Російські казки

Відьма

Жив собі солдат, служив Богу й великому государю п’ятнадцять років, жодного разу не бачився з батьками. У той час видав цар наказ відпускати рядових на побачення зі своїми родичами по двадцять п’ять чоловік з роти. Разом з іншими відпросився й наш солдат і вирушив додому у Київську губернію.

Скоро чи ні — прийшов він до Києва, побував у лаврі, Богу помолився, святим мощам поклонився і пішов на батьківщину у ближнє повітове містечко. Ішов-ішов, і трапилася йому назустріч красна дівчина, з того самого повітового містечка дочка купецька, знана красуня.

Звісна річ: як забачить солдат гарну дівку, ніколи не мине, а чимось зачепить. Так і цей солдат: порівнявся з купецькою дочкою і каже їй жартома:

— Ех, гарна дівчина, тільки не об’їжджена!

Відповідає красна дівчина:

— Бозна, вояче, хто кого об’їздить: чи ти мене, чи я тебе!

Засміялась і пішла своєю дорогою.

От приходить солдат додому, привітався з рідними й дуже зрадів, що всіх застав при доброму здоров’ї. Був у нього старий дідусь, сивий як голуб, сто літ із лишком прожив. Почав йому солдат розповідати:

— Ішов я, дідусю, додому, і трапилась мені назустріч показна дівчина; я — грішний чоловік — так і так посміявся з неї, а вона мені сказала: «Бозна, вояче, хто кого об’їздить: чи ти мене, чи я тебе!».

— Ой, лишенько! Що ж ти наробив; це ж дочка нашого купця — страшна відьма! Багатьох парубків з білого світу звела.

— Ну, я й сам не з полохливих! Мене ще спробуй налякати; подивимося, що Бог дасть.

— Ні, онучку, — каже дід, — якщо не будеш мене слухати, тобі завтра не жити.

— От іще біда!

— Та така біда, що ти такого лиха й на службі не бачив…

— Що ж мені робити, дідусю?

— А от що: приготуй вудила та візьми велике осикове поліно й сиди в хаті — нікуди не виходь. Уночі вона прибіжить сюди, і якщо встигне перша тобі сказати: «Стій, мій кінь!» — тієї ж миті обернешся жеребцем; вона сяде на тебе верхи й доти ганятиме, доки не заїздить до смерті. А якщо ти встигнеш першим сказати: «Тпр-ру! Стій, моя шкапо!», то вона сама зробиться кобилою, тоді загнуздай її і сідай верхи. Вона понесе тебе горами, долами, а ти знай своє — бий її осиковим поліном, поки не заб’єш до смерті!

Не сподівався солдат такої служби, а нічого не поробиш — послухався діда: приготував вудила й осикове поліно, сів у кутку й чекає, що буде.

Глухої півночі рипнули двері в сінях, і почулися кроки — йде відьма; тільки-но прочинилися двері, він враз і вимовив: «Тпр-ру! Стій, моя шкапо!». Відьма обернулась на кобилу; солдат загнуздав її, вивів на двір і сів верхи. Понесла його кобила горами, долами, ярами і все силкується збити вершника на землю — аж ні! Солдат міцно сидить та все по голові її осиковим поліном дубасить; доти частував її поліном, доки з ніг збив, а тоді накинувся на лежачу, влупив ще разів п’ять і забив на смерть.

На світанку додому прийшов.

— Ну, друже, як справи? — питає дід.

— Богу дякувати, дідусю, забив її на смерть.

— От і добре! Тепер лягай спати.

Солдат ліг і заснув міцним сном.

Увечері будить його дід:

— Вставай, онучку!

Він устав.

— Ну, а як же тепер? Адже купецька дочка померла, то її батько по тебе прийде — кликатиме тебе до себе псалтир читати над небіжчицею.

— А що, дідусю, іти чи ні?

— Підеш — не житимеш, і не підеш — не житимеш! Та краще йди…

— А як трапиться що, куди мені подітися?

— Слухай, онучку! Коли підеш до купця, буде він тебе вином частувати — ти не пий багато, випий скільки треба. Після того поведе він тебе до тієї кімнати, де його дочка в труні лежить, і замкне тебе на замок; будеш ти псалтир читати з вечора до опівночі, а опівночі зненацька подме сильний вітер, труна загойдається, віко додолу впаде… Ось коли ці страсті почнуться, ти мерщій лізь на піч, забийся в куток і читай потихеньку молитви; там вона тебе не знайде!

