Сімейний кодекс України. Науково-практичний коментар станом на 28.09.2009 р.

Стаття 1. Завдання Сімейного кодексу України

1. Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.

2. Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою:

 зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

 утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї;

 побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;

 забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Частина 1 коментованої статті фактично встановлює в загальних рисах зміст Сімейного кодексу України. Частково положення ч. 1 коментованої статті дублюють ст. 2 СК щодо визначення кола суспільних відносин, що регулюються Сімейним кодексом. Сімейні правовідносини за своєю суттю є цивільними, оскільки відповідають ознакам цивільних відносин, встановлених ст. 1 ЦК України. Тобто це особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (детально див. коментар до ст. 1 Цивільного кодексу України). Особливістю саме сімейно-правового регулювання є визначений склад учасників особистих немайнових та майнових сімейних відносин (детально див. коментар до ст. 2 СК). Також завданнями Сімейного кодексу є визначення засад шлюбу, що деталізується у Розділі 2 СК, встановлення підстав виникнення особистих немайнових та майнових прав та обов'язків подружжя, батьків, дітей та інших членів сім'ї.

Частина 2 коментованої статті визначає основні цілі, які ставляться Сімейним кодексом при регулюванні сімейних відносин. Норми частини 2 носять здебільшого декларативний характер. Хоча із тих цілей, які поставлені Сімейним кодексом, можна побачити певні концептуальні основи, програмні положення, на яких здійснюється державне регулювання сімейних відносин. Так у ч. 2 коментованої статті закріплене соціологічне розуміння сім'ї як соціального інституту. Сім'я як соціальний інститут розглядається в соціології як заснована на шлюбі або кровному спорідненні невелика група людей, члени якої пов'язані спільним побутом, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомогою. Однією із цілей Сімейного кодексу є зміцнення сім'ї як соціального інституту, що здійснюється в тому числі за допомогою державної охорони сім'ї, надання можливості регулювати сімейні відносини за домовленістю сторін тощо.

Метою Сімейного кодексу є також забезпечення сімейного виховання, духовного та фізичного розвитку дитини. Для реалізації цієї мети Сімейний кодекс покладає на батьків обов'язок утримувати дитину (Глава 15), визначає особисті немайнові права дитини (Глава 13). В разі відсутності у дітей батьків, такі діти можуть бути усиновлені (Глава 18), взяті у прийомну сім'ю (Глава 201) або над такими дітьми може бути встановлений патронат (Глава 20).

Разом з тим, слід зазначити, що не всі цілі, які поставлені перед Сімейний кодексом частиною 2 коментованої статті, можна досягнути за допомогою правового регулювання. Так, наприклад, почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї, почуття взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки — це скоріше категорія моралі. Сімейний кодекс може тільки закріпити певні правові обов'язки членів сім'ї, забезпечивши можливість їх примусового виконання. Але законодавство, зокрема сімейне, не в силах вплинути на почуття.

В цілому проголошені коментованою статтею цілі Сімейного кодексу відповідають Конституції України (ст. 51) та Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок, схваленій Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1999 року.

Стаття 2. Учасники сімейних відносин, які регулює Сімейний кодекс України

1. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між: подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.

2. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком.

3. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та (або) майнові відносини між іншими членами сім'ї, визначеними у ньому.

4. Сімейний кодекс України не регулює сімейні відносини між: двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між іншими родичами за походженням.

Сімейний кодекс України не містить статті, яка б надавала характеристику відносин, які регулюються СК. Але певні висновки про це можна зробити, виходячи із положень коментованої статті.

Так Сімейний кодекс регулює сімейні відносини, які виникають із фактору шлюбу та приналежності до сім'ї. Коло суб'єктів, які можуть вступати у сімейні відносини, окреслено у коментованій статті. Перш за все слід зазначити, що учасниками сімейних відносин можуть бути тільки фізичні особи. Держава, органи місцевого самоврядування можуть здійснювати певні адміністративні функції щодо учасників сімейних відносин (наприклад, здійснюють реєстрацію шлюбу), але самі не є такими учасниками.

Коментована стаття поділяє учасників сімейних відносин на три групи, виходячи із того, які сімейні відносини можуть виникати між ними. До першої групи учасників відносяться:

А) Подружжя, під якими розуміються фізичні особи різної статі, між якими існує зареєстрований шлюб (ст. 21 СК).

Б) Батьки — чоловік та жінка, які є батьком та матір'ю дитини.

В) Дитина — це фізична особа до досягнення нею повноліття.

Г) Усиновлювачі та усиновлені — це особи, між якими існують відносини усиновлення або прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина. Усиновлення здійснюється за правилами Глави 18 СК.

Між суб'єктами даної групи можуть виникати сімейні відносини різного типу. Для того, щоб вважатися подружжям, чоловікові та жінці необхідно вступити в шлюбні відносини, які також складають предмет правового регулювання СК України. Між подружжям, батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими можуть виникати як особисті немайнові відносини, так і відносини майнові.

Другу групу суб'єктів сімейних відносин складають:

А) Баба і дід — особи, які є батьками матері або батька фізичної особи.

Б) Прабаба та прадід — особи, які є батьками баби або діда.

В) Внуки — діти дітей фізичної особи.

Г) Правнуки — внуки дітей фізичної особи.

Д) Рідні брати та сестри. Брати та сестри бувають повнорідні, тобто такі, які походять від спільних батьків (батька та матері) та неповнорідні (ті, які мають одного з батьків спільного, а інших — окремих). Неповнорідні брати та сестри поділяються на єдинокровних або тих, що мають спільного батька та різних матерів, та єдиноутробних або тих, що мають спільну матір та різних батьків.

Є) Мачуха та вітчим. Мачухою вважається дружина батька, яка не є матір'ю його дитини та не усиновила її. Відповідно вітчимом є чоловік матері, який не є батьком її дитини та не всиновив її.

Г) Падчерка та пасинок — діти одного з подружжя по відношенню до іншого з подружжя, який є їх мачухою або вітчимом.

Між суб'єктами, що входять до даної групи, можуть виникати особисті немайнові та майнові відносини, які регулюються сімейним законодавством в тих випадках та межах, які визначені СК та іншими актами сімейного законодавства.

До третьої групи учасників сімейних відносин коментована стаття відносить інших суб'єктів (членів сім'ї), які визначені в Сімейному кодексі. Це може бути опікун або піклувальних дитини, патронатний вихователь тощо.

Сімейні відносини характеризуються виключно особистим характером, оскільки головне місце в них займають дійсно особисті зв'язки членів сім'ї. Учасники сімейних відносин не можуть бути замінені іншими особами, в тому числі і іншими членами сім'ї. Тому встановлені Сімейним кодексом сімейні права та обов'язки є невідчужуваними та такими, що не можуть передаватися за правилами загального правонаступництва.

Частина 4 коментованої статті визначає перелік родичів, відносини між якими не регулюються Сімейним кодексом України. Це

А) Двоюрідні брати та сестри, якими є діти рідних братів та сестер по відношенню один до одного;

Б) Тітка та дядько — рідні брати або сестри когось з батьків по відношенню до дитини;

В) Племінники та племінниці — діти по відношенню до рідних братів та сестер батьків;

Г) Інші родичі за походженням, якими визнаються особи, що мають спільного предка.

Між такими особами можуть існувати як особисті немайнові, так і майнові відносини, але вони будуть регулюватися не положеннями Сімейного кодексу, а нормами інших актів законодавства, зокрема Цивільним кодексом України.

Стаття 3. Сім'я

1. Сім'я є первинним та основним осередком суспільства.

2. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловіку зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

3. Права члена сім'ї має одинока особа.

4. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також: на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

1. В СК України вперше міститься окрема стаття, яка має назву «Сім'я». Етимологічно слово «сім'я» походить від слова «сьемь», що означає «робітник, слуга, домочадець». Таким чином в первісному розумінні сім'я — це коло осіб, які визначаються як робітники, слуги та домочадці, тобто особи, які об'єднані певними економічними зв'язками. Сучасне розуміння поняття сім'ї є більш складним і неоднозначним. Це пояснюється тим, що сім'я як соціальне явище має різноманітні прояви свого існування. У зв'язку з цим категорія сім'ї використовується різними науками — соціологією, демографією, психологією тощо. У праві існують свої підходи щодо розуміння сім'ї та сімейних відносин. Це пояснюється тим, що сімейні відносини потребують певного правового опосередкування, відповідної юридичної «оболонки». Саме в цьому сенсі категорія «сім'я» набуває юридичного значення і використовується в праві.

2. Відомо, що сімейне законодавство ніколи не містило поняття сім'ї. В теоретичному плані питання щодо необхідності та можливості законодавчого визначення сім'ї мало різні вирішення. Одні фахівці підтримували цю ідею, інші, відзначаючи багатогранність уживання в праві категорії «сім'я», не вважали за потрібне закріплювати це поняття безпосередньо в законі. В літературі відзначалося, що законодавець не лише не прагне того, щоб розкрити поняття сім'ї, але і свідомо намагається відійти від надмірної формалізації цього поняття. Його наповнення конкретним змістом залежить від багатьох факторів, які настільки індивідуальні, що кожен формальний підхід до сім'ї неминуче вступив би у суперечність з реальними життєвими ситуаціями.

Каменем спотикання, через який виникають основні спори при визначенні сім'ї, є питання про її суб'єктний склад. Проблема полягає у тому, що «член сім'ї» — це «наскрізний» суб'єкт декількох галузей права. При цьому в різних галузях права, а нерідко й в окремих нормативних актах у межах однієї галузі коло членів сім'ї визначається по-різному. У свою чергу, залежно від вирішення питання про суб'єктний склад сім'ї визначається коло учасників сімейних відносин, носіїв комплексу сімейних особистих та майнових прав і обов'язків.

У зв'язку з конкретними питаннями, які поставали в практиці, Конституційний Суд України 3.06.1999 р. прийняв рішення про офіційне тлумачення терміну «член сім'ї». В ньому, зокрема, було сказано, що стосовно поняття «член сім'ї» Конституційний Суд України виходить з об'єктивної відмінності його змісту залежно від галузі законодавства (п. 6). Таким чином, на думку Конституційного Суду, визначити єдине поняття «член сім'ї», яке б мало застосовуватися в праві, неможливо, бо кожна галузь права тлумачить це поняття по-своєму, підкреслюючи ті чи інші ознаки сім'ї, які набувають певного значення для тих чи інших відносин. Зрозуміло, що різне тлумачення поняття «член сім'ї» не дає підстав для розробки єдиного поняття сім'ї в праві.

3. Незважаючи на існуючі проблеми щодо розуміння сім'ї, в коментованій статті вперше зроблена спроба надати легальне визначення цього поняття. На жаль, її важко визнати вдалою. Закріплене в ч. 1 визначення сім'ї як первинного та основного осередку суспільства не є правовим, воно вирішує лише питання щодо місця та значення сім'ї в суспільстві.

Законодавець уникає надати власне юридичне визначення сім'ї і це не випадково. В літературі це питання хоча і дуже широко обговорювалося, але так і не знайшло свого остаточного вирішення. Перш за все для визначення сім'ї в науковій літературі застосовувалися різні терміни — «союз», «об'єднання», «спільність», «мала соціальна група» тощо. Деякі автори наполягали на принциповості цього моменту у визначенні сім'ї. Особливі спори, мабуть, викликало включення в поняття сім'ї терміна «союз». Один із найбільш послідовних прибічників цієї позиції, В.О. Рясенцев, вважав термін «союз» найбільш прийнятним. Така позиція викликала критику з боку інших учених. Зокрема, Е.М. Ворожейкін відзначав, що поняття сім'ї не може визначатися через термін «союз», бо союзом є шлюб. У свою чергу шлюб входить до поняття сім'ї. В результаті шлюб як «союз» визначається через поняття сім'ї, яке також називається «союзом», що приводить до невиправданого повторення термінів. Крім того, «союз» передбачає згоду сторін на його укладення (що, по суті, стосується лише шлюбу як основи сім'ї), а сім'я (окрім шлюбу) може виникати і з інших підстав, коли про згоду осіб мова не йде (народження дитини у жінки, яка не перебуває у шлюбі, усиновлення малолітньої дитини тощо).

Юристи, як правило, не використовують соціологічні визначення сім'ї, зокрема поняття «мала соціальна група». Мабуть, лише Р.П. Мананкова вважає такий підхід виправданим. Найбільш прийнятним серед наведених в літературі можна вважати визначення сім'ї як об'єднання осіб. Це дає змогу підкреслити спільність сімейного життя та майнових інтересів її членів, їх взаємну моральну та матеріальну допомогу і підтримку. Таке визначення пропонувалося багатьма вченими.

4. Сім'я, як і будь-яке інше явище, може бути охарактеризована через низку властивих їй ознак, які у сукупності можуть дати загальне уявлення про її сутність. Деякі із цих ознак становлять невід'ємний атрибут поняття сім'ї, інші носять допоміжний, додатковий характер і можуть включатися у визначення сім'ї у разі необхідності. Першою І, мабуть, найбільш наочною Із вказаних в законі ознак сім'ї є спільність проживання. Згідно із ч. 2 коментованої статті сім'ю складають особи, які спільно проживають. Однак це правило має стільки виключень, що його навіть важко вважати за правило.

По-перше, спільність проживання не є обов'язковою для подружжя. В коментованій статті зокрема вказано, що подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. В коментованій статті наголос робиться на тому, що роздільне проживання подружжя можливе лише з поважних причин. Однак ця норма не співпадає із ст. 56 СК України. Цікаво відзначити, що в своєму первісному вигляді в ч. 1 ст. 56 СК було просто вказано, що дружина та чоловік мають право на вибір місця свого проживання. Однак Законом від 22.12 2006 р. в цю статтю були внесені зміни. В оновленій редакції ч. 1 ст. 56 закріплено, що подружжя має право не просто на вибір, а на вільний вибір місця свого проживання. Не викликає сумнівів, що зміна ч. 1 ст. 56 СК мала б поєднуватися із одночасним внесенням змін до абз. 2 ч. 2 ст. 3 СК. Натомість ми маємо два по суті протилежні правила. Згідно з першим, кожен з подружжя може вільно обирати місце проживання, згідно з другим — подружжя може залишити сім'ю лише при наявності поважних причин, в іншому випадку подружжя не буде вважатися сім'єю. Не викликає сумнівів, що норма, яка закріплена в абз. 2 ч. 2 ст. 3 СК, не відповідає сучасним уявленням про право людини на вибір місця проживання. В ст. 33 Конституції України закріплено, що кожній особі на території України гарантується свобода пересування та вільний вибір місця проживання. В ч. 2 ст. 310 ЦК України також закріплено, що фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну. Зрозуміло, що будь-яких виключень для осіб, які перебувають у шлюбі, бути не може. Як вже зазначалося, в оновленій редакції ч. 1 ст. 56 СК міститься аналогічне правило. Це свідчить про те, що коментована стаття має бути змінена.

По-друге, дитина також може не проживати разом із своїми батьками і це не буде впливати на її сімейний стан. В абз. 3 ч. 2 ст. 3 СК сказано, що дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Однак цей момент також викликає питання. Зокрема, якщо батьки між собою проживають окремо, то дитина може проживати з одним з них. Зрозуміло, що за таких обставин дитина вважатиметься членом сім'ї саме того з батьків, з ким вона проживає. Таким чином коментована стаття має бути доповнена ще одним правилом, що у разі роздільного проживання батьків дитина належить до сім'ї того з них, з яким вона проживає, і не належить до сім'ї другого з батьків.

По-третє, права члена сім'ї має одинока особа (ч. 3). Зрозуміло, що така особа тому і вважається одинокою, що проживає окремо від інших осіб. У зв'язку з цим спільність проживання як характерна ознака сім'ї не може застосовуватися до одиноких осіб. Однак авторка СК України — професор З.В. Ромовська в своєму коментарі до цього нормативного акта пояснила причину, яка стала поштовхом до включення нею визначення сім'ї одинокої особи. Справа в тому, що згідно із ст. 3 Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» одинокий наймач так само, як і сім'я, набуває право на отримання додаткових 10 м2 житлової площі під час приватизації. Таке пояснення викликає подив. Як можна проводити аналогії між житловими та сімейними правовідносинами? Перші виникають між державою та громадянином України, їхній зміст складає звернене до держави право громадянина на одержання додаткових метрів житла і відповідний обов'язок держави надати таке житло. Для одержання додаткового житла зовсім не обов'язково бути членом сім'ї, тому в житловому законодавстві застосовується спеціальний прийом юридичної техніки, коли одинокій фізичній особі держава надає додаткових житлових прав так само, як і сім'ї. Другі відносини — власне сімейні — виникають між фізичними особами, які є членами однієї сім'ї. Відсутність членів сім'ї у одинокої особи унеможливлює виникнення сім'ї в сімейно-правовому розумінні. З ким у одинокої особи виникає спільність проживання, які ж саме сімейні права та обов'язки має одинока особа, до кого взагалі вони звернені, хто є другою стороною цих відносин? Всі ці питання не мають відповіді. Згадується рішення Конституційного суду України, в якому правильно визначено, що кожна галузь законодавства тлумачить поняття «член сім'ї» по-своєму, підкреслюючи ті чи інші ознаки сім'ї, які набувають певного значення для тих чи інших відносин. Тому перенесення поняття сім'ї з житлового законодавства до законодавства сімейного вбачається штучним, воно перекручує сімейно-правове розуміння сім'ї, розмиває і так не дуже чіткі риси цього явища.

Після перерахування вказаних виключень виникає питання: чи можна спільність проживання визнати як ознаку сім'ї і чи потрібно взагалі конструювати статтю, яка викликає стільки запитань і потребує додаткових пояснень?

Спільність проживання як ознака сім'ї викликає заперечення і з іншої точки зору. В літературі неодноразово підкреслювалося, що спільне проживання — це дуже вузький термін, тому ознакою сім'ї має бути не спільне проживання, а спільне життя. Я.М. Шевченко цілком слушно наголошує на тому, що саме «поняття «спільне життя» охоплює такі важливі елементи процесу життя, як взаємне піклування, виникнення спільних інтересів, поява домовленостей, що стосуються самого існування сім'ї, її розвитку, наприклад, народження дитини і т. ін.». У дореволюційній літературі відносно спільності життя подружжя відзначалося, що законодавство припускає об'єднання чоловіка й жінки не стільки стінами будинку, скільки погодженістю їхнього поводження, спрямованого на досягнення загальних життєвих цілей, до взаємної підтримки, спільного виховання дітей тощо.

У літературі пропонувалися і інші визначення цієї ознаки сім'ї: «спільність духовного, матеріального життя й інтересів»; «моральна й матеріальна спільність і взаємодопомога»; «взаємна матеріальна спільність і підтримка»; «моральна й матеріальна допомога і підтримка» тощо. Незважаючи на деякі розбіжності, усі автори намагаються надати визначення тому дуже своєрідному зв'язку, який поєднує членів сім'ї в єдину спільність. На тлі цих визначень закріплений в законі термін «спільне проживання» вбачається невдалим.

5. Наступною ознакою сім'ї, згідно з ч. 2 ст. 3 СК України є спільний побут її членів. Ця ознака може мати різноманітні види свого прояву — спільне ведення господарства, влаштування відпочинку, набуття певних речей тощо. Слід погодитися з тим, що спільний побут можна розглядати як певний елемент спільності життя членів сім'ї, одну з його складових.

6. Не викликає сумніву, що основною юридичною ознакою сім'ї є те, що її членів пов'язують взаємні права та обов'язки. Ця ознака є найбільш значимою для юридичного визначення сім'ї. Включення юристами в поняття сім'ї такої ознаки, як права та обов'язки її членів, цілком зрозуміле. Воно дає можливість значною мірою формалізувати це поняття. На відміну від належних членам сім'ї почуттів любові, дружби, взаємоповаги, моральної відповідальності, які не піддаються правовому регулюванню, закріплені в законі особисті та майнові права і обов'язки членів сім'ї є цілком конкретними. Крім того, вони, як правило, можуть бути здійснені примусово. Такі права і обов'язки виникають автоматично в результаті реєстрації шлюбу, народження дитини, усиновлення, тому наявність зазначених юридичних фактів сама по собі свідчить про виникнення юридичного зв'язку чоловіка і дружини, батьків та дітей, усиновителів й усиновлених, незалежно від характеру їхніх особистих відносин та інших мінливих за своєю природою факторів.

