Роксолана

Різні погляди на одну особистість

За сорок років шлюбу Роксолана зробила майже неможливе. Вона була першою жінкою, яку допустили на політичні зібрання, а її син Селім став спадкоємцем. Його шлях до трону був кривавим, але такі були закони, такий був час. Своєї мети найчастіше доводилося досягати ціною багатьох життів. На жаль, усі сили, витрачені султаншею заради царювання свого улюбленця, були марними – він пиячив і в історії залишився Селімом П'яним. Царював Селім вісім років – з 1566-го по 1574-й. Академік Кримський охарактеризував його як «виродка-алкоголіка і жорстокого деспота. Правління його пішло на шкоду Туреччині, саме з Селіма почався занепад імперії османів». За часи правління було втрачено контроль над Середземним морем, програно битву при Лепанто. Онук Роксолани Мурад Третій теж нічим не уславився. З Роксолани розпочався період, який називається «правлінням привілейованих жінок». До речі, ще двічі султани Османської імперії (Сулейман II та Ібрагім І), вже у XVII столітті, брали шлюб з українками. Одна з них, Хатідже Турхан Султан, була матір'ю султана Мегмеда IV і відома тим, що збудувала у Стамбулі біля Галатського мосту велику мечеть Йені Джамі.

Таким є один із поглядів на історію дівчини з Рогатина, яка згодом стала символом незламності, мудрості. В Україні вперше написав про неї в 1924 році Кримський. Про неї писали італійські дипломати, що були при турецькому дворі, Вольтер. Роксолана може викликати і симпатію, і антипатію, втім, очевидним є те, що вона особистість дуже сильна, а її життєвий шлях уже протягом кількох століть викликає невщухаючі суперечки. Хтось має її за героїню, хтось – за зрадницю, але і ті, й інші не намагаються викреслити цю загадкову жінку із світової історії, бо без Роксолани вона була б неповною.

У Туреччині є склеп великої Хасекі, що стоїть поряд зі склепом Сулеймана. Що це, як не шана й слава? Як звичайна дівчина із села змогла досягнути такого положення? Сучасні жителі Туреччини ображаються, коли про Роксолану говорять не як про турчанку. Мало хто серед них знає, що насправді вона була українкою Настею Лісовською. На надгробку в кам'яній усипальниці Роксолани, єдиної султанші в тисячолітній історії могутньої Османської імперії, взагалі єдиної в усій історії цієї землі жінки, яка удостоєна такої честі, цього не вказано, там зазначено: «Хуррем Султан».

«Чотириста років стоїть ця гробниця. Усередині під високим куполом Сулейман звелів вирізьбити алебастрові розети й прикрасити кожну з них безцінним смарагдом, улюбленим самоцвітом Роксолани. Коли помер Сулейман, його гробницю так само прикрасили смарагдами, забувши, що його улюбленим каменем був рубін» (2). Уже немає тих смарагдів, а гробниці стоять.

Важко сказати, слід чи ні українським жінкам пишатися нею, ставити її собі за життєвий приклад. У кожної жінки свої ідеали, своя уява про щастя. Те, що відбувалося з Роксоланою в ті давні часи, зовсім не перетинається з сучасними проблемами й нормами моралі. Вона діяла жорстоко і підступно, бо інакше її життя було б зовсім коротким та нікчемним. Вона захищала себе, пізніше – себе і спадкоємця. З погляду тієї епохи це був спосіб виживання й самозбереження.

Щодо впливу Роксолани на султана та її допомогу Україні було чимало дискусій. З одного боку, відомо, що з певного періоду султанша мала неабиякий вплив на свого чоловіка. Разом вони вирішували важливі проблеми історичного розвитку імперії. Окрім того, весь час, доки Сулейман був у походах, саме Хуррем керувала державою. Робила вона це успішно. Змогла заручитися підтримкою яничар, бо підвищувала їм платню, будувала нові казарми. Щоб поповнити спустошену після численних воєнних походів казну, саме Роксолана дозволила відкрити винні лавки у кварталах, де жили християни, та в портових районах Стамбула – попри те, що вживання вина було заборонено Кораном.

За наказом Роксолани поглибили бухту Золотий Ріг й побудували нові причали у Галаці. Сюди почали приходити кораблі з різноманітним товаром з усього світу. Досі існують засновані нею мечеті й ринки, будинки для літніх людей та лікарні. Очевидно, що діяльність великої Хасекі передусім була спрямована на розвиток Османської імперії.

