Російський сюжет

5. Усі простолюду казки

Попри перегрів, голод і недавнє занурення в жах, Євген впізнав одну з дівчат. То була та сама, яка кілька тижнів тому приносила йому ті дивовижні яблука і просила показати їй дім. Тоді він так і не спитав, як її звуть. Друга дівчина виглядала суттєво молодшою, хоча вони були однакові на зріст.

Дівчина також впізнала його. А до нього повернулася притомність духу, і він зумів приховати свій недавній відчай. Заговорив з дівчатами так, ніби нічого не сталося. Але зізнався: він заблукав. Чи не підкажуть йому маленькі пані, як йому повернутися додому?

— Ви, городські, ніколи не знаєте, як ходити нашими стежками, — трохи зверхньо висловилась його знайома. А друга дівчина заперечила:

— Але міські знають багато іншого, чого не знаємо ми. Чи ти забула, як ти в Києві не знайшла медучилища?

— То це було тільки на краще! Знайшла ближче до дому! — відсварилася дівчина.

— То й зі мною все на краще! Зустрів таких панянок прямо серед поля! — вимовив він безликі слова, яких ніколи не любив, але зробив це, щоб дівчата не сварилися.

Дівчата примирливо розсміялися й сказали, що як йому в Ірівку, то їм по дорозі. З’ясувалося, що дівчат звуть Оля і Таня, що вони сестри-двійнята, не схожі між собою, що Оля, та, яка приходила до нього з яблуками, вчиться в медучилищі в обласному центрі, вже провчилася рік, лишилося два, а Тані лишився рік у школі. Тільки вчиться вона не в Ірівці, а Кобівці, бо в Ірівській школі вчителюють їхні батьки. А далі вона хоче вчитися в університеті, неодмінно в Києві. А ходили дівчата в Кобівку ворожити.

— Ну і як? Сказали вам правду?

— Олі сказали, — відповіла Таня.

— А тобі?

— А мені ще нема на кого ворожити! — відповіла Таня, і тут Оля знову почала шипіти на сестру, намагаючись щось сказати їй, щоб Євген не почув, тож йому довелося знову повертати розмову так, щоби сестри не конфліктували.

— Ви мені вибачте, дівчата, я, як ви правильно сказали: городський, тож багато чого тут у вас не знаю, але наскільки мені відомо, — ворожать уночі, при місяці, а не серед білого дня.

— А вночі нас мама не пускає, — відповіли дівчата.

— І ви так слухаєтеся мами?

Дівчата довго реготали, аж заразили його.

— А ви своєї слухаєтесь? — спитали вони.

— Іноді буває.

І Євген подумав, що він тут, у цьому селі, в цій Ідіотівці, як іноді подумки називав Ірівку, саме тому, що послухався своєї матері.

— Такий великий, — пирснула Оля, а за нею й Таня.

Євген роздивлявся дівчат. Дві несхожі сестри повинні б мати різний колір волосся. Ці обидві мали приблизно однакові русяві голівки. Але Оля виглядала дорослою дівчиною з усіма відповідними параметрами, а Таня видавалася дитиною років 12–13.

Попереду в полі зору з’явилися будинки Ірівки. Він збагнув, що обігнув село на 180 градусів. Спершу лісом, а потім полем. І що то за викривлений простір у цих місцях? Ідеш весь час прямо, а в результаті виявляється, що рухаєшся не по прямій, а по кривій, та ще й досить помітної кривизни.

— Ходімо до нас на обід, — сказали дівчата. — Наша мама буде просто на сьомому небі.

Він був такий голодний, що, здавалося, не дійде додому, а там іще треба буде чистити й варити картоплю, хліба в нього, здається, нема, та й дурне сало без хліба. Тож він прийняв запрошення, хоча й десь розумів, що чим іще глибше вгрузає в приземлене ірівське існування.

