Сімейний кодекс України. Науково-практичний коментар станом на 28.09.2009 р.

Стаття 121. Загальні підстави виникнення прав та обов'язків матері, батька і дитини

1. Права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

1. Згідно зі ст. 7 Конвенції про права дитини дитина має бути зареєстрована відразу ж після народження, чим підтверджується її походження. Цей принцип дотримується і в законодавстві України. Піклуючись про стабільність та ясність відносин між батьками та дітьми, законодавство України визнає батьками лише тих осіб, походження дітей від яких підтверджене відповідними документами або встановлене у визначеному порядку і зареєстроване у державних органах реєстрації актів цивільного стану. Материнство й батьківство є основою усієї системи родинних відносин, від встановлення яких залежить можливість встановлення будь-якого іншого ступеня спорідненості (наприклад, між братом і сестрою, дідом та внуком), і оскільки факти материнства й батьківства є самим близьким ступенем родинних відносин, з яким найчастіше пов'язане виникнення сімейних, цивільних та інших прав та обов'язків, вони фіксуються у книзі записів народжень і у Свідоцтві про народження у вигляді відомостей про батьків'. З цього моменту виникає юридичний зв'язок між батьками та дітьми, і запис батьків дитини у книзі реєстрації народжень є доказом походження дитини від цих осіб.

2. Відповідно походження дітей, не засвідчене у встановленому законом порядку, не може бути підставою виникнення взаємних прав та обов'язків батьків та дітей, і тому, наприклад, релігійні обряди з приводу народження та видані на їх підтвердження документи не мають правового значення.

3. Правовою підставою виникнення батьківських правовідносин між дитиною та її батьками є юридичний склад, який поєднує два юридичні факти:

1) народження дитини — події, яка не пов'язана з вольовими діями матері дитини;

2) реєстрації народження державним органом РАЦС — дії.

4. При народженні близнюків щодо кожного з них складається окремий актовий запис у Книзі реєстрації народжень і видається окреме Свідоцтво про народження.

5. Державна реєстрація народження дитини відбувається за місцем її народження або за місцем проживання батьків чи одного з них за їх усною чи письмовою заявою, а в разі хвороби, смерті батьків або з інших причин неможливості зареєструвати народження — за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває. При цьому якщо реєстрація народження дитини провадиться за місцем проживання батьків чи одного з них, то місцем народження дитини в записі акта про народження, на бажання батьків, може бути зазначено фактичне місце народження дитини, яке підтверджується документом, що посвідчує факт її народження або місце проживання батьків. Під час реєстрації народження дитини за місцем її народження у записі акта вказується фактичне місце народження

6. Народження дітей, які народилися у місцях, де немає органів РАЦС (в експедиціях, у літаках тощо), реєструється за бажанням батьків — за їх місцем постійного проживання (одного з них) чи у найближчому до фактичного місця народження дитини органі РАЦС. При цьому у Свідоцтві про народження місцем народження вказується місце державної реєстрації народження дитини.

Таким же чином розв'язується питання реєстрації народження дитини, яка народилася за кордоном і її народження не було зареєстроване в консульській установі, дипломатичному представництві України чи в компетентному органі іноземної держави. У цих випадках документ, який підтверджує народження дитини, повинен бути відповідним чином легалізований, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

7. У разі народження дитини поза закладом охорони здоров'я і без надання медичної допомоги при пологах народження зареєструється на підставі медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу, а також показах двох свідків, присутніх при пологах.

8. Реєстрація народження знайденої дитини, батьки якої невідомі, провадиться за письмовою заявою представника органів опіки і піклування, адміністрації дитячого лікувального закладу, куди влаштована дитина, органів внутрішніх справ або особи, у якої перебуває дитина.

9. Дитина, яка народилася мертвою, записується в книзі реєстрації актів про народження на підставі лікарського свідоцтва про перинатальну смерть. Свідоцтво про народження в цьому разі не видається. На прохання батьків (одного з них) видається документ, що посвідчує факт державної реєстрації народження мертвої дитини.

Державна реєстрація смерті дитини, народженої мертвою, не здійснюється. Якщо смерть дитини настала відразу після її народження — на першому тижні життя (навіть, якщо вона прожила лише декілька хвилин), складаються два записи: про народження та про смерть, на підставі документів встановленої форми про народження та перинатальну смерть. Однак у цих випадках батькам видається лише свідоцтво про смерть дитини. У цьому разі підставою для реєстрації народження є медичне свідоцтво про народження, а для реєстрації смерті — лікарське свідоцтво про перинатальну смерть.

Стаття 122. Визначення походження дитини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою

1. Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя.

Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини.

2. Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя.

3. Подружжя, а також дружина та чоловік, шлюб між якими припинено, у разі народження дитини до спливу десяти місяців після припинення їх шлюбу, мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини. Така вимога може бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір'ю дитини заяви про визнання батьківства.

Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу внаслідок смерті чоловіка, походження дитини від батька може бути визнане за спільною заявою матері та чоловіка, який вважає себе батьком.

1. У ч. 1 ст. 122 СК закріплено презумпцію шлюбного походження дитини, вона складається з двох частин: презумпції материнства дружини та презумпції батьківства чоловіка.

2. Згідно презумпції шлюбного материнства матір'ю вважається жінка-дружина, і саме матір'ю тієї дитини, яку вона забрала з пологового медичного закладу.

Походження дитини від матері (материнство) встановлюється не медичним закладом, а державним органом РАЦС на підставі довідки чи іншого документа, виданого лікувальним закладом, в якому народилася дитина. Якщо пологи відбувалися не у пологовому будинку чи іншому закладі охорони здоров'я (вдома, на вулиці, у транспорті і т. д.), походження дитини від жінки може бути підтверджено медичними документами, якщо на допомогу викликався лікар, показами свідків, які були присутніми при пологах, чи іншими доказами, які засвідчують народження саме цією жінкою саме цієї дитини (медичний огляд жінки щодо з'ясування, чи були у неї нещодавно пологи: експертиза крові, генна дактилоскопія та інші докази, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України).

Походження дитини від матері (материнство) може бути встановлене і у судовому порядку, якщо з певних причин реєстрація народження дитини не була здійснена своєчасно і органи РАЦС відмовляють у такій реєстрації або якщо документи про народження дитини втрачені і поновити їх неможливо.

3. Відповідно до презумпції батьківства, сформульованої ще римськими юристами, — pateris est quernnuptiae demonstrant — батьком дитини вважається той, хто перебуває у шлюбі з матір'ю. Як відзначає З.В. Ромовська, ця презумпція заснована на повазі до дружини як жінки і є законодавчим відбитком моральності її поведінки у шлюбі як морально-етичного стандарту. У зв'язку з цим дружина не має обов'язку доводити, хто є батьком її дитини, і згода її чоловіка на запис його батьком дитини не потрібна. Відповідно дружина не має права заперечувати проти запису свого чоловіка батьком дитини, яка була зачата і (або) народжена у шлюбі, і одностороння заява про батьківство іншої особи не має достатнього правового значення, якщо чоловік наполягає на реєстрації себе батьком дитини. Презумпція батьківства не поширюється на дитину, яка була народжена до шлюбу, навіть якщо батьком дитини є теперішній чоловік її матері. Запис його батьком дитини може бути здійснений відповідно до статей 125, 126 СК

4. Презумпція шлюбного батьківства (материнства) поширюється на три групи дітей: 1) тих, які були зачаті і народжені у шлюбі; 2) тих, які були зачаті до шлюбу, але народжені у шлюбі; 3) тих, які були зачаті у шлюбі, але народжені протягом 10 місяців після його припинення чи визнання його недійсним.

5. Походження дитини від батьків, які перебувають у шлюбі між собою, засвідчується Свідоцтвом про шлюб між батьками та документом закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини. Закон надає запису про шлюб значення достатнього та безспірного доказу походження дитини від вказаних у ньому батьків, і саме тому права та обов'язки дружини та чоловіка як батьків дитини не потребують будь-якого документального підтвердження.

6. Згідно зі ст. 47 СК недійсність шлюбу не впливає на обсяг взаємних прав та обов'язків батьків і дитини, яка народилася у цьому шлюбі. У зв'язку з цим, у ч. 2 ст. 122 СК закріплено правило, що батьком дитини, яка народжена до спливу 10 місяців після визнання шлюбу недійсним, визнається колишній чоловік матері цієї дитини. Виходячи з пріоритету шлюбних відносин і відповідно до шлюбного материнства та батьківства, аналогічний порядок встановлення батьківства застосовується і у випадку припинення шлюбу (внаслідок його розірвання чи смерті (оголошення померлим) чоловіка матері дитини).

Як відзначається в юридичній літературі, у таких випадках виникає певний «квазішлюб», який породжує права та обов'язки батьків та дітей за межами законного подружнього життя. Законно укладеного шлюбу вже немає, але правовий зв'язок, заснований на колишньому або недійсному шлюбі, немов зберігає правовий режим щодо народжених у той період часу дітей.

Визнання батьком дитини колишнього чоловіка її матері має перш за все реєстраційне значення і не завжди відображає констатацію істинного факту. Законодавець констатує: незважаючи на припинення шлюбу (визнання його недійсним), батьком дитини буде визнано колишнього чоловіка, якщо раніше їхній шлюб було укладено і з моменту його припинення або визнання недійсним сплинуло не більше 10 місяців. Але заінтересовані особи мають право (вже не в органах РАЦС, а у суді) довести протилежне і потім змінити актовий запис.

7. Винятком з цих правил є народження дитини матір'ю, яка вступила до сплину зазначеного строку у новий шлюб, — якщо дитина народилася після реєстрації цього повторного шлюбу, то батьком дитини визнається новий чоловік матері.

8. На відміну від правових наслідків недійсності шлюбу при народженні дитини від неукладеного шлюбу, тобто шлюбу, укладеного у відсутності нареченої і (або) нареченого (див. ст. 48 СК і коментар до неї), визнаючи недійсним запис про шлюб, суд повинен анулювати також запис про батька дитини, а батьківство може бути встановлене на правилами ст. 125 СК.

9. Правило щодо презумпції шлюбного материнства (батьківства) не поширюється й на випадки народження дитини жінкою за час дії встановленого судовим рішенням режиму окремого проживання подружжя, який передбачає формальне збереження шлюбу, але змінює правовідносини між подружжям. У подібних випадках дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважається такою, що походить від її чоловіка. У цьому випадку при пред'явленні дружиною копії рішення суду про встановлення для подружжя режиму окремого проживання реєстрація народження дитини провадиться за заявою матері (п. 2 ч. 2 ст. 102 СК).

Якщо ж чоловік та дружина фактично проживають окремо, але не оформили це у встановленому порядку, презумпція батьківства одруженого чоловіка при народженні його дружиною дитини зберігається.

10. При народженні дитини у зареєстрованому шлюбі, а також при припиненні шлюбу між чоловіком та дружиною у разі народження дитини до спливу 10 місяців після припинення їх шлюбу, мають право подати до державного органу РАЦС спільну заяву про невизнання чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини. При цьому вважається, що дитина народилася від батьків, які не перебувають у шлюбі між собою. Якщо шлюб припинено внаслідок смерті чоловіка (оголошення його померлим), таку заяву має право подати мати дитини. Однак така вимога може бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір'ю дитини заяви про визнання батьківства.

11. Згідно з п. 2.13 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні батько й мати, які перебувають у шлюбі, записуються батьками дитини в книзі реєстрації актів про народження за заявою будь-кого з них.

Стаття 123. Визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка

1. У разі народження дружиною дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини.

2. У разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя.

3. Подружжя визнається батьками дитини, народженої дружиною після перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її чоловіком та іншою жінкою в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій.

1. Як відзначалося, юридичним фактом, на підставі якого виникають правовідносини між батьками та дітьми, є походження дитини від батьків, зареєстроване у встановленому законом порядку. Однак широке застосування сучасних медичних технологій більше не дозволяє пов'язувати походження дитини, якому надається юридичного значення, лише з біологічним походженням (кровною спорідненістю).

2. У ст. 123 СК України закріплено порядок встановлення походження дитини, яка народилася у результаті трьох різновидів репродуктивних технологій: штучного запліднення, сурогатного материнства та імплантації ембріону. Такий вид медичної допомоги регулюється ст. 48 Основ законодавства України про охорону здоров'я, згідно якої кожна дієздатна жінка має право на застосування штучного запліднення та імплантацію ембріона.

При застосуванні штучних методів репродукції людини штучне запліднення може бути здійснене спермою чоловіка матері дитини або при імплантації може бути використаний ембріон, який генетично походить від даного подружжя. У цьому випадку існує біологічна спорідненість між дитиною та обома батьками. Крім цього, можливе штучне запліднення донорською спермою або імплантація ембріона, який генетично пов'язаний лише з одним з батьків або взагалі не має з ними генетичного зв'язку (донорський ембріон). У цьому випадку біологічна спорідненість з одним з батьків або навіть з обома з них відсутня.

Подібні операції здійснюються у закладах, які мають відповідну ліцензію на вказаний вид діяльності, за наявності письмової згоди подружжя чи одинокої жінки. Відомості про застосування штучного запліднення та імплантацію ембріона, а також про особу донора є лікарською таємницею.

3. Правила ст. 123 СК ґрунтуються на принципі визнання, згідно з яким правового значення набуває не біологічний момент народження дитини, а соціальний — намір особи визнати дитину своєю. При цьому визнання відбувається до народження дитини — у момент надання згоди на застосування тієї чи іншої репродуктивної технології. Особа, яка завідомо знає, що народжена дитина не буде мати з нею генетичного зв'язку, тим не менш висловлює бажання встановити батьківські правовідносини з цією дитиною. Донори навпаки, незважаючи на наявність генетичного зв'язку з дитиною, не мають права вимагати встановлення правового зв'язку з ними, і генетична спорідненість не визнається законом достатньою підставою для цього.

4. Частина 2 ст. 123 СК регулює так зване сурогатне материнство, яке є винятком з загального здавна відомого правила «mater est gestation demonstrat» (матір'ю є та, яка народила дитину на світ).

Із правової точки зору під сурогатним материнством розуміють «запліднення жінки шляхом імплантації ембріона з використанням генетичного матеріалу подружжя з метою виношування і народження дитини, яка в подальшому буде визнана такою, що походить від подружжя, як правило, на комерційній основі на підставі відповідного договору між подружжям та сурогатною матір'ю. Тобто сутність сурогатного материнства полягає у тому, що запліднена яйцеклітина пересаджується до організму генетично сторонньої жінки, яка виношує і народжує дитину не для себе, а для бездітного подружжя.

Згідно р п. 1.4 Наказу Міністерства охорони здоров'я України № 24 від 04.02.97 р. «Про затвердження умов та порядку штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та методів їх проведення» вік жінки, якій здійснюється штучне запліднення, не повинен перевищувати 40 років. Відповідно ця жінка одержує певне утримання у вигляді грошей, ліків, посиленого харчування тощо. Але їй не передається право вирішувати долю імплантованого їй ембріона — ці питання має вирішувати подружжя, оскільки «сама по собі згода дружини та чоловіка на імплантацію ембріона з використанням їхнього генетичного матеріалу у організм іншої жінки має розглядатися як дія, спрямована на виконання їхньої репродуктивної функції, тобто як здійснення однієї з правомочностей, яка складає зміст суб'єктивного права на материнство (батьківство)».

5. Конститутивною ознакою сурогатного материнства, як відзначає М.В. Антокольська, є укладення до моменту зачаття дитини договору про виношування дитини сурогатною матір'ю з метою подальшого встановлення батьківських правовідносин між цією дитиною та особами, які уклали даний договір з сурогатною матір'ю. При цьому істотне значення має те, що такий договір повинен укладатися саме до моменту зачаття дитини, оскільки, безумовно, договір про уступку вже зачатої або народженої дитини повинен визнаватися нікчемним як такий, що суперечить моральним засадам суспільства.

Спеціальних вимог до договору про сурогатне материнство чинне законодавство України не встановлює. Умовами такого договору можуть бути: умови щодо компенсації витрат на медичне обслуговування сурогатної матері; заклад, у якому буде здійснюватися запліднення та прийматимуться пологи; наслідки народження дитини з фізичними чи психічними недоліками; наслідки відмови сурогатної матері надати згоду на запис подружжя батьками дитини; умови та строки оплати послуг сурогатної матері; підстави для зміни та розірвання договору тощо.

Слід відзначити, що на відміну від законодавства Російської Федерації Сімейний кодекс України не вимагає отримання повторної згоди сурогатної матері на запис подружжя батьками після народження дитини.

6. Суб'єктами правовідносин щодо імплантації ембріона дитини жінці із генетичного матеріалу подружжя можуть бути і особи, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах (ст. 74 СК). Проте, як відзначається у літературі, на цих осіб після народження дитини сурогатною матір'ю законодавець має покласти обов'язок зареєструвати шлюб.

Стаття 124. Визначення походження дитини від батька у разі реєстрації повторного шлюбу з її матір'ю

1. Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі.

Батьківство попереднього чоловіка може бути визначене на підставі його спільної заяви з чоловіком у повторному шлюбі або за рішенням суду.

1. Стаття 124 СК поширює презумпцію батьківства чоловіка матері дитини на випадки, коли дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою. Батьком дитини у такому випадку вважається чоловік матері у повторному шлюбі.

2. Батьківство попереднього чоловіка може бути встановлене на підставі його спільної заяви з чоловіком матері у повторному шлюбі або на підставі рішення суду. При цьому, як слушно відзначається деякими науковцями, для встановлення батьківства попереднього чоловіка необхідно отримати й згоду на це матері дитини.

Виходячи із змісту ст. 126 СК, така заява про визнання батьківства попереднього чоловіка матері батьком народженої нею у повторному шлюбі дитини повинна подаватися до органу РАЦС, який на підставі поданої спільної заяви матері дитини та її попереднього та нового чоловіків вносить зміни до Книги реєстрації народжень і видає нове Свідоцтво про народження дитини, в якому батьком дитини буде записаний чоловік матері у попередньому шлюбі.

Стаття 125. Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою

1. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини.

2. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається:

1) за заявою матері та батька дитини;

3) за рішенням суду.

1. У ст. 125 СК регламентується порядок визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою. Так, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини.

2. Якщо дитина народилася від батьків, які не перебувають у шлюбі між собою, її походження може бути встановлене у двох порядках: реєстраційному (добровільному) та судовому.

3. Реєстраційний порядок встановлення батьківства (материнства) застосовується у випадках, коли походження дитини визначається за спільною заявою матері та батька дитини.

Подання спільної заяви про визнання батьківства є найпростішим способом встановлення батьківства, який передбачає добровільне визнання батьківства і виключає можливі колізії й суперечки між батьками дитини щодо її походження.

Встановивши порядок подання спільної заяви про визнання батьківства, законодавець мав на увазі походження дитини лише від батька. Чоловік визнає, що він є біологічним батьком дитини і просить про те, щоб йому були надані права та обов'язки батька щодо цієї дитини. Мати дитини при підписанні спільної заяви для визнання батьківства підтверджує, що заявник дійсно є батьком її дитини і надає згоду на те, щоб дана особа набула батьківських прав та обов'язків.

4. Встановлення батьківства у судовому порядку можливе як у порядку позовного, так і окремого провадження.

Встановлення батьківства у позовному порядку можливе, коли дитина народилася від осіб, які не перебувають у шлюбі, і батько (мати) дитини відмовляється визнати батьківство у добровільному порядку.

5. Якщо мати дитини померла (оголошена померлою), визнана недієздатною, безвісно відсутньою, позбавлена батьківських прав або якщо мати дитини не проживає з нею не менш як шість місяців і не проявляє про неї материнської турботи та піклування, батьківство може бути встановлене судом за правилами окремого провадження за індивідуальною заявою батька, який не перебував у шлюбі з матір'ю на момент народження дитини.

Стаття 126. Визначення походження дитини від батька за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою

1. Походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до державного органу реєстрації актів цивільного стану.

2. Якщо заява про визнання себе батьком дитини подана неповнолітнім, державний орган реєстрації актів цивільного стану повідомляє батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього про запис його батьком дитини. У разі, якщо повідомити батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього неможливо, державний орган реєстрації актів цивільного стану повинен повідомити орган опіки та піклування про запис неповнолітнього батьком дитини.

3. Якщо заява про визнання батьківства не може бути подана особисто, вона може бути подана через представника або надіслана поштою, за умови її нотаріального засвідчення. Повноваження представника мають бути нотаріально засвідчені.

1. Стаття 126 СК регулює реєстраційний порядок встановлення батьківства, при якому походження дитини визначається за спільною заявою матері та батька дитини, які не перебувають у шлюбі між собою.

В юридичній літературі під добровільним визнанням батьківства зазвичай розуміють односторонній безповоротний юридичний акт батька дитини, який не перебуває у шлюбі з її матір'ю, вчинений у РАЦСі, спрямований на виникнення правовідносин між батьком та дитиною. Щодо правової природи цього акту в юридичній науці існують різні точки зору. Так, М.В. Антокольська вважає його одностороннім правочином, і відповідно, як і будь-який правочин, цей акт може бути визнаний недійсним з усіх підстав, встановлених для визнання правочинів недійсними. Інші правознавці виключають можливість застосування категорії правочину в сімейному праві і вважають добровільне визнання батьківства специфічним сімейно-правовим актом, оскільки воля осіб у цьому випадку спрямована не на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, а на виникнення правовідносин батьківства.

2. Саме по собі волевиявлення особи, яка визнає своє батьківство, не викликає правових наслідків. Для отримання правового результату у даному випадку необхідна сукупність юридичних фактів — волевиявлення батька та матері. Але спрямованість і значення їх є різними. На встановлення батьківського правовідношення спрямоване лише волевиявлення особи, яка визнає себе батьком. Мати дитини висловлює лише згоду на те, щоб цей чоловік визнав себе батьком її дитини. Така згода матері на визнання батьківства чоловіком дозволяє запобігти визнанню батьком дитини особу, яка не має до неї ніякого відношення. Крім того, як відзначає М.В. Антокольська, мати може захистити інтереси дитини і не допустити визнання батьківства біологічним батьком, який може заподіяти дитині істотної шкоди. Тому відсутність згоди жінки-матері виключає визнання батьківства у добровільному порядку. Однак відмова матері від подачі спільної заяви про визнання батьківства не є перешкодою для звернення чоловіка, який вважає себе батьком дитини, до суду з позовом про визнання свого батьківства за правилами ст. 128 СК України.

3. Щодо добровільного визнання батьківства закон встановлює мінімальну кількість заборон та обмежень. Так, чоловік, який перебуває у шлюбі, не повинен отримувати згоду своєї дружини на визнання батьківства дитини, народженої іншою жінкою. Крім цього, до функцій органу РАЦС не входить встановлення факту кровної спорідненості між батьком та дитиною, оскільки воно не має правового значення для визнання батьківства у добровільному порядку. Але якщо добровільне батьківство визнається чоловіком, який у момент здійснення відповідного запису знав, що він не є батьком дитини, то у майбутньому він не зможе оспорити запис про батьківство, посилаючись на цю обставину (див. ст. 136 СК та коментар до неї).

4. Чоловік та жінка можуть подати заяву про добровільне визнання батьківства у будь-який час — як до, так і після народження дитини (під час вагітності матері). Найчастіше така заява подається після народження дитини, і реєстрація батьківства відбувається одночасно з реєстрацією народження дитини. При цьому згідно з п. 2.1 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні, якщо батьки дитини не перебувають у шлюбі, то народження дитини може бути зареєстроване за місцем проживання особи, яка визнає себе батьком дитини, якщо із заявою про реєстрацію народження вона одночасно подає заяву про визнання батьківства.

Враховуючи важливе значення правових наслідків визнання батьківства, заява про добровільне визнання батьківства, подана після народження дитини, має безвідзивний характер і не може бути відкликана, навіть якщо цього бажає мати дитини.

5. При поданні спільної заяви про визнання батьківства ще до народження дитини — під час вагітності матері, то слід відзначити, що хоча закон не висуває особливих умов для подачі заяви про визнання батьківства ще до народження дитини (під час вагітності жінки), очевидно, така заява може бути прийнята лише за наявності обставин, які свідчать, що надалі подача заяви про визнання батьківства буде ускладнена чи неможлива (наприклад, чоловік буде призваний до лав Збройних Сил чи перебуватиме у довготривалому відрядженні). Крім цього, перешкодою можуть бути й особливості характеру чоловіка та жінки, ситуація, що склалася, ставлення до неї членів сім'ї та інші обставини, які впливають на мотиваційну сферу діяльності людини. Одночасно з подачею заяви до РАЦС повинен бути наданий документ, що підтверджує вагітність матері, виданий закладом охорони здоров'я. Строку вагітності закон не надає правового значення, а отже, така заява може бути подана на будь-якому строку вагітності майбутньої матері.

На відміну від заяви про добровільне визнання батьківства, поданої після народження дитини, заява, подана під час вагітності жінки, може бути відкликана до народження дитини, оскільки правові наслідки подання такої заяви виникають лише з моменту народження дитини. Але, якщо цього не буде зроблено, при наявності такої заяви державна реєстрація визнання батьківства відбувається одночасно з державною реєстрацією народження дитини (незалежно від того, живий цей чоловік на момент народження дитини, чи ні), і нової заяви про визнання батьківства не потрібно.

6. За своєю суттю добровільне встановлення батьківства є юридичним актом батька дитини, який не перебуває у шлюбі з її матір'ю, спрямованим на виникнення правовідносин між батьком та дитиною. Як і будь-який юридичний акт, встановлення батьківства передбачає наявність у суб'єкта, що його вчиняє, відповідного рівня свідомості та волі. Виходячи з цього, особа, визнана судом недієздатною, не може визнати своє батьківство. Не допускається встановлення батьківства й за заявою опікуна недієздатного, оскільки визнання батьківства є волевиявленням особистого характеру. Недієздатна особа як батько може бути суб'єктом лише тих прав та обов'язків, для здійснення яких не потрібно здійснювати особистих юридичних дій.

Однак слід відзначити, що подібне правило не поширюється на інших осіб, які не мають дієздатності у повному обсязі — осіб, визнаних обмежено дієздатними у судовому порядку та неповнолітніх.

7. У ч. 2 ст. 126 СК передбачається право неповнолітніх осіб на подання заяви про визнання себе батьком дитини. Таке правило ґрунтується на тому, що закон не встановлює віку, з досягненням якого виникають батьківські права та обов'язки, і відповідно будь-який фактичний батько може без обмежень подати спільну заяву з матір'ю дитини про визнання свого батьківства. А отже, батьківські права та обов'язки можуть виникнути незалежно від віку батьків, і оскільки саме по собі визнання батьківства засноване на факті зачаття дитини даною особою, то така особа має право визнавати своє батьківство з того ж віку, коли біологічно вона може стати батьком.

Але при цьому, безумовно, враховуючи недостатній рівень свідомості та життєвого досвіду неповнолітніх осіб, як відзначалося в юридичній літературі, слід встановити певну систему охорони прав такого неповнолітнього батька; вимагати, щоб його волеутворення, спрямоване на визнання батьківства, було невимушеним, незалежним від зовнішнього впливу.

8. Згідно з ч. 2 ст. 126 СК, якщо заява про визнання себе батьком дитини подана неповнолітнім, державний орган РАЦС повідомляє батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього про запис його батьком дитини, а у разі, якщо повідомити батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього неможливо, орган РАЦС повинен повідомити орган опіки та піклування про запис неповнолітнього батьком дитини. Однак на сьогодні органи РАЦС не вправі відмовити у реєстрації визнання батьківства у випадку заперечення зазначених осіб проти запису їх сина (підопічного) батьком дитини.

У зв'язку з цим у літературі висловлювалася пропозиція, що у випадку визнання батьківства неповнолітньою особою недостатньо простого повідомлення про це батьків, піклувальника неповнолітнього та ін., а необхідно отримати їхню згоду, оскільки неповнолітня особа може не повністю усвідомлювати усі наслідки добровільного визнання батьківства. Крім того, внаслідок цього права та обов'язки виникають не лише у батьків дитини, а й, наприклад, у діда, баби. Однак така пропозиція викликає певні сумніви, оскільки згода батьків (піклувальників, органу опіки та піклування) в якості умови для визнання батьківства порушуватиме батьківські права неповнолітніх батьків. Зокрема відмова батьків надати згоду на визнання батьківства фактично була б спрямована на послаблення захисту законних інтересів дитини та його неповнолітнього батька і не мала б виховного значення. Крім цього, досить часто на практиці саме батьки неповнолітнього, навіть якщо він сам визнає своє батьківство, вважають, що дитина не його, остерігаючись зобов'язання до сплати аліментів, людського осуду тощо. Очевидно, що повідомлення батьків, піклувальника неповнолітнього саме по собі й має на меті надати їм можливість вжити заходів у випадку їхньої незгоди для більш детального з'ясування ситуації. Тому більш доцільним видається надання батькам неповнолітнього батька дитини права на звернення до суду з позовом про оспорювання батьківства за правилами ст. 136 СК.

9. Певні сумніви викликає й включення до переліку осіб, які повинні бути повідомлені про визнання неповнолітнім батьківства його опікуна. Як відомо, опіка встановлюється над малолітніми особами, які не досягли 14-річного віку (ст. 58 ЦК). Тим самим закон опосередковано дозволяє добровільно визнавати своє батьківство й особам, які не досягли 14-річного віку (малолітнім). Однак навряд чи можна стверджувати, що особа, яка не досягла 14 років, має достатній ступінь психічної та вольової зрілості для оформлення батьківства та усвідомлення його наслідків. Безумовно, на практиці такі випадки зустрічаються надзвичайно рідко. Але і у тих випадках, коли батьківство малолітнього біологічно не виключається, очевидно, що його воля на добровільне визнання батьківства не повинна враховуватися, оскільки складно говорити про повне усвідомлення особою, яка не досягла 14 років, усіх наслідків такого акту. Тому видається слушною позиція тих науковців, які вважають, що для визнання батьківства воля малолітньої особи не може мати правового значення. У подібних випадках батьківство малолітньої особи, як і особи, визнаної недієздатною, повинно встановлюватися лише у судовому порядку за правилами ст. 128 СК.

10. Особи, визнані судом обмежено дієздатними, не позбавлені права на добровільне визнання свого батьківства і можуть самостійно подавати відповідну заяву без згоди піклувальника на це. Пояснюється це тим, що обмеження дієздатності стосується лише сфери майнових прав особи, але не її прав у сфері особистих немайнових відносин, у тому числі й сімейних. Тим не менш заслуговує підтримки пропозиція щодо того, що органи РАЦС, отримавши заяву про визнання батьківства від особи, обмеженої у дієздатності, повинні повідомити про це орган опіки та піклування для прийняття останнім заходів для недопущення чи здійснення контролю за вихованням дитини такою особою

11. На відміну від чоловіка, вік матері для подання спільної заяви про добровільне визнання батьківства не має правового значення. Своєю згодою, як відзначалося, мати лише підтверджує факт спорідненості між дитиною та чоловіком, який визнає своє батьківство. Відносини між матір'ю та дитиною засвідчуються у Свідоцтві про народження незалежно від встановлення батьківства. Тому орган РАЦС зобов'язаний зареєструвати добровільне визнання батьківства при будь-якому віці матері.

12. Оскільки встановлення батьківства має на меті не лише досягнення надання дитині належного виховання, а й породжує усі права та обов'язки, заява про добровільне визнання батьківства може бути подана і по досягненню дитиною повноліття. Однак у цьому випадку орган РАЦС, очевидно, повинен отримати згоду повнолітньої дитини.

13. Визнання батьківства вважається здійсненим з моменту складення актового запису про встановлення батьківства на підставі спільної заяви матері дитини та чоловіка, який визнає своє батьківство. Але водночас воно викликає зворотні наслідки, тобто між дитиною, з однієї сторони, та її батьком і його родичами, з іншої, права та обов'язки виникають не з моменту визнання дитини чи оформлення запису про батьківство, а з моменту народження дитини.

14. Згідно з ч. 3 ст. 126 СК, якщо заява про визнання батьківства не може бути подана особисто, вона може бути подана через представника або надіслана поштою, за умови її нотаріального засвідчення. Повноваження представника також мають бути нотаріально засвідчені.

Стаття 128. Визнання батьківства за рішенням суду

1. За відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду.

2. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.

3. Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений особою, яка вважає себе батьком дитини.

4. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.

1. Стаття 128 СК встановлює необхідну умову для визнання батьківства у судовому порядку: батьки дитини не повинні перебувати у зареєстрованому шлюбі між собою (реєстрація народження дитини в органах РАЦС і Свідоцтво про її народження підтверджують, що вона народилася не в зареєстрованому шлюбі).

2. На відміну від КпШС УРСР, який при розгляді подібних справ орієнтував суди на визнання чітких груп доказів, які повинні були свідчити про визнання відповідачем батьківства (спільне проживання та ведення спільного господарства матір'ю дитини і відповідачем до народження дитини або спільне виховання чи утримання ними дитини, чи інші докази, що з достовірністю підтверджували б визнання відповідачем батьківства), чинний СК України усунув суперечності, які існували у КпШС України, і переніс центр ваги з проблеми отримання доказів визнання відповідачем батьківства у сферу походження дитини від даних батьків. Для введення подібної новели значним стимулом стали сучасні досягнення генетичної науки, а також практика судів загальної юрисдикції, яка свідчила про значне відставання правил, встановлених КпШС від можливостей сучасних засобів доказування.

Згідно ч. 2 ст. 128 СК підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Наприклад, доказами батьківства конкретного чоловіка можуть бути різноманітні документи (листи, заяви за місцем роботи про надання матеріальної допомоги тощо), усні заяви та поведінка відповідача під час вагітності матері та після народження дитини (турбота про матір, вітання з новонародженим, обрання імені дитині та ін.). Усе це може прямо чи опосередковано свідчити про те, що батьком дитини є саме відповідач. Крім цього, на сьогодні існує багато видів різноманітних експертиз, які дозволяють встановити батьківство з великою мірою точності. Такими є, наприклад, генетична дактилоскопія (по ДНК, де міститься генетичний код, індивідуальний для кожної особи, при цьому ДНК дитини завжди поєднує ознаки ДНК матері та батька), експертиза по амніотичній рідині (води при вагітності).

Але висновок експертизи з питання походження дитини є одним з доказів, які повинні бути оцінені судом у сукупності з іншими доказами у справі, оскільки ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Відповідно до ст. ст. 213, 215 ЦПК рішення щодо визнання батьківства має ґрунтуватися на всебічно перевірених судом даних, що підтверджують або спростовують заявлені вимоги чи заперечення проти них, а його резолютивна частина — містити всі відомості, необхідні для реєстрації батьківства в органах РАЦС (прізвище, ім'я та по батькові матері й батька, число, місяць і рік їх народження, громадянство, а також номер актового запису про народження дитини, коли та яким органом його вчинено). Тобто у залежності від конкретних обставин суд може як прийняти до уваги, так і відхилити будь-які надані сторонами докази, але при цьому ні один з них не може мати пріоритетного характеру стосовно інших доказів.

Крім цього, слід відзначити, що неявка сторони на експертизу у справах про визнання батьківства або відмова надати експертам необхідних предметів дослідження самі по собі не є безумовною підставою для визнання встановленим чи спростованим факту, для з'ясування якого експертиза була призначена. Це питання має вирішуватися судом у кожному конкретному випадку у залежності від того, яка із сторін з яких причин не з'явилася на експертизу чи не надала експертам необхідні предмети, а також яке значення має для неї висновок експертизи тощо.

У разі, коли ухилення сторони у справі зазначеної категорії від участі в експертизі або від подання необхідних матеріалів, документів тощо унеможливлює її проведення, суд відповідно до ст. 146 ЦПК може визнати факт, для з'ясування якого її було призначено, або відмовити в його визнанні (залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза). Якщо відповідач у такій справі ухиляється від участі у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи, суд вправі постановити ухвалу про його примусовий привід (п. 9 Постанови № 3 Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів»).

3. Слід зауважити, що обставини, передбачені ст. 53 КпШС України, й зараз можуть служити підставами для визнання батьківства — зокрема спільне проживання матір'ю дитини та чоловіком та ведення ними спільного господарства тощо.

У зв'язку з цим заслуговує підтримки пропозиція М.В. Антокольської про поширення на фактичні шлюбні відносини, передбачені ст. 74 СК України, враховуючи їх тривалий та стабільний характер, правил про презумпцію батьківства фактичного чоловіка, аналогічні тим, які застосовуються щодо осіб, які перебувають у зареєстрованому шлюбі.

4. Крім цього, згідно з п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», відповідні норми Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності (спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір'ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини тощо), повинні застосовуватися при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 1 січня 2004 p., тобто до набрання чинності Сімейним кодексом України. А справи про визнання батьківства щодо дитини, яка народилася не раніше 1 січня 2004 р., суд має вирішувати відповідно до норм чинного Сімейного кодексу України.

Однак поширення дії правил ст. 128 СК України лише на дітей, народжених після 1 січня 2004 року, видається неправильним, оскільки подібна вказівка не лише не враховує того, що батьківські правовідносини мають тривалий характер, а й суперечить загальним засадам регулювання сімейних відносин, однією з яких є регулювання сімейних відносин з максимально можливим урахуванням інтересів дитини (див. ст. 7 СК та коментар до неї).

5. Справи про визнання батьківства суд розглядає у позовному провадженні. Закон встановлює вичерпний перелік осіб, які можуть звертатися до суду з позовами про визнання батьківства.

Найчастіше ініціатором визнання батьківства у судовому порядку стає мати дитини, яка при цьому виступає на захист як власних інтересів, так і інтересів дитини. Щодо останнього слід відзначити, що, оскільки на момент подачі позову про визнання батьківства між дитиною та особою, яка вважається її батьком, ніяких правовідносин ще не існує, відповідно, підставою для заявлення позову у цьому випадку є не суб'єктивне право, а інтерес дитини, що охороняється законом. Цей інтерес полягає у тому, щоб знати свого батька і набувати з ним правовий зв'язок.

Відповідно, звернутися до суду з позовом про визнання батьківства може й сама дитина, яка досягла повноліття. У цьому випадку, як слушно відзначається у правознавстві, подібне правило повинне надаватися й «емансипованим» неповнолітнім особам, які набули повної дієздатності до повноліття за правилами ст. 35 ЦК України.

Законом передбачена можливість подачі заяви до суду й іншими особами. Зокрема суд приймає відповідні позови, подані опікуном чи піклувальником дитини, які є законними представниками інтересів підопічного.

Право на звернення до суду з відповідним позовом мають і особи, які утримують та виховують дитину (тітка, дядько, двоюрідні сестра, брат, а також сусіди чи інші сторонні особи). При цьому у п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» вказано, що при зверненні до суду осіб, які утримують та виховують дитину, до участі у справі повинен бути залучений представник органу опіки та піклування.

Крім цього, позов про визнання батьківства може бути пред'явлений чоловіком, який вважає себе батьком дитини. На практиці останні випадки виникають найчастіше у випадках, коли мати дитини відмовляється подати до РАЦС спільну заяву з батьком дитини про визнання батьківства.

Із позовом про визнання батьківства чи материнства можуть звертатися до суду лише вищеозначені особи. У разі пред'явлення такого позову іншими особами, як сказано у п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», суддя відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 121 ЦПК повинен відмовити у відкритті провадження у справі, оскільки в таких випадках позивач не має права представляти інтереси дитини. Однак така позиція Пленуму Верховного Суду України очевидно потребує уточнення. У випадках, коли, наприклад, мати дитини залякана негативними наслідками і сама боїться звернутися з таким позовом до суду, заявити позов про визнання батьківства може й прокурор.

6. У справах про визнання батьківства позови вищеозначених осіб приймаються до судового розгляду за наявності однієї з встановлених законом умов: а) дитина народжена матір'ю, яка не перебуває у шлюбі, немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду і запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень учинено за прізвищем матері, а ім'я та по батькові дитини записано за вказівкою матері (ч. 1 ст. 135 СК); б) у разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання запис про неї та про батька дитини вчинено за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина (ч. 1 ст. 135 СК); в) батьки дитини невідомі, і запис про них у Книзі реєстрації народжень вчинено за рішенням органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 135 СК).

7. Одночасно з вимогою про визнання батьківства, як правило, пред'являються вимоги про стягнення аліментів на утримання дитини. У таких випадках аліменти стягуються із дня подачі позову, а не з моменту народження дитини (ст. 191 СК).

8. Для вимог про визнання батьківства строк давності не встановлено, тому такий позов може бути заявлений у будь-який момент після народження дитини.

Стаття 129. Спір про батьківство між чоловіком матері дитини та особою, яка вважає себе батьком дитини

1. Особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.

2. До вимоги про витання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.

1. Особа, котра вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала в шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до останнього, якщо того записано батьком, позов про визнання свого батьківства.

2. Як слушно відзначається в юридичній літературі, у ч. 1 ст. 129 СК допущена неточність. Відповідачем по даним справам має визнаватися не чоловік матері, а дитина, оскільки у випадку задоволення позову сімейні правовідносини виникатимуть саме між дитиною та чоловіком, який вважає себе її батьком, а чоловік матері, записаний батьком дитини, виступатиме як її законний представник.

3. При розгляді зазначених справ вимоги про оспорювання батьківства мають розглядатись одночасно з вимогами про виключення відомостей про чоловіка матері як батька з актового запису про народження дитини.

4. Згідно з ч. 2 ст. 129 СК зазначена особа може звернутися з подібними вимогами у межах строку позовної давності — одного року, — перебіг якого починається з дня, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.

Встановлення скороченого строку позовної давності, як відзначається правознавцями, забезпечує недопустимість необґрунтованого розхитування сімейно-правового статусу дитини. Це повинно стимулювати заінтересовану особу до найшвидшого реагування на інформацію щодо свого батьківства, а його пропуск може свідчити про неготовність особи до статусу батька, наявність сумнівів щодо походження дитини від нього тощо.

Особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.

Стаття 130. Встановлення факту батьківства за рішенням суду

1. У разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду.

Заява про встановлення факту батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.

2. Заява про встановлення факту батьківства може бути подана особами, зазначеними у частині третій статті 128 цього Кодексу.

1. У разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, і за життя з будь-яких причин не подавав до органів РАЦС заяви про добровільне визнання свого батьківства, суд за заявою заінтересованих осіб згідно зі ст. 13 °CК може встановити факт батьківства цього чоловіка.

2. На відміну від визнання батьківства у судовому порядку, встановлення факту батьківства після смерті чоловіка має на меті встановлення не батьківських, а інших відносин — можливість отримання аліментів від родичів батька, виникнення спадкових, пенсійних, житлових прав тощо.

3. Наслідки встановлення факту батьківства майже рівнозначні констатації наявності родинних відносин, заснованих на походженні. Цей юридичний факт діє із зворотною силою: правовідносини між батьком та його дитиною виникають з моменту народження дитини.

4. Оскільки у даних справах немає спору про право, розгляд цих справ здійснюється за правилами не позовного, а окремого провадження: заявник подає заяву про встановлення факту батьківства і надає необхідні докази. Якщо суд визнає їх достатніми, батьківство вважається встановленим.

При цьому слід відзначити, що закон не встановлює конкретного переліку цих доказів. Підставою для встановлення факту батьківства, як і для визнання батьківства у судовому порядку, можуть бути будь-які відомості, що свідчать про походження дитини від даної особи, зібрані у відповідності до вимог Цивільного процесуального кодексу України. Так, доказами для встановлення факту батьківства можуть бути дії, вчинені особою за життя, в яких проявлялося визнання нею батьківства (виховання, навчання дитини, надання їй матеріальної допомоги тощо). Такі дії могли отримати підтвердження в особистих листах, офіційних анкетах, заявах тощо.

5. На відміну від КпШС УРСР чинне сімейне законодавство України передбачає можливість встановлення факту батьківства незалежно від того, визнавала особа своє батьківство за життя чи взагалі не знала про народження у неї дитини. Тому сам по собі, наприклад, факт визнання свого батьківства померлим не завжди пов'язується з наданням дитині регулярної та достатньої для її існування матеріальної допомоги, оскільки особа могла й взагалі не знати за життя про своє батьківство.

6. Якщо при розгляді заяви про встановлення факту батьківства з'ясується, що між заінтересованими особами виник спір про право, наприклад, щодо спадщини, то суд зобов'язаний залишити заяву без розгляду і роз'яснити сторонам їхнє право на звернення з відповідною заявою, при розгляді якої буде встановлено факт батьківства і одночасно розглянута цивільно-правова суперечка.

7. Хоча у ч. 1 ст. 13 °CК передумовою звернення до суду про встановлення факту батьківства названа лише смерть чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, очевидно, таке ж правило за аналогією закону повинно діяти й при оголошенні особи померлою чи визнанні її безвісно відсутньою.

8. Заява про встановлення факту батьківства приймається судом до розгляду при реєстрації народження дитини з використанням юридичної фікції, передбаченої частиною 1 ст. 135 СК, тобто якщо жодна конкретна особа не записана батьком дитини відповідно до ст. ст. 126–128 СК.9. Заява про встановлення факту батьківства може бути подана особами, зазначеними у ч. 3 ст. 128 СК, тобто мати дитини, її опікун (піклувальник), інші особи, які утримують та виховують дитину, або сама дитина, яка досягла повноліття (див. ст. 128 СК та коментар до неї).

Стаття 131. Визнання материнства за рішенням суду

1. Особа, яка вважає себе матір'ю дитини, може подати до суду заяву про визнання свого материнства, якщо запис про матір дитини вчинено відповідно до частини другої статті 135 цього Кодексу.

1. Стаття 131 СК регулює ситуації, коли у Книзі реєстрації народжень батьками дитини записані вигадані особи, оскільки жінка, яка народила дитину, підкинула її або залишила у пологовому будинку, де перебувала під чужим прізвищем. У подібних випадках, жінка, яка вважає себе матір'ю дитини, може звернутися до суду з позовом про визнання свого материнства.

Однак за аналогією зі ст. 128 СК заяву про визнання материнства може подати не лише особа, яка вважає себе матір'ю дитини, а й опікун, піклувальник дитини, особа, яка утримує та виховує дитину, а також сама дитина, яка досягла повноліття (див. ст. 128 СК та коментар до неї).

Підстави для задоволення зазначеного позову такі ж, як для визнання батьківства у судовому порядку, тобто підтвердженням позовних вимог можуть бути будь-які докази, зібрані у встановленому законом порядку — покази свідків, письмові документи (заяви, листи тощо), висновки різноманітних експертиз тощо.

2. Справи про визнання материнства розглядаються у позовному порядку, оскільки при цьому існує суперечка про право, а не встановлюється факт материнства, можливість встановлення якого передбачена у ст. 132 СК. Відповідачем у даних справах є дитина як можливий суб'єкт майбутніх сімейних правовідносин з особою, яка вважає себе її матір'ю. Жінка, яка записана матір'ю дитини, виступає у справі як законний представник неповнолітнього відповідача. Якщо ж позов подається опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття, то відповідачем визнається особа, яку позивачі вимагають визнати матір'ю дитини.

3. Як слушно відзначає З.В. Ромовська, виходячи з найвищих інтересів дитини, необхідності надання їй сімейного виховання, заява про визнання материнства не може бути задоволена у разі усиновлення дитини, і сама лише наявність судового рішення про визнання материнства не є абсолютною підставою для відібрання дитини від осіб, з якими вона проживає.

4. У разі визнання материнства до актового запису про народження вносяться відповідні зміни: матір'ю записується жінка, материнство якої визнане судом, прізвище дитини змінюється за прізвищем цієї жінки, а також на її вимогу може бути змінене ім'я та по батькові дитини. При цьому слід зауважити, що, хоча для визнання материнства заперечення дитини правового значення не мають, при зміні імені дитини необхідно отримати її згоду за аналогією з правилами ст. 231 СК.

Стаття 132. Встановлення факту материнства за рішенням суду

1. У разі смерті жінки, яка вважала себе матір'ю дитини, факт її материнства може бути встановлений за рішенням суду.

Заява про встановлення факту материнства приймається судом, якщо запис про матір дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини другої статті 135 цього Кодексу.

2. Заява про встановлення факту материнства може бути подана батьком, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

1. У ст. 132 СК встановлені умови встановлення факту материнства. Так, у разі смерті жінки, яка вважала себе матір'ю дитини, факт її материнства може бути встановлений за рішенням суду, якщо:

1) мати дитини померла;

2) за життя ця жінка вважала себе матір'ю дитини;

3) відсутність суперечності інтересу щодо материнства цієї жінки з інтересом іншої особи;

4) запис про матір дитини у Книзі реєстрації народжень здійснено за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина.

При встановленні факту материнства не має значення, чи перебувала жінка, факт материнства якої встановлюється, у шлюбі, чи ні.

2. На відміну від позовного порядку визнання материнства (див. ст. 131 СК та коментар до неї) справи про встановлення факту материнства розглядаються у порядку окремого провадження, оскільки тут немає спору про право, а метою судового розгляду є встановлення певного юридичного факту.

3. Заява про встановлення факту материнства може бути подана батьком дитини, її опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

4. Заява про встановлення факту материнства приймається судом, якщо матір'ю дитини у книзі реєстрації народжень була записана вигадана особа відповідно до правил ч. 2 ст. 135 СК.

Стаття 133. Запис подружжя батьками дитини

1. Якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується матір'ю, а чоловік — батьком дитини.

1. Презумпція походження дитини від осіб, які перебувають у шлюбі між собою, дає підставу записувати їх батьками дитини за письмовою заявою будь-кого з подружжя до органу РАЦС. При цьому ніяких додаткових доказів походження дитини, крім запису про шлюб батьків, закон не вимагає, і заперечення чоловіка чи дружини щодо запису себе чи іншого з подружжя батьками дитини не мають значення. Тому, як відзначає З.В. Ромовська, заява дружини до органу РАЦС про невизнання чоловіка батьком дитини не є перешкодою для запису його батьком дитини. Якщо дружина вважає, що батьком дитини не є її чоловік, вона може оспорити його батьківство за правилами ст. 138 СК.

2. Одночасно з поданням заяви про реєстрацію народження дитини до органу РАЦС повинен бути представлений відповідний документ, який посвідчує факт народження дитини даною матір'ю, а також документи, що посвідчують особи батьків, і Свідоцтво про укладення шлюбу між ними.

3. У такому ж порядку записуються відомості про батьків дитини у випадках, коли шлюб між ними припинений або визнаний недійсним і з моменту припинення цього шлюбу або визнання його недійсним спливло не більше 10 місяців (див. ст. 122 та коментар до неї). Відомості про батька дитини записуються до Книги реєстрації народжень на підставі наданого Свідоцтва про шлюб чи іншого документа, що підтверджує факт державної реєстрації шлюбу, а також документа, який підтверджує факт і час припинення шлюбу (свідоцтва про розірвання шлюбу, рішення суду про визнання шлюбу недійсним, яке набрало чинності, свідоцтво про смерть чоловіка).

4. Аналогічні правила застосовуються при реєстрації походження дитини від подружжя при застосуванні репродуктивних технологій, зокрема при сурогатному материнстві (ст. 123 СК). Так, у разі народження дитини жінкою, якій було імплантовано зародок, зачатий подружжям, реєстрація народження провадиться за заявою подружжя, яке дало згоду на імплантацію. У цьому разі одночасно з документом, що підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається засвідчена нотаріусом її письмова згода на запис подружжя батьками дитини.

Стаття 134. Внесення змін до актового запису про народження у разі визнання батьківства, материнства

1. На підставі заяв осіб, зазначених у статті 126 цього Кодексу, або рішення суду орган державної реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни до актового запису про народження, складеного органами державної реєстрації актів цивільного стану України, та видає нове Свідоцтво про народження.

Стаття 135. Запис про батьків дитини, якщо батьківство, материнство не встановлене

1. При народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем та громадянством матері, а ім'я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.

У разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання чи перебування запис про матір та батька дитини провадиться відповідно до цієї статті, за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина.

2. Якщо батьки дитини невідомі, державна реєстрація її народження проводиться за рішенням органу опіки та піклування, яким визначається прізвище, власне ім'я, по батькові дитини і відомості про батьків.

Коментована стаття регулює порядок здійснення запису про батьків дитини, якщо батьківство, материнство не встановлене. Передбачається три можливих варіанти запису про батьків дитини, якщо батьківство не встановлено:

1. При народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем матері, а ім'я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою. Причому матір вправі здійснити запис про батька на власний розсуд, вказавши як справжнє його ім'я та по батькові, так і вигадане. Такий запис є нічим іншим як юридичною фікцією, однак для дитини він має неабияке значення, оскільки вказує, що у її основному документі значиться батько.

2. У разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання чи перебування запис про матір та батька дитини провадиться за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина.

Місцем проживання матері дитини є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої вона проживає строком понад шість місяців на рік. Місце перебування матері дитини — це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік (ст. 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні"). Місце проживання та місце перебування матері дитини може бути як офіційно зареєстрованим, так і фактичним. Для можливості запису про матір та батька дитини за заявою родичів або інших осіб, вказаних у абзаці 2 ч. 1 коментованої статті, невідомими мають бути як офіційне (зареєстроване), так і фактичне місце проживання або перебування матері дитини.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" визначає основні дефініції, що у ній застосовуються. Поняттям "родичі", яке вживається в СК, охоплюються такі особи: баба, дід, прабаба, прадід, повнорідні брат і сестра. "Членами сім'ї" є мачуха, вітчим, які проживають однією сім'єю з малолітніми або неповнолітніми пасинком, падчеркою. "Інші особи" — це особи, в сім'ї яких виховується дитина. Ними можуть бути тітка, дядько, двоюрідні сестра, брат, а також сусіди чи інші сторонні особи.

3. Якщо батьки дитини невідомі, запис про них у Книзі реєстрації народжень провадиться за рішенням органу опіки та піклування. Дана правова норма визначає, що запису про батьків дитини, якщо такі невідомі має передувати відповідне рішення органу опіки та піклування з цього приводу.

Процедура запису про батьків дитини, якщо батьківство, материнство не встановлене, регулюється наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5 "Про затвердження Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні" (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 22 листопада 2007 р. № 1154/5).

Стаття 136. Оспорювання батьківства особою, яка записана батьком дитини

1. Особа, яка записана батьком дитини відповідно до статей 122, 124, 126 і 127 цього Кодексу, має право оспорити своє батьківство, пред'явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини.

2. У разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження.

3. Оспорювання батьківства можливе лише після народження дитини і до досягнення нею повноліття.

4. Оспорювання батьківства неможливе у разі смерті дитини.

5. Не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є батьком, а також особа, яка дала згоду на застосування допоміжних репродуктивних технологій відповідно до частини першої статті 123 цього Кодексу.

6. До вимоги чоловіка про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується.

1. Оскільки встановлення батьківства у силу презумпції шлюбного батьківства (ст. ст. 122, 124 СК України) не може створювати абсолютної впевненості у тому, що чоловік матері завжди є батьком народженої нею дитини, чинне сімейне законодавство передбачає можливість цьому чоловікові оспорювати встановлене на підставі такої презумпції батьківство. Крім цього, оспорити своє батьківство може й чоловік, який добровільно визнав своє батьківство шляхом подання спільної заяви з матір'ю дитини (ст. 126 СК) чи шляхом подання заяви про визнання свого батьківства до органу РАЦС у випадку смерті матері або оголошення її померлою, визнання матері недієздатною, безвісно відсутньою, позбавлення її батьківських прав або якщо мати дитини не проживає з нею не менше шести місяців і не виявляє про неї материнської турботи та піклування, а також при неможливості встановити її місцезнаходження (ст. 127 СК).

2. Матеріальною підставою для оспорювання презумпції батьківства є невідповідність встановленого батьківства факту біологічного походження. Оскільки визнання батьківства є волевиявленням особи, то воно може бути оспорено при наявності вад волі цієї особи, наприклад, коли визнання батьківства було здійснене під впливом обману, помилки чи загроз тощо.

3. Оспорити батьківство має право особа, яка записана батьком дитини в Книзі реєстрації народжень, шляхом пред'явлення позову до суду про виключення відомостей про неї як батька з актового запису про народження дитини.

При розгляді справи про оспорювання батьківства суд зобов'язаний притягнути до участі у справі особу, яка записана батьком дитини, оскільки у разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження.

Заінтересованими особами при оспорюванні батьківства також може бути визнана як мати дитини (у випадках, наприклад, коли запис про батька зроблено без її відома та згоди у період, коли вона з тих чи інших причин була визнана безвісно відсутньою) та її чоловік, так і сама дитина. При цьому слід відзначити, що закон не надає дитині самостійного права на оспорювання зазначеного запису, хоча, очевидно, таке право повинно їй надаватися після досягнення нею повноліття.

4. Відповідно до ст. 136 СК оспорювання батьківства можливе тільки після реєстрації народження дитини і до досягнення нею повноліття, а у разі її смерті не допускається.

5. У ч. 5 ст. 136 СК закріплене правило, згідно з яким, якщо особа визнала своє батьківство, завідомо знаючи, що вона не є батьком дитини, то оспорювати такий запис вона не може, оскільки ніякого порушення її прав не було — подаючи заяву про визнання свого батьківства, вона сама бажала, щоб такий запис був здійснений органами РАЦС.

Зазначена норма спрямована на захист законних інтересів дитини. Вважається, що при прийнятті рішення про «оформлення» свого батьківства чоловік враховував усі можливі правові наслідки для себе, навіть з урахуванням того, що фактично батьком дитини є інша особа. Саме тому довільна зміна ним у майбутньому початкового рішення чи відзив поданої заяви до органу РАЦС про встановлення батьківства після його державної реєстрації не допускається (див. ст. 126 СК та коментар до неї).

Разом з тим законодавець не виключає право особи, записаної батьком дитини за її заявою про встановлення батьківства, оспорювати здійснений органом РАЦС запис за мотивами порушення волевиявлення (наприклад, якщо заява про встановлення батьківства була подана під впливом погрози, насильства тощо).

6. При наданні чоловіком згоди на застосування методів штучного запліднення також діє загальна заборона на оспорювання батьківства особами, які дали згоду на народження дитини в результаті допоміжних репродуктивних технологій. Однак законність такої згоди може бути оспорена у судовому порядку, якщо, наприклад, чоловік дав згоду на запліднення своєї дружини донорською спермою, а у дійсності вагітність настала не від цього, а від зв'язку зі стороннім чоловіком, або коли згода на застосування допоміжних репродуктивних технологій була надана під впливом погрози, насильства тощо чи особи були введені в оману щодо генетичних властивостей донора. Тобто закон не дозволяє сумніватися у законності самих методів застосування репродуктивних технологій, роблячи їх предметом судового розгляду.

7. Для вимог чоловіка про виключення відомостей про нього як батька з актового запису про народження дитини строку позовної давності не встановлено.

Стаття 137. Оспорювання батьківства після смерті особи, яка записана батьком дитини

1. Якщо той, хто записаний батьком дитини, помер до народження дитини, оспорити його батьківство мають право його спадкоємці, за умови подання ним за життя до нотаріуса заяви про невизнання свого батьківства.

2. Якщо той, хто записаний батьком дитини, помер після пред'явлення ним позову про виключення свого імені як батька з актового запису про народження дитини, позовну заяву можуть підтримати в суді його спадкоємці.

3. Якщо через поважні причини особа не знала про те, що записана батьком дитини, і померла, оспорити батьківство можуть її спадкоємці: дружина, батьки та діти.

4. До вимоги про виключення запису про особу як батька дитини з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується.

1. Стаття 137 СК встановлює випадки, коли батьківство особи може бути оспорено після її смерті. Так, оспорення батьківства після смерті того, хто записаний батьком дитини, можливе у випадках, коли чоловік ще під час вагітності жінки подав до нотаріуса заяву про невизнання свого батьківства. Якщо на момент народження дитини цей чоловік помре, оспорити його батьківство на підставі цієї заяви зможуть його спадкоємці.

Подібна ситуація виникає й у випадках, коли чоловік за життя подав позов до суду про виключення запису про нього як батька дитини. У цьому разі його спадкоємці можуть підтримати позовну заяву відповідно до положень ст. 37 ЦПК про процесуальне правонаступництво в цивільних справах.

Третій випадок оспорення батьківства після смерті особи стосується випадків, коли через поважні причини особа не знала про те, що записана батьком дитини, і померла. Однак на відміну від перших двох ситуацій право на оспорення батьківства мають не будь-які спадкоємці померлого, а лише його дружина, батьки та діти, тобто лише спадкоємці першої черги.

2. У зазначених випадках батьківство оспорюється шляхом пред'явлення позову про виключення відомостей про померлу особу як батька з актового запису про народження дитини. Для вимог про оспорювання батьківства після смерті особи, яка записана батьком дитини, строку позовної давності не існує.

Стаття 138. Право матері дитини на оспорювання батьківства свого чоловіка

1. Жінка, яка народила дитину у шлюбі, має право оспорити батьківство свого чоловіка, пред'явивши позов про виключення запису про нього як батька дитини з актового запису про народження дитини.

2. Вимога матері про виключення запису про її чоловіка як батька дитини з актового запису про народження дитини може бути задоволена лише у разі подання іншою особою заяви про своє батьківство.

3. До вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від дня реєстрації народження дитини.

1. Стаття 138 СК України містить нове правило, яке передбачає можливість подання до суду матір'ю дитини позову про виключення запису щодо батьківства свого чоловіка з актового запису про народження дитини.

Предметом доказування в таких справах є відсутність кровного споріднення між особою, записаною батьком, і дитиною. У разі доведеності цієї обставини суд постановляє рішення про виключення оспорених відомостей з актового запису про народження дитини.

2. Умовами подання такого позову є факт перебування матері у шлюбі з батьком дитини або народження дитини протягом 10 місяців після припинення шлюбу чи визнання його недійсним.

3. Частина 2 ст. 138 СК передбачає, що вимога матері про виключення запису про її чоловіка як батька дитини з актового запису про народження дитини може бути задоволена лише у разі подання іншою особою заяви про своє батьківство. Однак така позиція законодавця викликає певні сумніви, оскільки у випадку надання матір'ю дитини беззаперечних доказів батьківства іншого чоловіка пріоритет повинен отримати факт біологічного батьківства хоча б тому, що запис чоловіка матері батьком дитини зроблений на підставі юридичної презумпції, яка по своїй суті є лише припущенням і, відповідно, має меншу силу, ніж факт.

4. На відміну від вимоги чоловіка про виключення відомостей про нього як батька з актового запису про народження дитини, для якої позовної давності не встановлено, для вимог жінки про виключення з цього запису відомостей про її чоловіка як батька позовна давність становить один рік і її перебіг починається з дня реєстрації дитини.

Стаття 139. Спір про материнство

1. Жінка, яка записана матір'ю дитини, може оспорити своє материнство.

2. Жінка, яка вважає себе матір'ю дитини, має право пред'явити позов до жінки, яка записана матір'ю дитини, про визнання свого материнства. Оспорювання материнства не допускається у випадках, передбачених частинами другою та третьою статті 123 цього Кодексу.

3. До вимоги про визнання материнства встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися, що є матір'ю дитини.

1. У ст. 139 СК врегульовано дві ситуації, при яких можливе оспорювання материнства. Так, жінка, яка записана матір'ю дитини, може звернутися до суду із заявою про невизнання себе матір'ю дитини. При цьому позовна давність щодо подібних вимог не застосовується.

Крім того, оспорити материнство може інша жінка, яка вважає себе матір'ю дитини. У позовній заяві до суду позивачка повинна висувати одночасно дві вимоги: 1) про невизнання материнства жінки, яка була записана матір'ю дитини, і 2) вимогу про визнання свого материнства.

2. Предметом доказування у цих справах є відповідно відсутність кровної спорідненості між дитиною і жінкою, записаною як матір в актовому записі про народження дитини, та наявність такої спорідненості між дитиною й жінкою, яка вважає себе її матір'ю.

3. Для вимог про оспорювання материнства жінкою, котра записана як матір дитини, позовної давності не встановлено, а для вимог жінки про визнання її материнства позовна давність становить один рік і її перебіг починається із дня, коли жінка дізналася або могла дізнатися, що є матір'ю дитини.

4. У разі народження дитини в результаті імплантації зародка, зачатого подружжям, в організм іншої жінки або зародка, зачатого чоловіком, який перебуває у шлюбі та іншою жінкою, — в організм його дружини (ч. ч. 2, 3 ст. 123 СК) материнство оспорено бути не може.

Стаття 140. Оспорювання батьківства, материнства особи, яка сплачує аліменти за рішенням суду

1. Стягнення з особи, яка записана батьком, матір'ю, аліментів на дитину не є перешкодою для звернення до суду з позовом про виключення відомостей про неї як батька, матері дитини з актового запису про її народження.

1. Відповідно до ст. 14 °CК стягнення за рішенням суду з особи, записаної батьком або матір'ю, аліментів на дитину не є перешкодою для звернення до суду з позовом про виключення відомостей про них як батька або матері з актового запису про народження цієї дитини.

2. Слід відзначити, що зазначена норма змінила існуюче раніше правило про те, що за наявності рішення суду про стягнення аліментів на дитину, яке набрало законної сили, заява про оспорювання батьківства щодо цієї дитини могла бути розглянута лише після скасування цього рішення (п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р. № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України»). Безумовно, правила ст. 14 °CК є більш прогресивними, і на сьогодні при наданні позову про оспорювання батьківства (материнства) суд повинен скасувати раніше прийняте рішення про стягнення аліментів, адже на підставі рішення суду про визнання батьківства (материнства) повинні бути внесені відповідні зміни до актового запису про народження, на підставі яких було прийняте рішення про стягнення аліментів. Вимога ж щодо надання утримання дитині повинна розглядатися у порядку позовного провадження разом із зустрічним позовом про оспорювання батьківства чи материнства.

3. У випадку задоволення позову про визнання батьківства (материнства) рішення суду про стягнення з особи, записаної батьком (матір'ю) дитини, може бути підставою для перегляду рішення у зв'язку із нововиявленими обставинами відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 361 ЦПК.

Стаття 141. Рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини

1. Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

2. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

1. Положення коментованої статті мають глибоке історичне коріння. Принцип рівності прав та обов'язків батьків щодо дитини став результатом розвитку суспільства та ґрунтується на загальнодемократичному принципі рівності усіх людей за їх гідністю та правами, який проголошений статтею 1 Загальної декларації прав людини.

Історія права знає й інші способи розподілу прав та обов'язків між батьками дитини. Так, протягом всієї римської історії відносини між батьками і дітьми визначалися ідеєю patriapotestas, патріархальної і односторонньої влади батька. Мати по відношенню до своїх дітей від того ж шлюбу ніяких батьківських прав не мала — не тільки за життя чоловіка, але і після його смерті. Але patriapotestas протягом століть міняла свій зміст.

В найдавніший час це була абсолютна влада патріархального володаря, самодержця в своїй сім'ї. Вона охоплювала як саму особу дітей, так і всі їхні майнові придбання. В особистому відношенні від волі paterfamilias залежало перш за все, зберегти життя своїй новонародженій дитині чи ні: він міг навіть викинути її. Батько мав право продавати своїх дітей або в повне рабство transTiberim, або усередині держави inmancipium (jusvendendi). Він мав, нарешті, юридично необмежене «право життя і смерті» (jusvitae ас necis). Подальший розвиток полягає в поступовому послабленні цієї абсолютної влади в обох напрямах, як особистому, так і майновому.

Право викидати новонароджених дітей (juxexponendi), було заборонено (крім виродків) вже Ромулом; Jusexponendi існувало ще в більш пізню епоху і остаточно воно було знищене тільки в період імперії. JusvendenditransTiberim зникло дуже рано, але навіть і продаж дітей inmancipium (в кабалу) в законах XII таблиць піддався серйозному обмеженню. Вони обмежували це право тільки триразовим його здійсненням: після віддачі inmancipium утретє син звільнявся від батьківської влади. Нарешті низкою імператорських указів віднімається у батька і jusvitae ас necis: останній в цьому ряду указ Костянтина прирівнює вбивство власної дитини до parricilium взагалі. Завдяки всім цим обмеженнями patriapotestas над особою дітей втратила майже всю свою патріархальну гостроту.

Для законодавства імперської Росії та тогочасної України був властивий такий самий процес: трансформація абсолютної влади батька над дитиною у батьківську опіку. Батьківські права починають розглядатися як зворотний бік батьківських обов'язків. Батько визнається лише природним опікуном своїх дітей, а його права-лише засобом для виконання ним опікунських обов'язків, які лежать на ньому. Дореволюційне законодавство Росії, а разом з ним і України, містило вже термін не «влада батька», а «батьківська влада» (в значенні влади батьків, а не тільки батька як абсолютного володаря). Мати в той час також мала такі ж саме права, як і батько щодо дітей, але під час існування шлюбу, через принцип зверхності чоловіка у загальносімейних справах ці права матері знаходяться у прихованому стані. В разі смерті чоловіка чи настання його недієздатності мати займає стан батька.

