Російський сюжет

7. What a Russian Story!

А далі дія відбувалася в Америці. Якщо звісна річ, не рахувати того нетривалого періоду перед від’їздом, коли він жив у стані постійного жаху, що за ним прийдуть і притягнуть до відповідальності за скоєне вбивство. Він намагався не бувати вдома, і навіть Новий рік, свій останній Новий рік у Києві, зустрів не вдома з батьками, а з пляшкою пива прямо в метро, на станції Хрещатик, де крім нього було повно інших неприкаяних громадян. Єдине, що заспокоювало тоді, це пророцтво ворожки Дем’янівни з Кобівки: Поневірятимешся на чужині! Та хоч би дістатися тої чужини! Краще на чужині, ніж у в’язниці!

Але сотання нервів минулося. Останній пік вивертання навиворіт він пережив на паспортному контролі в Борисполі. Коли прикордонник нарешті повернув йому з віконечка кабінки його закордонний паспорт, він відчув не просто полегшення, а потойбічну легкість, коли зникає вага власного тіла й виникає ризик попливти під стелею. Якби його шукали, щоб узяти, то не дали би пройти паспортного контролю. Але ось він сів на рейс до Амстердама, ось пересадка на Америку. Він навіть не знав, до якого міста, до якого університету його нової батьківщини він летів. Але на табло чітко висвічувалися номери рейсів, зазначених у його квитку, тож за кілька годин він дістався, куди треба. Тим паче, що до Америки він летів не вперше. Щоправда, раніше його приймали великі міста вздовж Атлантики, а тепер треба було летіти ще далі на цілий часовий пояс. Але й туди Євген Самарський успішно дістався. Після всіх пересадок його зустріли й відвезли у приміщення, де він зміг відіспатися вперше після генеральського будинку, який лишався в абсолютно іншому бутті, в яке він забрів випадково, яке слід було забувати. Над цим він трохи згодом почне працювати, оговтавшись на американських теренах.

Коли термін його стажування вже йшов на другу половину і треба було думати про неповернення, він почав відповідати на симпатію Дуні Гурман, із якою познайомився на одному з численних університетських socials. Дуня одразу сподобалась йому, але не як ймовірна дружина, а як друг, як старша сестра, якої в нього ніколи не було, яку на тому етапі йому захотілося мати. І коли вони вже певний час вважалися добрими знайомими, він розповів Дуні Гурман і про генеральський дім, і про лікаря Володю, і про малу блядюжку Олю, і про зворушливу дурненьку Таню, а також і про другорядних учасників того дійства. Все, що сталося з Євгеном у селі Ірівка, надзвичайно схвилювало Дуню. Вона вигукнула:

— What a Russian Story! It’s real dostoievity!

Бо ж те, як розгорнувся російський сюжет в українському селі, більше нагадувало Достоєвського, а не Пушкіна: юна незіпсута, проте нерозвинена інтелектуально дівчина пропонує себе дорослому чоловікові високого освітнього рівня. Чоловік не бере її тому, що вона ще не доросла до того, аби звабити його. (Хоча, власне, якщо діяти за Достоєвським, то малоліток треба брати, тим паче, якщо самі лізуть.) Ще одна юна особа, гріховна, пропонує себе тому ж чоловікові, і нею він спокушається. У нареченого юної розпусниці зі спокусником не шляхетна дуель, а п’яна бійка. Спокусник випадково вбиває чистого душею нареченого. Перша дівчина, хоча й пережила тяжкий шок сексуальної відмови, допомагає спокусникові втекти від правосуддя. Тяжка надривна сцена на станції серед поля. Потяг їде неозорим російським степом, на вустах у спокусника вічно залишатиметься сіль від сліз на щічках малолітки…

Хто винний?

Можна в усьому звинуватити спокусника, який убив нареченого. Але той захищався, якби не він, то його. Можна в усьому звинуватити нареченого, який хотів убити спокусника, але той був у стані афекту і не контролював себе. Можна знов-таки звинуватити спокусника, але не в тому, що захищався, а в тому, що спокусився. Але він дуже довго був без жінки, тому й не контролював себе. Можна в усьому звинуватити юну розпусницю, але звинувачувати треба не її, а примітивні умови її життя. Дівчина, як могла, рвалася до іншого буття, відмінного від того, яке пропонує тупе російське село. Можна звинуватити другу дівчину, яка допомогла спокусникові втекти від правосуддя. Але та рятувала коханого. Та й кому стало би краще, якби його засудили на кілька років ув’язнення через ненавмисне вбивство? Наречений від того б не воскрес із мертвих.

Що робити?