Чи допомагала Роксолана рідній Україні? Щодо цього джерела дуже суперечливі. За деякими – вимушено прийнявши віру й турецькі звичаї, Анастасія Лісовська не зреклась свого походження. Перша володарка Туреччини не забувала про татарську загрозу для України, яка вимагала негайної відсічі. Йдеться про те, що Роксолана змогла відмовити Сулеймана від войовничих намірів стосовно своєї історичної Батьківщини. «…Хіба це не подвиг переконати султана і його уряд утриматися не лише від походів на Україну, а навіть і від думок про них?» – ставить риторичне запитання Юрій Колесниченко в своїй розповіді «Султанка з Рогатина».

Спокій в Україні зменшував шанси московського напору на південь, якого боялася Польща. Сулейман був далекозорим правителем. Султан і його оточення, приділяючи увагу політичній обстановці, добре розуміли, що експансія Москви на південь ставала очевидною. Утім, перший наступ Туреччини вийшов від сина Роксолани, Селіма II. Його візир, геніальний Соколлі, спрямував удар від Астрахані й Азовського моря. План поєднати канал Волги й Дону з Каспієм мав перепинити Москві дорогу на південь. Смерть старого візира не дала здійснитися його намірам. Зате спокій в Україні сприяв новій силі – Запорозькій Січі.

Проте Михайло Грушевський подає інші факти: за час правління Сулеймана татари (фактично ними керували турки) здійснили тридцять вісім (по одному щороку) жорстоких набігів, чинили розправи, забирали велику кількість полонених. Під час одного з таких походів вони зруйнували Запорозьку Січ й змусили козаків шукати порятунку в Івана Грозного.

Тож вплив султанші на свого чоловіка мав, напевно, інший характер. Це була її особиста боротьба за гідне життя, якщо воно могло бути таким у ті часи, у тій державі. Спочатку боротьба лише за себе, а потім – за майбутнє дітей. Шлях цієї, безперечно, неординарної жінки – її особиста гордість і досягнення. Важко в цьому контексті говорити про гордість національну. Бо тоді треба вказувати на факти, що свідчать про зусилля, спрямовані на звільнення своїх співвітчизників, про запобігання набігам татар, знайти приклади піклування про батьківщину. Чітких свідчень про таке ставлення Роксолани до України немає. Отже, складно говорити про вплив султанші на події в Україні. Має право на існування думка, що ця жінка символізує скоріше той занепад, у якому перебувала її батьківщина в той час, коли вона жила. До того ж, Роксолана втратила християнську віру й прийняла іслам. До кінця життя розмовляла не тільки турецькою, а й тогочасною давньоукраїнською мовою, та не слід забувати й того, що нею говорили і яничари. Кобзарі теж співали в Константинополі про те, яке славне яничарське життя.

Один із поглядів на постать та роль в історії Роксолани базується на підході до трактовки її образу з точки зору тендерних досліджень. Відчуваючи відсутність можливості створити новий міф про силу й жіночність в одній особі, сучасний світ звернувся до раніше створених образів, що мають безумовні знакові риси. «У число таких «нових-старих» символів епохи увійшли реальні, але в той же час літературні жінки, серед яких особливою й унікальною постає саме Роксолана. Цей образ широко відомий пересічним громадянам, він і без подробиць біографії, поза контекстом соціальної й історичної значущості був сприйнятий масовою свідомістю як образ «видатної представниці українського народу» ще за радянських часів» (4).

У радянське життя він увійшов завдяки роману Павла Загребельного. Цей твір викликає неабияку цікавість і нині. Цікавість та суперечки, метою яких є встановлення історичної справедливості щодо Роксолани та її ролі в історії. Доля Насті Лісовської була сприйнята багатьма як доля українського народу, а страждання й боротьба Роксолани – як страждання й боротьба за гідність України. «Чи було використання жіночого як національного свідомою стратегією автора – сказати важко. Особистість завжди залишається в тій або іншій мірі непізнаною і, ймовірно, непізнаваною» (4).

