Російський сюжет

4. Село, де нудьгував Євгеній

У селі Євген не нудьгував.

Він не жив життям селянина. Не копався на городі, не косив сіна, не переймався кормом для курок, качок та індиків, не доїв корови й не стояв у черзі за хлібом, та, одначе, мав у своєму домі і городину, і хліб, і до хліба. Тож його життя цілком можна було кваліфікувати як життя пана в маєтку. Проте він не насолоджувався тим, як складалося його життя в дядьковому домі. Зранку йому приносили молоко, якого він не пив, і навіть «наше, домашнє, тільки видоїла, це ж не те, що у вас у місті!» викликало в нього могутній блювотний рефлекс. То він віддавав те молоко іншій жінці, яка приносила йому овочі, а одного разу принесла курку. В «овочевої» жінки корови не було, і вона була рада тому натуральному обміну. Але та, що носила молоко, довідалась про його долю й відреагувала на це якось дивно. Замість того, щоб перестати носити свій на разі непотрібний продукт, вона в черговий свій візит налила великого кухля з літрової банки й сказала Євгенові:

— Ото зараз вип’єте це прямо при мені! Крутите носом, бо ніколи не пили домашнього молока!

Довелося щось плести про діатез від молока в дитинстві, який у дорослому віці трансформувався у ще якусь напасть. Тож молоко — ну ніяк! Його мама колись купувала для нього парне молоко в селянки, але йому стало ще гірше, ніж від магазинного!

— Ви ж голодуєте в місті! Вам же не платять! Тож радійте, що ви в селі, що тут про вас піклуються! — захищала свої позиції, як Євген назвав її подумки, Та, що носить молоко.

— Бідні люди в місті, — підтримувала її інша його постачальниця, Жінка овочева, — купують те, що в нас валяється під ногами.

— Мало того, витрачають на це більш ніж три чверті свого доходу, — підтримував Євген їхню селянську гординю. — Але ж навіщо ви несете мені цю капусту й моркву! Ви ж їх можете продати на базарі!

— Я краще закопаю їх у землю, ніж продам за ті сто тисяч, які мені дають у місті! — обурювалась Жінка овочева.

Тоді були в ходу сотні тисяч та мільйони. Євген гайнув з України ще до гривень. Гривні ввели вже не при ньому. Тривалий час він навіть і не бачив української грошової одиниці, якою так пишалися деякі патріоти.

А тоді в селі ті сотні тисяч купонів витрачалися досить економно. У дядька в погребі було чимало старої картоплі, яку незадовго до його приїзду сусідки перебрали й поскладали в сухі ящики. Тож йому було що варити або смажити на обід до вересня, поки не викопають нової. Також були дядькові закрутки з підвалу. А плюс салати зі свіжої капусти, голівки якої, всі в крапельках роси, також несли йому жінки. Проте йому вартувало великих зусиль, іноді просто надлюдських, не пустити їх кришити йому салати прямо в нього на кухні.

Ті жінки не давали йому жити. Вони зміняли одна одну, аж прізвиськ на всіх бракувало, входили в його дім, не стукаючи, несли капусту і моркву, сало і яйця, коров’яче й козине молоко, наче на олтар якомусь поганському богові, ролі якого він виконувати не хотів. Дядько чесний без догани залишив йому тяжкий спадок і, до речі, чесно попередив про це.

Жінки розповідали йому, що цього року не буде помідорів, але огірків та кабачків буде достатньо. Що в директорки школи нутрія перегризла дротики клітки і втекла, а в завучки здохли два кролики, тож невідомо, чи вистачить тепер їй на кожушанку. А вже ж домовилася була із кожухарем. Розповідали, що голова колгоспу дав команду всім учителькам Ірівської середньої школи прополоти по двадцять рядків буряків, мотивувавши це тим, що як їм щось треба, то вони по допомогу йдуть до колгоспу. Євгенових жінок, більшість з яких саме були вчительками, обурило рішення колгоспного керівництва, мовляв, як їхні діти підростають, воно їх веде не до колгоспу, а до школи. А також жінки розповідали, що нова вчителька іноземної мови, ота, що на поминках намагалася сісти поряд із вами, по праву руку, пам’ятаєте, Женю?..

