Жили собі дід і баба. У них було троє синів — двоє старших розумом зажили слави, а молодшого всі дурником називали. Старших баба любила — вдягала чисто, годувала смачно. А молодший у драній сорочці ходив, чорну скоринку жував.
— Йому, дурнику, все одно: він нічого не мислить, нічого не розуміє!
Якось дійшла до того села новина: хто збудує цареві корабель, щоб і морем ходив, і понад хмарами літав, за того цар свою дочку віддасть. Вирішили старші брати спробувати щастя.
— Відпустіть нас, батьку й ненько! Мо’, котрийсь із нас царевим зятем стане!
Зібрала мати старших синів, напекла їм у дорогу пирогів білих, насмажила-наварила курятини й гусятини:
— Ідіть, синочки!
Пішли брати до лісу, стали дерева рубати й пиляти. Багато нарубали-напиляли. А що далі робити — не знають. Стали вони сперечатись і лаятись, тільки й дивись, що один одному в чуба вчепляться.
Підійшов до них якийсь дідок і питає:
— Через що, парубки, сваритесь? Може, і я вам яке слово на користь скажу?
Накинулись обидва брати на старого — слухати його не стали, поганими словами облаяли і геть прогнали. Пішов дідок.
Посварилися брати ще, з’їли всі свої запаси, що їм мати дала, і повернулися додому ні з чим… Як прийшли вони, почав молодший проситися:
— Відпустіть тепер мене!
Стали мати й батько його відмовляти:
— Куди тобі, дурню, — тебе вовки дорогою з’їдять!
А дурень усе своє править:
— Відпýстите — піду, і не відпýстите — піду!
Бачать батько й мати — ніяк його не переспориш. Дали йому в дорогу окраєць чорного сухого хліба і випровадили з дому.
Взяв дурник із собою сокиру і вирушив до лісу. Ходив-ходив по лісу і вгледів високу сосну — верхівкою хмар сягає, а обхопити її можна хіба втрьох.
Зрубав він сосну, почав од гілок очищати. Підійшов до нього дідок.
— Здрастуй, — каже, — синку!
— Здрастуйте, дідусю!
— Що це ти, синку, робиш, навіщо таке велике дерево зрубав?
— Та ось, дідусю, цар обіцяв віддати свою дочку заміж за того, хто йому летючий корабель збудує, я й будую.
— А хіба ти зможеш такий корабель змайструвати? Це діло непросте, певно, й не впораєшся.
— Просте не просте, а спробувати треба: мо’, впораюсь. Ось і ви до речі підійшли: старі люди досвідчені, багато знають. Може, ви мені щось і порадите.
Дідок каже:
— Ну, коли просиш поради, слухай: візьми свою сокиру і обтеши цю сосну з боків. Ось так!
І показав, як треба обтесувати.
Послухав хлопець старого — обтесав сосну так, як той показав. Обтесує він, дивується: сокира сама так і ходить, так і ходить!
— Тепер, — каже дідок, — оброби сосну з кінців. Ось так і ось так!
Дурник дідові слова повз вуха не пропускає: як старий показує, так він і робить. Закінчив роботу, дід похвалив його і каже:
— Ну, тепер не гріх відпочити і підживитися трохи.
— Ех, дідусю, — каже дурник, — для мене їжа знайдеться. Оцей окраєць черствий. А вас же чим пригостити? Ви, певно, і не вгризете мого гостинця.
— Ану, синку, — каже дідок, — дай-но свій окраєць!
Дурник подав йому окраєць. Дідок узяв його в руки, подивився, помацав і каже:
— Не такий уже й черствий твій окраєць!
І подав його дурнику. Взяв дурник окраєць — очам своїм не вірить: перетворився окраєць на м’який білий коровай.
Як поїли, старий і каже:
— Ну, тепер будемо вітрила чіпляти.
І дістав з-за пазухи відріз полотна. Дід показує, дурник старається, на совість усе робить — і вітрила поставлені.