Тільки-но він увійшов за дівчатами на подвір’я, як назустріч йому кинулась одна з його «постачальниць», та, якій наснилися весілля й чорні птахи над генераловим домом. Господиня дому, коли побачила дочок у супроводі дорогого гостя, спершу завмерла, затуливши рота рукою, а потім голосно заспівала, пританцьовуючи:

Євгенові, який вже відійшов від перегріву й переляку, захотілось тікати, попри голод, аби не брати участі в цьому дикому спектаклі. Дівчата, поки там що, з великої ванни, яка стояла на сонці, налили води у великі емальовані миски, сипнули в них по жмені прального порошку й сіли на стільчиках біля Ганку мити ноги, підчищаючи підошви щіточками. Вони не звертали уваги на свою матір, яка, не доспівавши народної пісні, закричала:

— Мішо! Мішо! Ти знаєш, хто до нас у гості прийшов? А ми дівчат уже скільки чекаємо, лаємо їх, а вони такого гостя привели! Ой Божечку! А в мене лише сам пісний борщ!

Стіл накрили на вулиці. Поміж тарілками борщу з’явилися миски з малосольними огірками, блюдечка з часником і цибулею, чарки з самогоном і, звісно ж, тарілочки з салом.

— їжте, все своє, все натуральне! Вам у місті такого не дадуть!

Він уже звик до цієї примовки, якою супроводжувалися всі застілля на селі.

— А мама ваша так і хворіє? — спитала Євгена хазяйка дому, яку звали Зоя Миколаївна.

— Та ні, а чого ви так подумали?

— Так вона ж на похорон до генерала не приїздила, бо хвора була!

Євген згадав свою брехню, яку благословила його мати і яку він уже забув, яку, одначе добре пам’ятали ірівчанки, тож йому довелося викручуватися.

— Та то в неї хронічне, вона весь час хвора, ми вже з батьком звикли.

— То вона не працює?

— Ще й як працює! Ледве ходить на роботу, але працює!

— А ким же вона працює?

— Вчителькою російської літератури.

Зоя Миколаївна почала плескати в долоні, радісно підстрибуючи:

— То ми з нею колеги! Обидві вчительки російської, а тепер уже зарубіжної літератури! От шкода, що вона захворіла! Нам з нею було би про що поговорити!

— Та, може, вона б і не схатіла б з тобою гаварити! — озвався чоловік Зої Миколаївни, який доти мовчав. В нього була досить дивна говірка: він весь час вимовляв «а» там, де по-українськи мало би звучати ненаголошене «о».

— А ти би краще помовчав, Михайле Тихоновичу, — гукнула на чоловіка господиня, і Євген згадав слова Володі про жінок, які в цьому селі підім’яли під себе чоловіків. То чи не цього Тихоновича лікував би Володя, дарма що він москаль? Зоя Миколаївна налила чоловікам по другій мисці борщу й почала розповідати Євгенові якщо не все своє життя, то принаймні основні його етапи.

Народилася вона неподалік, у Кобівці. А знаєте, хто такі коби? Коби — це чаклуни. Там і школу закінчила. А після школи поїхала поступати в область у педінститут. І прямо на вокзалі познайомилася з Тихоновичем. Він був гарний такий, після армії! Думав, чи їхати йому додому до своєї Псковської області, чи тут лишатися.

— Краще б паїхав! — озвався Тихонович.

— Ага! А те, що у твоїй Єрохівці три твоїх брата спилися, один уже помер, ти вже забув?

— Єрохіно, ти, хахлушка! Вимавити географічну назву правильно не можеш!

— Ой, мовчав би ти, кацапе Тихоновичу, бо не даєш мені розповідати! — перебила чоловіка Зоя Миколаївна, знову обертаючись до гостя: — Отже, хлопець, оцей же ж Міхаїл, що тут сидить перед вами, був гарний, після армії, і серце вже йокати почало, як то в молодих буває, то я й умовила його вступати разом зі мною на російське відділення філологічного факультету. Він взагалі ніде вчитися більше не планував, думав іти пролетарити. Але ми разом вступали, разом не добрали балів на російське, але обоє вступили на українське, де був менший конкурс.

— А як же Михайло Тихонович міг скласти іспит з української, якщо він узагалі її не вивчав? — поцікавився Євген, дохрумавши малосольний огірок.

— Та він же був після армії! Таких тоді на вулиці не лишали, кудись та й приймали, якщо вони вчитися йшли. Крім того, тоді була дружба народів.

