Російські казки

Летючий корабель

Жили собі дід і баба. У них було троє синів — двоє старших розумом зажили слави, а молодшого всі дурником називали. Старших баба любила — вдягала чисто, годувала смачно. А молодший у драній сорочці ходив, чорну скоринку жував.

— Йому, дурнику, все одно: він нічого не мислить, нічого не розуміє!

Якось дійшла до того села новина: хто збудує цареві корабель, щоб і морем ходив, і понад хмарами літав, за того цар свою дочку віддасть. Вирішили старші брати спробувати щастя.

— Відпустіть нас, батьку й ненько! Мо’, котрийсь із нас царевим зятем стане!

Зібрала мати старших синів, напекла їм у дорогу пирогів білих, насмажила-наварила курятини й гусятини:

— Ідіть, синочки!

Пішли брати до лісу, стали дерева рубати й пиляти. Багато нарубали-напиляли. А що далі робити — не знають. Стали вони сперечатись і лаятись, тільки й дивись, що один одному в чуба вчепляться.

Підійшов до них якийсь дідок і питає:

— Через що, парубки, сваритесь? Може, і я вам яке слово на користь скажу?

Накинулись обидва брати на старого — слухати його не стали, поганими словами облаяли і геть прогнали. Пішов дідок.

Посварилися брати ще, з’їли всі свої запаси, що їм мати дала, і повернулися додому ні з чим… Як прийшли вони, почав молодший проситися:

— Відпустіть тепер мене!

Стали мати й батько його відмовляти:

— Куди тобі, дурню, — тебе вовки дорогою з’їдять!

А дурень усе своє править:

— Відпýстите — піду, і не відпýстите — піду!

Бачать батько й мати — ніяк його не переспориш. Дали йому в дорогу окраєць чорного сухого хліба і випровадили з дому.

Взяв дурник із собою сокиру і вирушив до лісу. Ходив-ходив по лісу і вгледів високу сосну — верхівкою хмар сягає, а обхопити її можна хіба втрьох.

Зрубав він сосну, почав од гілок очищати. Підійшов до нього дідок.

— Здрастуй, — каже, — синку!

— Здрастуйте, дідусю!

— Що це ти, синку, робиш, навіщо таке велике дерево зрубав?

— Та ось, дідусю, цар обіцяв віддати свою дочку заміж за того, хто йому летючий корабель збудує, я й будую.

— А хіба ти зможеш такий корабель змайструвати? Це діло непросте, певно, й не впораєшся.

— Просте не просте, а спробувати треба: мо’, впораюсь. Ось і ви до речі підійшли: старі люди досвідчені, багато знають. Може, ви мені щось і порадите.

Дідок каже:

— Ну, коли просиш поради, слухай: візьми свою сокиру і обтеши цю сосну з боків. Ось так!

І показав, як треба обтесувати.

Послухав хлопець старого — обтесав сосну так, як той показав. Обтесує він, дивується: сокира сама так і ходить, так і ходить!

— Тепер, — каже дідок, — оброби сосну з кінців. Ось так і ось так!

Дурник дідові слова повз вуха не пропускає: як старий показує, так він і робить. Закінчив роботу, дід похвалив його і каже:

— Ну, тепер не гріх відпочити і підживитися трохи.

— Ех, дідусю, — каже дурник, — для мене їжа знайдеться. Оцей окраєць черствий. А вас же чим пригостити? Ви, певно, і не вгризете мого гостинця.

— Ану, синку, — каже дідок, — дай-но свій окраєць!

Дурник подав йому окраєць. Дідок узяв його в руки, подивився, помацав і каже:

— Не такий уже й черствий твій окраєць!

І подав його дурнику. Взяв дурник окраєць — очам своїм не вірить: перетворився окраєць на м’який білий коровай.

Як поїли, старий і каже:

— Ну, тепер будемо вітрила чіпляти.