Через півгодини приїжджає купець і просить солдата:

— Ой, солдатику! А в мене ж дочка померла, почитай над нею псалтир.

Солдат узяв псалтир і поїхав до купецького дому. Купець йому раденький, зразу його за стіл посадив і почав вином поїти. Солдат випив, скільки йому треба, а більше не п’є, відмовляється. Купець узяв його за руку, повів до тієї кімнати, де покійниця лежала.

— Ну, — каже, — читай псалтир!

Сам пішов геть, а двері на замок замкнув.

Нічого не вдієш, узявся солдат за псалтир, читав-читав, аж раптом опівночі повіяв вітер, труна загойдалася, віко злетіло; солдат чимдуж на піч, забився в куток, перехрестився і почав шептати молитви. Відьма вискочила з труни і давай в усі боки метатися — то туди, то сюди! Понабігало до неї нечистої сили тьма-тьмуща — повна хата!

— Що ти шукаєш?

— Солдата: ось щойно читав, та пропав!

Чорти кинулися нишпорити; шукали, шукали, всі закапелки облазили, почали на піч заглядати… тут на солдатове щастя півні заспівали: вмить усі чорти пропали, а відьма на підлозі простяглася. Солдат зліз із печі, поклав її в труну, накрив щільно віком і знову за псалтир.

На світанку приходить господар, відімкнув двері:

— Здрастуй, солдате!

— Здоров’я бажаю, пане купець!

— Чи благо ніч минула?

— Слава Богу!

— На тобі п’ятдесят рублів; приходь, друже, ще нічку почитай!

— Гаразд, прийду!

Повернувся солдат додому, ліг на лаві і спав до вечора; прокинувся й каже:

— Дідусю! Купець велів приходити другу ніч псалтир читати; йти чи ні?

— Підеш — не житимеш, і не підеш — те саме! Та ліпше йди: вина багато не пий — випий скільки треба; а як вітер подме, труна загойдається — мерщій лізь у піч! Там тебе ніхто не найде!

Солдат зібрався й пішов до купця; той посадив його за стіл і почав вином поїти; потому повів до небіжчиці й замкнув двері на замок.

Солдат читав-читав, читав-читав; настала північ — подув вітер, труна загойдалася, віко додолу впало; він щодуху в піч… Відьма скочила й почала метатися; набігло до неї чортівні — повна хата!

— Що шукаєш?

— Солдата. Та ось зараз читав, та з-перед очей пропав! Знайти не можу…

Чорти кинулися на піч.

— Ось, — кажуть, — те місце, де він учора сидів!

— Місце тут, та його нема!

Туди-сюди… Раптом півні заспівали — чорти пощезли, відьма на підлогу впала.

Солдат перепочив трохи, виліз із печі, поклав купецьку дочку в труну й почав псалтир читати. Дивиться — вже світає, господар іде:

— Здрастуй, солдате!

— Здоров’я бажаю, пане купець!

— Чи благо ніч минула?

— Слава Богу!

— Ну, ходімо!

Вивів його з тієї кімнати, дав сто рублів грошей і каже:

— Приходь, коли твоя ласка, почитай і третю ніч; я тебе не зобиджу.

— Гаразд, прийду!

Повернувся солдат додому.

— Ну, онучку, що Бог дав?

— Нічого, дідусю! Купець велів ще приходити. Іти чи ні?

— Підеш — не житимеш, і не підеш — не житимеш! Та ліпше йди.

— А як що трапиться, куди мені сховатися?

— От що, онучку: купи собі сковороду і заховай так, щоб купець не бачив; а як прийдеш до купця, буде він тебе вином дуже силувати; ти дивись багато не пий, випий, скільки зможеш. Опівночі, тільки-но зашумить вітер і труна загойдається, ти мерщій лізь на комин і накрийся сковородою; там тебе ніхто не знайде!

Солдат виспався, купив собі сковороду, сховав її під шинель і ввечері пішов до купця додому. Купець посадив його за стіл і почав вином поїти; всіляко його припрошує, улещує.

— Ні, — каже солдат, — годі; я своє випив, більше не буду.

— Ну, як не хочеш пити, то йди псалтир читати.

