Російський сюжет

2. Найкращі роки життя…

Визнати ті кілька років його життя на зламі вісімдесятих і дев’яностих найкращими роками життя означало би погодитися з тим, що нічого кращого в його житті більше не буде. А цього не хотілось.

Коли ж його життя почало втрачати риси справжності? Тоді, коли він утратив Ладу? Чи тоді, коли втратив Україну? А втім, чи втратив? У сучасному глобалізованому світі вітчизни не втрачають. Її інтегрують у всесвітню глобальність. Іноді він зустрічав на міжнародних конгресах своїх давніх знайомих. Деякі з них приїздили з доповідями від України, деякі вже давно числилися за іншими державами.

А поки там що, роки летіли, як навіжені. Кажуть, емігрувати — це заново народитись. Скільки років йому як американцеві? Трохи менше, ніж Мирославу. А що попереду? Круїз на Ґалапагоські острови, куди вони збираються з Дунею на різдвяні канікули? Конференція на Азорських, куди його запросили перекладати, трохи перед тим? У минулому ті часи, коли передчуття майбутніх поїздок викликало в нього неймовірно сильні почуття на межі космічного дрожу. Його українські знайомі, яких він зустрічав по світу (напевне, й на Азорах зустріне когось), ще й досі втрачають розум від далеких доріг. Дороги ніби продовжують життя, яке минає, незалежно від його якості. Вот и жизнь пройдет, как прошли Азорские острова, — писав для нього незабутній, а загалом напівзабутий російський радянський поет, якого дуже полюбляла його мати, певне, й досі полюбляє.

Радянський період російської літератури — то не парафія Дуні. Дуня переймалася російською прозою XIX ст. А гучно цитувати російських поетів, щоб аж шибки дзенькали — то з репертуару його матері. Він уже більше п’яти років не бачив її, вчительки російської літератури в київській школі, нині пенсіонерки, якій він передає через банк деякі гроші. І більше двадцяти років не бере її до уваги, вирішуючи сам, як йому бути в цьому житті. Але рядки з російських поетів, що їх вона натхненно вигукувала, коментуючи ними все, що відбувалось у світі або в їхній родині, й досі гудуть в його голові, доречно й недоречно виринаючи з каламуті минулого.

— Я Русь в тебя вкачала, как насосом! — гучно цитувала мати неоднозначну Марину Цвєтаєву, тицяючи пальцем в сина, і щось у тому таки було.

Віддалитися від Росії, яку в нього вкачала, как насосом його мати, та й не лише мати, а все радянське буття, йому допомогла Україна, яка ввійшла в його життя, як баламутна кохана жінка, з якою, може, й не одружишся, проте будеш сходитися й розлучатися до смерті. Своєї чи її. Так сталося, що в студентські роки, які традиційно вважаються найкращими, в нього не було ні добрих друзів, ні доброї дівчини. Всі гострі відчуття молодих років прийшли до нього трохи згодом, коли почав валитися й розвалився Радянський Союз. У рік закінчення університету він випадково потрапив на вечірку в домі знайомих — і несподівано ввійшов у світ повноцінного буття. Там були хлопці, з якими можна було говорити до ранку і прощатися з почуттям, що так і не наговорилися. Там були гарні дівчата, які не рвалися заміж. Принаймні за першого-ліпшого, як його однокурсниці. І з ними також можна було говорити до ранку, іноді навіть забуваючи, які вони гарні. А втім, з ними можна було поєднувати і те, і те. Він лишився на ніч з дівчиною після найпершої вечірки, і то був початок його національної ініціації. Від тої ночі українська стала для нього мовою кохання. То була не Лада. Дівчина подякувала йому за спільну радість і сказала, що завжди буде з приємністю згадувати ту ніч. Вони й надалі бачились. Повторення не було, бо ж не завжди складається. Але іноді вони обмінювалися жагучими поглядами й лукавими усмішками. Якби таке сталося з котроюсь із його однокурсниць, буквально наступного дня почалися б істерики: немає місячних, і тепер її приб’ють батьки, якщо, звісно, вона не вийде заміж.

