Російський сюжет

3. Дядько чесний без догани

— Почитай ось цього листа, — сказала мати і простягла конверта.

— Почитай, що генерал пише, — сказав батько.

То був лист від материного старшого брата, полковника чи підполковника, який задовго до розвалу Союзу вийшов у відставку і купив будинок у якомусь селі, де живе й досі. Євген ледь пам’ятав, як цей дядько гостював у їхньому домі дуже давно, не залишивши ніяких вражень. Хіба що Євгена поклали спати на диванчику на кухні, а його кімнату відвели гостеві. А втім, ні, він, здається, навіть не ночував у них, просто прийшов у гості, зупинявся десь в іншому місці. А також впродовж багатьох років до їхньої поштової скриньки кладуть вітальні листівки від нього і до сімейних свят, і до колишніх радянських.

— А генерал цього разу привітав тебе із днем народження? — спитав батько матір. У батьків із тим дядьком щось було пов’язано, а в нього — абсолютно нічого. І ось тепер йому пропонують прочитати листа від того чоловіка. Себто від «генерала».

— Читай, читай, — каже батько.

— А туалет в цьому великому домі є? — спитав Євген.

— Поки літо! Це не так і важливо!

— А до зими він не дотягне!

— А може, і є той туалет! Здається, він казав, що є.

— Сауна принаймні є! Він мені колись казав: приїзди, підемо в сауну! — пригадав батько.

— Сауна, здається, робиться в окремому приміщенні, — Євген згадав Літню школу громадянського самоврядування, що її фінансував Державний департамент Сполучених Штатів, яка базувалася в санаторії КПРС під Києвом, де була сауна в окремому будиночку. Добрі були часи!

— У будь-якому випадку їдь! Якщо армійський чоловік написав такого довжелезного листа, це означає, що йому таки зле!

— І без туалету цей дім можна буде продати!

— їдь, поки добра погода! — виспівувала мати.

— їдь, бо раптом вріже дуба! І дім залишиться колгоспу! — тягнув другу партію батько.

— Вам аби вигнати мене з моєї койки! — кричав він батькам.

— Повертайся на койку в дім тещі!

— Гуляй з дитям!

— Купай його!

— Міняй пелюшки!

— Тепер уже памперси! — відгавкувався Євген.

— Тим паче! Вертайся до дитини!

— Там твоє місце!

— Ти ж його визнав! Значить, добре знаєш, що воно твоє!

— То чого ж ти сидиш тут, подалі від дитини?

— І батькам голову морочиш?

— Ми тебе ростили, не кидали ні тещам, ні свекрухам!

— А ти нам спокою не даєш на старості літ!

— А як не хочеш глядіти дитини, то їдь на село.

— Тебе все одно в Києві нічого не тримає, цілими днями сидиш у кав’ярні на Хрещатику!

Те, що його безцінні батьки, які дуже рідко вибиралися в київське середмістя, знали, що він подовгу сидить на високому стільці біля вікна в кав’ярні, яка мала неофіційну назву «Труба», зрідка піднімаючи очі від якоїсь книги, свідчило про те, що Київ є велике село. Справді, треба звідсіля тікати! Але ж не на село врешті-решт!..

У Києві Євгена направду вже нічого не тримало. Він продовжував числитися в не функціональній установі, куди працівники ходили лише по заробітну платню. Але платити перестали, тож і ходити туди сенсу взагалі не було. А також після розриву з Ладою йому перестало щастити на підробітки, які сипалися були на нього в кількості, більшій, ніж він міг охопити, іноді доводилося ділитися ще з кимось. Певне, більшість роботодавців шукали його за телефоном на Пушкінській. Він непогано робив те, що йому замовляли, але для того не був потрібен унікальний дар. Тож навряд чи замовники шукали б його під землею. Ймовірніше, шукали іншого виконавця.

Та й шляхетне українське товариство потроху реорганізувалося. Ніхто ні з ким не сварився, але в усіх з’явилися справи, важливіші за спільне проведення часу. Хтось знайшов місце інтенсивно заробляти гроші, хтось поїхав за кордон, хтось осів у родині. Мабуть, тої весни тільки в нього знову з’явився той резерв вільної енергії, коли хочеться відвідувати збіговиська, але вже не від надміру молодих сил, а тому що нема куди подітися.