І дістав з-за пазухи відріз полотна. Дід показує, дурник старається, на совість усе робить — і вітрила поставлені.

— Сідай тепер у свій корабель, — каже дід, — і лети, куди тобі треба. Та дивись, пам’ятай мій наказ: дорогою бери у свій корабель усякого, кого зустрінеш!

Тут вони і попрощались. Старий своєю дорогою пішов, а дурник на свій корабель сів, вітрила розправив. Надулись вітрила, піднявся корабель у небо, полетів швидше сокола. Летить трохи нижче хмар ходячих, трохи вище лісів стоячих…

Летів-летів дурник і бачить: лежить на дорозі чоловік — вухом до сирої землі припав. Спустився він і каже:

— Здрастуйте, дядечку!

— Здоров, парубче!

— Що це ви робите?

— Слухаю я, що на тому кінці землі діється.

— А що ж там діється, дядечку?

— Співають-заливаються там пташки голосисті, одна від одної краще!

— Який же ви слуховитий! Сідайте до мене в корабель, полетимо разом.

Слухайло не став відмовлятися, сів на корабель, і полетіли вони далі.

Летіли-летіли, бачать: стрибає чоловік на одній нозі, а друга до вуха прив’язана.

— Здрастуйте, дядечку!

— Здоров, парубче!

— Чого це ви на одній нозі стрибаєте?

— Та якщо я другу ногу одв’яжу, то за три кроки весь світ переступлю!

— Он який ви прудкий! Сідайте до нас.

Скороходець відмовлятися не став, заліз у корабель, і полетіли вони далі. Багато чи мало пролетіли, дивляться: стоїть чоловік із рушницею, приціляється. А в що налучається — хтозна.

— Здрастуйте, дядечку! В кого ви приціляєтесь — ні звіра, ні птаха не видно?

— Ич, які ви! Та я й не стану близько стріляти. Приціляюся я в тетерука, що сидить на дереві миль за тисячу звідси. Отака стрільба мені до душі!

— Сідайте з нами, полетимо разом!

Сів і Стрілько, і полетіли всі вони далі. Летіли вони, летіли і бачать: іде чоловік, несе на спині величезний лантух хліба.

— Здрастуйте, дядечку! Куди йдете?

— Іду роздобути собі хліба на обід.

— Навіщо ж вам іще хліб? У вас і так повний мішок!

— Та що тут! Цього хліба мені на один зуб. А щоб насититись, мені треба у сто разів більше!

— Он як! Сідайте до нас у корабель, полетимо разом.

Сів і Ненажера в корабель, полетіли вони далі. Над лісами летять, над полями летять, над річками летять, над селами й хуторами летять. Дивляться: ходить чоловік біля великого озера, головою хитає.

— Здрастуйте, дядечку! Що це ви шукаєте?

— Пити хочу, от і шукаю, де б напитися.

— Так перед вами ж ціле озеро! Пийте, скільки влізе!

— Цієї води мені на один ковток.

Здивувався дурник, здивувалися його товариші й кажуть:

— Не горюй, знайдеться і для тебе вода. Сідай із нами на корабель, полетимо далеко, буде тобі багато води!

Випивайло сів на корабель, і полетіли вони далі. Скільки летіли — невідомо, аж бачать: іде чоловік до лісу, а за плечима в нього в’язка хмизу.

— Здрастуйте, дядечку! Скажіть нам: навіщо ви в ліс хмиз тягнете?

— А це не простий хмиз. Коли розкидати його, враз ціле військо з’явиться.

— Сідайте, дядьку, з нами!

І цей сів до них. Полетіли вони далі.

Летіли-летіли, дивляться: іде дід, несе околот соломи.

— Здрастуйте, дідусю, сива голівонько! Куди це ви солому несете?

— В село.

— А хіба в селі соломи нема?

— Соломи багато, а такої нема.

— А яка ж вона у вас?

— А от яка: розкидаєш її спекотним літом — враз стане холодно: сніг випаде, мороз затріщить.

