Російські казки

Василина Прекрасна

В одному царстві жив собі купець. Дванадцять років прожив він у шлюбі і нажив лише одну доньку, Василину Прекрасну. Коли мати померла, дівчинці було вісім років. Помираючи, купчиха покликала до себе доньку, витягла з-під ковдри лялечку, дала їй і мовила: «Слухай, Василинонько! Пам’ятай і виконай останні мої слова. Я помираю і разом зі своїм благословенням залишаю тобі оцю лялечку; бережи її завжди при собі і нікому не показуй; а коли спіткає тебе яке горе, нагодуй її і запитай у неї поради. Поїсть вона і скаже тобі, як зарадити нещастю». Потому мати поцілувала доньку і померла.

По смерті дружини купець потужив, як належить, а потім став міркувати, як би знову одружитися. Він був чоловік хороший; наречених не бракувало, та більше за всіх йому припала до душі одна вдовиця. Вона вже була немолода, мала двох доньок, майже одноліток Василини — тож господиня і мати була досвідчена. Купець одружився з удовицею, та помилився, бо не знайшов у ній доброї матері для своєї Василини. Василина була перша на селі красуня; мачуха та сестри заздрили її вроді і морили всілякою роботою, щоб вона від праці схудла, а од сонця й вітру почорніла; зовсім життя не було!

Василина все терпіла покірно і з кожним днем усе гарнішала та повнішала, а тим часом мачуха з дочками своїми худли й марніли од злості, хоч вони завжди сиділи, склавши руки, як барині. Як же це робилося? Василині допомагала її лялечка. Без цього де вже ж дівчинці впоратися з усією роботою! Зате Василина сама, було, не їсть, а лялечці все ж лишить ласий шматочок і ввечері, коли всі вкладуться, вона зачиниться в комірчині, де жила, і пригощає її, приговорюючи: «Візьми, лялечко, поїж, мого горя послухай! Живу я в домі у батенька, не бачу собі жодної радості; зла мачуха жене мене зі світу білого. Навчи ти мене, як мені бути і жити і що робити». Лялечка поїсть, а потім і дає їй поради і втішає в горі; а вранці всю роботу переробить за Василину; та тільки відпочиває в холодочку і рве квіточки, а в неї вже і грядки прополоті, і капуста полита, і вода наношена, і піч натоплена. Лялечка ще й покаже Василині траву від засмаги. Добре жилося їй з лялечкою.

Минуло кілька років; Василина виросла і стала відданицею. Усі парубки в місті сватаються до Василини, а на мачушиних дочок ніхто й не гляне. Мачуха злиться ще дужче і всім нареченим відказує: «Не віддам молодшої поперед старших», а випровадивши парубків, бійкою зриває зло на Василині.

Якось купець мусив поїхати з дому надовго в торгових справах. Мачуха перейшла жити в інший дім. Біля цього дому був темний ліс, у лісі на галявині стояла хатинка, а в хатинці жила баба-яга; нікого вона від себе не відпускала і їла людей, як курчат. Перебравшись на новосілля, купчина раз у раз посилала по щось у ліс ненависну їй Василину, однак та завжди поверталась додому благополучно: лялечка підказувала їй дорогу і не пускала близько до хатинки баби-яги.

Настала осінь. Мачуха роздала трьом дівчатам вечірню роботу: одну змусила мереживо плести, іншу — панчохи, а Василину — прясти. Загасила вогонь в усьому будинку, лишила одну свічку там, де працювали дівчата, а сама спати лягла. Дівчата працювали. От нагоріло на свічці, одна з мачушиних дочок узяла щипці, щоб поправити світильник, та натомість, за наказом матері, ніби ненароком, і загасила свічку.

— Що нам тепер бути? — говорили дівчата. — Вогню немає в усьому будинку, а робити треба. Слід збігати по вогонь до баби-яги!

— Мені від шпильок світло! — сказала та, що плела мереживо, — я не піду.

— І я не піду, — сказала та, що плела панчоху. — Мені від шпиць світло!

— Тобі по вогонь іти, — закричали обидві. — Йди до баби-яги! — і виштовхали Василину зі світлиці.