Євген не сподівався отримати спадок від чесного дядька без догани. Загальною темою обговорення в колі їхніх знайомих була одна дівчина, яка взялася доглядати свою самотню вчительку за успадкування її помешкання. Вчителька не вмирала вже три роки, тільки пила кров зі своєї доглядачки, мовляв, та їй зовсім не приділяє уваги, лише чекає її смерті. Отож, нещасна сиділка («сидуха», як жартома охрестили її) вже думає, чи не розірвати їй угоди.

Але Євген таки зібрався на село. Зрештою, чому би ні на що не розраховуючи, не прогулятися за місто в добру погоду? Він був на свинофермі в Америці, куди їх возили на екскурсію, бо спонсором програми «Журналісти громадянського суспільства» виступав саме відомий у тих краях свинар. То чому б не навідатися в українське село, де Євген Самарський ще ніколи не бував? Адже там — джерело української мови й духовності — звісно ж, ці слова він вимовив про себе з іронічною інтонацією, але інших, які означали би щось подібне, він не знайшов, та й не шукав.

Дядько написав, що до села треба їхати електричкою від Києва дві години. Зійти на станції Ірівка — Кобівка. А потім пішки до Ірівки п’ять кілометрів. Можливо, хтось по дорозі підвезе на возі.

Євген вирушив у дорогу без речей. Якщо все саме так, як пише дядько чесний без догани, то вернеться додому за валізою. Той дядько з російської класики дав дуба ще до того, як спадкоємець доїхав. Але спадок молодий гульвіса отримав. А йому ще для цього треба буде засвідчити пошану. І скільки місяців треба буде її засвідчувати? До осені? До зими? Чи, як їхня знайома сидуха, невідомо скільки?

Він зійшов з електрички на потрібній станції. Вкинув до урни на платформі газету «Пан+Пані», яку невідомо для чого купив у каліки в потязі. Разом з ним на платформу вийшла жінка з двома великими кошиками, зв’язаними якоюсь скрученою старою хусткою. Тільки-но він подумав, що треба допомогти жінці підняти її тягар, як вона вправно перекинула кошики через плече, один за спиною, другий спереду, й хутко рушила до розбитих сходинок, які вели від платформи до ледь помітної стежини серед трав. Зусібіч розстилалися квітучі поля, десь на обрії темніли якісь смуги, певне, там був ліс. Ніяких будівель ні ліворуч, ні праворуч від колії не було, тож напис ІРІВКА КОБІВКА на платформі, від якого відпали дві останні літери, являв декорацію до постанови п’єси абсурду.

Жінка з двома кошиками рухалася швидко, вона от-от зникне серед трав. Більш нікого на платформі не було. Її треба було якось затримати, розпитати, де ж та Ірівка, бо більше не буде кого. Наступний потяг прибуде сюди за три години. На Євгена накотилося відчуття вселенської загубленості на порожній станції посеред безкрайої квітучої рівнини — колись один патріот-традиціоналіст старшого віку з відчуттям зверхності пояснював йому, що поле, степ, луки, луг — то абсолютно різні речі, щоб їх добрий українець не має плутати.

— Прерія, пампаси, савана, — продовжив він той семантичний ряд.

А тепер він стоїть невідомо де і не знає, куди йти. Не вертатися ж додому, тоді краще було зовсім не їхати. Та поки він дивиться на металеву дошку з розкладом руху поїздів, пописану непристойними словами, жінка з кошиками зникне, а інша напевне не прийде. Отож треба її наздогнати.

— Пані! Я прошу вибачення!

Жінка йшла собі, не реагуючи на його крики. Очевидно, вона сама ніяк не ідентифікувала себе з «пані». Щось не давало йому звернутися до неї по-київському: «Женщино!» Нараз згадав звертання з якоїсь вистави:

— Жінко добра! Зачекайте!

Жінка обернулась:

— Що тобі, синку?

— А як до Ірівки дістатися?

— Ось ця стежка приведе прямо в Ірівку. Але ти, синку, нею не ходи, бо там дуже росяно. Пройди туди, до того стовпа, бачиш? Там дорога на Ірівку. Ото нею і йди. Коли дійдеш до великого дуба, там повернеш ліворуч. То там уже буде в кого спитати.