Подібні товариства розумних хлопців і модерних дівчат, модерних хлопців і розумних дівчат створювалися й розпадалися в багатомільйонному Києві не одне, і не лише в часи розвалу Союзу, і не лише на ґрунті української мови та українських ідей. Але він потрапив саме до них, і його там прийняли. Чи не вперше українська стала для нього мовою спілкування, а не мовою школи, театральної вистави чи поезії, і це було класно. Можливо, це й відповідало духові часу, бо саме тоді заговорили вголос про те, що в складі СРСР Україна чахла, хиріла, кволіла й ставала дедалі більш непотрібною самим українцям. А зовсім не «розквітала і зоріла», як запопадливо співали добре оплачувані українські радянські поети. Ті самі поети вже починали складати патосні вірші про зміни в суспільстві. Для нього особисто в тому, як він прийняв нові ідеї, не було ніякої кон’юнктури. В українському світі він направду почав відчувати той несподіваний внутрішній лад і ту волю до життя, яких раніше не знав.

Віддавна він писав вірші, не вважаючи себе поетом. Перші рядки в його житті склалися російською. Українською римовані рядки складалися легше, співучіше, з більшим сенсом. Він і зараз іноді може несподівано згадати котрийсь із тих рядків, записаних на задній сторінці блокнота з адресами й телефонами. Він міг наспівати будь-яку мелодію й не сфальшивити, хоча сильного голосу Бог і не дав. Але співати хором, коли голоси друзів могутньо підсилюють твій власний — то було неймовірне почуття. І досі його вуха бережуть те, як ті пісні звучали більше двадцяти років тому.

Його нові друзі не тільки невимушено говорили українською, а й весело іронізували на предмет власного українства. Для жодного з них українська у вузькому сенсі рідною мовою не була, всі свого часу у відповідному віці залопотали російською. Інша справа, українська стала мовою їхнього нового народження, мовою цікавішого, повнішого буття, втаємниченого мовою добірного товариства. Так, їх таких у столиці України було дуже мало, навіть на хвилі нетривалого патріотичного піднесення тих літ. Але вони не були ізгоями, паріями. Навпаки, вони були якоюсь особливою шляхтою. Хоча й не переймалися своїм біологічним походженням. Вони легко говорили про своїх російських або єврейських дідусів та бабусь, і про батьків — київських міщан-пристосуванців або радянських кар’єристів. Він уперше звернув увагу на Ладу, коли та розкуто розповідала про свого батька, завідувача кафедри наукового комунізму, який до того на поважному рівні завідував радянською ідеологією. У нас ті батьки, яких дав Бог, і інших не буде. А нам творити своє власне життя.

Тепер він цілком усвідомлює, що і в його друзів тих літ були свої заборонені зони, те, про що вони не хотіли, та й не могли говорити навіть із найближчими друзями. Але в ті роки саме вони відкрили йому ті сторони життя, до яких за Союзу він не мав доступу. Говорили вони не лише на національні теми, то було б нецікаво. Але говорили про все українською, і йому тоді здавалося, що російською він не знайшов би тих сенсів, які відкривалися йому тоді.

Він почав щоразу звертати увагу, коли в київському російському мовному вирі тролейбусів, гучних вулиць, кав’ярень починала звучати українська. Він завжди чув, хто це. Ось комічна суміш української та російської. Інтонація мови українська, але лексика… — вони у своєму товаристві знущально копіюють цей суржик, породження несвідомих малограмотних українських ротів. А ці дівчата з села говорять по-українськи несподівано добре. Значить, вони з такої місцевості, де по селах суржик ще не вкоренився. Для них українська — направду рідна мова. Але вони не усвідомлюють своєї доброї української, скоро вивчаться по-міському, можливо, навіть без сільського акценту. А це галичанин зі своїми характерними словами та інтонаціями. Він також розмовляє своєю рідною мовою. А той, його співрозмовник, загалом російськомовний, це одразу чутно, але в розмові з «западенцем» намагається показати, що він, якщо треба, запросто перейде на українську. А сам весь час затинається, робить кумедні помилки. А це раптом заговорив радянський кадр. Говорить по-українськи гучно, розкотисто й до огиди правильно, але за якимись невловимим ознаками чутно: то мертва мова Радянської України. До речі, так розмовляв професор Небувайко. А коли українська звучить без сільських чи галицьких інтонацій, без київських недолугостей чи дурного радянського патосу, то це означало, що десь поряд заговорив хтось зі своїх.