— Коли так, ваша правда: в селі такої соломи не знайдеш. Сідайте з нами!

Холодило заліз зі своїм кулем у корабель, і полетіли вони далі.

Летіли вони, летіли і прилетіли до царського палацу. Цар саме обідав. Побачив він летючий корабель і послав своїх слуг:

— Ідіть запитайте, хто на тому кораблі прилетів — які заморські царевичі та королевичі?

Слуги побігли до корабля і бачать — сидять у кораблі прості мужики. Не стали царські слуги й питати, хто вони такі й звідки прилетіли. Повернулись і доповіли царю:

— Так і так! Нема на кораблі жодного царевича, нема й королевича, а все чорна кістка — мужики прості. Що накажете з ними робити?

«За простого мужика нам доньку віддавати негоже, — думає цар. — Треба від таких женихів позбавитись».

Спитав він у своїх придворних, князів і бояр, що тепер робити, як бути.

Вони й порадили:

— Треба всякі важкі завдання придумати, щоб він їх не виконав. Отоді й дамо йому відкоша.

Зрадів цар, зразу послав слугу до дурника з таким наказом:

— Хай жених дістане нам, поки наш царський обід не закінчився, живої та мертвої води.

Задумався дурник:

— Що ж тепер робити? Я й за рік, а може, й за весь вік свій не знайду такої води.

— А я навіщо? — каже Скороходець. — Вмить за тебе справлюсь.

Відв’язав ногу від вуха і побіг за тридев’ять земель у тридесяте царство. Набрав два глечики води живої і мертвої, а сам думає: «Часу лишилося ще багато, посиджу-но я трохи — встигну вчасно повернутися!».

Сів під густим розкидистим дубом та й задрімав…

Царський обід закінчується, а Скороходця все нема.

Спохмурніли всі на летючому кораблі — не знають, що й робити. А Слухайло припав вухом до сирої землі, прислухався й каже:

— Он який сонько-дрімко! Спить собі під деревом, хропе на все горло!

— От я його зараз збуджу! — каже Стрілько. Схопив він свою рушницю, прицілився і вистрілив у дуба, під яким Скороходець спав. Посипалися з дуба жолуді — просто на голову Скорохідцеві. Прокинувся той:

— Лишенько! Я ж заснув!

Схопився і вмить приніс глечики з водою:

— Ось, маєте!

Встав цар з-за столу, глянув на глечики й каже:

— А може, ця вода несправжня?

Упіймали півня, відірвали йому голову і покропили мертвою водою. Голова вмить приросла. Покропили живою водою — півень на ноги скочив, крилами залопотів, «Ку-ку-рі-ку!» заспівав.

Сердито стало цареві.

— Ну, — каже він дурникові, — це моє завдання ти виконав. Загадаю тепер друге! Якщо ти такий вправний, з’їж зі своїми сватами за раз дванадцять волів смажених і стільки хліба, скільки в сорока печах спечено!

Засмутився дурник, каже своїм товаришам:

— Та я й однієї хлібини за день не з’їм!

— А я навіщо? — каже Ненажера. — Я і з волами, і з хлібом сам упораюсь. Ще й мало буде!

Велів дурник передати цареві:

— Тягніть волів і хліби. Будем їсти!

Привезли дванадцять волів смажених і стільки хлібин, скільки в сорока печах спечено. Ненажера давай волів наминати — одного за одним. А хлібини так у рота і вкидає хлібину за хлібиною. Усі вози спорожніли.

— Давайте ще! — кричить ненажера. — Чому так мало приготували? Я тільки розсмакував!

А в царя більше ні волів, ні хлібів нема.

— Тепер, — каже він, — новий вам наказ: випити за раз сорок бочок пива, кожна бочка по сорок відер.

— Та я й одного відра не вип’ю, — каже дурник своїм сватам.

— Те ж мені горе! — відповідає Випивайло. — Та я сам у них усе пиво вип’ю, ще й мало буде!

