Російські казки

Царівна-жаба

В далекому краї, у якійсь державі жили собі цар із царицею; у них було троє синів — усі молоді, нежонаті, молодці такі, що ні в казці сказати, ні пером описати; молодшого звали Іван-царевич.

Каже їм цар таке слово:

— Діти мої милі, візьміть собі по стрілі, натягніть тугі луки й пустіть в різні сторони; на чий двір стріла впаде, там і сватайтесь.

Пустив стрілу старший брат — упала вона на боярський двір, просто перед дівочим теремом; пустив середульший брат — полетіла стріла до купця на двір і зупинилась біля красного ґанку, а на тому ґанку стояла душа-дівиця, донька купецька; пустив наймолодший брат — потрапила стріла у брудне болото, і підхопила її жабка-скрекотушка.

Каже Іван-царевич:

— Як мені зі скрекотушкою одружитися? Скрекотушка не рівня мені!

— Бери! — відповідає йому цар. — Певно, доля в тебе така.

От одружилися царевичі: старший із бояринею, середульший із купецькою дочкою, а Іван-царевич із жабкою-скрекотушкою. Кличе їх цар і наказує:

— Хай дружини ваші спечуть мені до завтра по м’якій білій хлібині.

Повернувся Іван-царевич до своїх палат сумний-невеселий, буйну голівоньку низько похнюпив.

— Ква-ква, Іване-царевичу! Чого так зажурився? — питає його жабка. — Чи почув від батька слово неприємне?

— Як мені не журитися? Цар мій батенько наказав тобі до завтра спекти м’який білий хліб.

— Не журися, царевичу! Лягай спати-відпочивати; уранці видно буде.

Уклала царевича спати і скинула з себе жаб’ячу шкірку — обернулася душею-дівицею, Василиною Пре мудрою; вийшла на красний ґанок і гукнула гучним голосом:

— Мамки-няньки! Збирайтеся, лаштуйтеся, приготуйте білий хліб, такий, як я їла в мого батенька.

Уранці прокинувся Іван-царевич, а в скрекотушки хліб давно готовий — і такий гарний, що ні подумати, ні описати, тільки в казці розказати! Прикрашений коровай різними витребеньками, по боках міста видно царські із заставами.

Подякував цар за той хліб Івану-царевичу й одразу віддав наказ своїм трьом синам:

— Хай дружини ваші витчуть мені за ніч по килиму.

Повернувся Іван-царевич сумний-невеселий, низько буйну голівоньку похнюпивши.

— Ква-ква, Іване-царевичу! Чого так зажурився? Чи почув від батька свого слово неприємне?

— Як мені не журитися? Цар мій батенько наказав за одну ніч виткати йому шовковий килим.

— Не журися, царевичу! Лягай спати-відпочивати; вранці видно буде!

Уклала його спати, а сама скинула жаб’ячу шкірку — і обернулась душею-дівицею, Василиною Премудрою; вийшла на красний ґанок і гукнула гучним голосом:

— Мамки-няньки! Збирайтеся, лаштуйтеся шовковий килим ткати — щоб такий був, на якому я сиділа в мого батенька!

Як сказано, так і зроблено. Уранці прокинувся Іван-царевич, у скрекотушки килим давно готовий — і такий чудовий, що ні подумати, ні описати, тільки в казці розказати. Гаптований килим золотом-сріблом, вигадливими візерунками.

Подякував цар за той килим Івану-царевичу й одразу загадав новий наказ, щоб усі троє царевичів прийшли до нього на оглядини разом із дружинами.

Знову повернувся Іван-царевич сумний-невеселий, низько буйну голівоньку похнюпивши.

— Ква-ква, Іване-царевичу! Чого зажурився? Чи почув від батька слово непривітливе?

— Як мені не журитися? Цар мій батенько велів, щоб я з тобою на оглядини прийшов; як я тебе людям покажу?

— Не журися, царевичу! Іди сам до царя в гості, а я слідом за тобою прибуду, як почуєш стукіт і грім — скажи: «Це моя жабка в коробочці їде».

От старші брати прийшли на оглядини зі своїми дружинами, виряджені, вичепурені; стоять і з Івана-царевича сміються:

— Що ж ти, брате, без дружини прийшов? Хоч би у хусточці приніс! І де ти таку красуню знайшов? Певно, всі болота обходив?

Раптом почувся сильний стукіт-грюкіт — весь палац затрусився; гості дуже налякались, посхоплювалися зі своїх місць і не знають, що їм робити; а Іван-царевич каже:

— Не бійтесь, панове! Це моя жабка в коробочці приїхала.

Підлетіла до царського палацу позолочена коляска, шестіркою коней запряжена, і вийшла з неї Василина Премудра — така красуня, що ні подумати, ні описати, хіба в казці розказати! Взяла Івана-царевича за руку й повела за столи дубові, за скатерті білі.