Згодом його зв’язки з українськими колами стали менш романтичними, проте прагматичнішими й міцнішими. Його українські друзі стали пропонувати йому десь виступити, кудись написати статтю, і це в нього виходило. Він навчився говорити на круглих столах і на радіо. А також засвоїв особливості приватного спілкування з російськими шовіністами різної міри біснуватості.

— Абсолютно згоден із вами, — відповідав він напівінтелігентному русофілу на другому поверсі магазину «Мистецтво» на Хрещатику, який нарікав на засилля українськості в київській неповторності. — Достоєвського почитати не дають! Врубали свою «Червону калину» саме на тому місці, коли Рогожин дарує сережки Настасьє Філіповнє. А ви часто перечитуєте «Ідіота»? Ото ж бо й воно! Ви «Ідіота» не перечитуєте, а кляті націоналісти свою «Кайдашеву сім’ю» знають напам’ять!

Русофіл, який збирався подискутувати на тему української штучності й безперспективності, відчував, що його надурили: український націоналіст виявився неформатним. Тож принциповий русофіл тікав від улюбленої книжкової полиці, не отримавши кайфу від спілкування з ідейним супротивником.

— І як це в тебе виходить? — захоплено вигукувала Лада.

— Та що вже тут казати! Сам не відрізнить старушки Ларіної від старушки процентниці, але стоїть в обороні матушки Росії!

Також, покрутившись кілька років у колах модерних і постмодерних націоналістів, він навчився тримати оборону й на протилежному фронті, в дискусіях з радикальними патріотами, які невідомо звідки в такій кількості заповнили український культурний простір.

— Ви хочете Україну журавлиних ключів і чистих рос? Україну біологічно цнотливих дівчат і молодиць в очіпках? Хочете патріархально-домодерне утворення в центрі Європи?

— А це єдиний спосіб врятувати українську неповторність! Поїдьте на село! Лише там добре звучить рідна мова! Ви коли-небудь були в простому українському селі? Пили криничну воду? їли домашній хліб?

— Не їв, але бачив на селі черги за привозним хлібом, — видавав він враження своїх друзів за свої. — І знаю, як сільська молодь рветься до міст і хоче говорити російською, щоб ніхто не здогадався про їхнє сільське походження!

— І все одно сільські дівчата найкращі! І ми не хочемо ваших занадто розумних і занадто досвідчених феміністок у чорних колготках на вкраїнській землі! І ми їх бойкотуватимемо!

— Та що ви таке кажете! А я бачив, як в редакції одної поважної газети ви дарували шоколяду пані якщо не в чорних колготах, то в дуже тісних джинсах!

— Молодий чоловіче! — поважний патріот міняв тон з менторського на поблажливий, — та що ви таке кажете! Нашу розмову може почути моя дружина! Ви опускаєте громадянську дискусію до приватного, можна навіть сказати, обивательського рівня!

— Тобто ви бойкотуватимете паній в чорних колготках лише на громадянському, а не на обивательському рівні?

— Не чіпляйтесь до слів! — патріот вимовляв безпорадну фразу переможеного в дискусії. — І майте на увазі, що розмовляєте не з обивателем, а з поважною людиною, яка чимало зробила для України!