Члени сім'ї мають комплекс взаємних особистих немайнових та майнових прав та обов'язків, які за своєю природою є сімейно-правовими. Ці права та обов'язки встановлюються сімейним законодавством і пов'язують учасників сімейних відносин своєрідними правовими зв'язками. З одного боку, факт приналежності особи до сім'ї слугує підставою для набуття нею комплексу відповідних прав та обов'язків, з іншого — наявність комплексу таких прав та обов'язків свідчить про належність особи до певної сім'ї. Так, чоловік та дружина зобов'язані матеріально підтримувати один одного, дбати про спільне майно, здійснювати розпорядження таким майном в інтересах сім'ї; батьки зобов'язані виховувати своїх дітей, захищати та представляти їхні інтереси перед третіми особами, утримувати дітей та забезпечувати матеріальні умови їхнього життя. Комплекс взаємних прав та обов'язків пов'язує також усиновлювачів та усиновителів, дітей та їх вихователів, інших членів сім'ї.

При характеристиці такої ознаки сім'ї, як наявність сімейних прав та обов'язків її членів, необхідно звернути увагу на один суттєвий момент. Справа у тому, що взаємні сімейні права та обов'язки можуть набувати не лише члени сім'ї, а й інші особи, які так чи інакше пов'язані з сім'єю. Так, передбачені СК України сімейні права та обов'язки можуть мати особи, які:

а) раніше були членами однієї сім'ї (кожен з колишнього подружжя має право на отримання аліментів від другого з подружжя і після розірвання шлюбу);

б) пов'язані близьким кровним спорідненням, хоча ніколи не були членами однієї сім'ї (дитина має право на отримання аліментів від свого батька, який проживає в іншій сім'ї).

І ще раз необхідно наголосити на тому, що взаємних прав та обов'язків в сімейно-правовому розумінні не має одинока особа. Така особа може мати родичів, зобов'язаних її утримувати, наприклад, повнолітню дочку або сина, які проживають окремо. За таких обставин виникають сімейні права та обов'язки за участю одинокої особи та її родичів, однак не сім'я в прямому розумінні цього слова.

7. Окрім взаємних прав та обов'язків для юридичного визначення сім'ї принципово важливе значення має питання про підстави виникнення сім'ї. Свого часу в ст. 2 Кодексу про шлюб та сім'ю України 1969 р. визначалися відносини, що регулюються цим Законом. Це давало можливість однозначно вважати, що сім'я створюється на підставах: а) шлюбу; б) кровного споріднення; в) усиновлення дитини; г) взяття дитини в сім'ю на виховання. Таким чином за старим законодавством сім'я могла виникати лише на підставах, визначених законом.

Новий СК України вніс революційні зміни у вирішення цього питання. Згідно з ч. 4 коментованої статті сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. З урахуванням цього Є.О Харитонов зазначає, що перелік підстав створення сім'ї за новим СК України «не є вичерпним, а має орієнтовний характер». Перефразуючи слова О.М. Нечаєвої, можна сказати, що сьогодні дія норм, що регулюють сімейні відносини, не має «характеру замкнутого простору».

Зрозуміло, що основний інтерес в цьому плані має вказівка закону на те, що сім'я може створюватися на інших підставах, які прямо законом не визначені. Виникає питання: чому законодавець не називає прямо усі підстави створення сім'ї? В цілому таких підстав не так вже і багато, тому вважати, що в даному випадку законодавець намагається зекономити обсяг нормативного матеріалу, недоречно. В ст. 2 СК України, наприклад, дуже ретельно перераховуються члени сім'ї, відносини між якими Кодекс регулює і навіть, навпаки, не регулює. Очевидно, тут існують інші причини, які не є очевидними.

8. В цьому плані хотілося б розглянути два основні моменти, коли виходячи з аналізу СК сім'я може створюватися на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Неоціненну допомогу при цьому знов-таки надає коментар З.В. Ромовської, яка детально пояснює підстави тих чи інших нововведень, закріплених в СК України.

Перше і, без сумніву, — головне. Мова йде про так звані фактичні шлюбні відносини. Такі відносини, як відомо, виникають не із зареєстрованого шлюбу. В історичному плані не буде перебільшенням сказати, що скільки існують формалізовані шлюби, стільки ж і відносини, які з тих чи інших причин не набувають певної форми. Формальні та неформальні шлюби мають взаємозалежне співіснування. Однак ставлення закону до неформальних шлюбних відносин може бути різним. Відомо, що за часів дії КпШС України 1969 р. фактичні шлюбні відносини не визнавалися. Права та обов'язки подружжя породжував лише шлюб, укладений в державних органах ЗАГС (ч. 2 ст. 13 КпШС України).

Однак практика свідчила про широке розповсюдження фактичних шлюбних відносин. Незважаючи на чіткі законодавчі настанови про необхідність реєстрації шлюбу, у правовій літературі також завжди була присутньою ідея про те, що шлюб є союзом осіб, які живуть однією сім'єю як чоловік та дружина, навіть і тоді, коли відповідна реєстрація відсутня. Зокрема, в літературі зазначалося, що шлюб необхідно виводити не з його формальної наявності або відсутності, а із сутності відносин між чоловіком і жінкою, у зв'язку із чим «і незареєстрований шлюб є шлюб, а не співжиття, під яким варто розуміти випадкові зв'язки чоловіка та жінки». Останнім часом у зв'язку з загальною демократизацією життя набула поширення думка про те, що люди взагалі вправі обирати той образ сімейного життя, що їм більше імпонує. За кордоном фактичні шлюбні союзи одержали значне поширення, вони навіть виступають як альтернатива традиційній сім'ї, заснованій на зареєстрованому шлюбі. Цей факт визнається усіма фахівцями і враховується законодавцем.

Набрання чинності новим СК України поклало край «законодавчій фетишизації шлюбу». Вперше за багато років фактичне подружжя набуло прав та обов'язків, які практично співпадають за обсягом з правами та обов'язками подружжя. Принаймні така ситуація склалася в майновій сфері (ст. ст. 74, 91 СК). Можна по-різному ставитися до такої принципової зміни вектора правового регулювання сімейних відносин. Однак треба визнати, що законодавець намагається надати юридичного визначення відносинам, які реально існують і більш того — мають широке розповсюдження. Тому говорити про те, що таким чином Закон руйнує сім'ю навряд чи доцільно. Це лише спроба нормативного упорядкування відносин, які до цього часу розвивалися стихійно. Відомо, що особи, які перебували у фактичних шлюбних відносинах, мали менше прав, ніж подружжя, вони не набували прав на взаємне утримання, вимушені були доводити свої права на спільне майно тощо.

Інша справа, що в СК ця ідея не набула завершеного вигляду. Складається враження, що законодавець не «ризикнув» назвати речі своїми іменами і в ст. 3 СК України прямо визнати, що сім'ю складають особи, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Однак, це було б краще, ніж включати в Закон таку вкрай нечітку фразу як «інші підстави, не заборонені законом і такі, що не суперечать моральним засадам суспільства».

По-друге, у зв'язку з «відкритістю» переліку підстав створення сім'ї можуть виникати питання щодо долі одностатевих шлюбів. З.В. Ромовська відзначає, що «в Україні одностатеві пари не вважатимуться сім'єю… головним чином тому, що це суперечить пануючим моральним засадам українського суспільства». Однак такий однозначний висновок не є настільки очевидним. За часів СРСР питання про одностатеві сімейні союзи не могло навіть виникнути, оскільки підстави створення сім'ї були однозначно визначені. Сьогодні, якщо СК позбувся такого імперативу і визнав за можливе існування різних підстав створення сім'ї, треба визнати усі можливі наслідки нового підходу. Єдиною причиною не визнавати сьогодні в Україні одностатеві шлюби є те, що, за словами З.В. Ромовської, вони «суперечать пануючим моральним засадам українського суспільства». Однак що таке «моральні засади українського суспільства», а тим більше — «пануючі моральні засади»? (Див, п. 19 коментаря до ст. 7 СК України).

На це питання важко відповісти однозначно. Якщо існують пануючі моральні уявлення, то, очевидно є й інші, яких дотримується менший прошарок населення. Як відомо, прибічники одностатевих шлюбів належать до сексуальних меншин. Вони І не наполягають на тому, що поділяють пануючі в суспільстві моральні уявлення про сексуальні відносини. В літературі відзначалося, що поняття «сексуальні меншини» означає людей, уподобання, інтимні зв'язки, стиль життя, інші форми особистої ідентичності або самовиявлення яких відхиляються від господарюючого нормативно-гетеросексуального шаблона поведінки. Сексуальні меншини тому і є меншинами, що визнають власні моральні засади, які не співпадають з більшістю населення, однак вони також є елементом суспільства.

В літературі відзначалося, що феномен одностатевого сімейного союзу існував протягом практично усієї історії людства. Разом з тим юридичне визнання таких союзів та надання їх учасникам сімейних прав та обов'язків, що притаманні гетеросексуальним сімейним парам, — це вже інше питання. В європейських країнах ліберальні погляди населення вже знайшли своє закріплення в законодавстві Нідерландів, Данії, Німеччини, Швеції та Норвегії. У Франції одностатеві пари можуть зареєструвати так зване партнерство. У вітчизняній юридичній науці також вже надавалася підтримка одностатевим союзам. Так, Л. Липець пропонує включити до СК України та інших нормативні акти норми щодо одностатевого партнерства та покласти на нотаріусів України обов'язок щодо посвідчення договорів одностатевих пар про партнерство.

В даному випадку не йдеться про підтримку або осуд одностатевих сімейних союзів в нашій країні. Висновок полягає у іншому: застосовувати в законі такий прийом як посилання на моральні засади суспільства треба вкрай обережно. Як зазначалося в літературі, «з огляду на розбіжності, які існують у різні часи і в різних місцях між тим, що люди вважають за добре чи зле, за справедливе чи несправедливе, ніхто не візьметься визначити елемент, спільний для змісту різних моральних порядків». Моральні засади — річ дуже мінлива. Єдині засади суспільства для усіх і кожного його члена могли визначатися примусово лише в режимі СРСР. В реаліях сьогодення такий підхід вже не актуальний. Існують різні прошарки населення, які сприймають та сповідують різні погляди на життя, і з цим треба рахуватися. Основне питання полягає у тому, чи можна з аналізу ч. 4 ст. 3 нового СК України зробити однозначний висновок про неможливість створення сім'ї одностатевими парами? Надати однозначно негативну відповідь важко. Треба визнати, що в Законі існує «щілина», яка не дає можливості остаточно закрити це питання, оскільки усе спирається на поняття «моральні засади суспільства».

9. Визначення сім'ї може включати широкий спектр ознак. В теорії такі визначення нерідко відзначаються громіздкістю, що спричинено прагненням авторів охопити всі аспекти цього явища, однак це не сприяє з'ясуванню сутності сім'ї. Тому в основу визначення сім'ї повинні бути покладені лише головні ознаки, через які сім'я розглядалася б саме як юридичний феномен. Якщо виходити за межі визначення сім'ї, що встановлені в коментованій статті, то можна дійти висновку, що в юридичному розумінні сім'я — це об'єднання осіб, пов'язаних між собою спільністю життя та взаємними правами і обов'язками, що виникає з підстав, передбачених у законі.

Стаття 4. Право особи на сім'ю

1. Особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення сім'ї.

У випадках, передбачених частиною другою статті 23 цього Кодексу, сім'ю може створити особа, яка не досягла шлюбного віку.

2. Сім'ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку.

3. Кожна особа має право на проживання в сім'ї.

Особа може бути примусово ізольована від сім'ї лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

4. Кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя.

Коментована стаття має назву "Право особи на сім'ю". Положення статті фактично дублюють ст. 291 ЦК України, яка передбачає право на сім'ю як одне із особистих немайнових прав фізичної особи, які забезпечують її природне існування.

Коментована стаття встановлює три основні прояви права фізичної особи на сім'ю. Першим проявом є право особи на створення сім'ї. За загальним правилом, створити сім'ю має право особа, яка досягла шлюбного віку. Відповідно до ст. 22 СК шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка — у вісімнадцять років. Сім'ю також може створити особа, яка не досягла шлюбного віку, у випадку, якщо вона досягла чотирнадцяти років, укладення шлюбу відповідає її інтересам та існує відповідне рішення суду з цього приводу (ст. 23 СК).

Разом з тим, створення сім'ї не обмежується вступом в шлюб. Сім'я може створюватися одинокою особою шляхом усиновлення дитини. А відповідно до ст. 211 СК усиновлювачем може бути тільки повнолітня дієздатна особа. Отже реалізувати право на створення сім'ї може тільки особа, яка досягла повноліття (18 років).

Особа, яка народила дитину, незалежно від віку може створити сім'ю. Мова йдеться про сім'ю, членами якої буде ця особа (жінка) та народжена нею дитина. В даному випадку законодавець слушно застосував словосполучення "може створити", оскільки тільки факт народження дитини автоматично сім'ю не створює, оскільки жінка в силу ч. 3 ст. 143 СК має право залишити дитину в пологовому будинку або в іншому закладі охорони здоров'я.

Другим елементом права особи на сім'ю є право на проживання в сім'ї. Це право має особа незалежно від віку. Так право дитини на проживання в сім'ї конкретизується обов'язком її батьків або матері забрати її із пологового будинку (ст. 143 СК). Правда із загальних положень цієї статті містяться виключення (ч. 3 ст. 143 СК), перелік яких не є вичерпним, отже право дитини бути забраною із пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я не завжди гарантується.

Особа, яка має сім'ю, вправі проживати в тому самому місці, де живе її сім'я. Примусова ізоляція особи від сім'ї допускається тільки у випадках і в порядку, встановлених законом. Так, наприклад, до фізичної особи, підозрюваної у вчиненні злочину, може бути застосований запобіжний захід у вигляді взяття під варту (ст. 155 КПК). Кримінальний кодекс України передбачає такі види покарання за скоєні злочини, як позбавлення волі (ст. 63 КК), що також передбачає ізоляцію особи від її сім'ї.

Третім проявом права особи на сім'ю є її право на повагу до свого сімейного життя. Частина 4 коментованої статті має декларативний характер та запозичена із ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.50 р. В цілому "право на повагу" критикується дослідниками проблем особистих немайнових прав фізичної особи як таке, що не знає способів примусового здійснення та навіть загальних меж здійснення (Стефанчук Р. О. "Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві", Хмельницький, 2007. — с. 503). Разом з тим, конкретизацію права особи на повагу до свого сімейного життя можна знайти в інших нормах законодавства, зокрема, у ч. 5 ст. 5 СК та у ст. 292 ЦК, відповідно до яких ніхто не може втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Стаття 5. Державна охорона сім'ї

1. Держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї.

2. Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство.

3. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини.

4. Держава бере під свою охорону кожну дитину-сироту і дитину, позбавлену батьківського піклування.

5. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.

Коментована стаття містить декларативні норми, закріплюючи один із найважливіших принципів сімейного права — державну охорону сім'ї. Положення частини 1 статті 5 СК дублює зміст частини 3 статті 51 Конституції України. Також загальні положення про державну охорону сім'ї містяться у Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок, затвердженій Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1999 року № 475-XIV, та у Концепції державної сімейної політики, схваленій Постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1999 року № 1063-XIV.

Державна охорона сім'ї перш за все полягає у створенні державою нормативної бази, відповідно до якої здійснювалася б реальна підтримка сім'ї як соціального інституту, материнства, дитинства, створювалися б економічні та соціальні умови для розвитку української сім'ї. На сьогодні, крім вищевказаних нормативних актів, в Україні діють закони України "Про охорону дитинства", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей", "Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей" та інші.

Матеріальна підтримка материнства та батьківства на сьогодні здійснюється шляхом забезпечення можливості жінці брати відпустку у зв'язку із вагітністю та пологами (ст. 17 Закону України "Про відпустки"), відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (ст. 18 Закону України "Про відпустки"). Остання відпустка може також бути взята батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину.

Стаття 12 Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" встановлює розмір державної допомоги при народженні дитини. При отриманні допомоги слід керуватися Порядком призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми, який затверджено постановою КМУ від 27.12.2001 р. № 1751.

Частини 3 та 4 коментованої статті кореспондують положенням Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року. Частина 5 коментованої статті є твердженням "від зворотного", яке по суті дублює положення ч. 4 ст. 4 СК щодо права на повагу до сімейного життя. Будь-яке втручання в сімейне життя особи заборонене. Виключенням є тільки випадки, коли втручання здійснюється на підставі Конституції України та інших нормативних актів, прийнятих у відповідності до Конституції України.

Стаття 6. Дитина

1. Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

2. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

1. Закон визначає одне з основних понять сімейного права — термін «дитина». Згідно з ч. 1 коментованої статті дитиною вважається особа до досягнення нею повноліття, тобто 18 років. Такий підхід відповідає загальним міжнародним нормам. Згідно із ст. 1 Конвенції про права дитини, дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше. Європейська конвенція про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.) також застосовується до дітей, які не досягли 18 років.

В цивільному законодавстві особи до 18 років зазвичай не називаються дітьми (за виключенням небагатьох випадків, наприклад, ч. 2 ст. 25, ст. ст. 3183, 1241, 1261 ЦК України). Це поняття використовує в основному СК України. У той же час до осіб віком до 18 років у цивільному законодавстві не застосовується традиційна узагальнююча назва «неповнолітні». Це надає певних складнощів у застосуванні цих термінів. Сімейно-правовому поняттю «діти» в цивільному законодавстві дорівнює ускладнене визначення — «особи, які не досягли 18 років», а терміну «дитина» — «особа віком до 18 років».

2. В новому цивільному та сімейному законодавстві особи віком до 18 років вперше термінологічно поділяються на дві категорії — малолітні (до 14 років) та неповнолітні (від 14 до 18 років). Таким чином традиційний термін «неповнолітні» розповсюджується сьогодні лише на певну категорію осіб до 18 років, а саме — від 14 до 18 років. Таку заміну термінів важко визнати обґрунтованою. З одного боку вона порушує усталені традиції використання терміна «неповнолітні» як узагальнюючого, з іншого — не додає нічого нового за змістом до визначення осіб віком від 14 до 18 років.

З аналізу частини другої коментованої статті випливає, що цивільно-правове поняття «малолітня особа» цілком збігається з сімейно-правовим терміном «малолітня дитина», а «неповнолітня особа» — відповідно, з терміном «неповнолітня дитина».

3. В ч. 1 коментованої статті вказано, що особа, яка не досягла 18 років, має відповідний статус, а саме — статус дитини. На жаль, в цій нормі немає визначення того, що саме слід розуміти під статусом дитини. В теоретичному плані статус дитини має означати усю сукупність прав та обов'язків, які має особа, яка не досягла 18 років. Тому сімейно-правовий статус дитини може визначатися шляхом розгляду усієї сукупності прав та обов'язків, які сімейним законом передбачені для осіб віком до 18 років. Це права та обов'язки, які дитина має після народження в сфері особистих та майнових прав, в сфері захисту її прав тощо.

Певні права та обов'язки осіб до 18 років закріплюються також цивільним законодавством. Так, статус малолітніх осіб визначається сукупністю прав та обов'язків, визначених ст. ст. 31, 58, 221, 269, 272, 292, 295, 313, 405, 1178, 1181, 1261, 1268 ЦК України та іншими нормами цивільного законодавства. Цивільно-правовий статус неповнолітніх осіб закріплюється в ст. ст. 32, 33, 35, 59, 222, 269, 272, 292, 295,313,405, 1179, 1180, 1182, 1268 ЦК України та інших нормах законодавства.

Стаття 7. Загальні засади регулювання сімейних відносин

1. Сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами.

2. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками.

3. Сімейні відносини регулюються лите у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства.

4. Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя.

5. Учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, замовними та іншими ознаками.

6. Жінка та чоловік мають рівні права і обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї.

7. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, Іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

8. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї.

9. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

10. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

1. Коментована стаття визначає основні засади (принципи) регулювання сімейних відносин. В ній знаходять своє закріплення найбільш важливі, вихідні положення, що є своєрідною квінтесенцією норм сімейного закону. Основні засади регулювання сімейних відносин, що закріплені в ст. 7 СК України, пронизують усе сімейне законодавство і знаходять свій прояв в його окремих нормах.

Коментована стаття значною мірою відрізняється за своїм змістом від ст. 1 Кодексу про шлюб та сім'ю України 1969 р., яка свого часу також закріплювала основні завдання сімейного Закону. В новому СК України знайшли своє відображення принципово інші підходи до регулювання сімейних відносин. В ньому закріплена ціла низка нових принципів, що складають основу сучасного сімейного законодавства, — принцип регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками; принцип невтручання в сімейне життя; принцип приватності сімейного життя; принцип регулювання сімейних відносин на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

2. Можна вважати, що існує ще один принцип нового сімейного законодавства — це принцип пріоритету сімейного виховання дітей. Його закріплено в ч. 3 ст. 5 СК України, яка встановлює обов'язки держави по відношенню до сім'ї. Однак більш логічним було закріплення пріоритету сімейного виховання дітей серед основних засад регулювання сімейних відносин (ст. 7 СК України).