Зоя добре вчилася в педінституті, то згодом змогла перевестися на російське відділення, а Тихонович так і доучувався на українському. А тут народилися дівчата! Та одразу дві! То Тихонович хотів назвати їх Маруся і Оксана. А Зоя Миколаївна сказала: ні в якому разі! Будуть, як у Пушкіна, — Тетяна і Ольга!

— Це вони вже в шістсот двадцять восьмий раз розповідають, — тяжко зітхнула Оля.

— А хоч і в шістсот двадцять дев’ятий! Що тут такого? Що я люблю Пушкіна над усе? Як почну читати Онєгіна, так і зупинитися не можу:

— невідомо якою мовою процитувала свою версію рядків роману у віршах Зоя Миколаївна. Сюди б мою матінку, подумав Євген. Вона переконана, що в Україні немає жодної людини, яка не знала би російської мови. Яке розкішне спростування материних уявлень являє собою ірівська вчителька російської мови! Стільки зусиль, а по-російськи двох слів доладно не зліпить.

— А ти, Тихоновичу, мовчи! — перекинулася Зоя Миколаївна від високої поезії на свого чоловіка: — Таня і Оля — то найкращі у світі дівочі імена!

— Та тих Тань та Оль в кожнаму класі завжди па дев’ять душ!

— А Оксан та Марусь?

— Менше, менше! Я не перший рік у школі!

— Я хотіла би бути Марією, — сказала Оля.

— Ти була би Оксаною! — відповіла Таня.

— Ні, то ти була б Оксаною! — розгнівалася Оля. Дівчата почали сваритися, і предмет їхньої незгоди був більш ніж дивний. Очевидно, тема їхніх імен була в цій родині джерелом нескінченних суперечок.

— Тихо, дівчата, тихо! — гукнула на дочок Зоя Миколаївна. — Тихо! Тихо!

Повторивши «Тихо!» декілька разів, вона почала вже не вимовляти це слово, а співати, а потім затягла:

— Тихо на-ад річкою! Ніченька-а темна-я!

— Спить зачарований ліс! — підхопив Тихонович, і в процесі співу він вимовляв українські слова значно краще, ніж у розмові. Дует Зої Миколаївни та Михайла Тихоновича зазвучав напрочуд добре. Євген аж заслухався, що з ним траплялося вже не вперше, коли ірівчани на рівному місці починали співати. Іноді співати краще, ніж говорити.

Стосунки Михайла Тихоновича й Зої Миколаївни аж ніяк не репрезентували стосунків Росії та України ні в історичному, ні в політичному, ні в культурному сенсі. Але й вони про щось свідчили. Як з’ясувалося, Тихонович був не просто викладачем української мови й літератури Ірівської середньої школи, а був ще й головою районного методичного об’єднання місцевих україністів, і таку честь йому було надано як єдиному чоловікові на цих теренах. Сюди б Ладу. Лише вона після студій у провідних університетах Європи могла б розібратися, де тут патріархальний дискурс влади, а де постколоніальний синдром.

— А знаєте, Євгене, як мене називають в Ірівці? — раптово обірвавши спів, спитала Зоя Миколаївна. — Ні за що не вгадаєте! Співоча теща!

— Так ви ж іще не теща!

— А в мене дві дочки!

— Мамо, припиніть! Вуха в’януть! — озвалися дівчата.

— Так, мавчала б ти! Бо станеш бабусею, не ставши тещею, — озвався Тихонович.

— І ви, тату, закрийте рота! Стуліть пельку, як кажуть у нас в Україні! Зараз зовсім інший час! — продовжила якісь давні сімейні розбори Оля.

Тихонович знову налив по чарці.

— А вам не наллю, — з удаваною люттю гукнув він на дочок.

— А нам і не треба вашого самжене, — вигукнула Оля, котра, як було видно, полюбляла перечити всім поспіль.

Після того, як Євген пообідав у домі Співочої тещі, жінки стали менше бувати в нього, хоча продукти в нього все одно не переводились. Зате в нього почали бувати Таня й Оля. Дівчата приходили вдвох, і їхнє товариство було приємніше за візити Жінки Овочевої й Тої, яка носить молоко. Загалом, стало краще. Очевидно, ті жінки відступилися, мовляв, перемогла Співоча теща. Мій Боже, думав він, мені сватають котрусь із цих дуреп! Це саме те, що мені потрібно після інтелектуалки Лади! Тільки котру обрати? Оля, хоча і бридкого характеру, але й на порядок сексуальніша. А Таня ще зовсім малолітка.