Тому, хто мимоволі став спокусником двох дівчат і вбивцею нареченого однієї з них, не варто вертатися до своєї країни. Скоріш за все, справи не порушували, бо якби його шукали, то про це знали б його батьки, яким він час від часу телефонує. Але почуття страху псує життя. А в Америці про цей страх можна буде забути. Інтерпол убивці сільського лікаря не шукатиме, навіть якщо похопляться порушити запізнілу справу.

То що ж все-таки робити?

Можна жити в Америці на нелегальному становищі. Це можливо, так живе багато хто. В Америці багато роботи саме для нелегалів на будівництві й на фермах — у їхньому штаті багато і того, й того. А можна одружитися з американкою. Тоді взагалі все владнається дуже просто. Так, їхній університет — не Гарвард. Але й тут є великі можливості.

Було літо, жахливе американське літо. Але на цьому пагорбі посеред прерії віє якийсь дивовижний протяг. Над прерією витають ластівки. Вони вдвох, тридцятилітній чоловік зі Східної Європи, розумний, гарний, чорнявий, з гарними вусами, з певними проблемами на батьківщині, але в кого їх нема, і трохи старша також по-своєму гарна американка з пишним рудим волоссям, з милим, доброзичливим, веснянкуватим обличчям. Сидять не на підстилці, а на складаних стільчиках. Євгену ще менше хотілося обнімати перезрілу Дуню, ніж рік тому недозрілу Таню. Але тієї хвилини він привітав сам себе з берегом. З атлантичним. Хоча до Атлантики від прерії дуже далеко.

Він шукав людину, якій би міг довіритися зі своїми проблемами, обрав для цього Дуню. А Дуня відверто, наївно і щиро шукала молодого росіянина, зацікавленого в академічній кар’єрі в рамках Russian Studies, якому вона могла би дати непоганий шанс, і вона обрала для цього Євгена.

Русистом він так і не став, хоча Дуня всіляко підштовхувала його до того: адже на кафедрі русистики в їхньому університеті свого часу працювала дочка великого російського композитора XX ст.! В Україні є музичний гурт із таким самим іменем, відповідав Євген, але це не цікавило Дуню. Як казав твій Ніцше, Євгене, обмеження пізнання — то є мудрість. Пізнання України до планів Дуні не входило.

Можна перейматися й чимось маргінальним, вважала Дуня. Справжній науковець всюди знайде і ідеї, і їхнє втілення. Річ не в тім, що україністика — це щось іще вужче, ніж Irish Studies, які, одначе, є мало не в кожному університеті. Русистика також існує винятково в межах університетів, це не голлівудський проект. Річ у тім, що ми не в Гарварді. А якщо вже так сталося, то чому б не перейнятися русистикою? Аж ніяк не лежить душа? Але чому? Дуні здавалося, що вона схопила саму серцевину проблеми, коли звинуватила в його небажанні поринати в російський золотий дев’ятнадцятий вік його матір, яка занадто ревно «сватала» синові тургеневських дівчат, аж він зненавидів їх усіх: і Лізу Калітіну, і Олену Стахову, і Наталю Ласунську. І вся російська література стала для нього такою собі правильною тургенєвською дівчиною, стурбованою, як би віддатись якомусь революціонеру, не обов’язково російському. Або піти в монастир.

— Але ж у російській літературі стільки гріховних жінок! Ти міг би зайнятися котроюсь із них! — безпосередньо вигукувала Дуня Гурман, яка щиро вважала, що гріховна жінка є суттєво цікавішою, ніж так звана чиста. Принаймні для літературознавця!

Він не хотів бути русистом, але й академічним україністом теж бути не збирався, і Гарвард тут ні до чого. Якщо «Гарвард» — то апофеоза земної наукової кар’єри, то хай де би він не був, скрізь буде «не в Гарварді». Дуня нічого не розуміла, і він не міг їй цього пояснити, та й не намагався. Вона не виявляла рис тиранічної заможної дружини, яких так багато в її улюбленого Достоєвського, тож спасибі й за це! Можна спокійно жити в Америці. Але в Америці зникає ніцшеанський дух. Хоча Nietzsche Studies є в багатьох американських університетах, не тільки в Гарварді. Але чи не шукав він сам можливості залишитися в Америці? То хто ж винний у тому, що послабилась його воля до життя? Пушкін? Була в часи його дитинства така ідіотська примовка в середовищі молодших школярів: як щось не так, хто винен? Пушкін!