Цей принцип має особливе значення. За радянських часів вважалося, що сімейне виховання має бути успішно замінене більш ефективним громадським вихованням, що громадський догляд за дітьми дає значно кращі наслідки, ніж приватний, індивідуальний, ненауковий і нераціональний догляд окремих «люблячих», але неосвічених у справі виховання батьків, які не мають тих сил, коштів, засобів та установ, що їх має суспільство. Час пропагандистських декларацій минув.

Сьогодні не викликає сумнівів, що сім'я — це природна умова існування дитини, джерело її світогляду, культури, мови, тому саме сімейне, а не громадське виховання повинно мати пріоритет.

Визначення в ст. 7 СК України нових принципів регулювання сімейних відносин є свідченням величезних змін, які відбулися останнім часом у вітчизняному суспільстві, визнання сімейних відносин сферою приватного існування людини.

3. В ч. 1 коментованої статті визначено, що сімейні відносини регулюються Сімейним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами. По суті, це положення не можна віднести до основних засад регулювання сімейних відносин. Ця норма має інше змістовне навантаження та визначає основне джерело сімейно-правових норм, а не принцип (вихідне положення), з якого виходить сімейне законодавство при регулюванні відносин в сім'ї. Крім того, положення ч. 1 ст. 7 СК України не має узагальнюючого значення, оскільки сімейні відносини регулюються не лише нормами, що закріплені в нормативно-правових актах, а й іншими правовими регуляторами — міжнародними договорами України (ст. 13 СК України), договором сторін (ст. 9 СК України).

4. Принципово новим, можна сказати — революційним за своїм значенням, є закріплений в ч. 2 коментованої статті принцип регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками. Відомо, що за радянських часів регулювання відносин в сім'ї здійснювалося за допомогою прямих імперативних приписів, а можливість втілення засад самоорганізації та саморегулювання в сімейній сфері не визнавалася.

В літературі вважалося, що договори не є типовими для учасників сімейних відносин, а якщо вони і мають місце, то носять в основному безоплатний характер. Висловлювалася навіть думка про те, що юридичні акти суб'єктів сімейного права взагалі не належать за своїм характером до правочинів, у тому числі договорів, і виступають як особливий різновид правових актів.

Сьогодні є очевидним, що сувора регламентація відносин у сім'ї, здійснювана протягом ряду десятиліть, визначалася не природою цих відносин (принаймні в переважній більшості випадків), а факторами політичного та ідеологічного характеру. Насправді ж норми права невзмозі передбачити усі факти, що виникнуть в житті, визначити усі види поведінки особи в сім'ї. У зв'язку з цим закон повинен надавати можливість учасникам сімейних відносин за допомогою договорів створювати для себе власні міні-норми, спеціальні правила поведінки, на підставі яких будувати свої відносини на власний розсуд.

СК України закріпив новий загальний підхід до регулювання сімейних відносин, в якому правила, встановлені імперативними нормами, поступаються місцем диспозитивному регулюванню. Саме тому договір в сімейному праві набуває нового значення. В СК України безпосередньо закріплена ціла низка договорів, що укладаються учасниками сімейних відносин. Так, подружжя може укладати шлюбний договір (ст. ст. 92-103 СК), договори щодо умов та порядку надання взаємного утримання (ст. 78 СК), припинення права на утримання (ст. 89 СК). Батьки можуть укласти договори щодо здійснення ними батьківських прав та виконання обов'язків (ч. 4 ст. 157 СК), визначення місця проживання дитинну разі розірвання шлюбу, порядку участі у забезпеченні умов життя дитини того з батьків, хто буде проживати окремо (ч. 1 ст. 109 СК) тощо. Окрім поіменованих в сімейному праві можуть існувати й інші договори, які прямо законом не передбачені, однак за своїм змістом відповідають загальним засадам сімейного та цивільного законодавства (непоіменовані договори).

5. В ч. 3 коментованої статті закріплено принцип регулювання сімейних відносин лише в тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. Цей принцип також можна визнати принципом нової формації, оскільки він вперше встановлює межі правового регулювання сімейних відносин. СК України виходить з того, що правовому впливу підлягають далеко не усі, а лише окремі види сімейних відносин, що є цілком правильним. Свого часу К. Кавелін відзначав: те, що становить психологічну, внутрішню, душевну сторону шлюбного союзу і шлюбних відносин, не підлягає законодавчим визначенням. Перекликається з цим і думка І.О. Покровського, що сфера шлюбних відносин — це та сфера, де мова йде про найбільш інтимні, внутрішні сторони людської особистості. У зв'язку з цим вільна особа покладе усі зусилля для того, щоб набути собі свободу духу і не складе зброї, доки не відвоює її у держави. Не лише більшість особистих відносин подружжя не підпадає під правовий вплив. Особисті відносини батьків та дітей, інших членів сім'ї та родичів також не можуть встановлюватися нормами закону і визначатися ними.

На жаль, закріплений в ч. 3 коментованої статті принцип, що встановлює межі регулювання сімейних відносин, далеко не завжди в подальшому втілюється в конкретних нормах СК України. По-перше, Кодекс явно переобтяжений суто моральними нормами, які не мають юридичного навантаження і не підкріплені відповідними засобами: правового впливу, що надає їм вигляду законодавчих побажань членам сім'ї (ст. ст. 51, 52, 54, 55 СК України). По-друге, в деяких випадках СК України містить норми, які регулюють відносини у тій частині, у якій це не можна визнати допустимим (ч. 2 ст. 49, ч. 2 ст. 50, ч. 2, ч. 3 ст. 56 СК України).

6. В ч. 4 коментованої статті закріплено принцип регулювання сімейних відносин з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя. За своїм змістом він співвідноситься з принципом недопустимості державного або будь-якого іншого втручання у сімейне життя, що закріплений в ст. 32 Конституції України, ст. 301 ЦК України.

Цей принцип є новим для вітчизняного сімейного права. В СРСР протягом десятиліть держава не визнавала сім'ю сферою приватного існування людини і вважала за необхідне проводити політику активного формування сімейних відносин, втручання в сімейні стосунки. Така політика проводилася за допомогою також і правових механізмів. Останнім часом в Україні в цілому послідовно проводяться декілька основних ідей, які спрямовані на втілення в життя світових стандартів ставлення до людини, до її прав та свобод І віддзеркалюють ті поступові зміни, що здійснюються в нашому суспільстві після визнання Україною незалежності. Це безпосередньо стосується розширення сфери приватного життя людини. Відповідно до ч. 4 ст. 7, ч. 5 ст. 5 СК регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимість свавільного втручання у сімейне життя. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.

7. Закріплений в коментованій статті принцип певною мірою співвідноситься з розглянутим вище принципом регулювання сімейних відносин лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим (ч. 3 ст. 7 СК України). Однак між ними все ж існує різниця. В даному випадку увага акцентується на правах особи в сфері сімейних відносин — праві на особисту свободу, таємницю особистого життя тощо. У той час як в ч. 3 ст. 7 СК України визначаються саме межі правового регулювання сімейних відносин.

Незважаючи на це, певне змістовне перехрещення двох принципів відчувається. У зв'язку цим теза про те, що окремі норми СК України в деяких випадках регулюють відносини у тій частині, у якій це не можна визнати допустимим (ч. 2 ст. 49, ч. 2 ст. 50, ч. 2, ч. 3 ст. 56 СК України), в першу чергу пов'язана з тим, що ці норми не враховують права особи на таємницю особистого життя, свободу та недопустимість свавільного втручання у її сімейне життя. Іншими словами, закріплені в ч. 2 ст. 49, ч. 2 ст. 50, ч. 2, ч. 3 ст. 56 СК України норми, по-перше, регулюють подружні відносини в тій частині, у якій це не можна визнати допустимим, та, по-друге, порушують права особи на таємницю особистого життя.

8. Закріплений в ч. 5 коментованої статті принцип рівності учасників сімейних відносин базується на положенні ст. 21 Конституції України, відповідно до якого учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Цей принцип є традиційним для вітчизняного сімейного законодавства, яке завжди виходило з юридичної рівності учасників сімейних відносин (ст. 4 КпШС України 1969 р.).

Сьогодні цей принцип вбачається природним і таким, що не викликає жодних сумнівів. Однак треба пам'ятати, що принцип рівності учасників сімейних відносин є результатом тривалих пошуків справедливої побудови відносин в сім'ї. Не буде перебільшенням сказати, що він став результатом багатовікового розвитку людства, яке дійсно вистраждало право людини вільно створювати сімейні відносини незалежно від раси, кольору шкіри, етнічного та соціального походження. Поступово людство відкидало заборони щодо будь-яких «нерівних» шлюбів, засади підкори дружини перед чоловіком, дитини перед батьками. В сучасному розумінні члени сім'ї — це рівні та вільні особи, які мають право будувати свої сімейні відносини на власний розсуд.

Спостерігаються істотні відмінності в темпах, ефективності та послідовності втілення цього принципу в світі. Незважаючи на це, минуле сторіччя відзначене прогресивними змінами в сім'ї практично в усіх країнах. Свідченням цього служать прийняті або ратифіковані всіма розвинутими країнами міжнародні документи, що закріплюють правовий статус і основні права жінок і дітей у сім'ї. Так, наприклад, у прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 р. Загальній декларації прав людини закріплено положення про рівність прав і свобод усіх осіб, незалежно від їх статі (ст. 6). Існує чимало міжнародних документів, що безпосередньо закріплюють права і свободи жінки та дітей у різних сферах життя, в тому числі і в сім'ї, та передбачають гарантії їх здійснення. Досить назвати Конвенцію про права дитини; Декларацію про ліквідацію дискримінації щодо жінок, проголошену Генеральною Асамблеєю ООН 07.11.1967 р.; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.1966 р.; Декларацію про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту та благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх усиновленні на національному і міжнародному рівнях, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 03.12.1986 р. та інші.

9. Відомо, що протягом багатьох століть правовий статус дитини в першу чергу визначався наявністю або відсутністю шлюбу її батьків. Так звані «позашлюбні» діти розглядалися як особи «другого ґатунку». Треба відзначити, що на законодавчому рівні цьому ганебному розподілу дітей було покладено край першими післяреволюційними законодавчими актами — Декретом ЦВК та СНК РРФСР від 18,12.1917 р. (ст. 10) та Кодексом законів про акти громадянського стану, шлюбне, сімейне та опікунське право, прийнятим ВЦИК РРФСР 16.09.1918 р. (ст. 133). В них було вказано, що основою сім'ї визнається дійсне походження дитини. Ніякого розходження між шлюбним та позашлюбним спорідненням не встановлюється. Діти, батьки яких не одружені між собою, в усьому прирівнюються в правах з дітьми, що народилися від осіб, які одружені. Аналогічне правило було закріплене в ст. 93 Кодексу законів про акти громадянського стану, про сім'ю та опіку 1919 р., який не набрав чинності внаслідок воєнних дій на території України, та ст. 1 Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УСРС 1926 р. Таким чином найбільш одіозна підстава нерівності дітей була зруйнована. Принцип рівності дітей незалежно від наявності шлюбу між батьками було закріплено в ст. 57 КпШС України 1969 р. Знайшов він своє підтвердження і в чинному СК України 2002 р. (ст. 142).

Засади рівності встановлюються не лише стосовно дітей, народжених у шлюбі або поза ним. У ст. 3 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. сказано: усі діти на території України, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров'я та народження дітей і їхніх батьків (чи осіб, які їх замінюють) або будь-яких інших обставин, мають рівні права і свободи, визначені нормативно-правовими актами.

Діти визнаються рівними по відношенню до усіх інших учасників сімейних відносин. Зрозуміло, що у психічному, соціальному, економічному сенсі батьки та діти, усиновлювачі та усиновлені, опікуни та підопічні особи не є рівними. В життєвому розумінні важко порівняти маленьку дитину та її батьків, які є дієздатними та дорослими особами. Разом з тим в юридичному сенсі ці особи визнаються рівними, оскільки в їх відносинах відсутні засади влади і підкори. Батьки не лише не мають влади над дітьми, а й розглядаються як зобов'язані особи, на яких покладаються обов'язки щодо виховання, утримання дитини та всебічного захисту її інтересів.

10. Таким чином основний вектор багатовікової еволюції сімейних відносин спрямований на неухильне розширення демократичних принципів побудови сім'ї. У зв'язку з чим однією з основних засад сучасного сімейного законодавства є принцип повної рівності усіх учасників сімейних відносин. Однак ставити крапку на такій оптимістичній ноті, очевидно, передчасно. Проблема правового становища особи в сім'ї має не одну площину і, на жаль, не обмежується лише формальним проголошенням рівності прав дружини та чоловіка і визнанням необхідності підвищеного захисту інтересів дітей. В економічному плані положення жінки та чоловіка далеко не завжди може визначатися як рівне, оскільки народження і виховання дитини неминуче тягне за собою проблеми з працевлаштуванням, набуттям професії, підвищенням професійного рівня, а, значить, і загальним рівнем їх добробуту. Діти в силу свого віку в цілому є найбільш вразливими особами, які потребують опіки. У зв'язку з цим недостатньо проголосити принцип рівності прав усіх учасників сімейних відносин. Його реальне здійснення можливе лише за наявності надійних соціально-економічних гарантій, забезпечення яких передбачає високий рівень розвитку і стабільності суспільства, а також загальну соціальну спрямованість політики держави.

11. Певною деталізацією попереднього принципу за суб'єктним складом є закріплений в ч. 6 ст. 7 СК України принцип юридичної рівності жінки та чоловіка у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Цей принцип також є традиційним для сімейного права, однак останнім часом він набув дещо нового забарвлення, пов'язаного з реалізацією в сучасному законодавстві принципу тендерної рівності. Як відзначається в літературі, термін «тендер» «має конструкцію, що складається з індивідуальних і суспільних уявлень про місце і роль особи в суспільстві, при цьому кожна особа обов'язково належить до чоловічої або жіночої статі (групи, виду, роду)». Тому сенс тендерного підходу полягає не у формальному поділі людей на дві статі, а у визначенні двох основних моделей людської поведінки, світогляду та світосприйняття.

Право ж намагається визначити ті грані відносин жінки та чоловіка, в яких необхідно закріпити їх рівність та взаємну непідпорядкованість. Треба, однак, відзначити, що рівність прав жінки та чоловіка не означає їх однаковості. В деяких випадках в сімейному праві враховуються біологічні, статеві особливості чоловіка та жінки. Так, чоловік немає деяких прав, які за своєю природою можуть належати тільки жінці і, навпаки, жінка не набуває прав, які належать чоловікові. Наприклад, дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності (ст. 84 СК), суттєві особливості має порядок встановлення батьківства та материнства тощо. Разом з тим врахування біологічних особливостей чоловіка та жінки не надає юридичних переваг тій чи іншій особі в сімейних відносинах, а тим більше не підпорядковує їх одне одному. Таким чином, під рівністю чоловіка та жінки в сімейних відносинах розуміється саме рівність (відсутність влади та підкори), а, не однаковість належних їм прав та обов'язків.

12. В ч. 7 коментованої статті закріплений принцип забезпечення здійснення прав дитини, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

В світі основним принципом ставлення до дитини вважається принцип найвищих інтересів дитини, В Преамбулі Європейської конвенції про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.) визначено, що держави, які підписали цю Конвенцію, переконані, що діти повинні мати можливість здійснювати свої права, У зв'язку з цим права та найвищі інтереси дітей мають підтримуватися. Існує ціла низка міжнародних документів, що закріплюють права дитини та особливий захист її прав а інтересів. В першу чергу це Декларація прав дитини (Резолюція 1386 Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1959 р.) та Конвенція про права дитини (прийнята резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1989 р.). Конвенцію ратифіковано відповідною Постановою ВР № 789-ХІІ від 27.02.91 р. Дата під які перебувають за кордоном, та маючи намір забезпечити засоби для вирішення таких проблем, сторони домовляються про об'єднання своїх зусиль. Метою цієї Конвенції є спрощення стягнення аліментів, на які особа, яка перебуває на території однієї з Договірних Сторін, заявляє своє право до іншої особи, яка підпадає під юрисдикцію іншої Договірної Сторони. Приєднання України до Конвенції про стягнення аліментів за кордоном є важливим кроком для забезпечення прав дітей на отримання аліментів на їх матеріальну підтримку.

В Україні дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України та міжнародними договорами. У зв'язку з цим міжнародні договори, що регулюють сімейні відносини і згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, визнаються частиною національного сімейного законодавства України (ч. 1 ст. 13 СК України).

13. В сімейному законодавстві закріплений принцип максимального забезпечення прав та інтересів дітей та непрацездатних членів сім'ї. Ці категорії осіб вважаються найбільш незахищеними і такими, що потребують особливої підтримки.

В Декларації прав дитини та Преамбулі Конвенції про права дитини зазначається, що дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження. СК України передбачає цілу низку норм, що закріплюють особливий правовий статус дитини та спрямовані на забезпечення її прав та інтересів. Діти мають право на виховання та утримання. їх інтереси забезпечуються як батьками, так і іншими членами сім'ї та родичами. За відсутності у дитини сім'ї та неможливості її передачі в прийомну сім'ю, вона передається під опіку державних органів.

Однак на сьогодні не можна вважати, що мета максимально можливого урахування інтересів дітей досягнута. Верховною Радою України 7 червня 2005 року були проведені парламентські слухання, присвячені проблемам охорони сім'ї. Постановою Верховної Ради України № 2894-ІУ від 22 вересня 2005 р. були схвалені відповідні Рекомендації парламентських слухань «Забезпечення прав дітей в Україні. Охорона материнства та дитинства». В Рекомендаціях зокрема відзначено, що, ратифікувавши Конвенцію ООН про права дитини, Україна взяла на себе зобов'язання вжити необхідних законодавчих, адміністративних та просвітницьких заходів щодо забезпечення прав та інтересів дітей. Однак на цьому шляху існує ще багато невирішених проблем. Однією з найгостріших є проблема багатодітних та неповних сімей, чверть з них (близько 100 тисяч дітей) потребує додаткової соціальної допомоги. Підтримки потребують також молоді сім'ї. Заданими статистики, в таких сім'ях народжується близько 80 відсотків дітей. Особливої уваги з боку держави та суспільства потребують сім'ї, в яких виховуються діти-інваліди, діти, хворі на туберкульоз та ВІЛ-інфіковані діти. На здоров'я дітей продовжують серйозно впливати також наслідки Чорнобильської катастрофи. Невтішною залишається загальна ситуація в країні. Протягом останніх років в Україні спостерігається тенденція до зменшення дитячого населення. Незважаючи на те, що за останні два роки народжуваність дещо зросла, демографічна ситуація в країні залишається кризовою. Вказане свідчить про необхідність формування національного механізму підтримки сімей з дітьми, створення загальнодержавних програм стосовно сім'ї, дітей та молоді.

Таким чином принцип максимального забезпечення прав та інтересів дітей є загальним. Його реалізація передбачає цілу низку засобів соціального економічного та освітнього характеру. У свої чергу СК України пропонує своє засоби реалізації цього принципу, створюючи правові механізми забезпечення інтересів дитини в сім'ї.

14. В СК приділена також увага непрацездатним членам сім'ї-інвалідам І, II, III групи, особам пенсійного віку, які згідно з законом набувають відповідних сімейних прав. Так, закон зобов'язує одного з подружжя надавати матеріальну допомогу другому з подружжя, який є непрацездатним за час шлюбу (ст. 75 СК), або після розірвання шлюбу (ст. 76 СК); працездатних дітей утримувати своїх непрацездатних батьків (ст. 202 СК України); надавати батькам гроші на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням та доглядом (ст. 206 СК України); онуків та правнуків утримувати бабу, діда, прабабу, прадіда (ст. 264, ст. 266 СК). Закон передбачає права й інших непрацездатних членів сім'ї (ст. 270, ст. 271 СК).

Норми, що закріплюють права та законні інтереси непрацездатних членів сім'ї, передбачені також нормами житлового, цивільного законодавства, законодавства про соціальне забезпечення тощо.

Якщо права та інтереси непрацездатних членів сім'ї не забезпечуються зобов'язаними особами, вони можуть бути примушені до цього за допомогою спеціальних правових засобів.

15. Вперше в СК України отримав своє закріплення принцип регулювання сімейних відносин на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (ч. 9 ст. 7 СК України). Вказана норма перекликається з п. 6 ст. 3 ЦК України, в якому справедливість, добросовісність та розумність визначені як один із загальних принципів цивільного законодавства. На жаль, в СК України цей принцип не знайшов свого більш детального висвітлення або логічного продовження.