Час спливав хутко, от уже й серпень добіг середини. Як швидко минає час, а надто влітку! Настали дощові дні. Генералів дім здригався від злив, і це було добре, бо ініціювало нетутешні відчуття. Він сидів без хліба, але в нього були картопля й діжечка хрумких огірків, яку йому привіз Тихонович на возі. Були сало й цибуля. Були закрутки в підвалі, недавно він відкрив банку торішніх помідорів, бо, як йому повторили не один раз, цього літа в Ірівці помідорів не буде. Також у нього було кілька плиток шоколаду й генералів коньяк. Хай дощ і далі йде, поки в нього є запаси.

Вечорами дощ стукотів особливо змістовно, передаючи послання, яке, здавалося, він зможе почати розшифровувати, якщо зосередиться й повністю викине з голови побутові справи. Він раптом наново прожив забутий, нічим не примітний відтинок свого життя, коли батько відвіз його, восьми- чи дев’ятирічного хлопчика з матір’ю до будинку відпочинку в Київській області, і тут розпочалися дощі, такі, як зараз.

— Приїхали відпочивати! — сміялася мати. — Ходити на річку, лежати на сонечку!

Додому вони не поїхали, бігали під дощем до їдальні, а решту часу сиділи у своїй кімнаті й слухали шум дощу. Мати щось читала й майже не спілкувалася з ним, через що він зараз, згадавши ті дні, відчув до неї запізнілу вдячність. Бо саме тоді він уперше почав думати про сенс буття. Думати із задоволенням, мало не входячи в екстаз від роздумів про те, чому сипле дощ і чому йому так несподівано добре дивитися на мокрий дикий виноград, який обплітав убогу веранду сусіднього корпусу будинку відпочинку, на який виходили вікна їхньої кімнати. А от перед його очима вхід до комори, оповитий диким виноградом. Він лише зараз помітив дивну архітектуру тої споруди, на яку він дивиться з вікна вже давно. Який дивний фронтон надбудовано над обшитими металом дверима до приміщення, де зберігається його картопля!

Ввечері, хоча дощ і не припинився, прийшов Володя. Спершу Євген був не радий гостю, бо почав заглиблено читати «Ессе homo». Але він не міг завертати молодого лікаря додому назад під дощем. Він знав, що Володя зі своєю хворою матір’ю живе в маленькому будиночку на протилежному кінці села, неподалік від сімейства Співочої тещі. Тож запросив його до вітальні, як і бувало, дістав пляшку коньяку й шоколад. Чого він ішов до мене під таким дощем? Скучив за нашими вечірніми розмовами?

Після першої чарки Євгенові знову стало добре з Володею. Молодий лікар вирішив, що настав час відкрити генераловому спадкоємцеві всю правду про той дім, в якому він живе. А точніше, ознайомити його з версіями, які озвучувалися в Ірівці. Згідно з однією з версій, цей дім приносить нещастя, згідно з іншою — ініціює паранормальні явища, які також щастя не приносять.

Почати з того, що ніхто не знає, хто й коли цей дім збудував, і документів не збереглося. Але це й не дивно, бо саме на цьому узвишші було кобище, місце, де збиралися коби. Саме тут стояло їхнє шатро, під яким вони варили свої трави у великому казані. Іри боялися кобів, хоча другі нічого лихого не робили першим. Вони не змішувались одне з одним, але якогось дня дівчина з ірів покохала хлопця з кобів. Тоді іри підступно обдурили кобів і прогнали їх геть. Або ще розповідають, що, поки гуляли весілля дівчини з ірів та хлопця з кобів, іри забрали в кобів їхній чарівний казан і відкотили його туди, де зараз Кобівка. Там низина, вологе місце, там тяжче будуватися…

— Коби — це чаклуни. А хто такі іри?

— Іри — це жителі Ирію, себто раю по-старому.

— То ж Ірівка — це, виходить, райське місце?

— Десь так. Але коли іри прогнали кобів, то і в Ирії не стало раю, і стала Ірівка, а не Ирій.