Євген Самарський цілком скористався тими непоганими можливостями, що їх відкривав для нього цей університет посеред прерій, а точніше, шлюб із Дунею. Вже більше десяти років він перебуває на адміністративній роботі, яка йому скоріше подобається, аніж ні, бо він має можливість зустрічати багатьох цікавих людей, а звіти пишуть інші люди. Також він має й добру part time job: його запрошують усним перекладачем на конгреси й конференції. І цьому теж мимоволі посприяла Дуня. Він не хотів говорити з нею російською, хоча ніколи не відмовляється розтлумачити їй якісь хитромудрі місця з російських книг. Але замість того, щоби поліпшувати Дунину розмовну російську, він поступово перейняв від неї всю її англійську разом з її шиплячим ірландським акцентом. Вивчив англійську мову краще, ніж то було потрібно для успішної адаптації в Сполучених Штатах. І став класним interpreter.

Життя налагодилося. Зараз у нього є чи не весь набір земних благ. Громадянство великої країни, дім, робота, розумна дружина, не менш розумна коханка Галя в Чикаго (та, яку колись била Лада), з якою вони спілкуються українською. Також у нього є син, який визнає його за батька, з яким він теж спілкується рідною мовою. Єдине кепське — в його житті немає вогню. Але в кого він зрештою є?

А ще в нього немає можливості поїхати до рідного міста. Чи не тому він так уподобав уявні ностальгійні прогулянки Києвом, яким він йому запам’ятався. Мандруючи Києвом своєї пам’яті, він поринав у якийсь змінений стан, щось на кшталт керованого сновидіння, яке раптом різко й боляче виривалося з-під його керунку.

Ось він блукає холодним парком над Дніпром, це рання весна чи пізня осінь. На мокрих лавках немає київських міщан, які влітку не лишають жодного вільного місця, хоч не ходи в той парк. Ось він перебирається з одного парку в інший по хисткому містку, а внизу — далека вулиця, на яку йому моторошно було дивитися ще відтоді, як мати водила його малюком на прогулянку, показувала Київ. Але він зупиняється й дивиться вниз, не відводячи очей від далекого тротуару.

Ось естрада, де влітку грає симфонічний оркестр, принаймні грав у радянські часи. Тут познайомилися його батьки. Мати приперлася туди спеціально послухати концерт класичної музики. Батько підвалив випадково, бо заграли полонез Огінського, популярну мелодію, яка йому раптом сподобалась. А тепер біля поламаних лавок розляглася зграя бездомних псів із великими тоскними очима. Він довго спостерігає за ними, а потім ділиться з ними печивом з кишені. А потім іде до оглядового майданчика над урвищем, а за спиною Верховна Рада і якісь вічні мітингувальники. А він іде в наступний парк над Дніпром, який закінчується біля сірого будинку сталінської архітектури. Піднявши комір від холодного вітру, йде по вулиці Грушевського до станції метро Арсенальна. Огинає будівлю станції та заходить до молочного магазину в іншому великому сірому будинку, де, стоячи, п’є каву, спираючись на вузенький столик. В Америці кава гірша, в Європі краща, але такої нема ніде. Поки його очі згадують гармату на постаменті, яку видно з вікна молочної, його язик і піднебіння згадують той чорний смак.

З тим великим сірим будинком на Печерську його пов’язує не лише та молочна, де він в несприятливі часи не раз пив дешеву, проте добру каву. Саме в ньому відбулася та вечірка, на якій він познайомився з ними усіма, тими, хто впродовж кількох років визначали його життя, і з Ладою також. Це було давно, квартиру продали ще в перші роки, коли квартири стало можна продавати, та й навіть якби не продали, товариство розпалося: одних нема, а ті не з нами. Але з подвір’я можна побачити той балкон і той під’їзд. А для цього треба оминути продуктовий магазин і ввійти в арку. І там несподівано побачити не зелене подвір’я елітного київського будинку, а одноповерховий особнячок із сірої від давнини цегли, а за ним несподівану рівнину й квітучі трави. Саме на цьому місці його щось різко й боляче вибиває зі стану напівдрімоти. Чому його так мучить цей злам часу і простору? Бо ж і інші прогулянки по Києву рано чи пізно приводять його до генералового дому за сто кілометрів від столиці.

Він не забув нічого з того, що сталося з ним у тому будинку, в тому селі. Ніякого витіснення не сталося, він усе пам’ятає. Іноді намагається стримати ті спогади. А іноді не опирається їм, згадує і генеральський дім, і село Ірівку, і Олю, і Таню, і Володю. Пророцтво Дем’янівни справдилося. Він пробув у домі тої жінки не більше п’ятнадцяти хвилин, які спливають у пам’яті й по п’ятнадцяти роках. Він платить за свій невільний прогріх досить високу ціну: вже п’ятнадцять років не може поїхати до Києва, куди приїхати дуже хоче.