— Поряд зі мною сиділа якась балакуча жіночка із пишним сивим волоссям…

— То директорка нашої школи Ганна Петрівна, як, ви ще й досі не знаєте, Женю!

— Каюсь! Каюсь!

— …А ота, нова англійка, ота, така сексуальна, яка прямо на поминки приперлася з декольте, то вона їздила вчора аж у Київ, робила аборт! То Ганна Петрівна тепер не знає, як її далі тримати на роботі в школі!

— А Ганна Петрівна ніколи не робила абортів?

— Побійтеся Бога, Женю! Ганна Петрівна заміжня! В неї чоловік інспектор ДАІ! В неї два сини, старшого на осінь будуть женити! А ця Анжела… як її… Валеріївна тільки перший рік у нас! І що тепер буде? Якщо їй відмовити, то де знайти іншого викладача англійської мови?

Якби ірівчанки просто переповідали йому сільські новини, це ще можна було б якось перетравити. Але вони хотіли ще вищої платні за свої дари. Вони хотіли знати кожен його крок, принаймні в межах генеральського дому, який, згідно з якимись химерними настановами, вважали своїм спільним добром.

— Як вам спалося цієї ночі? Я вас питаю, ви мене чуєте, як спалося вам?

Він мав щось промугикати, інакше ірівчанка повторювала своє запитання знову й знову. А у відповідь на його «так, щось кепсько спалося, грім гримів, а дощ так і не пішов», розповідала, що вона також спала недобре, а під ранок заснула, і снилося їй весілля в генеральському домі, і стола накрито просто на дворі, хоча небіжчик спиляв усі столи й лавки і навіть стовпчики повикопував, а над молодими кружляють чорні птахи, але не круки, а якісь такі великі, великі, як орли!.. Очі в оповідачки робилися великими і круглими, в голосі звучали нотки кінематографічного «хорору».

Одного разу йому принесла кошика перших яблук зовсім молоденька дівчина. Вона вразила його не так красою, хоча, звісно ж, була гарненька, як якоюсь наївною безпосередністю на межі з кретинізмом. Та дитина, на відміну від ірівчанських молодиць, товклася на кухні. Старші жінки, ті хутко минали кухню, потім вітальню, перлися в кабінет і в спальню, а якщо його не було в дядьковому південному крилі, йшли шукати в північне. А дівчинка тупцювала, чекаючи, поки він вийде, тримаючи двома руками досить важкий кошик.

— Я тебе слухаю, панночко, — сказав він.

Дівчина простягла йому кошика з яблуками, він подякував за черговий дар. Дівчина спитала, чи можна подивитись, як у нього в домі. Він провів з нею коротку екскурсію генеральським домом, і вона питала, скільки квадратних метрів має та чи та кімната, зазначила, що в домі дві грубки, пошкодувала, що туалет хоч і є в домі, але не працює. А щоб запрацювала каналізація — то треба кликати майстра, звичайний сільський хлоп не полагодить. І заплатити треба буде чимало.

На нижній полиці буфета стояла велика супниця від англійського сервізу, який дядькові подарували, коли він ішов у відставку. Саме в цю посудину, в яку, певне, ніхто ніколи не наливав ніякого супу, Євген поклав принесені дівчиною яблука. Йому ще ніколи не траплялися ранні яблука, які були би такими запашними й солодкими.

Вечорами до нього іноді приходив Володя, єдиний з ірівчан, кому він був радий. Вони сідали за круглий стіл, він відчиняв скляні дверцята буфета, діставав кришталеві чарки й котрийсь із дядькових коньяків. Він відчував до Володі якусь фізіологічну симпатію. Йому подобалося дивитись на молоде обличчя лікаря, слухати його мову, хоча Володя рідко висловлював якісь оригінальні ідеї. Одного разу Євген спробував заговорити з ним на національну тему і не знайшов відгуку:

— То що, як мене покличуть до Тихоновича, не дай Боже, звичайно, то мені йому не надавати допомоги? — Тихоновичем був якийсь росіянин, який перебрався в їхнє село, бо одружився з місцевою, і був «харошим человєком».