— Яка оригінальна версія вигнання з раю! Розповідай далі, Володю, чого ти раніше мені про це нічого не говорив?

— Та боявся тебе налякати.

— А мені цікаво! Розповідай!

— Та розповідають, що іри кастрували того коба, який… ну ти розумієш.

— А навіщо?

— Щоб не ліз до не своєї.

— Тобто з ідеологічних міркувань.

— Ще розповідають, ніби кастрували взагалі усіх кобів…

— Але це було б технічно складно!

— А як ти поясниш, що всі хлопчики в Ірівці впісюються, аж поки до школи не підуть? А в Кобівці цього нема. Тому і в дитячому садочку в Ірівці самі дівчата!

Згідно з народними переказами, після вигнання кобів настав кінець Ирію. Пішли неврожай, моровиця худоби й самих ірів. Тоді іри стали кликати кобів назад. А ті їм відповіли, що вже не в їхніх силах вернути рай в Ирій. Що має прийти чужинець, оселитись на кобищі й покохати дівчину з ірів чи з кобів. Тоді в нього увійде сила тих давніх кобів, а в Ірівку вернеться рай.

Євген відчував, що не наївні казки простолюду були головною причиною візиту Володі до нього в такий дощ. Так воно й було. Того вечора Володя відкрив йому свою таємницю. Мовляв, він має ніжні почуття до майбутньої медсестри Олі. Його непокоїть, що дівчина така молода, їй ще тільки п’ятнадцять років, він собі малював в уяві старшу подругу. Але він сам спрямував ту дитину в медичне училище, щоб вони працювали разом. То дуже добре, коли лікар і медсестра на селі є подружжям. Вони ще не ходять разом, як хлопець і дівчина. Але в грудні дівчатам виповниться шістнадцять. Тоді вже можна буде почати.

Зізнання Володі зворушило Євгена і трохи збентежило, бо ж у селі дядька чесного без догани продовжував розгортатися класичний сюжет російської літератури. Чи не віщує лиха такий розклад? Чужинець Євгеній в їхньому селі, наречена Ольга, сварка Володимира з Євгенієм, дуель… Володя спершу не второпав, про що мова, і що таке дуель. Євгенові довелося довго нагадувати молодому лікарю те, чого Володя не тримав у своїх пам’яті як великий культурний наратив. Нарешті, Володя збагнув:

— Та нам усім дали такі поширені імена! У нас на курсі, коли я вчився в медінституті, було вісім Володь і сім, ні… — Володя став загинати пальці… — дев’ять Ольг! А викладач політекономії був Олександр Сергійович, ну то й що з того? Він став від того Пушкіним?

— А Зоя Миколаївна розповідала, що навмисне назвала дівчат на честь Тетяни й Ольги з Пушкіна.

— Та вона це всім розповідає! По чотири рази на день!

— Співоча теща…

— Та що вже тут поробиш? Будуватися треба! У нас із мамою замала хата…

Дощі минули, і в перший сонячний день Таня прийшла сама, без Олі.

— А можна мені у вас якусь книгу почитати…

— У мене, Таню, такі книжки, що тобі буде нецікаво.

— А чому?

— Та от сама подивись, — підвів дівчину до свого письмового столу в північному кабінеті. Вибирай! Що тобі?

Таня дивилась на двотомники Ніцше й Бекона та на «Безсмертя» Кундери. Євген знав, що існують міські вундеркінди, які читають щось подібне ще в шкільному віці. Він трохи заздрив їм, бо сам у шкільні роки читав і усвідомлював «Червоне й чорне», прочитав «Catcher in the Rye» в оригіналі, читав і перечитував «Майстра і Маргариту» та багато всього іншого, але Ніцше в його шкільні роки просто не було! А цікаво, чи подужав би він його тоді? Також Євген знав, що в київських університетах іноді траплялися просунуті хлопці й дівчата з села, які також усе це успішно перетравлюють. Але тут не той випадок. Таня довго роздивлялась ті книжки, а потім сказала:

— А я також принесла вам щось почитати!