2. Принцип рівності прав та обов'язків батьків щодо дитини ґрунтується на нормах Конституції України, які проголошують, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст. 21), громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст. 24). Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї (ст. 51). Вказані положення знайшли своє втілення також і у нормах СК України. Так, відповідно до ч. ч. 5 та 6 ст. 7 СК учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Жінка та чоловік мають рівні права і обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Крім того, ч. 2 ст. 54 СК надає жінці та чоловікові право усі найважливіші питання життя сім'ї вирішувати спільно, на засадах рівності, а також право противитися усуненню їх від вирішення питань життя сім'ї.

Норми ст. 54 СК стосуються тільки подружжя, але на рівний розподіл прав та обов'язків між батьком та матір'ю дитини не впливає факт перебування їх у шлюбі. Не впливають на розподіл прав та обов'язків між батьками дитини факти, коли:

— батьки перебувають у шлюбі між собою і у момент зачаття, і у момент народження дитини;

— батьки перебували у шлюбі між собою у момент зачаття дитини, а на момент народження дитини шлюб між ними розірвано;

— батьки на момент зачаття дитини не перебували між собою у шлюбі, а на момент народження дитини уклали шлюб між собою. Шлюб між батьками може бути укладений також після народження дитини, але до її реєстрації у державному органі РАЦС або навіть після її реєстрації;

— батьки не перебували у шлюбі між собою ні на момент зачаття, ні на момент народження дитини.

Не впливатиме також на обсяг прав та обов'язків батька чи матері порядок встановлення батьківства (материнства) — добровільний чи судовий.

Крім того, не дивлячись на те, що коментована стаття знаходиться у главі, яка закріплює особисті немайнові права та обов'язки батьків та дітей, батьки мають також рівні майнові права та обов'язки щодо власної дитини.

3. Рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини полягає у тому, що всі питання, які стосуються дитини, вирішуються за їх згодою. Закон особливо регулює деякі відносини, у яких батько та мати дитини мають досягти згоди:

— відносини щодо визначення прізвища дитини, якщо мати, батько мають різні прізвища (ст. 145 СК);

— відносини щодо визначення імені дитини (ст. 146 СК);

— відносини щодо зміни прізвища дитини, у разі зміни прізвища одного з батьків (ст. 148 СК);

— відносини щодо виховання дитини (ст. 157 СК).

Спори між батьками при недосягненні згоди з вказаних питань можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

4. Батьки дитини мають як рівні права щодо неї, так і несуть рівною мірою відповідальність за протиправну поведінку дитини. У разі притягнення батьків до відповідальності за шкоду, завдану їхньою малолітньою (ст. 1178 ЦК України) чи неповнолітньою (ст. 1179 ЦК України) дитиною, до відповідальності повинні притягуватися обидва батьки дитини, незалежно від того, проживають вони спільно чи окремо від дитини, перебувають у шлюбі чи шлюб батьків розірваний. Але, оскільки кожний з батьків несе відповідальність за наслідки власної винної поведінки, їхня відповідальність носить частковий характер.

Виключенням з даного правила буде той випадок, коли один з батьків дитини, яка завдала шкоду, позбавлений батьківських прав. Відповідно до ст. 1183 ЦК України батьки зобов'язані відшкодувати шкоду, завдану дитиною, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав, протягом трьох років після позбавлення їх батьківських прав, якщо вони не доведуть, що ця шкода не є наслідком невиконання ними своїх батьківських обов'язків. Таким чином, якщо один з батьків позбавлений батьківських прав більше ніж три роки тому і не поновлений у них, інший з батьків буде нести відповідальність за поведінку дитини самостійно. На обов'язок утримувати дитину факт позбавлення когось з батьків батьківських прав не впливає (ч. 2 ст. 166 СК).

5. Рівність прав та обов'язків матері та батька дитини не припиняється внаслідок розірвання шлюбу між ними після народження дитини. Питання про те, з ким із подружжя, що розриває шлюб, будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей, має вирішуватися подружжям за їх спільною згодою у письмовому договорі, який подружжя подає до суду разом із заявою про розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 109 СК).

6. На обсяг прав та обов'язків матері та батька дитини не впливає також вік матері чи батька дитини. Відповідно до ст. 156 СК України неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно. Крім того, з метою найефективнішої реалізації неповнолітніми батьками своїх батьківських прав та виконання обов'язків, ст. 35 ЦК України надає неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини, право на набуття повної цивільної дієздатності до досягнення нею вісімнадцяти років. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою неповнолітньої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Неповнолітнім матері, батькові дитини баба, дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов'язані надавати допомогу у здійсненні батьківських прав та виконанні батьківських обов'язків (ст. 16 СК України).

7. На обсяг прав та обов'язків батьків щодо дитини може вплинути стан їхнього фізичного здоров'я. За загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 272 ЦК України, фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. В інтересах повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники. У випадках, коли батьки понад шість місяців не можуть займатись вихованням своїх дітей за станом здоров'я (інваліди І — II групи), над дитиною може бути встановлено опіку чи піклування (п. 2.2 Правил опіки та піклування, затверджених Наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України 26.05.99 р. № 34/166/131/88), але для таких батьків немає підстав для позбавлення їх батьківських прав.

Стаття 142. Рівність прав та обов'язків дітей щодо батьків

1. Діти мають рівні права та обов'язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою.

1. Коментована стаття декларує принцип рівності прав та обов'язків дітей щодо батьків незалежно від походження дитини. Закріплення вказаного принципу як у міжнародних правових актах, так і національних законодавствах стало результатом розвитку уявлень людства про правове положення дитини у суспільстві та усвідомленні того, що дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження без будь-якої дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров'я і народження дитини, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин (ст. 2 Конвенції про права дитини).

2. Аж до XX сторіччя «незаконнонароджені» діти не визнавалися родичами ні свого батька, ні своєї матері.

Відносини між батьками та дітьми у Давній Русі, як і скрізь у цей період, будувалися на владі батька. Законність походження у цей час ще не мала визначального значення. При наявності у деяких слов'янських племен полігамії головним було визнання дитини власним батьком. З прийняттям християнства поступово починає надаватися значення тільки законному спорідненню. В Утюженні 1648 року заборонялося узаконення позашлюбних дітей навіть в разі взяття шлюбу батьками. Діти не знаходилися у правовому зв'язку з батьком і визнавалися тільки родичами своєї матері.

У XVIII ст. «незаконнонароджені» діти слідували стану своєї матері, але діти дворянок не отримували дворянства. Вся батьківська влада щодо такої дитини належала матері (ст. 132 Законів цивільних). Батько був зобов'язаний тільки утримувати «незаконнонароджену» дитину в разі її нужденності і у відповідності з суспільним станом матері (ст. 132 Законів цивільних). Це утримання розглядалося не як аліменти, а в якості компенсації шкоди. Узаконення дітей у цей час здійснювалося тільки з найвищого веління, кожного разу у індивідуальному порядку.

Тільки за законом 1902 року термін «незаконнонароджені» діти був замінений на «позашлюбні», і діти набули деяких прав щодо матері'. Прізвище дитині надавалося за прізвищем матері, але тільки якщо вона давала на це згоду. По батькові записувалося за ім'ям хрещеного. Позашлюбні діти могли спадкувати тільки набуте майно матері. Спадкування за законом її родового майна та спадкування після батька не допускалося.

Після Революції 1917 року поряд зі змінами у суспільному житті Росії та України сталися і докорінні зміни у сімейно-шлюбному законодавстві. Одразу ж після здобуття влади 18 та 19 грудня 1917 року ВЦВК і РНК РРФСР видали декрети «Про громадянський шлюб, дітей і про введення книг актів громадянського стану» та «Про розлучення». Декрет «Про громадянський шлюб, дітей і про введення книг актів громадянського стану» урівняв позашлюбних дітей із шлюбними не тільки у майнових, але й у особистих правах, допускаючи можливість судового встановлення батьківства і стягнення з особи, визнаної батьком, аліментів.

В Україні аналогічні декрети були прийняті у 1919 році. Хоча українське сімейне законодавство розвивалося за зразком законодавства РРФСР, однак між декретом ВЦВК і РНК РРФСР від 18 грудня 1917 року «Про громадянський шлюб, дітей і про введення книг актів громадянського стану» та декретом Раднаркому України «Про «Про громадянський шлюб і ведення книг запису актів громадянського стану» від 20 лютого 1919 року були суттєві відмінності. Зокрема декрет УРСР нічого не зазначав про правове становище позашлюбних дітей. Але судова і адміністративна практика УРСР стали одразу ж орієнтуватися на положення декрету РРФСР про те, що батько і мати записуються як такі при реєстрації народження дитини згідно з їх заявою, а якщо батько позашлюбної дитини ухиляється від подання такої заяви, то матері дитини або опікуну дозволяється встановити батьківство у судовому порядку.

Повністю урівняв позашлюбних дітей із шлюбними Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР, прийнятий 30 травня 1926 року. Він досить детально регламентував порядок встановлення батьківства щодо позашлюбних дітей. Встановлений Кодексом 1926 року порядок встановлення батьківства проіснував з деякими змінами до прийняття Президією Верховної Ради СРСР 8 липня 1944 року Указу «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства і заснування ордена «Материнська слава» і «Медаль материнства». Указ анульовував будь-який правовий зв'язок позашлюбної дитини з батьком, зберігши його тільки по лінії матері, а також вперше провівши межу між дітьми шлюбними і позашлюбними, скасувавши правило, яке існувало раніше, що одинока мати може звернутися до суду щодо встановлення батьківства і стягнення аліментів на позашлюбну дитину. Як зазначається у сімейно-правовій літературі, «положення Указу про анулювання правового зв'язку між позашлюбною дитиною і її батьком було кроком назад у розвитку шлюбно-сімейного законодавства, бо фактично позашлюбні діти були поставлені в напівбезправне і принизливе становище порівняно з шлюбними дітьми, крім цього все ж таки батьки повинні здійснювати виховання і утримання своїх дітей незалежно від того, чи перебувають вони у шлюбі, чи ні.

Остаточно принцип рівності прав та обов'язків шлюбних та позашлюбних дітей був закріплений в українському шлюбно-сімейному законодавстві з прийняттям Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю, які стали базою для прийняття 20 червня 1969 року Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР.

3. Принцип рівності прав дитини незалежно від походження закріплюється на конституційному рівні (ст. 52 Конституції України). Походження дитини від батьків засвідчується державним органом реєстрації актів цивільного стану. Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини(ст. 122 СК). Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження нею дитини, а від батька:

1) за заявою матері та батька дитини;

2) за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини;

3) за рішенням суду (ст. 125 СК).

Незалежно від порядку встановлення походження дитини від того чи іншого з батьків кожен з дітей має право одержувати однакову турботу з боку кожного з них.

4. Діти мають щодо батьків також рівні майнові права. Так, якщо з батьків стягуються аліменти на двох і більше дітей, то кожна дитина має одержати рівну частину тієї частки заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину (це випливає зі змісту ст. 183 СК). Крім того, при спадкуванні дітьми після батьків частки у спадщині кожної дитини є рівними (ст. 1267 ЦК України) тощо.

5. Діти мають щодо батька, матері також рівні обов'язки немайнового та майнового характеру, які закріплені статтями 172 та главою 17 (див. коментар до ст. 172 та глави 17).

Стаття 143. Обов'язок батьків забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я

1. Мати, батько дитини, які перебувають у шлюбі, зобов'язані забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я.

2. Мати, яка не перебуває у шлюбі, зобов'язана забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я.

3. Дитина може бути залишена батьками у пологовому будинку або в іншому закладі охорони здоров'я, якщо вона має істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення.

4. Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я, забрати дитину мають право її баба, дід, інші родичі з дозволу органу опіки та піклування.

1. Обов'язок батьків забрати дитину з пологового будинку є необхідною передумовою для здійснення ними всіх інших особистих немайнових прав щодо дитини. Вказаному обов'язку батька, матері дитини кореспондує право дитини на сім'ю, яке в даному випадку полягає у її праві на проживання в сім'ї (ч. 3 ст. 4 СК України).

Під закладами охорони здоров'я ст. 3 Основ законодавства України про охорону здоров'я розуміє підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров'я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників. З цього визначення можна зробити висновок про те, що мати, батько дитини зобов'язані не тільки забрати дитину з пологового будинку після її народження, а щоразу забирати її з будь-якого закладу охорони здоров'я, у якому дитині надається медико-санітарна допомога. Тому не можна погодитись з висловленою у літературі думкою, що вказаний обов'язок батьків має разовий характер. Вказаний обов'язок так само, як і всі інші батьківські права та обов'язки, має триваючий характер і припиняється з досягненням дитиною повноліття, оскільки протягом свого життя дитина неодноразово може знаходитися у будь-якому закладі охорони здоров'я.

2. Оскільки під правом на сім'ю перш за все слід розуміти право дитини жити та виховуватися у власній родині, то обов'язок забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я покладається на її родичів. Ними відповідно до змісту коментованої статті можуть бути:

1) мати, батько дитини, які перебувають у шлюбі;

2) мати, яка не перебуває у шлюбі. В даній ситуації вбачається значне обмеження рівності обов'язків батька та матері дитини тому, що законом на нього не покладається обов'язок забрати дитину із пологового будинку чи з іншого закладу охорони здоров'я в тому разі, якщо він не перебуває у шлюбі з матір'ю дитини;

3) баба, дід дитини, інші родичі дитини з дозволу органу опіки та піклування.

Але вказані особи не зобов'язані, а мають право забрати дитину з вказаних закладів. Закон містить відкритий перелік тих осіб, які мають право забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я. Такими особами можуть бути крім вказаних у коментованій статті також повнолітні рідні сестри та брати дитини, мачуха, вітчим, тітки, дядьки, як з боку матері, так і з боку батька тощо. Ці особи мають право забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я навіть в тому разі, коли батьки вирішили її там залишити через істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, які мають істотне значення, або відмовились забрати дитину без поважних причин. При наявності обставин, вказаних у ст. 243 та 244 СК, особи, які забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я можуть бути призначені її опікунами чи піклувальниками. Такі особи також мають право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК).

3. Коментована стаття вказує на ті юридичні факти, які можуть звільнити батьків від обов'язку забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я. Такими обставинами є, по-перше, наявність у дитини істотних вад фізичного і (або) психічного розвитку, а, по-друге, наявність інших обставин, які мають істотне значення. Вказані обставини можуть бути у наявності як разом, так і окремо.

Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров'я діти з дефектами фізичного або психічного розвитку, які потребують медико-соціальної допомоги і спеціального догляду, за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють, можуть утримуватися в будинках дитини, дитячих будинках та інших спеціалізованих дитячих закладах за державний рахунок (ст. 63). Такі діти отримують у встановленому законодавством України порядку статус дитини, позбавленої батьківського піклування (ст. 1 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13 січня 2005 року).

Щодо поняття вад фізичного та психічного розвитку, то в даному разі законодавець застосовує медичний критерій в якості підстави для виникнення у батьків відповідного права — права залишити дитину у пологовому будинку або у іншому закладі охорони здоров'я. Чинне законодавство не містить чіткого визначення понять «вади фізичного розвитку» та «вади психічного розвитку».

Вада — фізичне або розумове порушення, яке обмежує соціальну діяльність, підтверджене законодавством України в порядку, розробленому Міністерством освіти і науки України за погодженням з Міністерством охорони здоров'я України. Тяжка вада — підтверджена в установленому порядку фізична чи психічна вада, виражена такою мірою, що навчання відповідно до державних стандартів освіти (втому числі і спеціальних) є недоступним і можливості навчання обмежуються здобуттям елементарних знань про оточуючий світ, придбанням навичок самообслуговування та елементарних трудових навичок або отриманням елементарної допрофесійної підготовки. Складна вада — поєднання двох або більше порушень фізичного та (або) розумового розвитку у однієї особи.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22.02.2000 р. психічні розлади — розлади психічної діяльності, визнані такими згідно з чинною в Україні Міжнародною статистичною класифікацією хвороб, травм і причин смерті; тяжкий психічний розлад — розлад психічної діяльності (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам'яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, свій психічний стан і поведінку.

Наведені визначення є приблизними орієнтирами для батьків при прийнятті рішення про залишення дитини у пологовому будинку або іншому закладі охорони здоров'я. Але вказані стани мають діагностуватися медичними працівниками при народженні дитини або у інший час і тільки на підставі медичного висновку, а не суб'єктивної думки батьків, має бути прийнято рішення про те, чи потребує дитина медико-соціальної допомоги і спеціального догляду.

4. Наступний факт, який є підставою для виникнення права батьків не забирати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я, має суб'єктивний характер і дозволяє поширено тлумачити дану норму, оскільки перелік цих обставин передбачити не можна. Більше того, одні й ті самі обставини можуть для когось мати істотне значення, а для когось ні, а у ч. 3 коментованої статті не вказується, хто саме вирішує питання про істотність чи неістотність вказаних обставин. До обставин, які мають істотне значення, законодавство зокрема відносить: хворобу годувальника, тривале відрядження, навчання, відбування покарання, пересування під вартою в період слідства; тяжкі матеріально-побутові умови тощо.

5. Частина 3 коментованої статті не містить вказівки нате, на який час дитина може бути залишена батьками у пологовому будинку або іншому закладі охорони здоров'я: чи є це тимчасовим заходом для надання хворій дитині медико-соціальної допомоги і здійснення за нею спеціального догляду, чи дитина передається на постійне повне державне утримання. Тривалість перебування дитини у закладі охорони здоров'я залежатиме від причин, які викликали необхідність залишити там дитину.

Діти з істотними вадами фізичного і (або) психічного розвитку, як правило, залишаються у спеціалізованих закладах для таких дітей постійно. Якщо дитина була залишена у пологовому будинку або у іншому закладі охорони здоров'я з інших обставин, які мають істотне значення, то вона має бути взята звідти після припинення цих обставин.

6. Правове значення відмови матері, батька взяти дитину з пологового будинку чи іншого закладу охорони здоров'я також залежить від причин такого вчинку. Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування, то вказана відмова є однією з підстав для позбавлення їх батьківських прав (ч. 1 ст. 164 СК України). Залишення дитини батьками у пологовому будинку або в іншому закладі охорони здоров'я, якщо вона має істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, само по собі не є підставою для позбавлення батьків батьківських прав, але й не припиняє батьківські обов'язки. Навіть якщо дитина знаходиться у будинках дитини, дитячих будинках та інших спеціалізованих дитячих закладах, — не усуває їх від здійснення особистих немайнових та майнових батьківських прав та виконання обов'язків щодо дитини. Якщо батьки понад шість місяців без поважних причин не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її, може бути проведене усиновлення такої дитини без згоди повнолітніх батьків (ч. 2 ст. 219 СК України). Крім того, істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку дають таким дітям право бути всиновленими без дотримання строків їх перебування на обліку в Центрі з усиновлення дітей при Міністерстві освіти і науки України

Стаття 144. Обов'язок батьків зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану

1. Батьки зобов'язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Невиконання цього обов'язку є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

2. У разі смерті батьків або неможливості для них з інших причин зареєструвати народження дитини реєстрація провадиться за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває.

3. Реєстрація народження дитини провадиться державним органом реєстрації актів цивільного стану з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по батькові.

4. Реєстрація народження дитини засвідчується Свідоцтвом про народження, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

1. Факт народження дитини — це юридичний факт, якому закон надає правове значення. Так, з моменту народження виникає правовий зв'язок між дитиною та її батьками. З моменту народження особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням відповідно до ст. 7 Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001 p., є громадянином України. Реєстрація народження дитини провадиться державним органом реєстрації актів цивільного стану з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по батькові. Ім'я дитини в свою чергу слугує основним способом її індивідуалізації. Саме тому реєстрація народження дитини у державному органі реєстрації актів цивільного стану (далі РАЦС) є обов'язковою.

Несвоєчасна без поважної причини реєстрація батьками народження дитини в державних органах реєстрації актів цивільного стану тягне за собою відповідно до ч. 2 ст. 212-1 Кодексу про адміністративні правопорушення України накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2. Реєстрація народження провадиться відповідно до Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні при пред'явленні:

а) медичного свідоцтва про народження. У разі народження дитини вдома чи в іншому місці без надання медичної допомоги факт і час її народження підтверджуються підписами двох свідків, присутніх при пологах, а також медичною довідкою про перебування дитини під наглядом лікувального закладу. Медична довідка заповнюється лікарем-педіатром, під наглядом якого перебуває новонароджений, і засвідчується підписом керівника лікувального закладу та печаткою. При неможливості свідків з'явитися до органів реєстрації актів цивільного стану справжність їхніх підписів під письмовим підтвердженням факту народження дитини даною жінкою повинен бути засвідчений нотаріусом, керівником відділу реєстрації актів цивільного стану за місцем їх проживання або уповноваженим представником підприємства, установи, організації, у якій працює або навчається зазначена особа. Якщо ж ця особа перебуває на лікуванні в стаціонарному лікувально-профілактичному закладі, справжність її підпису засвідчується адміністрацією цього закладу;

б) паспорта або паспортних документів, що посвідчують особи батьків (одного з них). Якщо документ, який посвідчує особу одного з батьків, з поважних причин не може бути пред'явлений, то орган реєстрації актів цивільного стану не вправі відмовити в реєстрації народження дитини. Відомості про другого з батьків у цьому разі зазначаються на підставі свідоцтва про шлюб. Якщо реєстрація народження провадиться не батьками, а іншою особою, то заявник повинен подати паспорт або паспортний документ, що посвідчує особу заявника;

в) документа, який є підставою для внесення відомостей про батька дитини (свідоцтво про шлюб, заява матері, спільна заява матері та батька дитини, заява батька про визнання батьківства). За відсутності свідоцтва про шлюб підтвердженням зареєстрованого шлюбу може бути відмітка про його реєстрацію в паспортах або паспортних документах матері та батька дитини.

Якщо батьки чи один з них не досягли 18-річного віку, то народження дитини реєструється у звичайному порядку. Згода батьків (опікунів) неповнолітніх батьків або матері на реєстрацію народження дитини при цьому не потрібна.

Заяву про реєстрацію народження дитини батьки зобов'язані подати невідкладно, але не пізніше одного місяця з дня народження дитини.

Реєстрація народження дитини провадиться за місцем народження дитини або за місцем проживання її батьків чи одного з них за їхньою усною чи письмовою заявою, а в разі хвороби, смерті батьків або з інших причин неможливості зареєструвати народження — за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, у якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває. Якщо батьки дитини не перебувають у шлюбі, то народження дитини може бути зареєстроване за місцем проживання особи, яка визнає себе батьком дитини, якщо із заявою про реєстрацію народження ця особа одночасно подає заяву про визнання батьківства.

Державний орган реєстрації актів цивільного стану не вправі відмовити в реєстрації народження, мотивуючи відмову доцільністю провести її в іншому державному органі реєстрації актів цивільного стану.

На прохання батьків до їхніх паспортів або паспортних документів уносять відомості про дітей: їхнє прізвище, ім'я, по батькові, число, місяць і рік народження. При реєстрації народження близнят про кожного з них складається окремий запис акта про народження і видається окреме свідоцтво про народження.

3. Крім батьків обов'язок зареєструвати народження дитини покладається на: родичів дитини (бабу, діда, рідних повнолітніх сестер, братів тощо); інших осіб (представників органу опіки та піклування, органів внутрішніх справ, адміністрації виправно-трудової установи чи слідчого ізолятору або особу, у якої перебуває дитина); уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває.

Вказані особи зобов'язані зареєструвати народження дитини в тому разі, якщо: батьки дитини померли; дитина знайдена і батьки її невідомі; дитина народжена жінкою, яка утримується у виправно-трудовій установі чи слідчому ізоляторі; мати, яка не перебуває в шлюбі з батьком дитини, померла або передала дитину на утримання і виховання за рахунок держави, тобто відмовилась узяти дитину з пологового будинку, або місце її проживання невідоме, а батьківство не встановлене.

Документом, що підтверджує факт реєстрації народження дитини є Свідоцтво про народження. На сьогоднішній день Положення про свідоцтво про народження затверджене Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 р. № 2503-ХІІ.

Свідоцтво про народження також підтверджує громадянство України особи віком до 16 років на підставі запису про громадянство її батьків. Свідоцтво про народження видається безоплатно на дитину, яка відповідно до Закону України «Про громадянство України» є громадянином України або набула громадянства України, за місцем народження дитини або за місцем проживання її батьків (одного з батьків).

Стаття 145. Визначення прізвища дитини

1. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків.

Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою.

2. Батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ.

3. Спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

1. Будь-яка фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Стаття 7 Конвенції про права дитини визнає за дитиною право на ім'я. Чинне законодавство України також визнає за кожною фізичною особою незалежно від віку право на ім'я (ч. 1 ст. 294 ЦК України). Присвоєння імені дитині має здійснюватись одночасно з реєстрацією її народження у державному органі реєстрації актів цивільного стану невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини (ст. 144 СК України).

2. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Ім'я фізичній особі надається відповідно до закону (ст. 28 ЦК України).

Коментована стаття містить правила щодо порядку визначення прізвища дитини її батьками. Якщо батьки мають спільне прізвище, то це прізвище присвоюється і дітям.

При різних прізвищах за письмовою згодою батьків дитині присвоюється прізвище батька чи матері або подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ. У заяві про присвоєння дитині подвійного прізвища батьки зазначають, з якого прізвища — батька чи матері — повинне починатися прізвище дитини. За відсутності згоди дитині присвоюється прізвище на підставі рішення органів опіки й піклування або суду.

3. У випадках, передбачених ч. 3 ст. 144 СК України право визначати прізвище дитини надано також:

— родичам дитини (бабі, діду, рідним повнолітнім сестрам, братам тощо);

- іншим особам (представникам органу опіки та піклування, органів внутрішніх справ, адміністрації виправно-трудової установи чи слідчого ізолятору або особі, у якої перебуває дитина);

— уповноваженому представнику закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває.

4. Прізвище знайденої дитини записується згідно з даними, зазначеними в рішенні органу опіки та піклування. У графі «Для відміток» зазначається «Дитина знайдена, батьки невідомі, відомості про них унесені згідно з рішенням органу опіки та піклування», а також указуються назва та адреса дитячого закладу, де перебуває дитина, або прізвище, ім'я, по батькові та адреса особи, яка взяла дитину на виховання (п. 2.12 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні).

5. У тих випадках, коли мати, яка не перебуває в шлюбі з батьком дитини, померла або передала дитину на утримання і виховання за рахунок держави, тобто відмовилась узяти дитину з пологового будинку, або місце її проживання невідоме, а батьківство не встановлене, прізвище дитини записується за прізвищем матері (п. 2.31 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні).

6. Коментована стаття передбачає альтернативну підвідомчість спорів між батьками щодо прізвища дитини. Хоча не виключена можливість звернення батьками спочатку до органу опіки та піклування, а потім вже й до суду, оскільки звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду (ст. 19 СК).

Стаття 146. Визначення імені дитини

1. Ім'я дитини визначається за згодою батьків.

Ім'я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір'ю дитини.

2. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько.

3. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

1. Слово «ім'я» має декілька значень. Як нематеріальне благо воно означає особисту назву людини, що дається їй при народженні. Ще одне значення цього слова — популярність, та (або) інша репутація — є схожим до понять честі і гідності особи, відображає думку оточуючих людей про конкретного індивіда. Відповідно до ст. 294 ЦК України фізична особа має право на ім'я. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить (ст. 28 ЦК України).

Право на ім'я — це найважливіше право, оскільки всі цивільні права особа має право набувати тільки під своїм ім'ям. Набуття прав і обов'язків під ім'ям іншої особи не допускається. Крім того, що стосується дитини, ім'я важливе і остільки, оскільки воно справляє вплив на соціалізацію дитини. Ст. 7 Конвенції про права дитини свідчить, що дитина реєструється відразу ж після народження і з моменту народження має право на ім'я.

Будучи суб'єктивним правом особи, право на ім'я свідчить про сімейну приналежність даної особи і наявність у неї у зв'язку з цим встановлених законом можливостей. Правовідносини, що складаються з приводу імені, складні і багатогранні. Дитина, що народилася, має право на присвоєння їй імені. Зобов'язаними перед нею є батьки. Дитина, що з народження залишилася без батьків, також має право отримати ім'я, і за цим повинні прослідкувати відповідні державні органи. Право вибору імені дитині належить батькам, і всі інші зобов'язані утримуватися від порушення даного права. Батьки тут — суб'єкти абсолютного правовідношення. Отримавши ім'я, громадянин стає його довічним володарем, уповноваженим суб'єктом іншого самостійного правовідношення, що носить також абсолютний характер. Право на ім'я в значенні присвоєння імені належить будь-якій людині з моменту її народження.

2. У коментованій статті мова йде про власне ім'я дитини. Особисте ім'я (грецькою — онома, староруською — рекло, назвище, прізвисько, назва, прозвання, пройменуванння) — це спеціальне слово, що служить для позначення окремої людини.

Положення про визначення імені дитини за згодою батьків означає, що органи РАЦС не мають права при реєстрації народження дітей надавати їм ім'я всупереч бажанню батьків. Батьки є вільними у виборі власного імені своїй дитині. При реєстрації народження за заявою одного з них передбачається, що інший згоден з обраним ім'ям (ч. 3 ст. 54 СК України). Органи РАЦС не мають права відмовити в наданні дитині обраного батьками імені на тій підставі, що дане ім'я не вказано в довіднику особистих імен або є скороченим, пестливим. Але з цього не випливає, що батьки мають нічим не обмежене право наректи дитину будь-яким вигаданим ім'ям. Право вибору імені своїй дитині, як і будь-яке право, має межі здійснення.

Батьки не можуть, використовуючи права, що їм належать, всупереч інтересам дитини, дати дитині ганебне ім'я або ім'я, здатне викликати у неї або оточуючих неприємні асоціації. Ім'я не повинне бути схожим на прізвисько. Батьки мають інше суб'єктивне право: право вибору імені своїй дитині. З реалізацією цього права воно припиняє своє існування. Тоді ж, коли порушується право батьків на вибір імені дитині, воно підлягає захисту шляхом звернення до органів РАЦС із заявою про виправлення імені дитини, даної їй без урахування побажань батьків, а при відмові органів РАЦС у виправленні актового запису — в суд відповідно до Положення про порядок зміни, доповнення, поновлення та анулювання актових записів цивільного стану, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 26.09.2002 р. № 86/5.

3. Визначати ім'я дитини закон також надає право іншим особам (див. коментар до ст. 145 СК). Інші особи мають право визначати ім'я дитини в тому разі, якщо вони здійснюють реєстрацію народження дитини (див. коментар до ст. 144 СК). Ім'я знайденої дитини, батьки якої невідомі, записується згідно з рішенням органу опіки та піклування (п. 2.12 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні).

У тих випадках, коли мати, яка не перебуває в шлюбі з батьком дитини, померла або передала дитину на утримання і виховання за рахунок держави, тобто відмовилась узяти дитину з пологового будинку або місце її проживання невідоме, а батьківство не встановлене, ім'я дитини записується за вказівкою заявника (п. 2.31 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні).

4. Ім'я за дитиною закріплене довічно, і його зміна можлива лише у виключних випадках: за заявою самої дитини або за заявою усиновлювача. За заявою дитини її ім'я може бути змінене після досягненні нею 16-річного віку. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право змінити своє ім'я за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника (п. 6.2 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні). Ім'я дитини може бути змінене за заявою усиновлювачів при наявності згоди дитини (ст. 231 СК України).

5. Традиція присвоєння дитині двох власних імен існує віддавна. Вона породжена не тільки необхідністю дотримання канонічних вимог. а походить ще з до християнських часів. Дитина, досягши певного віку та стаючи членом общини, одержувала нове ім'я, яке відповідало її характеру або тим якостям, які були бажані для її батьків. Разом з цим істинним ім'ям, яке було відоме близьким людям, дитині давалося друге — несправжнє. Несправжнє могло бути явно непривабливим для сил зла (Розпуста, Некрас, Сліпий). Хворобливій дитині ім'я могли поміняти, цим відводилася від дитини біда або навіть смерть. Говорили: «Прийде за одним, знайде іншого — і піде ні з чим». Пізніше, при хрещенні, ім'я дитині давали батьки, до нього додавалося ім'я святого, в день якого народилася дитина, а також ім'я хрещеного батька або матері.

У національній традиції окремих народів, які проживають на території України, є присвоєння дитині більше як два імені. Якщо звичаєве право цих національних меншин це дозволяє, то у свідоцтві про народження такої дитини мають бути записані всі її особисті імена, і представники державного органу РАЦС не мають права відмовити батькам у реєстрації на тій підставі, що дитині, відповідно до законодавства України може бути дано не більше двох імен.

6. Коментована стаття передбачає альтернативну підвідомчість спорів між батьками щодо імені дитини. Хоча не виключена можливість звернення батьками спочатку до органу опіки та піклування, а потім вже й до суду, оскільки звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду (ст. 19 СК).

Стаття 147. Визначення по батькові дитини

1. По батькові дитини визначається за іменем батька.

2. По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.

1. По батькові дитини є частиною її імені. Воно дозволяє визначити сімейну належність дитини, а також у деяких випадках і її національну належність. Власне ім'я особи, записаної батьком дитини, автоматично визначає по батькові дитини.

По батькові дитині присвоюється за іменем батька. Якщо батько має подвійне ім'я, то по батькові дитині присвоюється за одним із них на вибір батьків. На прохання батьків по батькові може також утворюватись згідно з національними традиціями або не присвоюватись взагалі.

У разі реєстрації народження дитини в громадян, у національній традиції яких немає звичаю зазначати по батькові, то в записі акта та свідоцтві про народження дитини мають право записати лише її прізвище та ім'я.

По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнане, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.

2. По батькові знайденої дитини записується згідно з даними, зазначеними в рішенні органу опіки та піклування (п. 2.12 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні).

3. У тих випадках, коли мати, яка не перебуває в шлюбі з батьком дитини, померла або передала дитину на утримання і виховання за рахунок держави, тобто відмовилась узяти дитину з пологового будинку, або місце її проживання невідоме, а батьківство не встановлене, по батькові дитини записується за вказівкою заявника. При цьому по батькові дитини повинно відповідати імені батька (п. 2.31 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні).

Стаття 148. Зміна прізвища дитини її батьками

1. У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років.

2. У разі зміни прізвища обома батьками прізвище дитини, яка досягла семи років, змінюється за її згодою.

3. У разі зміни прізвища одного з батьків прізвище дитини може бути змінене за згодою обох батьків та за згодою дитини, яка досягла семи років.

4. За заявою батьків або одного з них, якщо другий помер, оголошений померлим, визнаний недієздатним або безвісно відсутнім, дитині, яка не досягла чотирнадцяти років та якій при реєстрації народження присвоєне прізвище одного з батьків, може бути змінено прізвище на прізвище другого з батьків.

5. У разі заперечення одним із батьків щодо зміни прізвища дитини спір між ними щодо такої зміни може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. При вирішенні спору беруться до уваги виконання батьками своїх обов'язків щодо дитини, а також інші обставини, які засвідчують відповідність зміни прізвища інтересам дитини.

1. Коментована стаття враховує тільки деякі підстави зміни прізвища дитини батьками. До таких підстав стаття відносить:

— зміну прізвища обома батьками;

— зміну прізвища одного з батьків.

Але прізвище дитини підлягає зміні і при наявності інших підстав. До таких підстав можна віднести:

— при реєстрації народження дитині присвоєно прізвище без урахування побажань обох або одного з батьків;

— при скасуванні рішення суду про визнання батьківства, якщо прізвище дитини було змінене у зв'язку з визнанням батьківства;

— за наявності заяви матері та батька дитини про визнання батьківства, якщо актовий запис про народження було складено відповідно до статті 135 Сімейного кодексу України;

— за наявності заяви батька дитини про визнання батьківства в разі смерті матері, оголошення її померлою, визнання недієздатною, безвісно відсутньою або позбавленою батьківських прав, якщо актовий запис про народження дитини був складений відповідно до статті 135 СК України тощо.

2. Зміна прізвища дитини змінюється у порядку, встановленому Положенням про порядок зміни, доповнення, поновлення та анулювання актових записів цивільного стану, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 26.09.2002 р. № 86/5.

3. Прізвище дитини, яка досягла семи років має змінюватися тільки при наявності згоди дитини. Це положення є проявом права дитини на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї (ст. 17 °CК України). Як зазначає З.В. Ромовська, вік «сім років» вибраний не випадково. Дитина готується до школи або вже навіть навчається, саме під цим прізвищем відома у своєму середовищі, тому сама має брати участь у вирішенні питання про його зміну. Згода дитини на зміну її прізвища також відповідає закріпленому у ст. 8 Конвенції про права дитини її праву на збереження індивідуальності, яка включає громадянство, ім'я та сімейні зв'язки.

Закон не визначає, у якій саме формі має бути надана така згода. Не містить вказівок на це і Положення про порядок зміни, доповнення, поновлення та анулювання актових записів цивільного стану, затверджене Наказом Міністерства юстиції України від 26.09.2002 р. № 86/5. Така згода має бути висловлена дитиною у формі, яка відповідає рівню її розвитку. Вона може бути з'ясована представником органу опіки та піклування із складанням письмового висновку, а також висловлена дитиною безпосередньо у приміщенні державного органу РАЦС. Про одержання згоди дитини представником державного органу РАЦС у заяві батьків (одного з них) про переміну прізвища дитини має бути зроблена відповідна відмітка.

Крім того, слід мати на увазі, що з питань переміни прізвища думка дитини є вирішальною. Батьки не мають права в разі виникнення суперечки між ними та дитиною звернутися для вирішення конфлікту до органу опіки та піклування чи до суду. При відсутності на це згоди дитини батьки не мають права змінити її прізвище, оскільки у іншому випадку буде порушено право дитини на її індивідуальність. Тільки суду ч. 3 ст. 171 СК України надає право постановити рішення всупереч думці дитини, і тільки у тому разі, якщо цього вимагають інтереси дитини.

4. Спір між батьками щодо зміни прізвища дитини може бути вирішений органом опіки та піклування або судом. Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого частиною другою статті 17 °CК України. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду. Таким чином, якщо один з батьків звернувся до органу опіки та піклування для отримання дозволу на зміну прізвища дитини, в разі незгоди його з рішенням цього органу, в разі невиконання іншим з батьків цього рішення тощо, він може звернутися до суду. Крім того, той з батьків, хто бажає змінити прізвище дитини, може безпосередньо звернутися до суду, не звертаючись до органів опіки та піклування.

При розв'язанні спору між батьками щодо зміни прізвища дитини приймаються до уваги різні обставини, які мають свідчити про те, що зміна прізвища дитини відповідає її інтересам. До них відноситься:

— виконання батьками своїх обов'язків щодо дитини;

- інші обставини, які засвідчують відповідність зміни прізвища дитини її інтересам (немилозвучність прізвища, важкість його вимови; бажання носити спільне з дітьми прізвище, якщо шлюб між подружжям розірваний, а у заявника (заявниці) було дошлюбне прізвище; бажання матері (батька) надати дитині своє прізвище, якщо батько (мати) не брав участі у вихованні дитини; бажання надати прізвище, відповідне національності іншого з батьків (при різних національностях батьків тощо).

5. Припинення шлюбу між батьками не тягне зміни прізвища дітей. Проте, якщо той з батьків, у якого дитина залишилася проживати після припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, змінив своє прізвище, він має право змінити і прізвище дитини. При цьому необхідно враховувати і наявність згоди іншого з батьків, оскільки припинення шлюбу або визнання його недійсним не впливає на обсяг прав батьків.

6. Зміна прізвища дитини не допускається при наявності підстав, зазначених у законодавстві: перебування особи під слідством, судом, адміністративним наглядом; при наявності у особи судимості, яку не погашено або не знято в установленому законом порядку; офіційне звернення правоохоронних органів іноземних держав про оголошення розшуку особи; подання особою неправдивих відомостей (п. 11 Порядку розгляду заяв про зміну імені (прізвища, власного імені, по батькові) фізичної особи, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2007 р. № 915). Відмова у наданні дозволу на зміну прізвища може бути в установленому порядку оскаржена у суді.

По батькові дитині присвоюється за іменем батька. Якщо батько має подвійне ім'я, то по батькові дитині присвоюється за одним із них на вибір батьків. На прохання батьків по батькові може також утворюватись згідно з національними традиціями або не присвоюватись взагалі.

У разі реєстрації народження дитини в громадян, у національній традиції яких немає звичаю зазначати по батькові, то в записі акта та свідоцтві про народження дитини мають право записати лише її прізвище та ім'я.

По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнане, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.

Стаття 149. Зміна по батькові дитини

1. У разі, якщо батько змінив своє ім'я, по батькові дитини, яка досягла чотирнадцяти років, змінюється за її згодою.

1. По батькові фізичної особи може бути змінено в разі зміни її батьком свого власного імені у порядку, встановленому Положенням про порядок зміни, доповнення, поновлення та анулювання актових записів цивільного стану, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 26.09.2002 р. № 86/5. Крім того, по батькові дитини змінюється при встановленні батьківства відносно дитини, батьки якої не знаходяться між собою у шлюбі. По батькові дитини також може змінитися, якщо анулюється запис про батьківство.

2. Коментована стаття встановлює вищий вік для одержання згоди дитини на зміну її по батькові, ніж для зміни її прізвища. Це можна пояснити тим, що для дитини більш важливе значення має все ж таки її прізвище та ім'я. А свою спорідненість з батьком вона починає відчувати вже у більш старшому віці. Але, не дивлячись на це, питання зміни прізвища дитини — це питання, яке стосується її особисто, тому при його вирішенні дитина має бути вислухана батьками навіть тоді, якщо вона не досягла чотирнадцяти років (ст. 171 СК України).

3. При досягненні дитиною чотирнадцяти років її думка при вирішенні питання про зміну її по батькові є вирішальною. У разі відсутності згоди дитини на переміну по батькові цього зробити не можна.

Закон не визначає, у якій саме формі має бути надана така згода. Згода має бути висловлена дитиною у формі, яка відповідає рівню її розвитку. Вона може бути з'ясована представником органу опіки та піклування із складанням письмового висновку, а також висловлена дитиною безпосередньо у приміщенні державного органу РАЦС. Про одержання згоди дитини представником державного органу РАЦС у заяві батьків (одного з них) про переміну по батькові дитини має бути зроблена відповідна відмітка.

Стаття 150. Обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини

1. Батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини.

2. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

3. Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.

4. Батьки зобов'язані поважати дитину.

5. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї.

6. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини.

7. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

1. Найкращим середовищем для життя та виховання дитини є сім'я, а найкращими вихователями — батьки. Правове регулювання сімейного виховання відбиває політику держави в галузі зміцнення сім'ї, захисту її інтересів та підвищення відповідальності за виховання дітей і на сьогоднішній день зазнало істотних змін. В названому регулюванні держава робить спроби поєднати турботу про створення кращих умов для здійснення сім'єю її виховної та інших функцій і контролю за їх виконанням, тобто намагається одночасно й піклуватися про сім'ю, і вимогливо ставитися до неї. При цьому вона, враховуючи індивідуальний характер діяльності сім'ї, не намагається регламентувати виховний процес до найменших дрібниць, а навпаки, виходить з поваги, дбайливого ставлення до особистого життя її членів, необхідності оберігати його від зайвого втручання.

Обов'язки та права батьків щодо виховання дитини є основними серед всього комплексу батьківських прав та обов'язків, які закріплені сімейним законодавством. Всі інші права та обов'язки батьків щодо їхніх дітей покликані забезпечувати належне виконання батьками свого основного обов'язку — виховувати дитину.

У чинному кодексі одержала своє розв'язання багаторічна дискусія науковців щодо правомірності розгляду права батьків на виховання дитини одночасно і як обов'язку. Стаття 61 КпШС України 1969 р. містила положення, відповідно до якого батьки мають право і зобов'язані виховувати своїх дітей. Відповідні статті майже всіх Кодексів про шлюб та сім'ю інших союзних республік містили аналогічні норми. З приводу цього у літературі висловлювалася думка, що «законодавець необґрунтовано застосовує до одного виду суспільних відносин (відносин щодо сімейного виховання) зовсім різні юридичні моделі: право та обов'язок… Право та обов'язок — це різнополюсні поняття. Одне з них полягає у поведінці, яка дозволена, а інше — у вчинках обов'язкових». У чинному СК України проведена чітка межа між правами та обов'язками батьків щодо виховання дитини шляхом закріплення переліку обов'язків батьків щодо виховання та розвитку дитини у одній статті, а переліку їхніх прав щодо виховання у іншій. Тим самим законодавець усунув численні непорозуміння, які траплялися під час застосування на практиці норм КпШС України про батьківське виховання, а також ті різночитання, які існували при тлумаченні цих норм науковцями.

2. Виховання — це планомірний та цілеспрямований вплив на свідомість та поведінку людини з метою формування певних установок, понять, принципів, ціннісних орієнтацій, які забезпечують необхідні умови для її розвитку, підготовки до життя та праці.

В теорії права під обов'язком традиційно розуміють належну поведінку, яка відповідає суб'єктивному праву. Вона може полягати як у здійсненні певних активних дій, так і в утриманні від дій, які порушують права інших осіб, перешкоджають їх здійсненню. У сімейно-правовій літературі обов'язок батьків щодо виховання дитини визначається як «міра належної поведінки, яка виявляється у особистому впливі на дитину, порівнюючи свої дії з вимогами педагогіки, нормами моралі та моральності… та права з метою виховання її в дусі відданості Батьківщині…»

Коментована стаття закріплює мінімальні вимоги до належної поведінки батьків щодо виховання дитини. Вона містить перелік тих дій, які батьки зобов'язані вчиняти щодо дитини з метою забезпечення її права на належне виховання та розвиток. До них закон відносить: піклування про здоров'я дитини; піклування про фізичний розвиток дитини; піклування про духовний розвиток дитини; забезпечення здобуття дитиною повної середньої освіти; підготовка дитини до самостійного життя; повага до дитини.

Крім того, стаття містить також і перелік тих дій, від яких батьки зобов'язані утримуватися при здійсненні виховання дитини. Вони зобов'язані утримуватися від: будь-яких видів експлуатації дитини; неповаги до дитини; фізичних покарань; таких видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

3. Одним з головних критеріїв виховання є його мета, яка сформульована у ч. 1 коментованої статті. На батьків покладається обов'язок таким чином впливати на свідомість дитини, щоб вона зростала особистістю, яка поважає права та свободи інших людей, любить свою сім'ю та родину, свій народ, свою батьківщину. Вказана норма має здебільшого ознаки норми моралі і носить декларативний характер, вона не може бути забезпечена санкцією, оскільки не завжди формування особистості, яка є гідним членом суспільства та громадянином власної держави, залежить тільки від батьківського виховання. Особистість формується не тільки у сім'ї. На її формування впливають також інші соціальні групи, такі як: навчально-виховні заклади, які охоплюють всі ланки системи освіти, позашкільні та культурно-просвітницькі заклади, засоби масової інформації тощо. Крім того, кожна дитина має свої індивідуальні, властиві тільки їй особливості психіки, фізіології та розумових процесів, які також впливають на соціалізацію дитини та формування її особистісних якостей. Саме через це не може забезпечуватися державним примусом виховання дитини, наприклад, не в дусі патріотизму.

4. Повага до прав та свобод інших людей є одним з елементів правової культури особи, яку покликані виховати батьки дитини. Правова культура є в свою чергу результатом правового виховання, яке полягає у передачі, накопиченні та засвоєнні знань, принципів і норм права, а також у формуванні відповідного ставлення до права та практиці його реалізації, вміння використовувати свої права, дотримуватися заборон та виконувати обов'язки. Таким чином, повага до прав та свобод інших людей означає як знання своїх прав, виконання обов'язків, так і знання прав, свобод і обов'язків інших осіб, а також дотримання загально правової заборони, яка міститься у ст. 67 Конституції України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (ч. 2 ст. 13 ЦК України). Саме на засвоєння вказаних принципів і має бути спрямоване правове виховання дитини.

5. Коментована стаття містить два схожих поняття — «сім'я» та «родина». Вказані поняття можуть вживатися у соціологічному та у правовому значенні. Стаття 3 містить вказівку на юридичні ознаки сім'ї (див. коментар до ст. 3).

Сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Кожна дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Лад у сім'ї — це запорука нормального виховання та розвитку дитини. Саме тому батьки зобов'язані виховувати у дитини повагу до всіх членів сім'ї, створювати та підтримувати у сім'ї певні традиції, на власному прикладі демонструвати дитині цінність сімейних зв'язків.

У процесі сімейного виховання дітей формується ціла низка таких етичних якостей особистості, як гуманізм, відчуття доброго, співчуття, увага, співпереживання, культура спілкування, ніжність, чуйність, обов'язковість, вдячність. Батьки та інші члени сім'ї мають використовувати з метою виховання кожний випадок, кожну сімейну традицію, бути зразком у відносинах зі своїми власними батьками, регулярно терпляче доглядати за ними, співчувати у необхідний момент, батьки мають прищеплювати правдивість, відверте ставлення до оточуючих, ввічливість тощо.

Визначення поняття «родина» закон не дає, майже не зустрічається таке визначення і у навчальній та науковій літературі. У навчальній літературі наводиться визначення поняття «родинність». Вона розглядається як родинні зв'язки між людьми, що ґрунтуються на походженні однієї особи від іншої чи кількох осіб від спільного пращура. Таким чином, родиною є об'єднання осіб, які походять один від іншого чи від спільного пращура. Для родинних зв'язків не має значення, чи проживають ці особи спільно, чи пов'язані вони спільним побутом. Але батьки зобов'язані виховувати у дітей любов та повагу і до тих родичів, які спільно з дитиною не проживають (дід, баба, повнолітні брати та сестри, тітки та дядьки тощо). Батьки зобов'язані заохочувати спілкування дитини з родичами. Спілкуванню дитини з бабою, дідом, прабабою, прадідом, братами та сестрами сприяє закріплення у законі права цих осіб на спілкування з дитиною, а також покладення на батьків дитини обов'язків не перешкоджати та сприяти цьому спілкуванню (ст. ст. 257, 259).

6. Любов до свого народу та Батьківщини є елементами більш широкого поняття — патріотизм. Він характеризується відданістю, національною гордістю, гідністю, честю, готовністю до захисту Батьківщини. Основні засади, на яких має ґрунтуватися патріотичне виховання у сім'ї, містяться у Конституції України. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів проголошується обов'язком кожного громадянина України (ст. 65 Конституції). Отже, патріотичне виховання має ґрунтуватися на розкритті для дитини значення державної символіки, ствердженні поваги до неї, вивченні і шанобливому ставленні до її історії, створенні умов для розвитку мужності, волі, рішучості та інших якостей, що сприятимуть у подальшому належному ставленню дитини до захисту власної країни, до її державних символів та інших ознак її державності; сприятимуть розвитку гордості за власну країну та за належність до її громадянства.

Патріотизм як любов до держави, громадянином якої є дитина, нерозривно пов'язаний з любов'ю до народу, який є, по-перше, населенням держави, в якій проживають дитина і її батьки, а по-друге, представником якого є батьки дитини і відповідно вона сама. Оскільки на території України проживають не тільки українці, а представники інших народів, з якими дитина може себе ідентифікувати, застосований до коментованої статті термін «народ» можна розглядати в обох його значеннях в залежності від конкретних обставин застосування даної норми. Тому основним напрямком виховання дитини є виховання в неї любові саме до свого народу, але одночасно з повагою до прав та свобод інших людей та народів. У Конституції України закладене підґрунтя рівності всіх народів, які перебувають на території України. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11). В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом (ст. 10). Крім того, Декларація прав дитини у 10 принципі проголошує, що дитина має захищатися від практики, яка може сприяти расовій, релігійній або іншій формі дискримінації. Вона повинна виховуватися у дусі взаєморозуміння, терпимості, дружби між народами, миру і загального братства, а також в повному усвідомленні, що її енергія і здібності повинні присвячуватися служінню на користь інших людей. Батьки також зобов'язані сприяти розвиткові у дитини поваги до традицій свого народу, вивченню його історії та мови, збереженню зв'язків дитини з іншими представниками її народу.

7. Процес виховання дітей — це процес, який має здійснюватися батьками на власний розсуд з урахуванням досягнень сучасної педагогіки та психології. Але закон встановлює певні напрямки виховання дитини, які є обов'язковими для батьків. Частина 2 коментованої статті встановлює обов'язок батьків піклуватися про здоров'я дитини. Цей обов'язок відповідає праву дитини на охорону здоров'я, яке проголошене міжнародними правовими актами, закріплене у Конституції України та нормами інших законодавчих актів внутрішнього законодавства. Декларація прав дитини у 4 принципі проголошує, що дитині повинне належати право на здорове зростання і розвиток, а також право на належне медичне обслуговування.

Стаття 24 Конвенції ООН про права дитини зобов'язує держави-учасниці Конвенції визнавати та гарантувати кожній дитині право на користування найбільш І досконалими послугами системи охорони здоров'я та засобами лікування хвороб 7 і відновлення здоров'я. Держава гарантує дитині право на охорону здоров'я, без-I оплатну кваліфіковану медичну допомогу в державних і комунальних закладах 1 охорони здоров'я, сприяє створенню безпечних умов для життя і здорового розвитку, раціонального харчування, формуванню навичок здорового способу життя і (ст. 6 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 p.).

Відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров'я, здоров'я — це І стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я своїх дітей, їх фізичний та духовний розвиток, ведення ними здорового способу життя. Цей обов'язок батьків полягає у забезпеченні батьками дітям: сприятливих умов життєдіяльності, тобто такого стану середовища життєдіяльності, при якому відсутній будь-який шкідливий вплив його факторів на здоров'я дитини і є можливості для забезпечення нормальних і відновлення порушених функцій організму; забезпеченні дитині умов виховання, які відповідають вимогам санітарних норм; здійсненні заходів, спрямованих на збереження і зміцнення здоров'я дітей, їхнє гігієнічне виховання та засвоєння ними основ гігієни; сприянні утвердженню у дитини здорового способу життя; сприянні наданню дитині необхідної первинної лікувально-профілактичної допомоги, що передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, а також наданню спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги; забезпеченні дитині проходження щорічного обов'язкового медичного огляду (дитині у віці до одного року — щомісяця) (Постанова Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1994 р. № 532 «Про обов'язкові медичні огляди деяких категорій населення»); запобіганні вживанню дитиною тютюнових виробів, алкогольних напоїв, наркотичних засобів, психотропних речовин тощо.

У разі порушення батьками свого обов'язку піклуватися про здоров'я дитини, якщо воно завдає істотної шкоди здоров'ю дитини, вони можуть бути позбавлені батьківських прав на підставі п. 2 ст. 164 СК України.

8. Батьки зобов'язані також піклуватися про фізичний розвиток дитини, який, в свою чергу, тісно пов'язаний зі здоров'ям дитини.

Фізичний розвиток — це складова життєдіяльності людини, зміна природних властивостей її організму впродовж життя, що виявляється у вигляді показників функціональних та морфологічних можливостей організму, фізичних якостей, рухових здібностей, працездатності, темпів старіння організму, термінів тривалості життя (п. 1.1 Положення про організацію фізичного виховання і масового спорту у вищих навчальних закладах, затверджене Наказом Міністерства освіти і науки України від 11.01.2006 р. № 4).

Фізичне виховання дитини має бути спрямоване на оволодіння знаннями, уміннями й навичками щодо управління своїм фізичним розвитком, різновидами рухової активності з метою виховання особистості дитини в дусі відповідального ставлення до власного здоров'я і здоров'я оточення.

Виконуючи свій обов'язок сприяти фізичному розвиткові дитини, батьки мають сприяти руховій активності дитини, розвивати показники функціональних та морфологічних можливостей її організму, фізичних якостей, рухових здібностей, працездатності, покращувати її фізичні якості як самостійно, так і шляхом залучення до цього процесу спеціалістів в галузі фізичної культури, спорту або медицини.

Крім того, батьки мають надавати дитині різноманітну інформацію щодо можливостей, закономірностей та особливостей фізичного розвитку людини, методів та способів впливу на нього з метою підтримання належного стану здоров'я.

9. Поняття духовного розвитку особистості може бути визначене через поняття духовності та духовної культури (див. коментар до ст. 52). Духовний розвиток полягає у розширенні духовного світу дитини шляхом пізнання всіх сфер оточуючої дійсності та свого внутрішнього світу всіма доступними для конкретної людини законними засобами: навчання, ставлення досвідів, спостереження, читання, малювання, створення всіх видів об'єктів інтелектуальної власності тощо. Обов'язку батьків піклуватися про духовний розвиток дитини кореспондує право дитини на духовний розвиток, яке включає в себе: право на освіту; право на прояв своїх здібностей; право на свободу світогляду і віросповідання; право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Таким чином, батьки мають сприяти одержанню дитиною належної освіти, прояву нею своїх здібностей, розширенню її світогляду, її самовизначенню щодо сповідання певної релігії або не сповідання ніякої, її зайняттям літературною, художньою, науковою, технічною творчістю.

Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право па свободу світогляду і віросповідання. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 р. це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Батьки за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії. Але вони не мають права при визначенні дитиною свого ставлення до релігії примушувати до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії (ст. 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). Крім того, батьки зобов'язані виховувати своїх дітей у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань.

Під здібностями у психології розуміють такі особливості особи, які дозволяють їй успішно оволодівати тим чи іншим видом діяльності, професією, удосконалюватися в них, ефективно виконувати функціональні обов'язки у складних ситуаціях. Виходячи з цього, виконуючи свій обов'язок щодо розвитку здібностей дитини, батьки мають виявляти ці здібності, сприяти розвитку здібностей та обдарувань дитини, задоволенню їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному визначенні.

Стаття 54 Конституції України гарантує кожному громадянинові свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством.

Під поняттям свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості слід розуміти можливість особи на власний розсуд і відповідно до своїх можливостей визначати сферу, зміст та форму творчості1. ЦК України надає малолітній дитині право здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом (ст. 31 ЦК). Але норми ЦК не наголошують на тому, що вказане право ця дитина має право здійснювати самостійно. Це означає, що її батьки як законні представники мають сприяти дитині у здійсненні її особистих немайнових та майнових прав інтелектуальної власності. Діти у віці від 14 до 18 років самостійно здійснюють свої права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом (ст. 32 ЦК України).

Однією зі сфер суспільної свідомості, яка виконує найважливішу соціальну функцію регулювання поведінки людей у всіх областях суспільного життя, є мораль. Мораль виражається в способах обґрунтовування і здійснення етичних вимог. Суспільна мораль — система етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов'язок, совість, справедливість (ст. 1 Закону України «Про захист суспільної моралі» від 20 листопада 2003 року). Моральне виховання здійснюється в процесі всієї життєдіяльності особи, з урахуванням віку і того середовища, яке визначальним чином впливає на ціннісні орієнтації дитини (сім'я, друзі тощо). Воно спрямовується на формування у дитини моральної свідомості, моральних почуттів та моральної поведінки.

Моральний розвиток — розвиток моралі, процес, за допомогою якого дитина починає приймати і інтерналізує стандарти вірного і невірного у своєму суспільстві. Моральний розвиток особи включає формування моральних потреб: потреби в праці, в спілкуванні, в освоєнні культурних цінностей, в розвитку пізнавальних здібностей і т. п. Ці потреби розвиваються в реальному досвіді діяльності і відносин дітей. В процесі багатоманітної діяльності формуються соціально корисні навички поведінки, етичні звички, стійкі відносини. В цілеспрямованій, суспільно корисній діяльності дитина виконує різні функції, кожна з яких готує її до певних соціальних обов'язків. Таким чином, турбуючись про моральний розвиток своєї дитини, батьки мають спрямовувати свій виховний вплив на формування уявлення дитини про суспільні ідеали, виховання моральних якостей, активної життєвої позиції. Також батьки мають виховувати у дитини повагу до людини як найвищої цінності суспільства, розвивати почуття гордості, честі та гідності, співчуття, відвертості, готовності допомогти. Вони мають дати дитині уявлення про моральні цінності людського життя та культуру, корегувати знання дитини про мораль, які одержані з різних джерел, сприяти моральному самовихованню дитини.

Велике значення у виробленні моральних звичок у поведінці дитини відіграє загальна атмосфера у родині. Способи поведінки дитини, які формуються, мають розгалужену мережу навчальних закладів всіх форм власності, обов'язковим є здобуття тільки загальної середньої освіти. Всі інші види освіти ґрунтуються на принципі добровільності вибору типів закладів, видів діяльності.

Невиконання батьками свого обов'язку забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти може тягти за собою позбавлення їх батьківських прав на підставі п. 2 ст. 164 СК України.

11. Ще одним обов'язком батьків з виховання дитини є обов'язок готувати дитину до самостійного життя. Цей обов'язок полягає в тому, що батьки мають виробляти в дитини необхідні навички самообслуговування та трудові вміння, розвивати наполегливість, охайність, вправність, кмітливість та інші вольові та етичні якості. Вони мають сприяти формуванню у дитини високої культури, організованості, чіткості, точності, працелюбності, відповідальності, соціальної активності, ініціативності та творчих навичок. Підготовка до самостійного життя також має включати професійну орієнтацію дитини, ознайомлення її з різними професіями та спеціальностями. Батьки мають сприяти розвиткові у дитини організаторських здібностей, цілеспрямованості, вмінню планувати свою життєдіяльність, творчо оперувати отриманими знаннями, передавати їх іншим особам. Батьки також покликані розвивати технічну творчість дитини, формувати пізнавальний інтерес в тій чи іншій галузі знань. Діти мають залучатися батьками до виконання різноманітних домашніх обов'язків, до вирішення питань бюджету сім'ї та його використання тощо.

12. Частина 4 коментованої статті є ще одним прикладом закріплення у законі моральних норм. Вона покладає на батьків обов'язок поважати свою дитину. Батьки, виявляючи повагу до дитини, мають ставитися до неї як до особистості, враховуючи її бажання, інтереси, потреби.

13. Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини (ч. 1 ст. 151 СК України). Принцип 6 Декларації прав дитини проголошує, що дитина має, коли це можливо, рости під піклуванням і під відповідальністю своїх батьків. Але разом з тим батьки мають право передавати дитину на виховання іншим фізичним чи юридичним особам. Відповідно до принципів Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання і їх усиновленні на національному і міжнародному рівнях, передача дитини на виховання має на увазі виховання дитини в іншій сім'ї, яке є тимчасовим за своїм характером, може продовжуватися, у разі потреби, до досягнення дитиною повноліття, але при цьому воно не повинне виключати можливості повернення дитини до її власних батьків або її усиновлення до настання повноліття. Така передача може бути як вимушеною (внаслідок відбування батьками покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою під час слідства, тривалої хвороби батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки тощо), так і без наявності поважних причин. Передача дітей на виховання іншим особам може бути здійснена як з належним правовим закріпленням факту такої передачі (передача дитини під опіку, піклування, до прийомної сім'ї, дитячого будинку сімейного типу, під патронат), так і без такого оформлення (фактичне виховання дитини родичами чи іншими особами). Разом з тим чинне українське законодавство передбачає передачу дитини батьками на виховання не тільки фізичним, але й юридичним особам (див. коментар до ст. 151 СК України).

Відповідно до ч. 5 коментованої статті основною умовою такої передачі є збереження батьківського піклування щодо дитини. Незалежно від причин та термінів передачі дитини на виховання іншим особам батьки зобов'язані піклуватися про дитину.

Турбота про дитину — це задоволення її моральних, фізичних та матеріальних потреб: виховання, догляд, годування, лікування, навчання тощо. З юридичної точки зору турбота про дитину — це комплекс немайнових та майнових обов'язків батьків щодо дитини. Ці обов'язки існують незалежно від того, чи проживає (перебуває) дитина разом з батьками (з одним з них). Вони не припиняються і тоді, коли батьки передають дитину на виховання іншим фізичним чи юридичним особам. Може змінюватись лише кількість цих обов'язків. За батьками, як правило, залишається повний комплекс майнових обов'язків — обов'язки щодо утримання дитини, а немайнові обов'язки виконуються батьками настільки, наскільки вони мають на це змогу, оскільки батьки мають виконувати їх особисто, а дитина більшість часу знаходиться не з батьками. Всі обов'язки батьків щодо турботи про дитину (особисті немайнові та майнові) припиняються тільки в разі усиновлення дитини (ч. 1 ст. 232 СК України). При цьому слід мати на увазі, що ці обов'язки припиняються не з моменту дачі згоди батьками на усиновлення дитини (ст. 217 СК України), а з моменту набрання чинності рішенням суду про усиновлення (ст. 225 СК України).

Таким чином, якщо батьки не позбавлені батьківських прав, то їх немайнові та майнові обов'язки припиняються тільки в єдиному випадку — в разі усиновлення дитини. В усіх інших випадках вони зберігаються за батьками, не дивлячись на те, що діти більшість часу знаходяться під наглядом інших осіб.

14. Коментована стаття містить заборону застосування до дитини будь-яких форм насильства, і тим самим вона є важливою гарантією попередження насильства у сім'ї, оскільки така заборона стосується найближчих родичів дитини — її батьків. Частина 6 забороняє застосовувати до дитини будь-які види експлуатації, а ч. 7 — фізичне та психологічне насильство.

Одним з проявів насильства над дитиною є її експлуатація. Згідно з Конвенцією про права дитини 1989 р. і Конвенцією про заборону і негайні заходи по викорінюванню якнайгірших форм дитячої праці 1999 р. експлуатація дітей включає: економічну експлуатацію (будь-яку роботу, яка може представляти небезпеку для їх здоров'я або служити перешкодою в отриманні ними освіти, або наносити шкоду їхньому здоров'ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному і соціальному розвитку), сексуальну експлуатацію (використовування в незаконній сексуальній діяльності, проституції, дитячій порнографії), викрадення, торгівлю дітьми або їх контрабанду, будь-яку іншу форму експлуатації дітей. Як видно, поняттям експлуатація не охоплюється фізичне та психічне насильство, яке також заборонено застосовувати до дитини.

Заборона експлуатації дитини не суперечить обов'язку батьків готувати дитину до самостійного життя, що передбачає, між іншим, залучення її до суспільно-корисної праці, праці з самообслуговування, а також різних видів домашньої праці. Отже, вказана діяльність дитини стає експлуатацією тоді, коли вона представляє небезпеку для її здоров'я або служить перешкодою в отриманні нею освіти, або наносить шкоду її здоров'ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному і соціальному розвитку. Тобто через те, що батьки покладають на дитину численні обов'язки по веденню домашнього господарства, дитина не відвідує закладу освіти, мало спить, недостатньо їсть, часто хворіє, має певні ознаки відставання розумового розвитку, обмежений світогляд тощо. Всі інші види експлуатації дитини є недопустимими при будь-яких обставинах.

Соціальними наслідками жорстокого поводження з дітьми є труднощі соціалізації, порушення зв'язків з однолітками, тому у жертв насильства з'являється пристрасть до алкоголю, наркотиків, здійснення дрібних злочинів, і часто це закінчується їх виявом в кримінальному середовищі. Діти після насильства самі виявляють гнів по відношенню до більш слабких, у них яскраво виявляється агресивність. Діти, що піддаються жорстокому ставленню з боку своїх батьків, мають особливі риси: фізичні недоліки, інвалідність або затримки в розвитку, погані манери, важкий характер, поведінкові труднощі. Є також докази того, що насильство над дітьми — циклічна проблема. Історії сімей, де діти піддаються насильству, показують поведінкові моделі, що повторюються, у відношенні до власних дітей. Діти, що пережили зловживання, схильні до того, щоб, стаючи дорослими, проявляти насильницьку батьківську поведінку в ставленні до власних дітей.

Юридичними наслідками застосування до дітей батьками будь-яких видів експлуатації є позбавлення батьків батьківських прав на підставі п. 5 ч. 1 ст. 164 СК України, а також притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності.

15. Покарання — один з найстаріших методів виховання. Покарання може здійснюватися в різних формах — від фізичного насильства над дитиною до морального приниження особи. Проблема застосування методу покарання завжди була дискусійною. З дуже давніх часів педагогами та психологами ведеться боротьба за відміну фізичних покарань і покарань, що ображали честь і гідність дитини. На необхідність врахування особливостей психіки дитини під час застосування батьками до неї заходів виховного впливу вказувалося і у юридичній літературі. «Здійснення батьківських прав не може супроводжуватись приниженням людської гідності дітей, застосування батьками заходів впливу не повинно мати характер катувань, жорстокості, фізичного чи психічного насильства»'.

Батьки є вільними у виборі засобів та методів виховання, але виховні заходи не можуть бути такими, що принижують людську гідність дитини. Людську гідність дитини зокрема принижує застосування до неї фізичних покарань, яке розглядається чинним законодавством як фізичне насильство. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про попередження насильства в сім'ї» від 15.11.2001 р. фізичне насильство в сім'ї — це умисне нанесення одним членом сім'ї іншому члену сім'ї побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смерті постраждалого, порушення фізичного чи психічного здоров'я, нанесення шкоди його честі і гідності. Воно може тягнути за собою, крім позбавлення батьків батьківських прав, притягнення їх до адміністративної, кримінальної, цивільно-правової відповідальності.

Застосування до дитини фізичних покарань є порушенням її права на особисту недоторканість, яке захищається нормами цивільного права (ст. 289 ЦК України). Під особистою недоторканістю розуміється недоторканість людської особи як такої, як живої фізичної істоти. Посягання на особисту недоторканість можуть бути найрізноманітнішими, включаючи порушення фізичної, етичної, психічної, інформаційної недоторканості. Право на особисту недоторканість покликане надати дитині можливість бути досить незалежною у суспільстві, захистити її від рабства та підневільного існування.