— Сідай тепер у свій корабель, — каже дід, — і лети, куди тобі треба. Та дивись, пам’ятай мій наказ: дорогою бери у свій корабель усякого, кого зустрінеш!
Тут вони і попрощались. Старий своєю дорогою пішов, а дурник на свій корабель сів, вітрила розправив. Надулись вітрила, піднявся корабель у небо, полетів швидше сокола. Летить трохи нижче хмар ходячих, трохи вище лісів стоячих…
Летів-летів дурник і бачить: лежить на дорозі чоловік — вухом до сирої землі припав. Спустився він і каже:
— Здрастуйте, дядечку!
— Здоров, парубче!
— Що це ви робите?
— Слухаю я, що на тому кінці землі діється.
— А що ж там діється, дядечку?
— Співають-заливаються там пташки голосисті, одна від одної краще!
— Який же ви слуховитий! Сідайте до мене в корабель, полетимо разом.
Слухайло не став відмовлятися, сів на корабель, і полетіли вони далі.
Летіли-летіли, бачать: стрибає чоловік на одній нозі, а друга до вуха прив’язана.
— Здрастуйте, дядечку!
— Здоров, парубче!
— Чого це ви на одній нозі стрибаєте?
— Та якщо я другу ногу одв’яжу, то за три кроки весь світ переступлю!
— Он який ви прудкий! Сідайте до нас.
Скороходець відмовлятися не став, заліз у корабель, і полетіли вони далі. Багато чи мало пролетіли, дивляться: стоїть чоловік із рушницею, приціляється. А в що налучається — хтозна.
— Здрастуйте, дядечку! В кого ви приціляєтесь — ні звіра, ні птаха не видно?
— Ич, які ви! Та я й не стану близько стріляти. Приціляюся я в тетерука, що сидить на дереві миль за тисячу звідси. Отака стрільба мені до душі!
— Сідайте з нами, полетимо разом!
Сів і Стрілько, і полетіли всі вони далі. Летіли вони, летіли і бачать: іде чоловік, несе на спині величезний лантух хліба.
— Здрастуйте, дядечку! Куди йдете?
— Іду роздобути собі хліба на обід.
— Навіщо ж вам іще хліб? У вас і так повний мішок!
— Та що тут! Цього хліба мені на один зуб. А щоб насититись, мені треба у сто разів більше!
— Он як! Сідайте до нас у корабель, полетимо разом.
Сів і Ненажера в корабель, полетіли вони далі. Над лісами летять, над полями летять, над річками летять, над селами й хуторами летять. Дивляться: ходить чоловік біля великого озера, головою хитає.
— Здрастуйте, дядечку! Що це ви шукаєте?
— Пити хочу, от і шукаю, де б напитися.
— Так перед вами ж ціле озеро! Пийте, скільки влізе!
— Цієї води мені на один ковток.
Здивувався дурник, здивувалися його товариші й кажуть:
— Не горюй, знайдеться і для тебе вода. Сідай із нами на корабель, полетимо далеко, буде тобі багато води!
Випивайло сів на корабель, і полетіли вони далі. Скільки летіли — невідомо, аж бачать: іде чоловік до лісу, а за плечима в нього в’язка хмизу.
— Здрастуйте, дядечку! Скажіть нам: навіщо ви в ліс хмиз тягнете?
— А це не простий хмиз. Коли розкидати його, враз ціле військо з’явиться.
— Сідайте, дядьку, з нами!
І цей сів до них. Полетіли вони далі.
Летіли-летіли, дивляться: іде дід, несе околот соломи.
— Здрастуйте, дідусю, сива голівонько! Куди це ви солому несете?
— В село.
— А хіба в селі соломи нема?
— Соломи багато, а такої нема.
— А яка ж вона у вас?
— А от яка: розкидаєш її спекотним літом — враз стане холодно: сніг випаде, мороз затріщить.
