Російський сюжет

б. Нудна, безрадісна пора

Він прожив в Ірівці всю осінь. Купив дрова, бо їх йому, як з’ясувалося, ніхто не збирався дарувати. Те, що на селі купують, а не вирощують, над тим дуже трусяться й ні з ким не діляться. Дрова суттєво зменшили його заощадження, бо коштували десять мільйонів.

Але топити грубку його навчили безкоштовно. У нього добре виходило ставити поліно на особливу підставку й розколювати його невеличкою сокиркою. Восени жінки майже не ходили до нього, але от привезли йому на возі два мішки картоплі. Йшли осінні дощі. Він не виходив з дому. Йому нікуди не було потреби йти. Іноді йому добре думалось і читалось, а іноді було нудно й незатишно. Життя без обов’язків — це також тягар, що його не всі вміють донести до потрібного місця. Хоч би скоріше та чужина, де він поневірятиметься. Певне, стипендію в Америці йому дадуть. А як же інакше він дістанеться до чужини?

Коли погода ставала кращою, він на день вибирався до Києва. Дізнавався, що з Америки ще нічого не повідомляли, а також, що ніхто не телефонував, не пропонував ніякої роботи. Обмінював чергові долари на сотні тисяч купонів, купував каву та їхав назад до Ірівки.

Ця дорога від електрички через поле, коли такий вітер, для міського жителя є певним випробуванням. Тому, коли посигналив Тихонович, який їхав із райцентру, із засідання методичного об’єднання викладачів української мови, й запропонував підвезти, Євген умить погодився.

Але Тихонович відвіз його не до генералового дома, а до свого.

— Вам з дароги хочеться паабідати. А в Зої Микалаївни саме все гатово. Борщ із дамашнього півня.

Так, фонетика в чужій мові — то те, з чим найважче, гадав він, слухаючи Тихоновича. Це стосується всіх мов. Щойно в електричці наслухався тих, хто прагне говорити російською, фонетично говорячи українською. А тут навпаки.

За столом господарі дому, Євген і Таня. Оля в місті, вчиться на другому курсі. Іноді приїздить на вихідні, а іноді ні. Таня мовчить, проте уважно слухає. Це він вперше побачив її після візиту до Дем’янівни. Зоя Миколаївна знову скаржиться на те, що прислали нові нормативи на зарубіжну літературу.

— Євгене, ви саме з дому. Скажіть мені, як мати?

Цього разу Євген вже підготовлений, тож відповідає адекватно:

— Хворіє, але працює.

— Треба було б їй на літо в село. Таке добре літо було! У генераловому домі місця всім вистачило б!

— В неї алергія на село. Астматичний компонент від сільських пахощів.

— То в неї дихавиця? Боже, Боже, яке лихо! А скажіть, Женю, як мама ставиться до зменшення курсу російської літератури?

Євгенові байдуже, як його мати ставиться до цього всього. Господи, знову його затягли в цей примітивний дім, знову втягують у ці безглузді розмови. Борщ з домашнього півня, коли ти з дороги, то, звичайно, добре, але розмови до борщу…

— Моя мама як патріотка незалежної України ставиться до цього позитивно, — відповів Євген, подумавши: як брехати, то брехати. — У неї вже немає сил перевчитися на викладання української мови, але вона вітає зарубіжну літературу в середній школі.

— То як же без «Євгенія Онєгіна»? — перелякано питає Зоя Миколаївна.

— А як без Ґете? А без Гемінґвея?! — вигукує Євген. — А без Гомера?

— Але ж то завжди було для позакласного читання! Я давно помітила: зарубіжну літературу учні охочіше читають. А російську як на заняттях не даси, то й не прочитають.

— Навіщо нам ця хвора література? Російська література — це докоїтальна література!

— Яка? — вражена незрозумілим словом вчителька.

— Ну, як це сказати, література, котра, як ніяка література світу, виступає проти сімейних цінностей!

— Як це так? Російська література — одна із найпорядніших літератур світу! Вона за любов!

— За любов, але без інтимних стосунків! Без коїтусу, щоб вам усе було зрозуміло!

— І не треба того кобітусу! Спершу треба заміж!

— Хай навіть так! Але вже коли одружилися, тоді можна?