16. Відповідно до ст. 16 Конвенції про права дитини жодна дитина не може бути об'єктом незаконного посягання на її честь і гідність. Перше поняття про людську честь та гідність дають дитині її батьки. Вони ж грають основну роль у формуванні самооцінки дитини, а тому законом на них покладається обов'язок не порушувати честі та гідності дитини, якому кореспондує право останньої на повагу до її честі та гідності. Гідність та честь дитини є недоторканними (ст. 297 ЦК України).

Недоторканість гідності дитини — це проблема забезпечення поваги до неї, її людських прагнень і прав з боку інших людей, перш за все її батьків, та суспільства в цілому. Отже, забезпечення поваги до дитини саме по собі є повагою до її честі та гідності. Будь-які прояви неповаги до дитини є приниженням її людської честі та гідності.

Таким чином, покарання, які принижують людську гідність дитини і не пов'язані з застосуванням до дитини фізичного насильства, можуть полягати у забороні дитині займатися улюбленою справою (спортом, інтелектуальною або художньою творчістю, читати, танцювати, грати на музичних інструментах тощо), спілкуватися з однолітками, обмежувати її свободу пересування, відвідувати різні культурні заходи (цирк, театр, кінотеатр тощо) тощо. Але заборона вищевказаної поведінки не є приниженням людської гідності дитини, якщо вона встановлюється з метою захисту законних прав та інтересів дитині (див. коментар до ст. 155 СК України).

Так, відповідно до положень Конвенції ООН про права дитини дитина має право вільно шукати, одержувати і передавати інформацію та ідеї будь-якого роду незалежно від кордонів в усній, письмовій чи друкованій формі, у формі творів мистецтва чи за допомогою інших засобів на вибір дитини (ст. 13 Конвенції). Дитина повинна мати доступ до інформації і матеріалів із різних національних і міжнародних джерел, особливо до таких інформації і матеріалів, які спрямовані на сприяння соціальному, духовному і моральному благополуччю, а також здоровому фізичному і психічному розвитку дитини (ст. 17). Дитина має право на свободу думки, совісті та релігії (ст. 14).

Стаття 151. Права батьків щодо виховання дитини

1. Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.

2. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам.

3. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

1. Завдяки природній близькості між батьками та дітьми, тому особливому емоційно-психологічному мікроклімату, створити який можливо лише в умовах родини, інтенсивності та результативності впливу на дітей, сімейне виховання виступає необхідною умовою успішного формування особистості У зв'язку з цим кодексом вперше закріплено принцип переважного права батьків на виховання своїх дітей перед всіма іншими особами. Право на здійснення особистого виховання дітей покликане сприяти найефективнішому здійсненню батьками своїх обов'язків щодо виховання дитини. Здійснюючи право на особисте виховання своїх дітей, батьки тим самим виконують обов'язки щодо виховання дітей та забезпечують реалізацію права на одержання належного сімейного виховання. Тому сутність батьківського права на особисте виховання своїх дітей полягає перш за все в активному його здійсненні шляхом виконання батьківських обов'язків

Право на виховання дитини — це особисте немайнове право батьків. Воно є таким, що тісно пов'язане з особою, атому не може бути передане іншим особам. Батьки не можуть бути позбавлені цього права не інакше як за рішенням суду та на підставах, передбачених чинним законодавством (ст. 164 СК України). Батьки не мають передавати будь-кому свої права на виховання дитини, не можуть відмовитися від них, не припиняються вони і тоді, коли батьки разом з дитиною не проживають.

Пріоритетність батьківського виховання забезпечується наявністю у батьків цілого комплексу інших немайнових прав, які покликані забезпечити ефективне виконання батьками їхніх прав та обов'язків по вихованню дитини. Так, батьки мають право:

— на безперешкодне спілкування з дитиною (ст. ст. 153, 157, 168 СК);

— на визначення місця проживання дитини (ст. ст. 160, 163 СК);

— вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду (ст. 163 СК).

2. Коментована стаття містить відкритий перелік прав батьків щодо виховання дитини. У сімейно-правовій літературі вже неодноразово відмічалося, що «складність з'ясування суті поняття «право на виховання» обумовлена тісним переплетінням правомочностей, які включаються в нього, з іншими батьківськими правами», «багатство змісту даного поняття не дозволяє дати не тільки вичерпний, але й навіть приблизний перелік правомочностей, які його складають».

Крім того, необхідно розмежувати поняття «виховання дитини» та «право на виховання дитини». Перше поняття є категорією педагогіки. Під ним розуміють «систему виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості».

Поняття «право на виховання» є поняттям юридичним. У сімейно-правовій теорії право на виховання розглядається як елемент сімейної правосуб'єктності та як суб'єктивне сімейне право. На думку В.М. Лєженіна, акт народження дитини сам по собі не породжує суб'єктивного права на виховання, а породжує лише можливість набути це право на підставі батьківської правоздатності. Якщо батьки не реалізують своїми діями цю можливість, то з позиції соціальних (суспільних) відносин ми маємо справу з відмовою батьків від дитини Батьківська правоздатність виникає у громадян з моменту народження дитини, і право батьків на виховання як елемент цієї правоздатності дозволяє батькам діяти певним чином і тим самим набувати суб'єктивні права, передбачені сімейним законодавством в галузі виховання дітей. Іншими словами, батьківська правоздатність як право на дії реалізується батьками у двох напрямках: перший — дозволяє батькам спілкуватися з дитиною або вимагати спілкування з нею, а також здійснювати догляд та її годування; другий напрямок — дозволяє батькам звертатися до державних органів РАЦС чи суду по встановленню походження дитини. Перший напрямок призводить до процесу формування суб'єктивного права на виховання. Це право спирається на батьківську правоздатність як на свою загальну передумову і виникає з юридичного складу, куди входять: подія — акт народження, дія — фактична поведінка батьків щодо спілкування та догляду за дитиною. Другий напрямок призводить до засвідчення тієї обставини, що дана особа дійсно є батьком цієї дитини незалежно від віку самого батька.

Таким чином, право батьків на виховання дитини як суб'єктивне право виникає після народження дитини та її реєстрації у органах РАЦС. Зміст цього права, як вже зазначалося, визначити досить важко, але окреслити межі його правового регулювання є необхідним.

У теорії права суб'єктивне право розглядається як «юридична можливість, яка надається державою через норми об'єктивного права, визначати у межах норми права власну поведінку, обирати засоби та способи досягнення своєї мети, користуватися соціальним благом; вимагати відповідної поведінки від зобов'язаних осіб та звертатися за захистом в разі правопорушення до компетентних органів з метою задоволення інтересу уповноваженого».

У сімейно-правовій літературі були спроби дати визначення права батьків на виховання, але вони є або застарілими, або неповними, або навпаки досить широкими. На наш погляд, зміст суб'єктивного права батьків на виховання має включати в себе:1) право батьків на власну поведінку щодо дитини:2) право батьків забороняти іншим особам певну поведінку;3) право батьків на захист права на виховання в разі його порушення. До цього визначення мають входити ті права, які закріплює за батьками сімейне законодавство, інші дії батьків щодо виховання дитини, оскільки вони не одержали законодавчого закріплення, не мають правого значення, а отже не підлягають правовому регулюванню. Таким чином, право батьків на виховання дитини включає: право на особисте виховання; право залучати до виховання дитини інших осіб; право передавати дитину на виховання іншим фізичним або юридичним особам; право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства; право вимагати невтручання у здійснення батьками права на виховання дитини (ст.5 СК України); право на захист порушеного права на виховання дитини (ст. ст.18, 158, 159, 162, 163 СК України). Отже, коментована стаття містить можливі варіанти власної поведінки батьків щодо виховання дитини, а інші правомочності суб'єктивного права батьків на виховання містять інші статті СК України.

3. У сучасних умовах у зв'язку з підвищенням культурного рівня населення та великою зайнятістю батьків, у останніх виникає необхідність залучати до виховання дітей інших осіб. Крім того, необхідність залучати до виховання дитини інших осіб може бути обумовлена станом здоров'я дитини (наявність у дитини фізичних або психічних вад, які потребують додаткових реабілітаційних заходів).

Реалізація батьками права залучати до виховання дитини інших осіб полягає у тому, що батьки спонукають інших осіб взяти участь у вихованні їхніх дітей. При цьому мова не йде про передачу дитини на виховання цим особам, дитина не припиняє спільного проживання з батьками, а вказані особи не замінюють батьків у виховному процесі.

Це можуть бути як фізичні особи, так і юридичні. Фізичні особи можуть бути родичами дитини — дід, баба, брати, сестри тощо або сторонні особи. Сторонні особи теж можуть мати різну кваліфікацію. Вони можуть доглядати за дитиною на прохання батьків (сусіди), здійснювати догляд за дитиною на професійній основі (няні, гувернантки), мати спеціальну підготовку в тій чи іншій галузі (репетитори, спортивні інструктори). Вказані фізичні особи мають володіти високими моральними якостями, мати відповідну вищу педагогічну освіту, ліцензію на право надання освітніх послуг та фізичний стан здоров'я яких дозволяє виконувати обов'язки педагога (ч. 5 ст. 9 Закону України «Про дошкільну освіту» від 11.07.2001 p.).

До юридичних осіб можуть відноситись різноманітні дошкільні, шкільні та позашкільні навчальні заклади. Залучаючи до виховання дітей юридичних осіб, батьки мають право на вибір навчального закладу в залежності від потреб дитини та можливостей батьків (ст.36 Закону України «Про дошкільну освіту»; ст.29 Закону України «Про загальну середню освіту»; ст.6 Закону України «Про позашкільну освіту»). Відвідування дитиною навчального закладу не звільняє сім'ю від обов'язку виховувати, розвивати і навчати її в родинному колі…

4. Від залучення до виховання дитини інших осіб слід відрізняти передачу дитини батьками на виховання іншим особам (фізичним чи юридичним). Воно відрізняється тим, що при передачі дитини припиняється спільне проживання дитини з батьками. Відповідно до принципів Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання і їх усиновленні на національному і міжнародному рівнях передача дитини на виховання має на увазі виховання дитини в іншій сім'ї, яке є тимчасовим за своїм характером, може продовжуватися, у разі потреби, до досягнення дитиною повноліття, але при цьому воно не повинне виключати можливості повернення дитини до її власних батьків або її усиновлення до настання повноліття. Така передача може бути як вимушеною (внаслідок відбування батьками покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, тривалої хвороби батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки тощо), так і без наявності поважних причин. Передача дітей на виховання іншим особам може бути здійснена як з належним правовим закріпленням факту такої передачі (передача дитини під опіку, піклування, до прийомної сім'ї, дитячого будинку сімейного типу, під патронат), так і без такого оформлення (фактичне виховання дитини родичами чи іншими особами).

Чинне українське законодавство передбачає передачу дитини батьками на виховання не тільки фізичним, а й юридичним особам. Проте в даному випадку категорія юридичних осіб, до яких батьки мають право передавати свою дитину, є іншою, ніж тих юридичних осіб, які залучаються батьками до виховання дитини. Вказані заклади призначені для дітей, позбавлених батьківського піклування. Ними є медичні, навчальні, виховні заклади, заклади та установи праці та соціального захисту населення, в яких проживають діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування. Такі заклади можуть бути у вигляді будинків дитини та інтернатних закладів.

Будинок дитини є закладом охорони здоров'я для медико-соціального захисту дітей-сиріт, дітей, які залишились без піклування батьків, а також дітей з вадами фізичного та розумового розвитку. Основними типами будинків дитини є:

а) будинок дитини загального типу — для медико-соціального захисту здорових дітей-сиріт, дітей, які залишилися без піклування батьків, віком від народження до трьох років. Крім дітей цієї категорії, тут можуть знаходитися діти, які мають сім'ю, проте утримання та виховання їх у сім'ї з поважних причин (хвороба годувальника, тривале відрядження, навчання тощо) неможливе, а також діти із затримкою розумового та фізичного розвитку внаслідок несприятливих умов виховання;

б) спеціалізований будинок дитини — для медико-соціального захисту дітей-сиріт, дітей, які залишились без піклування батьків, з вадами фізичного та розумового розвитку віком від народження до чотирьох років. У спеціалізованих будинках дитини можуть організовуватись 1–2 групи для здорових дітей.

Будинок дитини у своїй діяльності керується Типовим положенням про будинок дитини, яке затверджено Наказом МОЗ України від 18.05.98 р. № 123. До будинків дитини діти можуть прийматися за заявою про тимчасове влаштування дитини у будинок дитини одного або обох батьків (п. 3.1.6 Типового положення про будинок дитини).

Інтернатні заклади призначені для дітей, позбавлених батьківського піклування, у яких вони перебувають від трьох років до здобуття базової чи повної загальної середньої освіти, а в разі необхідності — до повноліття, на повному державному утриманні за рахунок коштів відповідних бюджетів та інших, не заборонених законодавством, джерел фінансування. Існують наступні типи інтернатних закладів: а) дитячий будинок — навчальний заклад інтернатного типу, що забезпечує розвиток, виховання, навчання та соціальну адаптацію дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дошкільного та шкільного віку, а також тих, які перебувають у родинних стосунках; б) загальноосвітня школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад, що забезпечує виховання, навчання та соціальну адаптацію дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування; в) спеціалізована школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів, що забезпечує виховання, навчання та соціальну адаптацію обдарованих дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування; г) спеціальна загальноосвітня школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад, що забезпечує виховання, навчання, соціальну адаптацію та корекцію дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку; г) загальноосвітня санаторна школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад з відповідним профілем, що забезпечує виховання, навчання та лікування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які потребують тривалого лікування. Інтернатні заклади у своїй діяльності керуються Положенням про дитячі будинки і загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, затвердженим Наказом Міністерства освіти і науки України, Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді від 21.09.2004 р. № 747/460.

У заклади для дітей, позбавлених батьківського піклування, діти передаються тільки в тому разі, якщо немає змоги влаштувати їх до сім'ї — на усиновлення, під опіку або піклування, під патронат, у прийомну сім'ю або до дитячого будинку сімейного типу.

Якщо дитина передана батьками на виховання іншим особам у зв'язку з відбуванням батьками покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою під час слідства, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, відповідно до ст. 5 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13 січня 2005 року відповідна служба у справах дітей зобов’язана протягом двох місяців підготувати комплект документів, який підтверджує набуття дитиною статусу дитини, позбавленої батьківського піклування.

Таким чином, правові наслідки залучення батьками до виховання дитини інших осіб та передачі дитини на виховання іншим особам є різними. Але передача дітей на виховання до інтернатних закладів, залучення третіх осіб для надання допомоги у вихованні, встановлення над дітьми опіки чи піклування, коли батьки з тих чи інших причин самі не можуть виховувати дітей, не означає добровільної відмови від своїх прав та обов'язків щодо дитини. В усіх перелічених випадках батьки не звільняються від обов'язку батьківського піклування і не позбавляються своїх прав щодо дитини (див. коментар до ст. 15 °CК).

5. Сім'я зобов'язана формувати фізично і психічно здорову, етичну, інтелектуально розвинуту особистість, готову до майбутнього трудового, суспільного і сімейного життя. Виховання як цілеспрямований процес формування особистості здійснюється завдяки реалізації різноманітних виховних методів. При здійсненні права на виховання дітей батьки використовують свої методи та форми виховання, які залежать від рівня їхньої педагогічної культури, традицій, що склалися в сім'ї, індивідуальних фізичних та інтелектуальних якостей дітей та багатьох інших обставин.

Під методами виховання у педагогіці розуміються способи взаємопов'язаної діяльності вихователів та вихованців, спрямованої на формування у вихованців поглядів, переконань, навичок і звичок поведінки.

Методи виховання дітей в сім'ї — це шляхи (способи), за допомогою яких здійснюється цілеспрямований педагогічний вплив батьків на свідомість і поведінку дітей. Вони мають свою специфіку: вплив на дитину індивідуальний, заснований на конкретних вчинках і пристосований до особи; вибір методів залежить від педагогічної культури батьків (розуміння мети виховання, батьківської ролі, уявлень про цінності, стилю відносин в сім'ї тощо). Методами сімейного виховання є: переконання (пояснення, повчання, порада); особистий приклад; заохочення (похвала, подарунки, цікава для дітей перспектива); покарання (позбавлення задоволень, відмова від дружби, тілесні покарання). В деяких сім'ях за порадою педагогів створюються і використовуються ситуації, що виховують. Різноманітні засоби вирішення виховних задач в сім'ї: слово, батьківський авторитет, навчання, природа, домашній побут, національні звичаї, традиції, громадська думка, духовний і моральний клімат сім'ї, режим дня, література, спорт, свята, символи, атрибути, реліквії і т. д.

Форми та методи виховання, які використовуються батьками в процесі виховання дітей, не повинні суперечити закону, моральним засадам суспільства. Так, законом прямо забороняються застосування до дитини будь-яких форм фізичного і психічного насильства, образи, недбале і жорстоке поводження з нею, експлуатація, включаючи сексуальні зловживання, втягнення у злочинну діяльність, залучення до вживання алкоголю, наркотичних засобів і психотропних речовин, залучення до екстремістських релігійних психокультових угруповань та течій, використання її для створення та розповсюдження порнографічних матеріалів, примушування до проституції, жебрацтва, бродяжництва, втягнення до азартних ігор (ст. 10 Закону України «Про охорону дитинства від 26.04.2001 p.), втягнення неповнолітніх у діяльність з організації й проведення видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру (ст. 7 Закону України «Про захист суспільної моралі» від 20.11.2003 р.) тощо.

Моральні засади суспільства — це ті моральні норми, які прийняті у суспільстві, складають основу його уявлень про добро та зло, які слугують керівним фактором при здійсненні людиною будь-якої діяльності, в тому числі виховання дітей.

Основними моральними принципами, на яких ґрунтуються уявлення суспільства про виховання дітей, є повага до дитини, до її людської честі та гідності, врахування її особистих уподобань, особливостей її психічного та фізичного розвитку. Стримування власної волі дитини при її вихованні, прагнення до підкорення її всім велінням батьків, не зважання на уподобання дитини, її фізичний, моральний та психічний стан розцінюються як застосування до дитини відповідної форми насильства (в залежності від конкретної поведінки батьків), що суперечить моральним засадам суспільства. Крім того, суперечить моральним засадам суспільства, коли виховання здійснюється батьками шляхом подання дитині хибних прикладів — батьки ведуть аморальний або навіть злочинний спосіб життя. Заборона саме такої поведінки під час виховання дитини і міститься у ч. 3 коментованої статті.

Стаття 152. Забезпечення права дитини на належне батьківське виховання

1. Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

2. Дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї.

3. Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій.

4. Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.

1. Обов'язкам батьків щодо виховання дитини кореспондує право дитини на належне батьківське виховання.

Поняття належного виховання дати досить важко, оскільки процес виховання дітей складається з великої кількості дій як таких, що мають правове значення, так і таких, що не мають правового змісту. Тому, з юридичної точки зору, належним вихованням є дотримання батьками всіх тих вимог, які пред'являє закон до процесу виховання дитини. Тобто, належно виховуючи дитину, батьки виконують всі обов'язки щодо виховання, а також дотримуються всіх заборон, які встановлені законодавством.

Як відомо, доктрина розглядає суб'єктивне право як єдність трьох правомочностей: права на власні дії, права на чужі дії, право на захист в разі порушення, невиконання або оспорювання. Але право дитини на належне батьківське виховання є виключенням з цього правила. Оскільки виховання — це процес впливу на особу, яку виховують, то право дитини на належне батьківське виховання, як правило, не включає в себе можливість вчинення дитиною певних юридично значимих дій. Дитина у процесі її виховання вчиняє фактичні дії щодо сприйняття або несприйняття виховних дій своїх батьків — вона слухає, запам'ятовує, в неї виробляються певні навички, звички тощо. Вказані процеси не підлягають правовому регулюванню і, отже, не можуть розглядатися як здійснення дитиною права на належне батьківське виховання. Тому слід зауважити, що право дитини на належне батьківське виховання не має класичної триєдиної структури і складається з двох правомочностей: права на чужі дії та права на захист. У контексті коментованої статті право дитини на належне батьківське виховання включає:

1) право дитини вимагати від батьків здійснення їхніх обов'язків щодо виховання належним чином, а також вимагати утримуватися від тих дій щодо виховання, які суперечать чинному законодавству;

2) право дитини на самозахист шляхом протидії неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї та право дитини звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій, або безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.

Правом на належне виховання дитина наділяється з моменту народження. Однак у зв'язку з малоліттям вона не усвідомлює свого права, а тому і не може його здійснювати. До досягнення дитиною чотирнадцяти років (коли у дитини виникає право самостійно звернутися за захистом своїх порушених прав до суду) захист інтересів дітей здійснюється їхніми представниками, якими здебільшого є власне батьки1. Але сама природа права дитини на належне виховання виключає представництво інтересів дитини батьками у правовідносинах щодо належного виховання дитини. В цих випадках захист прав та інтересів дітей на себе бере держава, від імені якої виступають різні державні органи.

2. Слід зазначити, що зміст коментованої статті дещо суперечить її назві. Назва статті «Забезпечення права дитини на належне батьківське виховання» передбачає, що стаття містить правові гарантії права дитини на належне батьківське виховання. Вказане право є особистим немайновим правом дитини. Але коментована стаття правові гарантії належного виконання батьками своїх обов'язків щодо виховання встановлює тільки у частині. Крім того, ці гарантії мають публічно-правовий, а не приватно-правовий характер. Всі інші частини коментованої статті містять вказівку на «батьківські обов'язки», «права та інтереси дитини», які включають в себе як немайнові, так і майнові права та обов'язки батьків та дітей. Отже, фактично коментована стаття встановлює гарантії не тільки немайнових, але й майнових прав дитини.

Крім того, зі змісту ч. 3 та 4 ст. 152 СК України випливає, що дитина має право звернутися до державних органів та громадських організацій за захистом будь-яких своїх сімейних прав та інтересів у разі порушення їх не тільки батьками, а й іншими учасниками сімейних відносин.

3. Стаття 51 Конституції України проголошує, що дитинство охороняється державою. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом (ст. 52). Вказані положення одержали також свій розвиток у Законі України «Про охорону дитинства». Відповідно до ст. 1 цього Закону охорона дитинства — система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав. Основні засади охорони дитинства та державну політику у цій сфері визначає Верховна Рада України шляхом затвердження відповідних загальнодержавних програм.

До системи державного контролю за здійсненням батьками обов'язків щодо належного виховання дитини входять всі ті органи, що наділені будь-якими контрольними повноваженнями щодо охорони дитинства. Разом вони розглядаються як єдина система, що виконує функцію контролю за належним вихованням та утриманням дітей батьками. До цих органів зокрема відносяться: а) Міністерство України у справах сім'ї, молоді та спорту, уповноважений орган влади Автономної Республіки Крим у справах сім'ї, дітей та молоді, служби у справах дітей обласних. Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад; б) кримінальна міліція у справах дітей органів внутрішніх справ (Закон України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей» від 24 січня 1995 року); в) районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад (п. 1.3 Правил опіки та піклування, затверджених Наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26.05.99 № 34/166/131/88); г) прокурори (ст. ст. 19, 36 Закону України «Про прокуратуру» від 5.11.1991 р.) тощо.

Одним з основних завдань спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах сім'ї, дітей та молоді, уповноваженого органу влади Автономної Республіки Крим у справах сім'ї, дітей та молоді, служб у справах дітей є ведення обліку дітей, які опинились у складних життєвих обставинах, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, усиновлених, влаштованих до прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу та соціально-реабілітаційних центрів (дитячих містечок). Для здійснення цього завдання співробітники служб у справах дітей мають право: а) приймати з питань, що належать до їх компетенції, рішення, які є обов'язковими для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності, посадовими особами та громадянами; б) звертатися у разі порушення прав та законних інтересів дітей, а також з питань надання їм допомоги до відповідних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності; в) забезпечувати влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім'ї, передачу під опіку, піклування, на усиновлення; г) представляти у разі необхідності інтереси дітей в судах, у їх відносинах з підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності; ґ) запрошувати для бесіди батьків або опікунів, піклувальників, посадових осіб до служби у справах дітей з метою з'ясування причин та умов, які призвели до порушення прав дітей, бездоглядності, вчинення правопорушень, вживати заходів щодо їх усунення тощо.

Кримінальна міліція у справах дітей є складовою частиною кримінальної міліції органів внутрішніх справ. З метою контролю за належним виконанням батьками їхніх обов'язків щодо виховання дітей на кримінальну міліцію у справах дітей покладаються такі обов'язки: а) виявляти дорослих осіб, які втягують дітей у злочинну діяльність, проституцію, пияцтво, наркоманію та жебрацтво; б) виявляти батьків, які ухиляються від виконання передбачених законодавством обов'язків щодо створення належних умов для життя, навчання та виховання дітей; в) виявляти, вести облік осіб, які втягують дітей в антигромадську діяльність; г) складати протоколи про адміністративні правопорушення батьків, які не виконують обов'язків щодо виховання і навчання дітей, інформувати відповідні служби у справах дітей; г) повідомляти органи опіки та піклування за місцем перебування дитини про відомий факт залишення її без опіки (піклування) батьків.

Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їхньої компетенції на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Органи освіти здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи в справах сім'ї та молоді, служби в справах дітей здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та тимчасового влаштування безпритульних дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що утримуються в державних дитячих закладах, на виховання в сім'ї (прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи опіки та піклування відповідно до покладених на них завдань та розподілу повноважень між структурними підрозділами відповідних управлінь і відділів місцевої державної адміністрації, здійснюючи діяльність щодо контролю за належним здійсненням батьками своїх обов'язків щодо виховання: розглядають звернення дітей щодо неналежного виконання батьками (одним з них) обов'язків з виховання або щодо зловживання батьків своїми правами; розглядають спори, пов'язані з вихованням дітей; вживають заходи щодо захисту особистих та майнових прав дітей; беруть участь у розгляді судами спорів, пов'язаних із захистом прав дітей; провадять іншу діяльність щодо забезпечення прав та інтересів дітей.

Діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина.

Крім вказаних державних органів нагляд за дотриманням батьками прав та законних інтересів дітей здійснюється центрами соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді шляхом здійснення ними соціальної роботи, соціальної профілактики та соціального інспектування. Вказані заходи здійснюються відповідно до Закону України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21.06.2001 р. Вони спрямовані на створення соціальних умов життєдіяльності, гармонійного та різнобічного розвитку дітей, задоволення культурних та духовних потреб, виявлення будь-якого негативного впливу на життя і здоров'я дітей та запобігання такому впливу, здійснення нагляду, аналізу, експертизи, контролю за умовами життєдіяльності, моральним, психічним та фізичним станом дітей, забезпечення захисту їх прав, свобод та законних інтересів. За результатами соціального інспектування центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді мають право порушувати перед відповідними органами клопотання про застосування передбачених законодавством санкцій до громадян у разі порушення ними законодавства стосовно дітей (ст. 12 Закону України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю»).

Таким чином, в Україні створена розгалужена система державного контролю, що забезпечує право дитини на належне батьківське виховання шляхом попередження, виявлення та припинення правопорушень, які чиняться батьками у сфері сімейного виховання. Перелічені органи мають право притягати батьків до кримінальної або адміністративної відповідальності, клопотатися перед відповідними органами про притягнення батьків до відповідного виду відповідальності, а орган опіки та піклування та прокурор мають право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК України).

4. Право дитини противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї є елементом права дитини на належне батьківське виховання, але правовий механізм його здійснення встановити досить важко. Це обумовлено тим, що неналежне виконання батьками своїх батьківських обов'язків є порушенням прав дитини. Дитина може захистити свої права у юрисдикційному порядку, який передбачений частинами 3 та 4 коментованої статті або шляхом самозахисту.

Під правом фізичної особи на самозахист у правовій літературі розуміється «можливість у разі порушення свого права або інтересу, права чи інтересу іншої особи, виникнення реальної загрози такого порушення застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення чи ліквідацію його наслідків. Можливість самозахисту є одним з елементів права на захист».

Хоча у деяких нормах СК України і передбачається право певних осіб на самозахист, глава 2 СК України серед інших способів захисту сімейних прав та інтересів не передбачає такої форми їхнього захисту як самозахист, тому відповідно до ст. 8 СК України відносини, що виникають при здійсненні особою свого права на самозахист мають регулюватися нормами ЦК України.

Відповідно до ст. 19 ЦК України особа має право на самозахист свого цивільного права від порушень і протиправних посягань. Вказана стаття здебільшого встановлює межі здійснення особою свого права на самозахист, не закріплюючи конкретних способів та (або) засобів здійснення цього права. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства. Вони мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Засоби протидії, які застосовуються фізичною особою, при здійсненні нею свого права на самозахист, мають бути такими, що не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Так, протидія дитини неналежному виконанню батьками своїх обов'язків може виражатися у відмові виконувати протиправні або такі, що принижують дитину, вказівки батьків; у вимозі до батьків про виконання їхніх обов'язків тощо.

Але дитина через свої дещо обмежені фізичні та розумові властивості, недостатність життєвого досвіду та неможливість адекватно відтворювати дійсність не може знайти таких способів самозахисту, які були б відповідними у взаємовідносинах з батьками, оскільки на боці батьків як дорослих осіб діє право сили. Тому дитині реалізувати право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї досить важко.

Одним з засобів, який сприяє здійсненню права дитини на належне батьківське виховання, є її право вільно висловлювати свої думки, яке передбачене ст. 13 Конвенції про права дитини, а також ст. 172 СК України. Відповідно до вказаної статті дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками з питань, що стосуються її особисто. Саме висловлена дитиною думка може вплинути на поведінку батьків при виконанні ними своїх батьківських обов'язків щодо неї.

5. Більш ефективною формою захисту прав дитини є звернення її за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій або безпосередньо до суду. Частина 3 коментованої статті містить перелік тих органів та організацій, до яких дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів. До них закон відносить: а) органи опіки та піклування; б) інші органи державної влади; в) органи місцевого самоврядування; г) громадські організації.

Органами опіки і піклування є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Органи опіки та піклування відповідно до покладених на них завдань та розподілу повноважень між структурними підрозділами відповідних управлінь і відділів місцевої державної адміністрації розглядають звернення дітей щодо неналежного виконання батьками (одним з них) обов'язків з виховання або щодо зловживання батьків своїми правами, вживають заходи щодо захисту особистих та майнових прав неповнолітніх дітей.

В Україні до органів державної влади відносяться також Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; міністерства, Державні комітети України, центральні органи виконавчої влади України зі спеціальним статусом, органи судової влади та інші.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про об'єднання громадян» від 16.06.1992 р. громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Крім того, відповідно до Закону України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 16.06.1992 р. в Україні можуть бути створені дитячі та молодіжні громадські організації. Молодіжні громадські організації — це об'єднання громадян віком від 14 до 35 років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на задоволення та захист своїх законних соціальних, економічних, творчих, духовних та інших спільних інтересів. Дитячі громадські організації — це об'єднання громадян віком від 6 до 18 років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на реалізацію та захист своїх прав і свобод, творчих здібностей, задоволення власних інтересів, які не суперечать законодавству, та соціальне становлення як повноправних членів суспільства. Відповідно до ст. 20 Закону України «Про об'єднання громадян» зареєстровані об'єднання громадян користуються правом представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах, що є одною з гарантій захисту прав дітей, права яких порушені.

Право дитини на звернення до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом своїх прав та інтересів не обмежується її віком. Таке право має дитина, яка може висловити свою думку і усвідомлює свої інтереси. Це може бути як дитина, яка досягла 14 років, так і малолітня.

6. Стаття 9 Закону України «Про охорону дитинства» містить дещо розширений у порівнянні з ч. 3 коментованої статті перелік тих органів та установ, до яких дитина може звернутися за захистом своїх прав та інтересів. Так, відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону діти мають право звертатися із скаргами про порушення своїх прав і законних інтересів, крім органів, вказаних у ч. 3 ст. 152 СК України, і до підприємств, установ, організацій, засобів масової інформації та їх посадових осіб.

Частина 3 ст.152 СК України не містить вказівки на те, якими саме засобами дитина може захистити свої порушені права та інтереси у державних органах. Таким засобом, як правило, є скарга, яка подається у відповідний орган особою, права якої порушені.

7. Стаття 55 Конституції України встановлює, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (ст. 2 Закону України «Про судоустрій України» від 7.02.2002 p.).

Коментована стаття містить виключення з загального правила про набуття фізичною особою цивільної процесуальної дієздатності, надаючи неповнолітнім право звернутися безпосередньо до суду за захистом своїх прав та інтересів. Це виключення також передбачене ч. 2 ст. 29 ЦПК України. Відповідно до вказаної норми неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Такими відносинами зокрема є сімейні відносини, учасниками яких є неповнолітні особи. Особи у віці від 14 років мають право на безпосереднє звернення до суду за захистом будь-якого свого сімейного права та інтересу. Виключенням є положення ст. 128 СК, яка пов'язує виникнення права на подання позову про визнання батьківства з досягненням особою повноліття.

Засобом такого захисту є позов. Позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції. Позовна заява подається в письмовій формі. Вона має відповідати вимогам, які містяться у ст. ст. 119 та 120 ЦПК України. Способи захисту сімейних прав та інтересів встановлені ст. 18 СК України, крім того, закон допускає встановлення способів захисту сімейних прав та інтересів за домовленістю (договором) сторін.

Відповідно до п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 «Про застосування при здійсненні правосуддя» суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Отже, у неповнолітньої особи немає потреби звертатися за захистом своїх прав та інтересів спочатку до відповідних державних органів (органу опіки та піклування тощо), а потім до суду. Крім того, звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду (ст.19 СК України). Так само не позбавляє особу права на звернення до суду звернення за захистом до інших державних органів, органів місцевого самоврядування та громадських організацій.

Стаття 153. Права батьків та дитини на спілкування

1. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

1. Спілкування — важлива складова частина соціального буття людини як суспільної істоти, джерело її життєдіяльності, умова формування особистості. Людина не може існувати поза спілкуванням з іншими людьми. Потреба у спілкуванні — одна з базових потреб індивіда. Об'єктивна необхідність спілкування як умови існування людини пояснюється тим, що вона не може задовольняти свої життєво важливі потреби, жити і розвиватися поодинці. Через спілкування людина одержує знання про навколишній світ, «привласнює» собі суспільні цінності, створені людством, пізнає природу і єство суспільних відносин. Вступаючи в спілкування з людьми, індивід формує критерії їх оцінки, що є також важливою умовою розвитку його самооцінки, самосвідомості. В умовах спілкування здійснюється комунікативний процес: обмін інформацією, думками, відчуттями, способами і результатами діяльності тощо, відбувається взаємодія, взаємовплив індивідів, виникає взаєморозуміння. Таким чином, спілкування — це процес взаємозв'язку і взаємодії суб'єктів, в якому відбувається обмін діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, уміннями і навичками, а також результатами діяльності.

Спілкування батьків і дітей повинне будуватися на повазі гідності один одного, дотриманні вироблених людством простих норм моральності та звичок. Спілкування може бути включеним в діяльність (праця, навчання, гра) або визначатися самою потребою в спілкуванні як такому; може бути безпосереднім, тобто здійснюватися «лицем до лиця», або опосередкованим різними системами комунікації (пошти, телефону, комп'ютеру тощо); вербальним або невербальним. Зниження інтенсивності і якості спілкування дитини з іншими людьми, особливо у дитячому і ранньому віці, звичайно призводить до затримки і відхилення у психічному розвитку.

2. Закріплення права батьків та дитини на спілкування у чинному законодавстві України відповідає світовим стандартам захисту прав дитини. Стаття 9 Конвенції прав дитини передбачає право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини. Дитина має право на отримання інформації про відсутніх батьків, якщо це не завдає шкоди її психічному і фізичному здоров'ю. Аналогічні положення містяться у ст. ст. 14, 15 Закону України «Про охорону дитинства».

Спілкування є необхідною умовою здійснення батьками виховання дитини. Саме спілкування є основним способом здійснення батьками свого права на особисте виховання дитини. Легальне визнання права батьків та дітей на спілкування є правовим засобом забезпечення права дитини на належне батьківське виховання, а також правовою гарантією належного здійснення батьками своїх обов'язків щодо виховання дитини.

Вказане право батьків є їхнім особистим немайновим правом і, отже, не може бути передане іншим особам. Воно полягає у можливості щоденних побачень, листуванні, одержанні та передачі інформації стосовно один одного1. Батьки мають переважне право перед всіма іншими особами на спілкування з дитиною, воно не може бути обмежене, батьки не можуть бути позбавлені цього права, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

3. У повсякденному житті батьки та діти безперешкодно спілкуються всіма можливими способами та за допомогою різноманітних засобів. Але іноді виникають обставини, через які можливість безперешкодного спілкування з тих чи інших причин обмежується. Причини виникнення таких перешкод можуть бути як об'єктивного (стихійні лиха, війни тощо), так і суб'єктивного характеру (розірвання шлюбу між батьками, хвороба когось з батьків чи дитини, вчинення кимсь з них правопорушення тощо). Так, державою вживаються заходи щодо сприяння возз'єднанню дитини, яка постраждала внаслідок стихійного лиха, техногенної аварії, катастрофи, з членами сім'ї (ст. 28 Закону України «Про охорону дитинства»); дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право на регулярні особисті стосунки і прямі контакти з обома батьками. Дитина та її батьки для возз'єднання сім'ї мають право на вільний в'їзд в Україну та виїзд з України у порядку, встановленому законом (ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства»); той із батьків, хто проживає окремо від дитини, має право на особисте спілкування з нею (ч. 2 ст. 157 СК України).

4. Чинним законодавством України передбачені правові гарантії права батьків та дитини на спілкування на той випадок, якщо дитина або батьки опиняться у такій ситуації, за якої неможливо вільне здійснення права на спілкування. Ці гарантії містяться як у СК України, так і в інших законодавчих актах.

Батьки мають переважне право на спілкування з дитиною в тому разі, якщо дитина опинилася у несприятливих умовах або екстремальній ситуації (у лікарні, закладі соціальної реабілітації, місцях попереднього ув'язнення або позбавлення волі тощо). Батьки дітей, інфікованих вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, мають право на спільне перебування в стаціонарах з дітьми віком до 14 років (ст. 21 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» від 12.12.1991 p.). Дітям, які потребують особливих умов виховання, та в порядку, встановленому законом, направлені до загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації, гарантується право на побачення з батьками, листування, на отримання передач, посилок від батьків (ст. 34 Закону України «Про охорону дитинства»).

Право на спілкування з дитиною мають також батьки, які опинились у екстремальних життєвих ситуаціях. Відповідно до ст. 287 ЦК України фізична особа, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я, має право на допуск до неї членів сім'ї. Особам, взятим під варту, надається право на побачення та листування з родичами (ст. ст. 12, 13 Закону України «Про попереднє ув'язнення» від 30.06.1993 p.). Взяті під варту жінки вправі мати при собі дітей віком до трьох років (ст. 9 Закону України «Про попереднє ув'язнення»). Засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, мають право зустрічатися з родичами, здійснювати листування з особами, які знаходяться за межами колоній, вести з ними телефонні розмови. При виправних колоніях, в яких відбувають покарання засуджені до позбавлення волі жінки, у разі необхідності організовуються будинки дитини. Засуджені жінки, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини, можуть поміщати в будинки дитини своїх дітей віком до трьох років. У будинках дитини забезпечуються умови, необхідні для нормальної життєдіяльності та розвитку дитини. Засуджені жінки можуть спілкуватися із своїми дітьми у вільний від роботи час без обмежень.

4. Право батьків та дитини на безперешкодне спілкування не припиняється в тому разі, коли дитина передана на виховання іншим фізичним або юридичним особам. Опікун, піклувальник не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками (ч. 3 ст. 249 СК). Прийомні діти та вихованці дитячих будинків сімейного типу мають право підтримувати особисті контакти з батьками (ст. 2563 та 2567 СК). Право на збереження родинних стосунків мають також вихованці навчально-виховних закладів для дітей, позбавлених батьківського піклування (п. 6.4 Положення про дитячі будинки і загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, затвердженого Наказом Міністерства освіти і науки України, Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді від 21.09.2004 р. № 747/460).

Незважаючи на те, що відповідно до ст. 166 СК особа, позбавлена батьківських прав втрачає особисті немайнові права щодо дитини, мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною. Суд може дозволити разові, періодичні побачення з дитиною, якщо це не завдасть шкоди її життю, здоров'ю та моральному вихованню, за умови присутності іншої особи (ст. 168 СК).

5. Випадки обмеження або позбавлення батьків та дитини права на спілкування передбачені виключно законодавчими актами. Обмеження вказаного передбачається у випадках вчинення батьками (одним з них) або дитиною правопорушення, яке потягло за собою такий захід впливу, який пов'язаний з повною або частковою ізоляцією особи від суспільства (арешт, обмеження волі, позбавлення волі, направляються до загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації, приймальників-розподільників). Способами обмеження права батьків та дитини на безперешкодне спілкування є: а) обмеження кількості та тривалості побачень; б) ускладнений порядок їх отримання; в) обмеження кількості телефонних розмов тощо.

Батьки можуть бути позбавлені права на спілкування з дитиною у разі позбавлення їх батьківських прав (ст. 166 СК України) та усиновлення дитини (ст. 232 СК України). Тимчасово батьки (або один з них) чи дитина можуть бути позбавлені права на спілкування в разі вчинення насильства в сім'ї після отримання офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї. Захисним приписом особі може бути заборонено чинити певну дію (дії) по відношенню до жертви насильства в сім'ї, а саме: а) відвідувати жертву насильства в сім'ї, якщо вона тимчасово перебуває не за місцем спільного проживання членів сім'ї; б) вести телефонні переговори з жертвою насильства в сім'ї тощо.

Зазначені обмеження встановлюються на термін до 30 діб з дня погодження захисного припису з прокурором. Захисний припис може бути винесений до осудної особи, яка на момент винесення захисного припису досягла 16-річного віку (ст. 13 Закону України «Про попередження насильства в сім'ї»).

Позбавлення або обмеження права на спілкування з дитиною не може бути передбачене угодою (договором). Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Проте той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини (ст. 157 СК України). З цього випливає, що встановлення у договорі положення про те, що той з батьків, хто проживає окремо, не може спілкуватися з дитиною, є недопустимим як таке, що порушує право останнього на спілкування з дитиною.

Орган державної влади також не уповноважений виносити рішення, яке обмежує право батьків та дитини на спілкування або позбавляє їх цього права у випадках, які не встановлені законом.

Стаття 154. Права батьків по захисту дитини

1. Батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина.

2. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень.

3. Батьки мають право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право звернутися за таким захистом.

1. Визнаючи за тією чи іншою особою певні суб'єктивні права та обов'язки, законодавство надає уповноваженій особі і право на їх захист. Право на захист — це передбачені законом вид і міра поведінки уповноваженої особи, права якої зазнали посягання, що полягають у можливості вчинення самостійних дій, спрямованих на поновлення порушеного, оспорюваного чи невизнаного права, а також зверненні до юрисдикційних органів для здійснення захисту прав.

Як всяке суб'єктивне право, право на захист включає як засоби матеріально-правового характеру, так і засоби процесуально-правового характеру, що взаємодіють. З точки зору матеріально-правового змісту право на захист надає уповноваженій особі три групи можливостей: самозахист майнових прав та інтересів; застосування до порушника цивільно-правових засобів оперативної дії; звернення до компетентного державного чи громадського органу за захистом свого права з вимогою застосувати до правопорушника засобів державно-примусового характеру.

Суб'єктивне право на захист включає і засоби процесуально-правового порядку. Це певна процедура (порядок) звернення за захистом порушеного права, безпосередньо визначена законом. Сюди входить перш за все право на звернення за судовим захистом, і носієм цього права є кожний з учасників цивільних правовідносин чи будь-яка інша заінтересована особа. Право на звернення за судовим захистом включає не тільки подання до суду позовної заяви (чи скарги), а й можливість подання до суду зустрічного позову чи заперечення проти нього, брати участь у розгляді справи, користуватися процесуальними правами, вимагати винесення рішення та право вимагати примусового виконання судового рішення. Кожен з цих елементів існує за наявності певних передумов, у певних часових межах і реалізується у певній специфічній формі.

Матеріальні та процесуальні норми, які регулюють способи, форми та порядок захисту, мають єдину мету — забезпечити повний, всебічний, швидкий захист суб'єктивного права і становлять єдиний комплексний інститут правового захисту.

2. Необхідність захисту прав дитини виникає у будь-якому випадку, коли відбувається порушення її прав — незалежно від того, чи усвідомлює це сам потерпілий (дитина). Під захистом прав дитини розуміється — відновлення порушеного права, створення умов, які компенсують втрату прав, усунення перешкод на шляху здійснення права та інтересів.

Об'єктом правового захисту в цьому разі є насамперед суб'єктивні права, які належать дитині. В міжнародному праві передбачається необхідність захисту прав дитини від наступних посягань: а) довільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте життя або посягання на честь і гідність; б) всіх форм фізичного або психічного насильства, образи або зловживання, відсутності турботи або недбалого поводження, грубого поводження або експлуатації; в) економічної експлуатації і виконання будь-якої роботи, яка може становити небезпеку для її здоров'я або служити перешкодою в отриманні нею освіти або завдавати шкоди її здоров'ю і фізичному, розумовому, духовному, моральному і соціальному розвитку; г) незаконного споживання наркотичних засобів і психотропних речовин; д) всіх форм сексуальної експлуатації і сексуального спокушання; е) нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження або покарання; ж) всіх інших форм експлуатації, які завдають шкоду будь-якому аспекту добробуту дитини (ст. 16, 19, 32–34, 37 Конвенції про права дитини). Таким чином, дитина повинна бути захищена від всіх негативних як фізичних, так і етичних дій. При цьому від порушення, невизнання або оспорювання мають бути захищені майнові та немайнові цивільні права, сімейні права дитини, її права в сфері трудового, кримінального, адміністративного права та процесу, а також в інших галузях права.

3. Серед осіб, які здійснюють захист прав дитини, в першу чергу названі її батьки. Захист прав та інтересів дитини здійснюється її батьками через відсутність у дитини цивільної процесуальної дієздатності. Вказане право батьків також пов'язане з обов'язком батьків піклуватися про фізичний, духовний та моральний розвиток дитини, оскільки порушення прав дитини може вплинути на її розвиток. Батьки є законними представниками своїх дітей і без спеціальних повноважень (довіреності) виступають на захист їхніх прав з будь-якими фізичними і юридичними особами, у тому числі в судах. Представляти права і інтереси дитини можуть як обидва батьки, так і один з них за погодженням між ними. Причому батьки повинні захищати права і інтереси дітей, а не свої права і інтереси.

4. Коментована стаття передбачає право батьків на захист прав дитини як у юрисдикційній формі (за допомогою суду, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування), так і у не юрисдикційній (самозахист дитини, повнолітніх дочки та сина). При цьому слід мати на увазі, що відносини, які виникають при реалізації батьками права на захист дитини шляхом звернення до компетентних державних органів, регулюються нормами процесуального права. Ті відносини, що виникають при самозахисті батьками прав дитини, регулюються нормами матеріального права.

5. Процесуальним засобом реалізації батьками права на судовий захист своєї дитини, гарантованим ст. 55 Конституції та іншими законами України, є процесуальне представництво. Воно забезпечує участь у цивільному процесі батьків, надає їм можливість використовувати всі передбачені законодавством юридичні можливості для ведення цивільних справ у суді та захисту суб'єктивних прав й інтересів дитини. Батьки мають право виступати представниками дитини у цивільному, кримінальному процесі, а також при розгляді у суді справ про адміністративні правопорушення.

Цивільне процесуальне представництво — це такі юридичні відносини, за якими одна особа — представник — виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи. Представник у цивільному судочинстві покликаний виконувати дві функції — захищати права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати правозаступництво); представляти таких осіб, бути їх повіреними (здійснювати процесуальне представництво).

Відповідно до ст. 39 ЦПК України права, свободи та інтереси дитини захищаються у суді їхніми батьками. Але з цього правила існує виключення, яке встановлене ч. 3 ст. 11 ЦПК України. Суд залучає відповідний орган чи особу, ким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє. Такими органами, як правило, є органи опіки та піклування, які відповідно до покладених на них завдань та розподілу повноважень між структурними підрозділами відповідних управлінь і відділів місцевої державної адміністрації вживають заходи щодо захисту особистих та майнових прав дітей, беруть участь у розгляді судами спорів, пов'язаних із захистом прав дітей.

За загальним правилом процесуальний представник не заміщає сторону в цивільному судочинстві, а діє поряд з нею, на захист її суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Але, оскільки цивільна процесуальна дієздатність виникає тільки при досягненні фізичною особою вісімнадцяти років (ч. 1 ст. 29 ЦПК України), а у деяких випадках неповнолітні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та обов'язки в суді (ч. 2 ст. 29 ЦПК України), до досягнення дитиною чотирнадцяти років батьки повністю замінюють дитину у цивільних процесуальних відносинах, а після досягнення дитиною чотирнадцяти років батьки можуть діяти у цивільному процесі поряд з дитиною. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому ЦПК України, надано повну цивільну дієздатність (ч. 3 ст. 29 ЦПК України). Особиста участь у справі дитини не є перешкодою для участі у цій справі батьків дитини як її законних представників.

Крім того, ч. 3 коментованої статті надає батькам право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право звернутися за таким захистом. В тому разі, якщо право на звернення до суду за захистом своїх прав мають повнолітні працездатні дочка, син, батьки не мають права звертатися до суду як законні представники без спеціальних на це повноважень. Вони мають право брати участь у справі як представники повнолітніх працездатних дочки, сина на загальних підставах. Захист у суді прав та інтересів дитини їхніми батьками не позбавляє і батьків права мати субпредставника, оскільки вони самі є законними представниками своїх дітей (ст. 38 ЦПК України).

Повноваження батьків мають бути підтверджені свідоцтвом про народження дитини, оригінал якого або затверджена суддею копія, приєднується до справи (ст. 42 ЦПК України). Батьки, які представляють інтереси своєї дитини у суді, можуть вчиняти від її імені усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти дитина як особа, що бере участь у справі (ст. 44 ЦПК України).

Частина 3 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» забороняє батькам без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню і спеціальній реєстрації; відмовлятися від належних підопічному майнових прав, ділити майно, розділяти чи обмінювати житлову площу, видавати письмові зобов'язання тощо. Аналогічне правило міститься і у ч. 2 ст. 177 СК. Отже, здійснення батьками повноважень в цивільному процесі повинне узгоджуватися з правилами ст. 17 Закону «Про охорону дитинства» та ст. 177 СК України.

6. Представництво як інститут кримінально-процесуального права має на меті належним чином захистити права та законні інтереси низки учасників процесу — обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача.

Батьки як законні представники дитини представляють інтереси неповнолітніх обвинувачених, а також інтереси потерпілого, який не досяг повноліття при провадженні у кримінальній справі через пряму вказівку у законі. Законні представники у кримінальному процесі можуть бути як самостійними учасниками процесу (законні представники обвинуваченого та підсудного), так і користуватися процесуальними правами осіб, інтереси яких вони представляють (законні представники потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача).

Батьки можуть бути представниками дитини, яка є потерпілим, цивільним позивачем чи цивільним відповідачем у кримінальній справі. При цьому вони користуються процесуальними правами осіб, інтереси яких вони представляють (ст. 52 ЦПК України). Допит свідка віком до чотирнадцяти років, а за розсудом слідчого — віком до шістнадцяти років проводиться в присутності батьків (ст. 168 КПК України).

7. Інтереси особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, і потерпілого, які є неповнолітніми, у справах про адміністративні правопорушення мають право представляти їхні батьки, що мають статус законних представників. Законні представники мають право знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання; від імені особи, інтереси якої вони представляють, приносити скарги на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу (ст. 270 КпАП України).

8. Крім судових органів батьки мають право звернутися за захистом прав своєї дитини до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. Це органи, основною функцією яких є здійснення заходів щодо охорони дитинства. Орієнтовний перелік яких міститься у п. 3 коментаря до ст. 152 СК України. Батьки мають право звернутися за захистом прав дитини до вказаних органів шляхом пред'явлення скарги або з заявою. На сьогоднішній день механізм захисту прав дитини у адміністративному порядку не встановлений.

9. Переважне право на захист прав та інтересів дитини серед державних органів має орган опіки та піклування. Відповідно до ст. 19 СК України батьки мають право на звернення до органу опіки та піклування за захистом сімейних прав та інтересів дитини. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє батьків права на звернення до суду.

Батьки мають право на звернення до органів опіки та піклування для вирішення спору щодо прізвища (ст. 145 СК) або імені (ст. 146 СК) дитини; для вирішення спору щодо зміни одним з батьків прізвища дитини (ст. 148 СК); для встановлення способів участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від дитини (ст. 158 СК); для вирішення спорів, які виникають між батьками щодо управління майном дитини (ч. 6 ст. 177 СК). Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення батьки не звернулися за захистом прав або інтересів дитини до суду.

10. Відповідно до ч. 1 коментованої статті батьки мають право на самозахист своєї дитини. Поняття самозахисту та межі здійснення особами свого права на самозахист містяться у ст. 19 ЦК України, норми якої підлягають застосуванню відповідно до ст. 8 СК.

Стаття 19 ЦК України передбачає право особи на самозахист не тільки свого порушеного права, а й прав інших осіб від порушень і протиправних посягань. Як зазначається у науковій літературі «законодавець у тексті СК використовує термін «самозахист» не як відносно-правовий, а як спеціально-правовий. Спеціально-правовий характер поняття самозахисту законодавець визначає шляхом вказівки на те, що відповідні особи мають «право на самозахист» як одну з форм захисту…». Це пояснюється тим, що «само» як перша частина складного слова може вказувати не тільки на спрямування дії, названої другою частиною слова на самого себе, але й на здійснення чогось без стороннього впливу, без якої-небудь допомоги. Таким чином, термін «самозахист» з урахуванням загальновизнаної язикової формалізації може розумітися в тому числі і як захист суб'єктом кого-небудь чи чого-небудь без сторонньої допомоги, стосовно норми СК, яка коментується, — і як захист уповноваженою особою прав відповідних учасників сімейних відносин без звернення до суду чи інших компетентних органів, які покликані надати допомогу у захисті права.

Таким чином, право батьків на самозахист дитини полягає у можливості у разі порушення права чи інтересу дитини, виникнення реальної загрози такого порушення застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення чи ліквідацію його наслідків без звернення до суду чи інших компетентних органів, які покликані надати допомогу у захисті прав дитини.

11. Законодавець ставить застосування батьками форми захисту прав дитини в залежність від віку та працездатності дитини. Так, права дитини батьки можуть захищати як шляхом самозахисту, так і шляхом звернення до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій (у юрисдикційному та у не юрисдикційному порядку). Батьки мають право захищати права дитини, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дитини, цивільна процесуальна правоздатність якої є неповною (ч. 2 ст. 29 ЦПК України).

У юрисдикційному порядку батьки мають право захищати права повнолітніх дочки, сина як законні представники без спеціальних на те повноважень лише у разі їхньої непрацездатності. Повнолітні працездатні дочка, син здійснюють своє право на захист самостійно або через представника, якими можуть серед інших осіб бути і їхні батьки, на загальних підставах, передбачених нормами ЦПК України..

У не юрисдикційному порядку батьки мають право на захист як дітей, так і повнолітніх дочки, сина. При цьому не має значення, чи є повнолітні дочка, син працездатними, чи ні.

Стаття 155. Здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов'язків

1. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

2. Батьківську права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

3. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства.

4. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

1. Коментована стаття встановлює загальні принципи здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків, а також окреслює межі їх здійснення. Ця стаття має розглядатися в якості основних засад здійснення як немайнових, так і майнових прав батьків щодо дитини, а також щодо виконання немайнових та майнових батьківських обов'язків.

2. Повага як одна з найважливіших вимог моральності має на увазі таке ставлення до людей, в якому практично (у відповідних діях, мотивах, а також в соціальних умовах життя суспільства) визнається гідність особистості. Поняття поваги, що склалося в моральній свідомості суспільства, передбачає: справедливість, довіру, уважне ставлення до їх переконань, спрямувань, чуйність, ввічливість, делікатність, скромність. Таким чином, батьки, виявляючи повагу до дитини, мають ставитися до неї як до особистості, враховуючи її бажання, інтереси, потреби. Батьки зобов'язані спрямовувати свою виховну діяльність таким чином, щоб дитина відчувала, що вона теж є людиною. Виховний вплив батьків не повинен стримувати прагнення дитини до самовираження, вони зобов'язані допомогти дитині сформуватися як особистості. Дитина не повинна стати втіленням нездійснених мрій батьків, а має розвивати власні здібності, здійснювати власні бажання. Про повагу до дитини свідчить також невтручання в здійснення нею права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або недопущення незаконного посягання на її честь і гідність. Заборона таких дій прямо передбачена ст. 16 Конвенції ООН про права дитини. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.

Повага до людської гідності дитини батьками і іншими членами сім'ї справляє істотний вплив на розвиток повноцінної особистості. Невиправдане і жорстоке насильство, пригноблення, несправедливість, придушення свободи, нерівність, приниження гідності, недовір'я, грубість є порушенням вимоги поваги до дітей.

Утвердження (санкціонування) певних стандартів самооцінки людської особистості є важливим завданням моральної самосвідомості. До форм такого санкціонування належить уявлення про честь і гідність людини. Істотно, що в обох випадках (щодо честі й щодо гідності) йдеться не просто про самооцінку, про певний її ціннісний стандарт. Високо чи низько оцінює себе в кожному конкретному разі та чи інша особа, залежить від її вдачі, поведінки, обставин; але на базі морального усвідомлення себе в неї формується певний загальний стандарт самооцінки, певна сукупність критеріїв власної життєвої реалізації. Цього загального стандарту вона, з одного боку, повинна сама дотримуватися у своїй поведінці. З іншого ж боку, якщо даний ціннісний стандарт є достатньо обґрунтованим, особа має також вимагати його дотримання і від тих, хто її оточує. Повага власної честі і гідності з боку інших — невід'ємне право кожної людини.

Поняття честі та гідності — це перш за все моральні категорії, які розробляються здебільшого такою наукою, як етика. Здобутки цієї науки використовуються юридичною наукою при вивченні питань захисту честі та гідності як фізичних осіб взагалі, так і дітей зокрема. Так, М.С. Малєїним свого часу були запропоновані наступні визначення честі та гідності, які в тих чи інших модифікаціях зустрічаються в роботах й інших вчених. Честь — це соціальна оцінка особи, яка формується відповідно до суспільно значущих вчинків, дій людини. Вона визначається сукупністю моральних якостей особи як члена суспільства, громадянина держави, члена колективу, сім'ї, представника професії тощо. Сукупністю цих якостей і кожною з них окремо визначається суспільна значущість, цінність конкретної особи в цілому або в якійсь області суспільних відносин з погляду духовних, моральних, етичних вимог і переконань суспільного ладу. Людина усвідомлює своє становище в суспільстві, колективі, і ця внутрішня самооцінка є уявленням особи про власну гідність. Таким чином, честь і гідність взаємопов'язані зовнішні і внутрішні критерії, моральні оцінки особи і в той же час — найважливіші духовні блага, невід'ємні від особи і такі, які її персоніфікують.

Перше поняття про людську честь та гідність дають дитині її батьки. Вони ж грають основну роль у формуванні самооцінки дитини, а тому законом на них покладається обов'язок не порушувати честі та гідності дитини, якому кореспондує право останньої на повагу до її честі та гідності. Гідність та честь дитини є недоторканними (ст. 297 ЦК України).

Недоторканість гідності дитини — це проблема забезпечення поваги до неї, її людських прагнень і прав з боку інших людей, перш за все її батьків, та суспільства в цілому. Отже, забезпечення поваги до дитини саме по собі є повагою до її честі та гідності. Будь-які прояви неповаги до дитини є приниженням її людської честі та гідності.

Так, необхідними сутнісними компонентами людяності є свобода, творчість, любов. Нехтування цими сутнісними компонентами людяності порушує моральну гідність людини. Вищі духовні здібності людської істоти, як про це свідчить вся історія світової культури, визначаються її прагненням до істини, добра, краси. Саме тому, як зазначає грузинський дослідник моралі Г.Д. Бандзеладзе, «поняття людської гідності органічно пов'язане з інтересами творення, захисту й розвитку цих цінностей». Відповідно до цього гідність дитини порушується тоді, коли вона «не має умов виправдання свого призначення, тобто коли вона не може осягнути істину й красу. Людська гідність принижується тоді, коли заважають особі в її розумовому розвитку, пошуках істини, осягненні правди, коли їй не кажуть правди, обманюють. Будь-яке приниження істини — приниження людської гідності». Так само приниженням гідності людини є й будь-яке зневаження її прагнення чинити добро, творити прекрасне.

2. Свобода здійснення батьківських прав обмежується інтересом дитини. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини немайнові батьківські права, а також батьки мають право управляти майном, належним малолітній дитині, без спеціального нате повноваження в її інтересах (ч. 1 ст. 177 СК).

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Конвенції ООН Про права дитини в усіх діях щодо дітей незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини. Захищаються права дитини і внутрішнім законодавством України. Так, ст. 51 Конституції проголошує, що дитинство охороняється державою. Відповідно до ч. 8 ст. 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Про необхідність захищати інтереси дитини, охороняти їх, забезпечувати йдеться і у Законі України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. та в інших нормативно-правових актах, спрямованих на захист дітей. Але незрозуміло, що саме має на увазі законодавець, вживаючи термін «інтереси дитини». Комплексних досліджень з цього питання поки що не існує. Разом з тим питанню інтересу в праві взагалі присвячено досить багато робіт, але єдиної думки з цього приводу поки що не існує. На нашу думку, слід приєднатися до визначення В.О. Рясенцева, який під інтересом дитини розумів збереження її здоров'я, нормальний фізичний та психічний її розвиток, виховання в ній тих якостей, що вимагаються від людини.

Таким чином, здійснення батьківських прав має здійснюватися в інтересах дитини, означає збереження її здоров'я, сприяння нормальному фізичному та психічному її розвитку, виховання в ній тих якостей, що вимагаються від людини. Здійснення прав не всупереч інтересам дитини означає також врахування схильностей, прагнень дітей, особливостей їхнього розвитку (фізичного, розумового, духовного).

Зміст інтересу дитини змінюється з віком дитини. Обов'язком батьків є визначити поняття інтересу дитини з урахуванням вікових змін та забезпечувати здійснення батьківських прав відповідно до змін, що сталися. Зміст інтересу дитини значною мірою визначається її особистими симпатіями та антипатіями, прихильністю, звичками. Нехтування ними, здійснення права без урахування таких інтересів може тягнути за собою травмування дитини.

Оскільки життя дитини багатоманітне, її інтереси одночасно пролягають в різних напрямках, здійснення права не всупереч інтересам дитини означає правильне визначення основного інтересу для дитини. Недотримання батьками цієї вимоги — здійснення батьківських прав відповідно до інтересів дитини — має кваліфікуватися як зловживання батьками своїми батьківськими правами і тягнути за собою позбавлення батьківських прав або відібрання дитини без позбавлення батьківських прав.

3. Принцип здійснення батьківських прав не всупереч інтересам дитини поширюється і на здійснення батьками майнових прав щодо дитини. Батьки мають право управляти майном, належним малолітній дитині, без спеціального нате повноваження в її інтересах (ч. 1 ст. 177 СК). Неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов'язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном (ч. 8 ст. 177 СК) (див. коментар до ст. 177 СК).

4. Батьки мають цілий комплекс майнових та немайнових прав та обов'язків щодо дитини. В ч. 3 ст. 155 СК сказано про відмову батьків від дитини. Проте з правової точки зору відмова батьків має розглядатися не як відмова від дитини, а як відмова від усіх майнових та немайнових прав та обов'язків щодо дитини.

Відповідно до закону відмова від дитини є неправозгідною (ч. 3 ст. 155 СК). Таке правило, як і сам термін, з'явилися в законі вперше. Можна лише здогадуватися, що неправозгідною є дія, яка суперечить нормам права. Тому відмова батьків від прав та обов'язків по відношенню до дитини є дією неправомірною. Більш вдалим, без сумніву, було б використання в законі відомого юридичного терміну — «неправомірна», ніж «неправозгідна відмова». Оскільки закон не містить визначення неправозгідності як такої, то незрозумілим залишається співвідношення таких понять як неправозгідна та неправомірна дія.

Крім того, закон не пояснює, яка саме відмова мається на увазі — фактична чи юридична. Фактичну відмову батьків від дитини як соціальне явище закон не може усунути, оскільки така відмова є елементом соціального буття. Що ж до відмови юридичної, то вона ніколи прямо в законі не передбачалася. Закон і раніше не надавав можливість матері або батькові дитини скласти юридичний акт, який би визначався як відмова від дитини. Проте добре відомо, що завуальованою формою відмови була заява одного з батьків (у першу чергу — матері) про згоду на усиновлення дитини іншою особою. Така згода передбачається і в чинному сімейному законодавстві. Згідно із ст. 217 СК України батьківські права та обов'язки припиняються в разі усиновлення дитини, на яке батьки мають дати вільну згоду. Тому в цьому разі відмова батьків від здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов'язків має силу юридичного факту, який у сукупності з іншими юридичними фактами тягне за собою припинення батьківських правовідносин у повному обсязі. При цьому немає необхідності позбавляти батьків батьківських прав. Крім того, якщо судом буде встановлено, що батьки, які не проживають з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її, то усиновлення дитини може бути проведено без згоди батьків (ч. 2 ст. 219 СК). В цьому разі значення юридичного факту, який тягне припинення батьківських прав та обов'язків, має їх нездійснення протягом шести місяців.

5. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є правопорушенням. Вид та форма відповідальності, до якої можуть бути притягнуті батьки у зв'язку з ухиленням їх від виконання своїх обов'язків залежать від складу правопорушення та характеру обов'язку, від виконання якого батьки ухиляються. Так, вони можуть бути притягнені до адміністративної (ст. 184, ч. 2 ст. 212' КпАП України тощо), кримінальної (ст. ст. 164, 166 КК України тощо), цивільно-правової (ст. ст. 1178–1183 ЦК України) та сімейно-правової відповідальності.

Сімейний кодекс України передбачає наступні форми відповідальності:

— за ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини — позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК) або відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 17 °CК);

— за неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини — покладення на них обов'язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном (ст. 177 СК);

— за прострочення сплати аліментів — стягнення неустойки (пені) (ст. 196 СК).

Стаття 156. Права та обов'язки неповнолітніх батьків

1. Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно.

2. Неповнолітні батьки, які досягли чотирнадцяти років, мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини.

3. Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу.

1. Неповнолітні батьки мають такий самий комплекс прав та обов'язків щодо дитини, як і повнолітні батьки. Чинне сімейне та цивільне законодавство передбачає цілу низку гарантій здійснення неповнолітніми батьками своїх батьківських прав та належного виконання ними своїх батьківських обов'язків. Так, ч. 2 ст. 23 СК передбачає можливість надання особі, яка досягла чотирнадцяти років, право на шлюб у судовому порядку, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 34 ЦК України з моменту реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності. Повна цивільна дієздатність може бути надана неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини (ст. 35 ЦК України).

2. Неповнолітні батьки здійснюють свої батьківські права та виконують обов'язки самостійно. Але неповнолітні особи, по-перше, стаючи батьками та набуваючи повної цивільної дієздатності, самі не втрачають статусу дитини щодо власних батьків, а, по-друге, черес свій вік вони не є ще досить морально та фізично зрілими для того, щоб належним чином здійснювати свої батьківські права та виконувати обов'язки. Крім того, такі особи зазвичай не мають достатньої кількості власних коштів для того, щоб утримувати дитину. Для вирішення названих проблем Сімейний кодекс передбачає, що неповнолітнім батькам може бути надано допомогу у здійсненні батьківських прав та виконанні батьківських обов'язків. Таку допомогу їм зобов'язані надавати баба, дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім (ст. 16 СК). Крім того, допомогу у здійсненні неповнолітніми батьками своїх прав та виконанні обов'язків покликаний надавати орган опіки та піклування. Якщо дитина не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника (ч. 2 ст. 14 СК). Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення, потрібна згода їхніх батьків (ч. 4 ст. 217 СК). Крім того вони можуть бути позбавлені батьківських прав тільки на підставі п. п. 1, 3, 6 ч. 1 ст. 164 СК.

3. Частина 2 коментованої статті надає неповнолітнім батькам право звертатися до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини. По суті, закріплення вказаної норми у коментованій статті не має сенсу, оскільки таке право неповнолітнім батькам надається в силу того, що вони мають ті ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно, а повнолітнім батькам надається право на захист дитини (в тому числі і у судовому порядку) нормами ст. 154 СК. Крім того, відповідно до ст. 29 ЦПК України неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь.