І дістала з сумочки на плечі арлекінівський «покет» із серії чи то «Велика пристрасть», чи то «Зачаровані коханням» і простягла йому. Ах, Боже мій! Ей рано нравились романы. Але ж у класичному російському сюжеті все-таки фігурували і Річардсон, і Руссо! Бог його знає, хто такий той Річардсон, а Руссо — то все-таки Руссо. Хоча скидається на те, що класична панночка читала великого просвітника винятково як наратив. А тут взагалі якась Hopа Робертс чи Беатриса Смол. Лада робила огляд цієї літератури для малограмотних дівчат, мовляв, таке читання не лише закріплює їхню малограмотність, а й орієнтує їх на традиційний розподіл тендерних ролей.

— Візьміть, візьміть, — наполягала Таня.

— Таню, я це читав, — невміло збрехав він.

Тоді в Тані вмить виникло бажання обговорити зі старшим другом книгу, яка справила на неї таке враження.

— А правда, Сьюзен — молодець?

— Надзвичайна молодець, — погодився Євген. — Таке вчинити!

— А що ж вона вчинила? — лукаво спитала Таня.

— Як що? Одружила на собі Роберта!

— Ой, та все було зовсім не так! Ви не читали цієї книги! Ось почитайте, почитайте! Вам це буде дуже корисно!

Євгенові стало зле. В настирливих манерах наївної Тані проглядали замашки старших ірівчанок, які постійно поривалися напоїти його своїм паскудним молоком, тож він відповів трохи різко:

— Дорога Таню! Я дуже зайнятий! Я пишу дисертацію! У мене немає часу на дівчачі книжки!

— Ну, вибачте… Я гадала, вам буде цікаво почитати, як Сьюзен закінчила університет, і тільки тоді Джордж покохав її…

Ах, он воно що! Не все так просто! Вже й на сторінки арлекінівських романів потрапляють нові ідеї! А личко Тані зробилося таким журним, що він вмить кинувся виправляти ситуацію.

— Дякую, Таню, Послухай мене! Чому ти звертаєшся до мене на ви? Я тобі вчитель у школі? Ми ж друзі, правда?

Дитяче личко Тані лишалося убивчо смутним, тож він просто не міг цього стерпіти. Треба було робити щось радикальніше. І він згадав недавні розповіді Володі про кобів та ірів.

— Таню, ти казала, що ви з сестрою ходили до Кобівки ворожити.

— Так! — повеселішала Таня. — А вам також треба?

— Розумієш, Таню, я розлучився з дружиною, вона сама не схотіла зі мною жити. Вона народила сина.

— Але ж він не ваш? — Боже, і ця малолітка в курсі.

— Але ж цього ніхто напевно не знає! Таню, ми ж домовились, ми на ти.

— Дем’янівна може тобі сказати. Аби тільки пустила нас до себе. Вона ж грошей не бере.

Євген згадав численні київські афіші тих літ, які агресивно закликали киян і гостей столиці на сеанси ворожок чи народних цілительок, яким під їхню ахінею надавалися великі концертні зали. Також згадав, як рік чи два тому зустрів на Хрещатику давню знайому зі свого ще доукраїнського життя, яка хвалилася, що працює ворожкою й добре заробляє, бо люди дурні. Чому б не робити гроші на людському ідіотизмі? Чи не той самий випадок Дем’янівна? А втім, чому б не прогулятися до сусідньої Кобівки, де він жодного разу не був? Кажуть, справжні ворожки і знахарки ніколи не беруть грошей. Зрештою, простолюду казки містять базові мітологічні структури. Аби лише був хист вирізнити їх у безладних оповідях некультурних селян. У сюжеті про ірів і кобів можна знайти безліч різноманітних нашарувань.

— То ви мені ніякої книжки не дасте? — перебила його думки Таня.

— А може, тобі щось дати з дядькових книжок? — Євген повів Таню у дядькове крило, підвів до книжкової шафи в кабінеті генерала, зняв з полиці «Прощавай, зброє!» Гемінґвея. А на його письмовому столі лишилася книга з арлекінівської серії, авторки, якої він не запам’ятав, але назва надовго застрягла в його пам’яті: «Зустріч посеред Атлантики».

Літо добігало кінця. Таня не приходила. Минув Спас, День незалежності України, Перша Пречиста, а Тані все не було, і Євген зловив себе на тому, що не їде додому за теплими речами на осінь, бо чекає Таню, щоб не втратити нагоди піти в Кобівку до ворожки Дем’янівни. Не можна сказати, що він цілими днями чекав Таню. Але час від часу згадував ту дитину з теплою усмішкою.