— Та ні, я зовсім не про це, — відзначив Євген національну незрілість Володі, проте не перестав симпатизувати йому.

Володя прийшов того ж вечора, коли вранці була дівчина.

— У них якась мічурінська яблуня, така одна на село, — підтвердив Володя, котрий звідкись знав, яка саме дівчина заходила до нього.

— Послухай, а чому вони їдять яблука ще за місяць до Спасу? — раптом виявив знання сільської обрядовості Євген.

— Та хто ті правила тепер знає! Коли церкву святого Пантелеймона тут відкрили, ті вчительки не знали, якою рукою хреститися! Моя мама їм показувала, бо вона ніколи не була партійною. А ці яблука треба з’їдати якомога швидше, бо трохи полежать, і стануть такими ж кислими, як усі інші. Це, можна сказати, язичеська яблуня. Вони знають це й роздають їх усім поспіль, — розсміявся Володя. А також він розповів, що знання локальної містики дуже допомагає йому в його нелегкій роботі сільського лікаря. А це містичне знання зберігалося в Ірівці,та в сусідній Кобівці ще за старої влади, бо те, кому яблука дарувати і як покійникові руки складати, і багато ще чого, на відміну від церкви, стара влада не забороняла. Місцевих забобонів дотримувалися й самі сільські комуністи.

— Ти п’єш коньяк чарками, а не самогон склянками, Володю…

— Та я можу і самогон, як наллють… Все залежить від того, що п’ють інші.

— А що тобі більше подобається?

— Про це й твій дядько-небіжчик питав. Якщо сидиш із кимось удвох, то краще з коньячком. Якщо багато людей п’ють і гуляють, то краще самогон.

Того дня — він подумки назвав його днем липневих яблук — Євген щиро висловив Володі своє захоплення його тактовністю. Мовляв, він не лізе не в свої справи, переступить поріг дому лише тоді, коли йому раді. Євген ніколи не забуде, як одного дня він напружено вчитувався у несамовиті рядки «Антихриста», і Володя відчув нетутешній стан нового господаря дому, сказав, що зайде іншим разом. Це так відрізняється від поведінки жінок, які не дають йому спокою щоранку. Володя засоромився і, на відміну від дівчини вранці, почервонів.

— Та тут усі чоловіки такі, — сказав молодий лікар, — а жінки бойові.

Тоді Євген детальніше розповів Володі про ранкові набіги ірівчанок на його дім. І про капусту, яку вони поривалися кришити для нього, і про молоко, і про те, як жінки хочуть знати, як він спав уночі.

— То про що я тобі кажу! До тебе бодай один чоловік приходив з морквою чи зі смальцем? Саме баби. В Ірівці всі такі. Підім’яли хлопів і командують ними. А тебе вони за дитину тримають!

Певно, вони за дитину тримали й небіжчика-генерала. І його одруження з бібліотекаркою з району, та ще й московкою, стало чимось на кшталт бунту затюканої дитини проти зграї озвірілих няньок. І нічого доброго з того не вийшло, і няньки хором завили: «Ось що буває, як не слухатися розумних жінок!»

Отож Євген, як міг, став боротися зі статусом дитини, що його він несподівано здобув у цьому селі, і та боротьба була нелегкою. Одного дня він замкнув двері на ключ, і вранці його постачальниці довго скублися й репетували під дверима, поки він неквапом варив каву по-східному у привезеній з дому мідній кавоварці, терпляче спостерігаючи, як пінка повзла до країв джезви. Вода в ірівських криницях, до слова, була настільки гіркою, що й міцно заварений чай тої гіркоти не перебивав, рятувала лише кава. Ось вона, джерельна вода, мамина свята криниця, вона буває й такою. От у Кобівці, як йому казали, вода зовсім інша. Але з Кобівки в Ірівку води не наносишся. Він купував у сільмазі коробки з соком, які продавщиця Ліда передавала йому через голови тих, хто стояв за хлібом, а з криничної води варив каву. Аж от у щілині заскреготав ключ, двері відчинилися!