Виходячи з того, що неповнолітні батьки мають такі ж права щодо дитини, як і повнолітні, можна зробити висновок, що перші мають право на звернення за захистом прав та інтересів своєї дитини не тільки до суду, але й до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій, а також право на самозахист своєї дитини.

4. Відповідно до ч. 1 ст. 84 ЦПК України витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Один з таких випадків передбачений ч. 3 коментованої статті.

Надання неповнолітнім батькам права на безоплатну правову допомогу у суді є новелою вітчизняного сімейного законодавства. Метою безоплатної правової допомоги є інформування особи про зміст її прав та порядок їх реалізації, забезпечення рівних можливостей доступу осіб до правосуддя.

Виходячи з буквального тлумачення названої норми, отримання права на безоплатну правову допомогу виникає у осіб при одночасній наявності наступних обставин:

— вони є неповнолітніми;

— вони записані батьком, матір'ю дитини;

— у справах, які виникають з батьківських відносин.

Безоплатна правова допомога може надаватися неповнолітнім батькам тільки у суді. Оплата за надання правової інформації, правових консультацій та роз'яснень, складання правових документів (звернень, довідок, запитів тощо), в тому числі процесуальних, допомога в доступі до альтернативних форм вирішення спору, зокрема медіації (посередництва), захист від обвинувачення, представництво особи в інших державних органах, крім судових, здійснюються на загальних підставах.

5. На сьогоднішній день законодавство України містить окремі розрізнені положення, які регулюють відносини щодо надання безоплатної правової допомоги, але системи, яка б забезпечувала реальний доступ осіб до такої допомоги, не створено. Так, законодавство України надає право на безоплатну правову допомогу багатьом категоріям осіб, але до цього часу державне фінансування було передбачене лише для оплати правової допомоги у кримінальних справах у випадках, визначених Кримінально-процесуальним кодексом України. На даний час не сформовано єдиної державної політики у сфері забезпечення фізичних осіб безоплатною правовою допомогою. Для сприяння розробці єдиної системи надання безоплатної правової допомоги окремим категоріям громадян була розроблена та схвалена Указом Президента України від 9 червня 2006 року № 509/2006 Концепція формування системи безоплатної правової допомоги в Україні. Цією Концепцією встановлюються загальні принципи формування і функціонування системи безоплатної правової допомоги в Україні, а також повного або часткового фінансування правової допомоги за рахунок коштів державного бюджету.

Таким чином, на сьогоднішній день норма ч. 3 коментованої статті є досить доцільною, але «мертвою», оскільки не існує правового механізму реалізації неповнолітніми батьками наданого їм права.

Стаття 157. Вирішення батьками питань щодо виховання дитини

1. Питання виховання дитини вирішується батьками спільно.

2. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

3. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

4. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Той з батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов'язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з батьків.

1. Процес сімейного виховання дитини включає в себе безліч питань переважно педагогічного характеру. Вони вирішуються або обома батьками, або одним з них за погодженням або мовчазною згодою другого. При цьому презюмується, що батьки дотримуються інтересів дитини.

Різного роду суперечності між батьками по питанню виховання дитини повинні долатись самими батьками. Коли така мета не досягається, батьки (або один з них) можуть звернутись до органів опіки та піклування (ст. 158 СК) або до суду (ст. 159 СК).

2. Ч. 2 коментованої статті спрямована на захист прав того з батьків, що проживає окремо від дитини. Такий батько (мати) має право на спілкування з дитиною і право брати участь у її вихованні.

Формою здійснення батьківських прав особою, яка не проживає зі своєю дитиною, є участь у вихованні. Така участь передбачає використання різних способів позитивного впливу на дитину, що робить благотворний вплив на формування її особистості. Для цього використовується не лише особистий контакт (спілкування), але й телефонний зв'язок, переписка і т. д.

Той з батьків, що проживає окремо, може також брати участь у вирішенні питання отримання дитиною освіти. Але якщо той з батьків, що проживає з дитиною, має право вибору навчального закладу, форми навчання, то другий такими правами не наділений. Він може лише дати пораду, рекомендацію, надати необхідну допомогу при вирішенні проблем, пов'язаних із здобуттям освіти. Тобто інтенсивність впливу того з батьків, який проживає з дитиною, і того, який проживає окремо від неї, різний. Перевага надається тому, хто проживає разом.

3. Право на спілкування з дитиною належить до особистих немайнових прав батьків, про що прямо зазначає закон. Порушення цього права, створення умов, за яких неможливе його реалізація, є правопорушенням. Причому порушуються права не тільки батька (матері), але й дитини (див. ст. 153 СК та коментар до неї).

Тому ч. 3 ст. 157 СК забороняє тому із батьків, з ким проживає дитина, перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Таким чином закріплюється презумпція корисності для дитини її спілкування з батьком (матір'ю), що проживає окремо. Протилежний підхід закріплено в ч. 2 ст. 15 Закону України "Про охорону дитинства": батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

Вимагати рішення суду про те, що спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини є абсурдним і недоцільним. Ч. 2 ст. 15 Закону України "Про охорону дитинства" встановлює презумпцію шкідливості для дитини її спілкування з батьком (матір'ю), що проживає окремо.

В основі протидії спілкування не повинні лежати сугубо особистісні, продиктовані егоїстичними міркуваннями мотиви.

4. Частіше за все проблеми здійснення права на спілкування виникають при припиненні сімейних стосунків між батьками. Тому доцільно саме на цьому етапі вирішувати всі питання, пов'язані з правом на спілкування. В цей момент легше оцінити реальну перспективу майбутніх контактів батьків, що окремо проживають, зі своїми дітьми.

Для спрощення цієї задачі ч. 4 ст. 157 СК надає батькам право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини.

Тут можуть бути зафіксовані будь-які важливі для сторін нюанси: місце спілкування, їх частота, періодичність, тривалість, необхідність присутності третіх осіб при спілкуванні тощо. Цей договір повинен не суперечити інтересам дитини. Законодавство чітко не визначає, з якого віку дитина вправі самостійно вирішувати питання свого спілкування з батьками. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання (ч. 2 ст. 171 СК). В тому випадку, якщо дитина не хоче спілкуватись з одним з батьків, вона не може бути примушена до такого спілкування, оскільки для неї це право, а не обов'язок, який вона повинна виконувати.

Договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини, має бути укладений у письмовій формі та обов'язково посвідчений нотаріально. Відсутність нотаріального посвідчення тягнутиме за собою визнання такого договору нікчемним (ч. 1 ст. 220 ЦК України). Разом з тим, на відносини батьків дитини стосовно укладення вищезазначеного договору також будуть розповсюджуватися положення ч. 2 ст. 220 ЦК України, відповідно до якої якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Стаття 158. Вирішення органом опіки спору щодо участі у вихованні дитини батьків, хто проживає окремо д неї

1. За заявою матері, батька дитини орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї.

Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших обставин, що мають істотне значення.

2. Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до виконання. Особа, яка ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини.

1. Право батьків на спілкування з дитиною відноситься до числа особистих. Тому його так важко забезпечувати за допомогою закону, можливості якого в цьому випадку обмежені. СК передбачає захист права того з батьків, хто проживає окремо від дитини, на виховання та спілкування з дитиною в адміністративному і судовому порядку.

В тих випадках, коли батьки не змогли досягти згоди про порядок участі того з батьків, хто проживає окремо від дитини, у вихованні дитини та спілкуванні з нею. ч. 1 коментованої статті передбачає, що цей порядок визначається органом опіки та піклування за участю батьків. Право на подання заяви про визначення порядку участі того з батьків, хто проживає окремо від дитини, у вихованні дитини та спілкуванні з нею має як той з батьків, хто проживає з дитиною, так і той, хто проживає окремо від неї.

Органи опіки та піклування після ретельного дослідження всіх обставин життя дитини (ставлення до неї батьків, їхні можливості і здібності як вихователів, вік дитини, стан її здоров'я, прихильність до батьків і т. п.) пропонують батькам встановити той або інший порядок участі того з батьків, хто проживає окремо від дитини, у вихованні та спілкуванні, виходячи з повної рівності прав батьків. Якщо спір не вдається врегулювати, оскільки батьки не прийшли до згоди, орган опіки та піклування виносить рішення, вказуючи в ньому порядок участі того з батьків, хто проживає окремо, у вихованні дитини, характер, місце, час, тривалість спілкування, іноді встановлюючи умови, при яких воно повинне здійснюватися. Рішення органом опіки та піклування має виноситися перш за все з урахуванням інтересів дитини. Той з батьків, хто проживає окремо, не має права вимагати спілкування в невстановлений час, порушувати нормальний режим життя дитини, приймати відносно неї які-небудь рішення, не погоджуючи їх з іншим з батьків, і т. п. Будь-які рішення відносно дитини повинні прийматися спільно, а у разі розбіжності спір розв'язується за допомогою органів опіки та піклування.

2. Частина 2 коментованої статті встановлює, що рішення органу опіки та піклування є обов'язковим для виконання. Той з батьків, з ким проживає дитина, зобов'язаний дозволяти зустрічі з дитиною другому з батьків. Проте тут є певна суперечність з нормою статті 19 СК, що рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду. Таким чином, невиконання рішення органу опіки та піклування протягом перших десяти днів з моменту його винесення не є протиправним. Проте коментована стаття безумовно встановлює відповідальність того з батьків, хто проживає з дитиною, за ухилення від виконання цього рішення у формі відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Через це може виникнути ситуація, коли той з батьків, хто проживає окремо від дитини, звертаючись за захистом своїх прав відповідно до норм ст. 159 СК, протягом десяти днів з моменту прийняття рішення органом опіки та піклування може звернутися до суду з позовом як про усунення цих перешкод у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, так і про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої ухиленням від виконання рішення органу опіки та піклування. Втім, задоволення вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої ухиленням від виконання рішення органу опіки та піклування при таких умовах є неможливим, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 19 СК це рішення не є обов'язковим протягом перших десяти днів з моменту його винесення.

3. Якщо той з батьків, хто проживає окремо від дитини, не звернувся протягом перших десяти днів з моменту винесення органом опіки та піклування рішення про визначення способів участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї, це рішення набуває обов'язковий характер для обох батьків. Той з батьків, хто проживає з дитиною, в разі ухилення від виконання рішення органу опіки та піклування, зобов'язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини. Оскільки в даному випадку мова йде не про порушення договірних відносин, а про порушення особистих немайнових прав того з батьків, хто проживає окремо від дитини, то матеріальна та моральна шкода, заподіяна ухиленням від виконання рішення органу опіки та піклування буде відшкодовуватися у порядку, передбаченому главою 82 ЦК України.

4. Коментована стаття спрямована на захист прав та законних інтересів того з батьків, який проживає окремо від дитини. Цей стан речей є порушенням основного принципу здійснення батьківських прав та виконання обов'язків — принципу їх рівності. Тому за ухилення від виконання рішення органу опіки та піклування має відповідати у разі наявності для цього підстав і той з батьків, хто проживає окремо від дитини. Крім того, в разі ухилення від виконання зазначеного рішення будь-ким з батьків шкода завдається також правам і законним інтересам дитини, тому вона теж має право на відшкодування майнової та моральної шкоди (див. п. 5 коментаря до ст. 157 СК).

5. Звернення за захистом до органів опіки та піклування не позбавляє того з батьків, хто проживає окремо від дитини, права на звернення до суду.

Стаття 159. Вирішення судом спору щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї

1. Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод.

2. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування.

В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи.

Під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров'я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.

3. За заявою заінтересованої сторони суд може зупинити виконання рішення органу опіки та піклування до вирішення спору.

4. У разі ухилення від виконання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним.

5. Особа, яка ухиляється від виконання рішення суду, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини.

1. Спілкування дитини і батьків є неодмінним елементом належного розвитку і виховання дитини. Таке спілкування слугує задоволенню життєво важливих потреб як дитини, так і дорослих членів сім'ї. Судовий порядок захисту прав батьків, що проживають окремо від дитини, слугує надійною гарантією здійснення права на спілкування.

Ст. 153 СК містить загальне право на спілкування батьків і дитини, ст. ст. 157, 158, 159 СК присвячуються вирішенню питання участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї. Окреме проживання робить неможливим постійний щоденний контакт одного з батьків з дитиною. Бажаним є саме систематичне спілкування дитини з тим, з батьків, що проживає окремо, а не епізодичні, несподівані зустрічі.

Це спілкування не може носити формальний характер, воно повинно приносити користь дитині, буди джерелом його повноцінного розвитку та виховання.

2. Постановка питання про забезпечення права на спілкування одного з батьків, який проживає окремо, з дитиною, може бути пов'язане або не пов'язане з питанням визначення місця проживання дитини (ст. 16 °CК "Право батьків на визначення місця проживання дитини"). Проживання дитини з одним з батьків може бути результатом досягнення домовленості. Якщо такої домовленості немає, той з батьків, хто проживає окремо, має право вибору: ставити питання про спілкування або просити суд визначити, з ким з батьків буде проживати дитина.

3. Оскільки порушення права на спілкування є одним з найбільш значимих особистих немайнових прав фізичної особи, то ст. 159 СК встановлює судовий захист прав того з батьків, хто проживає окремо. Позов про усунення перешкод у вихованні дитини і спілкуванні з нею — є позовом про заборону поведінки особи, яка чинить перешкоди іншому у здійсненні ним свого права.

4. До компетенції суду не входить вирішення питань педагогічного характеру, оскільки він лише вирішує питання про місце проживання дитини і про порядок здійснення батьківських прав того з батьків, що проживає окремо від дитини.

Спір вирішується судом з обов'язковою участю органів опіки та піклування, які дають свій висновок на підставі обстеження умов життя дитини. Такий висновок складається за дорученням суду, а не на прохання одного з батьків.

При підготовці цього висновку органи опіки та піклування можуть сприяти батькам у досягненні порозуміння і мирному урегулюванню конфлікту. Якщо такий результат не досягається, то такого роду задачу вирішує суд. Він визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування (ч. 2 ст. 159 СК).

В задоволенні позову про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та у її вихованні може бути відмовлено, якщо цього вимагають інтереси дитини. Така відмова потребує детального обґрунтування. Наприклад, якщо здійснення батьком (матір'ю) права на спілкування з дитиною негативно впливає на фізичний, психічний та інтелектуальний розвиток дитини.

Розглядаючи спір, суд має брати до уваги та оцінювати багато різних факторів, а саме:

А) Ставлення батьків до виконання своїх обов'язків (наскільки той з батьків, що проживає окремо, дійсно бажає спілкуватися з дитиною, приділити їй увагу, витратити час).

Б) Особисту прихильність дитини до кожного з батьків (чи бажає сама дитина бачити того з батьків, хто проживає окремо).

В) Вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров'я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами (нездоровий спосіб життя одного з батьків може мати негативний сплив на дитину, що є підставою для суду у відмові у задоволенні позову про усунення перешкод у спілкуванні.

5. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, має право на отримання інформації про дитину з будь-якого закладу, де вона знаходиться, зокрема, закладу освіти, навчально-виховного, медичного закладу.

Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров'я дитини або підопічного (ч. 2 ст. 185 ЦК, ч. 2 ст. 39 Закону України "Основи законодавства про охорону здоров'я").

У разі виявлення ВІЛ-інфекції у неповнолітніх віком до 18 років, а також у осіб, визнаних у встановленому законом порядку недієздатними, працівник закладу охорони здоров'я, в якому проведено медичний огляд, повідомляє про це батьків або інших законних представників зазначених осіб (ч. 2 ст. 9 Закону України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення").

Дотримання права батьків на інформацію про стан здоров'я дитини забезпечує, в першу чергу, права самої дитини. Лише при отриманні цієї інформації той з батьків, що проживає окремо від дитини, може повноцінно піклуватись про дитину, виховувати, брати участь у її житті.

6. На практиці виникають проблеми з виконанням рішення суду про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та у її вихованні. Єдиним примусовим методом впливу на батька (мати), який не виконує без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, які можуть бути виконані лише боржником, є винесення державним виконавцем постанови про накладення штрафу в розмірі від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин державний виконавець у тому ж порядку накладає штраф на боржника у подвійному розмірі. При подальшому невиконанні рішення боржником державний виконавець порушує клопотання перед судом про кримінальну відповідальність боржника відповідно до закону (ст. 87 Закону України "Про виконавче провадження").

Невиконання рішення суду про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та у її вихованні може бути підставою для пред'явлення позову про зміну місця проживання малолітньої дитини (ст. 161 СК).

Ще однією гарантією виконання рішення суду про участь у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї, є обов'язок відшкодування матеріальної та моральної шкоди завдану тому з батьків, хто проживає окремо (ч. 5 ст. 159 СК).

Стаття 160. Право батьків на визначення місця проживання дитини

1. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

2. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

3. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

1. Із змісту коментованої статті випливає, що вона спрямована на врегулювання батьками, які проживають окремо, питання, з ким з них буде проживати дитина.

Право батьків на вибір місця проживання дитини має сприяти забезпеченню належного виконання батьками своїх обов'язків та безперешкодному здійсненню прав щодо виховання дитини. Визначаючи місце проживання дитини, батьки здійснюють своє право на особисте виховання дитини, оскільки дитина, як правило, проживає з батьками чи одним з них. У тому разі, коли батьки дитини спільно не проживають, право визначати місце проживання дитини залишається за кожним з батьків, і кожен з них має брати участь у визначенні місця проживання дитини на засадах рівності. При цьому не мають значення причини роздільного проживання батьків (відсутність або розірвання шлюбу між ними, тимчасове роздільне проживання з поважних причин (див. коментар до ст. 3 СК). Ніхто з них не може бути усунений від вирішення цього питання.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» розрізняє два поняття, які визначають місцезнаходження фізичної особи в залежності від тривалості перебування фізичної особи на території адміністративно-територіальної одиниці. Місце проживання — це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік. Адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік є її місцем перебування.

Фізична особа, відповідно до ст. 3 вказаного Закону має право визначати як своє місце проживання, так і місце перебування. Оскільки дитина є не досить зрілою істотою для формування своєї думки щодо визначення місця свого проживання, право на визначення місця проживання та місця перебування дитини надано перш за все батькам дитини. Але дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками з питань, що стосуються її особисто. Вказане право дитина може здійснювати в залежності від її віку. Так, правове значення у питаннях визначення місця проживання дитини її думка має по досягненню дитиною десяти років. До досягнення цього віку дитина не бере участі у вирішенні питання свого місця проживання.

2. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає. Місце проживання дитини цього віку визначається за згодою батьків. При цьому не має значення, чи знаходяться батьки у шлюбі між собою, чи проживають вони спільно. Крім того, питання про визначення місця проживання дитини має вирішуватися не тільки з урахуванням інтересів кожного з батьків, а перш за все з урахуванням прав та законних інтересів дитини — її права на належне батьківське виховання, яке повною мірою може бути забезпечене тільки обома батьками; права на безперешкодне спілкування з кожним з батьків, здійснення обома батьками якого є запорукою нормального психічного розвитку дитини.

Слід також зазначити, що дитина може бути передана батьками на виховання іншим фізичним або юридичним особам (див. коментар до ст. 151 СК). В цьому разі місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. В даному разі місце проживання дитини також може визначатися за згодою батьків, коли вони спільно вирішують, якій фізичній чи юридичній особі передати дитину на виховання.

3. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками. Місце проживання дитини цього віку визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Отже, дитина у віці від десяти до чотирнадцяти років має право висловлювати свою думку щодо визначення її місця проживання. Але в даному випадку думка дитини не має для батьків вирішального значення. Частина З ст. 29 ЦК України надає дитині право у разі спору звернутися до органу опіки та піклування або до суду, які мають визначити місце проживання дитини. І в даному випадку, як батьки, так і орган опіки та піклування і суд мають керуватися інтересами перш за все дитини.

4. Відповідно до ч. 2 ст. 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлені законом. Відповідні обмеження встановлені Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». Частина 2 ст. 13 Закону встановлює, що щодо осіб, які не досягли 16-річного віку, вільний вибір місця проживання обмежується. Отже, з урахуванням вказаних вимог свобода вибору місця проживання фізичної особи у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років є обмеженою.

Вказані норми вступають у суперечку з нормою ч. 3 коментованої статті, яка встановлює, що, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. Диспозиція цієї норми містить два істотних моменти: по-перше, при визначенні особою, яка досягла чотирнадцяти років, місця проживання батьки участі не беруть; по-друге, свобода вибору особою, яка досягла чотирнадцяти років, місця проживання допускається тільки між місцями проживання її батьків, які проживають окремо.

Остання теза суперечить нормам чинного законодавства, оскільки відповідно до ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» вільний вибір місця проживання чи перебування — це право громадянина України на вибір адміністративно-територіальної одиниці, на території якої вони хочуть проживати чи перебувати. Виходячи з цього, особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на вибір місця проживання не тільки між місцем проживання її батьків, а в межах всієї України. Наприклад, дитина може вирішити, що її інтересам відповідає проживання з бабусею або повнолітнім братом, які проживають у межах іншої територіальної одиниці, ніж дитина, її батько, мати. Тобто дитина має право обирати не тільки між місцем проживання батьків, а також місцем проживання інших родичів, але право такого вибору виникає в неї відповідно до вимог ст. 13 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» з 16 років.

Стаття 161. Спір між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини

1. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

2. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

3. Якщо орган опіки та піклування або суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів, залучених до участі у справі, дитина може бути передана комусь із них.

Якщо дитина не може бути передана жодній із цих осіб, суд на вимогу органу опіки та піклування може постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає, і передання її для опікування органу опіки та піклування.

1. Спір між матір'ю та батьком, які проживають окремо, щодо місця проживання малолітньої дитини може вирішуватися у адміністративному та у судовому порядку. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду (ч. 3 ст. 19 СК). У разі звернення з позовом до суду орган опіки та піклування припиняє розгляд поданої йому заяви. Крім того, суд не має права відмовити особі в прийнятті позову з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку. Право звертатися з заявою до органу опіки та піклування або з позовом до суду має кожен з батьків.

Коментована стаття встановлює основні засади вирішення спорів, які виникають між матір'ю та батьком, які проживають окремо, щодо місця проживання малолітньої дитини, якими мають керуватися як суд, так і органи опіки та піклування.

Звернення до суду заінтересованої сторони можливе і у разі незгоди її з рішенням органу опіки та піклування щодо даного спору. Таке право надається кожній особі ст. 55 Конституції України, відповідно до якої кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

2. Абзац 2 ч. 1 коментованої статті встановлює, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини орган опіки та піклування або суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести:

— етичні і інші особисті якості батьків (дані, що їх характеризують, рівень освіти батьків);

— відносини, існуючі між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною);

— можливість створення дитині умов для виховання і розвитку (рід діяльності, режим роботи батьків, їхнє матеріальне і сімейне становище і ін.), маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дитини.

Частина 2 коментованої статті містить вказівку на ті юридичні факти, які є підставами для відмови органом опіки та піклування або судом у переданні дитини для проживання. Такими фактами є:

— відсутність у особи самостійного доходу;

— зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;

— аморальна поведінка особи, яка може зашкодити розвиткові дитини.

3. У справах даної категорії, якщо вони розглядаються у суді, обов'язкова участь в судовому засіданні органів опіки і піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (ст. 19 СК). Проте суд не зв'язаний висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

4. Слід також мати на увазі, що відповідно до ст. 171 СК дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана обов'язково при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Проте суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

5. Норма ч. 3 коментованої статті є досить суперечливою та може викликати значні утруднення при практичному її застосуванні. Вона надає органу опіки та піклування або суду право передати дитину бабі, діду або іншим родичам. З юридичної точки зору така передача є відібранням дитини у того з батьків, з яким вона проживає, без позбавлення його батьківських прав. Коментована норма обумовлює можливість здійснення органом опіки та піклування чи судом такої передачі при наявності наступних обставин: а) вказані органи визнають, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку; б) баба, дід або інші родичі мають заявити вимогу про передачу їм дитини на виховання; в) вказані особи мають бути залучені до участі у справі. Кожна з названих обставин має бути певним чином конкретизована.

Визнання органом опіки та піклування або судом, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, має бути оформлене певним документом — рішенням органу опіки та піклування або судовим рішенням. Таке рішення має бути прийняте при наявності підстав, вказаних у ч. 1 ст. 17 °CК, якщо залишення дитини у батька, матері є небезпечним для їх життя, здоров'я і морального розвитку. При встановленні вказаних обставин суд має постановити рішення про відмову у позові, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін. Постановлення судом рішення про відібрання дитини від когось з батьків без позбавлення батьківських прав є відступом від принципу диспозитивності цивільного судочинства та виходом за межі заявлених вимог.

Незрозумілою є процесуальна природа заяви баби, діда або інших родичів про передачу їм дитини. З точки зору цивільного процесуального права заява є підставою для відкриття особливого провадження. Спір же між батьком та матір'ю щодо місця проживання малолітньої дитини розглядається у порядку позовного провадження. Незрозумілим також є і процесуальне становище самих вказаних осіб та момент їх залучення до справи. Отже, встановивши при розгляді спору про визначення місця проживання дитини, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку дитини, суд має постановити рішення про відмову у позові.

Орган опіки та піклування, встановивши при розгляді спору про визначення місця проживання дитини, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку дитини, якщо є безпосередня загроза для життя або здоров'я дитини, має право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків у порядку, передбаченому ч. 2 ст. 17 °CК з наступною подачею позову до суду про позбавлення батьків батьківських прав або відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав (див. коментар до ст. 17 °CК). Таким чином, справи щодо визначення місця проживання малолітньої дитини та справи про відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав мають розглядатися в різних провадженнях з метою справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду справ, а також об'єктивної оцінки наданих доказів.

Стаття 162. Правові наслідки протиправної поведінки одного з батьків або іншої особи при визначенні місця проживання малолітньої дитини

1. Якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.

Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

2. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.

Коментована стаття встановлює правові наслідки протиправної зміни місця проживання малолітньої дитини одним з батьків (з яким вона не проживає) або третьою особою. Слід зазначити, що в статті мова йде саме про малолітню дитину (яка не досягла 14 років). Отже подібні дії стосовно неповнолітньої дитини не підпадатимуть під правила коментованої статті, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Місце проживання малолітньої дитини може визначатися таким чином:

А) Обома батьками за погодженням, тобто шляхом домовленості, яка може бути усною або оформленою у вигляді письмового документа. В даному випадку зміна місця проживання дитини також має проводитися за погодженням батьків.

Б) Законом. Наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. А відповідно до ч. 4 цієї ж статті місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

В) Рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування. Зазначені органи можуть постановити рішення про проживання дитини з кимось із родичів або у відповідному дитячому закладі (установі), зокрема у дитячому будинку, будинку-інтернаті тощо.

Малолітня дитина має проживати у встановленому місці проживання, яке не може бути змінене самочинно як волею сторонніх осіб, так і волею якогось одного із її батьків. Якщо така особа змінить місце проживання дитини, зокрема шляхом викрадення, заінтересована особа має право подати до суду позов про повернення дитини у місце її проживання. Заінтересованими особами в розумінні даної статті можуть бути фізичні особи, з якими проживала дитина, дитячий заклад (установа), в якому проживала дитина, а також інші особи, які є родичами дитини. В разі подачі такого позову суд має негайно його розглянути та прийняти рішення про повернення дитини у попереднє місце її проживання.

Виключенням із цього правила є дві ситуації, за наявності яких суд не буде приймати рішення про повернення дитини у попереднє місце проживання:

1) якщо залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я. Для повернення дитини непотрібно доводити факт наявності нормальних умов для її виховання та розвитку. В ст. 162 СК встановлена презумпція правомірності поведінки того з батьків, з ким проживала дитина. Якщо інший з батьків вважає такі умови непридатними для дитини, то способом захисту прав дитини є пред'явлення позову про зміну місця проживання малолітньої особи, а не самочинна зміна її місця проживання. Якщо відповідач доведе, що той, з ким проживала дитина, жорстоко поводився з нею, експлуатував дитину, тримав дитину в умовах, небезпечних для її життя та здоров'я, у позові повинно бути відмовлено. Дитина не може бути повернута, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я.

2) якщо обставини змінилися так, що повернення суперечить інтересам дитини (наприклад, особа, з якою проживала дитина, померла).

Кримінальний кодекс України не карає за викрадення своєї малолітньої дитини, а лише чужої (ст. 146 КК). У зв'язку з цим суб'єктом злочину можуть бути лише інші родичі, а не батько чи мати малолітнього. Суб'єктами сімейного правопорушення, передбаченого коментованою статтею, можуть бути як батько чи мати дитини, так і інша особа. За вчинене порушення винна особа нестиме відповідальність перед особою, з якою проживала дитина, у вигляді відшкодування моральної та матеріальної шкоди. Буквальне тлумачення ч. 2 коментованої статті дозволяє робити висновок, що правом на компенсації моральної та матеріальної шкоди, заподіяної самочинною зміною місця проживання малолітньої дитини, мають тільки фізичні особи, з якими дитина проживала. Дитячі установи та заклади, де проживала дитина, можуть вимагати відшкодування заподіяної шкоди тільки за загальними правилами Глави 82 ЦК України.

Стаття 163. Право батьків на відібрання малолітньої дитини від інших осіб

1. Батьки мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними.

2. Батьки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.

3. Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам.

1. З права батьків на особисте виховання дитини випливає їхнє переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними. Батьки є кровними родичами дитини, що пов'язує їх взаємними правами та обов'язками, тобто вони складають сім'ю. Кожна особа має право на проживання в сім'ї. Право батьків проживати з дитиною включає в себе право батьків На визначення місця проживання малолітньої дитини (ст. 16 °CК), право батьків вимагати від інших осіб утримуватися від самочинних дій щодо зміни місця проживання малолітньої дитини (ст. 162 СК), їхнє право вимагати повернення дітей від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду (ч. 2 ст. 163 СК).

Право батьків проживати з дитиною забезпечується нормами ст. 167, 17 °CК, які передбачають, що в разі позбавлення батьківських прав одного з батьків чи відібрання дитини без позбавлення батьківських прав від одного з батьків суд перш за все має розглянути питання про передання дитини іншому з батьків.

Слід мати на увазі все ж таки, що право батьків проживати з дитиною встановлюється тільки щодо малолітньої дитини, неповнолітня ж дитина має право визначати місце свого проживання самостійно, і це може бути місце проживання, відмінне від місця проживання батьків.

2. Закон, охороняючи право батьків на особисте виховання своїх дітей, передбачає їх право вимагати повернення дітей від будь-якої особи, яка тримає їх у себе не на підставі закону або рішення суду.

Така вимога може бути пред'явлена батьками при умові, що дитина утримується якою-небудь особою, включаючи і родичів, не на підставі а) закону; б) судового рішення. На підставі закону чи судового рішення дитина може проживати в сім'ї усиновлювача чи опікуна. Коментована стаття не враховує ті випадки, коли дитина проживає у сім'ях осіб на підставі договору — передана під патронат, до прийомної сім'ї чи до дитячого будинку сімейного типу. Проте передача дитини до сім'ї патронатного вихователя, прийомних батьків, батьків-вихователів не є підставою вимагати відібрання малолітньої дитини від цих осіб.

3. Батьки мають право вимагати відібрання дитини шляхом подання позову до суду. Такі справи мають розглядатися у порядку цивільного судочинства. Позов про відібрання дитини мають право подати тільки батьки, які не позбавлені батьківських, оскільки батьки позбавлені батьківських прав втрачають особисті немайнові права щодо дитини. Такого права також не мають батьки, від яких дитину відібрано без позбавлення їх батьківських прав, оскільки разом з правом на особисте виховання дитини вони позбавляються і права на проживання з нею.

4. Відповідно до п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 12.06.98 р. «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» при розгляді позовів батьків про передачу їм дитини іншими особами, від яких вони мають право вимагати її повернення суд бере до уваги зокрема можливість батьків забезпечити належне виховання дитини, характер їхніх взаємовідносин з нею, прихильність дитини до осіб, у яких вона перебуває, й інші конкретні обставини справи. При цьому суд враховує, хто з зацікавлених осіб виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожної з осіб, особисті якості сторін, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані однієї з осіб сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей. Суд може взяти до уваги й бажання дитини, яка досягла 10 років, хоча воно не є обов'язковим для нього. У будь-якому випадку суд повинен постановити рішення, яке відповідало б інтересам малолітньої дитини.

Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам. Якщо буде встановлено, що ані батьки, ані особи, в яких перебуває дитина, не в змозі забезпечити її належного виховання, суд за позовом органів опіки й піклування або прокурора передає дитину на піклування цим органам. Якщо такої вимоги не пред'явлено, суд окремою ухвалою звертає на це увагу зазначених органів.

Стаття 164. Підстави позбавлення батьківських прав

1. Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:

1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;

2) ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини;

3) жорстоко поводяться з дитиною;

4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;

5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;

6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

2. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав з підстав, встановлених пунктами 2, 4 і 5 частини першої цієї статті, лише у разі досягнення ними повноліття.

3. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них.

4. Якщо суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав виявить у діях батьків або одного з них ознаки злочину, він порушує кримінальну справу.

5. Рішення суду про позбавлення батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини.

1. Відповідно до ст. 9 Конвенції про права дитини дитина не повинна розлучатися з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке розлучення може бути необхідним, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї.

Крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, є позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею. Питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Такий захід може бути застосований тільки у судовому порядку. Інші органи не мають права розглядати дане питання. Справи даної категорії розглядаються у порядку цивільного судочинства. Особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років.

2. В якості підстав позбавлення батьків (одного з них) батьківських прав Кодекс передбачає їхню винну протиправну поведінку, що виражається в різних формах, вичерпний перелік яких даний в ч. 1 коментованої статті. До них зокрема належать:

1) відмова забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявлення щодо неї батьківського піклування (див. коментар до ст. 143 СК);

2) ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини. Відповідно до п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.03.2007 № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» це має місце, коли батьки не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками (див. також коментар до ст. 152 СК);

3) жорстоке поводження з дитиною. Відповідно до абзацу 3 п. 16 вказаної Постанови жорстоке поводження полягає у фізичному або психічному насильстві (побої, биття дитини, загрози на її адресу, навіювання відчуття страху тощо, а також замах на їх статеву недоторканість), застосуванні недопустимих методів виховання, приниженні людської гідності дитини тощо (див. також коментар до ст. 15 °CК);

4) хронічний алкоголізм або наркоманія. При захворюванні батьків хронічним алкоголізмом чи наркоманією дитина опиняється в хворій сімейній обстановці, вона надана сама собі, страждає морально і фізично. Здійснення батьками протиправних дій проти дитини при цьому необов'язкове, хоча вони, як правило, мають місце. При позбавленні батьківських прав батьків, хворих на хронічний алкоголізмом або наркоманію, їх вина очевидно не простежується. Проте у зв'язку з тим, що алкоголізм і наркоманія виникають в результаті свідомого доведення батьками себе до такого стану, то в даному випадку можна говорити про винну поведінку батьків. Хоча на практиці при розгляді даної категорії справ питання про вину батьків не обговорюється. Важливо те, що хронічний алкоголізм і наркоманія батьків створюють реальну загрозу для дитини, її фізичного, психічного і морального розвитку. Відповідно до абз. 4 п. 16 вказаної Постанови хронічний алкоголізм батьків і захворювання їх на наркоманію мають бути підтверджені відповідними медичними висновками.

Не можна позбавити батьківських прав особу, яка не виконує своїх батьківських обов'язків унаслідок душевної хвороби, недоумства чи іншого тяжкого захворювання (крім хронічного алкоголізму чи наркоманії) або з інших не залежних від неї причин. В таких випадках, а також тоді, коли при розгляді справ буде встановлено, що вимога про позбавлення батьківських прав є не обґрунтованою, але залишення дитини у батьків небезпечне для неї, суд має право винести рішення про відібрання дитини і передачу її на піклування органів опіки і піклування;

5) будь-які види експлуатації дитини, примушення дитини до жебракування та бродяжництва. Як експлуатацію дитини слід розглядати залучення її до непосильної праці, до заняття проституцією, злочинною діяльністю або примушування до жебракування (див. коментар до ст. 15 °CК);

6) засудження за вчинення умисного злочину щодо дитини. В даному випадку йдеться про замах на вбивство, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, доведення до самогубства, побої, катування тощо. По даній формі винної поведінки батьків необхідно враховувати наступні обставини. По-перше, підстави для позбавлення батьківських прав відсутні при здійсненні злочину батьками через необережність (наприклад, випадкове заподіяння шкоди здоров'ю дитини під час гри, при домашніх роботах тощо). Тому тут украй важлива кваліфікація скоєного. По-друге, слід мати на увазі, що згідно зі ст. 62 Конституції особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. І по-третє, винність батьків (одного з батьків) в здійсненні злочину не відносно дітей не може бути підставою для позбавлення їх (його) батьківських прав.

Батьки не можуть бути позбавлені батьківських прав на підставах, не передбачених коментованою статтею. Це має відношення і до випадків, коли формально убачаються ознаки нібито неналежного виконання батьками своїх обов'язків по вихованню дітей (наприклад, здійснення дитиною правопорушення, яке не знаходиться в причинно-наслідковому зв'язку з винною поведінкою батьків).

Для позбавлення батьківських прав достатньо однієї з вказаних підстав (тобто форм винної протиправної поведінки батьків), хоча на практиці можливе поєднання декількох підстав. Якщо позов про позбавлення батьківських прав заявлений із декількох підстав, суди повинні перевіряти та обґрунтовувати в рішенні кожну з них.

3. Відповідно до п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.03.2007 р. № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» із підстав, передбачених п. п. 2, 4, 5 ч. 1 коментованої статті, особи можуть бути позбавлені батьківських прав тільки в разі досягнення ними повноліття.

Позбавлення батьківських прав неповнолітніх батька, матері можливе лише у випадках, визначених п. п. 1, 3 ч. 1 ст. 164 СК, а саме якщо вони не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважних причин і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування або якщо вони жорстоко поводяться з дитиною.

4. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них. Позбавлення батьків батьківських прав можливе тільки відносно конкретної дитини (дітей), не можна позбавити батьківських прав відносно дітей, яких ще немає (тобто на майбутнє). Батьківських прав можуть бути позбавлені тільки самі батьки, а не інші особи, що їх замінюють (опікуни, піклувальники, патронатні вихователі, прийомні батьки, батьки-вихователі). Втім, закон допускає позбавлення батьківських прав для усиновителів (див. коментар до ст. 242 СК).

5. Відповідно до п. 4 коментованої статті, якщо суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав виявить у діях батьків або одного з них ознаки злочину, він порушує кримінальну справу. Порядок порушення судом кримінальної справи встановлений Кримінально-процесуальним кодексом України. Відповідно до ст. 98 КПК України при наявності приводів і підстав суддя зобов'язаний винести постанову про порушення кримінальної справи, вказавши приводи і підстави до порушення справи, статтю кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також дальше її спрямування. Після порушення справи суд направляє справу для провадження досудового слідства або дізнання. Приводом до порушення кримінальної справи є безпосереднє виявлення судом ознак злочину. Справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину.

6. Рішення суду про позбавлення батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини. Відповідно до п. 2.32 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000 № 52/5, на підставі рішення суду про позбавлення батьківських прав у графі «Для відміток» актового запису зазначається «Батьки (батько, мати) позбавлені батьківських прав на підставі рішення суду». У таких випадках відомості про батьків з актового запису не виключаються, а тому з батьків, якого позбавлено батьківських прав, повторне свідоцтво про народження дитини не видається.

7. Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків. Ухвалюючи таке рішення, суд має право вирішити питання про відібрання дитини у відповідача і передачу органам опіки та піклування (якщо цього потребують її інтереси), але не повинен визначати при цьому конкретний заклад.

Стаття 165. Особи, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав

1. Право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

1. Відповідно до ст. 164 СК позбавлення батьківських прав здійснюється тільки судом. Коментована стаття встановлює вичерпний перелік осіб, уповноважених подати позов про позбавлення батьківських прав. Таке право мають: один з батьків; опікун, піклувальник; особа, в сім'ї якої проживає дитина; заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому перебуває дитина; орган опіки та піклування; прокурор; сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

2. Особами, в сім'ї яких проживає дитина, що мають право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав, мають бути: фактичні вихователі — особи, які взяли у свою сім'ю дитину-сироту або дитину, позбавлену батьківського піклування (див. коментар до ст. 261 СК); патронатні вихователі (ст. 252 СК); прийомні батьки (ст. 256 СК); батьки-вихователі (ст. 256СК).

Таким чином, даний позов можуть подати особи, в сім'ї яких проживає дитина, незалежно від родинних зв'язків з дитиною. Основною умовою подання позову такими особами позову є проживання дитини у їх сім'ї більше ніж шість місяців. Оскільки відсутність батьківського піклування протягом цього періоду є однією з підстав для позбавлення батьківських прав.

3. До закладів, в яких перебуває дитина, належать навчально-виховні заклади для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, — будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати, що знаходяться як у віданні Міністерства охорони здоров'я, так і Міністерства освіти України. Дошкільні, середні та позашкільні навчальні заклади, у яких діти знаходяться протягом обмеженого часу впродовж дня, не мають права звертатися до суду з позовом про позбавлення батьків (або одного з них) дитини батьківських прав.

4. При розгляді судом спорів щодо позбавлення батьківських прав обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

5. При вирішенні спору про позбавлення батьківських прав має бути вислухана дитина, яка може висловити свою думку. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

6. При розгляді судом спорів щодо позбавлення батьківських прав обов'язковою є участь прокурора (п. 8.1 Наказу Генерального Прокурора України від 15.04.2004 № 6/1гн «Про організацію діяльності органів прокуратури щодо захисту прав і свобод неповнолітніх»).

Стаття 166. Правові наслідки позбавлення батьківських прав

1. Особа, позбавлена батьківських прав:

1) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання;

2) перестає бути законним представником дитини;

3) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям з дітьми;

4) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;

5) не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування);

6) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

2. Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов'язку щодо утримання дитини.

Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити питання про стягнення аліментів на дитину.

1. Коментована стаття встановлює правові наслідки позбавлення особи батьківських прав. Така особа втрачає як особисті немайнові, так і майнові права щодо дитини. Згадані права виникають із сімейних, цивільних, трудових та інших відносин. Отже, батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають, по-перше, всі права, засновані на факті спорідненості з дитиною, відносно якої вони позбавлені батьківських прав, причому йдеться не тільки про ті права, які вони мали до досягнення дітьми повноліття, але і інші, що вона могла б одержати в майбутньому у разі своєї непрацездатності. До таких прав зокрема відносяться: а) право на виховання дитини (ст. 151 СК); б) право на захист дитини (ст. 154 СК); в) право на витребування дитини від інших осіб (ст. 163 СК); г) право на отримання аліментів від повнолітніх дочки, сина (ч. 2 ст. 202 СК); ґ) право на спадкування за законом майна дітей у разі їх смерті (ч. 3 ст. 1224 ЦК); д) право на дачу згоди на надання дитині повної цивільної дієздатності (ст. 35 ЦК); е) право на дачу згоди на вчинення дітьми у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років тих правочинів, які вони не мають права вчиняти самостійно (ч. 2 ст. 32 ЦК); ж) право на клопотання про обмеження або позбавлення неповнолітньої особи права самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами (п. 5 ст. 32 ЦК); з) право на відшкодування шкоди у разі смерті потерпілого (ст. 1200 ЦК); и) право на дачу згоди на усиновлення (удочеріння) дитини (ст. 219 СК); і) право на пенсійне забезпечення після смерті дітей (ст. 37 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року) і інші права.

По-друге, батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають право на пільги і державні допомоги, встановлені для громадян, що мають дітей. Так, відповідно до п. 13 Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. № 1751 виплата одноразової допомоги при народженні дитини припиняється у разі позбавлення отримувача допомоги батьківських прав.

Позбавлення батьківських прав тягне втрату для батьків права на отримання призначених дітям пенсій, державних допомог, аліментів (ст. 179 СК).

Крім того, особи, позбавлені батьківських прав, втрачають право на отримання пільг, встановлених законодавством для громадян, що мають дітей, зокрема право на додаткові пільги працівникам, що мають дітей, що дозволяють поєднувати працю з вихованням дітей. До таких пільг (в більшості випадків вони торкаються працюючих матерів) відносяться наступні: а) заборона залучати до робіт в нічний час, у вихідні дні, до надурочних робіт і направляти у відрядження жінок, що мають дітей у віці до трьох років (ст. 176 КЗпП); б) заборона залучення до надурочних робіт або мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів без їх згоди (ст. 177 КЗпП); в) додаткова відпустка працівникам, що мають дітей (ст. 182-1 КЗпП); г) надання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років із зарахуванням часу відпустки до загального, безперервного стажу роботи і до стажу роботи за спеціальністю (ст. 181 КЗпП); д) збереження місця роботи на час відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років (ст. 184 КЗпП); е) встановлення скороченої тривалості робочого часу для жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда (ст. 51 КЗпП); з) переведення на іншу роботу жінок, які мають дітей у віці до трьох років із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою (ст. 178 КЗпП); і) інші пільги, передбачені трудовим законодавством і законодавством про соціальне забезпечення. Слід мати на увазі, що втрата батьками перерахованих пільг настає лише відносно дітей, вказаних в рішенні суду про позбавлення батьківських прав. Якщо у них є інші діти або вони з'являються потім, то батьки мають право на відповідні допомоги і пільги, встановлені для громадян, що мають дітей.

2. Батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають не тільки всі права, засновані на факті спорідненості з дитиною, і право на пільги і державні допомоги, встановлені законодавством для громадян, що мають дітей. Вони втрачають також можливість придбання деяких особистих прав у сфері сімейних відносин:

— право бути усиновлювачами (ст. 212 СК);

— право бути призначеними опікуном (піклувальником) (ст. 244 СК);

— право бути приймальними батьками (ст. 2562 СК);

— право бути батьками-вихователями (ст. 2566 СК).

3. З позбавленням батьківських прав припиняються не тільки права, але і обов'язки батьків щодо виховання дитини. Проте за батьками зберігається обов'язок щодо утримання дитини. Тому суд, розглядаючи справу про позбавлення батьківських прав, вирішує питання про стягнення аліментів на дитину з батьків, позбавлених батьківських прав, на вимогу позивача або з власної ініціативи. При позбавленні батьківських прав обох батьків або одного з них, коли передача дитини іншому з батьків неможлива, аліменти підлягають стягненню в залежності від того, куди була влаштована дитина. Якщо дитина перебуває у закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому закладі за рішенням суду аліменти можуть перераховуватися на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України (ч. 3 ст. 193 СК). Суми коштів, що належать прийомним дітям як пенсія, аліменти, інші види державної допомоги, переходять у розпорядження прийомних батьків і витрачаються ними на утримання прийомних дітей (п. 11 Постанови Кабінету міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 565 «Про затвердження Положення про прийомну сім'ю»). Суми коштів, що належать вихованцям як пенсія, аліменти чи інші види державної допомоги, переходять у розпорядження батьків-вихователів і витрачаються на утримання вихованців (п. 14 Постанови Кабінету міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 564 «Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу»).

Якщо батьківських прав позбавляється один з батьків, а дитина знаходиться у іншого з батьків або у опікуна, то аліменти, що стягаються на дитину, виплачуються на користь того з батьків, з ким проживає дитина (ч. 1 ст. 193 СК) або опікуну (ч. 3 ст. 72 ЦК).

Крім того, на особу, позбавлену батьківських прав, суд може покласти відповідальність за шкоду, заподіяну його дитиною протягом трьох років після позбавлення особи батьківських прав, якщо поведінка дитини, що призвела до заподіяння шкоди, є наслідком неналежного здійснення батьківських обов'язків (ст. 1183 ЦК).

Таким чином, позбавлення батьків батьківських прав не тільки виконує каральну функцію відносно батьків, але і служить меті захисту прав і інтересів дітей, усунення небезпеки для їхнього життя, здоров'я, створення передумов для належного виховання дітей.

Стаття 167. Влаштування дитини, батьки якої позбавлені батьківських прав

1. Якщо дитина проживала з тим із батьків, хто позбавлений батьківських прав, суд вирішує питання про можливість їхнього подальшого проживання в одному житловому приміщенні.

2. Суд може постановити рішення про виселення того з батьків, хто позбавлений батьківських прав, з житлового приміщення, у якому він проживає з дитиною, якщо буде встановлено, що він має інше житло, у яке може поселитися, або постановити рішення про примусовий поділ житла чи його примусовий обмін.

3. Дитина за бажанням другого з батьків може бути передана йому.

4. Якщо дитина не може бути передана другому з батьків, переважне право перед іншими особами на передання їм дитини мають, за їхньою заявою, баба та дід, повнолітні брати та сестри, інші родичі дитини, мачуха, вітчим.

5. Якщо дитина не може бути передана бабі, дідові, повнолітнім братам та сестрам, іншим родичам, мачусі, вітчиму, вона передається на опікування органу опіки та піклування.

6. Дитина, яка була передана родичам, мачусі, вітчиму, органові опіки та піклування, зберігає право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала, і може у будь-який час повернутися до нього.

7. Порядок відібрання і передання дитини встановлюється законом.

1. Коментована стаття вирішує питання ізоляції дитини від шкідливого впливу батьків (або одного з них) позбавлених батьківських прав та подальшого влаштування дитини. Якщо дитина проживала з тим з батьків, хто позбавлений батьківських прав, суд має вирішити питання про можливість їхнього подальшого проживання в одному житловому приміщенні. Є незрозумілим, на чому саме має грунтуватися така можливість. Самі підстави позбавлення батьків (одного з них) батьківських прав красномовно свідчать про те, що подальше спільне проживання батьків з дитиною є неможливим і навіть загрожує її життю, здоров'ю та моральному розвитку. Тому факт неможливості подальшого проживання в одному житловому приміщенні дитини та батьків, позбавлених батьківських прав, випливає з самого факту задоволення позову.

2. Захисту прав та законних інтересів дитини покликане слугувати роздільне проживання батьків (одного з них), позбавлених батьківських прав, та дитини, відносно якої вони позбавлені батьківських прав. Норми статті передбачають такі способи «ізоляції батьків від дитини», як: виселення того з батьків, хто позбавлений батьківських прав, з житлового приміщення, у якому він проживав з дитиною; примусовий поділ житла; примусовий обмін житла.

Але рішення про застосування одного з вказаних заходів суд не може прийняти одночасно з рішенням про позбавлення батьківських прав, оскільки при здійсненні виселення, примусового обміну або примусового поділу житла предмет доказування зовсім інший на відміну від спору про позбавлення особи батьківських прав.

Порядок виселення особи з житлового приміщення встановлений Житловим кодексом Української РСР. Він відрізняється в залежності від того речового права, на підставі якого знаходиться квартира у тієї чи іншої особи. Так, відповідно до ст. ст. 157, 116 ЖК членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено, якщо вони роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, без надання іншого жилого приміщення. Відповідно ж до ст. 114 ЖК громадян, позбавлених батьківських прав, якщо вони проживають спільно з дітьми, відносно яких позбавлені батьківських прав, може бути виселено з наданням іншого жилого приміщення. Ця норма стосується осіб, які проживають у будинках державного чи громадського житлового фонду за договором найму. Отже, в жодному разі виселення особи з займаного нею житлового приміщення не залежить від наявності чи відсутності в неї іншого житла. У вказаних випадках особи, які підлягають виселенню, не є власниками житла, саме тому до них допускається застосування вказаних заходів впливу. Але якщо особа є власником житла, застосувати до неї такий захід впливу є неможливим, навіть якщо в неї є інше житло, оскільки відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, право приватної власності є непорушним.

Таким чином, батьки (або один з них), які позбавлені батьківських прав, можуть бути виселені з житлового приміщення, в якому вони проживали разом з дитиною, відносно якої вони позбавлені батьківських прав, тільки в тому разі, якщо вони проживають за договором найму у квартирі, що належить до державного чи громадського житлового фонду або власником квартири є дитина. В тому ж разі, якщо батьки є власниками квартири або квартира належить батькам, що позбавлені батьківських прав, та дитині на праві спільної власності, виселити їх неможливо. Позбавлення батьківських прав не є підставою для позбавлення права власності на житлове приміщення.

Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, відповідно до ч. 2 ст. 116 ЖК може бути зобов'язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною. Якщо батьки, позбавлені батьківських прав, та дитина мають квартиру на праві спільної (часткової або сумісної) власності, поділ квартири може бути здійснений відповідно до норм статей 367 та 372 ЦК України. В тому разі, якщо батьки (або один з них), які позбавлені батьківських прав, є самостійними власниками квартири, в якій вони проживали спільно з дитиною, примусовий поділ чи обмін квартири здійснити неможливо.

3. При задоволенні позову про позбавлення батьківських прав в рішенні суду вказується, кому конкретно передається дитина. За бажанням другого з батьків дитина може бути передана йому. Якщо дитина не може бути передана другому з батьків, над дитиною має бути встановлена опіка чи піклування. Відповідно до ст. 60 ЦК, якщо при розгляді справи буде встановлено, що дитина позбавлена батьківського піклування, суд встановлює опіку над малолітньою особою, піклування над неповнолітньою особою і призначає відповідно опікуна та піклувальника за поданням органу опіки та піклування. Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника (ч. 4 ст. 63 ЦК). Переважне право перед іншими особами на передання їм дитини мають, за їхньою заявою, баба та дід, повнолітні брати та сестри, інші родичі дитини, мачуха, вітчим. Якщо дитина не може бути передана бабі, дідові, повнолітнім братам та сестрам, іншим родичам, мачусі, вітчиму, вона передається на опікування органу опіки та піклування.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» діти, які залишилися без піклування батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, вважаються дітьми, позбавленими батьківського піклування. За умови втрати дитиною батьківського піклування відповідна служба у справах дітей зобов'язана протягом двох місяців підготувати комплект документів, який підтверджує набуття дитиною статусу дитини, позбавленої батьківського піклування (ст. 5 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»).

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» за умови втрати дитиною батьківського піклування відповідний орган опіки та піклування вживає вичерпних заходів щодо влаштування дитини в сім'ї громадян України — на усиновлення, під опіку або піклування, у прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу. До закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, незалежно від форми власності та підпорядкування, дитина може бути влаштована в разі, якщо з певних причин немає можливості влаштувати її на виховання в сім'ю. Влаштування дитини до закладу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, не позбавляє органи опіки та піклування за місцем походження та за місцем перебування дитини від

Якщо дитина постійно проживає у закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому дитячому закладі, функції опікуна та піклувальника щодо неї покладаються на адміністрацію цих закладів (ст. 245 СК).

4. Позбавлення батьків (одного з них) батьківських прав призводить до припинення всіх особистих немайнових відносин між ними і дитиною. Проте дитина зберігає всі свої майнові права, засновані на факті спорідненості з батьками, позбавленими батьківських прав, і іншими родичами. За дитиною зберігається право власності на будь-які види майна, включаючи житлове приміщення.

За дітьми, позбавленими батьківського піклування, зберігається право на житло, в якому вони проживали з батьками, рідними тощо до влаштування у відповідні заклади, під опіку чи піклування, до сімей громадян.

Місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування (за місцем проживання дітей до їх влаштування у відповідні заклади) несуть відповідальність за збереження зазначеного житла і повернення його дітям, позбавленим батьківського піклування, після завершення їх перебування у відповідному закладі для таких дітей, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім'ї.

Жилі приміщення, в яких проживали діти, позбавлені батьківського піклування, до влаштування їх у сім'ї громадян України, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також щодо яких є рішення суду, не можуть бути відчужені без отримання згоди на таке від органів опіки та піклування, яка може надаватися лише в разі гарантування збереження права на житло таких дітей (ст. 32 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»).

Якщо з будинку, квартири (їх частини) вибула дитина (діти) і членів її (їхньої) сім'ї не залишилося, це житло може бути надано за договором оренди іншому громадянину до закінчення строку перебування дитини (дітей) у дитячому закладі або до досягнення нею (ними) повноліття і повернення від родичів, опікуна чи піклувальника, в окремих випадках — до закінчення навчання в загальноосвітніх навчальних закладах усіх типів і форм власності, у тому числі для громадян, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, а також в професійно-технічних чи вищих навчальних закладах або до закінчення строку служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях (п. 3 ч. 1 ст. 71 ЖК). Вказане правило стосується квартири (її частини), яка належить до державного чи громадського житлового фонду.

Приватизоване житлове приміщення за наявності згоди органів опіки та піклування за його місцезнаходженням може бути передане усиновителем, опікуном (піклувальником), родичами, батьками-вихователями чи прийомними батьками, які виховують і утримують дитину, в оренду на підставі відповідних договорів.

Кошти, одержані орендодавцями, використовуються під контролем органів опіки та піклування на потреби вихованців, оплату комунальних послуг та утримання житлового приміщення у належному стані.

У разі влаштування дитини до державного дитячого закладу дозвіл на оренду житлового приміщення надається органом опіки та піклування за місцезнаходженням житла житлово-експлуатаційній конторі. У цьому разі одержані від оренди кошти використовуються на утримання житла в належному стані, оплату комунальних послуг, а решта — перераховується на особистий рахунок дитини, відкритий органами опіки та піклування в установі банку. Контроль за цільовим використанням коштів покладається на органи опіки та піклування (п. 6.4 Правил опіки та піклування).

Відповідно до ч. 6 коментованої статті дитина, яка була передана родичам, мачусі, вітчиму, органові опіки та піклування, може у будь-який час повернутися до житлового приміщення, в якому вона проживала. На відміну від батьків, позбавлених батьківських прав, дитина не втрачає право на отримання спадку згідно із законом після смерті батьків або їхніх родичів (ч. 1 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства»).

5. Порядок відібрання і передання дитини встановлюється Законом України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року. Відповідно до ст. 78 Закону під час виконання рішення про відібрання дитини державний виконавець провадить виконавчі дії з обов'язковою участю особи, якій дитина передається на виховання, та з залученням представників органів опіки і піклування. У разі потреби державний виконавець може звернутися до суду з поданням щодо вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого чи лікувального закладу. У разі, коли боржник перешкоджає виконанню рішення про відібрання дитини, до нього застосовуються заходи, передбачені законом.

Стаття 168. Побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав

1. Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною.

Суд може дозволити разові, періодичні побачення з дитиною, якщо це не завдасть шкоди її життю, здоров'ю та моральному вихованню, за умови присутності іншої особи.

1. Право матері, батька, які позбавлені батьківських прав, на побачення з дитиною покликане сприяти, з одного боку, збереженню зв'язку дитини з власними батьками, а з іншого — стимулюють батьків до їх виправлення і поновлення батьківських прав.

Дозвіл на побачення з дитиною матері, батькові, які позбавлені батьківських прав, надається судом у порядку окремого провадження (ч. 3 ст. 234 ЦПК). Право на подання заяви до суду мають батько, мати, які позбавлені батьківських прав. При розгляді даної категорії справ обов'язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо вирішення справи на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Але суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Дитина, яка може висловити свою думку, має право на те, щоб бути вислуханою під час судового розгляду справи. Але і в даному разі суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Умовою задоволення заяви батьків, позбавлених батьківських прав, є відповідність таких зустрічей інтересам дитини. Ці зустрічі мають не завдавати шкоди її життю, здоров'ю та моральному вихованню.

З метою запобігання шкідливого впливу матері, батька, які позбавлені батьківських прав, на моральний розвиток дитини, а також своєчасного попередження застосування насильства до дитини, самочинній зміні її місця проживання чи перебування, побачення батьків з дитиною обов'язково мають проходити у присутності іншої особи. Такою особою може бути той з батьків, який не позбавлений батьківських прав, опікун чи піклувальник, особа, у сім'ї якої проживає дитина, представники органу опіки та піклування, закладу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в якому знаходиться дитина тощо.

3. Суд може дозволити разове (шляхом встановлення конкретної дати та часу) побачення батьків з дитиною, відносно якої вони позбавлені батьківських прав. Також суд може встановити регулярні, систематичні побачення батьків з дитиною (наприклад, один — два рази на тиждень тощо). Дні та часи побачень дитини з батьками мають встановлюватися з урахуванням віку дитини та режиму дня.

Питання тривалості побачень законом спеціально не вирішується. Тривалість та періодичність побачень матері, батька та дитини має встановлюватися судом у кожному конкретному випадку індивідуально в залежності від обставин справи.

Стаття 169. Поновлення батьківських прав

1. Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав.

2. Поновлення батьківських прав неможливе, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом.

3. Поновлення батьківських прав неможливе, якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.

4. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини.

5. При вирішенні справи про поновлення батьківських прав одного з батьків суд бере до уваги думку другого з батьків, інших осіб, з ким проживає дитина.

6. Рішення суду про поновлення батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини.

7. У разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звернення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішенням суду про таку відмову.

1. Позбавлення батьківських прав є безстроковим і не може обмежуватися часовими межами. Відновлення батьківських прав можливе тільки в порядку і на підставах, встановлених коментованою статтею.

Вирішення питання про поновлення в батьківських правах знаходиться у винятковій компетенції суду. Суд розглядає вимогу про поновлення в батьківських правах в порядку цивільного судочинства. Ініціатива розгляду даного питання може виходити тільки від батьків, позбавлених батьківських прав, тобто інші фізичні і юридичні особи не мають права звертатися із заявою про поновлення батьків в батьківських правах. На практиці позов про поновлення в батьківських правах пред'являється особою, позбавленою батьківських прав, до іншого з батьків або опікуна (піклувальника) або навчально-виховного закладу залежно від того, під чиєю опікою знаходиться дитина.

2. З урахуванням серйозної значущості вирішення питання про поновлення в батьківських правах не тільки для батьків, але і для дітей, справи даної категорії повинні розглядатися судами з обов'язковою участю органів опіки і піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (ст. 19 СК).

3. Поновлення батьківських прав неможливе, якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття або була усиновлена й усиновлення не скасоване чи не визнане недійсним. Це пов'язано з тим, що відповідно до закону на усиновлення не вимагається згоди батьків, позбавлених батьківських прав, і подібний спір міг би вкрай негативно вплинути на моральний стан дитини і усиновлювачів і негативно відобразитися на їхніх правах і інтересах з урахуванням правових наслідків усиновлення (ст. 232 СК). Разом з тим, при скасуванні судом усиновлення (особи, що мають право вимагати скасування усиновлення, вказані в ст. 24 °CК) при наявності встановлених ст. 238 СК підстав не виключене подальше поновлення в батьківських правах кровних батьків дитини, але тільки за наявності необхідних умов і при дотриманні порядку вирішення даного питання.

4. Як встановлено ч. 4 коментованої статті, поновлення в батьківських правах можливе лише за умови, що батьки істотно змінили в кращий бік поведінку, спосіб життя і (або) ставлення до виховання дитини. Поза сумнівом, що зміни в способі життя батьків, їхнє ставлення до дитини не можуть відбутися швидко, для цього необхідний, як правило, значний період часу. Причому недостатньо одних намірів батьків змінити свою поведінку, необхідно, щоб їх спосіб життя дійсно змінився настільки, що ніяких небезпек і загроз життю і здоров'ю дитини більше не буде, а батьки в змозі належним чином виховувати дитину і захищати її права і інтереси. Тому п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.03.2007 № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» зобов'язує суд, розглядаючи такі справи, перевіряти, наскільки змінилися поведінка особи та обставини, що були підставою для позбавлення її батьківських прав.

5. Поновлення батьківських прав і повернення дитини батькам допускається тільки в тому випадку, якщо це відповідає інтересам дитини. Якщо поновлення в батьківських правах суперечить інтересам дитини, то суд має право з урахуванням думки дитини відмовити в задоволенні позову батьків про поновлення в батьківських правах. Суд зобов'язаний з'ясувати думку дитини з приводу можливості поновлення батьківських прав і повернення її батькам. Причому мотиви незгоди дитини на поновлення в батьківських правах значення не мають. Але при цьому суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси (ст. 171 СК).

6. При вирішенні питання про поновлення батьківських прав одного з батьків суд бере до уваги думку другого з них та інших осіб, із якими проживає дитина.

7. При поновленні в батьківських правах правовідносини між дитиною і батьками відновлюються в повному обсязі.

Як правило, при поновленні батьків (одного з них) в батьківських правах суд задовольняє і їхні вимоги про повернення дитини. Проте можливі і виключення, оскільки суд має право, з урахуванням думки дитини, відмовити батькам (одному з них) в позові про повернення дитини, якщо прийде до висновку, що передача їм дитини не відповідає її інтересам. У такому разі дитина продовжуватиме знаходитися у опікуна (піклувальника), у навчально-виховному закладі або у іншого з батьків, який не позбавлявся батьківських прав.

8. Рішення суду про поновлення батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини. При поновленні в батьківських правах на підставі рішення суду, що набрало чинності, в актовому записі про народження робиться відмітка: «Батьки (батько, мати) поновлені в батьківських правах на підставі рішення суду» (п. 2.33 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000 № 52/5).

9. У разі відмови в задоволенні позову про поновлення батьківських прав повторно звернутися до суду з таким позовом можна лише через один рік із часу набрання відповідним рішенням суду законної сили. Вказаний річний термін починає спливати з наступного дня після набрання рішенням суду про відмову у поновленні батьківських прав законної сили.

Рішення суду про відмову у поновленні батьківських прав набирає законної сили після закінчення десятиденного строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження (ст. 294 ЦПК), рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом (ст. 223 ЦПК).

Стаття 170. Відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав

1. Суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2–5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання.

У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам — за їх бажанням або органові опіки та піклування.

2. У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків.

У цьому разі орган опіки та піклування зобов'язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановления рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав.

З таким позовом до суду має право звернутися прокурор.

3. Якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити рішення про повернення їм дитини.

4. При задоволенні позову про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав суд вирішує питання про стягнення з них аліментів на дитину.

5. Положення частин першої-третьої цієї статті застосовуються до відібрання дитини від інших осіб, з якими вона проживає.

1. Крім позбавлення батьківських прав, можливе застосування до батьків і ще одного, більш м'якого, заходу, а саме відібрання дитини у батьків (або одного з них) без позбавлення їх батьківських прав. Застосування даного заходу, як і позбавлення батьківських прав, здійснюється судом з урахуванням інтересів дитини. Якщо при позбавленні батьківських прав відібрання дітей є лише способом виконання судового рішення, то відповідно до статті, що коментується, відібрання дітей складає єство самого рішення. Якщо в основі позбавлення батьківських прав обов'язково лежить винна поведінка батьків, то умовою відібрання дітей є небезпека для дитини, незалежно від вини батьків.

Відібрання дітей є, по суті, превентивною мірою до батьків, оскільки надає їм можливість змінити своє ставлення до виховання дітей, не вдаючись до виняткової міри — позбавлення батьківських прав.

2. Коментована стаття містить відкритий перелік підстав для застосування відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав. Ці підстави можна поділити на дві групи в залежності від вини батьків.

До першої групи відносяться ті підстави, які свідчать про протиправну винну поведінку батьків (одного з них) щодо дитини. Коментована стаття до таких підстав відносить:

— ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини;

— жорстоке поводження з дитиною;

— хронічний алкоголізм або наркоманія батьків;

— застосування будь-яких видів експлуатації дитини, примушення її до жебракування та бродяжництва, які є одночасно і підставами позбавлення батьківських прав (див. коментар до ст. 164 СК).

До другої групи підстав відібрання дитини належать ті обставини, які не залежать від батьків. Необхідною умовою, що об'єднує ці підстави у другу групу, є створення небезпечної для дітей обстановки, яка становить загрозу для її життя, здоров'я і морального виховання. До таких підстав зокрема відносяться психічний розлад або інше хронічне захворювання, збіг важких обставин тощо.

В якості підстави для відібрання дітей розглядається також шкідливий вплив, що здійснюється на дитину аморальною антигромадською поведінкою батьків. Для цього повинна бути сукупність або системність аморальних і антигромадських вчинків батьків. Серед них: перетворення квартир в кубла, вступ до статевого зв'язку у присутності дітей, систематичне вживання батьками спиртних напоїв і інші їхні дії, що здійснюють шкідливий вплив на дітей.

Відібрання дітей у батьків без позбавлення останніх батьківських прав може виступати як один із заходів захисту інтересів батьків, якщо вони у зв'язку з хворобою або іншими об'єктивними обставинами не можуть здійснювати функції по вихованню дітей, піддають небезпеці їхнє життя і здоров'я. Створенню небезпечної для дітей обстановки сприяють активні форми туберкульозу, психічні захворювання із стійкою психопатичною симптоматикою і періодичними змінами особи (маніакально-депресивний психоз, епілепсія, шизофренія), органічні ураження центральної нервової системи із стійкими важкими порушеннями функцій кінцівок, важка форма бронхіальної астми, а також венеричні захворювання.

До небезпечних слід віднести ситуації, коли діти залишаються без нагляду батьків через специфічні умови праці останніх (наприклад, батьки тижнями, а деколи місяцями знаходяться у відрядженні і не займаються вихованням дітей); коли батьки не мають постійного місця проживання і роботи; коли батьки не можуть із незалежних від них причин позбавити дітей небезпечного впливу (наприклад, поліпшити житлові умови). Якщо в подібних ситуаціях батьки відмовляються помістити дитину до дитячої установи (ясла, садок, школа-інтернат), то вказана обставина може бути підставою для відібрання дітей без позбавлення батьків батьківських прав.