— Та не шкодуй ти за тим Києвом! — заспокоює його Галя з Чикаго, яка іноді в Києві буває, — місто руйнують, наче розум втратили, скоро нічого не залишиться! Історичного центру вже нема! В усіх прохідних дворах, по яких ти мене колись водив, втулили дурні бездарні хмарочоси! Давно немає ні наших улюблених кав’ярень, ні наших улюблених книгарень. Не їдь до того Києва! Ти ж можеш за казенні гроші їздити у значно приємніші місця! Де твій наступний конгрес?

Конгреси та конференції й справді влаштовуються у найнесподіваніших куточках планети Земля. Крім второваних шляхів, він відвідав і Мадагаскар, і Ісландію, і Індонезію. У листопаді конгрес на Азорах.

— Я з тобою, — каже Мирослав. Для нього нічого не значить ні рядок з поезії Маяковського Вот и жизнь пройдет, як прошли Азорские острова, ні рядок з пісні радянського барда В городе Понта-Делгада девушка смотрит в окошко. Але хлопець знає, що острови в океані — це круто, це cool!

— У тебе заняття в школі.

— А ти ще згадай, що в мене заняття в київській гімназії! Тату, май совість! Я розмовляю українською день і ніч, хоча ми не в Гарварді! Я навіть твою Дусю вивчив говорити «Добрий день!»

— Я помітив. Молодець!

— Ну то візьми мене на острови!

— Ти де тільки не бував у твої літа. Я у твоєму віці…

— Тоді був Совковий Союз! А тепер зовсім інше життя! Люди з нашої гімназії бували по світу значно більше. Я зовсім не на першому місці по подорожах. Навіть не в першій десятці. Тату, візьми мене на Азорські острови. У мене є pocket money на піцу. Ти не платитимеш за мене в ресторанах.

— У ресторані тобі накриють, як і мені, то не проблема. Але тобі треба буде купити квиток у бізнес-класі.

— Тату, я зростав без батьківської ласки, ти кинув мене немовлям! Ну то хоча б тепер візьми мене з собою на острови! — кидає останнього козиря Мирослав, і Євген сідає до комп’ютера й відкриває сайт потрібної авіакомпанії. Переконавшись, що для сина є квиток на його ж рейс, він пише організаторам конгресу «Different worlds: contact points», щоб йому забронювали номер з двома окремими ліжками. Йому вмить відповідають, що для нього вже заброньовано suite з двома телевізорами, де він зможе добре розміститися зі своїм сином.

— Ось бачиш! І як би ти сам дивився два телевізори? — прокоментував відповідь організаторів Мирослав.

Вони сіли в аеропорту Санта-Марія, і їх повезли до готелю «Терсейра». Все зорганізовано так, щоби відпочити перед наступним днем, враховуючи різницю в часі. Євген лягає у спальні.

— А ти розміщуйся у вітальні, — каже він синові, запиваючи снодійне.

— Нє вапрос, — відповів Мирослав, вмикаючи телевізор. — Шкода, що не знаю португальської. А втім, ось англійський канал.

Коли вранці Євген підійшов до вікна, навіть у нього, звичного до шику унікальних клаптиків суходолу, защеміло серце: Боже, яка краса! Хай далі буде інтелектуальне чванство, гуманітарна піна, міжмовна гра словами, не завжди дотепна, і похваляння, де хто був, що живить програмний лейтмотив такого штибу зібрань, але заради цих кількох хвилин біля вікна над бухтою варто було мати земний статус, який дозволив приїхати сюди. А втім, і на таких суєтних парадах інтелектуального випендрону іноді озвучуються яскраві думки, які пропікають наскрізь тих, хто спроможний слухати не лише себе.

Першим він зустрічає свого земляка Дмитра Удальчука, якого бачить на подібних зібраннях чи не найчастіше. Колись, на початку незалежності, саме Удальчук зорганізував для нього першу поїздку до Америки.

— Ти так і перекладаєш? Ти би міг виступати на таких зібраннях, — каже Удальчук.

— У всякого своя доля і свій шлях широкий, — відповідає Євген.

— Долю треба вміти міняти, а шлях, залежно від обставин, звужувати чи розширювати.

— Подивимося, пане Удальчуче, як ти розшириш чи звузиш свій шлях, коли тобі буде шістдесят і тебе перестануть запрошувати на такі конференції. А статусу Уйка Кажича ти, здається, не здобув.

— Ніби його можна здобути, якщо ти виступаєш від цієї країни, — відповідає Удальчук, тицяючи в Ukraine на своєму беджі та змінюючи тему:

— Дозволь, я тебе познайомлю, Євгене, наш колега з Японії Юкусаї, — японець чемно кланяється. — Він займається…

— Ти гадаєш, ніби я той останній невіглас, який не знає, хто такий Юкусаї? — каже Євген те, що мало не завжди кажуть за таких обставин.