16. Справедливість є загальним принципом права, хоча визначення сутності цього поняття є вкрай складним. Ж. Бержель, наприклад, зазначає, що існує багато інтерпретацій поняття справедливості і що, залежно від конкретного випадку, право застосовує ту чи іншу з цих інтерпретацій. В загальному розумінні справедливість означає правильне, об'єктивне, неупереджене ставлення до іншої особи, врахування її інтересів або рівновагу між протилежними інтересами. Саме таким чином повинні поводитися учасники сімейних відносин. Особа, яка діє справедливо, має враховувати інтереси інших членів сім'ї, ставитися до них з повагою та терпінням. Той з батьків, з яким залишається дитина після розлучення, буде діяти справедливо, якщо сприятиме спілкуванню дитини з тим із батьків, хто проживає окремо. Справедливою буде поведінка одного з колишнього подружжя, який вирішив надавати матеріальну підтримку другому з подружжя, з яким він до розлучення прожив разом багато років. Виходячи з принципу справедливості суди мають вирішувати сімейно-правові спори, органи опіки та піклування — забезпечувати інтереси найбільш незахищених учасників сімейних відносин тощо.

17. В літературі зазначалося, що поняття добросовісності по суті, співпадає з поняттям невинності, у той час як недобросовісність є синонімом винуватості. Таким чином юристи намагаються підійти до визначення добросовісності через відому та розвинуту в цивільному праві теорію вини. Можливо, це і не найкращий в теоретичному плані підхід, оскільки з точки зору формальної логіки одне з двох понять, які мають однаковий зміст, без сумніву, є зайвим. Однак в суто практичному плані цей підхід має свої переваги, оскільки усуває необхідність створення додаткової (поряд з виною) юридичної конструкції.

В сімейному праві немає власної, відмінної від цивільно-правової, теорії вини. Тому для визначення добросовісності поведінки учасника сімейних відносин можна застосовувати цивільно-правові підходи (ст. 614 ЦК України). Можна дійти висновку, що особа буде вважатися такою, що діяла добросовісно, якщо в її діях не було вини — умислу або необережності. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Для логічного продовження принципу добросовісності в сімейному праві не було б зайвим закріплення в СК України презумпції добросовісності та розумності дій учасників сімейних відносин, як це має місце в цивільному законі (ч. 5 ст. 12 ЦК України).

18. Передбачається, що дії учасників сімейних відносин будуть також відповідати принципу розумності. Поняття «розумний» є зрозумілим не лише для фахівців в сфері права. Розумною вважається особа, яка діє обачливо, виважено, з урахуванням усіх обставин справи. Зрозуміло, що вимагати розумності в поведінці можна не від усіх учасників сімейних відносин, а лише від тих, які мають достатній обсяг дієздатності. Тому вимога до розумності в діях в першу чергу спрямована на них. Не викликає сумніву, що батьки, які управляють майном малолітньої дитини, мають діяти розумно та добросовісно. У зв'язку з цим було доцільно доповнити ст. 177 СК України відповідною вказівкою.

19. Коментована стаття має також посилання на. моральні засади суспільства. На відміну від таких понять як «добросовісність» та «розумність», які вказав лише в ст. 7 СК України, «моральні засади суспільства» згадуються в СК Україні неодноразово. Причому діапазон посилань на моральні засади суспільства достатньо широкий. Так, учасники сімейних відносин можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить моральним засадам суспільства (ч. 1, ч. 2 ст. 9 СК України); при вирішенні сімейного спору суд може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, якщо вони суперечать моральним засадам суспільства (ст. 11 СК); дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин (ч. 2 ст. 56 СК); сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 5 ст. 97 СК); суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства; батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону та моральним засадам суспільства (ч. 3 ст. 151 СК).

Незважаючи на таке широке застосування, СК не надає визначення поняттю «моральні засади суспільства». В літературі зазначалося, що «використовуючи поняття «моральні засади», законодавець тим самим визнає реальність загального етичного порядку, в якому окремі соціальні інститути отримують свій сенс та характерні ознаки». Однак навіть таке пояснення не надає остаточної ясності. По-перше, важко визначити однозначно, що таке «загальний етичний порядок». По-друге, важко погодитися з тим, що існування загального етичного порядку взагалі можливе. Г.Кельзен свого часу наголошував на неможливості існування абсолютної моралі, «Моралі» з великої літери. За його словами, «коли правовий порядок визначається як моральний чи неморальний, справедливий чи несправедливий, тим самим визначається й відношення правового порядку до однієї з багатьох моральних систем, а не до Великої Моралі, а отже, виноситься лише відносне й аж ніяк не абсолютне ціннісне судження».

Є.О. Харитонов правильно зазначає, що «формулювання СК тут є дещо неточним, оскільки має враховуватися не тільки моральність усього суспільства, але й тієї його особливої частини, до якої належать учасники певних відносин (наприклад, з національної меншини)». В цьому сенсі треба згадати не лише національні меншини, а й сексуальні меншини, які в першу чергу підкреслюють відсутність єдиного для усіх членів суспільства етичного порядку та існування в сучасному світі різних етичних уявлень (див. коментар до ст. 3 СК України).

20. Одним з основних принципів сімейного права є всебічний захист прав та інтересів учасників сімейних відносин (ч. 10 ст. 7 СК України). Особа має право на захист свого сімейного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Суб'єктивне сімейне право на захист — це законодавчо забезпечена можливість уповноваженої особи використовувати правоохоронні засоби для відновлення свого порушеного права або його визнання, а також здійснювати власні дії, спрямовані на захист свого права та інтересу або права та інтересу іншої особи без звернення до відповідних юрисдикційних органів.

21. Хоча в коментованій статті йдеться лише про судовий захист сімейних прав, поняття захисту в сфері сімейних відносин має більш широкий обсяг. Існує дві основні форми захисту сімейних прав: а) юрисдикційна; б) неюрисдикційна (самозахист). Юрисдикційна форма захисту — це діяльність уповноважених державою органів щодо захисту сімейних прав та інтересів учасників сімейних відносин. До органів, які здійснюють такий захист належать: суд, органи опіки та піклування, нотаріус та прокурор.

В ч. 5 ст. 55 Конституції України закріплено, що кожен має право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Неюрисдикційна форма захисту сімейних прав — це дії фактичного характеру, які учасник сімейних відносин вчиняє для захисту свого права та інтересу або права та інтересу іншої особи без звернення до відповідних юрисдикційних органів. В СК міститься спеціальна вказівка на те, що батьки мають право на самозахист своєї дитини (ч. 1 ст. 154 СК). Якщо на думку батьків, дитині загрожує небезпека, вони можуть здійснити певні фактичні дії, спрямовані на її захист: змінити місце проживання дитини, припинити її спілкування з певною особою, здійснити конкретні заходи щодо охорони дитини на вулиці, під час її повернення додому тощо.

Немає підстав відкидати можливість застосування в процесі самозахисту сімейних прав і деяких способів, які передбачені Цивільним кодексом України, зокрема необхідної оборони (ст. 1169 ЦК), притримання речі (ст. ст. 594–597 ЦК), односторонньої відмови від зобов'язання (ст. 615 ЦК). Як правильно відзначає З.В. Ромовська, у разі викрадення дитини батьки мають право на її відібрання за допомогою сили, якщо при цьому не будуть здійснені дії, заборонені законом. Якщо при цьому буде завдана майнова шкода особі, яка викрала дитину, питання буде вирішуватися шляхом застосування норм ЦК.

22. Захист сімейних прав та інтересів в першу чергу здійснюється судом (див. коментар до ст. 18 СК України). Конкретні способи отримання такого захисту залежать від віку та стану особи, яка його потребує. Перш за все треба відзначити, що законодавство містить цілу низку заходів підвищеного захисту прав та інтересів дітей. Так, захист дітей здійснюється їхніми батьками (ст. 154 СК), іншими родичами — бабою, дідом, сестрою, братом, мачухою, вітчимом (ст. ст. 258, 262 СК) або іншими особами, які виховують дитину — опікуном, патронатним вихователем (ст. ст. 249, 255 СК), прийомними батьками (ч. 2, ч. 4 ст. 256-2 СК), батьками вихователями дитячого будинку сімейного типу (ч. 2, ч. 4 ст. 256-6 СК). Особа, яка досягла 14 років має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свої права або інтересу (ч. 1 ст. 18 СК). СК передбачає пріоритетний захист непрацездатних членів сім'ї і містить спеціальні юридичні механізми, які дозволяють здійснити цей захист найбільш повним чином. Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін.

23. Захист сімейних прав та інтересів здійснюється також органами опіки піклування, У випадках, передбачених законом, особа має право на попереднє звернення до цих органів, рішення яких є обов'язковим (ч. 1, ч. 2 ст. 19 СК). Участь органу опіки та піклування є обов'язковою при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним (ч. 4 ст. 19 СК). Важливою функцією органів опіки і піклування є захист прав та інтересів дітей при розгляді спорів, пов'язаних з їх вихованням. Наприклад, за заявою матері або батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування і продовжує чинити перешкоди спілкуванню дитини з другим із батьків, останній має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод (ч. 1 ст. 158, ч. 1 ст. 159 СК).

Органи опіки та піклування беруть активну участь в процесі влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлюють опіку та піклування, здійснюють контроль за дотриманням прав дитини, в разі необхідності звільняють опікуна та піклувальника від їх обов'язків (гл. 19 СК); проводять облік дітей, які бажають усиновити дитину (ст. 215 СК); звертаються до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним (ст. 24 °CК); укладають договір про патронат та здійснюють нагляд за його виконанням патронатними вихователями (гл. 2 °CК).

Відповідно до ст. 18 ЦК захист цивільних прав здійснюється нотаріусом шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Таким шляхом нотаріус здійснює захист і сімейних прав. Наприклад, батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину. У разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса (ст. 189 СК). Це означає, що у разі невиконання договору однією стороною друга сторона може захищати свої права у спрощеному порядку, не звертаючись до суду. Нотаріус робить на борговому документі виконавчий напис, який є підставою для примусового стягнення заборгованості. Такий правовий механізм діє і в інших випадках (ст. 78 СК).

Функції захисту сімейних прав здійснює також прокурор. Прокурор має право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК); позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК); відібрання дитини без позбавлення батьківських прав (ч. 2 ст. 17 °CК); скасування усиновлення чи визнання його недійсним (ст. 24 °CК) тощо. В деяких випадках прокурор здійснює захист сімейних прав безпосередньо, без звернення до суду. Так, відповідно до ч. 2 ст. 17 °CК у виняткових випадках при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини прокурор має право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків.

Стаття 8. Застосування до регулювання сімейних відносин Цивільного кодексу України

1. Якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.

1. В коментованій статті визначається порядок застосування до сімейних відносин норм цивільного законодавства. Вона має принципово важливе значення. Закріплення цієї норми в СК України є свідченням недостатності норм сімейного законодавства для регулювання сімейних відносин, тому застосування норм ЦК є цілком виправданим. Хоча сімейні відносини і мають суттєві особливості, все ж таки за своєю природою вони належать до цивільно-правових відносин,

Немає підстав для дублювання в СК України норм, які визначають сутність таких правових категорій, як правосуб'єктність, зобов'язання, правочини, строки, відповідальність тощо. Норми ЦК та СК України — це єдина цивілістична нормативна матерія. З урахуванням цього при регулюванні сімейних відносин повною мірою можуть застосовуватися основні цивільно-правові конструкції.

У зв'язку з цим треба підкреслити один суттєвий момент. В літературі нерідко вказується, що норми ЦК України застосовуються до регулювання сімейних відносин субсидіарно. Таке твердження є справедливим лише у тому разі, коли сімейне право визнається самостійною галуззю права поряд з цивільним правом, оскільки субсидіарне застосування — це міжгалузева аналогія. При визнанні сімейного права підгалуззю цивільного права про субсидіарне застосування норм ЦК мова не йтиме, оскільки в такому розумінні масив цивільно-правових норм визнається єдиним з внутрішнім поділом на окремі підгалузі. Тому норми ЦК застосовуються до регулювання сімейних відносин не субсидіарно, а безпосередньо.

Норми Сімейного та Цивільного кодексів нерозривно пов'язані між собою. Це Кодекси нової історичної формації, які мають єдине коріння — сферу приватного життя людини, свободу волі, рівність і майнову самостійність учасників відносин.

2. Треба відзначити, що коментована стаття зазнала змін. Сьогодні вона існує в редакції Закону № 524-У від 22.12.2006 р. «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України». Якщо в первісній редакції було закріплено, що норми ЦК застосовуються лише до майнових відносин членів сім'ї, які не врегульовані СК, то в новій редакції міститься інше правило: якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані СК України, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.

Це доповнення СК має принципово важливе значення. На рівні закону визнано, що норми цивільного законодавства можуть застосовуватися до регулювання не лише майнових, а й особистих відносин в сім'ї. Такий підхід є цілком виправданим. Дійсно, в ЦК України закріплені норми, що визначають загальний цивільно-правовий статус особи, основні особисті права людини, порядок охорони та захисту цих прав. ЦК України визначає сферу приватного існування людини в суспільстві, межі, які публічна влада не може перетинати за будь-яких обставин.

Сімейні права особи є окремою складовою загального цивільно-правового статусу. Тому, якщо певні особисті немайнові сімейні відносини не врегульовані СК України, то вони можуть бути врегульовані відповідними нормами ЦК України. Враховуючи єдину приватно-правову природу цивільних та сімейних відносин, можна стверджувати, що суперечностей між суттю цивільних та сімейних відносин не існує.

3. В коментованій статті закріплена загальна вказівка щодо можливості застосування до регулювання сімейних відносин норм ЦК України. Окрім цього в окремих бланкетних нормах СК України закріплюються відсилки до Цивільного кодексу. Так, відповідно до ЦК України обчислюються строки, встановлені в СК України (ст. 12 СК); застосовується позовна давність (ч. 2 ст. 2 °CК); здійснюється співвласниками розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 68 СК). Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (ч. 4 ст. 71 СК). Той із подружжя, хто став непрацездатним у зв'язку з протиправною поведінкою другого з подружжя, має право на утримання незалежно від права на відшкодування шкоди відповідно до ЦК України (ч. 6 ст. 75 СК). Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України (ст. 103 СК). Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до ЦК України (ч. 2 ст. 178 СК), неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпоряджання ними відповідно до ЦК України (ч, 2 ст. 179 СК). Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених ЦК (ч. 3 ст. 243 СК); цивільні права та обов'язки опікуна, піклувальника встановлюються ЦК України (ч. 4 ст. 249 СК); опіка та піклування над дитиною припиняється у випадках, встановлених ЦК (ст. 25 °CК); особа також може бути звільнена від обов'язків опікуна або піклувальника дитини у випадках, передбачених ЦК України (ст. 251 СК).

4. Нерозривний зв'язок двох нормативних актів — Сімейного та Цивільного кодексів — знайшов свій прояв в процесі набрання ними чинності. Відомо, що прийнятий 10.01.2002 р. СК України мав набрати чинності з 1.01.2003 р. Однак пізніше Верховного Радою було прийнято рішення про відкладення цього терміну на один рік, та його «прив'язку» до ЦК України. Перенесення цієї дати на один рік мало серйозні підстави. Серед аргументів було зокрема те, що сімейні відносини регулюються не лише нормами СК, а й ЦК України. При вирішенні питань щодо майнових відносин подружжя, застосування позовної давності, визнання шлюбного договору недійсним, установлення опіки та піклування над дітьми мають застосовуватися норми ЦК. Посилання на нього містяться зокрема у статтях 8, 20, 71, 75, 103, 178, 179, 243, 249–251 СК. За цих обставин для запобігання виникненню прогалини в законодавстві, що негативно вплине на захист прав та свобод людини і громадянина через неможливість вирішення тих чи інших питань, які виникатимуть у сімейних відносинах, пропонується вводити в дію обидва Кодекси одночасно. У зв'язку з цим Законом № 407-ІУ від 26.12,2002 р. було постановлено, що Сімейний кодекс України набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України.

Стаття 9. Регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) сторін

1. Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

2. Особи, які проживають однією сім'єю, а також родичі за походженням, відносини яких не врегульовані цим Кодексом, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов'язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства.

1. Згідно з ч. 1 коментованої статті учасники сімейних відносин можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором). Як вже підкреслювалося, договірне регулювання сімейних відносин визначається в якості однієї з основних засад сучасного сімейного права (ч. 2 ст. 7 СК України). Визначаючи сімейне право як підгалузь цивільного права, сімейно-правові договори можна розглядати як окрему групу цивільно-правових договорів, що мають свою специфіку.

Сімейно-правовими можна вважати договори, що укладаються фізичними особами і спрямовані на встановлення, зміну або припинення сімейних прав та обов'язків. У зв'язку з цим не можна віднести до сімейно-правових усі без виключення договори, що закріплені в СК України. Так, договір про патронат має інший суб'єктний склад та особливу правову природу. Згідно із ст. 252 СК України сторонами договору про патронат є юридична особа — орган опіки та піклування та патронатний вихователь. Орган опіки та піклування не набуває за цим договором сімейних прав та обов'язків. Більш того, по відношенню до другої сторони договору він має певні контролюючі функції, що не відповідає природі сімейно-правового договору.

2. В коментованій статті зазначені два терміни — «домовленість» та «договір», причому останній розміщено в дужках. Зазвичай такий текстовий прийом застосовується для визначення двох рівнозначних за змістом понять. Однак авторка СК України — З.В. Ромовська проводить між ними різницю. Зокрема, вона зазначає, що «домовленість» — це щоденні дрібні сімейні договори, поряд з якими існують ще й «серйозні» договори. В останньому випадку мова йде про договори в повному розумінні цього слова. Введення поділу договорів на домовленості та власне договори важко визнати за доцільне. Зайвим та невиправданим вбачається одночасне застосування в СК України двох термінів із різним значенням, оскільки це розмиває зміст кожного з них. Крім того, безпосередньо в СК України допускається термінологічна нечіткість. Так, в назві ст. 89 СК йдеться про домовленість (не договір) подружжя щодо припинення права на утримання. Однак в самому тексті вже вказано про договір про припинення права на утримання, який ще й має бути нотаріально посвідчений та підлягає державній реєстрації.

Такий підхід є неприйнятним також тому, що в ЦК України, який визначає поняття будь-якого цивільно-правового договору, договір визначається саме як домовленість двох або більше сторін (ч. 1 ст. 626). У зв'язку з цим в подальшому мова буде йти про сімейно-правові договори, а не про буденні дрібні сімейні домовленості, що не мають юридичного навантаження.

3. Класифікація сімейно-правових договорів може проводитися за різними критеріями.

З точки зору відносин, які врегульовуються договором, самі сімейно-правові договори можна поділити на дві групи: а) договори, що регулюють сімейні відносини, які врегульовані СК України; б) договори, що регулюють сімейні відносини, які не врегульовані СК України. Така класифікація випливає із змісту коментованої статті. Зокрема, в ч. 1 вказаної норми зазначається, що сторони можуть врегулювати за домовленістю (договором) ті відносини, які вже врегульовані СК України. Виходячи з цього, можна дійти висновку, що сторони в договорі можуть відступити від тих правил, які знайшли своє закріплення в СК України, і встановити для себе інші норми поведінки. Наприклад, в договорі про надання утримання, на відміну від закону (ст. 75 СК України), подружжя може передбачити, що сплата утримання буде надаватися незалежно від наявності непрацездатності одного з подружжя.

Сторони можуть також укласти договір, що регулює відносини, які не врегульовані законом. В цьому випадку буде мати місце автономне регулювання сімейних відносин. Далеко не усі сімейні за свою природою відносини визначаються законом. У зв'язку з цим сторони можуть внормувати відносини, які не отримали законодавчого визначення на власний розсуд. Наприклад, наречені можуть укласти договір щодо влаштування весілля, здійснення весільної подорожі тощо.

З точки зору законодавчої визначеності сімейні договори можуть бути поділені на: а) поіменовані (визначені в законі) договори; б) непоіменовані (не визначені в законі, однак такі, що не суперечать загальним засадам цивільного та сімейного законодавства та моральним засадам суспільства). До першої групи належать усі договори, що прямо передбачені в СК України. До непоіменованих можуть належати договори, зміст яких повністю визначається самими сторонами (наприклад, договір наречених щодо визначення правового режиму весільних подарунків).

В залежності від суб'єктного складу їх учасників можна виділити наступні групи сімейно-правових договорів: 1) договори подружжя; 2) договори осіб, які проживають однією сім'єю; 3) договори батьків щодо виховання та утримання дитини; 4) договори між батьками та дітьми; 5) договори родичів.