Зате до нього двічі навідувалася Оля. Приносила йому яблука, вже інші, великі, червоні, і не такі дивовижні на смак, як ті, липневі. Оля кричала на нього:

— Щось у вас не прибрано! Ану давайте, швидко! Взяли віника й замели в кухні!

— Єсть, полковнику! — сміявся він, прикладаючи праву руку до скроні, імітуючи військову честь, але віника не брав, і навіть з-за столу не підводився, щоб Оля не бачила його мимовільного чоловічого інтересу до неї. То лише закоханий Володя вважає, ніби вона ще дитя.

— А звідки у вас Таньчина книга? Вона у вас часто буває?

— Була якось один раз. Ми з нею обмінюємося книжками. Може, й тобі дати щось почитати?

— Ой, не треба, не треба! І вам не раджу багато читати. Краще навчіться робити уколи.

Таня з’явилася в останній день літа. Вона повернула йому «Прощавай, зброє!» Їй дуже сподобалось. Сказала, що плакала, коли Кетрін помирала. Євген хотів спитати: коли їй аж так сподобався цей роман Гемінґвея, що похвально, то невже вона не відчуває різниці між ним і «Зустріччю посеред Атлантики»? Але чи варто витрачати сили на просвіту інтелектуально безнадійної Тані? А дівчина, поки там що, розповіла, що також читала «Старий і море». Англійською! Вони читали адаптований варіант на занятті у школі.

Вони рушили в Кобівку. Таня сказала, що найкраще йти лісом, а потім полем, бо як іти через усе село, то все село буде на них дивитись. А тому вони рушили стежкою поміж сосен. По дорозі Таня розповіла багато цікавого. Розповіла, що її сестриця Оля вже давно накинула оком на лікаря Володю, власне, тільки-но той повернувся після медінституту. Вона прийшла до нього в лікарню і сказала, що вчитиметься в медучилищі, а потім працюватиме з ним разом, бо їхній фельдшерці Ніні Павлівні вже час на пенсію. А їхня мама весь час учить їх: як хочеш мати чоловіка, то треба намітити хлопця і відразу поводитися з ним не як з хлопцем, а як із чоловіком: кричати на нього, навіть якщо він робить усе, як слід, але й піклуватись: ну, там, питати, чи не голодний, чи не треба чого. То Оля так і робила з Володею, і, здається, є результат. Але коли в селі з’явився ти, Євгене Батьковичу, то Оля вирішила перемикнутися на тебе, а Володя вже на гачку, навіщо тоді було…

— Володя значно краще за мене! Так і передай Олі!

— Але ж у тебе генеральський дім! — щиро вигукнула Таня.

— Перекажи своїй сестрі, що я збираюся цей дім продавати! Щойно настане час, коли я зможу ним розпоряджатися!

Вони вийшли з лісу і рушили стежкою через поле. Як виявилося, в цьому полі було декілька стежок, які ховалися серед трав і перепліталися одна з одною. Якщо підеш не тою, то прийдеш зовсім не туди, як уже трапилося з ним.

— І як ти знаєш, Таню, якою стежкою йти?

— А як ти знаєш у місті, якою вулицею йти?

Доки вони йшли стежкою через поле, Таня розповіла, що, за словами Дем’янівни, її доля ще не визначилася. Ще немає тих знаків, які можна було би прочитати. Мало в якої дівчини її віку воно так, для більшості вже все зрозуміло. Принаймні так сказала ворожка того дня, коли ми зустрілися серед оцього поля, пам’ятаєш? А також, як розповіла сестрі Олька, Дем’янівна того дня сказала, що вони з Володею будуть разом. Але сказала про це якось невесело. А може, Оля це невесело переповіла.

Вони увійшли до Кобівки, і Євген відчув, ніби його обманули. Так само, як Ірівка не справляла враження земного раю, так і Кобівка не виглядала місцем скупченого проживання чаклунів. Невиразна сільська вулиця з парканами, темною зеленню та невеличкими цегляними будинками з дерев’яними фарбованими верандами. В одному з таких маєточків і жила Дем’янівна. Єдине, її дім був не на вулиці, а вглибині. Між двома садибами пролягала вузенька стежка, куди завернула Таня, а він рушив за нею.