А от з київськими обивателями він ніколи не говоритиме українською! Дехто з їхніх говорять українською з усіма, змушуючи співрозмовників натужно підбирати українські слова. Очевидного найліпша стратегія особистісної мовної політики. Але в нього так не вийшло, і він підвів під це свою ідеологію: він не сипле бісер перед свинями, рішуче переходить з ними на російську, навіть якщо вони ліплять якісь недолугі українські мовоутворення. Українська, і саме в тому варіанті, яким говорить його товариство, це мова духовної аристократії, недосяжна для міщухів-плебеїв. Навіть якщо вони вважають себе патріотами. Хай спершу заговорять не по-київськи, а таки українською, і тоді він відповідатиме їм українською!

Тому він так і не заговорив «рідною мовою» з тими, хто знав його як чемного київського хлопчика, який українською розмовляє лише на заняттях в школі, бо ж зрозуміло, що його, хлопчика з учительської родини, віддали саме до українсько-англійської школи, де традиційно менше дітей із нещасливих родин. І вчителькою української мови й літератури від четвертого по одинадцятий клас в нього була подруга його матері Неоніла Микитівна Бовдур. То була типовий український радянський педагог, із протокольним фейсом і відданістю партії та уряду в очах. Вона завзято муштрувала своїх учнів, змушуючи за кожен усний русизм переписувати кілька сторінок з повісті Івана Франка «Борислав сміється», а за письмовий у творі чи переказі — мити підлогу в кабінеті української мови. І чинила вона так не для того, щоби виховувати українців у зросійщеному соціумі, а для того, щоб дати відсіч українським буржуазним націоналістам: ось як говорять українською радянські школярі, якщо їм дати відповідну команду! Мати переходила з нею на кумедну українську, роблячи неприпустимі помилки, до яких Неоніла Микитівна ставала несподівано поблажливою. Мати Євгена була натхненною вчителькою російської мови й літератури. Але його мати — то окрема пісня.

О, ті політизовані сварки в родинах і в колах друзів та знайомих! Скільки людей посварилося, аж не хотіли бачити одне одного після доморослих дискусій! І, водночас, скількох тягло продовжувати ті агресивні діалоги, кидаючи впертим співрозмовникам своє бачення майбутнього й минулого України та Росії. Такі нескінченні діалоги вели його батьки.

— Так, я за незалежність України! — вигукувала мати. — Я проти Сталіна! Я проти таборів! Я проти Соловків! Але я ЗА російську літературу! Як можна бути проти неї? У жодного народу немає такої! Як можна порівнювати Пушкіна і Нечуя-Левицького!? Зрозуміло, дівчатам Євгеній Онєгін подобається незрівнянно більше, ніж Микола Джеря!

— Хоча чесного роботящого парубка типу Миколи Джері дівчині зустріти значно краще, ніж цього твого Онєгіна, — відповідав батько, вчитель праці в маминій школі.

— Про це ми зараз не говоримо, — ухилялася від такого повороту дискусії мати. — Іудушка Головльов — то теж не дай Боже зустріти! Але ж який персонаж! Який монстр! Я й досі тремчу, коли перечитую, як він наливав водочки Анєньці!

— А Вій! Чим тобі не монстр?

— Ну то ж Гоголь! І ваш і наш!

— Що значить «ваш»? Ти вже й українкою себе перестаєш уважати через Іудушку Головльова?

— Я — українка, яка любить російську літературу! Бо російську літературу любить увесь світ!

— Ти перебільшуєш. Її і в Росії вже не дуже люблять, — і батько починав вкотре переповідати матері кілька років тому прочитану статтю про те, що московські школярі не відрізняють Андрія Волконського від Євгенія Онєгіна.

— Тим паче ми тут повинні не забувати російську класику! Будемо знати її краще за них! На зло всім програмам з іноземної літератури! Це ж ким треба бути! Тургєнєва замінити Селінджером!

— І правильно зробили, що замінили! Годі з мене тургєнєвської дєвушки вдома, — батько обнімав матір і валив її на диван, а та починала радісно реготати, мовляв, у них з батьком неантагоністичні суперечки. З батьками було нецікаво. З ними навіть сперечатися не хотілось. А мати патосно вигукувала, за своєю звичкою, тицяючи в сина пальцем:

— То я! Я віддала тебе до української школи! То ми з Неонілою Микитівною зробили тебе собі на голову щирим українцем! А ти ніколи спасибі не скажеш!