Роксолана та її способи виживання описуються з точки зору національного патріотизму, хоча очевидно, що в її вчинках багато передусім жіночого. її волевиявлення базується на жіночому, материнському, сімейному, що, зрозуміло, не може бути сприйнято в політичному контексті. «Однак і культ страждання за батьківщину, за батьківщиною і поза батьківщиною навряд чи можна вважати реально жіночим символізмом, хіба що таке яскраво виражене страждання в логіці патріархальної традиції не до особи чоловіку. Напевно, можна констатувати, що у 80-ті роки міф Роксолани не був сприйнятий як жіночий міф. Він був сприйнятий як міф національний» (4). Ось така точка зору, яка має право на існування, але може бути спростована чи підтримана залежно від того, наскільки переконливо вона прозвучала для кожного.

Така визначна особистість, як Роксолана, не може не викликати зовсім протилежних поглядів. Це цілком природно, і це й підсилює інтерес до відомої фігури. Ми потрапляємо у світ уявлень, фантазій, щільно переплетених з історичними фактами. Окрім тілесної краси, деякі історики беруться домірковувати про її особливий і підступний розум, за допомогою якого Роксолана змогла безпосередньо впливати на султана і на ситуацію в політичному житті Туреччини першої третини XVI століття.

Історики стверджують, що Роксолана не обмежувалася впливом на свого могутнього чоловіка. Є зафіксовані факти про те, що вона листувалася з правителями сусідніх держав (Польщі, Венеції, Персії). У такий спосіб вона спромоглася не тільки свого визнання як жінки, але й як особистості, що для мусульманських країн – факт неймовірний.

Народивши сина і виховавши його, Роксолана шляхом інтриг і змов зробила його спадкоємцем престолу, хоча у султана він був не єдиним сином. На жаль, цей султан не виправдав сподівань своєї матері, у народі за ним закріпилася назва Селім II П'яний.

Багато істориків підносять Роксолану до неймовірних висот, приписуючи їй протегування ренесансним напрямкам у турецькому мистецтві, добродійність. Дехто стверджує, що й сама Роксолана писала вірші, вела щось на зразок щоденника, що в неї були неабиякі музичні здібності і це допомагало чарувати оточення. Є джерела, із яких образ цієї жінки постає нереально вишуканим. Та слід згадати й те, що в Туреччині було кілька аналогічних історій. Трохи пізніше турки захопили венеційську дівчину із родини Баффо; було у Венеції кілька родин, які ділили там владу, – Марозіне і Баффо. Дівчина пливла до свого батька, який був губернатором острова Корфу. Турецькі пірати взяли її в полон і відіслали султану Мурату III, який, до речі, був онуком Роксолани. Вона мала неабиякий вплив на султана, а через нього – на турецьку систему політичної влади. Вона також забезпечила свого сина престолом. Венеціанцям непогано жилося при ній. Дівчину звали Сафіет. Вона дійсно іноді відводила удар турків від Венеції і більше орієнтувала їх агресію на Германську імперію, на територію Австрії. У XVIII столітті впіймали одну французьку дівчину, яка теж стала султаншею. Після сина Роксолани, якого звали Сулейман II П'яний (до речі, після Роксолани турецькі султани стали надто причащатися до алкогольних напоїв), спилася вся династія. Поступово імперія почала занепадати.

Цікавим є погляд на життєвий шлях відомої жінки, української письменниці Оксани Забужко. Вона досить стримано оцінює вплив Роксолани на історичні події, хоча називає її видатною особистістю. Забужко наголошує на жорстокості Роксоланиної поведінки. Не заперечуючи певної політичної кар'єри колишньої рабині, письменниця називає її не меншою ніж Катерина Медичі інтриганкою. Сумнівний комплімент, втім цей факт вказує на неабиякі таланти Роксолани в майстерності ведення тонкої політичної гри (5).

Не залишилась осторонь від дискусій про славетну галичанку ще одна відома сучасна жінка Оксана Білозір. «…Ми не навчені культивувати особистостей. З'явиться в Україні цікавий політик, письменник, художник, громадський діяч, перше, що ми робимо, – ми його критикуємо. Зрозуміло, що нема нічого досконалого, але апріорі ми повинні поважно ставитися до тих, хто створює культурний чи суспільний продукт для України. Ця проблема лежить у витоках нашої історії. Роксолана – перша жінка і, я думаю, остання, яка похована у мечеті. Друге, Роксолана – жінка, яка де-факто керувала Османською імперією. І третє, це жінка, яка мала настільки велике почуття власної гідності, як представниця свого, українського народу, що хоч уже минуло 500 років з дня її народження, але європейці до сих пір українок-білявок називають роксоланами. Це сильна історична постать, якою ми повинні пишатися і якій повинні поклонятися», – сказала вона в одному із своїх інтерв'ю.