Василина пішла у свою комірчину, поставила перед лялечкою приготовлену вечерю і сказала:

— Візьми, лялечко, поїж та горя мого послухай: мене посилають по вогонь до баби-яги; баба-яга мене з’їсть!

Лялечка поїла, і оченята її заблищали, як дві свічки.

— Не бійся, Василинонько! — сказала вона. — Іди куди посилають, тільки мене завжди тримай при собі. Тоді з тобою нічого не станеться у баби-яги.

Василина зібралась, поклала лялечку свою в кишеню і, перехрестившись, пішла до темного лісу.

Іде вона і тремтить. Раптом скаче повз неї вершник: сам білий, вбраний у біле, кінь під ним білий, і збруя на коні біла — надворі стало світати.

Іде вона далі, аж скаче інший вершник: сам червоний, вбраний у червоне і на червоному коні — стало сходити сонце.

Василина пройшла всю ніч і весь день, тільки наступного вечора вийшла на галявину, де стояла хатинка баби-яги. Огорожа навколо хатинки з людських кісток, на огорожі стирчать черепи людські з очима; замість дверей біля воріт — ноги людські, замість засувів — руки, замість замка — рот із гострими зубами. Василина заціпеніла від жаху і стала як укопана. Раптом знову їде вершник: сам чорний, вбраний у все чорне і на чорному коні. Під’їхав до воріт баби-яги і зник, ніби крізь землю провалився — настала ніч. Однак темінь тривала недовго; в усіх черепів на паркані засвітилися очі, і на всій галявині стало світло, як за білого дня. Василина тремтіла від страху, та, не знаючи, куди тікати, стояла на місці.

Скоро почувся з лісу страшенний шум: дерева тріщали, сухе листя шелестіло; виїхала з лісу баба-яга — у ступі їде, товкачем поганяє, мітлою слід замітає. Під’їхала до воріт, зупинилася і, обнюхавши навколо себе, закричала:

— Тьху-тьху! Руським духом пахне! Хто тут?

— Це я, бабусю! Мачушині дочки прислали мене по вогонь до тебе.

— Добре, — сказала баба-яга, — знаю я їх, спершу поживи і попрацюй у мене, тоді я дам тобі вогню; а якщо ні, то я тебе з’їм!

Тоді повернулась до воріт і крикнула:

— Гей, засуви мої міцні, відімкніться; ворота мої широкі, відчиніться!

Ворота відчинились, і баба-яга в’їхала, посвистуючи, за нею ввійшла Василина, а потім знову все замкнулося. Увійшовши до світлиці, баба-яга розляглася і каже Василині:

— Подавай-но сюди, що там є в печі: я їсти хочу.

Василина запалила скіпку від тих черепів, що на паркані, і почала тягати з печі і подавати язі наїдки, а їжі наготовлено було на десятьох; із льоху принесла квасу, меду, пива й вина. Все з’їла, все випила стара; Василині лишилося тільки капусняку трішки та скориночка хліба. Стала баба-яга спати вкладатись і каже:

— Коли я завтра поїду, ти дивись — двір вичисти, хату вимети, обід навари, вбрання попери та піди в засік, візьми чвертку пшениці й перебери її від зерен чорнушки[1]. А як не зробиш, я тебе з’їм!

Після такого наказу баба-яга захропіла; а Василина поставила свою їжу перед лялечкою, залилася слізьми і звернулась до неї:

— Візьми, лялечко, поїж, мого горя послухай! Важку дала мені баба-яга роботу і погрожує з’їсти мене, якщо всього не виконаю; допоможи мені!

Лялечка відповіла:

— Не бійся, Василино Прекрасна! Повечеряй, помолись та спати лягай; ранок за вечір мудріший!

Ранесенько прокинулась Василина, визирнула у вікно: у черепів очі гаснуть; ось промайнув білий вершник — і зовсім розвиднилось. Баба-яга вийшла у двір, свиснула — перед нею з’явилася ступа з товкачем і мітлою. Промайнув білий вершник — зійшло сонце. Баба-яга сіла в ступу і виїхала з двору, товкачем поганяє, мітлою слід замітає.