Зоя Миколаївна та Михайло Тихонович задоволено загигикали.

— Але коли велика любов, то бувають такі обставини, що можна й без одруження.

— Ну, якщо вже справді велика любов, — дозволила вчительська родина.

— А російська література каже, що і тоді не можна! Бо буде зле! Моя бабуся, мама матері, яка ще за царя закінчила гімназію, до речі, це мати нашого з вами генерала!

— Ой, Женю! Мати нашого генерала, хай йому там буде добре, вчилася в гімназії? А я тобі завжди казала, Мішо, що то був незвичайний чоловік! І ви, Женю, також незвичайний!

— Я звичайний! Але я не про те, це так, до слова. Я про інше. Бабуся постійно читала вголос салонний вірш, аж набридло: Только утро любви хорошо, хороши только первые робкие встречи! І це означало, що потім, коли любовні справи підуть далі, буде зле! Росіяни не вміють кохатися! Хай що зроблять, те в них достоєвщина! Тому їм і хороши только первые робкие встречи.

— Але ж які книги вміють писати! — заступилася за росіян Зоя Миколаївна.

— А що в тих книгах? Тільки цнотлива любов з усіма стражданнями! Анна Карєніна, коли зійшлася зі Вронським, тільки «паскудилася»! Після того, як вони вперше кохалися, вона сказала йому: подите вон! А наші вкраїнські Мавка і Лукаш кохалися, і все в них дуже добре виходило! Хоча й не були одружені!

— Але ж школярам такого не можна казати! — вигукнула Зоя Миколаївна.

— Тільки можна витягати з-під шкільної парти дівчачі трусики, — буркнув під носа Михайло Тихонович.

Похмура осінь ставала дедалі холоднішою й похмурішою. Дні були такі короткі, що тільки спати. Вже до нього ніхто не ходить, ніхто не заважає читати великі книжки чи вдосконалювати німецьку мову, чи писати своє. Але натхнення нема, хоча в домі тиша. Тільки риплять мостини в сусідньому крилі, повільно стаючи на місце за годину потому, як по них походили. А може, то ходять покалічені коби, яких невідомо для чого кастрували дурні іри, виявивши безглузду жорстокість, за яку розплачуються й досі?

Тож коли рипнули вхідні двері, він подумав, що то хтось із них. Кроки в передпокої, в кухні. Ні, то хтось із людей. Він вийшов до кухні, запалив світло. То Таня, Господи, Таню, проходь, щось сталося? Чого ти раптом прийшла сюди о такій порі?

— Я хотіла спитати, я тобі приносила газету. Ти прочитав?

Справді, кілька днів тому, йдучи зі школи, Таня принесла йому газетку, де була стаття, уявіть собі! — про Ніцше!

— Подивись! Про твого філософа! Почитай! Тобі буде цікаво!

Банальна статейка на чотири тисячі знаків, головний редактор вирішив підняти інтелектуалізм свого вбогого видання про насіння та колорадських жуків, вмістив статтю про Фрідріха Ніцше. Мовляв, великий німецький філософ не був гітлерівським прислужником, як розповідали за СРСР, а зовсім навпаки. А тепер Таня вирішила зайти обговорити з ним цю статтю. А може, і взяти щось почитати цього вусатого філософа, в нього такі вуса, як в українців… Як у тебе, до речі.

— Та ні, Таню, в мене не такі.

Таня навіщось намастила губи яскравою помадою, густо обвела очі чорним олівцем, приклеїла штучні вії, які кепсько тримаються на її повіках. Раніше вона ніколи не приходила за темряви. Кілька разів заходила в обід, ідучи зі школи. Він тоді частував її своєю смаженою картоплею. Тані подобалось. Мовляв, її батьки його частували, а тепер він частує її. Одного разу він навіть варив їй каву у джезві. Це було в її останній візит, коли вона занесла цю газетку.