Прикотили сорок бочок-сороківок. Стали черпати пиво відрами та подавати Випивайлу. Він як ковтне — відро й порожнє.

— Що це ви все мені відрами підносите? — каже Випивайло. — Так ми цілий день проваландаємося!

Підняв він діжку й спорожнив її за раз, не дихнувши. Підняв другу діжку — і та відкотилася. Так усі сорок діжок і вихилив.

— Чи нема, — питає, — ще пивця? Не вгамував спрагу! Не промочив горло!

Бачить цар: нічим дурника не візьмеш. Вирішив згубити його хитрістю.

— Гаразд, — каже, — віддам за тебе свою дочку, готуйся до весілля! Тільки перед цим сходи в баню, вимийся-випарся добряче.

І наказав топити баню. А баня була вся чавунна.

Три доби баню топили, до червоного розжарили. Вогнем-жаром так і пашить, за п’ять сажнів до неї не підійти.

— Як митися? — каже дурник. — Згорю ж живцем.

— Не сумуй, — відповідає Холодило. — Я з тобою піду!

Побіг він до царя, питає:

— Чи не дозволите мені з женихом у баню сходити? Я йому соломки підстелю, щоб п’яти не покаляв!

Цареві що? Він дозволив: «Що один згорить, що двоє!».

Привели дурника з Холодилом у баню, зачинили там. А Холодило порозкидав у бані солому — і стало холодно, стіни інеєм узялися, в чавунах вода замерзла.

Скількись часу минуло, відчинили слуги двері. Дивляться, а дурник живий-здоровий, і дідок теж.

— Ех ви, — каже дурник, — та у вашій бані не паритись, а хіба на санчатах кататися!

Побігли слуги до царя. Доповіли: так, мовляв, і так. Заметушився цар. Не знає, що й робити, як від дурня позбутися.

Думав-думав і наказав йому:

— Вишикуй уранці перед моїм палацом цілий полк солдат. Вишикуєш — віддам за тебе дочку. Не вишикуєш — геть прожену!

А в самого на думці: «Звідки простому мужику військо дістати? Вже цього він виконати не зможе. Тут ми йому тришия дамо!»

Почув дурник царський наказ — каже своїм сватам:

— Виручали ви мене, браття, з біди не раз і не два… А тепер що робитимемо?

— Нема чого засмучуватись! — каже дідок із хмизом. — Та я хоч сім полків з генералами поставлю! Іди до царя, скажи — буде йому військо!

Прийшов дурник до царя.

— Виконаю, — каже, — твій наказ, тільки востаннє. А якщо відмовлятимешся — нарікай на себе!

Рано вранці дідок із хмизом покликав дурника і вийшов із ним у чисте поле. Розкидав він в’язку, і з’явилося незчисленне військо — і піше, і кінне, і з гарматами. Сурмачі у сурми сурмлять, барабанщики в барабани б’ють, генерали команди подають, коні землю копитами гребуть… Дурник попереду став, до царського палацу військо повів. Зупинився перед палацом, наказав гучніше в сурми сурмити, сильніше в барабани бити.

Почув цар, визирнув у віконце, з переляку сполотнів. Наказав він воєводам своє військо виводити, на дурня війною йти.

Вивели воєводи царське військо, стали в дурня стріляти й гатити. А дурневі солдати стіною йдуть, царське військо мнуть, як траву. Злякалися воєводи і побігли назад, а за ними слідом і все царське військо.

Виліз цар із палацу, на колінах перед дурником рачкує. Просить дорогі дари прийняти та з царівною швидше вінчатися.

Каже дурник цареві:

— Тепер ти нам не наказ! У нас свій розум є!

Прогнав він царя і велів ніколи в царство те не повертатися. А сам із царівною одружився.

— Царівна — дівка молода й добра. Вона ні в чому не винна!

І став він у тому царстві жити, усякі справи вершити.