Такі протилежні думки – доказ глибинності й неоднозначності такої особистості, як Роксолана. Одна з них стосується політичної кар'єри, реформаторської поведінки Анастасїї Лісовської. Мовляв, уся її блискуча політична, культурна, просвітницька діяльність була спрямована на розвиток Османської держави, на зміцнення позицій ісламу. А значить, у нову історичну свідомість Роксолана ніяк не може увійти в образі української героїні (можливо, якби Анастасія Лісовська загинула від рук султана або змовників, встигнувши перед цим підписати який-небудь акт про передачу Стамбула українським козакам, то в цьому разі тиражування її старого-нового образу набуло б рис незаперечної святості. Але вона вижила, вона була успішною, і це означає, що її не треба включати до цілком позитивного пантеону «справжніх героїв»). Тож, продовжуючи розчулюватися стійкістю української жінки Роксолани в ході промоушн-кампанії зі зйомок першого українського серіалу, а також після його виходу, редакційна колегія, колектив укладачів Інституту гуманітарних досліджень і Союзу жінок України, що працював над створенням першого в історії держави біографічного енциклопедичного словника «Жінки України», не знайшли за потрібне включити Анастасію Лісовську до числа своїх героїнь. Вона не вписалася в критерій, позиціонований у роботі як основний: «основним критерієм відбору був особистісний внесок жінки в певну сферу життя країни, її суспільний імідж, зокрема її трудові досягнення, представництво в державних органах влади, звання, державні нагороди…» (4).

Утім, у «Біографічному енциклопедичному словнику» є статті, присвячені, скажімо, Ганні Ярославні – дружині французького короля Генріха І Капета, Євпраксії – дружині німецького імператора Генріха IV, Єлизаветі Ярославні – дружині норвезького короля Гаральда III, а після данського короля Свена II і навіть напівлегендарній сестрі фундаторів Києва Кия, Щека і Хорива – Либіді (8, с 13, 139, 141, 249).

Власне кажучи, Україна тих часів – це маленька країна, а Туреччина – в минулому величезна імперія з володіннями в Африці, Азії, Європі, на трьох континентах. Історія Туреччини багатогранна, тож Роксолана – один із її епізодів. Звичайно, турки не забувають про неї, але слід пам'ятати, що в турків був цілий період, коли султанші верховодили над султанами. Це так зване «правління привілейованих жінок», друга половина XVI й перша половина XVII століття.

Можна впасти в оману небезпечної ілюзії «всепереможної сили» української жінки на полі битви із завоювання «заморського принца» (в цьому сенсі навряд чи доводиться дивуватися тому, що, за даними Українського центру із запобігання торгівлі жінками La-Strada, щорічно 400 тисяч жінок України потрапляють за межі країни і там їх втягують у нелегальну проституцію). У цьому контексті риторичними залишаються запитання: чим пишається влада, називаючи українських жінок «нашими Роксоланами», і якими саме «Роксоланами» пишається народ? (4).

Отже, існує погляд на Роксолану як гордість України і протилежний – за яким ця жінка не може вважатися символом українського духу, української жіночності. Багато людей вірять у красивий міф про загадкову жінку. Чому? Може, це спроба ототожнювати себе з подібними героїнями й вийти з полону особистих психологічних, фінансових, фізичних проблем. Проста сільська дівчина дійшла до величі султанші. Стати всім, не маючи нічого, – мрія багатьох. Для багатьох шлях Роксолани – надія на можливі зміни на краще.

Сказати, що міфи – це погано, не можна. Адже кожен із них вказує на те, чого нам бракує, а значить, демонструє те, до чого слід прямувати. Багато міфів чи героїв мають певні цінності, те, чого людям бракує в той чи інший історичний період. Жанна д'Арк – це самопожертва, Штірліц – вірність, Зоя Космодем'янська – стійкість, Роксолана… Для когось це національна гордість, а комусь її методи здаються занадто жорстокими. У будь-якому разі, якщо й вимірювати роль особистості в історії, то це слід робити з урахуванням того часу, а не сучасності, й дивитися на вчинки слід очима XVI, а не XXI століття. Історія ніколи не ставить крапку. Фахівці та пересічні люди, залежно від свого світосприйняття, самі ставлять знак оклику чи знак питання. Кожен сам з'ясовує для себе, хто гідний називатися гордістю країни і які мають бути для цього критерії. Тому ставимо трикрапку для роздумів… (9).