З аналізу норм СК України можна визначити наступні види сімейно-правових договорів.

1) Договори подружжя:

а) договори подружжя щодо їх майна:

• договір про відчуження одним із подружжя на користь іншого з подружжя своєї частки в праві спільної власності подружжя без виділу цієї частки (ч. 2 ст. 64 СК);

• договір про визначення порядку користування майном (ст. 66 СК);

• договір про поділ майна подружжя (ст. 69, ст. 7 °CК);

• договір про виділ частки одного із подружжя зі складу всього подружнього майна (ч. 2 ст. 69 СК).

б) договори подружжя про надання утримання:

• договір про надання утримання (ст. 78 СК);

• договір про припинення права на утримання замість набуття права власності на нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати (ст. 89 СК).

в) шлюбний договір (ст. ст. 92 — 103 СК).

2) Договори осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу:

• договір про визначення правового режиму майна (ст. 74 СК);

• договір про припинення права на утримання (ч. 3 ст. 91, ст. 89 СК).

3) Договори батьків щодо виховання та утримання дитини:

• договір про визначення місця проживання дитини у разі розірвання шлюбу та порядку участі у забезпеченні умов життя дитини того з батьків, хто буде проживати окремо (ч. 1 ст. 109 СК);

• договір подружжя про розмір аліментів на дітей після розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 109 СК);

• договір щодо здійснення батьками батьківських прав та виконання обов'язків (ч. 4 ст. 157 СК);

• договір про сплату аліментів на дитину (ст. 189 СК);

• договір про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку із придбанням права власності на нерухоме майно (ст. 19 °CК).

4) Договори між батьками та дітьми.

Ці договори прямо не визначені в СК України, тому їх можна віднести до непоіменованих сімейно-правових договорів. Учасниками цих договорів в першу чергу можуть бути батьки та їх повнолітні діти. Так, сторони можуть передбачити в договорі порядок сплати повнолітньою дитиною аліментів на одного з батьків, забезпечення його лікування, влаштування відпочинку тощо. В принципі не можна відкидати і можливості укладення неповнолітньою дитиною договору про утримання матері/батька, який є хворим або інвалідом, якщо дитина має достатній дохід (заробіток) І в змозі надати таке утримання. Договори можуть мати і протилежний напрямок, коли батьки укладають договір з повнолітньою дитиною, яка продовжує навчання або є інвалідом, про надання їй утримання.

5) Договори родичів

Договори цієї групи також належать до непоіменованих договорів, оскільки СК України не передбачає жодного з договорів за участю інших членів сім'ї та родичів. Однак це не означає відсутності можливостей для договірного регулювання відносин цих осіб. Більш того, саме договірне визначення прав та обов'язків Інших членів сім'ї та родичів може виключити можливість спорів та конфліктів. Цілком уявними можуть бути договори між батьками дитини та бабою, дідом, прабабою, прадідом про спілкування останніх зі своїми внуками та правнуками та їх виховання. Мати, батько, баба, дід та інші особи, з якими проживають діти, можуть укладати договори щодо виховання дитини з братом та сестрою дитини. Інші члени сім'ї та родичі можуть також укладати різноманітні договори щодо надання взаємного утримання.

4. Законодавство встановлює межі договірної ініціативи учасників сімейних відносин. Як відомо, основні вимоги щодо чинності правочинів встановлюються цивільним законодавством. Ці вимоги повною мірою застосовуються і до сімейно-правових правочинів. Зокрема для чинності сімейно-правових договорів необхідне додержання наступних загальних вимог: 1) сімейно-правові договори не можуть суперечити вимогам закону та моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК України, ст. 9 СК України); 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 4) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 5) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;6) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 7) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ч. ч. 2–6 ст. 203 ЦК України).

5. Порушення вимог щодо чинності сімейно-правового правочину спричиняє його недійсність. Сімейно-правові договори можуть належати як до нікчемних, так і до оспорюваних правочинів. Згідно із ч. 2 ст. 215 ЦК нікчемним визнається правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Згідно із ч. 3 ст. 215 ЦК України оспорюваним є правочин, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, і недійсність правочину встановлена судом.

Наприклад, до нікчемних можна віднести договори батьків або інших членів сім'ї та родичів щодо майна дитини, укладені без дозволу органу опіки та піклування (ст. 71, ст. 224 ЦК України; ч. 2 ст. 177, ч. 5 ст. 19 °CК України тощо). Нікчемним буде також сімейно-правовий договір, укладений з недодержанням вимоги закону про його нотаріальне посвідчення (ч. 1 ст. 220 ЦК України, ч. 1 ст. 78, ч. 1 ст. 89, ст. 94, ч. 1 ст. 189 СК України тощо).

Недійсні сімейно-правові договори можуть належати і до оспорюваних правочинів. Наприклад, якщо шлюбний договір було укладено однією зі сторін під впливом помилки, обману або насильства, він може бути визнаний недійсним за рішенням суду (ст. ст. 229, 230, 231 ЦК України). Оспорюваним є також будь-який фіктивний правочин, укладений учасниками сімейних відносин (ст. 234 ЦК України).

6. Цивільне законодавство визначає загальні правові наслідки недійсності правочинів (ч. ч. 1, 2 ст. 216 ЦК України). Ці наслідки застосовуються і до сімейно-правових договорів з урахуванням правил, встановлених СК України. Таким чином до загальних наслідків недійсності сімейно-правових договорів належать:

а) повернення кожною із сторін другій стороні у натурі всього, що вона одержала на виконання правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (двостороння реституція);

б) відшкодування завданих збитків, якщо це передбачено договором (п. 6 ч. 2 ст. 18 СК України, ст. 22 ЦК України);

в) компенсація моральної шкоди, якщо це передбачено договором (п. 6 ч. 2 ст. 18 СК України, ст. 23 ЦК України)

Стаття 10. Застосування аналогії закону та аналогії права

Якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону)

Якщо до регулювання сімейних відносин неможливо застосувати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства (аналогія права).

Коментована стаття визначає порядок усунення прогалин в сімейному праві (законодавстві). Необхідність такої норми пов'язана з тим, що в законі не можуть бути передбачені усі норми, що регулюють сімейні відносини, які потребують свого врегулювання. Сімейні відносини різноманітні, а соціальне життя — рухливе. У зв'язку з цим може виникнути необхідність визначення певного правила, яке не закріплено в законі безпосередньо. Для подолання прогалин в праві застосовуються спеціальні правові засоби, до яких, в першу чергу, належать аналогія закону та аналогія права. Ці правові засоби можуть використовуватися відповідними правозастосовчими органами і, в першу чергу, — судом. При виявленні прогалини в праві в першу чергу застосовується аналогія закону, коли на неврегульовані законом відносини поширюється дія норми, що регулює подібні відносини.

При аналогії закону застосовуються не будь-які правові норми, а лише ті, що перебувають «в межах» даної галузі права, оскільки це мають бути норми, що не суперечать суті відносин, до яких вони застосовуються за аналогією. З урахуванням того, що сімейне право треба розглядати як підгалузь цивільного права, можна стверджувати, що при застосуванні аналогії закону можна застосовувати норми не лише сімейного, а й цивільного законодавства. У зв'язку з цим треба визнати невдалим формулювання ч. 1 коментованої статті, в якій вказано, що при аналогії закону застосовуються лише норми СК України. Такий підхід невиправдано звужує можливості усунення прогалин за допомогою аналогії закону.

Аналогія закону застосовується за наявності кількох умов: а) існують сімейні відносини, що об'єктивно потребують правового врегулювання; б) немає регулятора, який визначав би правило поведінки учасників цих сімейних відносин (норми законодавства або договору); в) існує норма законодавства (не договору), яка регулює подібні за своєю правовою природою сімейні відносини.

Згідно з ч. 1 коментованої статті аналогія закону застосовується до сімейних відносин, якщо ці відносини не врегульовані: а) СК України; б) Іншими нормативно-правовими актами; в) домовленістю (договором) сторін. Треба відзначити, що сучасне розуміння аналогії закону суттєво відрізняється від того, що існувало раніше. В ст. 8 ЦК України, так само, як і в ст. 1 °CК України, аналогія закону застосовується тоді, коли цивільно-правові відносини не врегульовані не лише нормами законодавства, а й договором. Це відповідає загальним уявленням про договір як важливий регулятор цивільних відносин. Тому неврегульованість певних відносин означає їх правову невизначеність, по-перше, в законодавстві та, по-друге, — в договорі сторін.

Тому не можна визнати вдалим приклад аналогії закону, що наводився в літературі. Так, З.В.Ромовська вбачає аналогію закону у випадках, коли сторони укладають договір про припинення права на аліменти між бабусею/дідусем та дитиною у зв'язку зі смертю матері. Схожий договір з іншим суб'єктним складом (батьки та дитина) передбачений в законі (ст. 19 °CК), тому, на думку авторки, договір з бабусею/дідусем може укладатися за допомогою аналогії закону. Однак, по-перше, аналогія не може застосовуватися при укладенні договору, оскільки вона виникає виключно у випадку неврегульованості відносин договором. По-друге, аналогію закону як спосіб усунення прогалин використовують лише правозастосовчі органи, а не учасники договірних відносин.

5. Включення договору до переліку умов, що усувають необхідність застосування аналогії закону, є важливим кроком. Внаслідок цього практично нанівець зводиться можливість існування прогалин в правовому регулюванні, неврегульованість сімейних відносин. В договірному праві взагалі важко уявити ситуацію, коли б виникла необхідність в усуненні прогалин за допомогою аналогії. Хоча, зрозуміло, повністю виключати таку можливість немає підстав і цей спосіб подолання проблем має існувати.

Наприклад, потреба у застосуванні аналогії закону може виникнути за таких обставин. СК України чітко визначає, які особи не можуть виконувати функції виховання дітей у разі, коли дитина позбавлена батьківського виховання. Так, закон визначає коло осіб, які не можуть бути усиновлювачами (ч. 1. ст. 212 СК України), опікунами та піклувальниками (ч. 1 ст. 244 СК України), прийомними батьками (ч. 3. ст. 256-2 СК України), батьками-вихователями дитячого будинку сімейного типу (ч. 3 ст. 256-6 СК України).

Проте аналогічної норми немає в Главі 2 °CК України, норми якої визначають порядок передачі дитини в сім'ю за договором патронату. Якщо виникне питання щодо суб'єктного складу цих відносин, зокрема, яка особа не може бути патронатним вихователем за договором патронату, то орган опіки або піклування, а у разі спору — суд, мають застосовувати аналогію закону. За таких обставин виникають усі умови для застосування аналогії закону. По-перше, існують сімейні відносини, що об'єктивно потребують правового врегулювання. По-друге, немає прямої норми закону, яка б визначала правило поведінки учасників цих сімейних відносин, зокрема не визначено, яка особа не може бути патронатним вихователем. По-третє, існують норми закону, які регулюють подібні за своєю правовою природою сімейні відносини (зокрема, це ч. 3 ст. 256-2 СК України). Не викликає сумнівів, що, вирішуючи питання щодо того, яка особа не може бути призначена патронатним вихователем, орган опіки та піклування або суд мають виходити з тих положень СК України, які встановлюють заборону виконувати виховні обов'язки в інших випадках.

Застосовуючи аналогію закону (ч. 3 ст. 256-2 СК України), орган опіки та піклування (суд) має дійти висновку, що патронатним вихователем не можуть бути визнані особи, які: І) визнані в установленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними; 2) позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені; 3) звільнені від повноважень опікуна, піклувальника в разі невиконання покладених на них обов'язків; 4) поведінка та інтереси яких суперечать інтересам прийомної дитини; 5) які за станом здоров'я не можуть виконувати обов'язки щодо виховання дітей; 6) які проживають на спільній житловій площі з членами сім'ї, які мають розлади здоров'я, що можуть негативно вплинути на здоров'я прийомної дитини.

Інколи в сімейному законі застосовуються спеціальні прийоми юридичної техніки, спрямовані на запобігання дублювання правових приписів і економію нормативного матеріалу. Наприклад, в ст. 201 СК України вказано, що до відносин між батьками та повнолітніми дітьми щодо надання їм утримання застосовуються норми статей 187, 189–192, 194–197 СК України. В даному випадку мова не йде про застосування аналогії закону, оскільки тут не виникає ситуації неврегульованості сімейних відносин. Відносини між батьками та повнолітньою дитиною щодо утримання в цілому мають таку ж саму нормативну регламентацію, як і відносини між батьками та неповнолітньою дитиною. Для запобігання повторів закон і містить відсилку до відповідних статей СК України. Обов'язковою умовою застосування аналогії закону є неврегульованість певних відносин.

В даному випадку ця умова відсутня, оскільки закон чітко визначає правову регламентацію відносин щодо надання утримання повнолітній дитині.

Аналогія права — це такий спосіб усунення прогалин в праві (законодавстві), при якому відсутні не лише норми, що прямо регулюють певні відносини, а й норми, що регулюють подібні за своєю природою відносини. Таким чином, аналогія права застосовується при наявності наступних умов: а) існують сімейні відносини, що об'єктивно потребують правового врегулювання; б) немає регулятора, який визначав би правило поведінки учасників цих сімейних відносин (норми законодавства або договору); в) немає норми законодавства, яка регулює подібні за своєю правовою природою сімейні відносини.

Аналогія закону означає такий спосіб усунення прогалин, коли до регулювання відносин застосовуються загальні принципи права. Згідно із ч. 2 коментованої статті, якщо до регулювання сімейних відносин неможливо застосувати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства. До загальних засад належать принцип регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками; принцип невтручання в сімейне життя; принцип приватності сімейного життя; принцип регулювання сімейних відносин на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства та інші, передбачені в ст. 7 СК України (див. коментар до ст. 7 СК).

Стаття 11. Врахування звичаїв при вирішенні судом сімейних спорів

1. При вирішенні сімейного спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

В загальному розумінні звичай — це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті та побуті якого-небудь народу, суспільної групи або колективу. Відповідно правовий звичай — це правило поведінки, яке історично склалося у певному суспільстві. Свого часу Г.Кельзен відзначав джерело виникнення звичаю: «коли люди, які живуть разом в одному суспільстві, протягом певного часу поводитимуться певним однаковим чином у певних однакових умовах, то і в окремого індивіда виникає воління поводитися так, як зазвичай поводяться члени суспільства… Коли ж котрийсь член суспільства поводитиметься не так, як звикли поводитися всі члени суспільства, його поведінка не схвалюватиметься, відкидатиметься іншими, тому що він поводитиметься не так, як воліють поводитися інші. Саме таким чином обставини звичаю стають колективною волею, суб'єктивним значенням якої є повинність».

В правовому контексті основний інтерес складає не будь-який звичай, що історично склався в суспільстві, а лише правовий звичай, тобто правило поведінки, яке є джерелом виникнення прав та обов'язків учасників відповідних відносин. Для романо-германської правової сім'ї, до якої в цілому можна віднести право України, у порівнянні з англосаксонським (загальним) правом, застосування правових звичаїв не є типовим. Романо-германське право без сумніву віддає перевагу закону, хоча і не виключає існування звичаю як джерела права.

При цьому співвідношення звичаю та норм законодавства може мати різні варіанти, що в першу чергу залежить від характеру самого звичаю. В літературі зазначалося, що можна виокремити звичаї, які: а) виступають «у доповнення до закону» коли звичаї доповнюють та підтримують законодавство; б) діють «окрім» закону, коли звичаї не суперечать чинному законодавству і виступають самостійним джерелом права; в) за своєю природою є звичаями «проти закону» коли вони не визнаються доктриною і суттєво обмежуються на практиці. В цілому ж в країнах романо-германського права звичай як джерело права застосовується лише там, де за якихось обставин не застосовуються норми законодавства.

3. При регулюванні сімейних відносин значення можуть мати лише звичаї, які виступають «у доповнення до закону». Це звичаї, що підтримують законодавство, яке є основним нормативним регулятором сімейних відносин. Наприклад, відомо, що звичаї значною мірою визначають перед шлюбну поведінку наречених та їх родичів. Існує чимало правил, які без перебільшення можна вважати продуктом доісторичних часів. В літературі зазначалося, що перед весільний цикл поведінки українців хоча й варіювався у різних етнорегіональних зонах, мав цільну структуру і складався з трьох-чотирьох зустрічей сторін, які бажають взяти шлюб, — відвідування, сватання, оглядин і заручин. В різних регіонах правила здійснення такого роду дій мали свої особливості, іноді досить суттєві. Однак основною метою дошлюбної активності потенційного подружжя, їх батьків і родичів було, по-перше, принципове вирішення питання про укладення в майбутньому шлюбу і, по-друге, визначення поточних і перспективних відносин сторін. Згода про вступ в майбутньому до шлюбу називалася угодою, договором, зговором, заручинами, а в рамках церковної юрисдикції — обрученням.

Сьогодні багатовікові традиції значною мірою набули законодавчого визначення. Це той випадок, коли правові норми — це норми, вироблені через звичай за умов, коли основний закон суспільства встановлює, що якийсь чітко визначений звичай є основною для встановлення правової норми. В новому СК України знайшли своє закріплення норми, які визначають правила поведінки сторін у передшлюбний період, зокрема майнові наслідки відмови від шлюбу, долю шлюбних подарунків, порядок укладення шлюбного договору тощо (ст. 31, ст. 92, ст. 93 СК України). Таким чином, звичаї, що склалися в українському суспільстві протягом багатьох років, стали підставою для створення відповідних законодавчих норм і діють сьогодні у доповнення до закону.

4. Виходячи із змісту коментованої статті можна дійти висновку, що СК України не надає статусу самостійного джерела права. тому діяти "окрім закону" при регулюванні сімейних відносин звичаї не можуть. При вирішенні сімейного спору суд може лише врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них. Це свідчить про невелике практичне значення звичаю в процесі регулювання сімейних відносин, його значення як певного «дорадчого», а не «вирішального голосу».

5. В сфері сімейних відносин можуть існувати звичаї, що суперечать вимогам СК України, інших законів та моральним засадам суспільства, тобто ті, що можна віднести до звичаїв, які діють «окрім» закону. Держава не визнає такі звичаї та намагається створити умови для їх витіснення із суспільного життя. В літературі до таких звичаїв справедливо віднесені, наприклад, «звичай платити за дружину калим або брати шлюб шляхом викрадення нареченої».

Стаття 12. Обчислення строків, встановлених у цьому Кодексі

1. Строки, встановлені у цьому Кодексі, обчислюються відповідно до Цивільного кодексу України.

Час має важливе значення в процесі виникнення, розвитку та припинення сімейних правовідносин. У зв'язку з цим в СК України містяться посилання на строки як на обставини, з якими закон пов'язує певні юридичні наслідки. Поняття строків та порядок їх обчислення визначаються не сімейним, а цивільним законом, тому коментована стаття має відсильний характер і спрямовує до ЦК України. Такий прийом юридичної техніки є цілком виправданим, оскільки він забезпечує економію нормативного матеріалу та усунення дублювання правових норм.

В сімейному праві застосовується встановлене в ЦК України подвійне визначення часу — строк та термін. Строком є певний періоду часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний моменту часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення (ч. 1, 2 ст. 251 ЦК України). Наприклад, в ч. 1 ст. 32 СК України вказано, що шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. В даному випадку закон встановлює певний проміжок часу (строк), зі спливом якого у наречених виникає право зареєструвати свій шлюб. У ч. 2 ст. 32 СК України міститься норма, в якій встановлений термін, тобто момент у часі, з настанням якого пов'язані відповідні юридичні наслідки. В ній, зокрема, вказано, що у разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання відповідної заяви.

У системі юридичних фактів строки та терміни можна віднести до самостійної групи юридичних фактів поряд з діями та подіями. Це пояснюється подвійною природою строків. З одного боку, строки є категорією об'єктивною. Вони не залежать від волі та свідомості людей, оскільки перебіг часу людині непідвласний. Цим строки відрізняються від дій. З іншого боку, строки встановлюються, визначаються та обчислюються людьми. За цією ознакою вони відрізняються від подій. Таким чином, строки — це самостійне правове явище, що має окремі риси дій та подій, однак повною мірою не збігається з кожним з цих видів юридичних фактів.

Класифікація строків в сімейному праві може бути проведена з урахуванням загальної класифікації цивільно-правових строків. Тому основні підстави, класифікаційні критерії строків в сімейному праві збігаються з критеріями поділу цивільно-правових строків.