Він ступив кілька кроків по стежці, бо не хотів втрачати єдину людину зі свого поля зору. Але його ноги враз стали мокрими, ніби він довго блукав під дощем. І він вирішив, що застереження, мовляв, нею не ходи, бо дуже росяно, має сенс. Тож він вернувся й пішов так, як сказала жінка. Дійшов до стовпа і побачив широкий запилений шлях, який пролягав перпендикулярно до колії. Дивні закони цієї сільської оптики. Якщо дивитись прямо цим шляхом, то можна бачити будиночки з білої цегли з фарбованими дерев’яними верандами, яких зовсім не було видно зі стежини.

— Я в селі, я вперше у житті в українському селі, — міркував він, ідучи тим шляхом.

Тут уже траплялися люди. По дорозі його зрідка обганяли велосипедисти, а ось нізвідки виник віз, запряжений рудим конем із чорним хвостом. Жодної машини, подумав він. Велосипедисти швидко зникали, а віз довго тягнеться врівень із ним.

— Я на Ірівку правильно йду? — спитав він діда на возі.

— Як не боїшся замазати штани, то сідай, — сказав дід.

По дорозі дід розповідав, що до Ірівки трохи вбік, він сам їде в Кобівку, але від Кобівки до Ірівки як палицею докинути. Цю думку дід висловив кілька разів. Євген лише кивав.

Біля великого дуба він захотів зійти, але дід сказав, що йому на той бік Ірівки, який ближче до поля, тож йому буде зручно через Кобівку. Коли він спитав, звідки дід знає, куди йому, той відповів:

— Тобі ж до генерала!

Він і досі не знає, з яких носіїв той дід на возі зчитував інформацію. Одначе зчитав він її правильно.

— Може, тобі він і полковник, а нам генерал! — сказав дід, невдовзі зупиняючи коня, щоб Євген міг спокійно злізти з воза. — А тепер бачиш оті три берези? Там відразу за ними поворот до генерала.

Тільки-но він дійшов до трьох беріз, як жінка у сліпучо-білій хустці також виникла нізвідки й гукнула йому:

— Вам сюди! Генерал чекає на вас!

Він перестав дивуватися сільському радіо. Але поки він ішов від трьох беріз до будинку з сірої цегли, на який йому вказала жінка в білій хустці, то думав: ось вона, Україна. Тут завжди говорили українською. І тоді, коли я вчився в українській школі, а поза школою говорив російською, як всі, і коли російською вчився у вищому навчальному закладі, і коли заговорив українською в часи великих змін. А тут завжди була українська мовна стихія, без самоусвідомлення, без національних ідей, без патріотизму. Ті, хто їхали звідси в міста, ті переходили на російську, потерпаючи від тісноти брудних гуртожитків, від дурної дорожнечі найманих квартир, а не від потреби забути рідну мову. А ті, хто лишилися тут, невимушено вживають ті слова, заради яких я, буває, довго порпаюсь у словниках.

Перше, що подумалося перед тим будинком: справді генеральський. Одноповерховий, але високий. Крутий дах, у кімнатах напевне високі стелі, он які великі вікна, і високо над землею. Євген зрозумів деталі з листа генерала: добрий фундамент, добре горище. Над будинком синіло літнє небо й несамовито кружляли ластівки, сяючи білими черевцями. Над одним із вікон генеральського дому було ластів’яче гніздечко, з якого визирало кілька величезних дзьобиків.

— А вчора одне ластовенятко випало з гнізда, — впіймала його погляд жінка на порозі генералової садиби, яка знов-таки виникла поряд нізвідки.

— Ви заходьте, він чекає на вас, — продовжувала жінка. — Вхід із протилежного боку. Обійдіть дім і заходьте. У дверях туга клямка, то ви її добряче натисніть.

Клямка й справді була тугенькою. І підлога в генеральському домі направду сильно рипіла — Євген уже подумки називав свого родича не дядьком чесним без догани а, як усі в цьому селі, генералом. Боже мій, після великої кухні одна порожня кімната, за нею друга, і лише в третій у шкіряному кріслі з дерев’яними підлокітниками біля столу сидить старий чоловік.