І от вона завітала до нього ввечері. Рання темрява пізньої осені заполонила все село. Ліхтарі на ірівських вулицях не світять. Всі люди сплять або дивляться телевізор. А в його домі ця дівчинка. Вона прийшла йому сказати, що їй не треба його генеральського дому, і весілля, як Ольці, їй також не треба. Але вона хоче «бути його другом». І ніхто не довідається, що вона зараз у нього. Взимку, коли надворі темно, на селі пропускають важливі новини. Таня почала судомно схлипувати, він дає їй випити соку з коробки, бо кринична вода в Ірівці не питна. Вона каже: ти собі уявити не можеш, тут усі дивляться «Санта-Барбару», навіть учительки в школі обговорюють з учнями на занятті Іден і Круза. Він заводить Таню до вітальні, садовить її на диван, каже, що скоро вона закінчить школу й поїде з цього села, і буде вчитися в місті, де також усі дивляться «Санта-Барбару», але все-таки є трохи більші можливості знайти щось інше. На свою голову він обнімає Таню за плечі, легенько, як дитину. А Таня сприймає це як сигнал та обнімає його за шию.

Він був сам уже майже рік, і втома попередніх бурхливих років уже давно минула, чоловіче єство вимагало штурму нових висот. Він тоді подумав: якби йому запропонувалася Оля, він би не витримав. А Таня на порозі свого шістнадцятиріччя виглядає на тринадцять, то чи може він робити такі речі з дитям? Він не педофіл, йому подобаються дорослі телиці. Але цю дитину треба якось заспокоїти:

— Таню, сонечко, в тебе ще все попереду, пам’ятаєш, що казала мудра Дем’янівна!

— А тоді, коли я ходила з тобою, вона вже сказала інше!

— Що ж вона такого сказала? От мені вона сказала, що я поїду на чужину й невідомо, коли приїду! Ти згодом зустрінеш доброго хлопця! Я ж для тебе старий козел!

— А я й не хочу ні заміж, ні дому твого не хочу! Але чому ти не хочеш зі мною навіть просто так? Я вже зовсім ніяка для тебе? — Таня не забирає своїх рук з його плечей, судомно вчепилась пальцями в його сорочку. І в якому серіалі вона бачила таке?

— Таню, ти хочеш, щоб я зараз розстебнув штани і дістав усе, що в мене там є?

— Навіщо ти кажеш гадості? — здивовано схлипнула Таня.

— А ти хочеш, щоб я їх робив?

— Я хочу, щоб була любов. І тоді це не гадості. І не треба мені заміж!

— І тоді все те саме, повір мені… Таню, ми розмовляємо про щось не те. Давай я відведу тебе додому!

— Не треба мене водити! У нас в Ірівці не страшно! Я до тебе з чистим серцем прийшла! Я від тебе нічого не хотіла! А ти не повірив! Думав, я хотіла тебе змусити женитись! А я хотіла, щоб ми стали друзі! — останні слова вона не вимовила, а проплакала. І втекла, затискаючи в кулачку накладні вії, які раптом впали їй на щоки. А він довго стояв на порозі на холоді, вдивляючись у сліпу листопадову темряву, в якій зникла Таня.

Кілька днів не міг відійти від тої пригоди. Як він мав повестися, щоб не образити її? Звичайно ж, він міг зробити її жінкою, при тому не зробивши матір’ю. Вона зовсім не була йому огидною, а він досить добре розумівся на цих справах. Але саме тому він наперед знав, як воно буде потім, і в першу чергу їй. Дівчинці захотілося кохання, вона думала, ніби, якби я почав стягати з неї светрика, вона б відчула щось незвичайне. Тут що не зробиш, усе буде не так, усе спричинить травму. Борони нас, Боже, від таких ситуацій…

А в день зимового рівнодення було зіграно останню дію його сільської драми. Виє вітер, а він сидить у теплому домі. Сніг іще не випав, певне, і Новий рік буде без снігу. Він і Новий рік тут зустрічатиме. Де та чужина, яку напророчила йому Дем’янівна? Йому вже й не хочеться в Америку. Йому добре тут. Шкода буде продавати цей дім. Він за ним сумуватиме. Він довідувався про його ймовірну ціну. Йому не вистачить купити квартиру в гарному районі Києва, хоч би вистачило на двокімнатну на околиці. Добре було б мати і помешкання в Києві, і цей дім. Але це, мабуть, неможливо. Він уже починає сумувати за Києвом, і це добре. Значить, скоро скінчиться затишшя, почнеться нова хвиля нормального життя. А в Києві він, напевне, сумуватиме за цим будинком, за просторими кімнатами, за грубкою, яку він так вправно призвичаївся топити.