Залежно від їх призначення розрізняють: а) строки здійснення сімейних прав і б) строки захисту сімейних прав. Строки здійснення сімейних прав — це строки, протягом яких в особи є право діяти певним чином або здійснити своє право за допомогою інших зобов'язаних осіб. Строки здійснення права визначаються законом або договором. Вони можуть бути точно встановленими або невизначеними. Наприклад, дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності. Дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досягнення дитиною трьох років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, то вона має право на утримання від чоловіка до досягнення дитиною шести років (ч. ч. 1, 2, 3 ст. 77 СК України).

Строки захисту сімейних прав — це строки, протягом яких особа може захистити своє сімейне право або інтерес самостійно або за допомогою інших осіб. До строків захисту сімейних прав належать строки позовної давності (ст. 2 °CК України). Так, до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки (ч. 2 ст. 72 СК України); до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік (ч. 2 ст. 129 СК України); до вимоги про визнання материнства встановлюється позовна давність в один рік (ч. 3 ст. 139 СК).

Згідно із ч. 3 ст. 251 ЦК України строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду. У зв'язку з цим в залежності від того, ким вони встановлюються, строки можуть поділятися на: а) законні; б) договірні; в) судові.

Законними є строки, що безпосередньо визначені в законі. В СК України нерідко встановлюються строки, з якими пов'язане виникнення, зміна або припинення сімейних прав та обов'язків. Наприклад, згідно із ч. 2 ст. 76 СК України після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу. Особа має право на утримання і тоді, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу.

Договірними є строки, що встановлюються сторонами сімейно-правового договору. Наприклад, згідно з ч. 4 ст. 77 СК України, якщо платник аліментів виїжджає на постійне місце проживання у державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, аліменти можуть бути сплачені наперед за час, визначений домовленістю подружжя.

Судовими є строки, що визначені за рішенням суду при наявності спору між сторонами (ч. 4 ст. 77, ч. 2 ст. 79, ч. 3 ст. 82, ст. 83 СК України тощо).

Залежно від своєї визначеності строки та терміни поділяються на: а) визначені; б) невизначені. Так, визначені строки та терміни — ті, що обумовлені календарною датою або спливом певного періоду часу.

Нерідко строки та терміни, що встановлені в сімейному законодавстві, є визначеними. Вони точно вказують на той проміжок часу або дату, з яким закон пов'язує виникнення відповідних правових наслідків. Наприклад, згідно зі ст. 44 СК України шлюб є недійсним від дня його державної реєстрації.

Невизначені — це строки, які визначають тимчасові параметри, однак не містять точної вказівки на дату або відрізок часу. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 83 СК України рішенням суду може бути позбавлено одного з подружжя права на утримання або обмежено його строком, якщо подружжя перебувало в шлюбних відносинах нетривалий час. Згідно із ч. 3 ст. 79 СК, якщо один із подружжя одержує аліменти у зв'язку з інвалідністю, сплата аліментів триває протягом строку інвалідності. Згідно із ч. 1 ст. 84 СК України дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності. В ч. 2 ст. 6 °CК України вказано: кожна річ, набута за час шлюбу, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Залежно від ступеня свободи волі учасників сімейних правовідносин при встановленні строків виокремлюють: а) імперативні; б) диспозитивні строки. Імперативними визнаються строки, які не можуть бути змінені договором сторін.

Наприклад, закон чітко встановлює правила обчислення строків щодо стягнення аліментів на одного з подружжя. Згідно з ч. 1, ч. 2 ст. 79 СК України аліменти присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної заяви. Якщо позивач вживав заходів щодо одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення відповідача від їх сплати, суд може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більше як за один рік. Аналогічні правила встановлені щодо визначення часу, з якого присуджуються аліменти на дитину (ст. 191 СК України). В ч. 2 ст. 187 СК України вказано, що на підставі заяви одного з батьків аліменти відраховуються не пізніше триденного строку від дня, встановленого для виплати заробітної плати, пенсії, стипендії. Згідно із ч. 1 ст. 225 СК України усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

Диспозитивними є строки, які сторони можуть встановити або змінити за взаємною згодою. В першу чергу вони мають місце в договірних відносинах членів сім'ї та родичів. Так, сторони самі можуть встановити строки виконання сімейних договорів. Так, згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 96 СК України у шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків. У шлюбному договорі може також бути встановлена чинність договору або окремих його умов І після припинення шлюбу.

В коментованій статті прямо відзначається, що порядок обчислення строків, що застосовуються при регулюванні сімейних відносин, встановлюється цивільним законом. Тому це питання знаходить своє вирішення виключно в ЦК України. Згідно із ч. 1 ст. 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Зазвичай, в сімейному праві не застосовуються такі проміжки часу, як тиждень або година. Основне значення мають строки, що визначаються роками та місяцями, а інколи — днями.

В основному в сімейному законодавстві строки визначаються роками-один, три, п'ять, десять та п'ятнадцять років. При регулюванні сімейних відносин правові наслідки можуть пов'язуватися зі строками, що визначаються місяцями. Так, дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя (ч. 2 ст. 122 СК); аліменти на одного з подружжя сплачуються щомісячно (ст. 77 СК України); дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або яку відмовилися забрати з них батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку (ч. 1 ст. 209 СК); усиновлення дитини може бути проведено без згоди повнолітніх батьків, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її (ч. 2 ст. 219 СК України).

В окремих випадках сімейний закон надає значення дням. Наприклад, на підставі заяви одного з батьків аліменти відраховуються не пізніше триденного строку від дня, встановленого для виплати заробітної плати, пенсії, стипендії (ч. 2 ст. 187 СК); певні службові особи, а також інші особи, яким стало відомо про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, зобов'язані протягом семи робочих днів подати інформацію про них до відповідних державних органів (ч. 1 ст. 214 СК); рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду (ч. 2 ст. 19 СК).

Строки, що обчислюються днями, треба відрізняти від термінів (конкретних дат). Так, день народження, день смерті, день реєстрації шлюбу, день набрання чинності рішенням суду — це не строки, що визначаються днями, а відповідні терміни, тобто моменти у часі.

За загальним правилом перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (ст. 253 ЦК України). Таким чином сам день, від якого починається вирахування строку, до уваги не береться. При цьому початковий і кінцевий дні строку збігаються. Наприклад, батьки дитини домовилися про те, що один з них буде звільнений від сплати аліментів, якщо він передасть у власність дитини протягом одного місяця певне нерухоме майно (ст. 19 °CК України). Якщо сторони уклали цей договір 10 липня 2007 р., то останнім днем належного виконання зобов'язання буде відповідно 10 червня 2007 р.

Правило щодо неврахування календарної дати, коли сталася певна дія або подія, не можна визнати абсолютним. Існують випадки, коли правові наслідки настають не з наступного дня, а з дня, коли ця дія або подія відбулася. Наприклад, в СК України прямо вказано, що шлюб є недійсним від дня його державної реєстрації(ст. 44 СК України); у разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день реєстрації розірвання шлюбу; у разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу (ч. ч. 1, 2 ст. 114 СК України).

Крім того правило про початок перебігу строку з наступного від дня дії (події) не поширюється на випадки, коли строки не спливають, а настають (наприклад, 15 число кожного місяця — день сплати аліментів).

Сплив строку є обставиною, з якою пов'язані певні юридичні наслідки. Якщо строк обчислюється роками, він спливає у відповідний місяць і число останнього року строку. Наприклад, подружжя 20 червня 2006 р. уклало шлюбний договір, згідно з яким дружина набуває права на проживання в квартирі чоловіка протягом трьох років. У зв'язку з тим, що день, від якого починається сплив строку, в цьому випадку не враховується, останнім днем, коли дружина буде мати право на проживання, є 20 червня 2009 р.

Строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця (ч. 3 ст. 254 ЦК). Наприклад, згідно із ч. 2 ст. 77 СК України за рішенням суду аліменти на користь одного з подружжя сплачуються щомісячно. Останнім днем належного виконання аліментного обов'язку буде 31 число місяця, який має 31 день, 30 число місяця, який має 30 днів та відповідно — 28 або 29 лютого.

Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день (ч. 5 ст. 254 ЦК України).

Закон визначає порядок вчинення дій в останній день строку. Так, якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку. У разі, якщо ця дія має бути вчинена в установі, то строк спливає тоді, коли у цій установі за встановленими правилами припиняються відповідні операції (ст. 255 ЦК України). Закінченням дня, протягом якого може бути вчинена дія, за загальним правилом є 24 година відповідної доби. Однак якщо дія вчиняється в установі, то її вчинення може бути обмежене часом, коли певна установа працює. Наприклад, той з батьків, який проживає окремо від дитини, може передавати гроші (аліменти) другому з батьків особисто. За таких обставин належним виконанням буде вважатися передача грошової суми до 24 годин останнього дня строку (певного місяця). Якщо ж гроші надсилаються через банк, то дії з виконання зобов'язання будуть пов'язані з режимом роботи банку.

Якщо в певному місті немає установи, яка працює до 24 години, платник аліментів зобов'язаний здійснити дію щодо перерахування грошей до 18 годин (інший час, коли банк здійснює відповідні банківські операції).

Серед строків важливе значення має строк позовної давності, який належить до строків захисту сімейних прав та інтересів (див. коментар до ст. 2 °CК України).

Стаття 13. Міжнародні договори України

1. Частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні договори, що регулюють сімейні відносини, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Якщо в міжнародному договорі України, укладеному в установленому порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом сімейного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

1. ч. 1 ст. 9 Конституції України визначений загальний принцип дії міжнародних договорів на території України: чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Вказане правило повторюється в СК України стосовно міжнародних договорів, що регулюють відносини в сімейній сфері. Треба відзначити, що ця норма є принципово новою для сімейного законодавства. В КЗпШС України аналогічної норми не існувало, що не сприяло відповідності норм сімейного законодавства міжнародним стандартам.

Залежно від характеру їх юридичного змісту, міжнародні договори поділяються на правоутворюючі, які містять загальні норми міжнародної поведінки та неправоутворюючі (договори-правочини). Міжнародні договори, що складають частину національного сімейного законодавства України — це виключно договори першого виду, тобто ті, в яких закріплюються відповідні загальні норми. Правила щодо визначення та порядку прийняття міжнародних договорів встановлюються Законом України № 1906-1V «Про міжнародні договори України»1 від 29.06.2004 р. Зокрема від імені України укладаються міжнародні договори, що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

2. До національного законодавства України можуть входити лише ті договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно із ч. ст. 8 Закону «Про міжнародні договори» згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору або приєднання до договору. Міжнародні договори, що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина підлягають ратифікації (п. «б» ч. 2 ст. 9 Закону). Таким чином ратифікація — це одна з форм надання згоди України на обов'язковість для неї міжнародного договору.

Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору (ч. 1 ст. 9 Закону).

Міжнародні договори в сфері сімейних відносин належать до договорів, що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина. У зв'язку з цим частиною національного сімейного законодавства України можуть стати лише ті міжнародні договори, що ратифіковані у встановленому законом порядку. Наприклад, Конвенцію про права дитини ратифіковано Постановою ВР України № 789-ХІІ від 27.02.91 р, Європейську конвенцію про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.) ратифіковано Законом України № 69-У від 03.08.2006 р., Конвенцію про контакт з дітьми (Страсбург, 15 травня 2003 р. ЕТ8№ 19) ратифіковано Законом України № 166-У від 20.09.2006 р..

Однак Україна ратифікувала не усі міжнародні договори, які закріплюють права, свободи та обов'язки особи в сімейній сфері. Наприклад, це стосується Європейської конвенції про усиновлення дітей (ЕТ8 № 58) Страсбург, 24 квітня 1967 р.). Деякі норми цієї Конвенції не відповідають принциповим положенням внутрішнього законодавства України. Зокрема в Україні заборонена посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення (ст. 216 СК України), у той час як Конвенція допускає можливість існування державних або приватних закладів, куди можуть звернутись за допомогою чи порадою ті, хто бажає усиновити дитину або віддати дитину на усиновлення (ст. 18). Не ратифікована Україною і Європейська конвенція про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми (Люксембург, 20 травня 1980 р.).

3. В ч. 2 коментованої статті закріплюється пріоритет міжнародних договорів по відношенню до національних законів України. Так, якщо в міжнародному договорі України містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом сімейного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України. Таким чином, якщо в сімейному законодавстві України містяться норми, що не відповідають нормам міжнародного договору, вони не можуть застосовуватися. Як фізичні, так і юридичні особи мають керуватися в такому випадку нормами відповідного міжнародного договору.

Принцип пріоритету міжнародних договорів в сімейній сфері має важливе значення. Наприклад, свого часу ціла низка норм КпШС України не відповідала вимогам Конвенції про права дитини. Зокрема, в ч. 1 ст. 12 Конвенції було визначено, що держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати свої погляди з усіх питань, що торкаються дитини. Таким чином Конвенція не встановлювала вікових обмежень щодо можливості дитини сформулювати власні погляди. Натомість в ст. ст. 69, 104, 116 КпШС України закріплювалися правила, що до уваги береться думка дитини лише після досягнення нею 10 років. Хоча Конвенція про права дитини набула чинності для України 27 вересня 1991 р., до набрання чинності новим СК України 1.01.2004 р. суди не брали до уваги думку дитини, яка не досягла 10 років. Якби така ситуація виникла сьогодні, то суди мали б застосовувати норму, що закріплена в міжнародній Конвенції.

Стаття 14. Здійснення сімейних прав

1. Сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі.

2. Якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника.

1. Коментована стаття встановлює загальні правила щодо здійснення учасниками сімейних відносин свої прав. В цілому суб'єктивне сімейне право можна розглядати як гарантовану правом і законом міру можливої або дозволеної поведінки учасника сімейних відносин. У свою чергу здійснення сімейних прав — це процес задоволення особою своїх матеріальних та особистих інтересів на підставі юридичних можливостей, які вона має в сімейній сфері.

Реалізація сімейних прав може відбуватися фактичними або юридичними способами. Наприклад, члени сім'ї володіють та користуються майном, яке належить їм на праві спільної власності. В цьому випадку вони здійснюють свої майнові права безпосередньо, тобто фактичним способом. В деяких випадках здійснення сімейних прав потребує застосування певних правових механізмів. Так, учасники сімейних правовідносин укладають між собою або з третіми особами різного роду правочини щодо розпорядження своїм майном, представляють інтереси інших членів сім'ї у суді, органах опіки та піклування тощо.

Сімейні права можуть виникати на підставі закону або договору. Певною мірою підстава виникнення сімейних прав впливає і на процес їх реалізації. Так, права, що встановлені договором, можуть за загальним правилом також змінюватися та припинятися за волею учасників такого договору. Сімейні права, що встановлені в законі, навпаки, можуть мати незмінний характер. Так, право одного з подружжя на отримання аліментів від другого з подружжя, яке виникло на підставах, визначених в законі (ст. 75 СК України), не може бути скасоване за бажанням сторін. Однак, якщо подружжя встановлює право на утримання на інших підставах, ніж ті, що передбачені в законі, то таке право може бути припинено за бажанням сторін. Наприклад, сторони передбачили в договорі, що чоловік буде надавати дружині утримання незалежно від її непрацездатності. Така можливість, як відомо, в законі не передбачена, проте вона може бути встановлена сторонами в договорі, оскільки це положення договору розширює майнові права дружини порівняно з тими, що встановлені законом. У зв'язку з тим, що сторони за власною волею уклали договір на вказаних умовах, вони за домовленістю можуть і припинити його дію. Проте це не впливає на право дружини щодо одержання аліментів в розмірі та на підставах, передбачених в законі.

Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої сімейні права вільно, на власний розсуд, не порушуючи при цьому права, свободи та інтереси інших осіб і, в першу чергу, інших учасників сімейних правовідносин.

2. Особливістю сімейних правовідносин є те, що їх учасники в повному розумінні цього слова є незамінними один для одного. В першу чергу це стосується кровних родичів. Як би не складалися відносини в реальному житті, учасники сімейних відносин на все життя зберігають за собою по відношенню один до одного статус батька, матері, брата, сестри, дитини, онука, племінниці тощо. Виключення з цього правила складають лише випадки позбавлення батьків батьківських прав (ст. 166 СК України) та усиновлення дитини, внаслідок чого з моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням (ч. 1 ст. 232 СК України). Однак навіть за таких обставин усиновлювач не замінює батьків, не здійснює їх права на виховання дитини. Він набуває власних прав та обов'язків щодо дитини. Наявність шлюбу також передбачає суто особистий зв'язок між особами. Чоловік та дружина хоча і не пов'язані між собою кровним спорідненням, все ж є особами незамінними.

Ця особливість сімейних відносин визначає сутність сімейних прав, які згідно з законом не можуть бути передані іншій особі. У зв'язку з цим в сімейному праві не застосовується конструкція уступлення права, яка має місце в багатьох цивільних правовідносинах. Таким чином кожен учасник сімейних відносин набуває сімейних прав для себе особисто і не може їх передати іншій особі.

3. Учасниками сімейних правовідносин є малолітні, неповнолітні або недієздатні члени сім'ї. Тому законодавство передбачає спеціальні юридичні засоби забезпечення прав та інтересів цих осіб. Відповідно до ч. 2 коментованої статті, якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника.

З точки зору віку та стану здоров'я особи — учасника сімейних відносин, можна виокремити два способи здійснення сімейних прав: а) здійснення сімейних прав, що належать малолітнім та недієздатним особам, їх батьками або опікунами; б) здійснення сімейних прав, що належать неповнолітнім особам, та особам з обмеженою дієздатністю, власне цими особами за допомогою батьків або піклувальників.

Якщо дитина не досягла 14 років (малолітня), її сімейні права здійснюють її батьки, усиновлювачі або опікун, які зобов'язані діяти виключно в інтересах дитини. Якщо, наприклад, один із батьків не виконує свого обов'язку щодо утримання дитини, право дитини на аліменти може бути здійснене шляхом звернення до суду другого з батьків або опікуна в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України.

Аналогічно вирішується питання щодо здійснення сімейних прав недієздатних осіб. Якщо особа була визнана судом недієздатною внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу, внаслідок якого вона не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК України), то належні їй сімейні права здійснює її опікун. За таких обставин опікун набуває права звертатися, наприклад, до суду, до відповідних членів сім'ї та родичів недієздатної особи з вимогою про стягнення аліментів на її утримання. Однак певних особистих сімейних прав недієздатні особи не можуть набувати навіть за допомогою опікунів, а якщо вони їх мали — то втрачають їх в силу прямого припису закону. Зокрема недієздатні особи не можуть бути усиновлювачами (п. 1. ч. 1. ст. 212 СК України), опікунами та піклувальниками (ч. 1 ст. 244 СК України), прийомними батьками і п. 1. ч. 3. ст. 256-2 СК України), батьками-вихователями дитячого будинку сімейного типу (ч. 3 ст. 256-6 СК України) тощо.

Порядок здійснення сімейних прав неповнолітніми особами (від 14 до 18 років) та особами, дієздатність яких обмежена в судовому порядку, визначається законом. За загальним правилом, закріпленим в коментованій статті, ці особи здійснюють свої сімейні права самостійно, однак за допомогою батьків чи піклувальника. Наприклад, згідно Із ч. 2 ст. 92 СК України на укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом.

Певні сімейні права особа, яка не досягла 18 років, так само, як і особа, дієздатність якої обмежена в судовому порядку, може здійснювати і самостійно. Так, згідно із ч. 1 ст. 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, не може самостійно вчиняти правочини, що виходять за межі дрібних побутових (ст. 37 ЦК України), однак вона може самостійно здійснювати свої особисті та майнові сімейні права. Наприклад, вона може звертатися до суду з позовом (заявою) про розірвання шлюбу або визнання його недійсним, подавати заяву про реєстрацію шлюбу, звертатися з позовом про стягнення аліментів на свою користь у разі смерті її батьків тощо.

Особливі правила здійснення сімейних прав встановлені для неповнолітніх осіб, які самі є батьками дитини. Хоча неповнолітні батьки мають такі ж права щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно (ч. 1 ст. 156 СК), існують і особливості. Так, відповідно до ст. 16 СК України якщо мати, батько дитини є неповнолітніми, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов'язані надавати йому допомогу у здійсненні ним батьківських прав.

4. Особа може не здійснювати свого сімейного права. Таке нездійснення не тягне за собою припинення такого права, воно продовжує існувати в нереалізованому стані. Наприклад, той з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, може не звертатися до другого з подружжя з вимогою про надання утримання, хоча і має на це право. Той факт, що особа не реалізує свого права, не є підставою для позбавлення її цього права.