На обличчі Юкусаї з’являється барва задоволення, якої не може загасити самурайське самовладання. Євген не знає, хто такий Юкусаї, проте добре знає силу цієї нехитрої фрази.

А ось і сам Уйко Кажич, автор соціофілобестселерів, що їх він пише мовою Simple English, щоб не давати зайвого клопоту перекладачам. Це — людина такого рівня, коли всі, хто зараз тут, потім розповідатимуть: на конференції був Кажич! Або ще переконливіше: Я беру участь у конференціях, на яких буває Кажич!

А ось Бурукова, як же без неї? Головна антикомуністка Східної Європи, яка на всіх збіговиськах подібного штибу не тільки шукає нагоди блиснути своїм оскаженілим і вже не актуальним антикомунізмом, а й відверто підшукує кавалера на ніч.

— Привіт, Самарчику, — кричить йому Бурукова. — Ти без жони?

Бурукова була в їхньому університеті, читала курс у рамках Anticommunist Studies.

— Я з сином, — відповідає Євген. — Кажич приїхав сам. Ти з ним уже познайомилась?

— Ти мене дивуєш, — відповідає Бурукова. — Ти ще й досі не знаєш орієнтації Кажича? Від нього треба ховати таких, як твій син, а де він, до речі?

Євген не хоче знайомити Мирослава з Буруковою.

— У мого сина розряд з айкідо. А Кажич — старе вайло. Old bumpkin to be honest. Але я не знав, що він гей. Але тут є Юкусаї, теж, здається, сам.

— А хто такий Юкусаї? — питає Бурукова, міняючи голос, збиваючи пальцями пасма над чолом.

— Бурукова, я тебе не впізнаю! Така інтелектуалка не знає, хто такий Юкусаї?

— Звісно ж, я чула про нього! Читала його праці! Я лише хотіла сказати, що я з ним особисто не знайома!

На пленарному засіданні — один росіянин, якого треба перекладати синхронно, та болгарин, який подав російський текст. Євген сідає в кабінку для інтерпретаторів, одягає навушники, підсуває мікрофон до рота. Він уже насобачився перекладати всі ці «виклики часу», «культурні ієрархії», «кітчеві структури», «казуси підсвідомості» та багато чого. А також насобачився підхоплювати недомовлені фрази, навчився вивуджувати думку, висловлену поганою англійською, і це також не всі вміють. Він пишався, коли в нього це виходило, і йому було байдуже, що слухачі на конгресі починали аплодувати не йому, а автору доповіді. Йому вистачало авторського вдячного погляду. А коли доповідач починає екати російською, він так і перекладає ці уривки фраз, щоби слухачі чули народження думки з виру неоковирності. Він полюбляє цю роботу, хоча й знає, що Удальчук правий: особисто йому пишатися «я бачив Кажича», — це те саме, як якомусь звукооператорові похвалятися, що налагоджував мікрофони для яких-небудь Scorpions.

Шкода, що не вивчив німецької на тому ж рівні. Шкода, що майже не трапляється нагоди перекладати з української. Люди з України або говорять російською, або пориваються самі говорити англійською з різним ступенем успішності. До речі, а хто там цього разу з України, крім Удальчука?

Він розглядає програмку. Ось список доповідей на пленарці. Остання — жінка з України. Tetiana Maroukhina. «Нерв буття малих націй». Йолки-палки, а тема яка! Як її прізвище? Такого раніше не траплялось. Він читає уважніше… Ці відтворені латиницею слов’янські прізвища не завжди сприймає навіть його досвідчене око. Тетяна Ма-роу… Так, йому зараз читати доповідь болгарина, той дав йому російський текст, а сам говоритиме з трибуни болгарською… А от цей етап пройдено. Тепер працюватимуть інші перекладачі, а він прочитає уважніше, хто ж така — ця доповідачка з України…

…Якщо все це десь фільмується для якихось космічних архівів подій, нехай за кадром звучить «Шторм» Вівальді!

Тетяна Марухіна! Здається, таке прізвище псков’янин Михайло Тихонович дав своїм дочкам Тані та Олі, яких він хотів назвати Марусею та Оксаною, але його дружина, вперта хохлушка Зоя Миколаївна, наполягла на своєму й назвала дівчат на честь Пушкіна. Це може бути й не вона, людей з однаковим прізвищем по світу безліч. Але якщо свого часу були і успадкований дім у селі, і дві такі різні сестри, і наречений одної з них, і святкування дня народження, і «дуель», то має бути й великопанське зібрання, куди наївна сільська дурепа прибуває в новій подобі. Пе-ре-істочена, англійською transubstantiated, являючи ще одну іпостась вічного повернення, Ewige Wiederkunft, про яке він читав тоді, в успадкованому домі, читав до самозабуття, аж фізично відчуваючи вихори часових пластів на місці прадавнього кобища.