— Ой Божечку, то ви тут!

— Живий-здоровий!

— І не чули, що ми ломимося до вас!

— А ми бігали до Василівни, бо їй небіжчик генерал дав ключа, коли вже хворів!

— Невже не чули?

— У мене музика грає, — здав позиції Євген, замість того, щоб рішуче й навіть різко висловити небажання бачити ранкових гостей, які потім не переводитимуться в його домі до самого обіду.

— Ну то на перший раз прощаємо, а надалі щоби дверей не замикали!

— Ми мало інфаркти не поотримували!

— Ой, як у вас пахне! З вас кава! За те, що змусили нас бігати до Василівни!

І жінки полізли в генеральський буфет за кавовими чашечками.

Він вирішив уранці ходити до лісу, бо все одно жити своїм інтелектуальним життям міг лише надвечір. То жінки завертали його з дороги, змушували прийняти в них овочі й бодай коротко розповісти, як йому спалося. А також вислухати сільські новини. Ірівчанки ніяк не хотіли второпати, що їх не хочуть бачити. І він, коли нарешті зоставався сам, проклинав свою слабкість, своє жалюгідне невміння послати їх під три чорти. І це роздратування гнітило весь день, заважало йому читати ті книжки, які він привіз з дому. Адже для справжнього читання Ніцше чи навіть Френсіса Бекона був потрібен спокій. Самотній великий дім на краю села цілком сприяв зосередженому читанню. Але його сільські будні чомусь нагадують абсурд, і ще більший від того, що панував у домі його батьків. Коли він ішов з лісу, якщо йому траплялося до того лісу дістатися, то чув навздогін:

— Якби він ходив туди по ягоди чи гриби, а то ж ходить просто так. А ми йому носимо молоко.

— Як і генералові носили.

— Та генерал, то ж яка людина була! А цей! Ніколи спасибі від душі не скаже!

— Я не хочу такої України! — казав він собі. — Як я розумію тих, хто тікає звідсіля, і займається бозна-чим, щоб наймати в Києві готельку на околиці, як це робили багато з тих, кого я знав. Вони тікають не від того, що немає гарячої води. Вони тікають від Тої, що носить молоко, від Тої, яка підглядає у щілину й переповідає іншим, що вона там побачила. Від Тої, яка носить овочі та яйця, щоб оплатити собі законне право підглядати.

І він повертався до будинку, і сідав до столу, і розгортав «Так казав Заратустра», і читав, що треба мати хаос у душі, щоб народити танцюючу зірку. І йому здавалося, що в його душі якесь пійло для свиней, яке навіть не може зватися романтичним словом хаос.

Допомогла, як завжди в цьому дурному світі, брехня, а не линва, напнута над прірвою, і не воля життя. Одного дня він сказав їм, що міг би поїхати додому й чекати в місті, поки прийде його право отримати спадок. Але в Києві в нього дуже маленьке помешкання, тож хворі батьки мимоволі заважають йому. А він пише дисертацію. І він ширше розчинив двері з кухні до північної вітальні й показав ірівчанкам свою друкарську машинку на столі, яка тоді переконала жінок у тому, що він-таки працює над чимось дуже важливим, чого їм збагнути не дано.

— То ви професором будете? — спитала Жінка овочева.

— Я буду кандидатом наук, а професор — це той, хто викладає в університеті.

— А мій син вчиться в університеті в Києві! Теж, здається, збирається писати дисертацію, — похвалилася Та, що носить молоко.

— Коли пишеш дисертацію, треба, щоб у домі було дуже тихо. Бо навіть найменший звук відвертає увагу, — пояснив Євген.

— Але ж вам треба готувати їжу!

— Коли я сам собі готую їжу, то продовжую думати нам тим, що написав або що прочитав.

— А яка тема вашої дисертації? — несподівано продемонструвала свою грамотність завучка Галина Дмитрівна.

— Тендерний аналіз повсякденних культурних практик пострадянського соціуму, — не розгубився він.

— А що ж воно таке — тендерний аналіз? — недовірливо спитала Та, що носить молоко.