Почали гості їсти-пити, веселитися; Василина Премудра надпила з чаші, а решту собі в лівий рукав вилила; закусила лебедем, а кісточки у правий рукав сховала. Дружини старших царевичів побачили її хитрощі, давай і собі те робити. Згодом, як пішла Василина Премудра в танок з Іваном-царевичем, махнула лівою рукою — зробилося озеро, махнула правою — і попливли по воді білі лебеді; цар і гості замилувалися-задивувалися. А старші невістки пішли танцювати, махнули лівими рукавами — всіх оббризкали, махнули правими — кістка цареві просто в око влучила! Цар розсердився і прогнав їх з ганьбою.

Тим часом Іван-царевич побіг додому, знайшов шкіру жаб’ячу і спалив у великому вогні. Приїжджає Василина Премудра, спохватилася — немає жаб’ячої шкірки, зажурилася, затужила й каже царевичу:

— Ой, Іване-царевичу! Що ж ти накоїв? Якби трішечки ти зачекав, я б навіки твоєю була; а тепер прощавай! Шукай мене за тридев’ять земель, у тридесятому царстві — у Кощія Безсмертного.

Обернулась білою лебідкою і полетіла у вікно.

Іван-царевич гірко заплакав, помолився Богові на всі чотири сторони і пішов світ за очі.

Ішов він далеко чи близько, довго чи швидко — назустріч йому старенький дідок:

— Здрастуй, — каже, — добрий молодче! Що шукаєш, куди йдеш?

Царевич розповів йому про своє нещастя.

— Ой, Іване-царевичу! Навіщо ти жаб’ячу шкірку спалив? Не ти її одягнув, не тобі й знімати було! Василина Премудра хитріша, розумніша за свого батька вродилася; він за те розлютився на неї і велів три роки жабою бути. Візьми клубок; куди він покотиться — іди за ним сміло.

Іван-царевич подякував дідові і пішов за клубочком. Іде чистим полем, а назустріч йому ведмідь.

— Ану, — каже Іван-царевич, — заб’ю звіра! А ведмідь мовив йому:

— Не вбивай мене, Іване-царевичу! Коли-небудь стану тобі в пригоді.

Іде він далі, коли це глядь — летить над ним селезень; царевич прицілився з рушниці, хотів було підстрелити птаха, як раптом мовив він людським голосом:

— Не вбивай мене, Іване-царевичу! Я тобі стану в пригоді.

Він пожалів птаха і пішов далі. Біжить косоокий заєць; царевич знову за рушницю, почав цілитись, а заєць мовив йому людським голосом:

— Не вбивай мене, Іване-царевичу! Я тобі сам стану в пригоді.

Він пожалів зайця і пішов далі — до синього моря, бачить — на піску лежить, помирає щука-риба.

— О, Іване-царевичу, — мовила щука, — пожалій мене, пусти в синє море.

Він кинув її в море й пішов берегом.

Скоро чи ні — прикотився клубочок до хатинки; стоїть хатинка на курячих лапках, навколо повертається. Каже Іван-царевич:

— Хатинко, хатинко! Стань до мене передом, а до моря задом.

Хатинка повернулась до моря задом, до нього передом. Царевич зайшов усередину й бачить: лежить на печі баба-яга кістяна нога, ніс у стелю вріс, сама зуби точить.

— Навіщо, добрий молодче, до мене завітав? — питає баба-яга в Івана-царевича.

— Ах ти, бабо-яга, кістяна нога! Ти спершу б мене, доброго молодця, нагодувала-напоїла, у бані попарила, а тоді й розпитувала.

Баба-яга нагодувала його, напоїла, в бані попарила; а царевич розповів їй, що шукає свою дружину, Василину Премудру.

— А, знаю! — сказала баба-яга. — Вона тепер у Кощія Безсмертного; важко її визволити, нелегко Кощія здолати: смерть його на кінчику голки, голка в яйці, те яйце в качці, та качка в зайці, той заєць у скрині, а скриня стоїть на високому дубі, і те дерево Кощій як зіницю ока береже.

Розказала яга, як до того дуба дістатися; Іван-царевич прийшов туди і не знає, як йому криню дістати? Раптом де не взявся — прибіг ведмідь і викорчував дерево з корінням; скриня впала й розбилася на друзки, вискочив зі скрині заєць і чимдуж кинувся навтьоки; глядь — а за ним уже інший заєць женеться, наздогнав, ухопив і на клоччя роздер. Вилетіла із зайця качка й полетіла високо-високо; летить, а за нею селезень кинувся, як ударить її — качка тут яйце і впустила, і впало те яйце в море. Іван-царевич, бачачи біду неминучу, залився слізьми; раптом підпливає до берега щука і тримає в зубах яйце; він узяв те яйце, розбив, дістав голку й відламав кінчик: як не бився Кощій, як не метався в усі боки, а довелося-таки йому помирати! Іван-царевич пішов у дім Кощіїв, забрав Василину Премудру й повернувся додому. Після того вони жили разом довго і щасливо.