На подвір’ї залящав маленький песик. Таня зупинилася, поки жінка, ніяк не бабуся, вийшла на веранду й не наказала песикові замовкнути. А потім запросила їх у дім.

Кімната, в яку вони ввійшли з веранди, була невелика, майже без меблів, лише стіл без скатертини та дві лавки. Стіни ретельно побілені, на них не було ні картин, ні килимків. Тільки висушені китиці червоних ягід, певно — калини, де-не-де звішувалися зі стін. Підлога з рівних широких дощок, вікна без фіранок. Євген відчув у кімнаті несподіваний протяг, і зробилося моторошно. Стало холодно, хоча він був одягнений. До кімнати ніби увірвався якийсь нетутешній великий простір. Це вдруге, коли його так вразив інтер’єр. Вперше це було в дитинстві, коли мати брала його в гості до свої подруги Ірини Романівни, яка мала велику кімнату в комунальній квартирі на Львівській площі. Відтоді ні хороми на Пушкінській, ні великі будинки його американських колег не викликали в нього захвату на межі з зупинкою серця, який раптом викликала ця сільська кімната.

Дем’янівна сіла біля столу, а їм запропонувала сісти навпроти. То була гарна жінка, хоча й не молода; статурна, що було незвично для сільських жінок, які здебільшого ставали з віком безформними. Єдиною даниною традиції було те, що вона була в хустці на кшталт очіпка, її волосся видно не було. Але ніяких спецефектів, ніяких грізних поглядів спідлоба, ніяких театральних жестів. Вони трохи поговорили, як звичайні знайомі. На столі не було ні чашок, ні чарок, ні книги. Спокійно говорили, мовляв, літо минуло, завтра до школи. Тобі, Таню, останній рік. А як вам тут у нас ведеться, Євгене, не знаю, як по батькові? Ви вже оформили спадок на будинок? А добре вам у тому домі? І раптом Дем’янівна нервово сказала:

— Таню, піди подивися, чого Ірчик так гавкає?

Насправді песик мовчав. Але Таня слухняно вийшла, а Дем’янівна підвелася, і Євген, наче охоплений якимось спазмом, схопився слідом за нею. Його кинуло в жар, хоча доти він відчував себе непритульно через остуду.

— Не все зможеш скласти так, як судилося. Поневірятимешся на чужині. Не зумієш повернутися до себе.

Тими трьома реченнями вона звернулася до нього на ти. Хоча до й по тому була на ви. Він був, як під гіпнозом, не спитав ніяких пояснень, під дією якоїсь сили рушив за нею на вихід. І поки йшов через напівтемну веранду-передпокій, побачив у запиленому, обплетеному павутинням свічаді себе, але не таким, яким він був тоді, а суттєво старшим: із сивими вусами, з помітно поріділою чуприною. Це видіння тривало кілька секунд, але моторошне відчуття лишилося надовго. Чому він не затримався біля того свічада? Може, тоді він зрозумів би, що йому все примарилось. Адже омана для ока — річ, яка час від часу трапляється з усіма.

Таня чекала на них на подвір’ї. Він рушив по стежинці, дійшов до хвіртки, обернувся. Певне, за ті кілька секунд, поки Таня затрималася біля дому Дем’янівни, та сказала дівчині так само кілька значущих слів.

— Хай вам щастить, — сказала Дем’янівна, зачиняючи за ними хвіртку. — Нехай усе складеться якнайкраще. І для вас, і для Тані.

Назад вони йшли мовчки. І тільки-но вийшли з лісу в Ірівку, Таня, не попрощавшись, побігла вулицею до себе, а Євген рушив до генеральського дому.

Вдома він відтворив у пам’яті слова, що їх сказала Дем’янівна, а потім навіщось записав їх: Не все зможеш скласти так, як судилося. Поневірятимешся на чужині. Не зумієш повернутися до себе. Він нарахував: у тих трьох реченнях п’ятнадцять слів. Не фатальні тринадцять. Нейтральні п’ятнадцять. А втім, він ніколи не заглиблювався в нетрища нумерології.