Останнім часом йому знову стало добре думатися. Знову почали згадуватися несподівані епізоди його дитинства й отроцтва, добре йде німецька мова. Кажуть, справжній Ніцше — лише в оригіналі. Він ставить диск із третьою симфонією Малера, відрегульовує звук. Але великі німці — Ріхард Ваґнер, Ріхард Штраус, Ґустав Малер не люблять, щоб їхню музику використовували як тло. Вони полюбляють, щоби слухали лише їх. То ж він зупиняє диск і слухає тишу. Дядько недаремне писав про рипіння підлоги. А чи знав він, що то ходять неприкаяні коби. Предки нинішніх ірівчан щось таке зробили давнім чаклунам, а тепер не знають, як заспокоїти їх. А може, бідна Таня приходила рятувати своє село, щоби чужинець покохав її, і цим вона виконала б якусь місію… І як у це українське село можна повернутись якийсь-там рай, якщо в усій Україні повний розвал? Невиплата зарплат і пенсій, а ціни зростають, гіперінфляція і розвал економіки, російська й американська масова культура на екранах телевізорів, свідомі українці виїздять за кордон, а український сільський люд по п’яні співає російські пісні. Господи, який дурний хаос у його голові, це найгірше, коли думка не може звільнитися від чужих слів! Такий хаос ніколи не народить танцюючої зірки. Краще він знову поставить Малера і спробує вимкнути думки.

Стукіт у двері. Невже це знову Таня? Треба буде запросити її послухати музику, класичну. Малер їй не піде, проте в нього є Вівальді. Він іде дверей і бачить на порозі Зою Миколаївну та Михайла Тихоновича.

— Женю, дорогенький! Ми вже боялися, що ви не відчините!

— Я працював над сьомим розділом своєї дисертації!

— Вже над сьомим! Вітаємо! Та ж і ви до нас привітайте! У нашому домі велике свято! Нашим дівчатам сьогодні шістнадцять років! Оля приїхала з області! І Танечка теж дуже хоче вас бачити!

— Але я нічого не знав! В мене й подарунка нема!

— Ми Таню посилали, щоби вона, йдучи зі школи, вас запросила заздалегідь. А вона посоромилася, не зайшла, вона ж іще зовсім дитина у нас.

Цілком зрозуміло, що дівчина не пішла запрошувати його на свій день народження після того, що в них було. А тут ці її безтямні батьки, Співоча теща, українізований псковський русак Тихонович. Вони обоє говорять, перебивають одне одного:

— І друг ваш Володя у нас.

— Він хотів сам іти вас кликати.

— Ми на машині, Женю, сідайте в чому є.

— Не треба подарунків!

— Ви — наш найбільший подарунок!

І от він у Марухіних, бо ж їхнє прізвище саме таке. Його з’яву гості зустрічають бурхливими оплесками, на мить відірвавшись від їжі. У домі багато людей, багато страв, багато самогону. Нема де сісти, всі товчуться, всі наступають одне одному на ноги. Ось Володя тисне йому руку. Ось бліда Таня із жалюгідною посмішкою. Ось сільська Клеопатра Оля в пухнастому светрі з величезним декольте, в тісних джинсах. До речі, на Тані такий самий светр, але під нього піддягнуто кофтинку, тому немає такого сексуального ефекту. Та й таких пишних грудей, як у сестри, у Тані нема.

Йому наливають. На це дебільне свято прийшли всі вчительки Ірівської середньої школи. Ось директорка Ганна Петрівна. Ось Та, що носить молоко, у неї в руках склянка білого кокосового лікеру, вона в такий спосіб демонструє свою вишуканість і непричетність до самогону, натомість удавану причетність до молока. Ось Жінка овочева з великим огірком у руці. Вона чаркується не чаркою, а огірком. А ось молода пікантна пані крутить сідницями і носить гостям тарілочки з салом.

— У вас у місті казенку заїдають чим? Сиром? Салямі? Сьомгою? А в нас на селі на всі випадки життя лише сало! Салоу, салоу, салоу! — вимовляє вона українське слово начебто з англійським прононсом. Євгенові пояснили, що це вона, Анжела Валеріївна, англічанка, яку вирішили залишити в ірівській школі, попри аборт.