Євген знімає навушники, виходить зі скляної кабіни, прямує до конференц-зали, розглядає присутніх. Ті, в кого доповіді, зазвичай, сидять у першому ряду. Ось вона. Змінилась, але впізнати можна. В елегантному піджачку, з гарною стрижкою, із серйозним обличчям. Саме так виглядають ті, хто ще думає, ніби на таких збіговиськах народжуються великі ідеї. Їй має бути вже тридцять років. Виглядає зовсім молоденькою. Дуже симпатична пані. Тепер за законом жанру він має падати до її ніг. А йому весело. Постмодерн є постмодерн. Великі сюжети сьогодні читаються без вогню, але зі сміхом. Це ж треба, щоб сюжет його життя обернувся таким грандіозним російським кітчем!

На трибуні черговий інтелектуал говорить німецькою, це — тямковитий пан, він його знає. Хтось слухає його без навушників, але більшість одягла, слухає англійський або російський переклад. Таня в першому ряду навушників не наділа. Вона знає німецьку мову? А втім, перед своїм виступом вона може й не слухати інших, ось як вона нервово стискає роздрук своєї доповіді.

Він тихо ходить у проході під скляною стіною, за якою шумить море, демонструючи велику драму розбурханої Атлантики. Місця в рядах заповнені не всі, йому пропонують сісти, він тихо робить знак: не треба. Але знову просить програму, бо ту, яка в нього була, він забув у кабіні.

Лишилося ще дві доповіді до кінця. Тетяна Марухіна не заявляла, що їй потрібен перекладач. Але вона може заплутатися в англійській мові, з чим він стикався не раз. А може, запропонувати їй допомогу? Тож поки зал аплодує німцеві, він сідає поряд з Танею в першому ряду й питає її, ледь стримуючи посмішку:

— Пані говоритиме англійською? Допомога не потрібна?

Сказав і пошкодував. Адже він своєю присутністю вибив її з ладу. Вона й без того нервує, а тут іще давній знайомий недоречно нагадує про себе.

— Ти полисів, — нарешті каже вона.

— Це ти точно підмітила. Але вуса на місці.

Він більше не пропонує їй своїх послуг, мовчки сидить поряд із нею в першому ряду. Ось передостання доповідь, зараз почне верещати Бурукова про те, як радянські окупаційні війська пригнічували її сексуальність. А далі черга Тетяни Марухіної. Вона не одружена? Чи лишила прізвище свого псковського тата?

Таня піднялася на трибуну, він сів у президії біля мікрофона на крайньому стільці поряд із трибуною, як сідає перекладач, котрий лише допомагає доповідачеві. Голос у Тані тремтить. Але говорить вона цілком адекватно. Чи звернув би він аж таку увагу на її доповідь, якби не особливий контекст? Може, й ні. Але, враховуючи контекст, це звучить просто-таки супер!

— Малі нації, які можуть заселяти досить-таки великі території, але все одно вони малі, бо не народжують ні великих ідей, ні великих людей. А точніше, люди стають великими, коли їдуть до великих країн. Найкраще, — до Америки. Їдуть по самореалізацію, але нерідко по дорозі через Атлантику втрачають той життєвий вогонь, який змусив їх шукати себе на чужині.

Але й та сама Америка дала світові стільки неспокійних, стільки пасіонарних особистостей, як той же Ернест Гемінґвей, який уже стільки років після своєї смерті змушує говорити про себе! І в малих націй є такі ж постаті, як Гемінґвей. Але їх не знає світ. І не тому, що нема перекладачів і літературних агентів, які робили би східноєвропейських гемінґвеїв відомими у світі. А тому, що світові досить американського Гемінґвея. Але це не означає, що східноєвропейці, які відчули в собі той порив, ту волю до життя і той полум’яний зв’язок зі своєю культурою, мають або перебудовуватися на великий імперський проект, або гасити в собі той вогонь, нарікаючи на несприятливу політичну ситуацію. І справа не в еміграції. Можна і в еміграції виконати своє призначення в рамках своєї рідної культури, можна і на рідній землі не справдити нічого.