Кожна з проаналізованих підстав відібрання дітей без позбавлення батьківських прав створює небезпечну обстановку для життя і здоров'я, належного виховання дітей, а також можливість несприятливого впливу на їх етичний, фізичний і психічний розвиток.

3. Для встановлення психічного розладу батьків чинне законодавство передбачає проведення експертизи (ст. 145 ЦПК). Проте вона тільки констатує наявність захворювання у певної особи, а не його розвиток і вплив, наприклад, на виконання батьківських обов'язків по вихованню дітей. При відібранні дитини без позбавлення батьків батьківських прав необхідна не експертиза, а комплексний психолого-психіатричний огляд не тільки батьків, але і дітей, що обґрунтовує ступінь небезпечності обстановки для життя і здоров'я дітей. Крім того, відповідно до ч. 6 ст. 147 ЦПК України висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому аналізі наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 212 ЦПК).

4. Розгляд справи про відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав здійснюється судом з обов'язковою участю органу опіки і опікування. Одночасно з рішенням питання про обмеження батьків в їх правах суд вирішує і питання про стягнення аліментів на дитину з батьків або одного з них. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (ст. 19 СК).

5. У разі постановлення судом рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам — за їхнім бажанням або органові опіки та піклування. Встановлення вказаної черговості обумовлене піклуванням про найкращі інтереси дитини, яка позбавляється піклування одного або обох батьків. Оскільки названі у абз. 1 ч. 1 коментованої статті фізичні особи є кровними родичами дитини, передача дитини їм забезпечує право дитини на проживання в сім'ї, передбачене ст. 4 СК. Необхідною умовою передачі дитини другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам є їхня згода на це, яка надається у письмовій формі. І тільки в разі відсутності у дитини будь-яких родичів або неможливості передачі дитини жодній з вказаних фізичних осіб дитина передається органу опіки та піклування, який покликаний вживати заходи щодо захисту особистих та майнових прав неповнолітніх дітей, забезпечити тимчасове влаштування дитини, вирішити питання про встановлення опіки чи піклування (див. коментар до ст. 167 СК).

6. Коментована стаття передбачає відібрання дитини від батьків як у юридичному сенсі, так і у фактичному. Так, відповідно до ч. 2 у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків.

Виняткові обставини при цьому можуть полягати у загостренні хвороби батьків, наявності у дитини тяжких тілесних ушкоджень, крайньому виснаженні дитини внаслідок недостатнього харчування чи виснажливої праці тощо. У вказаних випадках дитина потребує негайної медичної допомоги в умовах стаціонару.

В цьому разі таке рішення підлягає негайному виконанню. Чинне законодавство не встановлює порядку виконання рішень органу опіки і піклування та прокурора. Доцільно рішення про відібрання дитини виконувати аналогічно тим правилам, які встановлені ст. 78 Закону України «Про виконавче провадження». Рішення про відібрання дитини провадить державний виконавець з обов'язковою участю особи, якій дитина передається на виховання, та з залученням представників органів опіки і піклування. У разі, коли той з батьків, від кого відбирається дитина, перешкоджає виконанню рішення про відібрання дитини, до нього застосовуються заходи, передбачені законом.

Одночасно з постановленням рішення про відібрання дитини від батьків орган опіки та піклування зобов'язаний повідомити про це прокурора.

7. Серед осіб, які мають право звернутися до суду з позовом про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав, закон називає орган опіки і піклування та прокурора.

У тому разі, якщо органом опіки та піклування було здійснене фактичне відібрання дитини, абз. 2 ч. 2 коментованої статті встановлюється часове обмеження для подання позову. Строк для подання позову дорівнює семи дням та обчислюється з моменту У тому разі, якщо органом опіки та піклування було здійснено фактичне відібрання винесення органом опіки та піклування рішення про фактичне відібрання дитини. Такий позов може бути поданий як про відібрання дитини, так і про позбавлення батьківських прав.

З позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав до суду має право звернутися прокурор. Строк, який має пройти з моменту постановления прокурором рішення про відібрання дитини до подання ним вказаного позову до суду, законом не встановлений.

Отже, позов про відібрання дитини може передувати позову про позбавлення батьківських прав або ні. Пред'явленню позову про позбавлення батьківських прав може передувати фактичне відібрання дитини від батьків (одного з них), яке здійснюється у порядку, передбаченому ч. 2 коментованої статті.

Особи, які ще мають право подавати позов про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав, у коментованій статті не вказані. Тому в даному випадку необхідно застосовувати норму ст. 165 СК за аналогією (ч. 1 ст. 1 °CК).

8. На відміну від позбавлення батьківських прав, яке розглядається як безстрокове, відбирання дитини є тимчасовою мірою. В тому випадку, якщо підстави, через які дитина була відібрана від батьків, відпали, суд за заявою батьків (одного з них) може винести рішення про повернення дитини батькам (одному з них). В той же час, суд може і відмовити у поверненні дитини батькам (одному з них), якщо це суперечить інтересам дитини.

Повернення батькам дитини, яка була відібрана від них, має здійснюватися у порядку, встановленому для поновлення батьківських прав (див. коментар до ст. 169 СК). Таке рішення суд має приймати у порядку позовного, а не окремого провадження, як вказує ч. 3 коментованої статті.

9. У коментованій статті не вказані наслідки відібрання дитини від батьків. Відповідно до природи вказаного заходу батьки, від яких відібрано дитину без позбавлення батьківських, втрачають право на особисте виховання дитини, а також ті права, для здійснення яких має бути безпосередня присутність батьків (права по захисту дитини (ст. 154 СК); право на витребування дитини від інших осіб (ст. 163 СК); право на дачу згоди на надання повної цивільної дієздатності (ст. 35 ЦК); право на дачу згоди на вчинення дітьми у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років тих правочинів, які вони не мають права вчиняти самостійно (ч. 2 ст. 32 ЦК); право на клопотання про обмеження або позбавлення неповнолітньої особи права самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами (п. 5 ст. 32 ЦК).

Чинне законодавство пов'язує втрату батьками інших особистих немайнових та майнових прав щодо дитини тільки з позбавленням їх батьківських прав. Це стосується як сімейних, так і цивільних, трудових прав, прав на соціальне забезпечення тощо. У той же час відібрання дитини не звільняє батьків від обов'язку по утриманню дитини. При задоволенні позову про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав суд вирішує питання про стягнення з них аліментів на дитину.

10. Дитина, яка відібрана від батьків без позбавлення їх батьківських прав, зберігає право власності на житлове приміщення або право користування житловим приміщенням, а також зберігає майнові права, засновані на факті спорідненості з батьками і іншими родичами, у тому числі право на отримання спадщини (див. коментар до ст. 166 СК).

11. Відібрання дитини означає втрату права на особисте виховання дитини, проте не право на спілкування з нею. Уявляється, що за аналогією батькові, матері, від яких було відібрано дитину без позбавлення їх батьківських прав, судом може бути надано право на побачення з дитиною, якщо це не завдасть шкоди її життю, здоров'ю та моральному вихованню відповідно до ст. 168 СК (див. коментар до ст. 168 СК).

12. У порядку, передбаченому частинами 1–3 коментованої статті, дитина може бути відібрана і від інших осіб, з якими вона проживає. До таких осіб відносяться усиновлювачі, а також фактичні вихователі (ст. 261 СК). Якщо дитина проживає у сім'ї опікуна чи піклувальника, патронатного вихователя, прийомній сім'ї, дитячому будинку сімейного типу, то вона підлягає відібранню від опікуна (піклувальника), патронатного вихователя, прийомних батьків чи батьків-вихователів, а такі форми влаштування дитини підлягають припиненню. Так, відповідно до ч. 3 ст. 75 ЦК за заявою органу опіки та піклування суд може звільнити особу від повноважень опікуна або піклувальника у разі невиконання нею своїх обов'язків або порушення прав підопічного. Договір про патронат може бути розірваний в разі невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між ним та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором (ч. 2 ст. 256). У разі, коли в дитячому будинку сімейного типу або у прийомній сім'ї виникають несприятливі умови для виховання та спільного проживання дітей (важка хвороба батьків-вихователів чи прийомних батьків, відсутність взаєморозуміння з дітьми, конфліктні стосунки між дітьми, невиконання батька-ми-вихователями чи прийомними батьками обов'язків щодо належного виховання, розвитку та утримання дітей), дитячий будинок сімейного типу та прийомна сім'я припиняють своє існування (п. 4 Положення про дитячий будинок сімейного типу; п. 6 Положення про прийомну сім'ю). Крім того, якщо усиновлення суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання, воно також може бути скасоване (ст. 238 СК).

Стаття 171. Врахування думки дитини при вирішенні питань, що стосуються її життя

1. Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї.

2. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном,

3. Суд мас право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

1. Коментована стаття закріплює право дитини на врахування її думки при вирішенні питань, що стосуються її життя. Визнання за дитиною вказаного права на рівні закону є важливою гарантією дотримання її інтересів при вирішенні спорів про її виховання, питань влаштування дитини, позбавленої батьківського піклування, а також важливою складовою її соціалізації. Крім того, право дитини на врахування її думки є свідченням утвердження у суспільстві поваги до дитини і відповідає світовим стандартам охорони прав дитини. Так, у ст. 12 Конвенції про права дитини закріплюється, що дитина, здатна сформулювати власні погляди, має право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. З цією метою дитині зокрема надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами. На національному рівні зазначене право вперше було закріплене у ст. 9 Закону України «Про охорону дитинства». Відповідно до цієї статті кожна дитина має право на вільне висловлювання особистої думки, формування власних поглядів, розвиток власної суспільної активності, отримання інформації, що відповідає її віку.

2. Дитина має право бути вислуханою як її батьками, так і іншими родичами, а також посадовими особами, до компетенції яких належить охорона немайнових та майнових прав дитини. До вказаних посадових осіб належать посадові особи всіх тих органів, до яких дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів відповідно до норм ст. 152 СК, — судді, прокурори, посадові особи органів опіки та піклування, служб у справах дітей, органів внутрішніх справ тощо (див. коментар до ст. 152 СК). Крім того, думка дитини має бути врахована і посадовими особами, які здійснюють діяльність, пов'язану з вихованням та навчанням, охороною здоров'я, культурно-масовою діяльністю щодо дітей тощо.

3. Здійснення прав дитини на вільне висловлювання думки може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя (ч. 4 ст. 9 Закону України «Про охорону дитинства»).

4. Право дитини на врахування її думки поширюється на всі питання, які стосуються її особисто, а також питання сім'ї. Частина 2 коментованої статті закріплює випадки, коли думка дитини має бути вислухана обов'язково. До цих випадків належать: вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її виховання (ст. 159 СК); вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її місця проживання (ст. 161 СК); вирішення спору про позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК); вирішення спору про поновлення батьківських прав (ст. 169 СК); вирішення спору щодо управління її майном (ст. 177 СК).

Крім того, закон передбачає ще низку випадків, коли обов'язково має бути заслухана думка дитини. Так, думка дитини має бути врахована: при зміні прізвища дитини, яка досягла семи років (ст. 148 СК); при зміні по батькові дитини, яка досягла чотирнадцяти років (ст. 149 СК); при визначенні батьками місця проживання дитини, яка досягла десяти років (ст. 16 °CК); при розпорядженні аліментами, які одержані на неповнолітню дитину (ст. 179 СК); при усиновленні дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може висловити свою думку щодо цього питання (ст. 218 СК); при записі усиновлювача матір'ю, батьком дитини, яка досягла семи років (ч. 2 ст. 229 СК); при зміні усиновлювачами імені дитини (ч. 1 ст. 231 СК); при призначенні опікуна чи піклувальника (ч. 4 ст. 63 ЦК); при визначенні опікуном, піклувальником способів виховання дитини (ч. 1 ст. 249 СК); при передачі дитини у сім'ю патронатного вихователя (ст. 253 СК); при влаштуванні дитини до прийомної сім'ї (ч. 2 ст. 2563 СК); при влаштуванні дитини до дитячого будинку сімейного типу (ч. 2 ст. 2567 СК).

5. При вирішенні у суді питань щодо дитини суд не пов'язаний думкою дитини і має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси. Це обумовлено, по-перше, тим, що дитина через свої незрілі розумові здібності та відсутність життєвого досвіду не завжди може повною мірою усвідомлювати свої інтереси. По-друге, відповідно до ст. 129 Конституції судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 212 ЦПК). Таким чином, суд оцінює думку дитини за своїм внутрішнім переконанням та приймає рішення, яке має відповідати інтересам дитини.

Стаття 172. Обов'язок дитини, повнолітніх дочки та сина піклуватися про батьків

1. Дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу.

2. Повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень.

3. Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов'язаних із наданням такого піклування.

1. Як зазначається у науковій літературі, «діти, на відміну від інших суб'єктів — учасників батьківських правовідносин, — завжди носії тільки прав». Це обумовлено браком дієздатності у дитини. Саме тому покладення на дитину законодавством певних обов'язків є недоцільним.

Проте в ч. 1 коментованої статті встановлюється обов'язок дитини, а також повнолітніх дочки, сина турбуватися про своїх батьків та надавати їм допомогу. Покладення на дітей, як повнолітніх, так і неповнолітніх, такого обов'язку є виправданим лише з точки зору моралі. Турбота про батьків має релігійне підґрунтя і базується на біблійній заповіді шанування батьків їх дітьми. Протягом історії людства, у всі часи і у всіх культурах, будь-яка людина могла вижити тільки тоді, коли про неї піклувалися батьки. Ця залежність має на увазі відповідальність більш сильного за більш слабого — спочатку батьків за дітей, а потім дітей за батьків. Батьки, що віддали дітям тепло свого серця, турботу і час, гідні того, щоб діти проявили по відношенню до них те, що не можна купити ні за які гроші і не може дати навіть найкраща казенна установа, — щире ставлення люблячих і вдячних дітей. Але обов'язок турбуватися про батьків та надавати їм допомогу має характер норми моралі. Вміщення даної норми у розділі, що регулює особисті немайнові відносини між батьками та дітьми, свідчить про те, що цей обов'язок носить немайновий характер. З огляду на це, слід зазначити, що виконання такого обов'язку не може бути забезпечене примусовою силою держави. Саме тому з точки зору права закріплення його на законодавчому рівні вбачається недоцільним. Примусити дитину поважати батьків та турбуватися про них неможливо з допомогою державних органів. Крім того, вказаний обов'язок покладається законом не тільки на повнолітніх дочку та сина, а на неповнолітніх та навіть малолітніх осіб, які у певному віці і про себе ще турбуватися не можуть. Тому вказана норма носить декларативний характер і її примусове виконання є неможливим.

2. Повнолітні дочка та син є законними представниками своїх непрацездатних, немічних батьків. Вони мають право звернутися за захистом їхніх прав та інтересів без спеціальних на те повноважень. Оскільки захист прав та інтересів фізичних осіб здійснюється у судовому та адміністративному порядку, то вказана норма спрощує для повнолітніх дочки, сина процес захисту прав та інтересів своїх непрацездатних батьків у несудових установах. Але що стосується захисту прав та інтересів батьків у суді, то і ЦПК, і КПК України містять перелік тих осіб, які можуть приймати участь у судовому засіданні в якості законних представників, а також тих осіб, які можуть мати законного представника.

Так, відповідно до ст. 39 ЦПК України законного представника можуть мати недієздатні особи та особи, цивільна дієздатність яких обмежена. Такими представниками можуть бути опікуни, піклувальники, інші особи, визначені в законі. Отже, повнолітні дочка, син можуть звернутися за захистом прав та інтересів своїх непрацездатних батьків до суду як законні представники, без спеціальних на те повноважень, тільки при наявності наступних умов: 1) мати, батько визнані у судовому порядку недієздатними чи дієздатність їх обмежена; 2) повнолітні дочка, син є опікуном, піклувальником своїх батьків. В тому разі, якщо непрацездатні батьки є повністю дієздатні, повнолітні дочка, син здійснюють представництво від імені своїх непрацездатних батьків на загальних підставах.

Стаття 32 КПК України визначає, що законними представниками є батьки, опікун, піклувальник особи або представники тих установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких особа перебуває. Отже, і у кримінальному процесі повнолітні дочка, син мають право захищати права та інтереси своїх непрацездатних батьків тільки в тому разі, якщо вони є їх опікунами чи піклувальниками.

3. Застосування норми ч. 2 коментованої статті також ускладнюється наявністю в ній терміну «немічні» батьки, значення якого є невизначеним. Незрозумілим також є те, хто саме має встановлювати, чи є особа немічною, чи допускати дочку, сина до участі у справі в якості законних представників, чи ні. Відповідно до ст. 145 ЦПК для встановлення характеру і ступеня ушкодження здоров'я призначення експертизи є обов'язковим. Отже, повнолітні дочка, син не зможуть брати участь у справі як законні представники немічних батьків до тих пір, доки не буде досліджений стан здоров'я батьків.

4. Частина 3 коментованої статті покладає на повнолітніх дочку, сина майновий обов'язок покрити витрати, пов'язані із стороннім доглядом за батьками.

Покладення такого обов'язку на повнолітніх дочку, сина здійснюється у судовому порядку. Підставою для його покладення є нездійснення повнолітніми дочкою, сином піклування про своїх непрацездатних батьків. Такий обов'язок судом покладається на повнолітніх дочку, сина незалежно від їх працездатності та можливості надання піклування або коштів на покриття витрат, пов'язаних із наданням такого піклування.

Кошти на покриття витрат, пов'язаних із наданням піклування мають характер додаткових витрат на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю (див. коментар до ст. 203 СК). Тому вони мають стягуватися у порядку, передбаченому главою 17 СК (див. коментар до глави 17 СК).

Стаття 173. Роздільність майна батьків і дітей

1. Батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.

2. При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків.

1. Кожна сім'я має певний обсяг майна, яке призначене для задоволення потреб її членів. Як правило, основна його частина набувається батьками в результаті вчинення різних цивільно-правових правочинів. У силу свого віку діти не мають неповний обсяг дієздатності і відповідно не можуть укладати широке коло правочинів. Разом з тим вони можуть набути майно у власність за тими чи іншими правовими підставами (за договором дарування, у спадщину, в процесі приватизації тощо).

В юридичному розумінні батьки та діти є самостійними учасниками майнових відносин. При цьому не має значення, проживають вони спільно або ні. Не зважаючи на свій вік, дитина у цивільних та сімейних правовідносинах виступає як окремий суб'єкт — самостійний власник майна. Майно дитини відокремлене від майна її батьків, інших членів сім'ї та будь-яких інших осіб. Батьки управляють майном малолітньої дитини, проте вони діють виключно в її інтересах. В процесі управляння батьки реалізують не свої майнові права, а права дитини. Неповнолітні діти управляють своїм майном самостійно, у випадках, передбачених законом, — за згодою батьків (ст. 32 ЦК України).

Майнові відносини батьків та дітей складаються щодо різних видів майна. По-перше, це майно, яке було набуте батьками спеціально для дитини, тобто майно, яке призначене для розвитку, навчання та виховання дитини (ст. 174 СК України). По-друге, — майно, набуте за рахунок спільної праці чи спільних коштів батьків та дітей (ст. 175 СК України). По-третє, майно, набуте за різними правовими підставами малолітніми та неповнолітніми дітьми (спадкування, одержання дарунку, за договором купівлі-продажу, міни тощо). По-четверте, майно, набуте батьками для спільного користування батьків та дітей.

2. Сімейне законодавство послідовно закріплює принцип роздільності майна батьків і дітей. Згідно ч. 1 ст. 173 СК батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Це означає, що незалежно від тривалості спільного проживання та спільного користування роздільним майном, яке належить батькам або дитині, воно зберігає свій первісний правовий режим. Якщо дитина проживає в будинку (квартирі), що належить на праві власності її батькам або одному з них, вона набуває щодо нього лише право користування (сервітут) (див. ст. 176 СК України і коментар до неї). І, навпаки, якщо дитина отримала у власність житловий будинок або квартиру, в якій вона проживає разом із своїми батьками, останні не набувають щодо нього права власності і залишаються користувачами майна незалежно від тривалості свого проживання в цьому приміщенні.

3. СК України вперше закріплює презумпцію права власності батьків на спірне майно. Відповідно до ч. 2 ст. 173 СК України при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. Обов'язок доведення протилежного покладається на особу, яка представляє інтереси малолітньої дитини або на неповнолітню дитину, яка звернулася з позовом до суду (ч. 1 ст. 18 СК України). Виключення з цього правила стосується речей, які придбані батьками чи одним з них для забезпечення розвитку, навчання й виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо). Ст. 174 СК України прямо закріплює право власності дитини на таке майно. Що ж стосується інших речей, якими користується дитина (наприклад, аудіо —, відеоапаратура, меблевий гарнітур тощо), то належність їх дитині на праві приватної власності має бути доведена в суді. Наприклад, судом може бути встановлено, що певна річ була подарована саме дитині на день її народження.

Стаття 174. Право власності дитини на майно, призначене для її розвитку, навчання та виховання

1. Майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини.

1. В коментованій статті визначається режим речей, які в теорії та на практиці зазвичай називають «дитячі речі». Необхідність в особливому правовому режимі таких речей пов'язана з тим, що вони забезпечують виключно інтереси дитини. Для того, щоб виокремити ці речі із речей інших членів сім'ї, закон вперше визначає, що майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання, дитини, є власністю дитини.

Це питання має важливий практичний аспект. Протягом десятиліть при поділі майна подружжя виникало питання щодо правового режиму дитячих речей. КпШС України 1969 р. не встановлював щодо них спеціальних правил. Тому формально дитячі речі вважалися майном подружжя. Відповідно, при поділі майна подружжя вони мали передаватися тому з них, з ким залишалася дитина після розірвання шлюбу. Передання речей дитини одному з подружжя фактично зменшувало його частку у спільному майні, що було несправедливим. Виходячи з цього, суди всупереч закону нерідко не враховували вартість дитячих речей при поділі подружнього майна.

В новому СК України це питання чітко визначено: дитячі речі — це об'єкт права власності самої дитини. З цього випливає, що у разі поділу майна подружжя суд не буде враховувати вартість цих речей, оскільки вони не входять до складу подружнього майна. Дитячі речі як окремий об'єкт належать виключно дитині, тому вони завжди мають «слідувати» за дитиною як в юридичному, так і в фактичному розумінні.

2. В коментованій статті закріплюється приблизний перелік дитячих речей: одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо. Очевидно, що «склад дитячих речей» — це мінлива категорія. З розвитком суспільства до особи пред'являється все більше вимог, що в першу чергу пов'язано із ускладненням процесу навчання. Тому для повноцінної адаптації дитини в суспільстві з кожним десятиліттям вимагається все більше речей, які функціонально забезпечують її розвиток, навчання та виховання. Сьогодні не лише книги та іграшки можуть входити до дитячих речей. Якщо дитина має персональний компьютер, з яким вона постійно працює, телефон, інші технічні засоби, вони також мають визначатися як речі, що належать дитині. Головне, щоб такі речі забезпечували розвиток, навчання та виховання дитини.

У свою чергу до дитячих не можна віднести речі, які за своїм призначенням є «сімейними речами». Це речі, якими окрім дитини користуються також батьки та інші члени сім'ї (домашній кінотеатр, стереосистема тощо). Не викликає сумніву, що такі речі теж можуть сприяти розвитку та навчанню дитини, проте вони забезпечують інтереси і інших осіб. Очевидно, що до дитячих речей не можна віднести і так звані «статусні речі» (наприклад, автомобіль), якщо вони не були подаровані дитині за договором дарування.

Таким чином, право власності дитини складає майно, яке відповідає двом умовам. Це майно, яке:

• придбане батьками саме для дитини;

• функціонально забезпечує розвиток, навчання та виховання дитини.

Якщо в процесі поділу майна подружжя виникне питання про включення до його складу певної речі, якою користується дитина, суд має визначити її правовий режим з урахуванням усіх обставин справи.

Стаття 175. Право спільної сумісної власності батьків і дітей

1. Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.

1. Майно може належати батькам та дітям на праві:

а) спільної сумісної власності (без визначення часток в праві власності на майно);

б) спільної часткової власності (з визначенням часток в праві власності на майно).

Коментована стаття закріплює «вузький» підхід і визначає правовий режим майна, що перебуває лише у спільній сумісній власності батьків та дітей. Аналогічна за змістом норма закріплена в ч. 4 ст. 368 ЦК України, в якій визначається правовий режим майна членів сім'ї. Поряд с цим батькам та дітям майно може належати і на праві спільної часткової власності.

2. В коментованій статті закріплено, що певні види майна належать батькам та дітям на праві спільної сумісної власності. Це стосується майна, набутого батьками та дітьми:

а) за рахунок їхньої спільної праці;

б) за рахунок їхніх спільних коштів.

Батьки та діти можуть набувати право спільної власності щодо об'єктів, створених їх спільними зусиллями та працею. Це може бути будівництво житлового будинку, дачі, спільне вирощування врожаю, худоби тощо. При цьому важливою є спрямованість волі батьків та дітей на створення об'єкта саме спільної власності. Діти можуть вкладати у придбання спільного майна свої кошти. Якщо дитина досягла певного віку і працює за трудовим договором або є суб'єктом підприємницької діяльності, вона може використовувати для набуття спільного майна свою заробітну плату або дохід.

Необхідно зазначити, що режим спільної сумісної власності щодо майна батьків та дітей може виникати і в деяких інших випадках, передбачених законом. Зокрема, згідно із ч. 2 ст. 8 Закону України від 19.06.1992 p. № 2482-ХІІ «Про приватизацію державного житлового фонду» передача займаних квартир (будинків) може здійснюватися у спільну сумісну власність членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло.

3. Дії батьків та дітей як співвласників підпорядковуються загальним правилам, встановленим в цивільному законодавстві. Згідно із ч. 1 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Спеціальний порядок встановлюється для розпорядження спільним майном. Співвласники розпоряджаються ним за спільною згодою. Хоча співвласники повинні діяти спільно при здійсненні права власності, кожен із них виступає як самостійний суб'єкт цивільних правовідносин. Тому для продажу, дарування, передання спільного майна за договором оренди потрібна згода кожного зі співвласників. У разі вчинення одним з них правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Закон встановлює, що згода співвласників на вчинення правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (ч. 2 ст. 369 ЦК України).

При розпорядженні майном, що належить дитині на праві спільної сумісної власності, діють загальні правила. Якщо дитина є малолітньою (до 14 років), то від її імені виступають її батьки. При цьому вони діють виключно в межах, встановлених законодавством (ч. ч. 2–5 ст. 177 СК України). Якщо дитина є неповнолітньою (від 14 до 18 років) і не має повного обсягу цивільної дієздатності, вона укладає правочини щодо розпорядження спільним майном власноруч, однак за згодою батьків, а у випадках, передбачених законом, — з дозволу органу опіки та піклування (ч. ч. 2, 4 ст. 32 ЦК України, ч. ч. 2, 3 ст. 177 СК України).

Наприклад, в процесі продажу приватизованої квартири, яка належить батькам та малолітній дитині на праві спільної сумісної власності, батьки зобов'язані одержати дозвіл органу опіки та піклування. Такий дозвіл надається у разі гарантування батьками збереження права дитини на житло (ч. 4 ст. 177 СК України).

4. Майно може належати батькам та дитині не лише на праві спільної сумісної, а й на праві спільної часткової власності. Це означає, що частка кожного з них у праві на майно є визначеною. Зазвичай такі частки є рівними, коли матері, батьку та дитині належить по 1/3 в праві на майно. Така ситуація виникає у випадку, коли батьки та діти одержують майно у спадщину або в процесі приватизації, коли за їх бажанням приватизоване майно передається у спільну часткову власність. Спільна часткова власність може виникати і при укладенні різних договорів — купівлі-продажу, міни тощо. Відносини батьків та дітей стосовно майна, що належить їм на праві спільної часткової власності, регулюються нормами цивільного законодавства (ст. ст. 356–368 ЦК України).

5. Правовідносини батьків та дітей щодо об'єктів спільної власності, як і будь-які інші відносини спільної власності, мають складну структуру. Вони включають два різновиди правовідносин:

а) відносні правовідносини — між самими співвласниками, тобто між батьками та дітьми;

б) абсолютні правовідносини — між співвласниками (батьками та дітьми) та усіма іншими особами.

Правовідносини першого виду є відносними, оскільки вони виникають між конкретно визначеними особами-батьками та дітьми. Кожен із співвласників зобов'язаний перед іншими співвласниками діяти розумно та виважено щодо спільного майна, поважати інтереси інших співвласників. У свою чергу він також має право вимагати такої ж поведінки від кожного з інших співвласників. Абсолютні правовідносини виникають між батьками і дітьми як співвласниками майна та усіма іншими особами, тобто не власниками. В цих відносинах батькам та дітям протистоїть необмежене коло інших осіб, які не можуть порушувати належне їм право спільної власності.

Стаття 176. Права батьків та дітей щодо користування майном

1. Батьки зобов'язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток.

2. Права батьків та дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюються законом.

1. В коментованій статті визначаються загальні правила щодо користування батьками та дітьми належним їм майном, зокрема житлом. В житті батьки та діти нерідко користуються майном, що є власністю когось з них і яке не належить до їхнього спільного майна. При цьому сторони зазвичай не усвідомлюють юридичну складову таких відносин. Проте такі відносини мають і правове визначення.

В СК України вперше закріплено обов'язок батьків передати у користування дитини майно, необхідне для забезпечення її виховання та розвитку. Це може бути як рухоме, так і нерухоме майно, яке задовольняє потреби дитини в проживанні, відпочинку, духовному, інтелектуальному та фізичному розвитку, підготовці до дорослого життя.

Хоча коментована стаття має назву «права батьків та дітей», в ній в першу чергу закріплюються саме обов'язки батьків щодо дитини. Такий підхід є традиційним, оскільки дитина потребує підвищеного захисту її інтересів. Обов'язку батьків щодо передання майна дитині кореспондує відповідне право дитини на одержання такого майна у користування. Проте більш коректним було б визначити в назві ст. 176 СК України «Права та обов'язки батьків та дітей щодо користування майном».

2. Первинною умовою нормального розвитку дитини є забезпечення її житлових умов. Необхідний рівень житлових умов надає можливість дитині повноцінно розвиватися, навчатися, відпочивати та відновлювати свої сили. Тому невипадково, що законодавство детально визначає це питання. В ч. 2 коментованої статті міститься відсилочна норма — права батьків та дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюються законом. Це питання вирішується не сімейним, а цивільним та житловим законодавством. Зокрема в ч. 1 ст. 405 ЦК України вказано, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Члени сім'ї власника житлового будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються житловим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири) (ч. 1 ст. 156 ЖК України). Діти — члени сім'ї власника житлового приміщення — мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником (ч. 2 ст. 18 Закону України № 2402-Ш від 26.04.2001 р. «Про охорону дитинства»).

Таким чином, якщо дитина проживає в житловому будинку (квартирі), що належить на праві приватної власності її батькам або одному з них, вона набуває право користування цим житлом (сервітут). Такий сервітут встановлюється законом, тому для його виникнення не потрібне укладення батьками та дітьми спеціального договору про користування житлом (ч. 1 ст. 402 ЦК України).

Аналогічне право належить і батькам, які проживають в житловому будинку (квартирі), власником якого є малолітня дитина. Така ситуація може виникнути, якщо дитина одержала житло у спадщину, за договором дарування, міни тощо. Батьки не набувають права власності щодо цього житлового приміщення, проте вони мають право на проживання в ньому (сервітут).

Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду (ч. 3 ст. 403 ЦК України). За користування житлом членами сім'ї власника житла закон внесення плати не передбачає. Члени сім'ї власника будинку (квартири) зобов'язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Закон встановлює, що лише повнолітні члени сім'ї власника зобов'язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і прибудинкової території та проведенні ремонту (ч. 2 ст. 156 ЖК України). Таким чином, щодо малолітніх та неповнолітніх дітей участь у витратах по утриманню будинку (квартири), що належить їх батькам, не вимагається.

3. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном (ч. 5 ст. 403 ЦК України). Тому як батьки, так і дитина, які є власниками житла, продовжують зберігати права щодо нього, незалежно від того, що в приміщенні проживають інші члени сім'ї.

Власник житлового будинку (квартири) має також право продати це майно. Якщо сервітут належить дитині, то батьки у разі продажу будинку (квартири) мають діяти з урахуванням її прав та інтересів. В ч. 2 ст. 59 СК України вказано, що при розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які мають право користування ним (див. п. 5 коментаря до ст. 59 СК України).

Якщо ч. 2 ст. 59 СК України містить загальну норму щодо врахування інтересів дитини при здійсненні батьками правочинів із своїм майном, то в ч. 4 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» встановлено, що для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування.

Ця настанова закону викликала на практиці багато запитань. Основна проблема полягає у нечіткості нормативних приписів. По-перше, не зовсім зрозуміло, щодо якого майна правочини можуть укладатися лише при наявності попередньої згоди органів опіки та піклування — нерухомого майна в цілому або лише житлових приміщень, якими діти користуються. По-друге, закон не надає визначення майна, по відношенню до якого діти мають право користування.

Розглянемо перше питання. Зрозуміло, що воно виникло не випадково. Корінь проблеми є очевидним — це невдале формулювання ст. 12 Закону «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей». В назві, ч. ч. 2, З ст. 12 Закону йдеться про правочини щодо житлових приміщень, у той час як в ч. ч. 1, 4 ст. 12 Закону вказано про правочини щодо нерухомого майна дітей взагалі. Зрозуміло, що «нерухоме майно» є більш широким поняттям, ніж «житло».

При логічному тлумаченні Закону «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» його основну ідею можна визначити як захист саме житлових прав дитини, а не майнових прав взагалі. Проживати на земельній ділянці або в гаражі при нормальному розвитку подій дитина не може, тому Закон має на увазі неможливість відчуження саме житла. В іншому випадку дитина залишиться на вулиці і стане безпритульною, тобто опиниться в ситуації, на запобігання якої саме і спрямований Закон. Тому в ч. ч. 1, 4 ст. 12 Закону необхідне внесення відповідних уточнень — замість «нерухоме майно» необхідно закріпити термін «житлові приміщення».

Друге питання полягає у визначенні майна, по відношенню до якого діти мають право користування. Будь-якого формального способу встановити усі види такого майна, зокрема житла, закон не передбачає. Діти мають право користуватися майном батьків, у тому числі і житлом незалежно від реєстрації. Вони можуть постійно проживати з одним із батьків і тимчасово користуватися квартирою другого з батьків. Ситуація може бути іншою. Власником квартири може бути один з подружжя, який не має своїх дітей. Разом з ним в цьому ж приміщенні може проживати другий з подружжя (не власник) та рідна дитина другого з подружжя. Навіть у такому випадку — при відсутності у власника своїх дітей, — є дитина, яка має право на проживання в квартирі. Тому і у випадку відсутності дітей у власника житла ми не можемо виключати можливість того, що є інші діти, які мають право на проживання в квартирі, тобто користування таким майном.

Для хоча б мінімального вирішення цього питання Міністерство юстиції України в листі від 25.07.2006 р. № 19-50-556 вказало, що дозвіл органу опіки та піклування на відчуження житла необхідний лише у випадку, якщо дитина:

а) є власником (співвласником);

б) має право на користування житловим приміщенням, що відчужується.

При цьому право власності або право користування дитиною житлом має вбачатися:

а) зі змісту правовстановлюючого документу;

б) довідки про реєстрацію місця проживання або місця перебування дитини. Очевидно, що такий підхід є вужчим у порівнянні з тим, що закріплений в законодавстві, оскільки зводить житлові приміщення, якими може користуватися дитина, лише до тих, де зареєстроване місце її проживання або місце перебування.

Проте саме з ним необхідно погодитися, оскільки без формалізації цього моменту обійтися не можна. Треба встановити, на підставі яких документів можна зробити висновок про користування дитиною тим чи іншим житлом. Встановити усі житлові приміщення, якими дитина має право користуватися в силу закону або за згодою власника, неможливо. Остаточно проблема, що виникла внаслідок прийняття нового Закону «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», може бути вирішена лише на законодавчому рівні.

Стаття 177. Управління майном дитини

1. Батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов'язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах.

Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси.

2. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав:

 укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

 видавати письмові зобов'язання від імені дитини;

 відмовлятися від майнових прав дитини.

3. Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною правочинів, передбачених частиною другою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.

4. Дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається в разі гарантування збереження її права на житло.

5. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.

На вчинення одним із батьків правочинів щодо транспортних засобів та нерухомого майна малолітньої дитини повинна бути письмова нотаріально засвідчена згода другого з батьків.

Якщо той з батьків, хто проживає окремо від дитини протягом не менш як шість місяців, не бере участі у вихованні та утриманні дитини або якщо місце його проживання невідоме, правочини, зазначені в абзаці другому цієї частини, можуть бути вчинені без його згоди.

6. Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом, якщо інше не передбачено договором між ними.

7. Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.

8. Неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов'язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном.

1. Згідно з новим цивільним та сімейним законодавством особи віком до 18 років поділяються на дві категорії:

а) малолітні (віком до 14 років);

б) неповнолітні (віком від 14 до 18 років).

В цілому майнові відносини за участю неповнолітніх осіб регулюються нормами цивільного законодавства (ст. ст. 32, 69,70ЦК України). Відносини щодо майна малолітніх осіб визначаються нормами сімейного законодавства.

Малолітнім особам може належати будь-яке майно, яке відповідно до закону є об'єктом права приватної власності фізичних осіб. Проте, будучи власниками, малолітні не здатні здійснювати свої права самостійно, оскільки мають лише часткову цивільну дієздатність (ст. 31 ЦК України). Тому майном, що належить малолітній дитині, управляють інші особи і у першу чергу — її батьки (ч. 1 ст. 177 С К України).

2. Правова природа управлінських дій батьків відносно майна неповнолітніх становить самостійний інтерес. Свого часу в сімейно-правовій літературі дії батьків по управлінню майном дітей визначалися як дії фактичних власників майна або як дії титульних володільців'. Зовні може здатися, що батьки діють щодо майна дитини як власники, однак у юридичному розумінні це, звичайно, не так. Здійснюючи володіння, користування та розпорядження своїм майном, власник діє у власному інтересі, в той час як батьки здійснюють свої дії виключно в інтересах дитини. Вони виступають лише як виконавці і, по суті, технічно здійснюють ті дії, які б мав здійснювати власник майна. Крім того, батьки, як правило, і не здійснюють усіх повноважень власника. Це стосується, зокрема, володіння і користування майном дитини.

Права батьків по управлінню майном дітей не співпадають також з правами титульних володільців. Титульне володіння являє собою можливість мати майно у себе, утримувати його на законній підставі (титулі). Відносно майна малолітніх батьки такими правами не наділяються. Навіть тоді, коли майно дітей знаходиться у будинку, в якому проживають їхні батьки, юридично лише дітям належить правомочність володіння, тобто можливість мати це майно юридично «у себе». У зв'язку з цим навіть теоретично уявляється неможливим пред'явлення батьками позову до дитини про захист свого володіння, в той час як титульні володільці мають право захищати своє право володіння і від власника. В окремих випадках (відносно належного дитині майна спільного сімейного призначення) батьки можуть набувати правомочності щодо його володіння і користування. Однак вони не ґрунтуються на праві власності. Батьки володіють самостійним речовим правом, а саме — правом користування майном дитини (сервітут). Аналогічним правом володіє і дитина щодо майна батьків.

Таким чином, право батьків по управлінню майном малолітніх не може розглядатися як право титульного володіння, а тим більше — право власності. Воно є самостійним правом, що належить батькам у силу закону і може визначитися як різновид права управління чужим майном. Як відзначалося в літературі, управління чужим майном являє собою спосіб, яким одна особа від свого імені здійснює, реалізує суб'єктивне майнове право, що належить іншій особі, у зв'язку з чим управління майном — це діяльність особи, яка здійснює від свого імені і в обумовленому обсязі чужі повноваження власника. Право батьків по управлінню майном дитини полягає у можливості здійснення батьками комплексу юридичних та фактичних дій, спрямованих на реалізацію майнових прав дитини по володінню, користуванню та розпорядженню належним їй майном та здійснюваних виключно в інтересах дитини.

Право батьків на управління майном дитини виникає на підставі прямої вказівки закону. Воно не ґрунтується на договорі сторін, тому на відносини батьків та дітей не розповсюджують свою дію норми цивільного законодавства щодо управління майном (ст. ст. 1029–1045 ЦК України).

Як і в інших відносинах за участю батьків та дітей, юридична кваліфікація дій батьків по управлінню майном дітей має подвійну природу. У відносинах з усіма третіми особами управління майном дитини є правом батьків, у той час як відносно дітей воно перетворюється у обов'язок по належному управлінню їх майном. При неналежному виконанні свого обов'язку батьки несуть перед дитиною відповідну майнову відповідальність, зокрема відповідальність за заподіяну шкоду (ч. 8 ст. 177 СК України).

3. Звертає на себе увагу, що в ст. 177 СК України використовується термін «управління майном дитини», хоча в цивільному законі до правомочностей власника віднесено володіння, користування та розпорядження майном (ч. 1 ст. 317 ЦК України). Основний інтерес представляє співвідношення таких понять, як «управління майном дитини» та «розпорядження майном». Можна вважати, що перше поняття є більш широким за змістом. Управління майном включає два основних види дій батьків:

а) вчинення правочинів щодо майна дитини, в тому числі правочинів щодо розпорядження майном;

б) вчинення дій щодо догляду за майном дитини (ремонтування, зберігання, догляд тощо).

В Сімейному кодексі закріплено традиційне саме для сімейного права поняття «управління майном дитини». Цей термін перейшов до нового СК України із КпШС України 1969 р. (ст. 78), де було вказано, що батьки саме управляють майном дітей. Термін «управління майном дитини» є зручним, оскільки він охоплює різні дії батьків щодо майна дитини. В теоретичному плані не викликає жодних сумнівів, що термін «управління майном дитини» охоплює і дії батьків, спрямовані на розпорядження майном, яке належить дитині на праві власності. Можна погодитися, що більш конкретним було б закріплення однозначного в цивілістиці терміна «розпорядження майном дитини». Однак тут, по-перше, спрацювала певна традиція мислення, яка склалася саме в сімейному праві. По-друге, необхідність визначення широкого кола дій батьків щодо майна дитини, яке не вичерпується лише розпорядженням майном неповнолітнього.

Не треба забувати ще одного нюансу. Поняття «розпорядження майном» в цивільному праві трактується достатньо вузько. Воно не охоплює усіх правочинів щодо майна, а тільки ті, які спричиняють зміну права власності. Тому не буде, наприклад, розпорядженням майном вчинення договору оренди, бо цей договір не означає переходу права власності до іншої особи. У зв'язку з цим закріплення в СК України терміну «розпорядження батьками майном дитини» було б вкрай невдалим, оскільки звужувало б коло дій, які батьки мають право вчиняти в реальному житті.

4. В процесі управління майном дітей батьки вчиняють різного роду правочини, об'єктом яких виступає майно малолітніх. Виходячи з норм чинного законодавства, правочини такого роду можуть бути поділені на такі основні види:

1) правочини, які батьки мають право вчиняти вільно;

2) правочини, які батьки мають право вчиняти з дозволу органу опіки та піклування:

• укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

• видавати письмові зобов'язання від імені дитини;

• відмовлятися від майнових прав дитини (ч. 2 ст. 177 СК України);

3) правочини, які батьки взагалі не мають права вчиняти з майном дитини:

• здійснювати дарування від імені дитини;

• зобов'язуватися від її імені порукою (ч. 2 ст. 86, ч. 2 ст. 720 ЦК України). Можна вважати, що вільно батьки можуть вчиняти правочини, щодо яких законом не передбачені спеціальні правила. Маються на увазі правочини, укладення яких не пов'язується з необхідністю одержання дозволу органу опіки та піклування (продаж дитячих речей індивідуального користування, які вже не задовольняють потреби дитини, використання доходу від майна дитини на купівлю продуктів, одягу тощо).

Не викликає сумнівів, що найбільш важливе значення мають договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку або квартири, що належить дитині на праві власності. Такі правочини з майном малолітньої дитини батьки вчиняють лише з дозволу органу опіки та піклування. При цьому дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається у разі гарантування збереження її права на житло (ч. 4 ст. 177 СК України).

До цієї категорії правочинів належать також видача батьками письмових зобов'язань від імені дитини та відмова від майнових прав дитини. Такі дії батьки можуть здійснювати лише з дозволу органу опіки та піклування. Інколи при укладенні правочинів батьки видають письмові зобов'язання від імені дитини.

Головне, щоб при цьому вони діяли виключно в її інтересах. Наприклад, батьки укладають договір купівлі-продажу належного дитині автомобіля, за яким вони видають від імені дитини письмове зобов'язання щодо передачі речі покупцеві (взамін одержання грошей). З дозволу органу опіки та піклування батьки можуть відмовитися від майнових прав, що належать дитині. Інколи такі випадки прямо передбачені в законі. Так, згідно із ч. 4 ст. 1273 ЦК України батьки можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній дитині.

Крім цього, існують правочини, які батьки не можуть вчиняти за жодних умов, оскільки навіть орган опіки та піклування не уповноважений надавати дозвіл на їх укладення. В законі сказано, що батьки не можуть здійснювати дарування від імені дитини (ч. 2 ст. 720 ЦК України). Крім цього, можна вважати, що батьки не можуть зобов'язуватися від імені дитини порукою (ч. 2 ст. 86 ЦК України). Хоча останнє правило встановлене для опікунів, воно має застосовуватися і відносно батьків дитини.

5. В процесі управління майном дитини виникає питання щодо координації дій батьків. Як мають діяти батьки при вчиненні правочину з майном дитини — разом або самостійно? Закон в деяких випадках передбачає необхідність підтвердження згоди обох батьків на вчинення правочину, а в інших — можливість вчинення правочину лише одним із батьків, оскільки згода другого з них передбачається.

В ч. 5 ст. 177 СК України сказано, що на вчинення одним із батьків правочинів щодо транспортних засобів та нерухомого майна дитини повинна бути письмова та нотаріально засвідчена згода другого з батьків. Проте в житті можуть існувати різні обставини. Тому можна дійти висновку, що згода другого з батьків не вимагається, якщо:

• другий з батьків помер (свідоцтво про смерть або справка органу РАЦС);

• відомості про батька було записано за вказівкою матері або відомості про особу як батька дитини було виключено з актового запису про народження дитини (справка органу РАЦС);

• другого з батьків було визнано безвісно відсутнім (копія рішення суду);

• другого з батьків було оголошено померлим (копія рішення суду). Згода другого з батьків дитини при вчиненні правочинів з її майном може не вимагатися і в деяких інших випадках, передбачених законом. Якщо дитина проживає лише з одним із батьків, нерідко одержати згоду другого з батьків на укладення договору буває вкрай важко. З урахуванням цього в абз. 3 ч. 5 ст. 177 СК України вказано, що правочини можуть бути вчинені без згоди другого з батьків, якщо:

• любий з батьків, хто проживає окремо від дитини протягом не менш як шість місяців, не бере участі у вихованні та утриманні дитини;

• місце його проживання невідоме.

Ця норма була внесена Законом України від 22.12. 2006 p. № 524-V «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України». Вона стала відповіддю на численні запитання, що виникли в практиці у зв'язку з неможливістю одержання згоди на укладення правочину від другого з батьків дитини. Таким чином, при наявності вказаних вище фактів правочини щодо майна дитини вчиняються лише одним із батьків без згоди другого.

Стосовно рухомого майна (окрім транспортних засобів) викладені вище правила не діють. Тому є підстави вважати, що у разі вчинення правочину з іншим майном малолітньої дитини (рухомим), діяти в інтересах дитини може будь-хто з батьків. Стосовно саме таких правочинів згода другого з батьків передбачається. Проте другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового (ч. 5 ст. 177 СК).

6. В ч. 1 коментованої статті вказано, що батьки управляють майном дитини без спеціального на те повноваження. Це означає, що для здійснення юридичних дій по управлінню майном батькам не потрібно мати рішення якого-небудь органу, який надавав би їм відповідні повноваження. Опікун може представляти інтереси підопічного лише на підставі документу, що посвідчує факт призначення його опікуном певної особи рішенням органу опіки та піклування. Натомість батькам достатньо доказу того, що вони є матір'ю або батьком дитини.

Свого часу в КпШС України 1969 р. вказувалося, що батьки управляють майном підопічної особи без спеціального на те призначення, однак з додержанням відповідних правил про опіку та піклування (ст. 78). В новому СК України такого застереження немає, хоча його важко визнати зайвим. Справа в тому, що батьки хоча і не потребують на відміну від опікунів підтвердження своїх повноважень, діють в майнових відносинах в загальних межах, встановлених для опікунів. Новий СК України встановлює правила щодо порядку вчинення батьками правочинів з майном дітей, проте важко сказати, що цього достатньо. В цивільному законодавстві існують норми щодо порядку управління опікуном майном підопічної особи. Можна вважати, що ці норми при необхідності також можуть застосовуватися до регулювання відносин батьків та дітей. Зокрема в ч. 2 ст. 68 ЦК України вказано, що опікун не може зобов'язуватися від імені підопічного порукою. Аналогічного правила в СК України немає, хоча при виникненні питання до відносин батьків та дітей може застосовуватися правило, що закріплене в ЦК України для опікунів.

7. У зв'язку з розширенням кола об'єктів права приватної власності діти можуть набувати права щодо таких об'єктів, управління якими вимагає спеціальних знань (акції, облігації інші цінні папери тощо). До малолітніх осіб можуть також переходити права на частки у статутному капіталі господарських товариств. Природно, що за таких обставин виникає питання про допустимість передачі батьками частини належних їм прав по управлінню майном дитини іншим суб'єктам підприємницької діяльності — професійним управителям. Такі права батьків чинним законодавством не передбачені.

В проекті Цивільного кодексу України від 25.08.1996 р., в якому на той час існувала Книга 6 — «Сімейне право», містилася спеціальна норма наступного змісту: «Якщо підопічний є власником нерухомого або особливо цінного рухомого майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування сам здійснювати таке управління або укласти договір про довірче управління цим майном з іншою особою» (ч. 5 ст. 1448 проекту ЦК). Аналогічна за змістом норма не була б зайвою і в новому сімейному законодавстві, оскільки чинне законодавство передбачає здійснення управлінських дій власне батьками, а не іншими особами. Таким чином, правило про можливість передачі батьками частини своїх повноважень по управлінню майном дітей професійним управителям повинно бути закріплено в законі.

8. В ч. 6 ст. 177 СК України вказано, що батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно, якщо інше не передбачено договором між ними. Очевидно, що у разі проживання батьків та дітей однією сім'єю батьки спільно вирішують усі питання, пов'язані із користуванням та розпорядженням майном дитини, набуттям речей, що задовольняють її потреби тощо. Проте дії батьків можуть бути зорганізовані і в інший спосіб. З коментованої статті випливає, що батьки можуть укласти договір, в якому буде визначено, що управління майном дитини будуть здійснюватися батьками на інших засадах. Так, сторони можуть домовитися, що певні види управлінських дій щодо майна дитини (наприклад, поточне управління майном дитини) здійснюватиме лише один з них. Такий договір може бути актуальним для батьків, коли один з них не проживає разом з дитиною та другим із батьків. Укладення такого договору заблокує можливість оспорювання будь-якого правочину, передбаченого в абз. 1 ч. 5 ст. 177 СК України, другим з батьків на тій підставі, що правочин вчинено без його згоди.

Проте необхідно зазначити, що сторони своїм договором не можуть змінити норми закону, що встановлюють обов'язкову згоду другого з батьків на укладення правочинів щодо майна дитини. Це зокрема стосується правочинів щодо нерухомого майна або транспортних засобів, що належать дитині. Щодо вчинення таких правочинів потрібна письмова нотаріально засвідчена згода другого з батьків (абз. 2 ч. 5 ст. 177 СК України).

Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Звернення до органу опіки та піклування не є обов'язковою стадією розгляду спору батьків. Кожен з них має право одразу звернутися до суду за вирішенням спору.

9. В юридичному розумінні управління батьками майном дитини припиняється при досягненні дитиною 14 років, оскільки з цього часу батьки вже позбавляються права управляти майном дитини та обов'язку здійснювати управління належним чином. Неповнолітня дитина (віком від 14 до 18 років) управляє своїм майном самостійно, а батьки лише надають згоду на здійснення нею цивільно-правових правочинів у випадках, передбачених законом (ст. 32 ЦК України).

В ч. 7 ст. 177 СК України вказано, що після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього. Зрозуміло, що в цьому випадку мається на увазі майно, що збереглося в натурі, оскільки майно, що було споживане або витрачене для забезпечення потреб дитини, поверненню не підлягає.

В законі сказано, що батьки зобов'язані повернути дитині окрім майна також доходи від нього. Це стосується випадків, коли такі доходи одержуються від майна дитини. Згідно із ч. 2 ст. 189 ЦК України продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом. Незважаючи на те, що батьки управляють майном дитини, вони не набувають щодо нього права власності. Як майно, що є об'єктом управління, так і продукція, плоди та доходи від нього належать дитині. Тому батьки зобов'язані повернути власникові належне йому майно в належному стані.

10. Неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них відповідних санкцій. В ч. 8 коментованої статті вказується, що батьки зобов'язані відшкодувати дитині завдану матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном. Ця норма закону є важливою гарантією захисту прав дитини від зловживань з боку батьків. На жаль, вона встановлює лише загальне правило і не деталізує необхідною мірою інші питання, зокрема порядок та розмір відшкодування шкоди; особливості відповідальності батьків, які не проживають разом; підстави звільнення батьків від відповідальності та інші питання.

11. Відповідальність батьків за шкоду, заподіяну майну дитини в процесі його управління, має своєрідну природу. Залежно від джерела її виникнення відповідальність в цивільному праві поділяється на договірну та недоговірну (деліктну). Загалом, обов'язок по відшкодуванню шкоди виникає з делікту (правопорушення). Для деліктних правовідносин характерним є те, що до правопорушення сторони не пов'язані між собою правами та обов'язками. У випадку ж вчинення неправомірних дій батьками йдеться про невиконання (неналежне виконання) обов'язку, що вже існує. Іншими словами, саме невиконання обов'язку, а не правопорушення, є підставою виникнення відповідальності батьків. Таким чином зобов'язання по відшкодуванню шкоди батьками не може розглядатися як таке, що виникає з делікту, тобто як позадоговірне зобов'язання. Однак таке зобов'язання не може бути віднесено і до числа зобов'язань договірного типу, оскільки договору про управління майном між дитиною та її батьками не існує. Відсутній такий договір і між батьками та органом опіки і піклування.

В римському праві підставою виникнення зобов'язання між опікуном (піклувальником) та дитиною вважався квазіконтракт. Очевидно, римські юристи мали рацію. Квазіконтракт — це підстава виникнення зобов'язання нібито з контракту (quasicontractus). Квазіконтракти спричиняють виникнення зобов'язань, що схожі з договірними зобов'язаннями, хоча і не виникають безпосередньо з договору. Відносини між особами регулюються таким чином, нібито між сторонами існує договір, хоча його немає. Можна припустити, що саме квазіконтракт є підставою виникнення зобов'язання між батьками та дітьми у разі неналежного виконання батьками обов'язків щодо управління майном дитини.

12. Коментована стаття в першу чергу встановлює порядок вчинення батьками правочинів з майном малолітньої дитини (до 14 років). Укладення договорів стосовно майна дітей неповнолітніх (від 14 до 18 років) визначається цивільним, а не сімейним законом. Вважається, що неповнолітні самостійно укладають правочини щодо належного їм майна, а батьки лише надають на це згоду. У свою чергу у ч. 3 ст. 177 СК України закріплюється порядок надання батьками згоди на укладення неповнолітніми особами правочинів щодо їх майна. Такі правила повністю співпадають з тими, що встановлені цивільним законом для піклувальників (ч. ч.1,2 ст. 71 ЦК України). Крім того, в ч. 3 ст. 32 ЦК України вказано, що на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування.

Стаття 178. Використання доходу від майна дитини

1. Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім'ї.

2. Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до Цивільного кодексу України.

1. За загальним правилом, встановленим цивільним законодавством, продукція, плоди та доходи від майна, що належить власникові речі, є його власністю (ст. 189 ЦК України). Це правило розповсюджується і на випадки, коли власником речі є дитина. Саме вона набуває право власності щодо продукції, плодів та доходів від належного їй майна. У свою чергу в ст. 178 СК України визначається порядок використання доходу, одержаного від майна дитини. В цивільному праві дохід (дивіденди) розглядається як економічний приріст майна. Це можуть бути дивіденди від акцій та інших цінних паперів, що належать дитині, суми орендної плати за користування її майном, відсотки за користування грошовими коштами тощо.

2. Закон визначає особливості використання доходу від майна залежно від віку дитини, яка є його власником. Так, дохід від майна, що належить на праві власності:

• малолітній дитині (віком до 14 років), використовується батьками дитини;

• неповнолітній дитині (віком від 14 до 18 років), використовується дитиною.

Використання батьками доходу, одержаного від майна малолітньої дитини, є одним із різновидів дій батьків щодо управління майном дитини (ст. 177 СК України). При цьому батьки мають право спрямовувати одержані кошти на:

• утримання дитини, яка є власником майна;

• утримання інших дітей;

• невідкладні потреби сім'ї.

В ч. 2 коментованої статті вказано, що неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до цивільного законодавства. У свою чергу в п. 1 ч. 1 ст. 32 ЦК України вказано, що фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. Таким чином, неповнолітня дитина має право розпоряджатися доходом від свого майна самостійно, без одержання згоди її батьків. Проте з аналізу закону можна дійти висновку, що такий порядок встановлено лише щодо доходу дитини. Якщо за гроші, що входили до складу доходу, неповнолітня дитина придбає певні речі, то розпорядження такими речами має здійснюватися вже за правилами, встановленими ч. 2 ст. 32 ЦК України. Для правочинів з речами потрібна згода батьків дитини, а у випадках, передбачених законом, і дозвіл органу опіки та піклування.

Стаття 179. Право власності на аліменти, одержані на дитину

1. Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім'я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням.

Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання.

2. У разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти є власністю дитини.

Опікун розпоряджається аліментами, які одержані для утримання малолітньої дитини.

Неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпоряджання ними відповідно до Цивільного кодексу України.

1. В коментованій статті визначається правовий режим аліментів, одержаних на дитину. Згідно з новим СК України він залежить від того, проживає дитина з батьками або ні. Закон передбачає дві можливі ситуації:

а) дитина проживає з батьками або одним з них (ч. 1 ст. 179 СК України);

б) батьки або той з батьків, з яким проживала дитина, помер і дитина перебуває під опікою інших осіб (опікуна, піклувальника тощо) (ч. 2 ст. 179 СК України).

2. Якщо дитина має батьків або одного з них, то аліменти, що сплачуються на дитину, є власністю того з батьків, на ім'я кого вони виплачуються. Ця норма закону є новою для сімейного законодавства. Хоча раніше правовий режим аліментів і не визначався безпосередньо в законі, в доктрині вважалося, що суми аліментів є власністю дитини, а не її батьків, оскільки вони мають виключно цільовий характер. В ст. 87 КпШС України 1969 р. було вказано, що кошти з батьків на утримання дітей, що перебувають в дитячих закладах, а також нараховані дітям пенсії та грошова допомога перераховуються на особисті рахунки цих дітей у відповідні ощадні банки.

Доцільність законодавчих нововведень в науковій літературі викликала обґрунтовані заперечення. Оскільки аліменти сплачуються саме на дитину, інша особа, навіть мати або батько дитини, не може набувати права власності щодо цього майна. Разом із правом власності на аліменти за батьками закріплюється й обов'язок використовувати їх за цільовим призначенням, тобто для задоволення фізичних, духовних і інших потреб дитини, її навчання і розвитку. Проте така законодавча пересторога не є достатньою. В житті той з батьків, хто одержує аліменти, фактично в повному обсязі розпоряджається ними. Однак важливим було б розуміння того, що він здійснює управління не своїм майном, а майном дитини. Визнання за батьками права власності на аліменти дитини руйнує цю концепцію і створює прикрий приклад законодавчої підтримки безпідставного набуття майна у власність.

Важко віднайти логіку також у тому, що навіть неповнолітня дитина, яка проживає з тим з батьків, на ім'я якого сплачуються аліменти, не набуває права власності щодо них. Новим цивільним законодавством неповнолітнім особам надані широкі можливості. Вони за згодою своїх батьків можуть укладати будь-які правочини, а також розпоряджатися доходом від свого майна. З урахуванням цього вбачається невиправданим закріплення права власності на аліменти, що сплачуються на неповнолітню дитину, за її батьками.

В абз. 2 ч. 1 ст. 179 СК України сказано, що неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання. По-перше, не ясно, що розуміється під таким юридично невизначеним поняттям, як «брати участь у розпорядженні». По-друге, з урахуванням загальної концепції, що закріплена в законі, виходить, що неповнолітня особа може брати участь у розпорядженні майном, що належить на праві власності її батькам.

Необхідність законодавчого визначення правового режиму аліментів, одержаних на дитину, не викликає сумнівів. Проте концепція права власності на аліменти, яка одержала своє закріплення в СК України, потребує докорінної зміни. Закон має чітко визначати, що аліменти, сплачені на дитину, незалежно від її віку, є власністю дитини, а батьки лише управляють цим майном, використовуючи його за цільовим призначенням.

2. Згідно із ч. 2 коментованої статті у разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, право власності на аліменти набуває сама дитина. При цьому дитина стає власником незалежно від її віку (малолітня або неповнолітня). Різниця полягає лише в тому, що розпоряджатися аліментами, що належать на праві власності малолітній дитині, має право опікун, а неповнолітня дитина розпоряджається ними самостійно.

В коментованій статті вказано, що дитина стає власником аліментів лише у випадку, коли той з батьків, з яким вона проживала, помер. Проте можна припустити, що аналогічні наслідки виникатимуть і у тому випадку, коли той з батьків, з яким дитина проживає, не виконує свої батьківські обов'язки з інших підстав. Зокрема якщо його було визнано судом недієздатним, безвісно відсутнім або оголошено померлим. За таких обставин дитина вважається такою, що позбавлена батьківського піклування. Над малолітньою дитиною встановлюється опіка, а над неповнолітньою — піклування (ст. ст. 58, 59 ЦК України). Якщо того з батьків, з ким дитина проживала, було визнано судом недієздатним, безвісно відсутнім або оголошено померлим, він не може виконувати функції з управління майном дитини, зокрема одержаними на дитину аліментами. Призначений дитині опікун або піклувальник не може набувати право власності на аліменти. Таким чином у разі визнання того з батьків, з яким дитина проживала, недієздатним, безвісно відсутнім або оголошення його померлим право власності на аліменти набуває сама дитина.

3. З аналізу законодавчих норм можна дійти висновку, що аналогічний правовий режим зберігається не лише у тому випадку, коли дитина перебуває від опікою та піклуванням, а й при застосуванні інших форм влаштування дитини, позбавленої батьківського піклування (патронат, прийомна сім'я, дитячий будинок сімейного типу). Зокрема, в ч. 4 ст. 256-3 СК України прямо вказано, що за прийомними дітьми зберігається право на аліменти. Таке ж право зберігається і за вихованцями дитячого будинку сімейного типу (ч. 4 ст. 256-7 СК України). Очевидно, що право на аліменти мають і діти, що проживають в сім'ї патронатного вихователя.

З урахуванням положень ст. 179 СК України можна вважати, що дитина, яка проживає в сім'ї патронатного вихователя, в прийомній сім'ї, а також дитячому будинку сімейного типу, незалежно від її віку набуває право власності на аліменти. У свою чергу патронатний вихователь, прийомні батьки та батьки-вихователі здійснюють управління аліментами малолітньої дитини за цільовим призначенням. Аліментами, що одержані неповнолітньою дитиною, вона розпоряджається самостійно.

Стаття 180. Обов'язок батьків утримувати дитину

1. Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

1. Відповідно до домінуючих у суспільстві моральних засад для відносин, що складаються в сім'ї, характерною є турбота про малолітніх, неповнолітніх, інших непрацездатних членів сім'ї, надання їм посильної підтримки й матеріальної допомоги. Батьки забезпечують інтереси дитини в житлі, харчуванні, відпочинку, лікуванні тощо.

Згідно зі ст. 27 Конвенції про права дитини, прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 20.11.1989 p., батько або (і) інші особи, що виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здатностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини. Це положення відбите в українському законодавстві. Обов'язок батьків щодо утримання своїх дітей є одним з головних конституційних обов'язків (ч. 2 ст. 51 Конституції України) і традиційно закріплюється в сімейному законодавстві. Положення СК України регулюють відносини з утримання між батьками й дітьми, між матір'ю й батьком дитини з метою затвердження почуття обов'язку батьків і дітей один перед одним і мають своєю спрямованістю створення в сім'ї сприятливих умов фізичного, розумового, морального, духовного й соціального розвитку дитини. Регулювання відносин батьків і дітей щодо утримання здійснюється відповідно до положень міжнародних правових актів, зокрема Декларації прав дитини від 20.11.1959 р., Конвенції про права дитини тощо і погоджується із загальними засадами регулювання сімейних відносин, закріпленими в ст. 7 СК України.

2. Традиційно в сімейному праві під аліментами (від лат. alimentum — харчування, утримання) розуміються кошти, надані у визначених законом випадках одними особами на утримання інших, які потребують матеріальної допомоги1. Хоча в цьому визначенні поняття «аліменти» розкривається за допомогою такого терміну, як «утримання», співвідношення цих понять не є простим. У сімейно-правовій науці немає єдиного підходу до вирішення цього питання. Перша позиція полягає в тому, що поняття «аліменти» та «утримання» є рівними за обсягом, друга — у тому, що «утримання» є ширшим поняттям, ніж «аліменти».

Своєрідним відбиттям суперечки про співвідношення термінів «аліменти» й «утримання» є дискусії про розмежування між аліментними правовідносинами й правовідносинами з утримання. Одними вченими в юридичній літературі обґрунтовується теза про неприпустимість ототожнення аліментних зобов'язань і зобов'язань щодо утримання дитини. На їхню думку, обов'язок батьків щодо утримання дитини ще не є аліментним обов'язком, оскільки такий обов'язок перетворюється в аліментний тільки при наявності певних умов (розірвання шлюбу між батьками, ухилення одного з них від утримання дитини)2. Інші вважають, що аліментні правовідносини і правовідносини з утримання є тотожними3. «Аліментні правовідносини виникають не з часу розладу нормальних сімейних відносин, а з часу настання умов, передбачених законом…При визначенні моменту виникнення правовідносин між дитиною, на користь якої стягуються аліменти, та її батьками необхідно враховувати, що аліментний обов'язок батьків виникає з моменту народження дитини. У разі ухилення аліментозобов'язаних осіб від утримання створюється лише реальна можливість вимагати примусового виконання аліментного обов'язку, який виник раніше й певний час виконувався добровільно».

У сімейному законодавстві співвідношення термінів «аліменти» та «утримання» також чітко не визначене. Свого часу КпШС України 1969 р. не відрізнявся строгою послідовністю в застосуванні зазначених термінів. У новому СК України це питання також не вирішене однозначно. З загального аналізу норм СК України не можна зробити твердого висновку, що закон використовує поняття «аліменти» виключно у випадку примусового стягнення коштів на дитину, а поняття «утримання» включає до того ж добровільне надання таких коштів. Наприклад, у ст. 189 СК України передбачено договір про сплату аліментів, а не договір про утримання дитини.

Можна також зазначити, що в ч. 2 ст. 75 СК України (першій у кодексі спеціальній нормі, в якій йдеться про аліменти) слово «аліменти» міститься в дужках після слова «утримання». З аналізу норм СК України можна зробити висновок, що в законі терміни «аліменти» та «утримання» не мають самостійного змістовного навантаження і використовуються як синоніми.

3. Права й обов'язки батьків і дітей з утримання виникають із підстав, установлених законом. Відповідно до ст. 121 СК України права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів громадянського стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Однак у сімейному праві відсутня єдина точка зору щодо підстав виникнення прав й обов'язків з утримання між батьками й дітьми. Одні вчені вважають підставою виникнення прав й обов'язків батьків і дітей фактичний склад, що включає в себе споріднення (походження дитини) і факт його засвідчення у встановленому законом порядку. На їхню думку, саме така позиція закріплена в законодавстві. Інші вчені норму ст. 121 СК України трактують трохи інакше й розглядають споріднення як єдину підставу виникнення правовідносин з утримання між батьками і дітьми. На їхню думку, посвідчення походження дитини державним органом РАЦС являє собою завершальний етап установлення наявності зазначеної підстави передбаченими законом способами.