— Коли так, ваша правда: в селі такої соломи не знайдеш. Сідайте з нами!
Холодило заліз зі своїм кулем у корабель, і полетіли вони далі.
Летіли вони, летіли і прилетіли до царського палацу. Цар саме обідав. Побачив він летючий корабель і послав своїх слуг:
— Ідіть запитайте, хто на тому кораблі прилетів — які заморські царевичі та королевичі?
Слуги побігли до корабля і бачать — сидять у кораблі прості мужики. Не стали царські слуги й питати, хто вони такі й звідки прилетіли. Повернулись і доповіли царю:
— Так і так! Нема на кораблі жодного царевича, нема й королевича, а все чорна кістка — мужики прості. Що накажете з ними робити?
«За простого мужика нам доньку віддавати негоже, — думає цар. — Треба від таких женихів позбавитись».
Спитав він у своїх придворних, князів і бояр, що тепер робити, як бути.
Вони й порадили:
— Треба всякі важкі завдання придумати, щоб він їх не виконав. Отоді й дамо йому відкоша.
Зрадів цар, зразу послав слугу до дурника з таким наказом:
— Хай жених дістане нам, поки наш царський обід не закінчився, живої та мертвої води.
Задумався дурник:
— Що ж тепер робити? Я й за рік, а може, й за весь вік свій не знайду такої води.
— А я навіщо? — каже Скороходець. — Вмить за тебе справлюсь.
Відв’язав ногу від вуха і побіг за тридев’ять земель у тридесяте царство. Набрав два глечики води живої і мертвої, а сам думає: «Часу лишилося ще багато, посиджу-но я трохи — встигну вчасно повернутися!».
Сів під густим розкидистим дубом та й задрімав…
Царський обід закінчується, а Скороходця все нема.
Спохмурніли всі на летючому кораблі — не знають, що й робити. А Слухайло припав вухом до сирої землі, прислухався й каже:
— Он який сонько-дрімко! Спить собі під деревом, хропе на все горло!
— От я його зараз збуджу! — каже Стрілько. Схопив він свою рушницю, прицілився і вистрілив у дуба, під яким Скороходець спав. Посипалися з дуба жолуді — просто на голову Скорохідцеві. Прокинувся той:
— Лишенько! Я ж заснув!
Схопився і вмить приніс глечики з водою:
— Ось, маєте!
Встав цар з-за столу, глянув на глечики й каже:
— А може, ця вода несправжня?
Упіймали півня, відірвали йому голову і покропили мертвою водою. Голова вмить приросла. Покропили живою водою — півень на ноги скочив, крилами залопотів, «Ку-ку-рі-ку!» заспівав.
Сердито стало цареві.
— Ну, — каже він дурникові, — це моє завдання ти виконав. Загадаю тепер друге! Якщо ти такий вправний, з’їж зі своїми сватами за раз дванадцять волів смажених і стільки хліба, скільки в сорока печах спечено!
Засмутився дурник, каже своїм товаришам:
— Та я й однієї хлібини за день не з’їм!
— А я навіщо? — каже Ненажера. — Я і з волами, і з хлібом сам упораюсь. Ще й мало буде!
Велів дурник передати цареві:
— Тягніть волів і хліби. Будем їсти!
Привезли дванадцять волів смажених і стільки хлібин, скільки в сорока печах спечено. Ненажера давай волів наминати — одного за одним. А хлібини так у рота і вкидає хлібину за хлібиною. Усі вози спорожніли.
— Давайте ще! — кричить ненажера. — Чому так мало приготували? Я тільки розсмакував!
А в царя більше ні волів, ні хлібів нема.
— Тепер, — каже він, — новий вам наказ: випити за раз сорок бочок пива, кожна бочка по сорок відер.
— Та я й одного відра не вип’ю, — каже дурник своїм сватам.
— Те ж мені горе! — відповідає Випивайло. — Та я сам у них усе пиво вип’ю, ще й мало буде!