На це ідіотичне збіговисько він у чому стояв, у тому й поїхав. Накинув лише піджака і взувся в чоботи, вони йому зараз печуть ноги. А куртки не взяв, бо сказали, що й назад його також відвезуть. От що таке невміння відмовляти. Тому, певне, він не все зможе скласти, як судилося, як казала мудра Дем’янівна. Співоча теща наказує всім замовкнути, позаяк зараз має виголосити тост Євгеній Онєгін.

— За здоров’я сестер Ларіних! — вигукує він. Всі плескають у долоні, ніби він сказав якусь напрочуд мудру річ. От ідіоти! І тримає таких українська земля…

Його очі зустрічаються з нещасними очима Тані. Здається, вона думає так само, як і він, лише, звісно, не має у своєму вокабулярі відповідних слів, які назвали би цю гулянку та її учасників. Та й у нього, зрештою, слів нема. І от в юрмі він бачить Олю. Вона підморгує йому. А потім дає знак: іди на вихід. Він іде. Вони виходять на подвір’я. Віє грудневий вітер, але після задухи в домі йому не холодно, навіть добре. Очі Олі, підведені, як у Клеопатри, сяють у темряві. Вона, на відміну від сестри, користатися косметикою вміє. Вона без пальта, лише в пухнастому светрі з великим вирізом, він хоче торкнути того, що там, Оля не дає, загадково посміхається, веде його кудись. Він тягне руки до її принад, вона тікає, от мала зараза! Якщо вона буде отак водити його по подвір’ю, він по-підлітковому кінчить у штани. Але Оля зупиняється, обертається до нього спиною, хвацько спускає тісні джинси й обертається до нього голим задом. Сяйво ліхтаря, який ввімкнули на подвір’ї на честь урочистої події, відбивається на тій юній здоровій шкірі. На лівій сідниці витатуйовано метелика. Очевидно, Оля хотіла показати йому ту чудасію, мовляв, вона вже другий рік у місті, тож на відміну від своєї сестри-відмінниці вона не село, знає всілякі класні навороти.

Але не куштувати йому райських плодів! Його валять на землю, його душать, а Оля верещить. Чи підтягла вона свої джинси? Бо він свої так і не розстебнув. Він намагається вирватися з міцних рук Володі, але це нелегко. Молодий лікар дихає йому в обличчя самогоном і душить його із безсумнівним наміром задушити. Але Володя не дуже вправний у бійці, обробляє рани суттєво краще. Тож Євгенові вдається вирватися з обіймів Володі, схопитися на ноги. Коли він згодом пригадував ці хвилини, які назавжди змінили його життя, то відзначав, що тоді в нього навіщось увімкнулася безглузда для тої ситуації відкритість до рефлексій. Він саме тоді пригадав, як били одне одну Лада і Галя, а він не міг їх розняти, а вони всіляко прагли вилучити його зі своєї гри. А тут, на сільському ґрунті, спрацьовує патріархальна парадигма: б’ються чоловіки. Хоча дія відбувається в селі Ірівка, де жінки підім’яли чоловіків. Логічніше було би бити малу сучку Олю. Проте Володя б’є його, свого друга, який знав таємницю його й Олі, про яку в Ірівці ще мало хто довідався. І кінець чоловічої бійки серйозніший, ніж свари жінок. Володя знову хоче повалити його на землю, а Євген знає: йому один раз пощастило встати, вдруге це може й не вийти. Тож він штовхає Володю, щоб той не накинувся на нього вдруге. Володя падає горілиць, зачепившись головою об сходи до клуні. Володя завмирає, в нього кров біля рота і біля потилиці. Євген німіє.

Оля вже давно зникла, але до нього підбігає Таня. Вона підтримує Євгена, який сильно хитається, мало на падає на завмерлого Володю. В домі п’ють і гуляють, ніхто не побачив зникнення головних учасників свята. Таня і Євген падають на коліна, трусять нерухомого Володю. В них обох раптовий імпульс: треба кликати лікаря Володю, який не раз підновлював людей після сільських свят. Але ж ось він, лікар Володя, лежить нерухомий на холодній грудневій землі. А до Марухіних, поки там що, поспішають іще якісь гості, піднімаються на ґанок, стукають у двері, їм відчиняють.