Важко погодитися з тим, що визначення походження дитини є самостійним юридичним фактом. Тим самим виникнення обов'язку батьків з утримання дитини ставиться в залежність від факту засвідчення її походження. Відповідно до Розділу III Підрозділу І п. 8 «Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні», затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000 р. № 52/5 (у редакції наказу Мін'юсту від 22.11.2007 p. № 1154/5)1 заяву про реєстрацію народження дитини батьки зобов'язані подати невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини. З цього випливає, що батьки можуть своїми діями, а точніше бездіяльністю, впливати на виникнення в них обов'язку з утримання дитини. Якщо вони з якихось причин не подають заяву про реєстрацію народження й відповідні документи, на підставі яких орган РАЦС засвідчує походження дитини (ч. 1 ст. 122 СК України), обов'язок з утримання не виникає? Було б неправильно вважати, що обов'язок батьків з утримання своєї дитини не виникає доти, поки її походження від них не засвідчено належним чином.

Основне значення тут має факт походження дитини від особи, тобто кровне споріднення. Посвідчення походження дитини є формальною ознакою, що надає кровному спорідненню правове значення. Розривати ці два моменти не можна. Орган РАЦС лише реєструє народження дитини, і при дотриманні батьками відповідних вимог закону, не вправі відмовити в реєстрації. Видача свідоцтва про народження як така нових юридичних наслідків не породжує, а лише засвідчує факт народження дитини.

Однак слід зазначити, що в ст. 121 СК України таке формулювання обране не випадково. Наприклад, у тому випадку, якщо батьківство стосовно дитини визначене судом, не можна стягнути аліменти за минулий час. Відповідно до ч. 2 ст. 191 СК України аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач вживав заходів по одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їхньої сплати. У спірній ситуації, якщо батьківство не встановлене, неправильно було о уважати ухиленням від виконання обов'язку з утримання дитини невиконання особою відповідних вимог матері дитини. Вимогу про стягнення аліментів може бути подано одночасно з вимогою про визнання батьківства. У випадку визнання батьківства аліменти можуть бути присуджені від дня подачі позовної заяви до суду.

Таким чином, обов'язок з утримання дитини не можна виконати примусово в тому випадку, якщо її походження не засвідчене в порядку, встановленому законом. Проте загальне правило полягає в тому, що обов'язок батьків з утримання своїх дітей виникає в результаті народження дитини автоматично з моменту її народження.

4. Право дитини на утримання від своїх батьків має самостійний характер і не залежить від існування формально закріпленого зв'язку між останніми. Обов'язок батьків з утримання своїх дітей виникає незалежно від факту реєстрації шлюбу, наявності між ними фактичних шлюбних відносин або спільного проживання. Батьки зобов'язані утримувати своїх дітей незалежно від того, перебувають вони в шлюбі чи шлюб між ними розірвано. Недійсність шлюбу не впливає на обсяг взаємних прав й обов'язків батьків і дитини, що народилася у цьому шлюбі.

Особи, які пов'язані кровним спорідненням, можуть мати сімейні права й обов'язки, не будучи членами однієї сім'ї. Батьки й діти можуть у минулому становити сім'ю або ніколи не бути членами однієї сім'ї. Дитина має право на одержання аліментів від свого батька або матері, які проживають в іншій сім'ї. Хоча такі відносини виникають за межами сім'ї, вони визнаються сімейними.

5. Обов'язок з утримання дітей покладається законом рівною мірою на обох батьків. У СК України ідея юридичної рівності учасників сімейних відносин знайшла яскраве втілення в різних аспектах. Зокрема у ньому послідовно провадиться принцип рівності прав й обов'язків матері й батька з утримання дитини.

Сама назва гл. 15 СК України вказує на обов'язок кожного з батьків утримувати дитину. Аліменти на утримання дітей стягуються, як правило, з того з батьків, який проживає окремо від дітей. Якщо діти проживають із батьком, позов про стягнення аліментів може бути поданий до матері.

Обов'язок батьків утримувати своїх дітей є безумовним. Закон не передбачає яких-небудь спеціальних умов для виникнення обов'язку батьків з утримання своїх дітей. Безумовний характер батьківського обов'язку має різні аспекти свого прояву.

По-перше, батьки зобов'язані утримувати своїх дітей незалежно від того, чи є батьки працездатними й чиє в них кошти, достатні для надання утримання. З одного боку такий підхід не можна не визнати справедливим. Права дитини мають пріоритету співвідношенні із правами й обов'язками її батьків. Відповідно до ч. 8 ст. 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї. З іншого боку така вимога закону, безумовно, є вимушеною на нинішньому етапі розвитку системи соціального забезпечення нашої держави й обумовленою її нездатністю матеріально забезпечити всіх нужденних непрацездатних громадян. Тому нерідко непрацездатна й нужденна особа утримує дитину, опиняючись разом з нею у вкрай складному матеріальному становищі, що не забезпечує їхнього нормального існування. На практиці покладення обов'язку з утримання на нужденних батьків нерідко приводить до неправомірних дій з їхнього боку (приховання доходів; підробка документів, що засвідчують особу; вчинення інших дій, спрямованих на ухилення від сплати коштів на утримання дітей). Непрацездатність і матеріальний стан платника враховуються судом при визначенні розміру стягуваних аліментів (ст. 182 СК України).

По-друге, не має значення, потребує дитина надання їй утримання батьками чи ні. Іноді трапляється так, що потреби дитини можуть бути забезпечені за рахунок її власних доходів. З огляду на вік діти мають неповний обсяг дієздатності, однак вони можуть бути самостійними власниками майна й одержувати від нього дохід. Неповнолітні діти у віці від 14 до 18 років можуть самостійно вчиняти низку юридичних дій, у тому числі розпоряджатися своїм заробітком, здійснювати права на результати інтелектуальної діяльності, бути учасником (засновником) юридичних осіб. І все-таки в переважній більшості випадків з огляду на вік діти не здатні самостійно створити для себе необхідні умови життя. Тому тільки в окремих випадках, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з батьків і забезпечує повністю її потреби, батьки можуть бути звільнені від обов'язку з її утримання (ст. 188 СК України).

У попередньому Кодексі відповідна норма не відрізнялася подібною безумовністю формулювання. Згідно ст. 80 КпШС України батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги. Очевидно, що в даній нормі фраза «які потребують матеріальної допомоги» вживається лише стосовно непрацездатних повнолітніх дітей. Можливість розуміння її як визначення до неповнолітніх дітей була скоріше недоліком юридичної техніки, ніж принциповим підходом до регулювання відносин батьків і дітей з утримання, що підтверджується практикою застосування цієї норми. Однак її буквальне тлумачення приводило до прямої вказівки в юридичній літературі на те, що відповідно до закону батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, якщо вони потребують матеріальної допомоги. Недолік цього положення з успіхом усунутий у СК України, який виходить із презумпції того, що діти потребують матеріальної допомоги.

По-третє, батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей незалежно від обсягу їх цивільної дієздатності. У випадку, якщо один з батьків є недієздатним, обов'язок з утримання за його рахунок виконує опікун (ч. 2 ст. 15 СК України). Батько, що обмежений у дієздатності, виконує свої обов'язки за допомогою піклувальника. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, і розпорядження ними здійснюється піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи й розпоряджатися ними (ч. 4 ст. 37 ЦК України).

Недосягнення батьками повноліття не звільняє їх від обов'язку з утримання своїх дітей. Народження дитини або вагітність може стати однією з підстав для надання судом права на шлюб особі, яка досягла чотирнадцяти років (ч. 2 ст. 23 СК України). У випадку реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу (ч. 2 ст. 34 ЦК України). Повна цивільна дієздатність може бути надана неповнолітній особі, записаній матір'ю або батьком дитини (ч. 1 ст. 35 ЦК України). Однак навіть набуття повної цивільної дієздатності в переважній більшості випадків не гарантує повної майнової самостійності неповнолітніх батьків. Тому в СК України передбачені норми, що закріплюють субсидіарний обов'язок баби й діда з утримання своїх малолітніх, неповнолітніх онуків, якщо батьки не можуть з поважних причин надавати їм належного утримання, за умови, що баба, дід можуть надавати матеріальну допомогу (ст. 265 СК України). Якщо батьки дитини або один з них є неповнолітніми, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов'язані надавати йому допомогу в здійсненні ним батьківських прав і виконанні батьківських обов'язків (ст. 16 СК України).

З аналізу коментованої статті можна діти висновку, що набуття дитиною поєної дієздатності до досягнення повноліття не є підставою для припинення обов'язку батьків з її утримання.

Це правило пояснюється наступним. Дитина може набути повний обсяг дієздатності в результаті укладення шлюбу, народження дитини, укладення трудового договору або реєстрації як підприємця (ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК України). Разом з цим укладення шлюбу або народження дитини не свідчить про раптове виникнення здатності такої особи створити для себе й своєї сім'ї необхідні умови життя. Навпаки, виникнення в неповнолітньої особи власної сім'ї призводить до значного зростання її майнових витрат, і потреба в матеріальній підтримці з боку батьків не тільки залишається, але й нерідко зростає. Навіть дохід неповнолітньої особи у зв'язку з виконанням нею обов'язків за трудовим договором або здійсненням підприємницької діяльності, як правило, виявляється недостатнім для повного забезпечення її потреб.

В абз. 2 п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р. вказано, що при вирішенні спору про стягнення аліментів на неповнолітню дитину судам необхідно враховувати, що укладення нею шлюбу не припиняє передбаченого законом обов'язку утримувати її до досягнення повноліття. Примітний той факт, що в постанові йдеться тільки про один з випадків набуття неповнолітнім повної дієздатності, а саме якщо це відбувається в результаті реєстрації шлюбу. Позиція Верховного Суду відносно обов'язку батьків утримувати своїх дітей у випадку надання їм повної цивільної дієздатності з інших підстав (ст. 35 ЦК України) у постанові не представлена. Чи є такий поділ випадковим? Імовірно, ні. Як видно, зазначене положення автоматично перенесене з попередньої Постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12.06.1998 р. у тому вигляді, в якому воно було закріплене раніше (абз. 2 п. 17), і тому знаходиться у відриві від нових норм законодавства, з якими тепер безпосередньо пов'язане.

У російському сімейному праві обрано протилежний підхід. Відповідно до ч. 2 ст. 12 °CК РФ виплата аліментів, які стягуються у судовому порядку, припиняється у випадку набуття неповнолітніми дітьми повної дієздатності до досягнення ними повноліття. Звідси виходить, що фактично батьки можуть продовжувати надавати утримання добровільно, але обов'язок як такий не існує, оскільки його не можна виконати примусово.

6. Обов'язок батьків з утримання своїх неповнолітніх дітей є строго особистим. Особистий характер властивий зобов'язанням з утримання в цілому. Суб'єктами його можуть бути лише особи, що зазначені в законі. Сімейні права й обов'язки є тісно пов'язаними з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі й відповідно перекладені на іншу особу (ч. 1 ст. 14, ч. 1 ст. 15 СК України). Тому зобов'язання з утримання не може припинятися шляхом переведення боргу, відступлення права вимоги (ст. 515 ЦК України). Не допускається зарахування зустрічних вимог про стягнення аліментів (ст. 602 ЦК України).

Зобов'язання з утримання є відносними, оскільки їхній суб'єктний склад завжди конкретизований. Сторонами в зобов'язанні з утримання є батьки дитини, один із яких виступає платником, а інший одержувачем аліментів. Стосовно дитини вживається формулювання «особа, на утримання якої провадяться виплати». СК України виходить з того, що одержувачем аліментів на дитину є той з батьків, з яким дитина проживає. Більш того, за концепцією СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім'я кого вони виплачуються (див. ст. 179 СК України та коментар до неї). Таким чином, хоча аліментні виплати провадяться на утримання дитини, стороною в зобов'язанні, тобто одержувачем аліментів, є той з батьків, з яким дитина проживає. Одержувач аліментів й особа, на утримання якої провадяться виплати, не збігаються.

У російському законодавстві дане питання врегульоване інакше. Стороною в аліментному зобов'язанні завжди виступає сама дитина. Батьки при стягненні аліментів на дитину діють як її законні представники, тобто від імені дитини й у її інтересах. Те ж саме стосується й укладення аліментної угоди1.

Разом з тим, у СК України передбачено низку випадків, коли на стороні одержувача в зобов'язанні з утримання виступає сама дитина. У випадку смерті того з батьків, з ким проживала дитина, вона має право на самостійне одержання аліментів (ч. 2 ст. 179 СК України). Якщо дитина досягла чотирнадцяти років, вона бере участь в укладенні договору про припинення права на аліменти у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно (ч. 1 ст. 19 °CК України). За рішенням суду аліменти можуть перераховуватися на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України (ст. 186, ч. 3 ст. 193 СК України).

7. Батьки виконують обов'язок з утримання своїх неповнолітніх дітей безоплатно. Зобов'язання з утримання є безоплатним, оскільки воно не пов'язане з яким-небудь зустрічним наданням одержувача аліментів. Така риса зобов'язання з утримання випливає з його мети, що полягає в забезпеченні нужденної особи матеріальною допомогою за рахунок іншої особи, яка перебуває з першою у сімейно-правових відносинах. Виділення коштів на утримання дитини іншим з батьків, який проживає з дитиною, виступає на стороні одержувача аліментів і відповідно до закону теж зобов'язаний її утримувати, не може розглядатися як зустрічне надання, оскільки кошти адресуються не йому, а дитині. Тобто той факт, що обов'язок з утримання дитини покладається на обох батьків, не означає взаємності зобов'язання з утримання.

8. Обов'язок батьків утримувати свою дитину не пов'язаний з обов'язком дитини утримувати своїх батьків.

Залежно від фігури зобов'язаної особи можна виокремити зобов'язання з утримання, у яких зобов'язаною особою виступають:

а) мати або батько щодо дитини;

б) повнолітня, а у випадках, передбачених законом, і неповнолітня дитина (ст. 206 СК України) щодо матері або батька.

Надання батьком утримання дитині не створює для неї жодного обов'язку стосовно батька. Обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати непрацездатних і нужденних у матеріальній допомозі батьків виникає самостійно. Його виникнення не пов'язане з виконанням батьками обов'язку з утримання дитини. Так, звільнення батьків від обов'язку утримувати дитину (ст. 188 СК України) не звільняє її в майбутньому від утримання батьків при настанні передбачених законом підстав. Таким чином, навіть якщо батьки з підстав, передбачених законом, не сплачували аліменти на дитину, вона зобов'язана утримувати своїх батьків. Проте закон містить й інші правила. Так, не виникає обов'язку з утримання батьків у дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав (ч. 2 ст. 202 СК України), однак самі батьки й після позбавлення їх батьківських прав не звільняються від обов'язку утримувати дитину (ч. 2 ст. 166 СК України). Також відповідно до ст. 204 СК України діти можуть бути звільнені судом від обов'язку з утримання батьків, якщо буде встановлено, що останні ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків (ч. 1 ст. 204 СК України). Втім, у цій нормі йдеться про ухилення від виконання батьківських обов'язків у цілому, а не про окремо взятий обов'язок з утримання дітей. До того ж в ч. 2 цієї ж статті говориться, що у виняткових випадках суд все-таки може присудити з дочки, сина аліменти на певний строк, незважаючи на те, що батьки ухилялися від виконання своїх обов'язків. В даному випадку превалює мета зобов'язання з утримання — матеріально забезпечити нужденних непрацездатних осіб (батьків). Таким чином, зазначена норма також не свідчить про який-небудь прояв ознак взаємності зобов'язання з утримання.

Правовідносини батьків та дітей з утримання мають самостійні підстави їх виникнення та припинення, їх існування не залежить одне від одного.

На підтвердження цієї тези можна надати наступні аргументи. 1. Обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків може взагалі не виникнути у випадку смерті батьків до настання їхньої непрацездатності й нужденності. 2. Обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків не виникає, якщо батьки не мають потреби в матеріальній допомозі. 3. Розмір аліментів в зобов'язаннях з утримання дітей і непрацездатних батьків не є взаємозалежним і визначається судом з урахуванням передбачених законом обставин в кожному конкретному випадку індивідуально. 4. Батьки можуть добровільно відмовитися від здійснення права на утримання навіть за наявності передбачених законом підстав. Це не виключено у випадку, якщо діти не мають достатнього доходу для власного життєзабезпечення. Адже обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати непрацездатних батьків виникає незалежно від того, чи можуть діти надавати матеріальну допомогу.

9. У юридичній літературі зобов'язання батьків і дітей з утримання відносять до аліментних зобов'язань першої черги, тому що зазначені особи зобов'язані надавати утримання одне одному незалежно від наявності в них інших родичів. Крім зобов'язань першої черги, виділяють зобов'язання другої й третьої черги, які можуть виникати й існувати тільки за наявності умов, зазначених у нормах глави 22 СК України.

10. Характерною рисою зобов'язань з утримання є їх довгочасний характер. Цей момент позначається й на особливостях захисту майнових прав учасників сімейних відносин. На вимоги, що випливають із сімейних відносин, включаючи вимогу про стягнення аліментів, позовна давність не поширюється (ч. 1 ст. 2 °CК України, ч. 2 ст. 268 ЦК України). Вимога про стягнення аліментів може бути подана протягом усього строку існування права на утримання. Право на утримання не погашається давністю, оскільки потреба в матеріальному утриманні об'єктивно існує протягом тривалого часу.

Обов'язок батьків утримувати своїх дітей носить строковий характер. Його існування завжди обмежене певними часовими рамками, а виникнення й припинення пов'язане з конкретним моментом у часі. Такий обов'язок виникає з моменту народження дитини й припиняється, як правило, з досягненням нею повноліття.

11. Обов'язок батьків з утримання своїх дітей припиняється з підстав, що передбачені в законі, до досягнення дитиною повноліття.

Обов'язок батьків з утримання своїх дітей припиняється у випадку смерті (оголошення померлими) батька або дитини. Перехід відповідного права або обов'язку до спадкоємців (правонаступництво) не допускається законом, оскільки не відповідає самій суті зобов'язання з утримання. Право на аліменти не входить до складу спадщини як нерозривно пов'язане з особою спадкодавця (ст. 1219 ЦК України).

У випадку визнання одного (обох) з батьків безвісно відсутнім обов'язок з утримання дітей не припиняється. На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах. За заявою заінтересованої особи опікун надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вона за законом зобов'язана утримувати (ст.44 ЦК України). Таким чином, опікун над майном того з батьків, якого визнано безвісно відсутнім, виконує обов'язок з утримання його дитини.

Обов'язок батьків утримувати своїх дітей припиняється у випадку їхнього усиновлення (удочеріння). З моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена (ч. 1 ст. 232 СК України). Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини (ч. 4 ст. 232 СК України). Іншими словами, усиновлювачі прирівнюються в правах і обов'язках до батьків. Тому у випадку, якщо аліменти на дитину стягувалися в судовому порядку, рішення суду про всиновлення, що набрало чинності, є непорушною підставою для припинення виплати аліментів. При усиновленні дитини однією особою батьківські права й обов'язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чоловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка (абз. 2 ч. 1 ст. 232 СК України). Якщо при всиновленні дитини права й обов'язки були збережені за одним з батьків, його обов'язок з утримання дитини не припиняється.

Слід особливо підкреслити, що позбавлення батьківських прав не є підставою для припинення зобов'язання з утримання між батьками та дітьми. Відповідно до ч. 2 ст. 166 СК України особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов'язку щодо утримання дитини. Крім того, суд на вимогу позивача або за власною ініціативою одночасно з позбавленням батьківських прав може вирішити питання про стягнення аліментів на дитину.

У випадку влаштування дитини до закладу охорони здоров'я, навчального закладу або іншого закладу обов'язок батьків щодо її утримання не припиняється. Відповідно до ч. 1 ст. 193 СК України на користь того з батьків, з ким проживала дитина до влаштування у відповідний заклад, триває стягнення аліментів на дитину, за умови, що вони витрачаються за цільовим призначенням. Згідно з абз. 2 п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р. саме по собі утримання дитини в державному чи комунальному закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому дитячому закладі не припиняє передбаченого законом обов'язку утримувати її до досягнення повноліття. Нерідко суди, ухвалюючи рішення щодо позбавлення батьківських прав і передачі дітей органам опіки й піклування з метою їхнього подальшого влаштування, одночасно стягують із батьків аліменти на користь державного закладу, куди будуть поміщені діти.

Стаття 181. Способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину

1. Способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними.

2. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.

3. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

4. У разі виїзду одного з батьків за кордон на постійне проживання у державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, аліменти стягуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

5. Якщо після виконання аліментних зобов'язань згідно з частиною четвертою цієї статті один з батьків не виїхав на постійне проживання у державу, з якою Україна не має договорів про правову допомогу, та залишився або повернувся для постійного проживання в Україну, порядок стягнення аліментів з урахуванням сплаченої суми встановлюється законодавством.

6. Якщо після набрання рішенням суду законної сили, згідно з яким з одного із батьків стягуються аліменти, він виїжджає для постійного проживання у державу, з якою Україна не має договору про правову допомогу, з нього за рішенням суду до його виїзду за межі України може бути стягнуто аліменти за весь період до досягнення дитиною повноліття.

7. Якщо після набрання законної сили рішенням суду про сплату аліментів за весь період до досягнення дитиною повноліття особа, з якої стягуються аліменти, продовжує постійно проживати в Україні або повертається в Україну для постійного проживання та змінюються обставини, які вплинули на визначення розміру аліментів, у судовому порядку може бути встановлено періодичне стягнення аліментів з урахуванням сплаченої суми.

8. Якщо місце проживання чи перебування батьків невідоме, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога, яка не може бути меншою ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Виплата тимчасової державної допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

9. Порядок призначення та виплати тимчасової державної допомоги визначається Кабінетом Міністрів України.

10. Суми наданої дитині тимчасової державної допомоги підлягають стягненню з платника аліментів до Державного бюджету України у судовому порядку.

1. Коментована стаття передбачає, що у випадку відсутності спору батьки самостійно за взаємною домовленістю між собою визначають способи (зокрема, розмір, порядок та форму) надання утримання своїм неповнолітнім дітям.

Сімейне законодавство виходить із того, що подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулюються нормами СК, вправі врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не буде суперечити вимогам СК, інших законів та моральним засадам суспільства (див. ч. 1 ст. 9). Домовленість між батьками дитини про виконання ними їх обов'язку щодо утримання дитини може міститися у шлюбному договорі, що укладається особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу або у шлюбному договорі, що укладається подружжям (див. ст. ст. 92, 93), або у договорі про сплату аліментів на дитину, умови якого, у тому числі щодо розміру аліментів, строків їх присудження та виплати, не повинні порушувати права дитини, встановлені СК (див. ч. 1 ст. 189).

2. Утримання дитини, відповідно до ч. 2 коментованої статті, не обмежується лише однією певною формою. Сплата аліментів у грошовій формі не є єдиною формою участі батьків в утриманні дитини. Зокрема, передбачено, що за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.

Тому при укладенні домовленості батьки дитини вправі визначити розмір, порядок та форму (способи виконання обов'язку утримання дитини), а також інші умови надання утримання своїм неповнолітнім дітям. Розмір аліментів, встановлений домовленістю, визначається батьками самостійно. Аліменти за домовленістю батьків можуть сплачуватися у твердій грошовій сумі, сплачуваній періодично чи одноразово, у частках від заробітку (доходу) платника, шляхом надання майна або іншим шляхом, встановленим сторонами у договорі. Може бути передбачено також поєднання декількох способів. Строки сплати аліментів визначаються батьками у договорі.

3. При відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на неповнолітню дитину та ненадання дитині утримання, аліменти стягуються у судовому порядку. Відповідно до ч. 3 даної статті за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі. Зазначені положення відповідають вимогам, передбаченим статтями 183, 184 СК. Крім того, постановою Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" у п. 17 підкреслено, що за відсутності згаданої домовленості той із батьків, з ким проживає дитина, вправі звернутися до суду з відповідним позовом. При цьому аліменти на дитину присуджуються в частці від заробітку (доходу) її матері, батька (ст. 183 цього Кодексу) або в твердій грошовій сумі (ст. 184 СК) і виплачуються щомісячно.

Задоволення позову про стягнення аліментів у судовому порядку є можливим лише у випадку відсутності домовленості про сплату аліментів. Якщо за наявності домовленості зобов'язана особа ухиляється від її виконання, або якщо така домовленість порушує інтереси дитини, можливим є пред'явлення позову про примусове виконання домовленості, зміни або розірвання домовленості у судовому порядку, а також визнання домовленості недійсною.

Якщо за наявності домовленості був пред'явлений позов про стягнення аліментів у судовому порядку, позивачу має бути роз'яснено, що такий позов не підлягає задоволенню і що він має право пред'явити позов про примусове виконання, зміну, розірвання або визнання домовленості недійсною. Позов про стягнення аліментів у судовому порядку може бути задоволено лише після визнання домовленості недійсною або розірвання її сторонами.

Право на пред'явлення позову про стягнення аліментів на неповнолітню дитину належить одному із батьків, усиновлювачу, якщо усиновлення проведене однією особою та зберігся правовий зв'язок між дитиною та одним із батьків, опікуном або піклувальником дитини, прийомними батьками дитини, а також адміністрацією закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу, в якому виховується дитина, і в силу загальної компетенції останніх, яка передбачає захист інтересів неповнолітніх.

4. Не припиняють права дитини на утримання такі обставини, як переїзд дитини чи одного із батьків — платника аліментів на постійне місце проживання за кордон та зміна ними громадянства.

Відповідно до ч. 4 коментованої статті у випадку виїзду одного з батьків за кордон на постійне проживання у державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, аліменти стягуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Реалізується це положення Порядком стягнення аліментів на дитину (дітей) у разі виїзду одного з батьків для постійного проживання в іноземній державі, з якою не укладено договір про надання правової допомоги, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 19.08.2002 р. за № 1203.

Даним Порядком передбачено, що у разі виїзду одного з батьків, який є громадянином України, на постійне місце проживання до іноземної держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, він зобов'язаний виконати аліментні зобов'язання щодо утримання дитини (дітей) до досягнення нею (ними) повноліття. Ці зобов'язання оформлюються у вигляді договору між цією особою та тим із батьків, з ким залишається дитина (діти), або її опікуном, піклувальником, чи договору про припинення права на аліменти на дитину (дітей) у зв'язку з переданням права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо).

У випадку невиконання аліментних зобов'язань особою, яка виїжджає за кордон, стягнення аліментів провадиться за рішенням суду.

З метою запобігання ухилення батьків від виконання обов'язку утримувати дітей до їх повноліття встановлено, що особа, яка виїжджає за кордон на постійне місце проживання, одночасно із завою про видачу паспорта громадянина України для виїзду за кордон або оформлення відповідної сторінки у паспорті за наявності дитини (або дітей), яка залишається проживати в Україні, подає до паспортної служби органу внутрішніх справ за місцем її постійного проживання в Україні, договір про сплату аліментів на дитину або нотаріально засвідчену заяву про відсутність в одержувача аліментів вимог щодо стягнення аліментних платежів, чи копію рішення суду про плату аліментів. До моменту одержання паспорта зазначена особа зобов'язана подати до органу внутрішніх справ за місцем її постійного проживання в Україні відповідний документ, що підтверджує виконання нею аліментних зобов'язань, — нотаріально засвідчену заяву про відсутність в одержувача аліментів вимог щодо стягнення аліментних платежів (якщо така заява не подавалася раніше) або нотаріально засвідчену копію постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження (якщо стягнення аліментів провадилось за рішенням суду).

У разі невиконання аліментних зобов'язань на момент одержання паспорта до особи, яка виїжджає на постійне місце проживання за кордон, застосовуються обмеження, передбачені чинним законодавством.

Особа, яка виїхала за межі України для тимчасового перебування і має в Україні неповнолітню дитину (дітей), у разі порушення клопотання про залишення для постійного проживання за кордоном подає до дипломатичного представництва або консульської установи України за кордоном документи, передбачені п. 2 Порядку. У випадку наявності неврегульованих аліментних зобов'язань керівник дипломатичного представництва або консульської установи України за кордоном відмовляє в задоволенні клопотання до усунення обставин, які цьому перешкоджають.

5. У тому випадку, коли після виконання аліментних зобов'язань відповідно до ч. 4 коментованої статті один з батьків не виїхав на постійне місце проживання у державу, з якою Україна не має договорів про правову допомогу, та залишився або повернувся для постійного проживання в Україну, стягнення аліментів буде відбуватися у встановленому законодавством порядку з урахуванням сплаченої раніше суми аліментів.

6. Ч. 6 даної статті встановлює правило, відповідно до якого, якщо після набрання рішенням суду законної сили, згідно з яким з одного із батьків стягуються аліменти, він виїжджає для постійного проживання у державу, з якою Україна не має договору про правову допомогу, з нього за рішенням суду до його виїзду за межі України може бути стягнуто аліменти за весь період до досягнення дитиною повноліття, тобто до досягнення такою дитиною 18-річного віку.

7. Коментована стаття у ч. 7 передбачає умови, які надають можливість зміни способу стягнення аліментів на неповнолітню дитину у разі наявності судового рішення про сплату аліментів за весь період до досягнення нею 18-річного віку. Так, якщо після набрання законної сили рішенням суду про сплату аліментів за весь період до досягнення дитиною повноліття особа, з якої стягуються аліменти, продовжує постійно проживати в Україні або повертається в Україну для постійного проживання та змінюються обставини, які вплинули на визначення розміру аліментів, у судовому порядку може бути встановлено періодичне стягнення аліментів з урахуванням сплаченої суми.

8. Ч. ч. 8 — 10 коментованої статті спрямовані на державну охорону дитинства. Адже законодавча регламентація обов'язків батьків утримувати дитину не виключає наявність ситуацій, коли дитина не отримує аліментів. Утримання дитини являється, насамперед, обов'язком її батьків. Держава несе субсидіарний (додатковий) обов'язок щодо надання дитині матеріального забезпечення, який може виконуватися різними способами. Одним із таких способів є призначення тимчасової державної матеріальної допомоги дитині у випадках, коли місце проживання або перебування її батьків невідоме, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину.

Місцем проживання батьків дитини є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої вони проживають строком понад шість місяців на рік. Місце перебування батьків дитини — це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої вони проживають строком менше шести місяців на рік (ст. 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні"). Місце проживання та місце перебування батьків дитини може бути як офіційно зареєстрованим, так і фактичним. Для призначення тимчасової державної матеріальної допомоги дитині невідомими мають бути як офіційне (зареєстроване), так і фактичне місце проживання або перебування її батьків.

Тимчасова державна допомога не може бути меншою ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Виплата тимчасової державної допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Метою призначення тимчасової державної допомоги є тимчасове утримання неповнолітньої дитини.

Порядок призначення та виплати тимчасової державної допомоги визначається Кабінетом Міністрів України (нині на підставі постанови КМУ від 22 лютого 2006 р. № 189 "Про затвердження Порядку призначення та виплати тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме" (із змінами і доповненнями, внесеними постановою КМУ від 5 березня 2008 року № 147).

Суми наданої дитині тимчасової державної допомоги підлягають стягненню з платника аліментів до Державного бюджету України у судовому порядку.

Стаття 182. Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів

1. При визначенні розміру аліментів суд враховує:

1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини;

2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;

3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;

4) інші обставини, що мають істотне значення.

2. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, за винятком випадків, передбачених статтею 184 цього Кодексу.

1. У СК України закріплені принципово нові правила щодо визначення судом розміру аліментів на дитину. Свого часу це питання визначалося в законі однозначно. Кодекс про шлюб та сім'ю України 1969 р. (ч. 1 ст. 82) передбачав, що аліменти на неповнолітніх дітей з їхніх батьків стягуються в розмірі: на одну дитину — однієї чверті, на двох дітей — однієї третини, на трьох і більше дітей — половини заробітку (доходу) батьків. У СК України 2002 р. не встановлено фіксованих часток. За новою концепцією розмір аліментів визначається судом у кожному конкретному випадку.

У зв'язку з таким нововведенням стало необхідним розробити критерії, якими б керувався суд у всіх випадках при визначенні розміру аліментів на дитину. З урахуванням законодавчого досвіду й аналізу судової практики складений приблизний перелік життєвих обставин, які впливають на розмір аліментів. До них зокрема належать:

1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини;

2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;

3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;

4) інші обставини, що мають істотне значення.

Послідовність, у якій дані обставини закріплені в коментованій статті, не визначає їхньої ієрархії. Вони всі рівнозначні й ураховуються судом однаковою мірою.

2. При визначенні розміру аліментів суд ураховує стан здоров'я й матеріальне становище дитини. Стан здоров'я дитини перебуває в безпосередньому зв'язку з її матеріальним становищем, яке певною мірою визначається матеріальним становищем того з батьків, з ким вона проживає й пов'язана спільністю побуту. Тому хвора дитина потребує більш значних матеріальних витрат на своє утримання, ніж та, яка не страждає на ті чи інші захворювання. Для відновлення функцій життєдіяльності дитини, що страждає захворюванням, потрібні більші, ніж звичайно, фізичні й матеріальні витрати. Тому ця обставина в першу чергу має враховуватися судом при визначенні розміру аліментів.

При цьому слід зазначити, що в даному випадку не йдеться про особливі, а інколи — надзвичайні обставини, що можуть виникнути в житті. Такі випадки, як хвороба дитини, її каліцтво та інші особливі обставини можуть стати причиною для подання окремого позову, передбаченого спеціальною нормою (див. ст. 185 СК України та коментар до неї).

Майновий стан дитини може бути стабільним. Дитина може мати власні доходи (заробіток) і утримувати себе самостійно. Відповідно до ст. 21 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. № 2402-П1, ст. 188 КЗпП, затвердженого Законом № 322-VIII від 10.12.1971 р. прийняття на роботу неповнолітніх осіб допускається із шістнадцятирічного віку. За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років, а в окремих випадках чотирнадцяти років. Крім того, малолітні й неповнолітні особи можуть мати майно на різних цивільно-правових підставах й одержувати від нього дохід. З настанням неповної дієздатності, придбанням до повноліття повної дієздатності в дитини з'являється більше можливостей для поліпшення свого матеріального стану. Чим краще забезпечена дитина, тим менше вона потребує надання їй утримання.

3. При визначенні розміру аліментів суд ураховує стан здоров'я платника аліментів, що прямо пов'язаний з його працездатністю й відповідно матеріальним становищем. Матеріальне становище платника оцінюється, виходячи з вартості приналежного йому майна, розміру його заробітку (доходу). Про матеріальне становище також свідчить розмір витрат, які здійснюються платником на утримання себе й членів своєї сім'ї.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.1993 р. № 146 (в редакції Постанови Кабінету Міністрів України від 01.07.2002 p. № 869) затверджений Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб (далі — Перелік). Відповідно до Переліку утримання аліментів із працівників провадиться з усіх видів заробітку і додаткової винагороди, як за основною роботою, так і за роботою за сумісництвом (п. 1). Для встановлення таких доходів за клопотанням заінтересованої сторони суд направляє запити у відповідні органи (ДПІ), а також бере до уваги інші надані докази. Крім розміру доходів, враховується вартість належного платникові аліментів майна.

Рішенням суду позов про стягнення аліментів на утримання дитини задоволений частково. З відповідача стягнуті аліменти в розмірі 200 грн. щомісяця до повноліття сина.

Апеляційний суд взяв до уваги пояснення позивачки про те, що відповідач працює на деревообробному пристрої, що торік приносило йому дохід, який дозволяє сплачувати аліменти в сумі 710 грн. Про використання пристрою свідчать рахунки по оплаті відповідачем послуг енергопостачання. З огляду на те, що відповідач є працездатною особою, має можливість забезпечити себе роботою, зареєстрований як приватний підприємець, а також з огляду на стан здоров'я неповнолітнього сина сторін і розмір доходів позивачки, які становлять 410 грн. на місяць, апеляційний суд визнав за необхідне збільшити суму стягнутих судом першої інстанції аліментів до 400 грн. Факт відсутності у батька або матері можливості надавати дитині утримання не фігурує в переліку обставин, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів. Ця обставина не звільняє батьків від обов'язку по утриманню дитини, однак, безумовно, враховується судом при визначенні розміру аліментів. У нормах СК України міститься ряд механізмів, які розроблені у забезпечення принципу пріоритету інтересів дитини при регулюванні сімейних відносин (ч. 8 ст. 7 СК України). Так, якщо батьки не мають можливості утримувати дитину, їй призначається тимчасова державна допомога (ч. 8 ст. 181 СК України). У випадку якщо розмір аліментів, установлений рішенням суду, недостатній для забезпечення дитини, частка майна того з батьків, з яким проживає дитина, може бути збільшена рішенням суду про поділ майна подружжя (ч. 3 ст. 7 °CК України).

4. При визначенні розміру аліментів суд ураховує також наявність у платника аліментів інших осіб, яких він зобов'язаний утримувати. До категорії таких осіб належать:

• інші діти;

• непрацездатний чоловік, дружина;

• непрацездатні батьки;

• непрацездатні повнолітні дочка, син;

• працездатні повнолітні дочка, син, які продовжують навчання. Наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина враховується судом незалежно від їхньої належності до складу однієї сім'ї. В інших нормах СК України, в яких йдеться про визначення розміру сум, що підлягають стягненню із платника, згадується сімейний стан платника аліментів (ч. 1 ст. 192, ч. 2 ст. 196 СК України). Хоча зазначені обставини не тотожні, вони в певній мері накладаються одна на одну. Поняттям «сімейний стан» не охоплюються всі випадки наявності у відповідача осіб, яких він зобов'язаний утримувати за законом. Такі особи можуть і не належати до членів його сім'ї на момент розгляду судом спору. Однак, мабуть, через свою лаконічність й ємкість поняття «сімейний стан» використане в СК України у тому числі й для визначення випадків наявності в платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина, які не належать до членів його сім'ї.

Наявність в платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина враховується судом незалежно від того, надає він їм фактично утримання чи ні. Не виключені випадки, коли той з батьків, до якого пред'явлені позовні вимоги, вже виплачує аліменти на інших осіб (дітей, непрацездатного чоловіка, жінку в іншому шлюбі, батьків). Однак, якщо такі вимоги не заявлені, суд ураховує можливість їхньої появи в перспективі. У таких випадках суд, як правило, залучає заінтересованих осіб до участі в справі як третіх осіб на стороні відповідача (ст. ст. 35, 36 ЦПК України). Зазначені особи можуть заявити самостійні вимоги (ст. 34 ЦПК України). На практиці діє принцип, відповідно до якого всі діти платника аліментів, у тому числі народжені в різних шлюбах, мають бути однаково матеріально забезпечені.

5. При визначенні розміру аліментів суд ураховує також інші обставини, що мають істотне значення. Це можуть бути будь-які обставини, що стосуються сторін або дитини і відносяться до справи:

• сімейний стан дитини (наявність або відсутність у неї другого з батьків);

• стан здоров'я, матеріальний і сімейний стан того з батьків, з яким проживає дитина (є безробітним, пенсіонером, непрацездатним, перебуває на утриманні);

• наявність в того з батьків, з яким проживає дитина, осіб, яких він за законом зобов'язаний утримувати (непрацездатних батьків, дітей в іншому шлюбі);

• необхідність провадити інші виплати (погасити кредит за житло тощо);

• установлений у законі прожитковий мінімум;

• обсяг коштів, які звичайно направлялися батьками на утримання дитини, тобто її колишній рівень життя тощо.

Та обставина, що рівень доходу батька, з яким проживає дитина, дозволяє йому утримувати дитину самостійно, не звільняє іншого з батьків від обов'язку по утриманню дитини. Хоча в п. 3 ч. 1 ст. 182 СК України зазначене обмежене коло осіб, суд може врахувати як іншу обставину, що має істотне значення, факт перебування на утриманні платника інших непрацездатних осіб.

Оскільки саме зобов'язання по утриманню носить майновий характер, всі обставини, що враховуються судом при визначенні розміру аліментів, теж мають майновий аспект свого прояву й тим або іншим чином впливають на матеріальне становище сторін.

Обставини, що не мають істотного значення, не враховуються судом при визначенні розміру аліментів на дитину (наприклад, платник аліментів не працює й не зареєстрований у службі зайнятості як безробітний).

6. У СК України збережена ідея щодо визначення мінімального розміру аліментів на одну дитину. Проте сам розмір, а також константа, відносно якої він установлюється, продовжили перетерплювати змін. Законодавство, що діяло раніше (ч. 1 ст. 82 КпШС України 1969 p.), містило різні правила. Так, у законі встановлювався спочатку фіксований мінімальний розмір аліментів (не менше 20 рублів), а потім (з 23.06.1992 р.) — відносно мінімальної заробітної плати (не менше 25 %). Починаючи з 30.01.1996 р. розмір аліментів визначався відносно неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (не менше 1/2).

Нове сімейне законодавство в цьому питанні також не відзначається стабільністю. У першій редакції ч. 2 ст. 182 СК України було закріплене правило, відповідно до якого розмір аліментів на одну дитину ні за яких умов не міг бути меншим неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Тобто мінімальна сума, що підлягає стягненню як аліменти, порівняно з колишньою, була збільшена вдвічі. В останній редакції ч. 2 ст. 182 СК України прив'язка зроблена до прожиткового мінімуму дитини відповідного віку. Останній підхід вбачається цілком виправданим у сучасних реаліях.

У ч. 2 ст. 182 СК України закріплене загальне правило: мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Виняток з цього правила складають випадки визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі (ст. 184 СК України).

Поняття прожиткового мінімуму визначене в Законі України № 2017-Ш «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 5.10.2000 р.1 як вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Прожитковий мінімум встановлюється щороку, на 2007 рік він становив на дітей віком до 6 років: з 1 січня — 434 гривні, з 1 квітня — 463 гривні, з 1 жовтня — 470 гривень; дітей віком від 6 до 18 років: з 1 січня — 558 гривень, з 1 квітня — 595 гривень, з 1 жовтня — 604 гривні (ст. 62 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» від 19.12.2006 p. № 489-V).

Положення, закріплене в ч. 2 ст. 182 СК України, вказує на два моменти. По-перше, суд у своєму рішенні з врахуванням передбачених у законі обставин визначає розмір аліментів. По-друге, суд зазначає в рішенні, що при стягненні аліментів щомісячна сума платежів не може бути меншою, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Апеляційні суди нерідко скасовують рішення судів першої інстанції через те, що в резолютивній частині не міститься посилання на мінімальний розмір аліментів. Це пояснюється тим, що відсутність такого посилання може спричинити порушення майнових прав дитини, зниження розміру аліментів, що стягуються на її користь, нижче мінімуму, що передбачений законом. Якщо частка заробітку (доходу) платника аліментів реально буде складати суму, що є меншою, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, аліменти будуть стягуватися в розмірі 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, а не в сумі, яка складає відповідну частку фактичного заробітку (доходу) платника аліментів.

Рішенням суду з відповідачки стягнуті аліменти в розмірі 1/4 частини заробітної плати щомісяця до повноліття дочки.

В апеляційній скарзі поставлене питання про скасування рішення суду першої інстанції й стягнення аліментів у розмірі 30 відсотків прожиткового мінімуму. Апеляційним судом установлено, що дочка перебуває на повному утриманні позивача й проживає разом з ним. Відповідачка відмовляється в добровільному порядку надавати утримання дитині.

Відповідно до ч. 2 ст. 182 СК України мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Суд, визначаючи розмір аліментів у частині від заробітку матері дитини, обґрунтовано стягнув аліменти в розмірі 1/4 частини заробітної плати щомісяця з урахуванням вимог ст. 183 СК України. Разом з тим, приймаючи рішення, суд повинен був у резолютивній частині позначити вимоги ч. 2 ст. 182 СК України.

Колегія суддів апеляційного суду вирішила апеляційну скаргу задовольнити частково. Доповнити резолютивну частину рішення словами, що мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, за винятком випадків, передбачених ст. 184 СК України. Іншу частину рішення залишити без змін.

Важливо зазначити, що зміна законодавства в частині визначення мінімального розміру аліментів на одну дитину не є підставою для перегляду постановлених раніше судових рішень про їх стягнення (абз. 4 п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» 15.05.2006 р).

7. Раніше в законодавстві передбачалися підстави для зменшення судом мінімального розміру аліментів, які стягуються на одну дитину (ч. 2 ст. 82 КпШС України). У юридичній літературі вказується, що й тепер за наявності особливих умов аліменти можуть бути присуджені судом у меншому розмірі, а право суду відступити від нової нижньої межі фактично встановлено частиною 3 статті 184 СК України. Поряд із цим відзначається, що доти, поки відсутній законодавчий механізм можливого зменшення розміру аліментів «нижче нижньої межі», суди при рішенні конкретної справи про стягнення аліментів можуть присудити аліменти в меншому розмірі, керуючись засадами справедливості, сумлінності й розумності.

З такою думкою важко погодитися. Можливість присудження судом аліментів, розмір яких був нижче мінімального, була виправданою, оскільки за старим законодавством розмір аліментів, присуджуваних на одну дитину, чітко фіксувався в законі. Тепер, коли визначення розміру аліментів повністю передане на розсуд суду, встановлення жорсткої мінімальної межі є необхідним з метою забезпечення прав й інтересів дітей. Крім того, у новому СК України закріплена норма, що передбачає обов'язок держави по утриманню малолітніх і неповнолітніх дітей, що відсилає до спеціального законодавства, яке визначає механізм виконання державою зазначеного обов'язку. Суд може визначити розмір аліментів на дитину менш мінімального розміру тільки у випадку, зазначеному в ч. 3 ст. 184 СК України, і тоді дитині призначається державна допомога в розмірі різниці між визначеним розміром аліментів й 30 відсотками прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

8. У чинному законодавстві, як і раніше, не встановлюється максимального розміру аліментів на одну дитину. Така необхідність може пов'язуватися з тим, що в умовах різкого майнового розшарування суспільства заможні батьки змушені виплачувати кошти у розмірі, фактично достатньому на утримання не тільки дитини, але й інших осіб. З відмовою від фіксованих у законі аліментних часток необхідність у встановленні максимального розміру аліментів відпала. Суд, визначаючи в кожному конкретному випадку розмір коштів, що підлягають виплаті на утримання дитини, виходить із того, що він має бути достатнім, з огляду на її потреби, і разом з тим розмірним, враховуючи мету аліментного зобов'язання.

Максимальний розмір аліментів не варто змішувати з максимальним розміром відрахувань із заробітної плати по виконавчих документах у випадку стягнення аліментів, що визначений у законодавстві. Максимальний розмір аліментів, які стягуються з боржника відповідно до ч. 3 ст. 70 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 p. № 606-IV2, не повинен перевищувати 50 відсотків заробітної плати цієї особи (абз. 4 п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 p.). Разом з тим суди орієнтуються на зазначену норму при визначенні у своїх рішеннях розміру аліментів.

Рішенням суду першої інстанції з відповідача стягнені аліменти в розмірі 300 грн. щомісяця.

В апеляційній скарзі відповідач указує, що відповідно до довідки про доходи його оклад становить усього 300 грн., у зв'язку із чим надання ним утримання дитині в розмірі, визначеному рішенням суду, неможливо.

При визначенні розміру аліментів апеляційний суд урахував відповідно до ст. 182 СК України матеріальне становище відповідача: наявність у нього заробітку, згідно довідок, виданих з місця роботи, і те, що розмір стягуваних аліментів не повинен перевищувати 50 відсотків заробітної плати боржника. Апеляційний суд задовольнив скаргу частково, зменшивши розмір аліментів з 300 до 220 грн., з огляду на розмір прожиткового мінімуму, необхідного для дитини, віком 13 років.

Стаття 183. Визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини

1. Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.

2. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття.

3. Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття.

4. Якщо після збільшення встановленого законом мінімального розміру аліментів на дитину розмір аліментів, визначений судом у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини, буде меншим ніж мінімальний розмір аліментів, передбачений частиною другою статті 182 цього Кодексу, одержувач аліментів має право звернутися до суду з позовом про відповідне збільшення розміру аліментів до платника аліментів.

1. Згідно з ч. 1 коментованої статті аліменти на дитину стягуються у відповідній частці від заробітку (доходу) батьків. При цьому розмір аліментів визначається судом з урахуванням обставин, що мають істотне значення (ст. 182 СК України).

Такий порядок стягнення аліментів можна визначити, як «нове, що є добре забутим старим». Порядок визначення розміру аліментів судом поновлено більш ніж через сімдесят років після його встановлення. Свого часу такий порядок було закріплено в Кодексі законів про сім'ю, опіку, шлюб й акти громадянського стану УРСР 1926 р. Пізніше його було змінено. Згідно з ч. 1 ст. 82 КпШС 1969 р. аліменти стягувалися на дітей у чітко визначеному розмірі: на одну дитину — 1/4, на двох дітей — 1/3, на трьох і більше дітей — 1/2 заробітку (доходу) батьків. Такий порядок визначення аліментів був розрахований на усереднений заробіток батьків і більш-менш однаковий рівень доходів громадян.

У сучасних соціально-економічних умовах, коли доходи різних соціальних верств населення суттєво різняться, вказаний порядок є неприйнятним. На утримання дитини за рішенням суду в одних випадках направляються мізерні суми, а в інших — нерозмірні потребам дитини. Подальше збереження в сімейному законодавстві чітко фіксованих часток входило врозріз із цілями аліментування.

При збереженні попереднього часткового способу вирахування розміру аліментів у СК України відмовилися від фіксованих аліментних часток. Вирахування аліментів, як і колись, відбувається в частковому відношенні до заробітку (доходу) батьків. Однак тепер розмір частки від заробітку, що приходиться на утримання дитини, законом не встановлюється, а визначається судом у кожному конкретному випадку стягнення аліментів з урахуванням обставин, які передбачені у ст. 182 СК України. У зв'язку з тим, що розмір частки заробітку (доходу) батьків, що підлягає стягненню, став предметом доказування, сучасний спір про надання утримання припускає досить серйозний судовий розгляд. Разом з тим слід зазначити, що на практиці фіксовані розміри часток усе ще слугують орієнтиром для судів при визначенні розміру аліментів з урахуванням кількості дітей.

У лютому 2006 р. позивачка звернулася до суду з вимогою про стягнення аліментів у розмірі 1/4 заробітку (доходу), в обґрунтування якого посилалася на те, що кошти, які відповідач надає на утримання дочки, не відповідають 1/4 його заробітку. Рішенням суду першої інстанції позов задоволений повністю.

Апеляційний суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає зміні з ухваленням нового рішення, виходячи з наступних підстав. Визначивши аліменти в розмірі 1/4 заробітку, суд першої інстанції не повною мірою виконав вимоги, що передбачені ст. 182 СК України. Так, судом не враховані обставини, що мають істотне значення, а саме матеріальне становище платника аліментів. Відповідач працює за межами області й змушений наймати для себе житло, що вимагає додаткових витрат. Дана обставина при розгляді справи в апеляційній інстанції підтверджена й самою позивачкою. Суд першої інстанції не взяв до уваги зазначену обставину, що призвело до неправильного визначення розміру аліментів, які відповідач реально здатний виплачувати на утримання дочки.

Апеляційний суд вирішив стягнути аліменти в розмірі 1/5 заробітку (доходу) відповідача, але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісяця до досягнення дочкою повноліття. Зобов'язання з утримання, у яких розмір стягуваних аліментів визначається за рішенням суду не у твердій грошовій сумі, а в частці від заробітку (доходу), в юридичній літературі розглядаються в системі ризикових (алеаторних) зобов'язань2. Для зазначених зобов'язань закономірною є невизначеність розміру періодичних аліментних платежів на момент виконання обов'язку, а також коливання сум, які надаються на утримання дитини, оскільки зобов'язання з утримання в цілому відрізняються триваючим характером.

У СК України відсутнє спеціальне положення на випадок, якщо діти залишаються проживати з кожним з батьків. Суд у такій ситуації розглядає спір про стягнення аліментів за позовом кожного з батьків. Аліменти стягуються на користь менш забезпеченого з них. Таке правило було закріплено в абз. 2 п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від. 12.06.1998 p., але у зв'язку із прийняттям нової постанови втратило чинність. Аналогічне положення в законодавстві не закріплене, однак судова практика продовжує йти таким шляхом.

2. У ч. 1 ст. 82 КпШС України були закріплені фіксовані частки від заробітку (доходу) батьків (1/4, 1/3, 1/2). Розмір частки залежав від кількості дітей, на яких стягуються аліменти. Таким чином, відповідно до КпШС України аліменти на двох і більше дітей стягувалися судом у єдиній частці від заробітку матері або батька.

Згідно з новим СК України частка заробітку (доходу) матері, батька, що стягуються як аліменти на дитину, визначається судом. У ч. 2 коментованої статті закріплене спеціальне положення, що зберігає практику стягнення аліментів на двох і більше дітей в єдиній частці від заробітку. Більше того, як виходить зі змісту зазначеної норми й наступної частини цієї ж статті, суд не повинен визначати попередньо частку для кожної дитини окремо.

Втілена ідея з першого погляду вбачається доречною. Це, безсумнівно, полегшує роботу судів у справах про стягнення аліментів на двох і більше дітей. Однак при більш глибокому аналізі зазначена норма виявляє серйозні вади.

Визначаючи розмір аліментів на двох і більше дітей, суд оцінює ряд однакових обставин, зокрема стан здоров'я й матеріальне становище платника й одержувача аліментів, наявність у них інших осіб, яких вони зобов'язані утримувати відповідно до закону, інші обставини. Проте інші істотні умови, які мають бути враховані судом щодо кожної дитини, у більшості випадків не співпадають. Украй рідко буває, що вони однакові по своїх характеристиках. Діти, як правило, різного віку й відрізняються віковими потребами. У них може бути й різне матеріальне становище, якщо один з них працює й має свій заробіток або тільки одному з них (наприклад, улюбленому онуку) бабуся передала в спадщину майно, що приносить дохід. Один з дітей може мати поганий стан здоров'я й потребувати постійного догляду й лікування. Тому в ряді випадків визначити загальну суму коштів, які стягуватимуться з матері або батька на утримання декількох дітей, можна, тільки визначивши попередньо розмір коштів, які необхідні для утримання кожної дитини окремо.

Істотним недоліком положення ч.2 коментованої статті є те, що суд не може від нього відступати. Втім, в більшості випадків можна говорити тільки про умовну єдність такої частки, оскільки при її визначенні суд має враховувати відповідні обставини (ч. 1 ст. 182 СК України) стосовно кожної дитини індивідуально. У юридичній літературі правильно пропонується передбачити в законі випадки, в яких суд може встановити неоднакові частки, відступивши від загального правила визначення єдиної частки від заробітку (доходу) матері, батька, якщо аліменти стягуються на двох і більше дітей.

Як бачиться, положення ч. 2 коментованої статті має бути скоріше виключенням, ніж правилом. Необхідно надати суду можливість вирішувати на власний розсуд, коли варто визначати окремі частки на кожну дитину, а коли єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька. Тільки суд, керуючись принципом розумності й прогнозуючи ситуацію з урахуванням конкретних обставин, може визначити, що буде найдоцільнішим у кожному окремому випадку.

3. При визначенні розміру єдиної частки від заробітку (доходу) матері, батька на утримання двох і більше дітей суд має враховувати положення ч. 2 ст. 182 СК України. Розмір єдиної частки не може бути меншим, ніж 60 % прожиткового мінімуму для дітей відповідного віку, якщо діти належать до однієї вікової категорії (до 6 або від 6 до 18 років). Розмір єдиної частини не може бути меншим, ніж сума, що складається з сум по 30 відсотків прожиткового мінімуму на кожного з дітей відповідного віку, які належать до різних вікових категорій (до 6 і від 6 до 18 років).

4. У ч. 3 коментованої статті зазначено, що, якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття. Тому якщо, наприклад, розмір аліментів на двох дітей складав 1/3 частки від заробітку матері, батька, то після досягнення старшою дитиною повноліття, вважатиметься, що розмір стягнення на другу дитину складає 1/6 частки.

Дана норма є продовженням положення, закріпленого в ч. 2 коментованої статті. Проте просте вирахування рівної частки, що приходилася на дитину, яка досягла повноліття, може в окремих випадках порушувати інтереси як дитини, так і батьків. Рівна частка може бути більшою, ніж необхідно, якщо її розмір обумовлений обставинами, пов'язаними з дитиною, що досягла повноліття. І навпаки, рівна частка може бути недостатньою, якщо її розмір обумовлений обставинами, пов'язаними з молодшою дитиною. Припустимо, що істотну роль при визначенні єдиної частки від заробітку матері, батька на утримання двох дітей відіграв той факт, що молодша дитина є інвалідом і потребує постійного догляду й лікування. Відповідно до ч. 3 коментованої статті після досягнення старшою дитиною повноліття аліменти стягуються за винятком тієї рівної частини, що приходилася на її утримання. Це явно несправедливо й не відповідає намірам, якими керувався суд при визначенні розміру аліментів. Звичайно, можна звернутися з новим позовом про стягнення аліментів на дитину. Однак тоді фактично заново потрібно доводити всі обставини, що враховуються судом. Судовий розгляд вимагає додаткового часу й сил. І якщо той з батьків, з ким проживає дитина, з будь-яких міркувань цього не зробив, інтереси дитини можуть виявитися порушеними.

5. Відповідно до ч. 3 коментованої статті з відповідним позовом можуть звернутися обидва батьки. Для дитини така можливість у даній нормі не передбачена, тому варто керуватися ч. 1 ст. 18 СК України.

6. За правилами ч. 3 коментованої статті за аналогією мають стягуватися аліменти на дітей в разі смерті найстаршої дитини (оголошення найстаршої дитини померлою), звільнення батьків від обов'язку утримувати найстаршу дитину (ст. 188 СК України). Іншими словами дане положення має застосовуватись в разі припинення зобов'язання щодо утримання найстаршої дитини за будь-якою підставою, а не лише у випадку досягнення нею повноліття.

Стаття 184. Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі

1. Якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі.

2. Розмір аліментів, визначений судому твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону.

3. Якщо розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, менше мінімального розміру, передбаченого частиною другою статті 182 цього Кодексу, то дитині призначається відповідно до закону державна допомога в розмірі різниці між визначеним розміром аліментів і 30 відсотками прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

1. У законі визначаються особливості сплати аліментів у тому випадку, якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі або якщо є інші обставини, що мають істотне значення. За таких обставин суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі. У цілому, визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) має перевагу, тому що позбавляє необхідності звертатися до суду щораз при зміні розміру заробітку. Проте у випадках, передбачених у ч. 1 коментованої статті, більш обґрунтованим може бути визначення розміру аліментів саме у твердій грошовій сумі.

Дана норма не є новою для сімейного законодавства. Раніше стягнення аліментів у твердій грошовій сумі провадилося відповідно до ст. 85 КпШС України Однак у СК України відповідне положення закріплене в якісно новому вигляді.

2. Суд може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі за наявності передбачених у законі підстав. По-перше, якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід. Нерегулярним доходом уважається дохід, що надходить із різною періодичністю, перервами. Дохід може бути нерегулярним, наприклад, у випадку, якщо оплата праці відбувається по завершенні її виконання в частині або повністю (при застосуванні роботодавцем відрядної системи оплати праці, створенні на замовлення твору), а також якщо виплата заробітної плати провадиться із затримкою на порушення норм трудового законодавства.

Мінливим дохід уважається в тому випадку, якщо його розмір коливається. При цьому дохід може бути регулярним. Такою властивістю нерідко відрізняються доходи учасників господарських товариств, а також осіб, які ведуть індивідуальну підприємницьку діяльність.

Раніше положення, передбачене в ст. 85 КпШС України, застосовувалося щодо сезонних і творчих працівників (письменників, художників тощо). У соціально-економічних умовах, що змінилися, відповідна норма розрахована на більш широке коло осіб, що мають нестабільні доходи, зокрема зайнятих у сфері підприємницької діяльності.

У даному зв'язку виникає питання, чи досить наявності одного факту здійснення платником підприємницької діяльності для того, щоб зробити висновок про нерегулярність його доходів? Судова практика у цьому питанні є суперечливою.

Позивачка звернулася до суду з вимогою про стягнення аліментів на двох неповнолітніх дітей у твердій грошовій сумі по 500 грн. на кожну дитину. В обґрунтування своїх вимог вона заявила, що відповідач має нерегулярний мінливий дохід, оскільки здійснює підприємницьку діяльність. При цьому він володіє нерухомістю, транспортними засобами й значними коштами, на утримання дітей матеріальної допомоги не надає.

Рішенням суду першої інстанції позов про стягнення аліментів задоволений повністю.

Апеляційним судом рішення змінене в частині розміру стягуваних аліментів до 250 грн. щомісяця на кожну дитину, оскільки суд першої інстанції зробив висновок про матеріальне становище відповідача, виходячи з роду його діяльності, при відсутності яких-небудь доказів про реально одержувані ним доходи. При цьому колегія суддів визнала обґрунтованим висновок суду першої інстанції про стягнення аліментів у твердій грошовій сумі, оскільки відповідач як підприємець має нерегулярний мінливий дохід. Відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України від 16.01.2003 р. № 436-IV2 підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Дійсно, з урахуванням ризикового характеру підприємницької діяльності доходи від неї з більшим ступенем імовірності можуть бути нерегулярними, ніж при виконанні праці за трудовим договором (контрактом). Однак при успішному її веденні доходи підприємця, навпаки, відрізняються стабільністю. Тому сам факт здійснення особою підприємницької діяльності не свідчить про нерегулярність і мінливість її доходів. Таким чином, вид діяльності платника аліментів не може бути єдиним і достатнім доказом нерегулярності або мінливості його доходів на користь прийняття судом рішення про стягнення аліментів у твердій грошовій сумі.

Нерегулярність і мінливість доходу враховується судом також при визначенні розміру твердої грошової суми, що підлягає стягненню.

Рішенням суду першої інстанції позов про стягнення аліментів на утримання дочки в розмірі 2000 грн. щомісяця задоволений повністю.

В апеляційній скарзі відповідач указує, що суд не взяв до уваги специфіку праці моряка, а саме те, що він тривалий час не працює й не одержує доходу.

Апеляційний суд установив, що відповідач працює на судах іноземних фірм відповідно до контракту по найму і його загальна зарплата становить 2200 доларів США (що за курсом національної валюти становить 11600 грн.). Його праця носить строковий характер, заробіток мінливий і коливається від 1323 до 2200 доларів США, між рейсами він не працює й дохід не одержує, перерви між рейсами становлять від 4 до 17 місяців.

Відповідно до ст. 184 СК України з урахуванням специфіки праці відповідача судова колегія визначила стягнути аліменти у твердій грошовій сумі в розмірі 1500 грн. щомісяця.

3. Іншим фактором для визначення аліментів у твердій грошовій сумі є ті, що платник аліментів частину доходу отримує в натурі. Батько, зобов'язаний сплачувати аліменти, може одержувати заробіток (дохід) у натурі повністю або частково. Наприклад, жителі сільської місцевості спочатку одержують дохід у вигляді виробленої ними сільськогосподарської продукції, а потім — після її реалізації — у грошовій формі. Виплата заробітної плати може провадитися тією продукцією, що випускає підприємство, де працює платник аліментів тощо. Одержання заробітку (доходу) в натурі ускладнює виплату аліментів у грошовій формі в частці від такого заробітку (доходу) у порядку, що передбачений в ч. 1 ст. 183 СК України. Тому більш доречним може бути визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі.

4. У ч. 1 коментованої статті зазначено, що можуть існувати також інші суттєві обставини для визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі. Наприклад, до них можуть бути віднесені обставини, коли платник аліментів:

• одержує заробіток (дохід) повністю або частково в іноземній валюті (зміна курсу іноземної валюти може істотно впливати на розмір аліментів при їхньому вирахуванні в частці від заробітку (доходу);

• не має заробітку, оскільки є безробітним й перебуває на обліку в центрі зайнятості (визначити розмір аліментів, виходячи з фактичного або передбачуваного заробітку (доходу) не представляється можливим через його відсутність);

• є безробітним, але при цьому має на праві власності певне майно, від якого може одержувати дохід (наявність доходу або його розмір установити важко);

• працює нелегально або одержує доходи з різних джерел (неможливо встановити всі джерела й визначити загальний розмір доходів).

Інші обставини, що мають істотне значення, можуть бути пов'язані не тільки із платником, але й одержувачем аліментів або дитиною. Наприклад, платник аліментів має стабільний дохід, проте на лікування дитини й догляд за нею постійно потрібна сума, встановленого розміру. Тому другий з батьків зацікавлений в тому, щоб суд визначив розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Раніше відповідно до ст. 85 КпШС України всі випадки стягнення аліментів у твердій грошовій сумі пов'язувалися винятково із платником аліментів.

Крім того, зі ст. 85 КпШС України випливало, що за загальним правилом розмір аліментів визначався судом у частці від заробітку (доходу) платника аліментів, а у твердій грошовій сумі — як виключення, якщо стягнення аліментів у частковому відношенні до заробітку (доходу) було неможливим або ускладненим. Зі ст. 184 СК України подібний висновок не випливає.

Як і раніше, перелік підстав, за наявності яких суд може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі, у законі суворо не визначений. Для стягнення аліментів у твердій грошовій сумі досить однієї з названих підстав. Суд може відмовити у визначенні розміру аліментів у твердій грошовій сумі, якщо визнає вимоги позивача безпідставними.

5. Відповідно до ч. 3 ст. 181 СК України суд може стягнути аліменти одночасно у: а) у частці від заробітку платника; б) у твердій грошовій сумі. Раніше така можливість законодавством не передбачалася.

На відміну від КпШС України 1969 р., в СК України не міститься вказівка на те, що аліменти у твердій грошовій сумі підлягають сплаті щомісячно. Таким чином, суд у своєму рішенні може визначити тверду грошову суму: а) яка підлягає виплаті щомісяця; б) яка стягується одноразово. Зокрема аліменти стягуються судом одноразово у випадку виїзду платника аліментів за кордон на постійне місце проживання. Таким чином, у СК України сфера застосування норми про стягнення аліментів у твердій грошовій сумі набагато розширена.

У СК України відсутня норма, що встановлювала б порядок визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі. Суд визначає розмір аліментів у твердій грошовій сумі з урахуванням обставин, які передбачені у ст. 182 СК України.

Не виключено, що судом може бути встановлена як єдина тверда сума, що підлягає стягненню на декількох дітей, так і суми, стягувані на кожну дитину окремо.

Можна припустити, що аліменти мають стягуватися у твердій грошовій сумі, якщо батьки мають двох або більше дітей, які залишаються проживати з кожним із них. Аліменти виплачує більш забезпечений з батьків на користь менш забезпеченого. Наприклад, якщо з відповідачем проживають діти від іншого шлюбу, то позивачці аліменти виплачуються в частковому вираженні, оскільки вона не є матір'ю дітей, що проживають із відповідачем.

В законодавстві однозначно не визначено, як має провадитися стягнення аліментів, якщо одна дитина проживає з одним з батьків, а друга — з бабою (дідом). Хоча батьки зобов'язані утримувати своїх дітей, при певних обставинах цей обов'язок покладається на інших членів сім'ї, зокрема, бабу, діда (ст. 265 СК України). Можна припустити, що в такому випадку вимогу про стягнення аліментів також варто задовольняти за правилами ст. 184 СК України — у твердій грошовій сумі.

6. У ч. 2 коментованої статті вказано, що розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону.

Під індексацією грошових доходів у законодавстві розуміється встановлений законами й іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг (ст. 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 3.07.1991 р. у редакції Закону № 491-IV від 06.02.2003 р.). Індексація проводиться з метою підтримки купівельної спроможності населення України в умовах підвищення цін на дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.

Індексації підлягають грошові доходи громадян, отримані ними в гривнях на території України, які не мають разового характеру: пенсії, стипендії, оплата праці (грошове забезпечення) та інші грошові доходи, які визначені в законі (ст. 2 Закону). Індексація доходів працюючого населення проводиться за основним місцем роботи (ст. 10 Закону). Індексація має провадитися автоматично, тобто без додаткового судового рішення. Такий порядок індексації передбачений у законодавстві на забезпечення інтересів одержувача аліментів для того, щоб йому не доводилося періодично подавати до суду вимоги про збільшення розміру аліментів у зв'язку з підвищенням цін.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003 р. затверджений Порядок проведення індексації грошових доходів населення. Відповідно до зазначеного Порядку виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню: 1) підприємства, установи й організації підвищують розміри оплати праці у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів; 2) підприємства, установи й організації, які фінансуються або дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету (п. 6). Спори з питань індексації грошових доходів підлягають розгляду в судовому порядку (п. 13).

У ч. 2 ст. 184 СК України закріплена вимога про індексацію розміру аліментів, визначених у твердій грошовій сумі, які стягуються за рішенням суду. У СК України не міститься положення про індексацію аліментів, які виплачуються за договором. Очевидно, що індексація розміру аліментів, які сплачуються за домовленістю сторін, має провадитися згідно з умовами такого договору. Можна припустити, що, якщо в договорі про сплату аліментів не передбачається індексація розміру аліментів, вона має здійснюватися згідно із законом.

7. Відповідно до ч. 3 ст. 184 СК України суд в окремих випадках вправі відступити від правила, передбаченого в ч. 2 ст. 182 СК України, і стягнути аліменти у твердій грошовій сумі меншій 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. При цьому судом призначається відповідно до закону державна допомога в розмірі різниці між визначеним розміром аліментів й 30 відсотками прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

У яких саме випадках суд може визначити у твердій грошовій сумі розмір аліментів, що є меншим, ніж мінімальний, у законі не визначено, оскільки суд приймає рішення з урахуванням обставин, які передбачені в ст. 182 СК України, у кожному конкретному випадку. Суди застосовують норму ч. 3 ст. 184 СК України, якщо стан здоров'я, матеріальний і сімейний стан платника аліментів не дозволяють визначити розмір аліментів, достатній для утримання дитини.