Прикотили сорок бочок-сороківок. Стали черпати пиво відрами та подавати Випивайлу. Він як ковтне — відро й порожнє.
— Що це ви все мені відрами підносите? — каже Випивайло. — Так ми цілий день проваландаємося!
Підняв він діжку й спорожнив її за раз, не дихнувши. Підняв другу діжку — і та відкотилася. Так усі сорок діжок і вихилив.
— Чи нема, — питає, — ще пивця? Не вгамував спрагу! Не промочив горло!
Бачить цар: нічим дурника не візьмеш. Вирішив згубити його хитрістю.
— Гаразд, — каже, — віддам за тебе свою дочку, готуйся до весілля! Тільки перед цим сходи в баню, вимийся-випарся добряче.
І наказав топити баню. А баня була вся чавунна.
Три доби баню топили, до червоного розжарили. Вогнем-жаром так і пашить, за п’ять сажнів до неї не підійти.
— Як митися? — каже дурник. — Згорю ж живцем.
— Не сумуй, — відповідає Холодило. — Я з тобою піду!
Побіг він до царя, питає:
— Чи не дозволите мені з женихом у баню сходити? Я йому соломки підстелю, щоб п’яти не покаляв!
Цареві що? Він дозволив: «Що один згорить, що двоє!».
Привели дурника з Холодилом у баню, зачинили там. А Холодило порозкидав у бані солому — і стало холодно, стіни інеєм узялися, в чавунах вода замерзла.
Скількись часу минуло, відчинили слуги двері. Дивляться, а дурник живий-здоровий, і дідок теж.
— Ех ви, — каже дурник, — та у вашій бані не паритись, а хіба на санчатах кататися!
Побігли слуги до царя. Доповіли: так, мовляв, і так. Заметушився цар. Не знає, що й робити, як від дурня позбутися.
Думав-думав і наказав йому:
— Вишикуй уранці перед моїм палацом цілий полк солдат. Вишикуєш — віддам за тебе дочку. Не вишикуєш — геть прожену!
А в самого на думці: «Звідки простому мужику військо дістати? Вже цього він виконати не зможе. Тут ми йому тришия дамо!»
Почув дурник царський наказ — каже своїм сватам:
— Виручали ви мене, браття, з біди не раз і не два… А тепер що робитимемо?
— Нема чого засмучуватись! — каже дідок із хмизом. — Та я хоч сім полків з генералами поставлю! Іди до царя, скажи — буде йому військо!
Прийшов дурник до царя.
— Виконаю, — каже, — твій наказ, тільки востаннє. А якщо відмовлятимешся — нарікай на себе!
Рано вранці дідок із хмизом покликав дурника і вийшов із ним у чисте поле. Розкидав він в’язку, і з’явилося незчисленне військо — і піше, і кінне, і з гарматами. Сурмачі у сурми сурмлять, барабанщики в барабани б’ють, генерали команди подають, коні землю копитами гребуть… Дурник попереду став, до царського палацу військо повів. Зупинився перед палацом, наказав гучніше в сурми сурмити, сильніше в барабани бити.
Почув цар, визирнув у віконце, з переляку сполотнів. Наказав він воєводам своє військо виводити, на дурня війною йти.
Вивели воєводи царське військо, стали в дурня стріляти й гатити. А дурневі солдати стіною йдуть, царське військо мнуть, як траву. Злякалися воєводи і побігли назад, а за ними слідом і все царське військо.
Виліз цар із палацу, на колінах перед дурником рачкує. Просить дорогі дари прийняти та з царівною швидше вінчатися.
Каже дурник цареві:
— Тепер ти нам не наказ! У нас свій розум є!
Прогнав він царя і велів ніколи в царство те не повертатися. А сам із царівною одружився.
— Царівна — дівка молода й добра. Вона ні в чому не винна!
І став він у тому царстві жити, усякі справи вершити.