Разом з тим існують певні особливості сімейних прав, які зумовлюють і особливості їх здійснення. В першу чергу це стосується сімейних правовідносин за участю дітей. Наприклад, право батьків на виховання дитини є абсолютним правом. Це означає, що жодна особа, яка не має для цього відповідних правових підстав, не може перешкоджати батькам здійснювати виховання дитини, обмежувати спілкування дитини з батьками, відбирати дитину тощо. Разом із тим виховання дитини, яке по відношенню до усіх третіх осіб є абсолютним правом батьків, відносно самої дитини складає не право, а обов'язок батьків. Дитина (особисто або за допомогою інших осіб, у способи, передбачені законом) може вимагати здійснення батьками їх обов'язку щодо виховання. Таким чином, виховання дитини відносно усіх третіх осіб є правом батьків, а відносно самої дитини — їх обов'язком. Зрозуміло, що за таких обставин батьки не можуть за власним бажанням вирішувати питання щодо здійснення або нездійснення свого права на виховання або відмовлятися від нього, оскільки відмова від права на виховання є одночасно порушенням їхнього обов'язку щодо дитини.

5. Права учасників сімейних відносин можуть бути припинені або обмежені строком. Підстави такого припинення або обмеження можуть встановлюватися законом або договором сторін. Наприклад, один з подружжя, який є непрацездатним, за наявності усіх необхідних підстав набуває права на утримання, яке зобов'язаний йому надати другий з подружжя. Разом із тим вказане право може бути припинене у випадках, передбачених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 82 СК право одного з подружжя на утримання припиняється у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу. Рішенням суду одного з подружжя може бути позбавлено права на утримання або обмежено його строком, якщо подружжя перебувало в шлюбних відносинах нетривалий час, непрацездатність того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, виникло в результаті умисного злочину та в інших випадках, передбачених законом (ст. 83 СК України).

Крім того, учасники сімейних правовідносин можуть припинити свої права за власною волею. В першу чергу це стосується тих прав, які мають майновий характер. Наприклад, за шлюбним договором та чи інша річ, що належить на праві власності одному з подружжя (за виключеннями, встановленими ч. 5 ст. 93 СК), може передаватися у власність другого з подружжя. Таким чином, майнове право одного з подружжя припиняється, натомість виникає право власності у другого з подружжя. Учасники сімейних відносин можуть також змінити обсяг належних їм суб'єктивних сімейних прав. Так, за шлюбним договором батьки одного з подружжя можуть набувати права користуватися майном, що належить на праві власності другому з подружжя (ст. 98 СК України). В цьому випадку право користування річчю того з подружжя, хто є її власником, дещо звужується, однак це не означає порушення права власності. Мова йде про один із способів здійснення власником своїх прав щодо майна.

6. Треба підкреслити, що припинення сімейного права дітей або недієздатних учасників сімейних відносин має певні обмеження. Так, згідно з законом батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини, що пов'язані з відмовою від майнових прав дитини (ч. 2 ст. 177 СК України). Відповідно до ч. 1 ст. 19 °CК той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). У зв'язку з тим, що внаслідок укладення такого договору у дитини припиняється право на аліменти, це можливо лише з дозволу органу опіки та піклування.

Стаття 15. Виконання сімейних обов'язків

1. Сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладеш на іншу особу.

2. Якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання.

Майновий обов'язок недієздатної особи за її рахунок виконує опікун.

3. Якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поважної причини особа не може виконувати сімейного обов'язку, вона не вважається такою, що ухиляється від його виконання.

4. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

В коментованій статті визначається загальний порядок виконання учасниками сімейних відносин своїх обов'язків. Суб'єктивний сімейний обов'язок — це вид і міра належної поведінки особи як учасника сімейних правовідносин, тобто сфера належного. Сімейні обов'язки тісно пов'язані із сімейними правами, оскільки наявність певного обов'язку у одного з учасників таких відносин свідчить про наявність відповідного права у іншої сторони. Так, якщо батьки мають обов'язок по утриманню дитини, то дитина має відповідне право на отримання від батьків аліментів та навпаки.

Однак в деяких випадках зв'язок сімейних прав та обов'язків є більш складним. Так, виховання дитини є одночасно правом та обов'язком батьків. Це пояснюється тим, що за участю батьків виникають дві самостійні лінії відносин. Так, по відношенню до дитини батьки мають обов'язок щодо її виховання, а сама дитина, відповідно, має право вимагати належного виховання. Інша лінія відносин виникає між батьками та усіма іншими особами. В таких відносинах мати/батько виступають як управнена особа, тобто особа, яка має право на виховання своєї дитини, а будь-хто інший зобов'язаний не перешкоджати батькам виховувати дитину.

2. Учасники сімейних правовідносин можуть мати особисті та майнові суб'єктивні сімейні обов'язки. Цей поділ обов'язків має принципово важливе практичне значення. За певних обставин учасник сімейних правовідносин може втрачати особисті суб'єктивні обов'язки, зберігаючи при цьому обов'язки майнові (дивись п. 8 коментаря до цієї статті).

3. Свої обов'язки учасники сімейних відносин здійснюють різними способами: а) шляхом здійснення активних дій; б) шляхом утримання від здійснення активних дій. В більшості випадків сімейні обов'язки здійснюються за допомогою активної поведінки зобов'язаної особи.

Так, батьки зобов'язані виховувати та утримувати свою дитину; один із подружжя за певних умов зобов'язаний надати утримання другому з подружжя; патронатний вихователь зобов'язаний забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням та створити їй умови для навчання та розвитку. Однак, в деяких випадках виконання сімейних обов'язків, навпаки, полягає в утриманні від активних дій. Наприклад, опікун не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами; той з батьків, із яким проживає дитина, не вправі чинити перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у вихованні дитини тощо. Таким чином саме нездійснення активних дій у цих випадках буде означати правомірну поведінку особи і, як наслідок, здійснення нею свого сімейного обов'язку.

4. Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої обов'язки особисто. Згідно із ч. 1 коментованої статті сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу (дивись л. 2 коментаря до ст. 14 СК України). Неможливо уявити ситуацію, коли б мати або батько переклали свій обов'язок щодо виховання та утримання дитини на іншу особу, і навпаки — дитина передала іншій особі свій обов'язок щодо утримання батьків. Такі ж правила діють і щодо інших учасників сімейних правовідносин. За цих обставин до сімейних правовідносин не застосовується цивільно-правова конструкція переведення боргу. Навіть коли майновий обов'язок недієздатної особи виконує її опікун (абз. 2 ч. 2 коментованої статті), мова не йде про заміну зобов'язаної особи іншою. Опікун не перебирає на себе майнового обов'язку підопічного учасника сімейних правовідносин. Він лише здійснює за рахунок підопічного ті дії, які той мав би виконати самостійно, якби він був дієздатною особою.

5. В житті може виникнути ситуація, коли особа не виконує своїх сімейних обов'язків. В СК України вперше проводиться поділ підстав невиконання особою своїх сімейних обов'язків в залежності від суб'єктивного фактора. На цій підставі розрізняються: а) ухилення особи від виконання свого сімейного обов'язку при наявності можливості його виконання; б) невиконання такого обов'язку в силу певних поважних причин — визнання особи недієздатною, психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поважної причини. В першому випадку мова йде про винну поведінку учасника сімейних відносин, коли особа ухиляється від виконання свого обов'язку, маючи усі можливості для такого виконання і розуміючи наслідки своєї протиправної поведінки. У другому випадку про вину зобов'язаної особи мова не йде, оскільки невиконання нею свого обов'язку має інші причини і не залежить від самої особи. Ці моменти мають принципове значення в процесі регулювання сімейних відносин.

Наприклад, в п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України вказано, що підставою позбавлення особи батьківських прав є ухилення матері або батька від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини. В цьому випадку мова йде про винну поведінку матері або батька, які саме ухиляються від виховання дитини, хоча мають на це можливість. Однак ситуація може розгортатися і іншим чином. Наприклад, той батьків, хто проживає окремо від дитини, хоче виховувати дитину та спілкуватися з нею, однак він не може виконати свій обов'язок, оскільки другий з батьків створює перешкоди для спілкування з дитиною. За таких обставин не можна казати про ухилення матері/батька від виховання дитини. Невиконання батьківського обов'язку з виховання дитини має іншу природу. В силу прямого припису закону ця особа не вважатиметься такою, що ухиляється від виконання свого сімейного обов'язку (ч. 3 коментованої статті). Закон враховує це і передбачає для таких обставин абсолютно інші наслідки. Так, якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, то другий з батьків може звертатися до органів опіки та піклування або суду з позовом про усунення цих перешкод. У разі ухилення від виконання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним (ст. 158, ч. 4 ст. 159 СК України).

6. Для виконання особою своїх сімейних обов'язків необхідна наявність у неї певного обсягу дієздатності, тобто здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (ч. 1 ст. 30 ЦК України). Відповідно до ч. 2 ст. 15 СК якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання. Це правило стосується таких учасників сімейних відносин, як батьки, усиновлювачі, опікуни, патронатні вихователі тощо. У разі визнання такої особи недієздатною, вона не може виконувати своїх обов'язків немайнового характеру — виховувати дитину, представляти та захищати її права та інтереси, звертатися до відповідних органів з заявою тощо.

Схожі наслідки виникають і в тому разі, коли особа не визнана в судовому порядку недієздатною, але в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або з іншої поважної причини не може виконувати свого сімейного обов'язку (ч. 3 коментованої статті). Хоча обов'язок особистого немайнового характеру цієї особи не припиняється, як в попередньому випадку, вона не визнається такою, що ухиляється від виконання свого обов'язку. Таким чином ця особа звільняється від застосування до неї негативних правових наслідків майнового характеру.

7. Якщо невиконання особистих обов'язків учасників сімейних відносин у випадках, передбачених в законі, може припинятися або не тягнути відповідних санкцій, то невиконання сімейного обов'язку майнового характеру не допускається. Це пояснюється тим, що на відміну від особистих, майнові обов'язки членів сім'ї можуть виконуватися незалежно від самого носія такого обов'язку за допомогою інших осіб. Тому закон (абз. 2 ч. 2 ст. 15 СК України) передбачає, що майновий обов'язок недієздатної особи за її рахунок виконує опікун. Якщо мати дитини визнана судом недієздатною, її обов'язок щодо утримання дитини не припиняється, однак його виконання за рахунок матері буде здійснювати опікун. За таких обставин опікун фактично виконує дії самої підопічної зобов'язаної особи.

8. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків. Згідно із ч. 4 ст. 15 СК України такі наслідки можуть визначатися: а) нормами закону; б) договором сторін.

Так, СК України визначає цілу низку правових наслідків, що виникають у разі порушення учасниками сімейних правовідносин норм закону. Наприклад, якщо орган опіки та піклування або суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів дитина може бути передана комусь із них (ч. 3 ст. 161 СК України). При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї (ч. 2 ст. 7 °CК України). В СК України вперше передбачена можливість стягнення неустойки за невиконання сімейного обов'язку. Так, згідно із ч. 1 ст. 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

Наслідки невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку окрім закону можуть визначатися за договором сторін. Подружжя зокрема може встановити у шлюбному договорі, що у разі невиконання його умов винна сторона буде зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані збитки, сплатити неустойку, передати певне майно тощо. Однак визначення наслідків порушення сімейних обов'язків в договорі має певні межі. Наприклад, сторони не можуть встановлювати в договорі умову, згідно з якою у разі порушення батьком свого аліментного обов'язку щодо дитини він буде позбавлений права на спілкування з дитиною.

Наслідки невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку можуть мати: а) особистий характер, коли негативний вплив здійснюється на особисту сферу зобов'язаної особи; б) майновий характер, коли такий вплив здійснюється на майнову сферу зобов'язаної особи. Так, батьки, які ухиляються від виконання свого обов'язку з виховання дитини можуть бути позбавлені батьківських прав. Правовими наслідками позбавлення батьківських прав особистого характеру є те, що особа: 1) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання; 2) перестає бути законним представником дитини; 4) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; 6) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною (ст. 166 СК України). Правовими наслідками позбавлення батьківських прав майнового характеру є те, що особа: 1) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям з дітьми; 2) не може одержати в майбутньому майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування).

Стаття 16. Надання неповнолітнім батькам допомоги у здійсненні батьківських прав та виконанні батьківських обов'язків

1. Якщо мати, батько дитини є неповнолітніми, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов'язані надавати йому допомогу у здійсненні ним батьківських прав та виконанні батьківських обов'язків.

1. Особа може стати матір'ю або батьком дитини і до досягнення нею повноліття. Закон враховує таку обставину і встановлює спеціальні правила щодо неповнолітніх батьків. Зокрема цивільне законодавство передбачає, що запис особи матір'ю або батьком дитини є підставою для надання неповнолітній особі за її заявою повної цивільної дієздатності. Згідно з законом надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, у а разі спору — судом і. 2 ст. 35 ЦК України). Це правило встановлюється у зв'язку з тим, що особа не може бути зареєстрована як мати або батько дитини у достатньо ранньому віці, їжа особа хоча і здатна мати дитину у біологічному сенсі, однак у психічному та вольовому аспектах може і не набути ще необхідних якостей, які дозволяли б їй бути повноправним учасником цивільно-правових відносин. Якщо неповнолітні мати або батько не подають заяви про надання їм повної цивільної дієздатності або суд вважає, що надання повної дієздатності не відповідає інтересам неповнолітніх батьків, то обсяг їх цивільної дієздатності не змінюється і неповнолітні батьки, як і до народження дитини, будуть мати неповну цивільну дієздатність. Обсяг такої дієздатності визначається ст. 32 ЦК України.

2. Якщо неповнолітня особа зареєструвала шлюб за правилами, встановленими в СК України (ст. ст. 22, 23 СК України), то вона автоматично набуває повної цивільної дієздатності. У випадку реєстрації шлюбу до народження дитини особа не повинна звертатися до органу опіки та піклування або до суду з заявою про надання їй повної цивільної дієздатності. Набуття повного обсягу цивільної дієздатності відбувається в силу прямого припису закону (ч. 2 ст. 34 ЦК України). Таким чином, якщо у неповнолітньої особи, яка зареєструвала свій шлюб, народжується дитина, то правило ч. 1 ст. 35 ЦК України не діє. Така особа не повинна звертатися до органу опіки та піклування або до суду з заявою про надання їй повної цивільної дієздатності, оскільки вона вже її має.

3. Після набуття повної цивільної дієздатності неповнолітня мати або батько стають повноправними учасниками цивільних правовідносин. Незважаючи на свій вік, вони здатні своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатні своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (абз. 2 ч. 1 ст. 30 ЦК України). Дієздатні неповнолітні батьки можуть укладати будь-які правочини як у власних інтересах, так і в інтересах своїх дітей. Для їх укладення не потрібна згода батьків такої особи або дозвіл органу опіки та піклування.

4. В коментованій статті визначаються сімейно-правові наслідки народження дитини у неповнолітніх батьків. По-перше, в ній визначається коло зобов'язаних осіб — баба та дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім. Звертає на себе увагу, що коло зобов'язаних осіб є достатньо обмеженим. Мова йде лише про батьків неповнолітньої особи, яка записана матір'ю/батьком дитини, тобто про діда та бабу дитини. На інших членів сім'ї та родичів закон такого обов'язку не покладає, навіть якщо вони проживають разом з неповнолітніми батьками.

По-друге, встановлюється обов'язок баби та діда надавати неповнолітнім батькам дитини допомогу у здійсненні ними батьківських прав та виконанні батьківських обов'язків. Разом з тим в законі чітко не визначено, про яку саме допомогу з боку діда та баби дитини йдеться у цьому випадку. Можна лише припустити, що це здійснення дій фактичного характеру (прогулянки з дитиною, допомога у нагляді за дитиною тощо). Про юридичний характер допомоги важко казати. Якщо неповнолітні мати або батько набули повної цивільної дієздатності, то вони самі набувають для себе цивільних прав та своїми діями здійснюють свої обов'язки. Якщо ж неповнолітні мати або батько не визнані повністю дієздатними, то їх батьки зобов'язані представляти їх інтереси, надавати згоду на вчинення ними правочинів та здійснювати інші дії, що передбачені законом (ст. ст. 32, 69, 71 ЦК України та інші).

Крім того, в СК України не передбачені наслідки невиконання батьками неповнолітніх дітей своїх обов'язків щодо надання їм допомоги. Тому ця норма не має необхідного юридичного навантаження. Вона закріплює правило морального, а не юридичного характеру.

5. В коментованій статті визначаються правовідносини за участю саме неповнолітніх батьків. Однак медицині відомі випадки народження дитини у батьків, які не досягли 14 років, тобто малолітніх. Можна припустити, що у разі необхідності ст. 16 СК України може застосовуватися і по відношенню до малолітніх батьків за аналогією закону.

Стаття 17. Надання органом опіки та піклування допомоги особам у здійсненні ними своїх сімейних прав та виконанні сімейних обов'язків

1. Орган опіки та піклування надає допомогу особі у здійсненні нею своїх сімейних прав та виконанні сімейних обов'язків в обсязі та в порядку, встановлених яшм Кодексом та іншими нормативно-правовими актами.

1. В коментованій статті закріплюється загальна функція органів опіки та піклування щодо надання учасникам сімейних відносин допомоги у здійсненні ними своїх сімейних прав та виконанні сімейних обов'язків.

Органи опіки та піклування діють в обсязі та в порядку, встановлених СК України та іншими нормативно-правовими актами. Основним нормативним ютом, що визначає діяльність цих органів є Правила опіки та піклування1.

Органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад (п. 1.3. Правил). Однак безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва, Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. У сели-жах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад (п. 1.4 Правил).

До органів, які безпосередньо ведуть справи щодо опіки і піклування і до яких учасники сімейних відносин можуть звертатися за допомогою належать: а) органи освіти (здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку та піклування); б) органи в справах сім'ї та молоді, служби в справах неповнолітніх (здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та тимчасового влаштування безпритульних дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які утримуються в державних дитячих закладах, на виховання в сім'ї (прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу); в) органи соціального захисту населення здійснюють діяльність щодо забезпечення догляду, надання соціально-побутового та медичного обслуговування громадянам похилого віку, інвалідам і дітям з вадами фізичного та розумового розвитку, які цього потребують; г) органи охорони здоров'я (здійснюють діагностичну, лікувальну, експертну діяльність щодо осіб, визнаних судом недієздатними або визнаних судом обмежено дієздатними, а також щодо утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком до трьох років у будинках дитини).

2. Органи опіки та піклування відповідно до покладених на них завдань: вирішують питання про встановлення і припинення опіки та піклування; ведуть облік щодо осіб, які потребують опіки (піклування); здійснюють нагляд за діяльністю опікунів і піклувальників; забезпечують тимчасове влаштування неповнолітніх та непрацездатних осіб, які потребують опіки (піклування); розглядають звернення дітей щодо неналежного виконання батьками (одним з них) обов'язків з виховання або щодо зловживання батьків своїми правами; вирішують згідно з чинним законодавством питання щодо грошових виплат дітям, які перебувають під опікою (піклуванням); розглядають спори, пов'язані з вихованням неповнолітніх дітей, а також скарги на дії опікунів (піклувальників); вирішують питання щодо забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які закінчили навчально-виховні заклади і не мають житла; вживають заходів щодо захисту особистих та майнових прав дітей і осіб, які перебувають під опікою (піклуванням); беруть участь у розгляді судами спорів, пов'язаних із захистом прав дітей та осіб, які перебувають під опікою (піклуванням); установлюють опіку над майном у передбачених законом випадках; оформлюють належні документи щодо особи підопічного та щодо майна, над яким установлюється опіка; охороняють та зберігають житло і майно підопічних і визнаних безвісно відсутніми; провадять іншу діяльність щодо забезпечення прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх дітей та повнолітніх осіб, які потребують опіки і піклування (п. 1.7 Правил).

Стаття 18. Захист сімейних прав та інтересів

1. Кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

2. Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін.

Способами захисту сімейних прав та інтересів зокрема є:

1) встановлення правовідношення;

2) примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку;

3) припинення правовідношення, а також його анулювання;

4) припинення дій, які порушують сімейні права;

5) відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права;

6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором.

1. В коментованій статті визначаються загальні правила щодо судового захисту сімейних прав та інтересів. В цьому знаходить свій прояв конституційний принцип, згідно з яким права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ч. 1 ст. 55 Конституції України). Серед основних засад регулювання сімейних відносин зазначено, що кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (ч. 10 ст. 7 СК України). Особа має право на захист свого сімейного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

2. В ч. 1 коментованої статті визначається вік, при досягненні якого особа може звертатися до суду. За загальним правилом процесуальна дієздатність, тобто здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді, виникає при досягненні особою повноліття (ч. 1 ст. 29 ЦПК України). Однак особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років може особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вона особисто бере участь, якщо інше не встановлено в законі (ч. 2 ст. 29 ЦПК України).