Від дитинства він не любив свого імені. В усіх дитячих колективах траплялась бодай одна дівчинка Женя, з якою його чогось плутали, дарма що в нього було відмінюване прізвище, яке, на відміну від питомих українських, мало закінчення однозначно чоловічого роду. Згодом він не раз пояснював, що прізвище «Самарський» утворилось не від російського міста на Волзі, а від української річки, притоки Дніпра. А ім’я, яке його мати дала йому на честь героя російської класики, по-українськи вдало скорочувалось і ставало маскуліннішим. То був іще один козир на користь його українського навернення.

…Співали хором лише наприкінці вісімдесятих. Він ніколи не забуде, як вони співали просто в метро національний гімн, який тоді ще національним гімном не був. Їх було душ двадцять, десь порівну хлопців і дівчат. Він обнімав дівчину за плечі, то була не Лада, але все одно класна дівчина. Зараз вона живе в Чикаго. Вони іноді бачаться. Якось вони з нею пригадували, як люди в метро озиралися на них, одні з осудом, інші із захопленням, других було більше, а дехто пристав до них і заспівав з ними разом. Тоді ще було невідомо, як і куди повернеться історія.

— Соловки за нами плачуть, — сказав один з їхніх, коли вони втомилися співати. І після тих слів виник новий приплив сил, і вони заспівали знову котрусь із тих українських пісень, які співаються самі, які не можна зупинити, які зупиняють лише кулі!..

На початку дев’яностих вже не співалось. Тоді вже було зрозуміло, що історія не вернеться назад, до заборони нинішнього національного гімну. Але прийшли злидні. Елементарні злидні спершу у вигляді порожніх магазинів, а потім прилавки досить швидко наповнилися, але грошей, які вдавалося десь добути, вистачало хіба на тиждень скромного життя, а жити до нової подачки треба було місяць. Потім перестали виплачувати й те. Несподівано відкрився сенс ключового рядка молитви «Отче наш»: Хліб наш насущний дай нам сьогодні. Не тоді, коли щось заплатять в дохлій установі, де ще не поміняли серпа і молота на тризуб, не тоді, коли заплатять за переклад для приватного замовника, не тоді, коли продасться каблучка Ладиної бабусі (завелика для Ладиного пальчика), а сьогодні! сьогодні!

Але він мав товариство добрих друзів, які допомагали своїм отримати замовлення на переклад чи на статтю для гонорарного часопису, надіслати тези на конференцію з добрим фінансуванням, могли підказати, як подати на грант у приватний фонд чи на стипендію в закордонний університет. Тож вони з Ладкою весело виживали в ті часи, коли потрапити на фуршет означало, що Наш Отець почув молитву й послав сьогодні хліб насущний. Коли на гонорар за виступ на конференції, який складав кумедні для світової практики п’ятдесят доларів, можна було пристойно жити місяць удвох. Коли на привезені з поїздки за кордон гроші можна було купити те, на що вдома здохнеш, а не заробиш. Або можна було тримати привезені гроші у схованці, й знати: навіть якщо не платитимуть найближчі півроку, — з голоду не помремо. А далі щось буде. Так, мільйони співгромадян не мали доступу до тих конференцій, до тих поїздок і навіть до тих фуршетів, але він у часи всіх гіперінфляцій і багаторічних заборгованостей із заробітної платні почував себе набагато краще, ніж у часи нудної радянської стабільності. Лада іноді їздила до Франції, він до Америки. Вони вилітали з блискучих заморських аеропортів і сідали в брудному запльованому Борисполі і цілувалися після розлуки, та їхали до Києва крізь чорну ніч у підозрілих автах, обнімаючись на задньому сидінні, з тихим реготом прикладаючи руку до інтимних місць, де зберігалася привезена зелена готівка.

