час, щоб втрутитися. Вирішила, що ждати більше не треба, й покликала до себе колишню улюбленицю Сулеймана.