Лишилася Василина сама, оглянула дім баби-яги, подивувала багатству і стала в задумі: за яку роботу їй найперше братися. Дивиться. А вся робота вже виконана; лялечка вибирала з пшениці останні зернята чорнушки.

— Ой, ти, рятівнице моя! — сказала Василина лялечці. — Ти від біди мене врятувала.

— Тобі лишилося тільки обід наварити, — відповіла лялечка, залазячи в кишеню Василини. — Навари з Богом та й відпочивай на здоров’я!

Увечері Василина накрила на стіл і чекає бабу-ягу. Стало смеркати, промайнув за воротами чорний вершник — і зовсім стемніло; тільки світилися очі в черепів. Затріщали дерева, зашелестіло листя — їде баба-яга. Василина зустрічає її.

— Чи все зроблено? — питає яга.

— Сама подивися, бабусю! — мовила Василина.

Баба-яга все оглянула, подосадувала, що нема за що сердитись, і сказала:

— Ну, добре! — потім крикнула: — Вірні мої слуги, сердечні мої друзі, змеліть мою пшеницю!

З’явилися три пари рук, схопили пшеницю і понесли геть. Баба-яга наїлась, стала вкладатися спати і знов віддала наказ Василині:

— Завтра зроби те саме, що й сьогодні, а крім того, візьми із засіку мак і очисти його від землі по мачинці, бач, хтось зозла землі в нього намішав! — сказала баба, одвернулась до стіни і захропла, а Василина взялася годувати свою лялечку. Лялечка поїла і сказала їй, як і вчора:

— Молись Богу і лягай спати; ранок за вечір мудріший, усе буде зроблено, Василинонько!

Вранці баба-яга знову полетіла в ступі з двору, а Василина з лялечкою всю роботу враз переробили. Стара повернулась, оглянула все і крикнула:

— Вірні мої слуги, сердечні мої друзі, вичавіть із маку олію!

З’явилися три пари рук, схопили мак і забрали геть. Баба-яга сіла обідати. Вона їсть, а Василина стоїть мовчки.

— Чого ж ти не говориш зі мною ні про що? — запитала баба-яга. — Стоїш, як німа!

— Не насмілююсь, — відповіла Василина, — а якщо дозволиш, то хочу спитати в тебе дещо.

— Питай; тільки не всяке питання до добра веде: багато знатимеш, швидко постарієш!

— Я хочу спитати в тебе, бабусю, тільки про те, що бачила: коли я йшла до тебе, мене обігнав вершник на білому коні, сам білий і в білому вбранні. Хто він такий?

— Це день мій ясний, — відповіла баба-яга.

— Потім обігнав мене інший вершник — на червоному коні. Сам червоний і весь у червоне вбраний; хто це такий?

— Це моє сонце красне! — відповіла баба-яга.

— А що означає чорний вершник, який обігнав мене біля самих твоїх воріт, бабусю?

— Це ніч моя темна — всі мої слуги вірні!

Василина згадала про три пари рук і мовчала.

— Що ж ти більше не запитуєш? — мовила баба-яга.

— Вистачить з мене й цього; ти ж сама, бабусю, сказала, що багато знатимеш — постарієш.

— Добре, — сказала баба-яга, — що ти питаєш тільки про те, що бачила за двором, а не у дворі! Я не люблю, щоб у мене сміття з хати виносили, і надто цікавих їм! Тепер я тебе спитаю: як встигаєш ти виконувати роботу, яку я загадую тобі?

— Мені допомагає благословення моєї матері, — відповіла Василина.

— Он воно що! Забирайся ти геть від мене, благословенна донько! Не потрібні мені благословенні.

Витягла вона Василину зі світлиці і виштовхала за ворота, зняла з паркану один череп з палаючими очима і, наштрикнувши на палицю, віддала їй і мовила: — Ось тобі вогонь для мачушиних дочок, візьми його: вони ж тебе по це сюди прислали.

Швидко побігла додому Василина при світлі черепа, яке згасло лишень уранці, і нарешті увечері наступного дня дісталась до свого дому. Підходячи до воріт, вона хотіла було кинути череп. «Певно, вдома він уже більше не потрібен нікому», — подумала собі. Та раптом із черепа почувся глухий голос: «Не кидай мене, неси до мачухи!».

