Російські казки

Два Морози

Гуляли в чистім полі два Морози, два рідні брати, з ноги на ногу перескакували, рука об руку поляскували.

Каже один Мороз іншому:

— Братику Морозе — Червоний носе! Як би нам потішитися — людей поморозити?

Відповідає йому другий:

— Братику Морозе — Синій носе! Якщо людей морозити — то не в чистім полі нам гуляти. Поле все снігом замело, всі дороги занесло; ніхто не пройде, не проїде. Побіжімо краще до чистого бору! Там хоч і менше простору, зате забави буде більше. Ні-ні, та й стрінеться хтось дорогою.

Сказали — зробили. Побігли два Морози — два рідні брати в чистий бір.

Біжать, дорогою тішаться: з ноги на ногу перескакують, по ялинках, по сосенках постукують. Старий бір тріщить, молодий сосняк порипує. По пухкому снігу пробіжать — кора крижана; билинка з-під снігу виглядає — дмухнуть, наче бісером її обнижуть.

Зачули вони з одного боку дзвоник, а з іншого — бубонець: із дзвоником пан їде, із бубонцем — мужик.

Стали Морози раду радити, кому за ким бігти, кому кого морозити.

Мороз — Синій ніс, що молодший був, каже:

— Мені краще за мужиком погнатися. Його швидше дійму: кожушанка стара, латана, шапка драна, на ногах, окрім лаптів благеньких, нічого. Він же, певно, по дрова їде… А ти вже, братику, як сильніший за мене, за паном біжи. Бачиш, на ньому шуба ведмежа, шапка лисича, чоботи вовчі. Де вже мені за ним! Не подужаю.

Мороз — Червоний ніс тільки підсміюється.

— Молодий ти ще, — каже, — братику!.. Та хай уже по-твоєму. Біжи за мужиком, а я побіжу за паном. Як зійдемося під вечір, дізнаємось, кому була легка робота, а кому важка. А поки бувай!

— Бувай, братику!

Свиснули, клацнули, побігли.

Тільки-но сонце сіло, зійшлися вони знову в чистім полі. Питають один в одного:

— Що?

— Та ось, гадаю, намаявся ти, братику, з паном, — каже молодший, — а нічого, видно з того не вийшло. Де вже було його пройняти!

Старший знай підсміюється.

— Ех, — каже, — братику Морозе — Синій носе, молодий ти та зелений. Я його так пошанував, що він буде годину грітися — не відігріється.

— А як же шуба, та шапка, та чоботи?

— Не допомогли. Заліз я йому і в шубу, і в шапку, і в чоботи та як почав морозити!.. А він труситься, цокотить та кутається, думає: дай-но я жодним суглобом не ворушитиму, мо,’ мене тут мороз не здолає. Та ба! Мені того й треба було. Як узявся я за нього — ледве живого із саней у місті випустив. Ну, а ти що зі своїм мужиком зробив?

— Ет, братику Морозе — Червоний носе! Поганий ти зі мною жарт пожартував, що вчасно не напоумив. Думав — заморожу мужика, а вийшло — він нам’яв мені боки.

— Як так?

— Та ось як. Їхав він, ти сам бачив, дрова рубати. Дорогою почав був я його проймати; тільки він усе не боїться — ще й лається: «Такий, — каже, — сякий цей мороз!». Зовсім гірко стало; почав я його сильніше щипати й колоти. Тільки ненадовго була мені ця забава. Приїхав він на місце, виліз із саней, узявся за сокиру. Я ж думаю: «Тут я його і зламаю». Заліз до нього під кожушанку, давай його кусати. А він сокирою махає, тільки друзки летять. Почав піт його обливати. Бачу: кепсько — не всидіти мені під кожушанкою. Під кінець навіть пара від нього пішла. Я — швидше навтьоки. Думаю: «Що робити?». А мужик усе працює і працює. Як мерзнути, а йому жарко стало. Дивлюся — скидає з себе кожушанку. Зрадів я. «Зажди ж, — кажу, — ось я себе покажу». Кожушанка вся мокрісінька. Я в неї — заліз усюди, заморозив так, що вона скам’яніла. Надінь тепер, спробуй! Як закінчив мужик свою роботу та пішов по кожушанку, в мене серце затремтіло: от потішуся! Подивився мужик і давай мене лаяти — всі слова перебрав, що й гірше немає. «Лайся, — думаю собі, — лайся! А мене не виженеш!» Та він лайкою не вдовольнився. Вибрав колоду що довшу й сучкуватішу та ну по кожушанці бити! По кожушанці б’є, а мене все лає. Мені би тікати хутчій, та вже дуже я у вовні застряг — виборсатись не можу. А він молотить, а він молотить! Насилу я втік. Думав, кісток не зберу. Досі боки ниють. Зарікся я мужиків морозити.

— Отож-бо й воно!