Генерал розмовляв російською. Мало того, він, як і його сестра, себто Євгенова мати, розмовляв рядками з російської класики. Щоправда, до сестриці йому було далеко, бо окрім дуже банальних місць, він нічого не знав. З безсмертного пушкінського твору, що його мати знала напам’ять чи не весь, він знав лише перші чотири рядка про дядьку найчесніших правил, який змусив уважать себя.

— А ты меня уважаешь, Женя? — і генерал скуто засміявся сміхом хворого після інсульту.

Євген знизав плечима.

— У мене немає підстав не шанувати вас.

— Але й шанувати також нема підстав.

— Я практикую презумпцію поваги.

— А ти, я бачу, розумний.

Вони розмовляли російською. І того дня, і в подальші дні. Хоч односельчанкам генерал завжди відповідав українською. В Ірівці говорили доброю українською, суржик звучав лише тоді, коли вимовлялися геть чужі для сільського побуту слова. І генерал також перейняв від сільчан добру українську. Але з племінником, якого, очевидно, вважав представником свого світу, розмовляв російською. То виходило само собою, за тим не було ніяких свідомих настанов. Євген не спитав генерала, чому він став у селі двомовним, чому повністю не перейшов на українську, якою тут спілкуються всі навкруги. Але спитав, як сталося так, що обрав після відставки саме цей дім у селі.

— Бо то була єдина можливість жити у великому домі. У місті мені давали однокімнатну квартиру. В доброму будинку, всередині обласного центра, але тільки однокімнатну. Моя дружина померла від раку за два роки до моєї відставки. То я винний, змусив її колись зробити аборт, бо ми на початку моєї служби жили в жахливих умовах. Гадав, що все потім налагодиться, будуть діти. Але на те не вийшло, і вона потім усе життя хворіла. Іншим жінкам сходить, а їй не зійшло. А я мав думку ще раз одружитися, зробити жінку щасливою, привести принцесу до великого дому. В нашому полку був лейтенант із цього села, він сюди іноді приїздить, уже майор. Він розповів мені про цей дім. Я його купував у сільради, а не в людей. Мені дозволили, тоді на все треба було брати дозвіл. А от одружитися не вийшло. Не склалося. За своєю дружиною я рік упадав, поки вона стала зі мною зустрічатися. А тут усі сільські вдовички почали самі носити мені яблука, мед, молоко, кидалися копати мені город, поки він у мене був, прибирати в домі, трусити килимки. І не лише вдовички, а й навіть дівчата. Я кілька років працював військовим керівником у тутешній школі. Тут є добрі дівчата. То я їх усіх заповідаю тобі. Твоя мати писала мені, що ти був одружений з дочкою радянської шишки.

— І навіть народилася дитина.

— Але ж дитина не твоя.

— Мати, я бачу, багато всього вам писала.

— Лише два-три рядки після привітання до Дня перемоги…

Євгенові сподобалося в домі генерала. Він оселився у другому крилі. Його спальня була далеко від спальні дядька чесного без догани, від нього ніяк не вимагалося поправляти хворому вночі подушки.

Євген ненадовго з’їздив додому по речі. Привіз купу книжок. Деякі з них дарувала йому старша мадам Небувайко. Він із радістю взяв з собою сумку з книгами, що їх повернула йому Лада, коли він приходив подивитися на малого. Там був навіть знаменитий двотомник Ніцше в чорній обкладинці, виданий за перебудови. Але раніше в нього не було часу уважно читати ті книжки. Щоправда, він навчився у своїх статтях вправно наводити цитати з них, глибоко не поринаючи в безсмертні тексти. А тепер він уже передчував, як сидітиме у своїй кімнаті за письмовим столом біля зеленої лампи та уважно читатиме, скажімо, Френсіса Бекона. Або Ніцше, так, саме Ніцше, «Народження трагедії з духу музики»! Для сприйняття його несамовитих думок потрібне справжнє усамітнення, яке він нарешті матиме. І вчитиме далі німецьку! І це добре! Темні смуги життя мають більше великого сенсу і дають значно більші плоди, ніж світлі!