Солдат читав-читав, читав-читав — настала північ, повіяв вітер, труна загойдалася, віко додолу впало. Солдат заліз на комин, накрився сковородою, перехрестився й чекає — що воно буде?

Відьма скочила, стала всюди метатися; набігло до неї чортів тьма-тьмуща — повнісінька хата! Кинулися шукати солдата, зазирнули в піч.

— Ось, — кажуть, — місце, де він учора сидів!

— Місце є, та його нема!

Туди-сюди — ніде не видно!

Аж лізе через поріг старий-престарий чорт:

— Що ви шукаєте?

— Солдата; щойно читав, та й з-перед очей пропав!

— От ви сліпці! А на комині хто то сидить?

У солдата серце похололо, ледве додолу не гупнув!

— Це він, — закричали чорти, — тільки що з ним робити? Його ж не дістати!

— Не дістати! Біжіть роздобудьте недогарок, який без благословення запалений був.

Миттю притягли чорти недогарок, наклали дров під самим комином і запалили; високо вдарило полум’я, гаряче солдату стало — то ту, то іншу ногу під себе підтягує. «Ну, — думає, — смерть моя прийшла!» Раптом на його щастя півні заспівали — чорти пощезли, відьма на долівці розпласталась, солдат зістрибнув із комина та мерщій вогонь гасити. Загасив, прибрав усе до ладу, купецьку дочку в труну поклав, віком накрив і взявся псалтир читати.

На світанні приходить купець, прислухається — живий солдат чи ні? Почув його голос, відімкнув двері й каже:

— Здрастуй, солдате!

— Здоров’я бажаю, пане купець!

— Чи благо ніч минула?

— Слава Богу, нічого поганого не бачив!

Купець дав йому півтори сотні рублів і каже:

— Багато ти попрацював, солдатику! Потрудися ще: приходь сьогодні вночі, відвези мою дочку на цвинтар.

Повернувся солдат додому.

— Ну, онучку, що Бог дав?

— Нічого, дідусю! Купець велів приходити вночі його дочку на цвинтар одвезти. Іти чи ні?

— Підеш — не житимеш, і не підеш — не житимеш! Однак треба йти: так ліпше буде.

— Що ж мені робити? Навчіть.

— А ось що! Як прийдеш до купця, у нього все буде приготовлене. О десятій годині почнуть родичі з небіжчицею прощатися, а потім наб’ють на труну три залізні обручі, поставлять на дроги[3], об одинадцятій скажуть тобі на цвинтар везти. Ти труну вези, а сам пильнуй: лусне один обруч — не бійся, сміливо сиди; лусне другий — ти все сиди; а як третій лусне — мерщій стрибай через коня та крізь дугу й біжи задом. Зробиш так, то нічого тобі не буде!

Солдат ліг спати, проспав до вечора і вирушив до купця. О десятій годині почали родичі з небіжчицею прощатися; потім почали залізні обручі набивати; набили обручі, поставили труну на дроги:

— Тепер їдь, солдате, з Богом!

Солдат сів на дроги й поїхав; спочатку віз помалу, а коли з виду зник, припустив щодуху. Скаче, а сам на труну поглядає.

Луснув один обруч, за ним другий — відьма зубами скрегоче.

— Начувайся, — кричить, — не втечеш! Зараз я тебе з’їм!

— Ні, голубонько! Солдат — людина казенна; їх їсти не дозволено.

Ось луснув останній обруч — солдат через коня та крізь дугу й побіг задом. Відьма вискочила з труни й кинулася навздогін; напала на солдатів слід і по тому сліду повернула до коня, оббігла навколо нього, бачить, що нема солдата, і знову в погоню. Бігла-бігла, на слід напала і знову повернула до коня… Геть збилася, разів десять до коня поверталася; раптом півні заспівали, відьма так і простяглася на дорозі!

Солдат підняв її, поклав у труну, забив віко й повіз на цвинтар; привіз, укинув труну в могилу, загорнув землею й повернувся до купця.

— Все, — каже, — зробив; беріть свого коня.

Купець побачив солдата й очі витріщив:

— Ну, солдате, я багато знаю; про дочку мою й казати поготів — дуже вже хитра була; а ти, либонь, більше за нас знаєш!

— Що ж, пане купець, заплатіть за роботу.

Купець дістав йому двісті рублів; солдат узяв, подякував йому й пішов пригощати свою рідню. На тих частуваннях і я був; дали мені вина корець, моїй казці кінець.