— Я так гадаю, мені треба линяти звідсіля, поки мене не загребли до вашої міліційної дільниці, — каже він Тані.

— Остання електричка на Київ о десятій, — каже Таня.

Вона веде його до тої машини, якою його привезли сюди, й сідає за кермо.

— Ти вмієш водити машину? — навіть у тому стані, в якому він був тоді, це вразило його.

— Мене тато навчив.

— Але ж у тебе немає прав!

— До станції їхати, не виїжджаючи на трасу. Та й сьогодні чергує дядько Роман, чоловік нашої Ганни Петрівни.

Вони не встигали, а тому Таня гнала машину по мерзлих стежках серед чорних полів. Добре, що не випав сніг.

— Таню, в мене ні копійки грошей!

— У мене також. Але в цій електричці квитки ніколи не перевіряють.

— Таню, сонечко, котику, поїдеш зараз у той дім, ось ключ, тримай, і там у буфеті, в супниці, гроші, я саме продав долари, там лежить п’ять мільйонів, візьмеш їх собі. І мій паспорт забереш собі, бо там моя адреса. Звичайно, знайдуть, якщо шукатимуть, але, може, не відразу.

— Ти не хвилюйся, все буде добре! Ти доїдеш, куди тобі треба!

Якимось дивом вони встигли на станцію до десятої. На платформі нікого нема, тим краще, менше свідків. А вдалині гуде й світить вогнями електричка, яка скоро на мить спиниться біля розбитої платформи. Він обертається до Тані, кладе їй руки на плечі.

— Ти хотів цього з Олькою? — гірко питає вона.

— Це було без любові, Таню. Але ж нічого й не було, хоча й могло бути. Чоловіки таки свині, ти це сама побачила.

— Ми ніколи не побачимося, Женю!

— Ми неодмінно побачимося! Оля стане товстезною тіткою, не влізе у двері! А ти будеш гарною, розумною, тоненькою, і ми зустрінемося серед Атлантики! — невідомо чому згадав він назву того дамського читва, яке лишалося на його письмовому столі поряд з двотомниками Ніцше й Бекона.

Він поцілував Таню в щічку, стрибнув на слизькі металеві східці-щаблі, піднявся в тамбур. Потім, хитаючись, рушив у порожній вагон і повалився на сидіння, з якого були зідрано дерматинове покриття. Від деяких сидінь у вагоні лишився тільки металевий кістяк.

Він не знайшов жодної тисячі купонів в кишені піджака, але все одно на вокзалі в Києві сів у таксі. Водій не второпав, що чувак без куртки, коли надворі ходять у дублянках. Коли довіз, то матюкався, але піднявся разом з ним на поверх. Мати відчинила йому з вигуком «Ну, слава Богу!»

— Ну, слава Богу, — повторила вона. — Тобі вже разів зо п’ять телефонували з посольства! Завтра о дев’ятій ранку треба віднести в посольство Сполучених Штатів закордонний паспорт! Тобі вилітати на твоє стажування відразу після Нового року! Ми надіслали в село телеграму! Добре, що приїхав, тільки-но отримав!

— Дай мільйон, мені треба розплатитися з водієм, — перебив він матір.

— Де я тобі візьму той мільйон? — заверещала мати.

Тоді він попросив водія зайти в передпокій, той грізно відмовився, сказав, що чекатиме тут. Тож Євген відштовхнув перелякану матір, увійшов до кімнати, зігнав батька з дивана, відсунув диван, відсунув тумбочку, витяг свою останню заначку, де лишались нещасні сто п’ятдесят доларів. Вийшов на площадку до таксиста, простяг йому п’ятдесят зі словами:

— Вибач! Візьми! І хоч хто би питав, ти мене сюди від вокзалу не віз!

Водій зрадів, і вони потисли одне одному руки.

— Ти мені можеш пояснити, що все-таки сталося? — спитала мати.

— Ваша телеграма застала мене на балу у Ларіних. Якби я забігав додому, то не встиг би на останню електричку. Тому й приїхав без пальта і без грошей.

— Зрозуміло, — відповіла мати. — Лише не зрозуміло, які можуть бути Ларіни в селі Ірівка?