І все було чудово, поки Лада не завагітніла. Він не чекав, що та подія викличе в неї такий напад гніву. Вона кричала, ридала, вживала нецензурні слова. Одного разу він уже бачив Ладу такою розбурханою. Це було напередодні того, як вони почали жити разом. Тоді він серйозно зустрічався з Ладою та зі ще однією дівчиною, тою, яку обнімав у метро, коли хором співали майбутній національний гімн. Ту дівчину звали Галя. Він трохи заплутався, котра йому подобається більше, а втім, у тому, щоби жити паралельно з двома, також був свій шарм. Але з обома вже розпочиналися розмови, що варто було б наразі оселитися разом, а далі буде видно, а тут уже шарм губився. У Лади була хата на Пушкінській, а Галя наймала готельку на Виноградарі та була би рада ділити з хлопцем ціну оренди. Він тоді вже ночував в обох, і в обох на поличці у ванні стояла його зубна щітка.

І одного дня Лада, яка не додзвонилася йому додому на Вітряні Гори, не полінувалася вранці поїхати на Виноградар і ввірватись у наймане житло Галі, з якою вони були подруги, мало того, колеги по жіночих студіях. Зчинилася бійка, дівчата качалися по підлозі, де за якусь хвилю почали з’являтися криваві плями й пасма волосся. Він намагався розняти озвірілих дівчат, але обидві відштовхували його, мовляв, не лізь не у свої справи. По кількох днях після тої колоритної сварки він переїхав до Лади. А Галя невдовзі вирушила до Америки.

Коли Лада завагітніла, її агресія вже спрямувалася проти нього. Вона дряпала йому обличчя, поривалася схопити за волосся, він ледь стримував її руки.

— Ну, зрештою тобі вже двадцять вісім років, чом би й ні? — несміливо казав він.

— А давай так, — ти ходитимеш із пузом замість мене!

— Але ж це неможливо! Я зароблятиму гроші!

— Які ви, чоловіки, хитрі! Ніби ти підеш на будівництво чи мотатимешся за товаром, щоб продавати тут! Ти робитимеш за гроші те, що любиш! Писатимеш свої статті, виступатимеш на конференціях, організовуватимеш літні школи. А я ходитиму з пузом! А потім пологи! А потім пхати цицьку!

— Але ж одна дитина… колись усе одно треба… ти ж сама казала…

— І саме тоді, коли в мене накльовується класне стажування по жіночих студіях! Народжувати вміє кожна жлобиха! А ти спробуй написати проект так, щоби тебе відібрали із сотні!

— Я не лише спробував, а й написав! І мені сказали, що в мене добрі шанси отримати річну стипендію в Штатах!

— І ти туди зібрався без мене?

— Якщо ми нарешті укладемо шлюб, то можна й з тобою…

Він так і не знає, чому жоден лікар тоді не взявся зробити Ладі аборт. І її вагітність стала грубою реальністю, а не туманною ймовірністю. Позитивно її сприйняв лише дід Василь. А баба Ніна підтримувала дочку, мовляв, і вона сама колись народила Ладу і зав’язала собі світ, і досі ніяк не розв’яжеться. А ще їй накидають онука, якого вона ніяк не готова пригорнути до своїх грудей.

Нормальне життя скінчилося. Тепер кожен день був жахом. Мадам Небувайко могла вдертися до спальні майбутніх батьків із запитанням, чи вони вже домовилися про переїзд до батьків Євгена. Нехай ті виходять на пенсію та бавлять малого. А в них з Василем Тарасовичем немає ні найменшої можливості цим займатися. Вони потримали молодих певний час, а тепер черга іншої половини. Євген не впізнавав донедавна толерантної тещі, яка ніколи не втручалася в буття Євгена й Лади, чому сприяли велика площа і зручне планування квартири на Пушкінській. Його батькам у двокімнатній бетонці на околиці зберігати толерантність було би суттєво важче.