Вона поглянула на мачушин дім і, не побачивши вогника в жодному вікні, наважилась іти туди з черепом. Вперше зустріли її ласкаво і розповіли, що відтоді як вона пішла, в них не було в оселі вогню: самі викресати ніяк не могли, а який вогонь приносили від сусідів — той гаснув, щойно входили з ним у світлицю.

— Може, твій вогонь триматиметься! — сказала мачуха.

Внесли череп до світлиці; а очі з черепа так і дивляться на мачуху та її дочок, так і печуть! Вони давай ховатися, та хоч куди кинуться — очі всюди за ними так і стежать. До ранку зовсім їх спалило на попіл; тільки Василину не зачепило.

Вранці Василина закопала череп у землю, замкнула будинок на замок, пішла в місто і попросилася жити до однієї бездітної бабусі. Живе собі і чекає батька. Якось вона й каже бабусі:

— Нудно мені сидіти без діла, бабусю! Сходи купи мені льону найкращого, я хоч прястиму.

Старенька купила льону хорошого; Василина сіла за роботу, діло так і горить у неї, і прядиво виходить рівне і тонке, як волосинка. Набралося прядива багато; треба вже й за ткання братися, але таких берд[2] не знайдуть, щоб згодилися на Василинину пряжу; ніхто не береться й зробити. Василина стала просити свою лялечку, а вона каже:

— Принеси-но мені яке-небудь старе бердо, та старого човника, та конячої гриви; я все тобі змайструю.

Василина дістала все, що треба, і лягла спати, а лялечка за ніч зробила гарний верстат. До кінця зими і полотно було виткане — та таке тонке, що його крізь голку замість нитки протягти можна. Навесні полотно вибілили, і Василина каже бабці:

— Продай, бабусю, це полотно, а гроші візьми собі.

Старенька поглянула на товар і охнула:

— Ні, дитинко! Такого полотна, крім царя, носити нікому. Понесу до палацу.

Пішла бабця до царських палат та все повз вікна походжає. Цар побачив і спитав:

— Чого тобі, старенька, треба?

— Ваша царська величносте, — відповідає бабця, — я принесла дивовижний товар; нікому, окрім вас, показувати не хочу.

Цар наказав упустити до себе стареньку, і як побачив полотно — здивувався.

— Що хочеш за нього? — спитав цар.

— Йому ціни немає, царю! Я вам у дарунок його принесла.

Подякував цар і відпустив бабцю з подарунками.

Стали цареві з того полотна сорочки шити; розкроїли, та ніде не могли знайти швачки, яка взялась би їх шити. Довго шукали; нарешті цар покликав бабцю і сказав:

— Уміла ти напрясти й зіткати таке полотно, умій і сорочки з нього пошити.

— Не я, государю, пряла й ткала полотно, — сказала бабця, — це робота моєї приймачки — дівчини.

— Тоді хай пошиє вона!

Повернулась старенька додому і розповіла про все Василині.

— Я знала, — каже їй Василина, — що ця робота моїх рук не мине.

Зачинилась у своїй світлиці, узялась до роботи; шила вона не покладаючи рук, і невдовзі дюжина сорочок була готова.

Бабця понесла цареві сорочки, а Василина вмилася, зачесалася, вбралася і сіла під вікном. Сидить собі і чекає, що буде. Бачить: у двір до старої іде царський слуга; увійшов у світлицю й каже:

— Цар-государ воліє бачити майстриню, яка пошила йому сорочки, і нагородити її зі своїх царських рук.

Прийшла Василина і стала перед царські очі. Як побачив цар Василину Прекрасну, так і закохався в неї без пам’яті.

— Ні, — каже він, — красуне моя! Не розлучуся я з тобою; будеш ти моєю дружиною.

Тут узяв цар Василину за білі руки, посадив її біля себе, а там і весілля зіграв. Незабаром повернувся й батько Василинин і лишився жити коло дочки. Бабцю Василина взяла до себе, а лялечку до кінця життя завжди носила в кишені.