Рішенням суду першої інстанції з відповідача стягнуто аліменти в розмірі 80 грн. щомісяця.

В апеляційній скарзі відповідач просить рішення суду скасувати й ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову, оскільки він добровільно виконує обов'язок по утриманню сина.

Апеляційна скарга задоволена частково. Колегія суддів визнала доводи відповідача такими, що не заслуговують уваги, й вирішила, що, оскільки визначений судом розмір аліментів фактично становить менше 30 відсотків від розміру прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, відповідно до ч. 3 ст. 184 СК України позивачка має право на державну допомогу в розмірі між певним розміром аліментів й 30 відсотками встановленого прожиткового мінімуму. З резолютивної частини рішення районного суду виключені слова «але не менше неоподатковуваного мінімуму доходів громадян». Аналіз судової практики приводить до висновку про те, що суди припускаються помилок в застосуванні норми ч. 3 ст. 184 СК України.

Рішенням суду першої інстанції з відповідача стягнуто аліменти у твердій грошовій сумі в розмірі 70 грн.

В апеляційній скарзі позивачка вказує, що суд необґрунтовано поклав обов'язок по утриманню дитини на державу, а не відповідача, і просить стягнути з відповідача аліменти в розмірі 200 грн.

Дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку, що відповідач не надав переконливих доказів того, що він не здатний утримувати сина. Суд першої інстанції, встановлюючи розмір аліментів 70 грн., не вказав, чому відповідач не може сплачувати аліменти в розмірі, що передбачений законом. З огляду на розмір прожиткового мінімуму, колегія суддів вирішила стягнути аліменти у твердій грошовій сумі в розмірі 180 грн. щомісяця до повноліття дитини.

8. Тимчасова державна допомога призначається й виплачується дитині відповідно до Порядку призначення та виплати тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 189 від 22.02.2006 р. Тимчасова допомога призначається й виплачується за місцем проживання (перебування) одного з батьків, який утримує дитину, управлінням праці й соціального захисту населення. У випадку встановлення нового розміру прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку розмір тимчасової допомоги перераховується органом праці й соціального захисту населення з того місяця, в якому набрав чинності закон, без звернення одержувача.

9. Згідно із ч. 1 коментованої статті суд може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі за заявою як платника, так і одержувача аліментів.

Стаття 185. Участь батьків у додаткових витратах на дитину

1. Той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).

2. Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно.

1. У коментованій статті визначається порядок участі батьків у додаткових витратах на дитину. Такі витрати можуть бути пов'язані з різними обставинами. Наприклад, у зв'язку з розвитком у дитини спортивних, художніх, музичних або інших здібностей потрібно організувати процес її навчання, придбати музичний інструмент, спортивне або інше обладнання, оплатити заняття. У випадку хвороби дитини додаткові кошти необхідні для придбання ліків, збалансованого харчування, оплати спеціального догляду за нею тощо.

Такі витрати, як правило, не плануються сімейним бюджетом. Тому законом крім обов'язку по утриманню дитини на батьків покладається обов'язок по участі в додаткових витратах на дитину, викликаних особливими обставинами. Вони можуть бути як позитивного (розвиток здібностей дитини), так і негативного характеру (хвороба, каліцтво). їхній перелік у законі строго не визначений, тому суд може брати до уваги будь-які виняткові ситуації. Відповідно до ст. 86 КпШС обов'язок по участі в додаткових витратах, як складалася практика, виникав у зв'язку з «винятковими обставинами» тільки негативного характеру. Таким чином, СК України розширює обов'язки батьків з утримання дитини.

2. СК України виходить із принципу рівності прав й обов'язків батьків. Відповідно до закону брати участь у додаткових витратах зобов'язані обидва з батьків, незалежно від того, з ким з них проживає дитина. При визначенні розміру стягнення з одного з батьків суд відносить частину витрат на іншого. Якщо той з батьків, що проживає окремо, наприклад, у зв'язку з розвитком у дитини здібностей до програмування придбав для неї комп'ютер і фінансує комп'ютерні курси, він може вимагати покриття половини фактично понесених ним витрат за рахунок того з батьків, що проживає разом з дитиною.

Відповідно до п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р. до участі в додаткових витратах на дитину можуть залучатися тільки батьки. На інших членів сім'ї цей обов'язок не покладається. Тому, наприклад, якщо баба, дід визнані аліментозобов'язаними щодо своїх малолітніх, неповнолітніх онуків (ст. 265 СК України), у додаткових витратах на дитину вони не беруть участь. У той же час баба, дід можуть звернутися з такою вимогою до іншого з батьків.

3. У юридичній літературі обов'язок, передбачений ст. 185 СК України, розглядається як самостійний й окремий від обов'язку по утримання дитини. Він покладається на батьків, незалежно від того, стягуються аліменти на утримання дитини за рішенням суду чи ні. Таким чином, брати участь у додаткових витратах на дитину зобов'язаний той з батьків:

• з кого присуджено стягнення аліментів на дитину;

• до кого вимога про стягнення аліментів не була подана.

У випадку спору право вимагати відшкодування додаткових витрат на дитину має й той з батьків, з кого присуджене стягнення аліментів. Відповідно до ст. 86 КпШС України до участі в додаткових витратах міг бути притягнутий тільки той з батьків, який сплачував аліменти.

Вимога про стягнення додаткових витрат може бути пред'явлена й у тому випадку, якщо основна вимога про стягнення аліментів не пред'являлася через відсутність спору про звичайні (щоденні) витрати на утримання дитини. При одночасному розгляді вимог про стягнення аліментів і додаткових витрат їх має бути визначено в рішенні окремо (п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 p.).

Вимога про стягнення додаткових витрат може бути пред'явлена і тоді, якщо утримання надається одним з батьків відповідно до ст. 187 СК України або договору (ст. ст. 189, 19 °CК України), якщо порядок несення додаткових витрат на дитину сторонами не обговорений.

4. З аналізу коментованої статті можна дійти висновку, що участь батьків у додаткових витратах на утримання дитини може визначатися за домовленістю між ними. Сторони можуть укласти відповідний договір про сплату додаткових сум на утримання дитини у зв'язку з певними особливими обставинами. З урахуванням положень абз. 2 ч. 1 ст. 189 СК України можна зробити висновок, що такий договір укладається в письмовій формі й нотаріально посвідчується.

Сторони можуть також визначити умови участі одного з батьків у додаткових витратах у договорі про сплату аліментів на дитину (ст. 189 СК України) або в шлюбному договорі (ч. 2 ст. 93 СК України).

5. У разі спору між батьками розмір участі одного з них у додаткових витратах на дитину визначається за рішенням суду. Передбачається, що батьки беруть участь у додаткових витратах на дитину рівною мірою. При цьому суд вирішує справу з урахуванням будь-яких обставин, що мають істотне значення. Оскільки в нормі вони не названі, як видно, у першу чергу оцінюються особливі обставини, якими викликані додаткові витрати, а також обставини, передбачені в ст. 182 СК України. Розмір участі кожного з батьків у додаткових витратах на дитину залежить від конкретних обставин справи й не завжди буде однаковим.

Оскільки йдеться про фактично понесені або передбачувані витрати, їх необхідно визначати у твердій грошовій сумі (п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 p.). Сторона, що звертається з вимогою про відшкодування вже зроблених додаткових витрат або з вимогою про їхнє попереднє фінансування, має надати суду докази фактично понесених або майбутніх витрат, їхній розрахунок й обґрунтування.

Рішенням суду першої інстанції задоволені позовні вимоги про стягнення аліментів у розмірі 1/4 частки від всіх видів заробітку й додаткових витрат на дитину в розмірі 200 грн. щомісяця.

В апеляційній скарзі відповідач просить зменшити розмір додаткових витрат до 50 грн. щомісяця.

Судова колегія прийняла рішення апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наступних підстав.

Неповнолітній син сторін є інвалідом дитинства й має потребу в щомісячному медичному огляді. У зв'язку із цим виникає необхідність у додаткових витратах. Тому суд першої інстанції зробив правильний висновок про необхідність стягнення з відповідача частини додаткових витрат. Однак при визначенні їхнього розміру судом не враховано, що заробітна плата відповідача становить 1139 грн. Із зазначеної суми відповідач сплачує позивачці аліменти на утримання сина в розмірі 1/4 частки. Крім того, на утриманні відповідача перебувають його непрацездатні батьки, що проживають разом з ним.

Позивачка є інвалідом третьої групи й одержує пенсію, працює, її заробітна плата становить близько 670 грн. на місяць. Крім того, вона одержує пенсію на дитину-інваліда з дитинства.

При таких обставинах судова колегія вважає, що розмір додаткових витрат має бути зменшений до 100 грн. на місяць. 6. В абз. 2 ч. 4 ст. 185 СК України визначається порядок сплати додаткових витрат на дитину. Додаткові витрати мають покриватися батьками в міру необхідності до досягнення дитиною повноліття. Вони можуть бути викликані тривалими або тимчасовими, минущими по своїй природі обставинами. Тому в законі для цього передбачені різні варіанти. Згідно із законом додаткові витрати на дитину можуть покриватися такими способами:

а) наперед;

б) після їх фактичного понесення (одноразово, періодично або постійно).

Залежно від ситуації, що склалася, один з батьків може за своїм вибором вимагати відшкодування реально понесених ним додаткових витрат або попереднього фінансування майбутніх витрат, наприклад, у випадку відсутності в нього необхідних коштів.

При визначенні розміру додаткових витрат суд ураховує конкретні життєві обставини на момент розгляду спору. Якщо за рішенням суду додаткові витрати фінансуються наперед періодично й постійно, як видно, у випадку зміни обставин, що мають істотне значення, зацікавлена сторона може звернутися до суду з вимогою про зміну розміру стягуваних додаткових витрат.

Батьки можуть передбачити порядок несення додаткових витрат у договорі про сплату аліментів. Якщо обставина, що викликала додаткові витрати, не врахована батьками в договорі або порядок несення витрат на цей випадок не погоджений, зацікавлена сторона може звернутися до суду.

Стаття 186. Контроль органу опіки та піклування за цільовим витрачанням аліментів

1. За заявою платника аліментів або за власною ініціативою орган опіки та піклування перевіряє цільове витрачання аліментів.

2. У разі нецільового витрачання аліментів платник має право звернутися до суду з позовом про зменшення розміру аліментів або про внесення частини аліментів на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України.

1. З огляду на мету зобов'язання батьків з утримання дитини кошти, що надаються як утримання, призначені винятково для забезпечення життєвих потреб дитини. Хоча той з батьків, який одержує аліменти, стає їх власником, він не може розпоряджатися одержаними сумами на власний розсуд та у власних інтересах. Батьки зобов'язані використовувати аліменти виключно за цільовим призначенням — для задоволення фізичних, духовних й інших потреб дитини, її навчання й розвитку (ч. 1 ст. 179 СК України).

2. У СК України передбачаються спеціальні механізми захисту прав учасників правовідносин з утримання. Зокрема платник аліментів може звернутися до суду за захистом своїх прав та прав дитини, якщо, на його думку, аліменти витрачаються не за цільовим призначенням. Відповідно до коментованої статті контроль за цільовим використанням аліментів здійснює орган опіки та піклування.

У цьому питанні в законі не проводиться різниці між примусовим та добровільним порядком сплати аліментів. Це надає підстави для висновку, що коментована стаття застосовується у випадку стягнення аліментів за рішенням суду, договором або при відрахуванні аліментів за ініціативою платника з його заробітної плати, пенсії, стипендії.

У сучасних умовах, коли нерідко основним або навіть єдиним фінансовим надходженням сім'ї є аліменти на дитину, домогтися цільового використання аліментів досить важко, тому норма ст. 186 СК України має велике практичне значення.

За захистом прав платник аліментів може звернутися в орган опіки, піклування та суд. У випадках, передбачених цим Кодексом, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав й інтересів в орган опіки й піклування (ч. 1 ст. 19 СК України).

Вперше на рівні закону на орган опіки та піклування покладено здійснення контролю за цільовим витрачанням аліментів. Орган опіки та піклування здійснює контроль за цільовим витрачанням аліментів за власною ініціативою або за заявою платника. За власною ініціативою орган опіки та піклування перевіряє цільове витрачання коштів, наприклад, у випадку виїзду платника аліментів за кордон на постійне проживання й стягнення аліментів за весь період до досягнення дитиною повноліття.

Контроль за цільовим витрачанням коштів необхідний, особливо у випадку, коли розмір коштів, що надаються на утримання дитини, значний. Як видно, відповідно до коментованої статті здійснюється контроль також за витратою додаткових коштів, які надаються одним з батьків у зв'язку з особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою тощо), хоча в нормі не передбачене відповідне спеціальне положення.

3. Звернення за захистом в орган опіки й піклування не позбавляє особу права на звернення до суду. У випадку звернення з позовом у суд орган опіки й піклування припиняє розгляд поданої йому заяви (ч. 3 ст. 19 СК України). Платник може звернутися в суд з вимогою про зменшення розміру аліментів або про внесення частини аліментів на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України у всіх випадках нецільового використання аліментів. Попереднє звернення до органу опіки й піклування не потрібне. Відповідно до законодавства з метою захисту інтересів дітей, зокрема у випадку нецільового витрачання аліментів, у суд може звернутися орган опіки й піклування або прокурор.

Негативні результати перевірки органу опіки й піклування, не перешкоджають зверненню платника в суд з відповідною вимогою. Суд може не погодитися з висновком органу опіки й піклування, якщо він недостатньо обґрунтований, суперечить інтересам дитини (ч. 6 ст. 19 СК України). У випадку, якщо нецільове використання аліментів органом опіки й піклування попередньо не встановлено, платникові необхідно надати суду відповідні докази.

Суд може прийняти рішення про зменшення розміру стягуваних аліментів, якщо буде встановлено, що вони витрачаються не за цільовим призначенням у зв'язку з тим, що стягуються в недоцільно великому розмірі. Як видно, одного факту нецільового витрачання аліментів недостатньо для постановлення судом рішення про зменшення розміру аліментів, оскільки це порушувало б права дитини.

Платник може вимагати внесення частини аліментів на особистий рахунок дитини тільки у відділенні Державного ощадного банку України, оскільки він є досить надійним і має найбільш широку мережу місцевих відділень. Таке імперативне положення закріплене в інтересах дитини для того, щоб спростити процедуру одержання іншим з батьків відповідних коштів. Визначаючи розмір тієї частини аліментів, що буде вноситися в банк на особистий рахунок дитини, суд ураховує розмір стягуваних на утримання дитини аліментів, матеріальне становище одержувача аліментів та інші обставини, що мають значення для справ.

Стаття 187. Відрахування аліментів на дитину за ініціативою платника

1. Один із батьків може подати заяву за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії у розмірі та на строк, які визначені у цій заяві.

Така заява може бути ним відкликана.

2. На підставі заяви одного з батьків аліменти відраховуються не пізніше триденного строку від дня, встановленого для виплати заробітної плати, пенсії, стипендії.

3. На підставі заяви одного з батьків аліменти можуть бути відраховані і тоді, коли загальна сума, яка підлягає відрахуванню на підставі заяви та виконавчих документів, перевищує половину заробітної плати, пенсії, стипендії, а також якщо з нього вже стягуються аліменти на іншу дитину.

1. За бажанням одного з батьків відрахування аліментів на дитину може провадитися з його заробітної плати (пенсії, стипендії). Такий спосіб розрахований переважно на випадки, коли один з батьків проживає окремо від дитини та бажає надавати кошти на її утримання. Відрахування аліментів за заявою одного з батьків є безперечним доказом виконання обов'язку по утриманню дитини в добровільному порядку.

Для цього за місцем роботи (місцем виплати пенсії, стипендії) подається відповідна заява, у якій вказується розмір і строк, протягом якого передбачається провадити сплату аліментів. Очевидно, така заява може містити вказівку і про періодичність платежів, хоча в СК України спеціальне положення на цей рахунок відсутнє.

Якщо строк, протягом якого слід провадити відрахування із заробітної плати, у заяві не визначений, вони, як видно, провадяться доти, поки заява не відкликана. При цьому можлива ситуація, коли відрахування продовжують провадитися після досягнення дитиною повноліття, оскільки адміністрація організації, що провадить відрахування, керується тільки заявою свого працівника й не зобов'язана контролювати наявність підстав для сплати ним аліментів. У такому випадку, платник не може вимагати повернення сплачених сум (ст. 1212 ЦК України).

Хоча в законодавстві не визначена форма заяви про відрахування аліментів на дитину, очевидно, що вимагається проста письмова форма.

2. До закінчення зазначеного в заяві строку вона може бути відкликана платником. Відрахування аліментів на дитину за заявою одного з батьків з його заробітної плати (пенсії, стипендії) провадиться в добровільному порядку, тому таке відрахування має бути припинене, якщо заява відкликана.

Платник може відкликати свою заяву, наприклад, у випадку, якщо, на його думку, кошти, що відраховують, витрачаються іншим з батьків не за цільовим призначенням, або якщо платник бажає змінити умови, відповідно до яких провадиться відрахування коштів з його заробітної плати. Однак мотиви відкликання заяви в будь-якому випадку не підлягають з'ясуванню.

Раніше в юридичній літературі пропонувалося надати заявам, які подаються за місцем роботи платника, чинність виконавчого документа1. Як видно, така пропозиція не одержала свого розвитку в законодавстві.

3. У коментованій статті визначений порядок відрахування коштів із заробітної плати, пенсії, стипендії одного з батьків на підставі заяви адміністрацією організації, у якій він працює. Аліменти відраховуються не пізніше триденного строку від дня, встановленого для виплати заробітної плати, пенсії, стипендії. Дане правило традиційно застосовується при відрахуванні аліментів за рішенням суду й заявою платника з метою забезпечення своєчасного надання коштів одержувачеві (ч. 3 ст. 92 КпШС України 1969 p.).

4. Законодавством установлюються обмеження розміру відрахувань із заробітної плати боржника у випадку примусового стягнення аліментів. Відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 p. № 606-XIV максимальний розмір аліментів, які стягуються з боржника, не повинен перевищувати 50 відсотків його заробітної плати (ч. 3 ст. 70). Загальний розмір всіх відрахувань при кожній виплаті заробітної плати не може перевищувати 50 відсотків заробітної плати, що підлягає виплаті працівникові, у тому числі при відрахуванні по декількох виконавчих документах. Це обмеження не поширюється на відрахування із заробітної плати при стягненні аліментів на неповнолітніх дітей. У цьому випадку розмір відрахувань не може перевищувати 70 відсотків (ч. 4 ст. 7 °CК). Зазначені положення стосуються тільки примусового порядку стягнення аліментів і на інші випадки не поширюються.

У випадку добровільної сплати аліментів за ініціативою платника діють інші правила. Розмір, у якому будуть провадитися відрахування, визначається платником самостійно. Його максимальна межа в законодавстві не встановлена. Проте мінімальний розмір аліментів на одну дитину та загальні правила щодо розміру аліментів мають виконуватися й у випадку добровільної сплати аліментів.

При відрахуванні аліментів на дитину з ініціативи платника загальна сума, що підлягає відрахуванню із заробітної плати (пенсії, стипендії) на підставі заяви й виконавчих документів, не обмежується. Розмір відрахувань не обмежується й у тому випадку, якщо аліменти вже стягуються на іншу дитину. Тому що аліменти відраховуються батьком у добровільному порядку на підставі заяви, у законодавстві обмежень такого роду й не може бути. Платник на власний розсуд визначає ту частину заробітної плати, пенсії, стипендії, що вважає за необхідне залишити на інші потреби. При наявності інших джерел доходу платник може відраховувати всю суму заробітної плати, пенсії, стипендії на утримання дитини. Визначаючи в заяві суму, що підлягає відрахуванню як аліменти на дитину, платникові варто порівнювати розмір заробітної плати й загальний розмір інших відрахувань, якщо такі з неї вже провадяться.

5. Відрахування коштів на утримання дитини з ініціативи платника з його заробітної плати не є перешкодою для стягнення аліментів у судовому порядку. Одержувач може звернутися до суду з такою вимогою у випадку, якщо він не згодний, наприклад, з розміром, у якому виплачуються аліменти за заявою платника.

Стаття 188. Звільнення батьків від обов'язку утримувати дитину

1. Батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби.

2. Батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину тільки за рішенням суду. Якщо дитина перестала отримувати дохід або її дохід зменшився, заінтересована особа має право звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.

1. Зобов'язання щодо утримання має за мету матеріальне забезпечення дитини, яка в силу свого віку вважається не здатною забезпечувати себе самостійно. Якщо дитина є матеріально забезпеченою і фактично не потребує матеріальної допомоги, зобов'язання щодо її утримання батьками втрачає свій сенс.

За загальним правилом, обов'язок батьків по утриманню припиняється після досягнення дитиною повноліття. В коментованій статті передбачено випадок, коли такий обов'язок може припинятися до повноліття дитини. Підставою для цього є рішення суду про звільнення батьків від обов'язку утримувати дитину. Відповідно до коментованої норми суд може звільнити батьків від обов'язку по утриманню дитини за наявності сукупності двох умов:

• дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з батьків;

• дохід дитини забезпечує повністю її потреби.

Як видно, обидві обставини визначають матеріальне становище дитини. За наявності цих двох обставин дитина вважається такою, що не потребує надання утримання, а батьки можуть бути звільнені від його надання дитині. Сукупність цих обставин має бути встановлена судом.

2. Окремого пояснення потребує використання в множині слова «батьки». З коментованої норми однозначний висновок можна зробити лише щодо можливості звільнення судом обох батьків від обов'язку утримувати дитину. У зв'язку з цим виникає питання стосовно можливості звільнення від обов'язку тільки одного з батьків. Закон покладає на батьків обов'язок по утриманню дитини незалежно від їхньої працездатності і матеріального становища. Якщо один з батьків є непрацездатним і у зв'язку з цим потребує матеріальної допомоги, це не впливає на його обов'язок щодо утримання дитини. При регулюванні сімейних відносин пріоритет надається інтересам дитини. Однак коментована норма закріплена в інтересах батьків. Закон покладає на батьків обов'язок по утриманню дитини на кожного з батьків. Один з батьків у зв'язку зі складними життєвими обставинами може бути фактично не здатний утримувати дитину. Вимога про звільнення від обов'язку утримувати дитину, як правило, надходить від того з батьків, який проживає окремо від дитини, якщо інший з батьків подав до суду позов про стягнення з нього аліментів на дитину. Тому можна припустити, що за наявності умов, передбачених у коментованій статті, суд може звільнити від обов'язку по утриманню дитини тільки одного з батьків.

3. В коментованій статті не передбачено жодних особливостей щодо віку дитини. Тому батьки можуть бути звільнені від обов'язку по утриманню як щодо малолітніх, так і щодо неповнолітніх дітей. Звільнення батьків від обов'язку щодо утримання дитини не стає на перешкоді для виникнення у неї обов'язку по утриманню батьків у майбутньому (див. коментар до ст. 202 СК України).

4. Коментована норма є новою в сімейному законодавстві і викликає чимало питань на практиці. Складнощі пов'язані з тим, що норма перенасичена оцінними поняттями. Певною мірою це пояснюється тонкістю й варіативністю природи сімейних відносин. Однак властива оцінним поняттям невизначеність значно ускладнює практику застосування норми.

5. По-перше, суд має встановити, що дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з батьків. В законі не вказано, як саме мають співвідноситися дохід дитини й дохід батьків, щоб дохід дитини вважався таким, що набагато перевищує дохід батьків. Відповідних роз'яснень немає й у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р. У юридичній літературі пропонується вважати дохід дитини таким, що набагато перевищує дохід кожного з батьків, якщо має місце як мінімум дворазове їхнє співвідношення.

Встановлюючи розмір доходу дитини і матері, батька, суд ураховує всі джерела одержуваних дитиною доходів (заробітну плату, доходи від майна, результатів інтелектуальної, творчої, підприємницької діяльності тощо).

В нормі вказано, що дохід дитини має перевищувати дохід кожного з батьків. Очевидно, що дохід дитини порівнюється окремо з доходом матері і доходом батька, а не з сукупним доходом обох батьків. Разом з тим таке формулювання припускає різні тлумачення. З одного боку можна припустити, що дохід дитини має перевищувати і дохід матері, і дохід батька. З іншого боку, можна припустити, що дохід дитини має перевищувати тільки дохід того з батьків, стосовно якого вирішується питання про звільнення від обов'язку щодо утримання. Виходячи з того, що суд вирішує питання щодо звільнення від обов'язку по утриманню дитини кожного з батьків окремо, можна зробити висновок, що дохід дитини має перевищувати дохід того з батьків, хто заявив таку вимогу. Розмір доходу другого з батьків при цьому не має вирішального значення.

6. По-друге, суд має встановити, що дохід дитини забезпечує повністю її потреби. В законі не визначено, в якому випадку дохід дитини визнається таким, що повністю забезпечує її потреби. Також не встановлено критерії, якими має керуватися суд, оцінюючи дохід і потреби дитини. В юридичній літературі зазначається, що дохід дитини може вважатися таким, що повністю забезпечує її потреби, якщо він як мінімум у два рази перевищує розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, встановлений на відповідний період часу, і, крім того, гарантує покриття додаткових витрат, які можуть бути викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою тощо)2. Висловлена пропозиція може бути лише певним орієнтиром. Потреби дитини визначаються індивідуально в кожному конкретному випадку. При цьому враховується її вік, стан здоров'я, місце проживання, розвиток здібностей і особистості в цілому, рід захоплень тощо. Крім того, суд має оцінити стабільність доходу. Тому вказана умова не може встановлюватися на підставі загальних вимірів. Суд у кожному конкретному випадку зважує всі обставини, що мають істотне значення.

В коментованій статті не вказано, що батьки можуть бути звільнені судом від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину (ст. 185 СК України). Втім, можна припустити, що дохід дитини слід вважати таким, що повністю забезпечує її потреби, тільки в тому разі, якщо його розмір дозволяє забезпечувати не лише повсякденні побутові потреби дитини, а й потреби, які можуть виникнути у зв'язку з особливими обставинами в майбутньому. З цього можна зробити висновок, що звільнення батьків від обов'язку щодо утримання дитини має відбуватися одночасно із звільненням батьків від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину.

7. В ч. 2 коментованої статті передбачено можливість поновлення обов'язку батьків щодо утримання дитини. Підставою для цього є зміна обставин, у зв'язку з якими батьки звільнені судом від обов'язку, а саме: а) припинення отримання доходу дитиною; б) зменшення доходу дитини. Таким чином, заінтересована особа може звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів на дитину, якщо дитина більше не здатна забезпечувати свої потреби за рахунок власного доходу.

8. Кожна з зазначених обставин може виступати самостійною підставою для поновлення обов'язку батьків щодо утримання дитини. Однак зменшення доходу не завжди буде неодмінно свідчити про його недостатність для повного забезпечення потреб дитини. Той дохід, який отримує дитина після зменшення його розміру, може виявитися достатнім для повного задоволення її потреб. В такому разі суд може відмовити в позові про сплату аліментів на підставі зменшення доходу дитини. Тому позивач має надати докази того, що потреби дитини більше не можуть забезпечуватися за рахунок її доходу.

9. Обидві вказані обставини, у зв'язку з якими заінтересована особа має право звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів, стосуються лише зміни матеріального становища дитини. Однак зміна матеріального становища батьків може мати не менш істотне значення. Норма ч. 2 коментованої статті не дає відповіді на питання, як бути у тому випадку, якщо дохід дитини не зменшився, але збільшився дохід батьків і дозволяє забезпечити дитині якісно інший рівень життя? Матеріальне становище дитини має бути наближеним до матеріального становища її батьків. Тому обов'язок батьків щодо утримання дитини справедливо поновлювати і в тому разі, якщо внаслідок збільшення доходів батьків дохід дитини перестав набагато перевищувати дохід кожного з них.

Не менш важливою обставиною є зміна потреб дитини. Потреби дитини змінюються з віком, у зв'язку з розвитком здібностей, зміною стану здоров'я тощо. Не виключається, що дохід дитини може перестати відповідати її новим потребам. Однак відповідно до ч. 2 коментованої статті в такому випадку заінтересована особа також не має права на звернення до суду з позовом про сплату аліментів на дитину. Можна припустити, що інші обставини також можуть обумовити необхідність поновлення обов'язку батьків утримувати дитину.

Таким чином, можна зробити висновок, що перелік обставин, у зв'язку з якими заінтересована особа може звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів, не повинен бути вичерпним.

Стаття 189. Договір між батьками про сплату аліментів на дитину

Батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом.

Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

2. У разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

1. Протягом тривалого часу відносини батьків і дітей щодо утримання регулюватись виключно імперативними нормами. В юридичній літературі зазначалося, що зміст аліментного зобов'язання встановлено законом і не може бути змінено повністю або частково угодою сторін ні стосовно строку зобов'язання, ні стосовно його розміру, ні стосовно порядку сплати аліментних платежів. Пізніше окремі вчені стали припускати можливість укладення таких договорів. Однак домовленість між батьками про надання утримання була розрахована виключно на її добровільне виконання і не мала юридичного значення.

В СК України таким домовленостям надано правового значення. На відносини щодо утримання поширене диспозитивне регулювання. Права та обов'язки батьків і дітей щодо утримання можуть виникати не лише з закону, а й з договору (ч. 2 ст. 7, ч. 1 ст. 9 СК України). Батьки можуть укласти окремий договір: а) про сплату аліментів на дитину (ст. 189 СК України); б) про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно (ст. 19 °CК України) або включити відповідні положення до шлюбного договору (див. ч. 2 ст. 93 СК України і коментар до неї). При розірванні шлюбу подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них проживатимуть діти і яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто проживатиме окремо (див. ч. 1 ст. 109 СК України та коментар до неї).

2. Відповідно до ч. 1 коментованої статті суб'єктами договору про сплату аліментів на дитину є її батьки. Право на укладення договору передбачено в нормі тільки для батьків. В юридичній літературі пропонується визнати суб'єктом такого договору неповнолітню дитину, яка досягла 14 років. Така пропозиція обґрунтовується тим, що в СК України кожному учаснику сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, надане право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу (ч. 1 ст. 18 СК України). При цьому зазначається, що особа, яка може захищати свої порушені права в суді (зокрема подати позов про стягнення аліментів), очевидно, може здійснювати своє право на отримання аліментів від батьків шляхом укладення договору2. В разі надання можливості укладення аліментних договорів з дитиною, такий договір не повинен погіршувати становище аліментоуповноваженої особи.

Втім, це питання має набагато глибші корені і його вирішення залежить від вирішення питання про розмежування предмету сімейно-правового та цивільно-правового регулювання. Особливістю сімейного права є імперативна основа в нормах сімейного законодавства, яка обумовлюється характером відносин, які ним регулюються, і метою регулювання. Регулювання сімейних відносин здійснюється з метою зміцнення сім і, забезпечення кожної дитини можливістю духовного та фізичного розвитку. Метою зобов'язань по утриманню є забезпечення дитини утриманням, а не забезпечення інтересів платника і одержувача аліментів. В сімейному праві договір про сплату аліментів розглядається в першу чергу як інструмент виконання аліментного зобов'язання, суб'єктний склад і підстави виникнення якого чітко врегульовані імперативними нормами сімейного права. Таким чином, сімейне законодавство імперативно встановлює коло суб'єктів, які можуть укладати договори в сфері відносин по утриманню. А договори про надання утримання відрізняються від цивільно-правових договорів особливим суб'єктним складом.

3. За своєю природою договір про сплату аліментів є двостороннім, безоплатним та нонсенсуальним.

Предметом договору з надання утримання є дії того з батьків, хто зобов'язаний сплачувати аліменти дитині за договором. Можна припустити, що сторони можуть закріпити в договорі права і обов'язки обох батьків по утриманню дитини. Це може мати місце, наприклад, у разі, якщо дитина фактично не проживає ні з одним з батьків, а перебуває в дитячому закладі (спортивному, медичному тощо). Батьки можуть визначити в договорі, яку суму коштів і на які потреби дитини кожний з них має спрямовувати у зв'язку з її утриманням. Також батьки можуть закріпити у договорі взаємні обов'язки про перерахування коштів на особистий рахунок дитини в однаковому розмірі. В такому випадку кожний з батьків у зобов'язанні, що випливає з договору, матиме одночасно права і обов'язки і вважатиметься боржником у тому, що він повинен виконати на користь дитини (перерахувати кошти на рахунок дитини), і одночасно кредитором в тому, що він має право вимагати від другої сторони (також перерахувати кошти на рахунок дитини). При цьому зобов'язання є безоплатним, оскільки сторони не надають один одному майнових благ, а майнове надання за договором отримує дитина.

4. Відповідно до ч. 1 коментованої статті батьки можуть визначити в договорі розмір та строки виплати аліментів. Лаконічність коментованої статті, зокрема щодо визначення змісту договору, має як позитивні, так і негативні боки. З одного боку закон надає батькам широку свободу щодо визначення умов договору і не ставить при цьому багато вимог, обов'язкових до виконання при його укладенні. З іншого боку це викликає складнощі у практиці застосування норми. Довгий час з моменту набрання чинності новим СК України багато хто з нотаріусів відмовлявся посвідчувати договори про надання утримання, які були самостійно складені сторонами. Однак зразок договору нотаріуси також не завжди могли надати. Це стримувало розповсюдження практики укладення договорів про сплату аліментів на дитину. У зв'язку з цим в юридичній літературі висловлено пропозиції щодо доповнення СК України спеціальними правилами щодо аліментних договорів.

5. При укладенні договору батьки можуть відійти від положень сімейного законодавства і на власний розсуд визначити свої права і обов'язки щодо утримання дитини. Зміст договору складають умови щодо порядку, розміру та строків надання утримання дитині, а також усі інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін досягнуто згоди.

В першу чергу сторони самостійно визначають в договорі розмір аліментів. Він може становити тверду грошову суму або відсоток (частку) від доходу (заробітку) одного з батьків. Сторони можуть застосувати комбінований спосіб визначення розміру аліментів, встановивши розмір аліментів у відсотку від доходу, наприклад, на поточні потреби і у твердій грошовій сумі на спеціальні потреби дитини (навчання, лікування тощо). Тверда грошова сума може бути чітко фіксованою або встановлений порядок її розрахунку щодо постійних фіксованих у законі сум (у кратному відношенні до неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, прожиткового мінімуму дітей відповідного віку, мінімальної заробітної плати).

Якщо розмір аліментів визначений у твердій грошовій сумі, у договір варто включати умови щодо її індексації (п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р.). У ч. 2 ст. 184 СК України закріплено вимогу щодо індексації розміру аліментів, визначених у твердій грошовій сумі, які стягуються за рішенням суду. У СК України не міститься положення про індексацію аліментів, які виплачуються за договором. Відповідно до ст. 105 СК РФ індексація розміру аліментів, що сплачуються за угодою про сплату аліментів, провадиться відповідно до цієї угоди. Якщо в угоді про сплату аліментів не передбачається порядок індексації, індексація провадиться відповідно до закону. Оскільки в СК України аналогічного правила не закріплено, розмір аліментів у твердій грошовій сумі, визначений в договорі, підлягає індексації тільки у тому разі, коли це спеціально передбачено договором.

6. Якщо в договорі розмір аліментів визначений у відсотку від доходу одного з батьків, необхідно визначити, що саме є доходом, з якого такий відсоток обчислюється. Сторони можуть визначити в договорі види доходів платника, з яких будуть виплачуватися аліменти, а також визначити види доходів, з яких така виплата не здійснюватиметься не буде.

7. Сторони можуть визначити форму надання утримання: натуральну, грошову або змішану. Відповідно до ч. 2 ст. 181 СК України за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. Якщо в договорі передбачено сплату аліментів у грошовій формі, сторони можуть домовитися про готівкову або безготівкову форму розрахунків (шляхом зарахування аліментів на банківський рахунок одержувача або дитини). Батьки можуть домовитися про порядок передачі коштів (переказом через відділення зв'язку), місце платежу (місце проживання платника або одержувача аліментів).

8. Відповідно до ч. 1 коментованої статті батьки визначають в договорі строки сплати аліментів. У договорі може бути визначений загальний строк дії договору, а також проміжні строки виконання обов'язків. Якщо строк у договорі не визначений, договір вважається укладеним на невизначений строк. Сторони можуть визначити в договорі періодичність надання утримання (щомісячно, щоквартально тощо). В гл. 15 СК України не передбачено можливість так званої «капіталізації» аліментних виплат на дитину. Тому виникає питання, чи можуть сторони в договорі замінити періодичні платежі на одноразову грошову виплату. Свого часу в юридичній літературі вказувалося, що отримання аліментів не може мати своєю метою накопичення, тому капіталізація майбутніх коштів не допускається. В ч. 3 ст. 77 і ст. 89 СК України сплата аліментів наперед допускається за взаємною згодою подружжя щодо утримання одного з них. В юридичній літературі останнього часу також трапляються пропозиції закріпити у законі норму про те, що аліментні платежі мають періодичний характер. Р.А. Майданик зазначає, що аліментні зобов'язання мають пролонгований, триваючий характер і призначаються виключно для систематичного забезпечення утримання. Тому, на його думку, така особливість аліментного зобов'язання унеможливлює фіксацію загальної суми аліментного зобов'язання шляхом капіталізації аліментних платежів, тобто одноразового накопичення грошової суми для задоволення матеріальних потреб на майбутнє3. В законодавстві передбачено, що у разі виїзду одного з батьків, який є громадянином України, для постійного проживання в іноземній державі, з якою Україна не має договору про подання правової допомоги, він повинен виконати аліментні зобов'язання з утримання дитини (дітей) до досягнення нею повноліття, які оформляються договором між цією особою та одним з батьків, з яким залишається дитина (діти), або її опікуном, піклувальником, або договором про припинення права на аліменти для дитини (дітей) у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Якщо аліментні зобов'язання не були виконані особою, що виїжджає, стягнення аліментів провадиться за рішенням суду (п. 1 Порядку стягнення аліментів на дитину (дітей) у разі виїзду одного з батьків для постійного проживання в іноземній державі, з якою не укладено договір про подання правової допомоги, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1203 від 19.08.2002 р.). В ст. ст. 189 і 19 °CК України не передбачено, що батьки можуть домовитися щодо сплати одноразової грошової виплати. Однак це єдиний спосіб, у який можна повністю виконати аліментні зобов'язання з утримання дитини (дітей) до досягнення нею повноліття, окрім передання права власності на нерухоме майно. Таким чином, можна зробити висновок, що за взаємною згодою сторін аліменти на дитину можуть бути сплачені наперед за договором у разі виїзду одного з них для постійного проживання у країни, з якими Україна не має договорів про надання правової допомоги.

У такому випадку в договорі доцільно відобразити розрахунок загальної суми одноразової виплати, виходячи з базової, наприклад, щомісячної суми утримання. Розрахунок провадиться, виходячи із загального строку, за який відповідно до договору провадитимуться виплати. Одноразова виплата може розраховуватися за весь період існування аліментного обов'язку, тобто весь час, який залишився до досягнення дитиною повноліття, або за більш короткий проміжок часу (період тривалої відсутності одного з батьків, на який укладається договір).

9. Можна припустити, що за договором про сплату аліментів одержувачу може передаватися певне майно, яке належить платнику аліментів, включаючи нерухомість (квартира, будинок тощо), у користування. Це може відповідати інтересам дитини, зокрема у випадку, якщо її житлові потреби не забезпечені, а на укладення договору, передбаченого ст. 19 °CК України, платник аліментів не згодний.

10. Крім того, батьки можуть визначити в договорі порядок несення ними додаткових витрат на дитину. В договір може бути включено умову про те, що сплата аліментів за договором не звільняє платника від участі в додаткових витратах на дитину, у випадках, передбачених СК України. Примітно те, що зробити це можна, але не необхідно. Оскільки навіть при відсутності такого положення в договорі, норма ст. 185 СК України буде застосовуватися. Разом з тим, практичні працівники рекомендують вносити в договір такий пункт із метою конкретизації й посилення визначеності договору'.

11. Батьки можуть визначити в договорі порядок використання коштів, що сплачуються за договором. Сторони можуть домовитися про те, на які конкретно цілі мають використовуватися кошти, що надаються на утримання дитини. В цьому, як правило, заінтересований той з батьків, хто є платником аліментів. Наприклад, в договорі може бути передбачено, що певна частина коштів має йти на оплату навчання дитини, спеціальних занять, відпочинку тощо.

В п. 181 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженій Наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 p., зазначено, що умови договору про сплату аліментів на дитину мають визначати підстави цільового використання аліментів.

12. Сторони можуть включити в договір умову про сплату аліментів за минулий час. При цьому вони можуть відійти від положення ч. 2 ст. 191 СК України і домовитися про сплату аліментів за весь минулий час без обмеження.

13. Батьки можуть укласти договір про сплату аліментів на повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання (див. ст. 201 СК України та коментар до неї). Можна припустити, що такий договір може містити умову про погашення заборгованості по аліментам на дитину до досягнення нею повноліття.

14. З появою й розширенням практики укладення договорів щодо утримання важливого значення набуває питання стосовно того, яким чином при досягненні домовленостей між батьками дитини гарантувати дотримання її інтересів. Відповідно до ч. 1 коментованої статті умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені СК України. Таким чином, батьки можуть визначити в договорі про сплату аліментів на дитину (шлюбному договорі) будь-які умови щодо утримання, якщо вони не порушують права дитини. В п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р. на роз'яснення вказаного положення зазначено, що розмір аліментів, який сторони визначають за домовленістю між собою, за жодних обставин не може бути меншим від передбаченого у ч. 2 ст. 182 СК. Відповідно до вказаної норми мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, за винятком випадків, передбачених статтею 184 цього Кодексу. Таким чином, щомісячний розмір аліментів на дитину, визначений батьками в договорі, не може бути меншим 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Якщо батьки визначають в договорі єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на утримання двох і більше дітей, розмір коштів, що надаватимуться за договором, не може бути меншим, ніж 60 % прожиткового мінімуму для дітей відповідного віку, якщо діти належать до однієї вікової категорії (до 6 або від 6 до 18 років). Розмір коштів, що надаватимуться за договором на двох і більше дітей, не може бути меншим, ніж сума, що складається з сум по 30 відсотків прожиткового мінімуму на кожного з дітей відповідного віку, якщо вони належать до різних вікових категорій (до 6 і від 6 до 18 років). Іншими словами, вимога ч. 2 ст. 182 СК України має бути виконана щодо кожної дитини окремо.

Крім того, договір не може містити умову про відмову від права на отримання аліментів на дитину. Така умова договору також порушуватиме права дитини. Відмова від права є неправомірною (ст. 8 СК України, ст. 27 ЦК України). Порушуватимуть права дитини і умови про те, що платник звільняється від сплати заборгованості за аліментами, обов'язку щодо участі у додаткових витратах на дитину, а також про те, що дитина не претендуватиме на спадщину в разі отримання аліментів у визначеному в договорі розмірі тощо. Тому такі умови не можуть бути включеними в договір про сплату аліментів на дитину.

15. Сторони можуть передбачити в договорі відповідальність за його порушення, зокрема встановити сплату неустойки, передання певного майна в натурі тощо. Якщо в договорі передбачена відповідальність за прострочення сплати аліментів у вигляді неустойки, неустойка стягується в розмірі, визначеному в договорі. В інтересах одержувача аліментів закріпити таку умову в договорі. Якщо аліменти виплачуються не за рішенням суду, а відповідно до укладеного між батьками договору, передбачена ст. 196 СК санкція застосовується при наявності прямої вказівки на це в договорі (п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» бід15.05.2006 p.). Якщо в договорі не встановлено відповідальність за прострочення сплати аліментів, у разі примусового його виконання ст. 196 СК України не застосовується. В цьому разі, очевидно, можуть застосовуватися відповідні норми ЦК України, які визначають наслідки порушення грошового зобов'язання.

Так, в ч. 6 ст. 625 ЦК України вказано, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Аналогічні правила встановлені в п. 289 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 р.

16. Сімейне законодавство детально не визначає порядок укладення, виконання, зміни, розірвання та визнання недійсним договору про сплату аліментів. Договір може бути змінений, розірваний або визнаний недійсним відповідно до Цивільного кодексу України (ст. 8 СК України). Сторони можуть за взаємною згодою змінити договір. Підставою для змін можуть бути будь-які обставини, що мають значення для однієї зі сторін. В разі виникнення спору заінтересована сторона може звернутися до суду з вимогою про зміну договору (ст. ст. 651, 652 ЦК України).

17. Договір про сплату аліментів укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Нотаріус роз'ясняє батькам зміст і значення проекту договору й з'ясовує, чи відповідає його зміст їхнім дійсним намірам і волі. Нотаріус перевіряє договір на предмет відповідності нормам закону й нерідко надає суттєву допомогу в складанні тексту договору з урахуванням особливостей їхніх життєвих умов. Якщо між батьками не досягнуто домовленості, нотаріус не посвідчує договір. Вирішення спорів належить до компетенції суду.

Відсутність нотаріального посвідчення за загальним правилом тягне недійсність договору. Однак в передбачених законом випадках суд може визнати такий договір дійсним (ч. 2 ст. 220 ЦК України).

18. Договір має обов'язковий для сторін характер, тому його виконання забезпечується певними юридичними засобами. Відповідно до ч. 2 коментованої статті у разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Таким чином, в СК України передбачено спрощений порядок примусового виконання договорів щодо утримання. Відповідно до п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р. у разі невиконання батьком (матір'ю) свого обов'язку за договором стягнення аліментів здійснюється не за судовим рішенням, а на підставі виконавчого напису нотаріуса органом державної виконавчої служби. Такий порядок дозволяє добросовісній стороні договору уникнути судової процедури, яка пов'язана з істотними витратами часу й сил.

При посвідченні договору нотаріусом роз'яснюється зміст ч. 2 ст. 189 Сімейного кодексу України з одночасним зазначенням про це у тексті договору, у частині можливості стягнення аліментів у безспірному порядку на підставі виконавчого напису у разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором (п. 181 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 p.).

Виконавчий напис вчинюється відповідно до Закону України «Про нотаріат» від 2.09.1993 р. № 3425-ХІІ1. а також Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 3.03.2004 р. (далі — Інструкція), і підлягає примусовому виконанню відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. № 606-IV2 (див. коментар до ст. 78 СК України).

У разі виникнення спору щодо виконання обов'язку з утримання за договором особа може також звернутися до суду.

19. Договірне зобов'язання з утримання припиняється з підстав, що встановлені у гл. 50 Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин (ст. 8 СК України). Сторони можуть передбачити в договорі спеціальні підстави його припинення (сплив строку, досягнення дитиною певного віку, розірвання шлюбу тощо). За таких обставин договір вважатиметься припиненим від дня настання обставин, визначених сторонами, якщо інше не встановлено в договорі. Договір подружжя про надання утримання може бути розірваний за згодою сторін. У цьому випадку договір вважатиметься розірваним з моменту нотаріального посвідчення його розірвання. Договір може бути визнаний недійсним відповідно до цивільного законодавства.

Припинення договору про сплату аліментів на дитину у зв'язку із закінченням строку його дії або на інших передбачених у договорі підставах, не приводить до припинення зобов'язання батьків щодо утримання дитини. Зобов'язання щодо утримання дитини виникає не з договору, а із закону й припиняється при настанні обставин, установлених законом. У разі припинення договору платник більше не зобов'язаний надавати утримання відповідно до його умов, зокрема в розмірі й строки, які визначені в договорі. Іншими словами, якщо дитина не досягла повноліття на момент припинення договору, той з батьків, з ким проживає дитина, може звернутися до суду для примусового стягнення аліментів. Припинення договору позбавляє можливості стягувати аліменти на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Таким чином, за загальним правилом зобов'язання по утриманню дитини не може припинятися за домовленістю сторін. Припинення договору про сплату аліментів на дитину означає не припинення зобов'язання щодо утримання дитини, а тільки те, що обов'язок щодо утримання не може бути виконаний примусово на умовах, передбачених договором. У разі припинення або визнання недійсним договору вступають у дію закріплені в СК України імперативні норми.

Стаття 190. Припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно

1. Той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо).

Такий договір нотаріально посвідчується і підлягає державній реєстрації. Якщо дитина досягла чотирнадцяти років, вона бере участь в укладенні цього договору.

2. Набувачем права власності на нерухоме майно є сама дитина або дитина і той із батьків, з ким вона проживає, на праві спільної часткової власності на це майно.

У разі укладення такого договору той із батьків, з ким проживає дитина, зобов'язується самостійно утримувати її.

3. Укладення договору не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину.

4. На майно, одержане за договором відповідно до частини першої цієї статті, не може бути звернене стягнення.

5. Майно, одержане дитиною за цим договором, може бути відчужене до досягнення нею повноліття лише з дозволу органу опіки та піклування.

6. Договір, укладений відповідно до частини першої цієї статті, визнається судом недійсним за вимогою відчужувача нерухомого майна у разі виключення його імені як батька з актового запису про народження дитини.

У разі визнання договору недійсним у відчужувача відновлюється право власності на нерухоме майно.

7. За позовом відчужувача нерухомого майна договір, укладений відповідно до частини першої цієї статті, може бути розірваний у разі невиконання тим із батьків, з ким проживає дитина, обов'язку по її утриманню.

1. В СК України вперше передбачена можливість припинення права на утримання шляхом укладення сторонами відповідного договору. Раніше аліментні права припинялися виключно на підставах, встановлених законом. В коментованій нормі закріплено спеціальний вид договору, за яким може бути припинене право на утримання щодо дитини. Батьки можуть укласти договір про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно. Цей вид договору пов'язаний із заміною права на утримання дитини на певне нерухоме майно.

2. Питання щодо суб'єктного складу договору про припинення права на аліменти на дитину є досить непростим. В ч. 1 коментованої статті вказано, що договір укладають той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї. Таким чином, суб'єктами цього договору однозначно можуть бути батьки. Разом з тим можна припустити, що обов'язковою умовою її застосування є визначення місця проживання дитини з одним з батьків.

В ч. 1 коментованої статті вказано, якщо дитина досягла чотирнадцяти років, вона бере участь в укладенні цього договору. У зв'язку з участю дитини в укладенні такого договору виникає питання щодо його видової приналежності. В юридичній літературі зазначається, що у такому випадку договір про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно є тристороннім договором1. Втім, в науці цивільного права залежно від концентрації права та обов'язків договори поділяють на односторонні та двосторонні (взаємні). Якщо кожна із сторін має як права, так і обов'язки, договір є двостороннім. Якщо ж одна сторона має тільки права, а друга — обов'язки, договір є одностороннім'.

Визначити природу цього договору вкрай важко. Коріння проблеми, очевидно, полягає у новій концепції права власності на аліменти, які сплачуються на дитину. Згідно із ст. 179 СК України власником одержаних сум виступає не дитина, а її батьки. Саме це і призводить до виникнення відповідних складнощів. Якщо саме батьки є власниками аліментів, то, відповідно, вони і укладають між собою договір про заміну права на аліменти на нерухоме майно. Неповнолітня ж дитина лише «бере участь в укладенні цього договору». Якби конструкція права власності була іншою, то вирішення питання було б зрозумілим. Щодо майна малолітньої дитини від імені дитини договір укладали б між собою її батьки. Щодо майна неповнолітньої дитини договір укладався б самою дитиною (з дозволу батьків і органу опіки та піклування) і тим із батьків, який є платником аліментів.

3. Предметом договору може бути виключно нерухоме майно: житловий будинок, квартира, земельна ділянка тощо. В статті не встановлено його вичерпного переліку, тому можна зробити висновок, що за договором може передаватися будь-яке нерухоме майно. Предметом договору визначено нерухоме майно, тому що забезпечення дитини житлом є першочерговою потребою і завжди пов'язане із чималими витратами. У випадку набуття права власності на квартиру, той з батьків, з яким проживає дитина, позбувається необхідності витрачати значну частину бюджету на ці потреби. Відповідно вивільняються певні кошти, які можуть бути спрямовані ним на утримання дитини. Нерухоме майно є неспоживним і має високу вартість. Якщо дитина забезпечена житлом, нерухоме майно може бути передане в оренду, що надаватиме кошти для забезпечення інших потреб дитини. Крім того, управління нерухомим майном не вимагає спеціальних знань.

4. Право на аліменти на дитину припиняється внаслідок набуття за договором права власності на нерухоме майно. Відповідно до ч. 2 коментованої статті набувачем права власності на нерухоме майно є сама дитина або дитина і той із батьків, з ким вона проживає, на праві спільної часткової власності на це майно. У зв'язку з цим виникає питання, в яких випадках дитина стає одноособовим власником, а в яких — співвласником. Другого з батьків визначено набувачем майна за. таким договором не випадково. По-перше, в разі укладення договору на нього — покладається обов'язок самостійно утримувати дитину. Набуття за таким договором права власності на нерухоме майно забезпечує його майнові інтереси. Вибір з двох запропонованих варіантів щодо суб'єктів набуття права власності залежатиме від намірів того з батьків, з ким проживатиме дитина, щодо захисту своїх майнових інтересів. По-друге, закон передбачає можливість укладення договору про припинення права на утримання подружжям або колишнім подружжям (див. ст. 89 СК України та коментар до неї). Певне нерухоме майно може передаватися тим з батьків, який проживатиме окремо від дитини, для припинення в нього обов'язків щодо утримання дитини та іншого з подружжя одночасно. В такому разі дитина і другий з подружжя набуватимуть нерухоме майно, що передається за договором, на праві спільної часткової власності.

5. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону (ст. 319 ЦК України). Той з батьків, з ким залишається проживати дитина, вирішуючи питання щодо можливості укладення договору про припинення права на утримання взамін набуття права власності на нерухоме майно, має враховувати наступне. По-перше, у разі укладення такого договору він зобов'язується самостійно утримувати дитину. По-друге, на дитину або їх обох покладатиметься тягар утримання майна (ст. 322 ЦК України). Тобто фактично він буде змушений самостійно утримувати таке майно. Неналежне виконання обов'язку щодо управління майном дитини є підставою для покладення на нього обов'язку відшкодувати завдану їй матеріальні шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном (ч. 7 ст. 177 СК України). Проблема нездатності утримувати таке майно не може бути вирішена шляхом його відчуження до повноліття дитини без згоди органу опіки та піклування. По-третє, власник несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна (ст. 323 ЦК України). Це означає, що той з батьків, з ким проживатиме дитина, у разі знищення або пошкодження такого майна, зобов'язаний за власний рахунок забезпечити житлові та інші потреби дитини, оскільки обов'язок другого з батьків щодо утримання дитини у разі знищення нерухомого майна не може бути поновлено.

6. Договір укладається з дозволу органу опіки та піклування. В законі таку вимогу закріплено з метою забезпечення інтересів дитини. Оскільки внаслідок укладення договору обов'язок одного з батьків щодо її утримання припиняється, необхідно повністю виключити ризик завдання внаслідок цього шкоди інтересам дитини. Вирішуючи питання про надання згоди на укладення договору, орган опіки та піклування визначає доцільність укладення договору. Укладення договору є доцільним, якщо припинення права на аліменти взамін набуття права власності на нерухоме майно більшою мірою відповідатиме потребам і інтересам дитини. Орган опіки та піклування враховує можливість того з батьків, який проживатиме з дитиною, самостійно її утримувати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені Сімейним кодексом України (п. 182 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 p.). Відмова органу опіки та піклування у дозволі на укладення договору може бути оскаржена до суду.

7. Договір про припинення права на аліменти на дитину взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку чи інше нерухоме майно є договором відчуження, який підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню та державній реєстрації в порядку, установленому чинним законодавством. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, є укладеним з моменту державної реєстрації (ч. 3 ст. 640 ЦК України).

Право власності на нерухоме майно виникає у набувача з моменту такої реєстрації договору (ч. 4 ст. 334 ЦК України). Якщо договір не був посвідчений нотаріально, право власності виникає у набувача з моменту набуття чинності рішенням суду про визнання договору дійсним (ч. 2 ст. 220 ЦК України).

Нотаріус перевіряє наявність дозволу органу опіки та піклування на укладення договору (п. 182 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 p.). Якщо договір про припинення права на аліменти на дитину укладено без дозволу органа опіки та піклування або не дотримано вимогу щодо його нотаріального посвідчення, він є нікчемним (ст. ст. 220, 224 ЦК України).

8. Майно, що передається за договором взамін припинення права на аліменти, має особливий правовий режим. По-перше, на таке майно не може бути звернене стягнення. По-друге, до досягнення дитиною повноліття зазначене майно може відчужуватися тільки з дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до ч. 4 коментованої статті на майно, одержане за договором, не може бути звернене стягнення. Це правило спрямоване на забезпечення інтересів дитини. Втім, така заборона не може тривати необмежний час. Вона припиняється у разі переходу права власності на одержане за цим договором майно до іншої особи (за договором купівлі-продажу, міни тощо), а також досягнення дитиною повноліття. Можна припустити, що, якщо взамін передачі майна припинилося право на утримання повнолітніх дочки, сина, які продовжують навчання (ст. 201 СК України), на майно, одержане за договором, не може бути звернене стягнення до досягнення ними двадцяти трьох років.

Відповідно до ч. 5 коментованої статті до досягнення дитиною повноліття зазначене майно може відчужуватися тільки з дозволу органу опіки та піклування. На вчинення неповнолітньою особою (14 років) правочину щодо нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 32 ЦК України). Орган опіки та піклування з'ясовує відповідність правочину потребам і інтересам дитини. Дитина може самостійно розпоряджатися таким майном тільки після досягнення нею вісімнадцяти років.

В юридичній літературі зазначається, що імперативність вказаного положення унеможливлює проведення повноцінного виконавчого провадження. Інтереси кредитора не можуть бути задоволені за рахунок усього майна, яке належить боржнику. Однак закон виходить з принципу пріоритету інтересів дитини при регулюванні сімейних відносин.

9. В ч. 3 коментованої статті вказано, що укладення договору не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину. Це пояснюється тим, що в результаті укладення договору встановлене законом зобов'язання щодо утримання дитини не припиняється. В договорі батьки можуть передбачити порядок покриття додаткових витрат (див. ст. 185 СК України та коментар до неї).

10. Відповідно до ч. 6 коментованої статті договір про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно може бути визнаний судом недійсним на вимогу відчужувача нерухомого майна у разі виключення його імені як батька з актового запису про народження дитини (див. ст. ст. 129, 136 СК України та коментар до них). Правовим наслідком визнання такого договору недійсним є відновлення права власності відчужувача на нерухоме майно.

11. Сторони можуть домовитися про те, що платник контролюватиме цільове використання нерухомого майна й утримання дитини. У договорі може бути передбачений порядок здійснення такого контролю. Відповідно до ч. 7 коментованої статті за позовом відчужувача нерухомого майна договір про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно може бути розірваний у разі невиконання тим із батьків, з ким проживає дитина, обов'язку по її утриманню. В Постанові Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р. вказано, що такий договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі його істотного порушення другою стороною (ч. 2 ст. 651 ЦК).

Відповідно до ч. 1 ст. 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Згідно із ч. 2 ст. 29 ЦПК України неповнолітні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь. Тому можна припустити, що з позовом про розірвання договору про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно може звернутися сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років, у разі невиконання тим із батьків, з ким проживає дитина, обов'язку по її утриманню.

Правові наслідки розірвання договору визначаються відповідно до цивільного законодавства (ст. 8 СК України). Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 4 ст. 653 ЦК України). Тому в інтересах відчужувача наполягати на включенні до договору умови про обов'язок повернення нерухомого майна в разі розірвання договору. Відповідно до ч. 5 ст. 653 ЦК України, якщо договір розірваний у зв'язку з його істотним порушенням однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих розірванням договору.

Стаття 191. Час, з якого присуджуються аліменти на дитину

1. Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову.

2. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.

1. Вимога про стягнення аліментів на дитину може бути подана до суду протягом усього строку існування права на утримання, тобто до досягнення дитиною повноліття. На вимоги, що випливають із сімейних відносин, включаючи вимоги про стягнення аліментів, позовна давність не поширюється, крім випадків, що передбачені у законі (ч. 1 ст. 2 °CК України, ч. 2 ст. 268 ЦК України). Тому не має значення, скільки часу минуло з моменту порушення права.

Позов може бути поданий за місцем проживання позивача (стягувача аліментів) або відповідача (ст. ст. 109, 110 ЦПК України). Якщо позовна заява подана безпосередньо до суду, позов уважається поданим від дня його прийняття. Якщо позовна заява відправлена через поштове відділення зв'язку, днем подання позову вважається календарна дата, зазначена на поштовому штемпелі, а не дата його надходження в канцелярію суду.

Суддя відмовляє у відкритті провадження по справі, якщо позовна заява про стягнення аліментів подана після смерті того з батьків, з кого стягуються аліменти, оскільки аліментні відносини не допускають правонаступництва (п. 5 ч. 2 ст. 122 ЦПК України). Суд своєю ухвалою закриває провадження по справі про стягнення аліментів у випадку смерті того з батьків, хто виступав відповідачем (п. 6 ст. 205 ЦПК України).

2. Положення ч. 1 коментованої статті має процесуальний характер. Така ж сама норма містилася в ст. 88 КпШС України В СК України вона закріплена практично без змін. За загальним правилом аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня подання позову на майбутнє.

Коментована норма також застосовується до відносин батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина (див. ст. 201 СК України і коментар до неї).

16 лютого 2006 р. позивачка звернулася до суду з вимогою про стягнення аліментів на утримання повнолітнього сина, який продовжує навчання, в розмірі 1/3 частки доходів відповідача.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволений частково. Аліменти стягнені в розмірі 1/4 частки всіх видів заробітку (доходу) відповідача щомісяця з 10 лютого 2006 року до закінчення навчання сина.

В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати це рішення й стягнути аліменти в розмірі 1/10 частки його доходів, посилаючись нате, що розмір аліментів визначений судом без врахування його матеріального становища.

Апеляційним судом скарга задоволена частково, розмір аліментів зменшений до 1/6 частки доходів відповідача, з урахуванням його матеріального становища. До того ж судом першої інстанції неправильно визначений час, з якого присуджені аліменти. Відповідно до ст. ст. 191, 201 СК України аліменти необхідно стягувати від дня пред'явлення позову, тобто з 16 лютого 2006 року'.

3. Відповідно до ч. 2 коментованої норми суд може стягнути аліменти за минулий час. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені тільки при наявності підстав, установлених законом. Позивач повинен надати суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їхньої сплати. Вважається недоцільним обтяжувати відповідача виплатами за минулий період, якщо позивач не вживав заходів щодо одержання аліментів (у тому числі не подавав позов про стягнення аліментів) з особистих мотивів. Таким мотивом може бути, наприклад, бажання припинити усілякі відносини з іншою стороною після розірвання шлюбу. Не можна відмовитися від права на одержання аліментів, однак його можна не здійснювати. В цьому полягає право розпорядницької ініціативи сторін у відносинах з утримання. Припускається, що особа, добровільно беручи на себе повністю тягар з утримання дитини, передбачає пов'язані із цим складнощі й готова їх долати самостійно. Тому, якщо особа за власним бажанням не здійснювала право на одержання аліментів, а відповідач не створював до цього перешкод, аліменти за минулий час не можуть бути стягнені.

4. Таким чином, позивач має надати суду докази: а) вжиття заходів щодо одержання аліментів з відповідача; б) ухилення відповідача від надання утримання дитині.

Заходи позивача щодо одержання аліментів з відповідача можуть полягати у неодноразових звертаннях до відповідача з вимогами про надання дитині утримання, спробах встановити його місце проживання, місце роботи, укласти договір про сплату аліментів тощо. Суд з'ясовує, з якого часу позивач вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача.

Під ухиленням від сплати аліментів у юридичній науці розуміють пряму відмову від надання утримання, а також різні дії (бездіяльність) зобов'язаної особи, спрямовані на повне або часткове ухилення від сплати аліментів: приховання особою свого дійсного розміру заробітку (доходу); зміну роботи або місця проживання з метою запобігання сплати аліментів; приховання свого місцезнаходження; інші дії, що свідчать про намір особи ухилитися від виконання обов'язку по утриманню. Іноді сюди також відносять ухилення з тією ж метою від трудової діяльності (наприклад, звільнення з роботи). Однак останнє досить сумнівно. Факт ухилення від надання утримання може мати місце в тому випадку, якщо особа має у своєму розпорядженні кошти, але не бажає їх надавати. Якщо ж особа не працює й у зв'язку із цим не має доходів, до неї не можуть застосовуватися санкції, оскільки, як відомо, примушення до праці не допускається чинним законодавством.

Ухилення від сплати аліментів полягає у винних навмисних діях (бездіяльності) відповідача. Тому позивач має надати суду докази того, що, вчиняючи тим чи іншим способом, відповідач свідомо прагнув ухилитися від виконання обов'язку по утриманню. Якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поважної причини особа не може виконувати сімейний обов'язок, вона не вважається такою, що ухиляється від його виконання (ч. 3 ст. 15 СК України).

5. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені судом не більш ніж за три роки. Причини, з яких позивач раніше не вдавався до примусового стягнення аліментів, не мають значення й судом не з'ясовуються. Однак можливість стягнення аліментів за минулий час обмежується трьома роками, що передували пред'явленню позову. Іншими словами, при наявності передбачених законом підстав аліменти за минулий час підлягають стягненню в межах трирічного строку. Це означає, що суд може стягнути аліменти за минулий період, який є меншим або дорівнює трьом рокам. У юридичній літературі пропонується встановити правило про безумовну можливість стягнення аліментів за весь минулий час невиконання одним з батьків обов'язку по утриманню дитини як стимул до належного, добровільного виконання свого батьківського обов'язку1. З такою думкою важко погодитись. Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Протягом років обставини можуть змінюватися, а добровільне виконання обов'язку може чергуватися з його невиконанням. Через тривалий час може виявитися проблематичним або взагалі неможливим зібрати докази щодо виконання обов'язку в минулому. В разі задоволення позову про стягнення аліментів за весь минулий період відповідач ризикує бути несправедливо зобов'язаним до надання утримання вдруге.

6. При стягненні аліментів за минулий час застосовуються загальні правила визначення розміру аліментів. Аліменти можуть бути присуджені в частці від заробітку (доходу) платника і (або) у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів визначається з урахуванням обставин, передбачених у ст. 182 СК України. При цьому необхідно враховувати, що протягом минулого часу вказані обставини, зокрема матеріальний і сімейний стан відповідача, могли зазнавати значних змін. Суд приймає рішення на підставі повного і всебічного з'ясування всіх обставин справи.

Стаття 192. Зміна розміру аліментів

1. Розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

2. Розмір аліментів може бути зменшено, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи, за заявою батьків, уповноваженого територіальної громади, юридичної особи, на утриманні якої перебуває дитина, та за згодою органу опіки і піклування.

1. Зобов'язання по утриманню дитини мають тривалий характер. Згодом може виникнути необхідність у зміні розміру коштів, які надаються на утримання. В коментованій статті передбачена можливість зміни розміру аліментів за рішенням суду. Розмір аліментів може бути збільшено або зменшено судом.

Відповідно до коментованої статті суд може змінити розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю сторін. Якщо між батьками укладений договір про сплату аліментів, визначений у ньому розмір коштів на утримання дитини може бути змінений за домовленістю між ними. У випадку виникнення спору заінтересована сторона може звернутися до суду з вимогою про зміну встановленого в договорі розміру аліментів.

2. В нормі закріплено вичерпний перелік обставин, які можуть бути підставою для зміни розміру аліментів за рішенням суду: а) зміна матеріального стану; б) зміна сімейного стану; в) погіршення або поліпшення здоров'я. Вказані обставини можуть стосуватися платника або одержувача аліментів. Розмір коштів на утримання дитини, визначений домовленістю (договором) між батьками, може бути змінений за їх взаємною згодою на будь-яких підставах.

3. Як видно, цей перелік обставин відрізняється від переліку обставин, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів (ст.182 СК України). Він є вичерпним і вужчим. Перелік обставин, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів, значно ширший і, крім того, він не є закритим. Відповідно до ч. 1 ст. 182 СК України суд враховує інші обставини, що мають істотне значення. Такий крок законодавця не є досить послідовним. Якщо стан здоров'я та матеріальне становище дитини враховуються судом при визначенні розміру аліментів, чому ж вони не враховуються при зміні розміру аліментів?

Можна припустити, що термін «сімейний стан» використовується в коментованій статті для скорочення й зручності формулювання норми. Головне значення має наявність у платника або одержувача аліментів осіб, яких вони за законом зобов'язані утримувати (інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина). Утримання інших осіб впливає на матеріальне становище утримувача. Зазначені особи не обов'язково мають належати до членів сім'ї платника або одержувача аліментів.