Євген починав всерйоз обдумувати варіант втечі до батьків, звісно ж, без Лади й дитини. Годі з нього цих скандалів. Він не для того одружувався, щоб йому робили дірку в голові. Зрештою, вони з Ладою не одружені офіційно, що, до речі, згодом вельми полегшить життя їм обом. А поки допоміг випадок. Він побачив Ладу в кав’ярні на Хрещатику з якимось чоловіком. Як з’ясувалося згодом, то був Тьєрі. Євген з Ладою жили не в тому світі, коли чоловік влаштовує бешкет, якщо побачить дружину в кав’ярні з якимось мужичком. Але проживши кілька місяців на Пушкінській в атмосфері щоденних бешкетів, він по-міщанськи поставив під сумнів власне батьківство, гримнув дверима, кинув ключа й повернувся в дім батьків. І мимоволі подякував феміністичній орієнтації Лади, яка ніколи не хотіла мати спільної родинної каси, тож він забрав з собою свої зелені, привезені з поїздок до Америки.

Батьки аж ніяк не зраділи його поверненню. Їм дуже сподобалося жити у двокімнатній квартирі вдвох. В першу ж ніч вдома він прокинувся від їхнього невдоволеного шепоту: тихіше, він, здається, не спить! Мовляв, скінчився їхній медовий місяць. Вранці вони почали соромити сина:

— Негідник! Утік від вагітної дружини!

Тоді він сказав, що приведе вагітну дружину сюди. Це вмить знизило родинницький патос батьків, пробудило в них розуміння ситуації сина. І вони, на відміну від нього, прийняли ситуацію «не наша дитина!» не як гіпотезу, а як доведений факт.

— Чого ми маємо виходити на пенсію та світу не бачити, панькатися з дитиною, яку твоя безпутна Лада прижила невідомо від кого?

— Ось вони, донечки партійних начальників! Треба було шукати скромнішу дівчину!

— Так, ми завжди тобі це казали!

Євгена повідомили про народження Мирослава. Він прийшов у той дім, три хвилини потримав на руках немовля, яке мало чим відрізнялося від тих, які потроху почали з’являтися в його ровесників. А потім баба Ніна вихопила малого й винесла. А Лада поставила поряд з ним велику сумку з книгами, які вважалися його, чому він непристойно зрадів.

Дід Василь дав хлопчикові ім’я Мирослав, аби той приніс у родину мир і славу. Євген, який так і не уклав з Ладою законного шлюбу, підписав необхідні папери, визнав дитину, дав хлопцеві своє прізвище, і в українській документації з’явився Мирослав Євгенович Самарський.

Але в дім до Небувайків Євген Самарський не повернувся. Певне, якби він доклав деяких зусиль і кинувся ревно бавити малого, його б допустили знову на Пушкінську. Але сидіти з немовлям йому не хотілося так само, як і Ладі. Тим більше в нього на руках був козир, хоча й фальшивий: сумніви у батьківстві. Насправді він у своєму батьківстві не сумнівався та міг навіть з точністю до тижня сказати, коли це сталося. До Франції Лада їздила за півроку до того, де й познайомилася з Тьєрі. Але повернулася в обійми до Євгена. Можливо, з Тьєрі в неї щось тоді й було. Але до народження Мирослава француз не мав жодної причетності.

Тьєрі з Ладою почали листуватися, він писав їй на Головпошту, до запитання. То був листовний флірт. Лада ще нічого не вирішила, бо все мала вирішити її поїздка на феміністичну літню школу до Бельгії, куди приїхав би Тьєрі. Лада тоді пишалася, що не брала гроші в Тьєрі, який запрошував її до себе, пропонував оплатити дорогу. Ні, вона незалежна жінка, їздить до Європи якщо не за свої кровні, то на гроші організацій, а не на гроші чоловіків. І тут раптом ця вагітність і рішення Євгена їхати до Америки на рік. Та тут будь-яка сучасна жінка сказиться і приб’є чоловіка, який має нахабство так поводитися! Геть розгублена, вона замовила телефонну розмову з Тьєрі з тої ж таки Головпошти. І він приїхав, і заспокоїв її, і сказав, щоб головне було добре їй. А він нікуди не подінеться. Йому все одно ще треба розлучатися. А в нього, на відміну від Лади, шлюб був законний.