Нарікати на незнання, на нерозуміння, на небуття малих націй з трибун такого зібрання, як це, давно вже стало загальним місцем. Але пробити глуху стіну небуття можливо тільки, якщо відмовитись від загальних місць, загальних слів, загальних думок, якщо стати незалежною особистістю, а не виявляти пристосуванство до духу Історії. Саме про це писав чи не найяскравіший інтелектуал Східної Європи, емігрант, до речі, Мілан Кундера у своєму романі «Безсмертя».

— It’s not from Immortality, it’s from Testaments Betrayed, — посміхаючись, виправив її Євген, який колись так і не знайшов в Америці недочитаного «Безсмертя» російською, то ж купив його англійською. Як і інші книжки того неординарного чеха.

Таня подякувала йому за виправлення, так, звісно, це з «Порушених заповітів», а не з «Безсмертя». Спочатку Таня збивалась, але потім забула, що в залі люди, і досить відомі, суворі судді емоційних молодих жінок. Вона навіть забула, що поряд він, хоча доповідь звернена до нього, того, кому колись освідчилась у коханні, чиї перелякано забуті книжки вона поступово дуже уважно читала, щоб одного дня стати рівною йому.

— Ґете казав: Werde der du bist, стань, ким ти є. Потім цю думку несамовито підхопив Ніцше. Це збігається з тим, що є ядром будь-якої релігії: збагнути своє призначення, що нелегко, а потім, що неймовірно тяжко, справдити це призначення. І зробити це можливо лише за умови, коли не боятимешся, що не воздасться за життя і що забудеться після смерті!

Молодець, Таня! Хто міг би подумати? Це краще, ніж вийти заміж за генерала, героя вісімсот дванадцятого року!.. А як там, до речі, генеральський дім?

Тані бурхливо аплодували. Можливо, то були цинічні оплески кінцю пленарного засідання, після якого на всіх чекає розкішний ланч. Можливо, пристрасний голос молодої доповідачки трохи збурив це, загалом, передбачуване зібрання. Її вітали, їй тицяли візитівки, їй пропонували обговорити її доповідь після вечірнього засідання у приватній атмосфері. У барі або ще десь.

Перекладачам накрили окремо, тож він так і не побачив Тані в обід. Потім він перекладав на секції, Таня брала участь в іншій. Потім вечеряв із організаторами у вузькому колі, де Тані не було. Звісно ж, перекладав більше, ніж їв і пив. Наступного дня перекладав на круглому столі в першу половину дня, а в другій було велике прийняття в губернатора острова Терсейра, де врешті зустрів Таню. їм довго не давали поговорити. То робили компліменти Тані, то Євгенові, мовляв, він найкращий перекладач. Бурукова свіжо та оригінально жартувала, що зараз зателефонує Дуні, розповість про його чарівну знайому. Юкусаї питав у Євгена, де він чув його ім’я. Він відповів, що ім’я Юкусаї настільки вагомо присутнє в контексті, що джерело давно забуто. Але все-таки їм з Танею пощастило усамітнитися з келихами на широчезному підвіконні в коридорі.

— Дуже радий за тебе.

— А я безмежна вдячна тобі.

— За що, Таню?

— По-перше, за те, що не збезчестив мене п’ятнадцять років тому.

— А я всі ці роки думав, що травмував тебе статевою відмовою.

— По-друге, я вдячна, що ти аж так перелякався, коли побив Володю, що втік і лишив свої книги! І Кундеру, і Ніцше, і підручники з німецької мови! Та й білінґву «Євгенія Онєгіна» також.

— Стоп, Таню! Ти сказала: побив!!!

— А як іще сказати? Він кілька днів лежав у комі, потім вийшов із неї, але не впізнавав нікого, а потім ставало дедалі краще, а тепер уже давно все гаразд.

— Я всі ці роки жив із тягарем ненавмисного вбивства!

— Я їхала назад від станції з таким самим тягарем, мовляв, рятую тебе, а його лишила на мерзлій землі біля клуні, де саме тато зробив цементні сходи. Але Оля вже була біля нього.

— Оля біля Володі?

— Коли всі ми вийшли на подвір’я, ну, ти пам’ятаєш все те…

— Пам’ятаю, Таню, як таке забути?

— То саме тоді прямо на наш день народження принесли телеграму, яку зачитали вголос, що на тебе чекають в американському посольстві. Ніхто не сприйняв, ніби я рятую убивцю Володі, ні, я відвозила тебе на станцію, щоби ти встиг наступного дня до посольства США. А Оля второпала, що ти їдеш до Америки, тож одразу знову перемикнулася на Володю. Оля весь час сиділа біля нього, закинула тоді навчання. Потім знову пішла на другий курс, закінчила медучилище на рік пізніше.

— А як узагалі справи в «нашому» селі? — посміхнувся Євген.

— Оля і Володя одружились.