Євген ненадовго повернувся до Києва. Спакував речі й книжки, забрав у матері CD-програвач, привезений їй з Америки, — вона все одно слухала свої хрипучі платівки. І вирушив назад, до Ірівки. Він домовився заздалегідь, що на станції з ранкової електрички його зустріне дід із підводою, щоб відвезти в генеральський дім. Дід не підвів, чекав на нього біля платформи. Допоміг закинути його сумки на воза і вйокнув на коня.

Я, наче той Пушкін, їду в барський будинок з повним возом книжок, думав Євген.

На подвір’ї генеральського дому стояла старезна «Волга» з металевим оленем на капоті — давній символ колись недосяжного для багатьох радянського добробуту. Машина була на ходу. Одного дня Євген із генералом сіли до тої «Волги» й поїхали в районний центр.

— Вам можна сідати за кермо? — збентежено спитав Євген.

— Хай тільки якийсь міліціонер спробує зупинити генеральську машину! — відповів дядько. — Ми не виїздитимемо на трасу, а по цих дорогах свої можуть їздити і п’яними, і голими, і без номерів.

В районі вони справдили нотаріальне дійство, і Євген отримав гербовий папірець про право на спадок.

— Я й не знаю, як дякувати вам, — пролопотав Євген на зворотному шляху, бо треба було щось сказати. — Шкода, що батьки жодного разу не приїздили до вас.

— Тепер ти перший жених на всю Ірівку, — сміявся генерал. — Але побачиш, що я залишаю тобі не просто великий будинок, я залишаю тобі все село.

Генерал таки виявився направду дядьком чесним без догани. Йому стало зле наступного ж дня після поїздки в район. Прибіг Володя, лікар із місцевої амбулаторії, не відходив від генерала кілька годин, поки Євген сидів у північному крилі за столом біля скляної зеленої лампи, яку забрав до себе з генеральського столу. А потім Володя урочисто покликав його. Євгенові стало моторошно, і не тільки від факту смерті, а й від того, ніби він їхав сюди по спадок. За кілька тижнів він навіть прив’язався до генерала, пройнявся сумною історією його життя. І відчув великий сум, коли Володя завів його до генералової спальні, щоб саме Євген, згідно з якимось місцевим законом, склав дядькові руки на грудях. Освячений віками звичай, і смерті вирок таємничий… Євген сів на стілець біля ліжка мертвого дядька, а Володя пішов до вітальні заповнювати папери, які засвідчували смерть генерала. Була четверта ранку, ранній літній світанок. За вікнами дедалі гучніше чулися голоси сільських жінок, які невідомо звідки вже все знали.

Всі сільчани визнали Євгена єдиним законним спадкоємцем генеральського дому. І він сумно й довго плентався першим, як найближчий родич, за похоронною фурою на сільський цвинтар, а за ним ішло все село.

Але не все було так просто. Під час поминального обіду з’ясувалося, що генерал таки був одружений вдруге. І не був розлучений. Його друга дружина, молоденька бібліотекарка з райцентру, недовго прожила в його домі. Вона втекла ще за Союзу, прихопивши золоті прикраси першої дружини, небіжчиці, та кілька сотень радянської готівки, яку генерал, на її прохання, зняв із книжки, мовляв, треба допомогти її мамі. За незалежності ця дрібна аферистка жодного разу не з’являлася. Коли занадто довго й занадто прискіпливо вибираєш, то неодмінно обереш щось не те, як і сталося з генералом. Тож, як офіційно повідомив Євгенові нотаріус, він буде змушений після смерті генерала чекати ще півроку, перш ніж зможе вступити у спадок. Якщо та пройдисвітка не з’явиться за ці півроку, він зможе вступити у спадок будинком і розпоряджатися ним, як йому заманеться. Якщо вона з’явиться, то для неї теж не все буде так просто. Але вона зможе подати в суд і, якщо знайде пристойного адвоката, ймовірно, відсудить частину будинку. Але ніхто не брався розшукувати генеральську дружину, нині вдову.

— Московка! — казали про неї жінки на поминках. — її прислали в наш район із Саратівської області!

— Що це? — подумав Євген. — Своєрідний патріотизм? Чи примітивне почуття іншого?