— Коли я захищу дисертацію, то неодмінно подарую вам автореферат. І там усе буде дуже добре пояснено, — відповів він, чим дуже потішив жінок, і вони пішли з генеральського дому, притискаючи пальці до губ: тссс!

А наступного дня все одно заявилися до нього. Тоді він зробив відчайдушний крок, запропонував їм гроші за їхні харчі. Грошей у нього було мало, і він розраховував, що вони відмовляться. Так і сталося. Вони сказали, що все одно будуть закопувати в землю ті овочі. То чого б не підгодувати майбутнього кандидата наук?

Поступово жінки перестали дратувати його. Чи то вони стали менше бувати в нього, чи то він звик до них, навчився не слухати їхню тріскотню, відповідати односкладово, мовляв, обдумує подальший розділ дисертації.

І після марнотних днів наставали тихі вечори. Вдалині брехали собаки, іноді скрикував потривожений птах, і йому здавалося, що це якось було пов’язано з його думками, які водночас і мучили його, і полегшували його стан. Він думав про все на світі. Він думав про людей, з якими його єднала доля. Думав про Ладу, з якою він мав стільки неймовірних хвилин, годин, днів, місяців, а от усе минуло, і він згадує її спокійно, без хвилювань, без почуття вини та без гніву, взагалі без почуттів! Думав про свого сина Мирослава. Люди стільки сенсу покладають на дітей, так хочуть їх. І він нічого не мав проти. Але в нього народився син, і це не викликало в нього ніяких почуттів. Коли він раніше відсторонено думав про дитину, яка колись в нього буде, то був готовий самовіддано допомагати жінці, котра її народить. Але дитина десь там, на Пушкінській, а він тут, на селі, за сто кілометрів. Сталося так, як сталося. Маємо те, що маємо, вигулькнув у його голові афоризм першого президента незалежної України і вмить боляче знизив рівень його рефлексій, який він так рвався підняти до висот гірського розрідженого повітря.

Того літа в нічній тиші генеральського дому йому здавалося, що найбільше за все на світі він хотів і хоче сильних почуттів. На взір тих, від яких померла Семела, мати Діоніса, яка хотіла, щоби Зевс прийшов до неї в таких же сяючих шатах, в яких ходив до Гери. Але німфа не витримала того, що могла винести богиня, і померла. Він умирати не хотів, одначе хотів збагнути, а що воно таке, ті почуття, від яких підходиш до межі життя і смерті, розуму та його втрати. Але він не знав, що треба зробити, аби впустити у свою душу такі почуття. Він міг аналізувати лише власний досвід. Тож ретельно пригадував і наново проживав ті події, які впродовж останніх років провокували в нього сильні почуття. Зосередившись на своєму минулому, він визнавав: почуття аж по вінця переповнювали його єство, коли йому починала світити чергова поїздка за кордон. Він просто не міг працювати, так калатало його серце, коли ймовірна поїздка ставала реальною. А водночас він усвідомлював, як спокійно пережив розрив із Галею, з якою також мав щасливі дні, яку так нещадно била Лада, а втім і Ладі дісталося, він іще довго намацував слід від Галиних зубів у Лади на плечі. І як спокійно за півроку вони з Ладою пішли на прощальну вечерю, яку влаштувала Галя перед своїм від’їздом до Сполучених Штатів, як по черзі цілувалися з нею. Що це? Вміння коректно спілкуватися? Чи нездатність до справжніх відчуттів?

А який сильний сплеск почуттів пережив він, коли заговорив українською! І хоч якими дрібними були першопричини, він пережив свої сильні емоції саме українською. Який вихор почуттів охопив його, коли він збагнув поняття, означене російським словом «пресуществление», лише коли довідався про український відповідник: «переісточування»! То й що з того? Якби навіть він і не пристав до українського товариства кілька років тому, він усе одно сидів би в цьому самому будинку, бо покликав його сюди брат його матері, вчительки російської мови й літератури, а не українські сурми. Його думки стрибали й губилися, їх треба було записувати, але він навіть не брався за перо і не вправляв у машинку аркуша паперу.