— І в них діти?

— Троє. Вони живуть у твоєму домі. Хоча Володя вже побудувався. Але вони ще не переїхали. Володя казав, що остаточно відійшов від травми голови саме у твоєму домі на кобищі.

— Давні коби знали, де варити своє зілля…

— До речі, той дім, то ж твоя власність. Ти приїхав би, розібрався зі своєю нерухомістю!

— Та хай вони собі там і живуть!

— Ні! Володя весь час відчуває, що живе не в себе. Вони скоро з’їдуть, і дім буде знову стояти порожній і руйнуватися, як це було до того, як у ньому оселився твій генерал, а це недобре. До речі, в північному крилі ніколи ніхто й не жив, і дітей туди не пускали, там завжди був музей.

— Музей?

— Генерала й тебе. Володя переніс туди всі записи, які робив генерал. Не піднялася рука все те вкинути в грубку.

— А я, до речі, хотів це якогось дня почитати…

— Якщо зберешся, воно чекає… Також Володя перетягнув до північної вітальні книжкову шафу генерала та його буфет, щоб не побити його розкішних сервізів з дарчими написами, які чекають особисто твоїх урочистих застіль.

— О Боже!

— Так! Там усі ті речі, яких ти тоді не забрав. І світлина якоїсь гарної жінки на столі.

— То перша дружина генерала.

— Правда? А я довго думала, чия то світлина… Там усе, як ти лишив: і книги, і програвач, і друкарська машинка на підвіконні…

— Тоді це й справді музей…

— І твоя шкіряна куртка на спинці стільця. І твої п’ять мільйонів купонів у супниці.

— Та чого ж ти їх не витратила на свій розсуд? Тоді ж це були гроші!

— Відразу по тому я не могла! Не могла їх навіть торкнутись. А коли змогла, вони вже не мали ніякої ціни, і їх ні на що не можна було обміняти.

У коридорі почулися кроки.

— Містер Самарскі, осьде ви! Нарешті! Вас шукає мер! Прибув той, з Росії, необхідна ваша допомога!

Так-так, він і зараз на роботі, тож не має права розслаблятися, на відміну від учасників конференції. Євген поспішає до зали, бо прибув російський мільярдер, який щедро профінансував цю пишну учту духу, і він хоче поспілкуватися з організаторами. Очевидно, його перекладачі не впораються. Євген прощається з Танею, давши їй свою візитівку, але до Тані поспішає його син Мирослав зі словами «Guten Tag, Tatiana Mikaelivna!»

— Звідки ти знаєш її? — питає Євген сина в літаку на зворотному шляху.

— Вона викладала в нашій гімназії німецьку мову. І вела факультатив із німецької філософії.

Отже, Київ так і залишився великим селом, де на будь-якій вечірці, навіть поза Києвом, кияни зустрічають якщо не своїх знайомих, то знайомих своїх знайомих.

— А ти звідки її знаєш? — питає Мирослав.

— А я з нею тільки познайомився.

— А чому ж вона ще тоді, як була нашою учителькою, питала про тебе? Питала мене, чи не твій я син. Я сказав, що твій. А що, хіба ні?

— А чого вона раптом питала тебе про таке?

— Man! Ти мені дав своє прізвище! Чи ти забув?

Несуть їжу і напої. Мирослав замовляє вино:

— Red Wine, please!

— Ти ще малий пити вино, — каже Євген, імітуючи інтонації грізного батька й замовляючи собі віскі.

— Я ще не воджу автомобіля.

— А Таня у твої роки водила, — Євген не каже цього вголос. Але він зітхає, згадуючи, якою гарною жінкою стала Таня. Звісно ж, зараз він із задоволенням позалицявся б до неї. Але чи міг би він бодай на щось розраховувати? І взагалі, завершення давньої історії таки схвилювало його. І що більше минає часу, то більше хвилює. Було би перебільшенням говорити про муки порив бурний, але в ці хвилини він аж їсти не може. Хоча на авіарейсах найприємнішим є їжа, і він завжди радіє, що життя не змушує літати в літаках low cost, де не годують. Він намагається заспокоїтися, витягаючи смартфон, бо ж зараз не ситуація приймати снодійне. Він у бізнес-класі, значить у нього є Інтернет. Поки Мирослав наминає обід, Євген відкриває свою пошту.

А як метелик на її сідниці? Теж збільшився вдвічі? Чи вона, що стала дітям добра мати і вірна мужеві жона, його вивела? — відірвався від листа Євген і побачив, що син із задоволенням закінчив свій обід.

— Бери й мій, — каже він Мирославу, а сам повертається до листа.

30 квітня — 17 червня 2012 року