А потім, коли в них із Тьєрі все остаточно склалося, дід Василь сказав, що не віддасть їм Мирослава. Нехай вони собі плодять францужат, а Мирослав залишиться українцем. Вони з бабою Ніною ще молоді, і роститимуть сина, якого Ніна полінувалася народити після Лади.

— Тато стількох свідомих українців зробив інформаторами, що, згідно з теорією Ганді, відчував себе зобов’язаним виростити бодай одного в іншій атмосфері.

— Все було аж так серйозно?

— Ще й як! — і Лада назвала ім’я одного з їхніх спільних друзів, а коли Євген висловив великий подив, сказала, що добре знала того хлопця ще до великих змін. Але то вже зовсім інша історія, переповідати яку в Україні ще час не настав.

— Але ж ти завжди любила батька, — сказав Євген, який добре пам’ятав, як Лада сідала батькові на коліна, обнімала його за шию й занурювала пальці в його чуприну.

— І зараз люблю, і сумую за ним, — відповіла Лада.

— Більше, ніж за малим?

— А ти, за ким більше сумуєш у своїй Америці? За своїм сином чи за своїм батьком? — спитала Лада у відповідь.

Ця розмова відбувалася в домі Тьєрі в Камарґу, де святкувалося п’ятиріччя Мирослава. Тоді Євген побачив свого сина вдруге. Милого щокатого карапузика привезла до мами з французьким вітчимом баба Ніна, знову молодява, елегантна й привітна, яка залишила свою маску мегери вдома, на Пушкінській, в глибині котроїсь зі своїх шаф від радянського меблевого гарнітура. Дід Василь зостався вдома стерегти хату. Його Євген більше не бачив.

Євген приїхав із Дунею. Йому вже тоді дали посвідку на проживання в Америці, тож він міг подорожувати по світу. Всі раділи, все владналося, все було добре. Маленький Мирослав декламував віршики і французькою, і англійською, і українською, викликаючи слиняве замилування кожного з присутніх. Тьєрі сказав Євгенові англійською, що його дім від кінця XVII ст. ще не знав такої теплої вечірки. До речі, він ще тоді не відсудив остаточно цей дім у своєї екс-дружини, попередниці Лади, тож існувала ймовірність його продажу. Але згодом попередній дружині Тьєрі відійшло щось інше, а Лада стала законною господинею унікального взірця архітектури часів бароко.

І в Євгена все владналось. Або майже все. Не зовсім так, як він хотів, але владналось. Він, на відміну від Лади, хоч і полюбляв їздити за кордон, та емігрувати ніколи не мріяв. Але доля вирішила так, і тут нічого не змінити. Навіть якби виявив утричі сильнішу волю до життя.

А тоді, в рік народження сина, для Євгена таки настала темна смуга життя. Не було грошей: заощадження повільно танули, і життя не обіцяло їхнього поповнення. Не було жінки: з Ладою все скінчилось, інші дівчата відпали вже давно, нові не траплялись. Не було навіть, де жити: батьки продовжували сприймати його повернення додому як прикре непорозуміння, то ж зайняти своє спальне місце він міг лише тоді, якщо звечора був удома. Якщо ж повертався пізно, то доводилося зганяти з дивана, якого він вважав своїм, чи батька, чи матір. Єдиним зв’язком із колишнім повноцінним буттям стало для нього очікування річної стипендії в Америці. Але поки йому ще нічого не повідомляли. А в Києві хутко зростали ціни на нерухомість, тож було невідомо, чи зможе він купити собі окреме житло на привезені з Америки гроші, навіть якщо й пощастить отримати ту стипендію.

І тут несподівано виник із небуття дядько найчесніших правил. Або, згідно з класичним перекладом невмирущого російського роману у віршах, дядько чесний без догани.