Проте він думав: якщо він писатиме, то лише філософські есеї, а ніколи не жалюгідну літературну прозу. Кому потрібна ще одна недолуга житейська історія? Тільки засадничі наративи, які сягнули висот містерії, варто увічнювати. В їхньому товаристві було кілька письменників, які друкували свої тексти в літературних часописах. На сторінках часопису «Сучасність» він прочитав із деякою цікавістю твори своїх знайомих, впізнаючи в них факти їхнього спільного буття. Але жоден текст по-справжньому не зачепив його. Його руки відсували періодику й тяглися до книг філософів. Бо саме вони могли спричинити той хаос, з якого за якихось сприятливих умов може виникнути проект танцюючої зірки. А задля чого, власне, ще варто жити на світі? Від хвилювання він підводився зі стільця, ходив по великому будинку, виходив на його поріг і дивився на Чумацький Шлях і на спалахи метеоритів. Ці спалахи мали викликати осяяння в його єстві. Але цього не відбувалося, і він лягав спати, даючи задній хід своїм недодуманим думкам.

На ранок після тих ночей він ішов до лісу та блукав поміж готичних сосон, іноді для конспірації беручи з собою блокнот і ручку, мовляв, він пише дисертацію навіть у лісі. Бо ж і в лісі він зустрічав своїх благодійниць, (або ж — душогубок), котрі гукали до нього, мовляв, як справи, як робота, як дисертація. Він машинально вітався з ними, а сам слухав дивовижний шум угорі, підводив голову і дивився, як сосни сходилися в недосяжній височині. Йому здалося, що коли він довго йтиме поміж сосон, то неодмінно вийде до моря. А ліс ставав чимраз густішим, похмурішим. Той день був особливо гарячим, тож похмурий ліс вабив. Сосни нагадували йому музику двох Ріхардів — Ваґнера і Штрауса, а також тексти Ніцше, які були передусім музичними. А якби їх читати в оригіналі! Він ішов далі, і от уже не було людей, і йому здавалося, що він готовий блукати в цьому лісі до кінця свого життя, щоб, натомившись, впасти під лункою сосною й заснути навіки.

Але раптом ліс скінчився. Перед ним був безкраїй простір без будь-яких ознак життя. Людського життя. Бо пахучі трави шуміли, птахи кричали, у травах шаруділи якісь створіння, яких він не бачив та й бачити не хотів. Йому захотілось додому, але він не знав, куди йти. Лишив ліс за спиною, пішов полем по стежці, яка весь час кружляла й вела бозна-куди. Ось уже й лісу не видно, навкруги сама рівнина. В його голові оживали уривки пісень про стежку серед поля, яка «одна-єдина». Які ідіоти складали ці пісні! Ці стежки не ведуть нікуди! Чому він не зостався в лісі! Там бодай якихось ягід можна було б знайти! Там хоча б можна сісти під сосною! А тут серед поля під палючим сонцем іти стежиною на край світу!

Здавалося, якщо він йтиме цією стежиною назад, то вернеться в ліс. А там принаймні сонце не пече. Але особливість цього простору полягає в тому, що, йдучи назад тою самою дорогою, приходиш не туди, звідки починав.

Господи, який жах! Здоровий чоловік у розквіті сил пішов прогулятися в ліс і заблукав! І не може знайти дорогу додому! Який принизливий стан! Які дурні сили притягли його до тої Ірівки! Коли одного разу він загубився в Нью-Йорку, то розібрався протягом десяти хвилин! А тут же ж можна і взагалі знайти свій кінець! Скільки він ходить від ранку? Годинник на його руці зупинився. Він загубився і в просторі, і в часі. А стежка звивалася між трав, як змія, і нікуди не вела. Або вела в пекло, так було гаряче. Ось він, зворотній бік контакту з великими стихіями! І в морі, і в горах, і в лісі, і в степу можна заблукати й не вибратися, і замість піднесення пережити жах.

Але ж це не степова зона! У цьому регіоні треба дуже постаратись, щоби знайти такий безкраїй простір! І одначе!.. Коли він уже був готовий впасти горілиць серед трав, розкинути руки й чекати свого кінця під палючим сонцем, він побачив попереду дві жіночі постаті.