Батьки не приїхали на похорон, хоча він надіслав їм телеграму з місцевого поштового відділення, яке відкрили спеціально для нього, бо генерал помер на вихідні. Після похорону Євген поїхав додому, щоб привезти батьків на дев’ять днів. Батько й мати довго радилися, чи їхати їм. Незручно їхати на поминки, якщо жодного разу не приїздили за життя, сказав батько. Мати довго вагалася, але також вирішила не їхати.

А потім вивалила на підлогу купу старих фотографій і відшукала кілька знімків свого старшого брата. Згадала, як семирічною дівчинкою пишалася, коли її один чи два рази забрав зі школи старший брат-курсант. Знайшла весільну світлину покійного генерала. Його молода дружина була напрочуд гарною. А може, то просто вдала давня світлина? Мати сказала, що згадуватиме брата вдома, а не в товаристві не знайомих їй селянок. А Євгенові дозволяє сказати ніби матері стало зле, їй направду так важко дихати! Тож він розповідав своїм новим сусідкам, як тяжко хворіє його мати, як батько не може відійти від неї, й жінки співчутливо зітхали.

У домі небіжчика-дядька Євген знайшов таку саму світлину, яку йому показувала мати, а також багато інших. На відміну від матері, в архіві генерала панував військовий порядок. Усі світлини в альбомах, у строго хронологічному порядку, дати позначено олівцем. Генералова перша дружина була дуже гарна й на інших світлинах, там, де вона старша. Євген скористався своїм правом спадкоємця й поставив на стіл у своєму крилі світлину тої давно померлої жінки. А от світлину бібліотекарки з району в генераловому архіві не було. Кілька днів Євген поринав у чуже життя, розбираючи старі папери й речі. Він поступово входив у якийсь інший вимір, в якому ніколи не жив, і неймовірна тиша дядькового, тепер уже, власне, його будинку з високими стелями й рипучою підлогою сприяла якимось дивовижним станам, яких він досі не знав.

Але житейські турботи постійно виводили його з тих дивовижних станів. Євген спустився в льох — не той, який був поряд з домом, де було повно старої майже не пророслої картоплі, а в той, що під будинком. Там також був військовий порядок. Пляшки з алкоголем стояли рядами на стелажах, як солдати в шеренгах. Здебільшого то був коньяк ще радянського розливу. Також там стояли незліченні банки з консервованими огірками, помідорами, грибами, різноманітними салатами й томатними заправками. Навряд чи генерал сам закручував ті літрові й трилітрові слоїки. Найімовірніше, їх йому влітку і восени носили жінки з села.

Всі шухляди письмового столу генерала були заповнені зошитами з його записами. Генерал намагався усвідомити своє життя, він ретельно записував події, які мали сенс передовсім для нього самого. І чи не головна, можливо, не усвідомлена самим генералом причина заповісти будинок племінникові з вищою освітою, полягала в тому, щоби хтось прочитав дядькові записки і знайшов спосіб зробити їх чиїмось надбанням, бодай своїм. Щоби стільки років писані папери не пішли в грубку, бо в Ірівці, де взимку палять дровами, шлях паперів у вогонь був природним, як прихід весни після зими. Євген вирішив одного дня заглибитися в цей архів. А може, він щось у ньому знайде. Але відклав цю клопітку роботу до кращих часів.

А поки там що, він поклав на стіл у північному крилі двотомник Ніцше, «Безсмертя» Мілана Кундери, двотомник Френсіса Бекона і кілька номерів журналу «Сучасність». А також двомовне видання «Євгенія Онєгіна» в оригіналі та українському перекладі, яке за десять купонів купив у якоїсь бабусі на Сінному ринку. Заклав у програвач диск із увертюрою до «Егмонта». Під Бетховена читати неможливо. Під Вівальді чи під Моцарта можна і читати, і писати, і їсти, хоча це також великі композитори. Але вони не такі ревниві, їм можна не віддаватися повністю, а Бетховен був чи не перший, хто цього не дозволив. Якщо під Бетховена їсти, неодмінно знудить. Зате під Бетховена, як і під інших великих німців, можна успішно виконувати фізичну роботу: прибирати в хаті, рухати меблі, що він і робить зараз, поки звучить «Егмонт». Євген вирішив занотувати це своє невеличке «коломузичне» відкриття, але він зробить це іншим разом.