Крім того, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій надано повну цивільну дієздатність (ч. 3 ст. 29 ЦПК України).

У свою чергу у ч. 1 ст. 18 СК України вказано, що кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду. Таким чином, згідно з СК України неповнолітні особи можуть звертатися за захистом своїх сімейних прав та інтересів незалежно від набуття ними повної цивільної дієздатності.

3. Захист в суді прав та Інтересів малолітніх дітей здійснюють інші особи — у першу чергу їхні батьки. Вони мають право звертатися до суду як законні представники дитини без спеціальних на те повноважень (ч. 2 ст. 154 СК України). Це означає, що для представництва інтересів дитини в суді батькам не треба мати рішення органів опіки та піклування, довіреність або будь-які інші документи, які підтверджують їх повноваження. Вони діють на підставі того, що є батьками дитини. Батьки вправі звертатися за захистом навіть і в тому разі, коли відповідно до закону діти самі мають право звернутися за таким захистом (ч. 3 ст. 154 СК). Якщо дитина позбавлена батьківського піклування, та в деяких інших випадках звертатися до суду в її інтересах мають право і інші особи (родичі дитини, які визначені законом, опікун, патронатний вихователь, орган опіки та піклування, прокурор).

4. Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін. Відповідно до ч. 2 ст. 18 СК України способами захистку сімейних прав та інтересів є: встановлення правовідношення; примусове виконання добровільно невиконаного обов'язку; припинення правовідношення, а також його анулювання; припинення дій, які порушують сімейні права; відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права; відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено СК або договором. Перелік способів судового захисту було доповнено Законом України № 524-У «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України» від 22.12.2006 р. В оновленій редакції до способів судового захисту віднесені також зміна правовідношення та визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Вказаний перелік способів захисту сімейних прав не є вичерпним, тому суд може застосовувати і інші способи (визнання права, стягнення неустойки, визнання правочину недійсним тощо). Треба відзначити, що новий СК України значно розширює можливості судового захисту сімейних прав і вперше вводить такі традиційні для цивільного права способи захисту, як відшкодування матеріальної шкоди (збитків), моральної шкоди, а також стягнення неустойки (пені). В сімейно-правовій доктрині завжди вважалося, що один з основних цивільно-правових способів захисту — відшкодування збитків — не може застосовуватися для захисту сімейних прав, оскільки вони за своєю природою не мають відплатного характеру. Останнім часом погляд на це питання зазнав суттєвих змін. Сімейні відносини, і в першу чергу майнові, можуть захищатися шляхом відшкодування збитків потерпілій особі або стягнення неустойки (пені) (див. коментар до ч. 3 ст. 31, ст. 196 СК України).

Сімейні правовідносини виникають при наявності відповідного юридичного факту або сукупності юридичних фактів (юридичного складу). В певних випадках встановлення правовідношення здійснюється судом як один із способів захисту сімейних прав. Це має місце у випадках, коли той чи інший юридичний факт, який міг би слугувати підставою виникнення сімейного правовідношення, не визнається або оспорюється однією із сторін. Наприклад, за рішенням суду може бути визнане батьківство або материнство особи відносно певної дитини (ст. ст. 128, 131 СК України), а також встановлено факт батьківства або материнства (ст. ст. 130, 132 СК України). Таким чином, суд своїм рішенням встановлює правовідношення між дитиною та її матір'ю (батьком), внаслідок чого між цими особами виникають відповідні сімейні права та обов'язки.

В житті виникають випадки, коли учасники сімейних правовідносин не виконують добровільно своїх обов'язків. За таких обставин управнена особа вимушена звертатися до суду. Способом захисту сімейних прав в цьому випадку є примусове виконання добровільно невиконаного обов'язку. Типовим в цьому плані є примусове стягнення аліментів за рішенням суду. Якщо платник аліментів не сплачує аліменти добровільно, то заінтересована особа може звернутися до суду з вимогою про примусове виконання сімейного обов'язку щодо сплати аліментів. Цей спосіб захисту сімейних прав застосовується при стягненні аліментів на дитину, непрацездатних батьків, одного з подружжя тощо.

Своєрідним способом захисту сімейних прав є припинення сімейного правовідношення та його анулювання. Цей спосіб захисту є прямо протилежним такому способу, як встановлення правовідношення. Однак на відміну від нього в даному випадку інтересам особи, права якої порушені, відповідає саме припинення або анулювання існуючого сімейного правовідношення. Припинення правовідношення буде мати місце у випадку розірвання шлюбу судом за позовом одного з подружжя. Так, згідно із ч. 2 ст. 112 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Правовідношення також припиняється у разі припинення права одного з подружжя на аліменти (ч. 2 ст. 85, ч. 2 ст. 87 СК України), у випадку розірвання судом шлюбного договору (ст. 102 СК України) та в інших випадках, передбачених законом.

Сімейне правовідношення може бути за рішенням суду анульоване, тобто визнане таким, яке в юридичному розумінні нібито і не існувало. Юридичні наслідки такого правовідношення вважаються такими, які не настали. Прикладом анулювання сімейних правовідносин є визнання шлюбу недійсним. Так, шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення у осіб, між якими він був зареєстрований, прав та обов'язків подружжя, а також прав та обов'язків, які встановлені для подружжя іншими законами України (ч. 1 ст. 45 СК України).

Суд може застосувати такий спосіб захисту, як припинення дій, які порушу* ють сімейні права. В такому випадку суд активно втручається в розвиток сімейних правовідносин, оскільки він з очевидністю набув негативного спрямування. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 162 СК України, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала.

В деяких випадках захист сімейних прав та інтересів може здійснюватися судом шляхом відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права. Мова може йти про визнання розірвання шлюбу фіктивним. Так, за заявою заінтересованої особи у випадках, передбачених законом, розірвання шлюбу може бути визнане судом фіктивним, якщо буде встановлено, що дружина та чоловік продовжували проживати однією сім'єю і не мали наміру припинити шлюбні відносини. На підставі рішення суду актовий запис про розірвання шлюбу та Свідоцтво про розірвання шлюбу анулюються державним органом реєстрації актів цивільного стану (ст. 108 СК України). Таким чином, суд своїм рішенням відновлює правовідношення, яке існувало до розірвання шлюбу. Усі наслідки, які були пов'язані з розірванням шлюбу, вважаються такими, що не настали.

Вперше в новому СК України передбачений такий спосіб захисту сімейних прав, як відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Звертають на себе увагу два моменти. По-перше, сімейний закон не містить визначення матеріальної та моральної шкоди, а також порядку та розміру її відшкодування. По-друге, відшкодування матеріальної та моральної шкоди можливе лише у випадках, передбачених СК України або договором.

Щодо першого моменту можна відзначити наступне. Як відомо, визначення матеріальної та моральної шкоди, а також порядку їх відшкодування надається в ЦК України (ст. ст. 22, 23 ЦК України). Можна вважати, що цього достатньо і вказані норми ЦК України можуть застосовуватися при вирішенні питання про відшкодування матеріальної та моральної шкоди в сімейному праві.

Другим моментом є те, що матеріальна та моральна шкода відшкодовується при порушенні сімейних прав та інтересів лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. В СК України зокрема передбачено відшкодування матеріальної та моральної шкоди у випадку порушення одним із батьків, із яким проживає дитина, встановленого договором порядку здійснення батьківських прав (ст. 157 СК), у разі самочинної зміни одним із батьків місця проживання дитини всупереч волі іншого з батьків (ст. 162 СК), невиконання рішення суду щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від дитини (ст. 159 СК) тощо.

В деяких випадках СК України вказує на відшкодування лише матеріальної шкоди. Це має місце, наприклад, у разі неналежного виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини. Згідно з ч. 8 ст. 177 СК України це є підставою для покладення на батьків обов'язку відшкодувати завдану дитині матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном.

В ч. 3 ст. 31 СК України вказано, що особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля.

Сторони можуть передбачити можливість відшкодування матеріальної або моральної шкоди в договорі. Зокрема це може мати місце при укладенні сторонами шлюбного договору. Сторони можуть передбачити в ньому певні санкції за порушення умов договору — відшкодування збитків та сплату неустойки.

Способом захисту сімейних прав, що застосовується судом, є також зміна правовідношення (п. 7 ч. 2 ст. 18 СК України). Така зміна може мати місце, якщо існуючі права та обов'язки сторін не забезпечують інтереси однієї з них і вона вимушена звернутися до суду з вимогою про зміну правовідношення. Наприклад, розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них. Крім того, розмір аліментів може бути зменшено, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи, за заявою батьків, уповноваженого територіальної громади, юридичної особи, на утриманні якої перебуває дитина, та за згодою органу опіки і піклування (ст. 192 СК України).

До способів захисту сімейних прав закон відносить також визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб (п. 8 ч. 2 ст. 18 СК України). В ч. 2 ст. 55 Конституції України вказано, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Особа, яка вважає, що її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин порушено, має право звернутися до адміністративного суду з адміністративним позовом (ч. 1 ст. 104 Кодексу про адміністративне судочинство України). Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій (ч. 1 ст. 2 Кодексу про адміністративне судочинство України).

До суб'єктів владних повноважень, рішення, дії або бездіяльність яких стосуються сімейних відносин, в першу чергу належать орган опіки та піклування та органи РАЦС. Органами опіки і піклування є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад (п. 1.3. Правил опіки та піклування1). Органи опіки та піклування беруть активну участь у вирішенні питань, що виникають у сімейній сфері (дивись коментар до ст. 19 СК України). Вони, зокрема, розглядають звернення дітей щодо неналежного виконання батьками обов'язків з виховання або щодо зловживання батьків своїми правами; розглядають спори, пов'язані з вихованням неповнолітніх дітей; розглядають скарги на дії опікунів (піклувальників); вживають заходів щодо захисту особистих та майнових прав неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою та піклуванням; беруть участь у розгляді судами спорів, пов'язаних із захистом прав неповнолітніх дітей та осіб, які перебувають під опікою та піклуванням. У зв'язку з цим рішення органів опіки та піклування суттєво впливають на здійснення учасниками сімейних відносин своїх прав та обов'язків. В п. 1.8. Правил опіки та піклування прямо вказано, що рішення органів опіки і піклування про призначення опікунів і піклувальників чи їхнє звільнення від виконання своїх обов'язків, а також з інших питань опіки і піклування можуть бути оскаржені в установленому законом порядку.

Систему органів реєстрації актів цивільного стану складають відділи реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції; виконавчі органи сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад (ст. 2 Закону України «Про органи реєстрації актів громадянського стану» від 24.12.2004 р. № 3807-Ш2). З реєстрацією актів цивільного стану пов'язані виникнення, зміна та припинення сімейних прав та обов'язків. Тому порушення законодавства щодо реєстрації актів цивільного стану має серйозні наслідки для учасників сімейних відносин. Зміст актів громадянського стану, а також відмова в реєстрації актів громадянського стану, в тому числі у зміні прізвища, імені та по батькові, внесенні змін, доповнень, виправлень до її записів актів громадянського стану, їх поновленні та анулюванні, можуть бути оскаржені до вищого органу та до суду (ст. 9 Закону України «Про органи реєстрації актів громадянського стану»).

Стаття 19. Участь органу опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів

1. У випадках, передбачених цим Кодексом, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та

2. Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого частиною другою статті 170 цього Кодексу.

3. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду.

У разі звернення з позовом до суду орган опіки та піклування припиняє розгляд поданої йому заяви.

У разі звернення з позовом до суду припиняється виконання рішення органу опіки та піклування.

4. При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування.

5. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

6. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

1. Органи опіки та піклування належать до органів, які відповідно до закону здійснюють захист сімейних прав та інтересів. Згідно із ч. 1 коментованої статті у випадках, передбачених законом, особа має право на попереднє звернення до цих органів, рішення яких є обов'язковим. Таким чином сторони можуть вирішити сімейну проблему, не звертаючись до суду.

Розгляд сімейних спорів органи опіки та піклування здійснюють у випадках, передбачених СК України, і в межах своєї компетенції. Зокрема органи опіки та піклування вирішують спори щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї(ст. 158 СК України), спори між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини (ст. 161 СК України). Проте вказаними випадками діяльність органів опіки щодо захисту сімейних прав не обмежується. У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини, орган опіки та піклування має право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків (ст. 17 °CК України). Орган опіки та піклування має також право на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним (ст. 24 °CК України). Крім того, він здійснює контроль за цільовим витрачанням аліментів (ст. 186 СК України).

2. Розгляд сімейних спорів органом опіки та піклування надає можливість особам не звертатися до суду. Однак звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє їх такого права (ч. 3 ст. 19 СК України). При цьому судовий захист має пріоритет. Тому закон встановлює, що у разі звернення з позовом до суду, орган опіки та піклування припиняє розгляд поданої йому заяви. Якщо ж рішення по справі було прийняте, у разі звернення особи з позовом до суду припиняється виконання рішення органу опіки та піклування.

Якщо особа протягом десяти днів від часу винесення рішення органом опіки та піклування не звернулася до суду, таке рішення набуває сили і стає обов'язковим до виконання.

Це правило має одне виключення. Так, згідно із ч. 2 ст. І7 °CК України у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя чи здоров'я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. У цьому разі орган опіки та піклування зобов'язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав. Таким чином при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини рішення органу опіки та піклування набуває сили одразу, а не після спливу 10 днів, як це має місце в усіх інших випадках.

3. У ч. 4 коментованої статті зазначається, що участь органу опіки та піклування є обов'язковою при розгляді судом спорів, що випливають з сімейних відносин. До них зокрема належать спори щодо: а) участі одного з батьків у вихованні дитини (ст. 159 СК України); місця проживання дитини (ст. 161 СК України); позбавлення та поновлення батьківських прав (ст. 164, ст. 169 СК України); побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав (ст. 168 СК України); відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду (ст. 163 СК України), управління батьками майном дитини (ст. 177 СК України); скасування усиновлення та визнання його недійсним (ст. ст. 236, 238 СК України).

При розгляді судами спорів, що випливають із сімейних відносин, орган опіки та піклування: а) надає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору; б) безпосередньо бере участь у судових засіданнях при розгляді спору.

4. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (ч. 5 ст. 19 СК України). Надання органом опіки та піклування письмових висновків щодо суті сімейного спору суду є традиційним для вітчизняної практики. Пленум Верховного Суду України в Постанові № 16 від 12.06.1998 р. «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю» (п. 23) звертав увагу на те, що при розгляді сімейних спорів обов'язковими є наявність письмового висновку органів опіки і піклування та їхня участь у судовому засіданні. Складання зазначених висновків і участь у судових засіданнях покладено на відділи й управління освіти районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій і виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад.

При вирішенні спорів, що випливають з сімейних відносин, суди повинні виходити не з формальних міркувань, а з фактичних інтересів дітей та умов їх нормального виховання. У зв'язку з цим суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (ч. 6 ст. 19 СК України).

Стаття 20. Застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відносин

1. До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 цього Кодексу.

2. У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

1. Згідно із ст. 256 ЦК України позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно позовна давність, що застосовується при регулюванні сімейних відносин, — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого сімейного права або інтересу. Треба зазначити, що легальне визначення строку позовної давності в новому ЦК України є невдалим. Строк позовної давності є строком не для звернення особи до суду, а строком для захисту права особи. Цей момент має принципове значення. Якби строк позовної давності був саме строком для звернення, то його формальне пропущення унеможливлювало би подальший захист прав особи. Однак це не так. Навіть після спливу строку для звернення особа має право подавати заяву до суду. В ч. 2 ст. 267 ЦК України сказано, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом незалежно від спливу позовної давності. Більш того, за новим ЦК України позовна давність застосовується не завжди, а лише за заявою сторони у спорі (ч. 3 ст. 267 ЦК України). Таким чином, більш коректним було б визначення строку позовної давності як строку для захисту порушеного цивільного або сімейного права.

2. Особливість сімейних відносин полягає у тому, що до них за загальним правилом позовна давність не застосовується. Це означає, що особа може звернутися до суду за захистом свого сімейного права або інтересу будь-коли незалежно від того, скільки часу спливло після моменту порушення цього права, моменту, коли особа дізналася про порушення свого права, а також інших обставин, які слугують початком відліку строку позовної давності.

Проте вказане загальне правило має певні виключення. В ч. 1 коментованої статті визначаються випадки, коли до сімейних відносин застосовується позовна давність (ч. 2 ст. 72 СК України, ч. 2 ст. 129, ч. 3 ст. 138, ч. 3 ст. 139 СК України).

Так, за загальним правилом до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано, позовна давність не застосовується (ч. 1 ст. 72 СК України). Це означає, що подружжя може звертатися до суду з вимогою про поділ спільного майна при наявності шлюбу у будь-який час. Однак для колишнього подружжя встановлено інше правило. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. При цьому закон чітко визначає, що позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК України).

Другий випадок застосування позовної давності пов'язується з наявністю спору про батьківство. Особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства (ч. 1 ст. 129 СК України). До вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік. Важливо відзначити, що перебіг позовної давності починається не від дня народження дитини, а від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство (ч. ч. 1, 2 ст. 129 СК України).

Позовна давність застосовується також при оспорюванні матір'ю дитини батьківства свого чоловіка. Так, згідно з ч. 1 ст. 138 СК України жінка, яка народила дитину у шлюбі, має право оспорити батьківство свого чоловіка, пред'явивши позов про виключення запису про нього як батька дитини з актового запису про народження дитини. Закон визначає, що до вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від дня реєстрації народження дитини (ч. 3 ст. 138 СК України).

Останнім випадком застосування позовної давності є спір про материнство. Жінка, яка вважає себе матір'ю дитини, має право пред'явити позов до жінки, яка записана матір'ю дитини, про визнання свого материнства (ч. 2 ст. 139 СК України). До вимоги про визнання материнства встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися, що є матір'ю дитини (ч. 3 ст. 139 СК України).

Встановлення скороченого (один рік) строку позовної давності має за мету чітке та оперативне визначення правового статусу дитини. Якщо особа (мати або батько) вважає себе матір'ю (батьком) дитини, то може доводити цей факт протягом одного року від дня, коли вона дізналася або могла дізнатися, що є матір'ю (батьком) дитини. Якщо особа не звертається до суду з відповідною вимогою, стає очевидним, що вона в цьому не зацікавлена. Немає підстав збільшувати вказаний строк позовної давності, оскільки це може негативно вплинути на становище дитини, усвідомлення нею свого сімейного стану. Аналогічний скорочений строк позовної давності встановлено також для оспорювання матір'ю дитини батьківства свого чоловіка.

3. ЦК України визначає, що з точки зору їх тривалості строки позовної давності поділяються на загальні та спеціальні. Згідно з ч. 1 ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Окрім цього, для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (ч. 1 ст. 258 ЦК України). Враховуючи, що в сімейному праві строки позовної давності не мають широкого застосування, поділ позовної давності на два види (загальну та спеціальну) не набуває великого значення. Згідно з СК України позовна давність встановлюється у три роки (ч. 2 ст. 72 СК України) та в один рік (ч. 2 ст. 129, ч. 3 ст. 138, ч. 3 ст. 139 СК України).

4. При розгляді сімейних спорів позовна давність застосовується судом відповідно до Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено СК України. Так, позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими ст. ст. 253–255 ЦК України. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін (ч. ч. 1,2 ст. 260 ЦК України). До спорів, що випливають із сімейних відносин, застосовуються передбачені в ЦК України правила щодо початку перебігу позовної давності (ст. 261 ЦК України), зупинення перебігу позовної давності (ст. 263 ЦК України) та переривання перебігу позовної давності (ст. 264 ЦК України).

Можна вважати, що, оскільки в СК України не міститься спеціальних застережень, до сімейних відносин можна застосовувати і інші правила цивільного законодавства щодо визначення строків. Наприклад, про можливість збільшення позовної давності та, навпаки, неможливість її зменшення за домовленістю сторін (ст. 259 ЦК України).

5. Треба підкреслити, що згідно з новим цивільним законодавством позовна давність застосовується лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судом рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК України). Якщо жодна із сторін не звернеться до суду з заявою про врахування факту пропуску позовної давності, то суд виноситиме рішення, незважаючи на сплив встановленого законом строку. У свою чергу сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). В СК України не міститься статті, яка б встановлювала спеціальні правила щодо дії вказаної норми ЦК України. Це дає підстави припустити, що застосування позовної давності при розгляді сімейних спорів також здійснюється лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом. Проте такий висновок не є беззаперечним. Він ґрунтується лише на загальному розумінні співвідношення норм чинного законодавства.