4. З позовом про зміну розміру аліментів може звернутися платник або одержувач аліментів. Як правило, одержувач аліментів заінтересований у зміні їхнього розміру у бік збільшення, а платник — у бік зменшення. Платник аліментів може звернутися з позовом про зменшення розміру аліментів, наприклад, у випадку народження в нього дитини, оскільки при стягненні аліментів у раніше встановленому розмірі ця дитина може виявитися менш забезпеченою, ніж діти, які одержують аліменти. У разі подання до особи, яка вже сплачує аліменти, позову про стягнення їх на дитину (дітей) від іншої матері або утримання на інших осіб суд має вчинити передбачені ч. 3 ст. 36 ЦПК дії щодо залучення одержувача аліментів до участі у справі (п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 p.). Одержувач аліментів може звернутися з позовом про збільшення розміру аліментів, наприклад, у випадку погіршення свого стану здоров'я або стану здоров'я дитини, оскільки зазначені обставини, звичайно, позначаються на матеріальному становищі сім'ї.

В коментованій статті передбачена можливість, а не обов'язковість задоволення судом вимоги про зміну розміру аліментів. Суд, виходячи з конкретних обставин справи, може задовольнити позов про зміну розміру аліментів (повністю, частково) або відмовити в задоволенні позову.

5. Свого часу в КпШС теж передбачалася можливість зміни судом розміру аліментів. Однак раніше йшлося про зменшення судом чітко фіксованих часток заробітку (доходу) одного з батьків. Відповідно до ст. 82 КпШС в окремих випадках розмір встановлених в законі часток міг бути зменшений судом при постановлена рішення про сплату аліментів. В ст. 83 КпШС закріплено можливість зниження розміру аліментів у випадку присудження їх по декількох судових рішеннях. Суди мали виходити з рівності часток, які припадали на кожну особу, якій надавалося утримання із заробітку одного з батьків й яку він був зобов'язаний утримувати за законом, включаючи і його самого. До того ж при визначенні розміру цих рівних часток не бралися до уваги інші джерела одержання дітьми утримання, заробіток дружини платника аліментів (так само, як і заробіток стягувана та його дружини (п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12.06.1998 p.). Тепер суд, вирішуючи спір про зміну розміру аліментів, має враховувати в комплексі всі обставини, які мають значення для справи.

Оскільки раніше договори про сплату аліментів не мали правового значення, можливість зменшення розміру аліментів за договором в КпШС України 1969 р. не передбачалась.

6. Відповідно до ч. 2 коментованої статті розмір аліментів також може бути зменшений у випадку, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи. Однак в нормі не зазначено обставини, які в такому випадку є підставою для зменшення розміру аліментів. Очевидно, що самого по собі факту утримання дитини державою, територіальною громадою або юридичною особою, не достатньо. З норми не випливає, що суд у всіх випадках зменшує розмір аліментів. Навпаки, суд може відмовити в позові про зменшення розміру аліментів. Можна припустити, що у разі перебування дитини на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи, розмір аліментів може бути зменшений судом при наявності таких обставин:

• зміни матеріального або сімейного стану платника аліментів;

• зміни матеріального стану дитини;

• погіршення або поліпшення здоров'я платника аліментів або дитини;

• нецільового витрачання аліментів тощо.

7. Схоже положення було свого часу закріплене в ч. 3 ст. 82 КпШС. Однак раніше суд міг не лише зменшити розмір аліментів, а й звільнити від їх сплати, якщо діти перебували на повному утриманні держави або громадської організації. Норма ч. 2 коментованої статті істотно відрізняється від вказаної норми КпШС. Тепер суд може тільки зменшити розмір аліментів.

8. Розмір аліментів може бути зменшений за згодою органу опіки і піклування. Участь органу опіки та піклування у справі є необхідною для забезпечення майнових інтересів дитини. Суд не може постановити рішення про зменшення розміру аліментів на дитину, якщо орган опіки та піклування не надав на це згоди.

9. В ч. 2 коментованої статті міститься помилкове положення про те, що з відповідною заявою можуть звернутися уповноважений територіальної громади, юридична особа, на утриманні якої перебуває дитина. Вказані особи не є заінтересованими у зменшенні розміру аліментів, якщо дитина перебуває на їх утриманні. Тому важко припускати можливість подання ними позову про зменшення розміру аліментів, які стягуються з батьків. У зменшенні розміру аліментів може бути заінтересований тільки їх платник. Таким чином, розмір аліментів може бути зменшено за заявою батьків.

10. Відповідно до п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № З «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р. у новому розмірі аліменти виплачуються від дня набрання рішенням законної сили. Зміна стану здоров'я, матеріального або сімейного стану сторін автоматично не припиняють виплату аліментів у попередньому розмірі. Вказані обставини є тільки підставами для зміни розміру аліментів. На підставі цих обставин заінтересована особа може звернутися з відповідною вимогою до суду. Однак їх наявність має встановити суд. У випадку задоволення позову аліменти виплачуються в новому розмірі від дня набрання рішенням законної сили, а не подання позову. До набрання рішенням про зміну розміру аліментів законної сили вони сплачуються в попередньому розмірі. Таке правило слід було б закріпити в СК України. Суди нерідко припускаються помилок, присуджуючи аліменти в новому розмірі від дня подання позову про зміну розміру аліментів, керуючись ст. 191 СК України. У вказаній статті визначено, що аліменти на дитину присуджуються від дня подання позову. Жодних виключень з цього правила не передбачено.

13.02.2006 р. позивач звернувся з вимогою про зменшення розміру аліментів з 500 грн. до 80 грн.

Рішенням суду першої інстанції від 11 квітня 2006 р. позов задоволений частково. Постановлено стягувати аліменти в сумі 250 грн. щомісяця починаючи з 13 лютого 2006 р. до досягнення дитиною повноліття.

В апеляційній скарзі позивач указує, що судом не враховане його матеріальне становище, і просить зменшити розмір аліментів до 80 грн.

Апеляційний суд установив, що обставини, на які позивач посилається в апеляційній скарзі, враховані судом при постановленні рішення. У грудні 2005 р. позивачеві була припинена виплата допомоги по безробіттю, тому суд правильно зменшив розмір аліментів до 250 грн.

Разом з тим, указавши в рішенні, що аліменти в зміненій сумі стягуються починаючи з 13 лютого 2006 p., тобто від дня звернення позивачем до суду, суд порушив вимоги ст. 192 СК України, в якій, на відміну від ст. 191 СК України, не передбачено, що часом, з якого присуджуються аліменти в зміненому розмірі, є день подання позову.

Апеляційний суд вирішив апеляційну скаргу відхилити. Виключити з резолютивної частини рішення вказівку про те, що аліменти стягуються починаючи з 13 лютого 2006 р. Аліменти стягувати від дня набрання рішенням законної сили. В іншому рішення суду залишити без змін. Як видно з даного рішення, при зміні рішення суду першої інстанції апеляційний суд послався на порушення ним ст. 192 СК України, в якій, як вказується апеляційним судом, на відміну від ст. 191 СК України не передбачено, що часом, з якого присуджуються аліменти в зміненому розмірі, є день подання позову. Можна зробити висновок, що така аргументація є вимушеною у зв'язку з відсутністю в законі норми, яка передбачала б виключення із правила, закріпленого в ч. 1 ст. 191 СК України.

Стаття 193. Стягнення аліментів та інших коштів на дитину, яка перебуває у закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому закладі

1. Влаштування дитини до закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу не припиняє стягнення аліментів на користь того з батьків, з ким до цього проживала дитина, якщо вони витрачаються за цільовим призначенням.

2. Якщо батьки не беруть участі в утриманні дитини, влаштованої до державного або комунального закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу, аліменти на дитину можуть бути стягнуті з них на загальних підставах.

3. За рішенням суду аліменти можуть перераховуватися на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України.

4. На особистий рахунок дитини перераховуються також державні пенсії,інші види допомоги та відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника.

1. Проживання дитини у дитячому закладі, закладі охорони здоров'я або іншому закладі може бути пов'язане з різними життєвими обставинами, зокрема з тим, що батьки не виявляють стосовно дитини батьківського піклування. Права дитини, яка залишилась без піклування батьків і проживає в дитячому закладі або закладі охорони здоров'я, закріплені в ст. 248 СК України.

У ч. 1 коментованої статті йдеться про ті випадки, коли дитина не є позбавленою батьківського піклування і влаштована до закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу (спортивної школи-інтернату, військового ліцею, медичного закладу тощо) батьками. Дитина може перебувати у закладі з метою навчання, оздоровлення тощо.

Обов'язок батьків по утриманню дитини не припиняється в результаті її влаштування до відповідного дитячого закладу. В ч. 1 коментованої статті встановлене загальне правило, відповідно до якого у випадку влаштування дитини до закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу стягнення аліментів на користь того з батьків, з ким до цього проживала дитина, не припиняється. Тобто особа, на користь якої сплачуються аліменти, не змінюється автоматично зі зміною місця проживання дитини. Одержувачем аліментів продовжує залишатися той з батьків, з яким визначене місце проживання дитини. Вказане правило діє за умови цільового використання аліментів тим з батьків, з яким проживає дитина.

В ч. 1 коментованої статті втілено в новому вдосконаленому вигляді положення абз. З п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю у України» від 12.06.1998 p., відповідно до якого перебування дитини у дитячих закладах саме по собі не виключає потреби в матеріальній допомозі і не звільняє від сплати аліментів на користь того з батьків, який і в цих випадках систематично несе витрати на забезпечення законних інтересів дитини.

2. З аналізу ч. 1 коментованої статті можна зробити висновок, що у випадку використання аліментів не за цільовим призначенням тим з батьків, з яким проживала дитина до влаштування до закладу, стягнення аліментів на його користь може бути припинено. Наслідки нецільового витрачання аліментів закріплено в ст. 186 СК України: а) зменшення розміру аліментів або б) внесення аліментів на особистий рахунок дитини. Таким чином, в коментованій статті передбачений ще один наслідок використання аліментів не за цільовим призначенням. Можна припустити, що стягнення аліментів може бути припинене за позовом платника у разі використання аліментів не за цільовим призначенням у зв'язку з влаштуванням дитини до закладу.

3. Коментована норма розрахована на випадки, коли стягнення аліментів почалося до влаштування дитини до дитячого закладу. В ній вказано, що влаштування дитини до такого закладу не припиняє стягнення аліментів. Таким чином, вона не розрахована на випадки, якщо стягнення аліментів не провадилося до влаштування дитини до закладу. У зв'язку з цим виникає питання, чи може той з батьків, з ким проживала дитина і який продовжує піклуватися про неї і утримувати, стягнути аліменти з іншого з батьків після влаштування дитини до дитячого закладу? Ймовірно, влаштування дитини до закладу не повинно ставати на перешкоді для стягнення аліментів з того з батьків, який не виявляє щодо дитини батьківського піклування. Таким чином, можна припустити, що аліменти можуть бути стягнуті після влаштування дитини до закладу тим з батьків, з ким до цього проживала дитина, якщо він не зробив цього раніше.

4. Відповідно до ч. 2 коментованої статті з батьків, які не беруть участі в утриманні дитини, що перебуває у державному або комунальному закладі, аліменти можуть бути стягнуті на загальних підставах. Батьки не можуть перекласти свій обов'язок по утриманню дитини на інших осіб або державу. Перебування дитини у закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому закладі не припиняє обов'язку батьків щодо її утримання. Якщо матір, батько добровільно не надають дитині утримання, з них можуть бути стягнені аліменти в судовому порядку.

З відповідною вимогою до суду може звернутися адміністрація закладу, у якому перебуває дитина. У п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р. роз'яснюється, що, якщо дитина постійно проживає в такому закладі, а батьки не беруть участі в її утриманні, адміністрація цього закладу має право подати до них позов в інтересах дитини, оскільки виконує функції опікуна й піклувальника відповідно до ст. 245 СК України. Адміністрація установи в такому випадку виступає одержувачем аліментів.

В коментованій нормі вказано, що аліменти можуть бути стягнені. Очевидно, в інтересах дитини на адміністрацію закладу слід покласти обов'язок подати до суду позов про стягнення аліментів з батьків, якщо вони не беруть участі в утриманні дитини.

Позов може бути пред'явлений органом опіки й піклування або прокурором, якщо це не зроблено адміністрацією закладу, у якому перебуває дитина. Відповідно до ст. 246 СК України орган опіки та піклування контролює умови утримання, виховання, навчання дитини, над якою встановлено опіку або піклування.

Обов'язок по захисту прав й інтересів дитини також покладається законом на патронатного вихователя, який вправі без спеціальних нате повноважень висунути відповідні вимоги до батьків (ч. 1 п. 3 ст. 255 СК України).

5. Відповідно до ч. 3 коментованої статті суд може ухвалити рішення щодо перерахування аліментів на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України. Вказане положення безумовно стосується випадків, якщо дитина перебуває у закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому закладі. Свого часу схоже положення містилося в ч. 2 ст. 87 КпШС і п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12.06.1998 р. Попередня норма на відміну від чинної не припускала альтернативи. Кошти, стягувані з батьків, перераховувалися на особисті рахунки дітей в кредитно-фінансових установах. В коментованій нормі вказано, що аліменти можуть перераховуватися на особистий рахунок дитини. Іншими словами, таке відбувається в окремих випадках, тільки за рішенням суду за позовом заінтересованої особи.

Норма ч. 3 коментованої статті охороняє інтереси дитини. Перерахування коштів на особистий рахунок дитини є заходом щодо забезпечення їх цільового використання. З вимогою про це може звернутися платник аліментів у випадках, якщо аліменти стягуються вперше або якщо стягнення аліментів уже провадиться на користь іншого з батьків або закладу. Ймовірно, якщо аліменти вже стягуються, в обґрунтування своєї вимоги платник має надати суду докази нецільового використання коштів одержувачем аліментів. Контроль за цільовим витрачанням аліментів у дитячому закладі здійснює орган опіки та піклування. Суд може відмовити платникові аліментів у задоволенні його вимоги у разі її необґрунтованості.

За рішенням суду аліменти перераховуються тільки в Державний ощадний банк України, оскільки він є досить надійним і має найбільш розгалужену мережу місцевих відділень.

6. З системного аналізу законодавства (ст. ст. 186, 193 СК України) можна зробити висновок, що за рішенням суду аліменти можуть частково перераховуватися на особистий рахунок дитини, а частково сплачуватися на користь того з батьків, з ким раніше проживала дитина і який продовжує брати участь у її вихованні (наприклад, дитина перебуває в нього в період канікул, святкових днів тощо).

7. У ч. 4 коментованої статті міститься правило про те, що державні пенсії, інші види допомоги та відшкодування шкоди у зв'язку із втратою годувальника перераховуються на особистий рахунок дитини.

Взагалі, механізм призначення і нарахування соціальних виплат визначається правом соціального забезпечення. Дитині можуть призначатися пенсії у зв'язку з інвалідністю, втратою годувальника. Окрім пенсій дитині можуть призначатися різні види допомоги: одноразова допомога при народженні дитини; допомога на дітей, які перебувають під опікою й піклуванням; допомога на дітей, що постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи. Відповідно до цивільного законодавства дитині відшкодовується шкода у зв'язку із втратою годувальника. Відповідно до ч. 3 ст. 1200 ЦК України особам, які втратили годувальника, шкода відшкодовується в повному обсязі без урахування пенсії, призначеної їм внаслідок втрати годувальника, та інших доходів.

Очевидно, норма ч. 4 коментованої статті стосується тільки тих випадків, якщо дитина позбавлена батьківського піклування і у зв'язку з цим перебуває у закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому закладі. Оскільки в загальному порядку державні пенсії та допомоги на дитину отримують батьки.

Дитина, влаштована до закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу, зберігає право на пільги та державні гарантії, встановлені законодавством для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

В законодавстві встановлено спеціальні правила щодо соціальних виплат на дітей, які перебувають у дитячому будинку сімейного типу. Відповідно до Положення про дитячий будинок сімейного типу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2002 р. № 564', за вихованцями зберігаються пільги та державні гарантії, встановлені законодавством для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування (п. 8). За вихованцями зберігаються раніше призначені аліменти, пенсія, інші види державної допомоги. Суми коштів, що належать вихованцям як пенсія, аліменти чи інші види державної допомоги, переходять у розпорядження батьків-вихователів і витрачаються на утримання вихованців (п. 14). Батькам-вихователям дитячого будинку сімейного типу виплачується грошове забезпечення у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (п. 22). Розмір державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, становить два прожиткових мінімуми для дітей відповідного віку. Державна соціальна допомога і грошове забезпечення виплачуються щомісяця не пізніше 20 числа за місцем проживання дитини у дитячому будинку сімейного типу батькам-вихователям через державні підприємства поштового зв'язку або перераховуються на особові рахунки обох батьків-вихователів у банківській установі за їх вибором. Заощаджені протягом року бюджетні кошти вилученню не підлягають і використовуються батьками-вихователями для задоволення потреб вихованців у наступному році (п. 24). Органи опіки та піклування здійснюють контроль за використанням майна вихованців (п. 15).

Такі ж правила закріплено в законодавстві щодо дітей, які перебувають у прийомній сім'ї (пункти 4, 11, 19, 20 Положення про прийомну сім'ю, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2002р № 565).

Стаття 194. Стягнення аліментів за минулий час та заборгованості за аліментами

1. Аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за три роки, що передували пред'явленню виконавчого листа до виконання.

2. Якщо за виконавчим листом, пред'явленим до виконання, аліменти не стягувалися у зв'язку з розшуком платника аліментів або у зв'язку з його перебуванням за кордоном, вони мають бути сплачені за весь минулий час.

3. Заборгованість за аліментами, які стягуються відповідно до статті 187 цього Кодексу, погашається за заявою платника шляхом відрахувань з його заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем їх одержання або стягується за рішенням суду.

4. Заборгованість за аліментами стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття, а у випадку, передбаченому статтею 199 цього Кодексу, — до досягнення нею двадцяти трьох років.

5. Положення частин першої — третьої цієї статті, а також статей 195–197 цього Кодексу застосовуються і до стягнення аліментів іншим особам, які визначені цим Кодексом.

1. Рішення суду є обов'язковим для всіх учасників процесу. Своєчасне й точне виконання судового рішення є особливо важливим, якщо воно стосується аліментних відносин, оскільки йдеться про надання утримання дітям та непрацездатним особам. Проте у судовій практиці не поодинокими є випадки невиконання судових рішень про сплату аліментів, в результаті чого утворюється заборгованість. Це може відбуватися з вини платника, одержувача аліментів, органів виконавчої служби, організації, у якій працює платник аліментів, а також внаслідок певних об'єктивних причин. Тривалість минулого періоду, за який стягуються аліменти, і обсяг задоволення судом вимоги позивача про стягнення заборгованості, залежать від обставин, які перешкоджали виконанню рішення суду.

У сімейному законодавстві закріплено окремі правила щодо виконання рішень про сплату аліментів. В цілому умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку визначаються Законом України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 p. № 606-XIV.

2. В ч. 1 коментованої статті визначено порядок стягнення аліментів за виконавчим листом за минулий час, тобто в порядку виконавчого провадження. Норма розрахована на випадки, коли рішення суду про сплату аліментів, що набрало законної сили, не виконувалося через непред'явлення з тих чи інших причин виконавчого листа до виконання. Правило ч. 1 коментованої статті не слід плутати з правилом, закріпленим в ч. 2 ст. 191 СК України, що визначає підстави, при наявності яких суд може ухвалити рішення про стягнення аліментів за минулий час за позовом одного з батьків.

3. Рішення про стягнення періодичних платежів, включаючи аліменти, можуть бути пред'явлені для виконання протягом усього періоду, на який присуджені платежі (ч. 4 ст. 21 Закону «Про виконавче провадження»). Таким чином, рішення про сплату аліментів на дитину може бути пред'явлене до виконання протягом усього періоду до досягнення дитиною повноліття. Однак аліменти не можуть бути стягнуті за весь час, що передував пред'явленню виконавчого листа до виконання. Відповідно до ч. 1 коментованої статті аліменти можуть бути стягнені по виконавчому листу не більш ніж за три роки, що передували пред'явленню його до виконання.

Виконавчий лист може не пред'являтися до виконання у зв'язку з різними обставинами, які не завжди залежать від волі стягувача. Однак в цьому випадку важливим є той факт, що аліменти не стягуються із причин, не пов'язаних з винними діями платника аліментів. Тому було б несправедливим примушувати його до виплати аліментів за весь минулий період часу, що передував пред'явленню виконавчого листа до виконання.

4. В ч. 1 коментованої статті говориться про стягнення аліментів за виконавчим листом. Таким чином, її норма розрахована тільки на випадки, коли аліменти стягуються за рішенням суду. Крім виконавчих листів, які видаються судами, до виконавчих документів належать також виконавчі написи нотаріусів (п. п. 1, 4 ч. 2 ст. 3 Закону «Про виконавче провадження»). Можна припустити, що вказана норма може застосовуватися за аналогією (ч. 1 ст. 1 °CК України) до випадків стягнення аліментів на підставі виконавчого напису нотаріуса. Таким чином, якщо договір із вчиненим на ньому виконавчим написом нотаріуса з якихось причин не пред'являвся до виконання, аліменти по ньому можуть бути стягнені не більш ніж за три роки, що передують пред'явленню його до виконання.

5. Утворення заборгованості можливе у випадку, коли виконавчий лист пред'явлений до виконання, однак рішення суду про сплату аліментів з тих або інших причин не виконується.

Державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа за заявою стягувача про примусове виконання рішення (ст. 18 Закону «Про виконавче провадження»). Державний виконавець в 3-денний строк від дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові встановлюється строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати семи днів. Приступаючи до виконання рішення, державний виконавець повинен переконатися, чи отримана боржником копія постанови про відкриття виконавчого провадження й чи здійснені ним дії, спрямовані на добровільне виконання рішення. Якщо боржник у встановлений строк добровільно не виконав рішення, державний виконавець невідкладно починає його примусове виконання (ч. 2 ст. 24, ч. ч. 1, 5 ст. 30 Закону «Про виконавче провадження»).

При виконанні рішень про стягнення періодичних платежів, у тому числі аліментів, стягнення звертається на заробітну плату (заробіток), пенсію, стипендію й інші доходи боржника (ст. 67 Закону «Про виконавче провадження»). Виконавчі документи направляються за місцем роботи боржника, одержання ним пенсії, стипендії або інших доходів для проведення стягнення в передбаченому законом порядку. Порядок стягнення суми боргу, розмір відрахування визначаються державним виконавцем у розпорядженні, що направляється разом з виконавчим документом, про що в копії повідомляється стягувану. Якщо боржник одержує декілька видів доходів, то дублікати виконавчих документів направляються з розпорядженням державного виконавця в бухгалтерії підприємств, установ, організацій для звернення стягнення на заробітну плату боржника. Відрахування із заробітної плати (заробітку) або стипендії громадян проводить адміністрація підприємств, установ й організацій на підставі надісланих їм державним виконавцем виконавчих документів. Звернення стягнення на пенсії провадиться відповідно до законодавства про пенсії. Якщо боржник змінить місце роботи або місце проживання або навчання, підприємства, установи, організації, які одержали виконавчий документ, повертають його не пізніше ніж в 3-денний строк державному виконавцеві з відміткою про нове місце роботи, проживання або навчання боржника, якщо воно відоме, а також повідомляють про проведені ними стягнення періодичних платежів по виконавчих документах. У випадку неподання зазначених відомостей з неповажних причин винні в цьому посадові особи можуть бути притягнуті до відповідальності, передбаченої Законом (ст. 68 Закону «Про виконавче провадження»). Платник аліментів зобов'язаний негайно повідомити державному виконавцеві про зміну місця роботи або проживання, а також про інші доходи.

Після закінчення передбаченого законом строку для стягнення аліментів власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, що провадив стягнення, повертає виконавчий документ в орган державної виконавчої служби з відміткою про повне перерахування стягувану утриманих сум аліментів. Державний виконавець зобов'язаний здійснювати систематичний контроль за правильним і своєчасним відрахуванням утриманих сум аліментів стягувачам. У разі, коли утримані суми аліментів стягувану не перераховані, державний виконавець письмово повідомляє його про розмір заборгованості. У разі неможливості стягнення аліментів із заробітної плати чи інших доходів боржника протягом трьох місяців підряд, якщо боржник не працює і не одержує доходів, стягнення звертається на майно боржника (ч. ч. 2, 6, 8 ст. 74 Закону «Про виконавче провадження»).

6. У ході виконавчого провадження заборгованість за аліментами може утворитися з об'єктивних причин, а також з вини органів виконавчої служби, одержувача, платника аліментів або організації, у якій останній працює. Порядок стягнення заборгованості в багатьох моментах визначається тим, які причини привели до її утворення.

Наприклад, заборгованість може утворитися в результаті призупинення виконавчого провадження. Відповідно до законодавства виконавче провадження підлягає обов'язковому призупиненню у випадку визнання боржника недієздатним до призначення йому опікуна (п. 2 ч. 1 ст. 34, ч. 2 ст. 36 Закону «Про виконавче провадження»). Виконавче провадження може бути припинене на прохання боржника у випадку проходження ним строкової служби в складі Збройних сил України або інших передбачених законом військових формуваннях; перебування в тривалому службовому відрядженні; знаходження на лікуванні в стаціонарній лікувальній установі — до закінчення існування названих обставин. Протягом строку, на який виконавче провадження припинене, виконавчі дії не провадяться (ст. ст. 34, 35 Закону).

На практиці трапляються випадки утворення заборгованості внаслідок несвоєчасного оформлення, пересилання або вручення виконавчих документів, іншої затримки з виконанням рішення суду про стягнення аліментів, пов'язаної з недоліками в роботі органів виконавчої служби. Наприклад, якщо припинене виконавче провадження вчасно не відновлено або при зміні місця проживання боржника виконавчий документ не направлений в інший відділ державної виконавчої служби за приналежністю.

При переказі аліментних платежів поштою заборгованість може утворитися з вини відділення зв'язку. Заборгованість може утворитися з вини одержувача аліментів, наприклад, в результаті неповідомлення ним про зміну свого місця проживання.

Переважно утворення заборгованості пов'язане з несумлінною поведінкою платника аліментів (ухиленням від сплати аліментів; неповідомленням про місце проживання й роботи; прихованням доходів, майна тощо). Це пояснюється тим, що аліменти стягуються в судовому порядку в тих випадках, коли нормальні сімейні зв'язки порушено і обов'язок по утриманню дітей не виконується добровільно.

7. Відповідно до ч. 2 коментованої статті аліменти мають бути сплачені за весь минулий час, якщо виконавчий лист пред'явлений до виконання, однак рішення суду не виконувалось у зв'язку з: а) розшуком платника аліментів; б) перебуванням платника аліментів за кордоном. Таким чином, в законі визначено два випадки, коли аліменти сплачуються за весь минулий час без обмежень. Обидва випадки пов'язані з винною поведінкою платника аліментів. Заборгованість стягується у повному обсязі не у всіх випадках, коли винна поведінка платника перешкоджала своєчасному й правильному стягненню аліментів, а тільки якщо це пов'язане з його розшуком або перебуванням за кордоном.

8. Якщо платник аліментів приховується з метою ухилення від виплати аліментів, державна виконавча служба вдається до співробітництва з органами внутрішніх справ, керуючись Інструкцією «Про порядок взаємодії органів внутрішніх справ України й органів державної виконавчої служби при примусовому виконанні рішень судів й інших органів (посадових осіб)», затвердженої загальним Наказом Міністерства внутрішніх справ України й Міністерства юстиції України 25.06.02 № 607/56/5. Примусове виконання рішення суду про виплату аліментів забезпечується органами внутрішніх справ на підставі постанови державного виконавця, затвердженої начальником відділу державної виконавчої служби й скріпленої печаткою. Працівники органів внутрішніх справ за постановою державного виконавця здійснюють привід боржника в органи державної виконавчої служби у випадку його неявки без поважної причини за викликом державного виконавця. Працівники органів внутрішніх справ залучаються державними виконавцями при проведенні виконавчих дій у випадку розшуку боржника-платника аліментів згідно з ухвалою суду, примусового входження до його житла за рішенням суду, а також при проведенні арешту й опису, вилученні його майна.

У випадку відсутності відомостей про місце проживання (знаходження) боржника за виконавчими документами про стягнення аліментів, якщо застосованих заходів для його встановлення виявилося недостатньо, державний виконавець звертається до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника. Розшук оголошується за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання (знаходження) боржника та здійснюється органами внутрішніх справ. Пов'язані із цим витрати стягуються з боржника в дохід держави за рішенням суду (ст. 78 ЦПК України, ст. 42 Закону). Не звернення державного виконавця до суду у разі потреби розшуку боржника може бути оскаржене до суду в 10-денний строк.

У разі оголошення розшуку боржника виконавче провадження може бути припинено, тому що оголошення розшуку боржника спричиняє неможливість виконання рішення суду (ст. 35 Закону).

9. Другою підставою для стягнення заборгованості за весь минулий період є перебування платника аліментів за кордоном. В СК України цю обставину вказано вперше як таку, що впливає на порядок визначення заборгованості за аліментами. Свого часу стягнення аліментів за весь минулий період передбачалося тільки в одному випадку, якщо утримання аліментів не провадилося у зв'язку з розшуком відповідача (ч. 2 ст. 93 КпШС України 1969 p.).

Якщо один з батьків виїхав на постійне місце проживання в країну, з якою Україна має договір про правову допомогу, процедура стягнення аліментів визначається згідно з договором про надання правової допомоги. Виконання рішення про сплату аліментів є утрудненим або взагалі неможливим, якщо платник аліментів перебуває у державі, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги (див. коментар до ст. 181 СК України). Постановою Кабінету Міністрів України № 1203 від 19.08.2002 р. затверджений Порядок стягнення аліментів на дитину (дітей) у разі виїзду одного з батьків для постійного проживання в іноземній державі, з якою не укладено договір про подання правової допомоги1. Відповідно до п. 1 цього Порядку у разі виїзду одного з батьків, який є громадянином України, для постійного проживання в іноземній державі, з якою Україна не має договору про подання правової допомоги, він повинен виконати аліментні зобов'язання з утримання дитини (дітей) до досягнення нею повноліття, які оформляються договором між цією особою та одним з батьків, з яким залишається дитина (діти), або її опікуном, піклувальником, або договором про припинення права на аліменти для дитини (дітей) у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Якщо аліментні зобов'язання не були виконані особою, що виїжджає, стягнення аліментів провадиться за рішенням суду. Відповідно до ч. 4 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» з осіб, зобов'язаних сплачувати аліменти, у разі виїзду їх для постійного проживання у країни, з якими Україна не має договорів про надання правової допомоги, стягнення аліментів провадиться на час виїзду за рішенням суду за весь період до досягнення дитиною повноліття.

Коментована норма розрахована на випадки, коли один з батьків виїхав за кордон, порушивши відповідні вимоги законодавства. Оскільки заборгованість утворюється, якщо платник аліментів виїжджає за кордон, не виконавши свої аліментні зобов'язання.

10. На час розшуку або перебування боржника за кордоном дитині може бути призначена тимчасова державна допомога. Відповідно до Порядку призначення та виплати тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 189 від 22.02.2006 р.', тимчасова допомога призначається у разі, коли: рішення суду про стягнення аліментів з одного з батьків не виконується; місце проживання (перебування) одного з батьків не встановлено тощо (п. 2). Тимчасова допомога призначається в розмірі 30 відсотків прожиткового мінімуму, встановленого законом для дитини відповідного віку (п. 8). У разі встановлення місця проживання (перебування) особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду; виконання в повному обсязі зобов'язань одного з батьків щодо сплати аліментів у разі виїзду на постійне місце проживання за кордон, виплата тимчасової допомоги припиняється (п. 10). У разі встановлення місця проживання (перебування) одного з батьків і припинення його розшуку орган внутрішніх справ у триденний строк повідомляє про це одержувача, орган праці та соціального захисту населення, посадову особу, яка винесла ухвалу (постанову) про розшук, а також суд за місцем знаходження виконавчого листа (п. 11). Якщо виникла можливість стягнення аліментів з одного з батьків, місце проживання (перебування) одного з батьків встановлено, у зв'язку з чим можливе стягнення з нього коштів на утримання дитини, орган праці та соціального захисту населення звертається до суду із заявою про стягнення суми сплаченої тимчасової допомоги (п. 12).

11. Відповідно до ч. 3 коментованої статті заборгованість за аліментами, які стягуються відповідно до ст. 187 СК України, погашається за заявою платника шляхом відрахувань з його заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем їх одержання або стягується за рішенням суду.

Заборгованість за аліментами, які стягуються за заявою платника, може утворитися у зв'язку із затримкою або неправильним перерахуванням аліментних сум банками, з вини адміністрації підприємства, установи, організації за місцем роботи, виплати пенсії, стипендії у зв'язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати. На практиці трапляються випадки, коли діти не одержують аліменти з вини керівників підприємств й головних бухгалтерів, які регулярно утримують аліменти із платника, але не перераховують їх стягувачу, посилаючись на відсутність коштів.

Платник аліментів може звернутися із заявою про погашення заборгованості за аліментами у бухгалтерію підприємства, установи, організації, а у випадку її непогашення — звернутися з позовом до суду.

12. Рішення про стягнення аліментів можуть бути пред'явлені для виконання протягом усього періоду, на який присуджені платежі (ч. 4 ст. 21 Закону «Про виконавче провадження»). Таким чином, виконавчий лист може бути пред'явлений до виконання протягом усього періоду до досягнення дитиною повноліття (ст. 18 °CК України) або досягнення дочкою, сином двадцяти трьох років (ст. 199 СК України). Відмова у провадженні стягнення аліментів на підставі того, що з моменту набрання рішенням суду законної сили пройшло більше трьох років, є неправомірною. Відмова у провадженні стягнення аліментів може мати місце тільки у випадку, якщо виконавчий лист пред'явлений для виконання після спливу періоду, на який присуджені аліментні платежі.

В ч. 4 коментованої статті визначено час, протягом якого стягується заборгованість за аліментами, якщо виконавчий лист пред'явлено до виконання вчасно з додержанням правил, встановлених законодавством. Відповідно до вказаної норми заборгованість за аліментами стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття, а за аліментами на повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання, — до досягнення ними двадцяти трьох років. Таким чином, щодо дітей і повнолітніх дочки, сина, які продовжують навчання, в законі встановлено різні правила. Заборгованість за аліментами на дітей стягується незалежно від закінчення строку існування права на утримання, а за аліментами на повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання, — тільки в межах строку існування права на утримання. Ймовірно, це пояснюється тим, що дочка, син не вважаються такими, що потребують матеріальної допомоги, після закінчення навчання і досягнення двадцяти трьох років.

Положення щодо стягнення заборгованості на повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання, закріплено в сімейному законодавстві вперше. В КпШС України цього не передбачалося, тому що обов'язок щодо утримання дочки, сина у зв'язку з продовженням ними навчання не покладався на батьків законом (ч. 5 ст. 93 КпШС). Можна припустити, що стягнення заборгованості за аліментами на повнолітніх дочку, сина тільки в межах строку існування права на утримання (до досягнення ними двадцяти трьох років) сприятиме ухиленню платника від сплати аліментів. В СК України не передбачено виключення з цього правила у випадку, якщо заборгованість не стягується у зв'язку з розшуком платника або перебуванням платника за кордоном.

Окрім того поза увагою залишаються майнові інтереси іншого з батьків, який у зв'язку з несплатою аліментів змушений самостійно надавати дитині утримання. На думку З.В. Ромовської, досягнення дитиною повноліття чи двадцяти трьох років не припиняє стягнення заборгованості за аліментами. Однак кошти, які підходитимуть після настання цих термінів, змінюють свій правовий режим. Як відзначає автор, це вже не аліменти, а компенсація тому з батьків, з яким проживає дитина, тих витрат на утримання дитини, які він поніс не тільки за себе, а й за іншого з батьків. Однак наведені міркування викликають сумніви. Закон не припускає стягнення заборгованості після досягнення дочкою, сином двадцяти трьох років. Тому після спливу цього строку виконати рішення суду про сплату аліментів вже не можна.

12. Відповідно до ч. 5 коментованої статті положення щодо стягнення аліментів за минулий час і заборгованості за аліментами, закріплені в частинах 1–3 цієї статті, а також статей 195–197 СК України застосовуються й до стягнення аліментів іншим особам, які визначені цим Кодексом.

Стаття 195. Визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу)

1. Заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення.

2. Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості, але працює на час визначення її розміру, заборгованість визначається із заробітку (доходу), який він одержує.

3. Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості і не працює на час визначення її розміру, вона обчислюється виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості.

4. Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, а у разі спору — судом.

1. В коментованій статті закріплено порядок визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу) одного з батьків. Вирахування заборгованості за аліментами, присудженими у твердій грошовій сумі, особливих складнощів не викликає (окрім того нюансу, що аліментні платежі за період, протягом якого утворилася заборгованість, підлягають індексації відповідно до закону).

У разі надходження виконавчого документа державний виконавець повинен визначити розмір заборгованості за аліментами. Розмір заборгованості обчислюється, виходячи з розміру аліментів, установленого рішенням суду. Розмір коштів, що підлягають сплаті щомісяця, підраховується й підсумовується за період, коли стягнення аліментів фактично не здійснювалося. Тому загальний розмір заборгованості виражається не у відсотковому відношенні, а завжди становить певну суму. Визначивши розмір заборгованості за аліментами, державний виконавець повідомляє про нього стягувача і боржника (ч. 3 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 p. № 606-XIV1. Спір щодо питання про розмір заборгованості за заявою заінтересованої особи вирішується судом (ч. 7 ст. 74 Закону «Про виконавче провадження»).

2. Порядок вирахування розміру заборгованості залежить від того, у твердій грошовій сумі чи в частці від заробітку (доходу) визначений судом розмір аліментів. При визначенні заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), виникають певні складнощі, оскільки з часом розмір і джерела

доходів платника аліментів змінюються. Відповідно до ч. 1 коментованої статті заборгованість визначається виходячи з фактичного заробітку платника аліментів за той період, коли стягнення аліментів не провадилося. Постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.1993 р. № 146 (в редакції Постанови Кабінету Міністрів України від 01.07.2002 p. № 869)1 затверджений Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб. Однак через тривалий час досить важко встановити розмір заробітку і коливання його рівня, всі джерела надходження доходів платника тощо. Позивач в більшості випадків позбавлений можливості надати докази, а відповідач в свою чергу не є заінтересованим в цьому. Таким чином, у розпорядженні державного виконавця нерідко немає документів, на підставі яких він міг би визначити розмір заборгованості.

3. В наступних частинах коментованої статті закріплено правила щодо обчислення заборгованості для тих випадків, якщо платник аліментів протягом певного часу не має доходу.

Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості, але працює на час визначення її розміру, заборгованість визначається виходячи з одержуваного ним заробітку (доходу). Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості й не працює на час визначення її розміру, вона обчислюється виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості. При цьому враховуються регіональні відмінності в рівні оплати праці. Останнє положення раніше не закріплювалось в законі (ст. 93 КпШС України). Таким чином, правила щодо визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу) одного з батьків, в СК України розширено. При цьому визначальним чинником, як і раніше, є працевлаштування платника на момент виникнення заборгованості і на момент визначення її розміру. Якщо платник аліментів не вів і не веде трудової діяльності, за основу береться середня заробітна плата. Встановлення універсальних правил для визначення заборгованості з урахуванням різних видів доходів платника є вкрай складним завданням, оскільки можливі джерела доходів особи є дуже різноманітними. Тому перевірені часом правила збережені і вдосконалені.

Однак вказані правила мають певні недоліки. Раніше основним видом доходів громадян була заробітна плата, а розмір аліментів встановлювався в законі у визначеній частці від заробітку (доходу) батьків. Зараз суд визначає розмір аліментів у кожному конкретному випадку. При цьому серед інших обставин враховується матеріальне становище платника аліментів. В сучасних реаліях заробітна плата не завжди є основною складовою матеріального становища особи, а тільки однією з таких складових. Тому при визначенні матеріального становища платника аліментів його працевлаштування не має, як раніше, вирішального значення. Таким чином, можна зробити висновок, що при визначенні заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), необхідно виходити з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення. Працевлаштування платника на час виникнення заборгованості і на час визначення її розміру не повинно бути визначальним чинником. В тому випадку, якщо платник аліментів на час виникнення заборгованості не мав заробітку (доходу), заборгованість має визначатися із заробітку (доходу), який він одержує на цей час. Якщо платник аліментів не мав заробітку (доходу) на час виникнення заборгованості і не має на момент її обчислення, заборгованість має визначатися виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості. Крім того, викликає сумнів справедливість застосування ч. 3 коментованої статті у випадку визначення заборгованості, якщо вона утворилася у зв'язку з непрацездатністю платника аліментів. Звичайно батьки зобов'язані надавати утримання своїм дітям незалежно від власної працездатності і матеріального становища. Однак, очевидно, не правильно визначати заборгованість непрацездатної особи, виходячи із середньої заробітної плати працівника. Ймовірно, для цього випадку необхідно було б закріпити спеціальне правило, а ч. 3 коментованої статті, в свою чергу, застосовувати тільки в тому разі, якщо платник є працездатним, а трудової діяльності не веде з якихось інших причин.

4. В коментованій статті закріплено порядок визначення заборгованості тільки за аліментами, які присуджені судом. Втім, можна припустити, що вона може застосовуватися за аналогією до визначення заборгованості по договору про сплату аліментів, а також за аліментами, які стягуються відповідно до ст. 187 СК України. Певна річ, це може бути необхідним тільки в тих випадках, якщо розмір аліментів визначений в договорі або заяві у частці від заробітку (доходу) платника.

5. Коментована стаття застосовується також до відносин щодо стягнення аліментів іншим особам, які визначені цим Кодексом (ч. 5 ст. 194, ст. 201 СК України).

Стаття 196. Відповідальність за прострочення сплати аліментів

1. При виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

2. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.

3. Неустойка не сплачується, якщо платник аліментів є неповнолітнім.

1. Для стимулювання учасників сімейних відносин до виконання своїх обов'язків у СК України закріплено низку норм, які передбачають міри відповідальності за їхнє невиконання. Однією з яскравих новел є відповідальність у вигляді неустойки за прострочення сплати аліментів. У КпШС України 1969 р. не містилося норми, яка закріплювала б спеціальну форму відповідальності за неналежне виконання аліментного зобов'язання.

2. Проблеми сімейно-правової відповідальності завжди викликали гострі дискусії. У науці не вироблено єдиної позиції по багатьом моментам аж до теперішнього часу. Наріжним каменем є питання про те, чи можна вважати примусове стягнення аліментів мірою відповідальності. Це питання вирішується окремими вченими у різні способи залежно від того, який зміст вони вкладають у поняття санкції й відповідальності.

На думку одних учених, стягнення аліментів у судовому порядку саме по собі вже є юридичною відповідальністю, оскільки обов'язок тут здійснюється в результаті владного примусового втручання держави. Те, що ніяких додаткових обов'язків до тих, які батьки мали до моменту покладення на них юридичної відповідальності, не виникає, не вважається принциповим. Поряд з цим свого часу пропонувалося виділяти як специфічну рису сімейно-правової відповідальності те, що вона не виражається у формі покладання додаткового обтяження на зобов'язану особу.

Інші вчені вважають, що стягнення аліментів у судовому порядку не є відповідальністю, хоч і являє собою санкцію, тому що містить елемент примусу. Не будь-яка санкція, що встановлена у випадку порушення зобов'язання, є реалізацією відповідальності. Санкції поділяють на дві основні групи: міри відповідальності й міри захисту. Тобто поняття санкції й відповідальності не ідентичні. Відповідальність являє собою систему заходів примусового характеру, які застосовуються до правопорушника й викликають в його майновій сфері негативні наслідки. При стягненні аліментів у судовому порядку платник не несе жодного додаткового обтяження. На думку окремих учених, широке розуміння відповідальності, коли примусове виконання обов'язку саме по собі вважається мірою відповідальності, приводить до фактичної безвідповідальності, оскільки така відповідальність нічим не обтяжує правопорушника, окрім примусового виконання того обов'язку, який існував незалежно від (без) правопорушення3. У зв'язку із цим у юридичній літературі пропонувалося ввести систему спеціальних мір відповідальності, зокрема закріпити в сімейному законодавстві відповідальність за несплату аліментів.

Таким чином, необхідно відзначити прогресивність норми коментованої статті, в якій уперше в сімейному законодавстві передбачена спеціальна міра відповідальності за прострочення сплати аліментів — неустойка (пеня).

3. Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, що боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожний день прострочення виконання. В теорії розрізняють законну та договірну неустойки. Законною є неустойка, яку закріплено в законі. Відповідно договірною є неустойка, якщо вона визначена сторонами в договорі.

Згідно з ч. 1 коментованої статті розмір законної неустойки (пені) складає один відсоток від суми несплачених аліментів за кожний день прострочення.

Словосполучення «суми несплачених аліментів за кожний день прострочення», яке використовується в законі, на практиці одержало різні тлумачення. Деякі суди при визначенні розміру неустойки рахують неустойку, виходячи із загальної суми боргу, яка збільшується кожного місяця. Це призводить до невиправданого збільшення розміру неустойки. Тому треба наголосити на тому, що при вирахуванні розміру неустойки сума боргу за попередній час до заборгованості за наступний час не додається. При щомісячній сплаті аліментів сума неустойки рахується за кожен окремий місяць. Крім того, необхідно зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 550 ЦК України відсотки на неустойку не нараховуються. Таким чином, при щомісячній сплаті аліментів сума неустойки (пені) визначається у розмірі одного відсотка від суми аліментів за кожен день прострочення. Наприклад, 1 % від 100 грн. (сума аліментів за місяць) при простроченні в один місяць (з тридцяти днів) складатиме 30 грн. Заборгованість за три місяці буде складати приблизно 90 грн., за шість місяців відповідно — 180 грн. Сума неустойки варіюватиметься залежно від кількості днів в місяці, за який нараховується пеня.

Відповідно до ч. 1 ст. 552 ЦК України сплата неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі. Таким чином, сплата неустойки не звільняє платника аліментів від виплати заборгованості за аліментами.

4. При розгляді справ про стягнення аліментів суд відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК повинен роз'яснювати сторонам їхню відповідальність за прострочення сплати (п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 p.). Втім, залучення до відповідальності платника аліментів є правом, а не обов'язком одержувача аліментів. Тому неустойка не стягується, якщо одержувач відмовляється від здійснення такого права.

5. За загальним правилом умовою застосування юридичної відповідальності є винна протиправна поведінка особи. Стягнення неустойки можливе лише у разі виникнення заборгованості з вини особи, зобов'язаної сплачувати аліменти, наприклад, у зв'язку з її ухиленням від сплати аліментів, розшуком, перебуванням за кордоном тощо.

Якщо заборгованість утворилася з вини інших осіб, стягнення неустойки не допускається. Відповідно до ч. 3 ст. 550 ЦК України кредитор не має права на неустойку у випадку, якщо боржник не відповідає за порушення зобов'язання (ст. 617 цього Кодексу). На платника аліментів не можна покладати таку відповідальність, якщо заборгованість утворилася з незалежних від нього причин, зокрема у зв'язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати, затримкою або неправильним перерахуванням аліментів банками (п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 p.). Платник аліментів також не повинен нести відповідальність, якщо заборгованість утворилася у зв'язку з несвоєчасним або неправильним перерахуванням аліментних сум бухгалтерією організації, у якій працює платник. Згідно з російським законодавством в такому випадку одержувач аліментів може позивати проти організації про стягнення суми, яка підлягає утриманню з боржника (платника аліментів) і яка не утримана з вини цієї організації. При цьому стягувач звільняється від сплати державного збору (ч. 2 ст. 394 ЦПК РФ, ст. 91 Закону РФ «Про виконавче провадження»). В українському законодавстві цей момент відповідним чином не врегульований.

Стягнення неустойки не допускається, якщо заборгованість утворилася з вини виконавчої служби, наприклад, внаслідок несвоєчасного оформлення, пересилання виконавчого листа, іншої затримки з виконанням рішення суду про стягнення аліментів у зв'язку з недоліками в діяльності органів виконавчої служби. Відповідно до законодавства рішення суду про стягнення аліментів у межах платежів, обчислених за один місяць, а також про стягнення всієї суми боргу по цих виплатах, якщо рішенням передбачене її негайне стягнення, підлягає негайному виконанню (ст. 367 ЦПК, ст. 25 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 p. № 606-XIV). Державний виконавець відкриває виконавче провадження не пізніше наступного дня після одержання виконавчого документа й у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» провадить відповідні виконавчі дії. По виконавчих документах про стягнення аліментних платежів виконавець починає вчиняти виконавчі дії не пізніше, ніж в 5-ден-ний строк від дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Якщо заборгованість утворилася у зв'язку з порушенням державним виконавцем строків здійснення виконавчого провадження, неустойка із платника аліментів не стягується.

Невірно триматися думки, що в одержувача аліментів не виникає права на неустойку, якщо платник аліментів доведе, що їх несплата стала наслідком його тяжкої хвороби2. Відповідно до коментованої статті відповідальність платника не настає, якщо заборгованість за аліментами утворилася не з його вини. В СК України не визначено випадки, коли вина платника аліментів виключається. Очевидно, в даному випадку слід звернутися до норм цивільного законодавства (ст. 8 СК України), які визначають підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання. Відповідно до ст. 617 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за його порушення, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної чинності. Таким чином, тяжка хвороба платника аліментів не може розглядатися як підстава звільнення його від відповідальності. Разом з тим ця обставина може бути врахована судом при вирішенні питання про повне або часткове звільнення платника від сплати заборгованості за аліментами (див. ч. 2 ст. 197 СК України і коментар до неї).

6. Форма вини платника аліментів не має принципового значення.

При розгляді справи суд виходить із презумпції вини платника аліментів. Відповідно до ст. 614 ЦК України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

7. Обсяг заборгованості, що підлягатиме стягненню, залежить від того, в яких діях полягала винна поведінка платника аліментів. Заборгованість за аліментами стягується за весь минулий час тільки в тому випадку, якщо аліменти не стягувалися у зв'язку з розшуком платника аліментів або з перебуванням його за кордоном (див. ч. 2 ст. 194 СК України і коментар до неї). В свою чергу загальний розмір коштів, що стягуватимуться як неустойка, залежатиме від часу, за який стягуватиметься заборгованість. Відповідно до російського законодавства стягнення заборгованості за аліментами за весь минулий період і неустойки можливе у випадку, якщо стягнення аліментів не провадилося з вини платника аліментів незалежно від того, в чому полягали його винні дії(ч. 2 ст. 113, ст. 115 СК РФ).

8. Коментована стаття розрахована винятково на випадки сплати аліментів у судовому порядку. В ній зазначено, що одержувач має право на неустойку у разі прострочення сплати аліментів, стягуваних за рішенням суду. Якщо аліменти сплачуються не за рішенням суду, а відповідно до укладеного між батьками договору, передбачена ст. 196 СК санкція застосовується при наявності прямої вказівки на це в договорі (п.22 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів»).

Таким чином, якщо аліменти на дитину виплачуються за договором, зазначена в законі санкція не застосовується до несправного платника аліментів, якщо про це немає прямої вказівки в договорі. Відповідно до ч. 1 ст. 548 ЦК України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. Батьки можуть встановити в договорі про сплату аліментів відповідальність за його порушення у вигляді неустойки. У випадку невиконання одним з батьків свого обов'язку за договором неустойка (штраф, пеня) включається до виконавчого напису, якщо це передбачено умовами договору (п. 289 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 p.).

Якщо сторони не визначили цього питання в договорі, очевидно, можуть застосовуватися відповідні норми ЦК України, які визначають Наслідки порушення грошового зобов'язання (ст. 8 СК України). Так, в ч. 6 ст. 625 ЦК України вказано, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

9. В СК України не передбачена можливість стягнення збитків за прострочення сплати аліментів, що стягуються за рішенням суду. Відповідно до ч. 4 ст. 15 СК України невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. У юридичній літературі пропонується закріпити в СК України відповідальність за прострочення виконання аліментного зобов'язання також у вигляді відшкодування збитків, у частині, яка не покрита неустойкою, але тільки реальних, тому що аліменти стягуються не для одержання доходів, а для забезпечення існування певної особи. Відповідно до ч. 2 ст. 115 СК РФ одержувач аліментів вправі стягнути з особи, зобов'язаної сплачувати аліменти за рішенням суду, і а винна в несвоєчасній сплаті аліментів, всі заподіяні простроченням виконання аліментних зобов'язань збитки в частині, що не покрита неустойкою.

Дійсно, одержувач аліментів нерідко зазнає збитків у разі прострочення сплати аліментів. Такі збитки можуть виникати внаслідок дій самого одержувача аліментів, які він змушений вчиняти для забезпечення дитини в період не надходження аліментних платежів. Одержувач аліментів з метою виторгу коштів може на невигідних для себе умовах продати, закласти майно, укласти договір позики коштів під відсотки тощо. В результаті прострочення сплати аліментів може статися порушення одержувачем своїх зобов'язань за кредитним договором (наприклад, щодо придбання дитячої коляски, комп'ютера, лижного устаткування тощо). У такому випадку він втрачає кошти у розмірі щомісячних внесків, відсотків за час користування кредитом, сум по оплаті послуг банку по оформленню кредиту. У багатьох випадках сума неустойки може виявитися недостатньою, щоб покрити всі понесені одержувачем аліментів збитки у зв'язку з порушення зобов'язання платником. Тому можливість стягнення одержувачем аліментів реальних збитків не повинна виключатися. В договорі про сплату аліментів сторони можуть на свій розсуд визначати форми відповідальності за його порушення. При цьому вони мають виходити з принципу справедливості, добросовісності та розумності (ч. 9 ст. 7 СК України).

10. Відповідно до ч. 2 коментованої статті розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів. З окремих випадках суд може повністю або частково звільнити платника навіть від сплати заборгованості (див. ст. 197 СК України та коментар до неї). В нормі зазначено, що суд при вирішенні питання про зменшення розміру неустойки враховує матеріальний та сімейний стан платника аліментів. Втім, суд, безперечно, може визнати достатньою для цього підставою обставину, яка стосується тільки матеріального або сімейного стану платника аліментів. Неустойка виконує компенсаційну, поряд з іншими, функцію. Тому матеріальний і сімейний стан одержувача аліментів також необхідно враховувати при зменшенні розміру неустойки. На жаль, в нормі це не передбачено.

11. У разі подання одержувачем аліментів позову про стягнення заборгованості та неустойки платник в свою чергу може подати зустрічний позов про зменшення їх розміру. Норма ч. 2 коментованої статті залишає широкі можливості для судового розсуду. Суд може відмовити в позові про зменшення розміру неустойки, якщо визнає несуттєвими обставини, що заявлені в обґрунтування вимоги.

Позивачка звернулася до суду з позовом про стягнення 1174 грн. неустойки за прострочення сплати аліментів за рішенням районного суду від 27.04.2005 р. Відповідач звернувся із зустрічним позовом про звільнення від сплати заборгованості за аліментами.

Рішенням міськрайонного суду від 9.02.2006 р. первинний позов задоволений частково, у задоволенні зустрічного позову відмовлено. В апеляційних скаргах позивачка й відповідач просять скасувати рішення суду й задовольнити їхні позовні вимоги.

Колегія суддів задовольнила апеляційну скаргу позивачки і залишила без задоволення скаргу відповідача, виходячи з наступних підстав. З матеріалів справи виходить, що за рішенням районного суду від 27.04.2005 р. відповідач зобов'язаний виплачувати аліменти на повнолітнього сина в період його навчання в розмірі 100 грн. щомісяця до досягнення сином 23 років. Виконавчий лист виписаний 3.08.2005 р. За цей час відповідач по 1.02.2006 р. повинен сплатити аліменти в сумі 1100 грн. Відповідач аліменти сплатив частково, має заборгованість у сумі 576 грн. 94 коп. Відповідач є приватним підприємцем, має можливість виплачувати аліменти.

З огляду на зазначені обставини суд прийшов до висновку про те, що позивачка має право на стягнення неустойки (пені) і підстави для звільнення відповідача від сплати аліментів відсутні.

Однак колегія не може погодитися з висновками суду про наявність підстав для зменшення розміру неустойки. У рішенні суду не наведено доказів матеріального й сімейного стану платника, які можуть бути підставою для такого зменшення. Довідка про доходи відповідача судом до уваги не береться, тому що не відображає дійсного доходу відповідача. Народження дитини у відповідача від іншого шлюбу також не є підставою для зменшення розміру неустойки1.

12. Відповідно до ч. 3 коментованої статті неустойка не сплачується, якщо платник аліментів є неповнолітнім. Таким чином, закон звільняє неповнолітніх батьків, з вини яких виникла заборгованість, від сплати неустойки. В інших випадках звільнення від сплати неустойки не передбачається.

13. Відповідальність за прострочення сплати аліментів передбачена в СК України вперше. Закон регулює відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Якщо відносини виникли раніше і регулювалися законом, який втратив чинність, новий закон застосовується до прав і обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. СК України набрав чинності 1 січня 2004 року. Тому неустойка не може вираховуватися від суми заборгованості, яка виникла за період до 1 січня 2004 р.

14. Крім неустойки певні міри відповідальності можуть бути застосовані до батьків, які ухиляються від виконання обов'язків по утриманню дитини, в майбутньому (ч. 2 ст. 202, ст. 204 СК України). Вказані норми покликані справляти стимулюючий та превентивний вплив на платника аліментів.

Однією із правових гарантій, спрямованих на захист інтересів аліментоуповноваженої особи, є норми Кримінального Кодексу України, які встановлюють кримінальну відповідальність за злісне ухилення від виконання аліментних обов'язків (ст. ст. 164, 165 КК України).

12. Норми коментованої статті також застосовуються до регулювання відносин щодо утримання між іншими особами, які визначені в СК України (ч. 5 ст. 194, ст. 201 СК України).

Стаття 197. Встановлення строку сплати заборгованості. Звільнення від сплати заборгованості за аліментами

1. 3 урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів суд може відстрочити або розстрочити сплату заборгованості за аліментами.

2. За позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв'язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення.

3. Суд може звільнити платника аліментів від сплати заборгованості, якщо буде встановлено, що вона виникла внаслідок непред'явлення без поважної причини виконавчого листа до виконання особою, на користь якої присуджено аліменти.

1. Стягнення заборгованості за аліментами, як правило, ставить платника в досить скрутне становище. Якщо аліменти не сплачувалися протягом тривалого часу, значного розміру набуває не тільки сума заборгованості, але й сума неустойки. Втім, заборгованість може утворюватися не лише з вини платника аліментів, а й з багатьох інших причин. Тому в законі в цілях підтримки платоспроможності платника аліментів встановлено можливість відстрочки або розстрочки сплати заборгованості за аліментами.

2. Строк сплати заборгованості шляхом відстрочки або розстрочки платежу може бути встановлений на різних етапах провадження у справі про стягнення аліментів. Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, а у випадку спору — судом (ч. 4 ст. 195 СК України). Якщо розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, строк сплати заборгованості встановлюється в постанові державного виконавця. Сторони зобов'язані письмово повідомляти державного виконавця про виникнення обставин, що зумовлюють встановлення відстрочки або розстрочки виконання, зміну способу і порядку виконання рішення (ч. 5 ст. 11-1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 p. № 606-XIV1. За наявності обставин, які ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець (за власною ініціативою або за заявою сторін), а також самі сторони мають право звернутися до суду, що видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення або зміну способу й порядку виконання. Рішення про відстрочку або розстрочку виконання, встановлення чи зміну способу і порядку виконання повинно бути прийнято у 10-денний строк і може бути оскаржене у встановленому порядку. По інших рішеннях відстрочка або розстрочка виконання, встановлення чи зміна способу і порядку виконання не допускаються (ст. 33 Закону «Про виконавче провадження», ст. 373 ЦПК України).

3. При відстрочці сплати заборгованості судом установлюється додатковий термін для її повного погашення. Виконавчий документ, виданий на підставі рішення, яким надана відстрочка виконання, приймається державним виконавцем до виконання після закінчення терміну відстрочки в межах строку, встановленого для пред'явлення цього виконавчого документа. Державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі, якщо не закінчилася відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення (ч. 3 ст. 24 Закону, п. 5 ч. 1 ст. 26 Закону «Про виконавче провадження»).

Розстрочка сплати припускає умовний поділ суми заборгованості на рівні частини із встановленням проміжних строків внесення платежів певних розмірів. Можна припустити, що не виключається погашення заборгованості комбінованим способом шляхом встановлення відстрочки сплати із розстрочкою платежів.

4. Суд розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання в судовому засіданні з обов'язковим викликом сторін. Суд відстрочує або розстрочує виконання, змінює або встановлює спосіб і порядок виконання рішення тільки у виняткових випадках (ст. 373 ЦПК України). При цьому суд враховує матеріальний і сімейний стан сторін. У ч. 1 коментованої статті не вказані конкретні обставини, які можуть бути підставою для відстрочки або розстрочки сплати заборгованості. Відповідно до інших нормативних актів підставою для відстрочки або розстрочки сплати заборгованості є такі обставини, що утруднюють або роблять неможливим виконання рішення, як хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо (ст. 373 ЦПК, ч. 1 ст. 33 Закону «Про виконавче провадження»). Суд може відстрочити або розстрочити сплату заборгованості за аліментами у випадку звернення стягнення виконавчою службою по декількох виконавчих документах. У випадку недостатності суми, стягненої з боржника, для задоволення всіх вимог по виконавчих документах вимоги про стягнення аліментів задовольняються в другу чергу після забезпечених заставою вимог про стягнення з вартості заставленого майна (ст. 44, ч. 4 ст. 70 Закону). Таким чином, суд відстрочує або розстрочує сплату заборгованості лише в тих випадках, якщо матеріальне становище платника не дозволяє її погасити звичайним способом.

5. Ухвалення рішення про відстрочку або розстрочку сплати заборгованості за аліментами належить до компетенції того суду, який ухвалив рішення про стягнення аліментів. Відповідно до ст. 217 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочку виконання, про що вказує в рішенні. Згідно ст. 373 ЦПК України питання про відстрочку або розстрочку виконання розглядає суд, що видав виконавчий документ.

6. Встановлення строку сплати заборгованості включає не тільки випадки відстрочки й розстрочки виконання. В окремих випадках суд, ухвалюючи рішення, може допустити негайне його виконання у разі стягнення всієї суми боргу при присудженні аліментів (ч. 2 ст. 367 ЦПК України). Негайному виконанню підлягають рішення суду про стягнення всієї суми боргу по аліментних виплатах, якщо рішенням передбачено її негайне стягнення (ч. 3 ст. 25 Закону «Про виконавче провадження»). Суд може допустити негайне виконання рішення про стягнення всієї суми заборгованості, якщо надалі виконання рішення може виявитися утрудненим або неможливим, наприклад, у випадку виїзду платника аліментів за кордон на постійне місце проживання (див. ч. 4 ст. 181 СК України та коментар до неї). Таким чином, зміст коментованої статті є вужчим, ніж припускає її назва.

7. Відповідно до ч. 2 коментованої статті суд може звільнити платника аліментів від сплати заборгованості частково або повністю залежно від обставин справи. При цьому суд з'ясовує, внаслідок яких обставин утворилася заборгованість. В законі закріплено приблизний перелік підстав, за наявності яких це можливо. Суд може звільнити платника від сплати заборгованості, якщо вона виникла в результаті: а) тяжкої хвороби платника аліментів; б) інших обставин, що мають істотне значення. Відповідно до п. 4 ст. 35 Закону України «Про виконавче провадження» заборгованість може утворитися внаслідок призупинення виконавчого провадження через знаходження боржника на лікуванні в стаціонарній лікувальній установі. Таким чином, суд може звільнити платника аліментів від сплати заборгованості тільки у виняткових випадках. Платник має надати суду докази таких обставин.

Тяжка хвороба є оцінним поняттям. У законодавстві відсутній чіткий перелік тяжких хвороб. Такими хворобами, наприклад, визнаються ВІЛ-інфекція, туберкульоз тощо. Наявність тяжкої хвороби може бути підтверджена довідкою лікувального закладу. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, наприклад, перебування платника аліментів у місцях позбавлення волі й пов'язані з цим складнощі у працевлаштуванні. Такі обставини можуть і не бути пов'язаними з особою платника аліментів.

Таким чином, відповідно до коментованої норми суд, вирішуючи питання про звільнення платника аліментів від сплати заборгованості, встановлює, які обставини призвели до утворення заборгованості й чи є вони істотними для вирішення справи. Однак головне значення надається матеріальному становищу платника аліментів. Насамперед суд з'ясовує, наскільки матеріальне становище платника аліментів дозволяє погасити заборгованість. Оскільки інтереси одержувача підлягають захисту в першу чергу, і для останнього не важливо, з якої причини утворилася заборгованість, якщо в цьому немає його вини (див. коментар до ч. 3 цієї статті).

Раніше відстрочка й розстрочка заборгованості не передбачалися сімейним законодавством. Відповідно до ст. 94 КпШС України при рішенні питання про звільнення від сплати заборгованості за аліментами суд установлював спроможність особи погасити цю заборгованість. Подібне положення збережене в російському сімейному законодавстві (ч. 2 ст. 114 СК РФ). Очевидно, закріплення такого положення в ч. 2 коментованої статті надало б їй більшої визначеності.

8. В коментованій статті визначено різні окремі підстави для відстрочки або розстрочки (ч. 1) і для звільнення від сплати заборгованості (ч. 2). Однак розбіжність в них є досить умовною. Суд може відстрочити або розстрочити сплату заборгованості, враховуючи, що матеріальне становище платника аліментів змінилося у зв'язку з його тяжкою хворобою, якщо не визнає це достатнім для звільнення від сплати заборгованості в конкретному випадку. В свою чергу, вирішуючи питання про звільнення платника від сплати заборгованості за аліментами, суд ураховує не тільки обставини, у зв'язку з якими утворилася заборгованість, але й низку інших обставин, що можуть бути пов'язаними з матеріальним або сімейним станом платника аліментів, якщо вони мають істотне значення для справи.

9. Питання про встановлення строку сплати й звільнення від сплати заборгованості вирішується судом за позовом платника аліментів. У статті встановлена можливість, а не обов'язок суду ухвалити відповідне рішення, тому суд може відмовити в позові, якщо підстави для його задоволення відсутні і матеріальне становище платника дозволяє йому погасити заборгованість у звичайний спосіб.

10. Відповідно до ч. 3 коментованої статті суд може звільнити платника аліментів від сплати заборгованості, якщо буде встановлено, що вона виникла внаслідок непред'явлення без поважної причини виконавчого листа до виконання особою, на користь якої присуджено аліменти. Таким чином, норма ч. 3 коментованої статті розрахована на випадки, коли заборгованість утворилася у зв'язку з обставинами, пов'язаними з одержувачем аліментів, а не діями (бездіяльністю) інших осіб (органів виконавчої служби, банків, адміністрації організації, у якій працює платник аліментів тощо). При цьому поведінка платника аліментів, який не виконує добровільно рішення суду, не має вирішального значення.

Відповідно до ст. 368 ЦПК України за кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, видається один виконавчий лист. Виконавчий лист видається особі на підставі її власної заяви. Таким чином тільки одержувач аліментів або його представник вправі пред'явити отриманий виконавчий документ для виконання у відділ Державної виконавчої служби. Державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа про примусове виконання рішення за заявою стягувана або його представника. Таким чином, для відкриття виконавчого провадження необхідні дві складові:

а) виконавчий документ, який відповідає вимогам закону і пред'явлений за належною територіальністю;

б) відповідна заява стягувача (ст. ст. 18, 19, 20 Закону «Про виконавче провадження»).

Рішення про стягнення періодичних платежів, включаючи аліменти, можуть бути пред'явлені для виконання протягом усього періоду, на який присуджені платежі. Стягувач має право в ході виконавчого провадження подати заяву про відмову від стягнення й повернення виконавчого документа (ч. 4 ст. 21, ч. 2 ст. 11-1 Закону «Про виконавче провадження»). Таким чином, заборгованість може виникнути в тому разі, якщо виконавчий документ протягом певного часу не пред'являвся до виконання. Суд має встановити причину непред'явлення виконавчого листа до виконання, а також з'ясувати, чи дійсно в результаті цього утворилася заборгованість. Нерідко такою причиною є примирення сторін і виконання обов'язку в добровільному порядку. Платник має надати суду докази виконання рішення суду в добровільному порядку в разі заперечень одержувача аліментів. Якщо виконавчий документ не пред'являвся до виконання без поважної причини, суд може повністю звільнити платника від сплати заборгованості. Часткове звільнення від сплати заборгованості за цією підставою в законі не передбачено.

В цьому випадку в основі рішення суду має бути розумний баланс між інтересами платника з одного боку і одержувача аліментів з дитиною з другого боку. Якщо матеріальне становище платника аліментів на момент розгляду спору дозволяє погасити заборгованість, суд може відмовити у звільненні від її сплати, незважаючи на той факт, що вона виникла внаслідок непред'явлення без поважної причини виконавчого листа до виконання. Зрештою, стягнення заборгованості не є мірою відповідальності й не тягне додаткового майнового обтяження. Виплачуючи заборгованість, особа лише виконує свій обов'язок.

11. Очевидно, що норми коментованої статті мають застосовуватися не тільки у разі утворення заборгованості за аліментами, присудженими за рішенням суду, айв результаті порушення договору про сплату аліментів. Можна припустити, що суд може звільнити платника аліментів від сплати заборгованості, якщо буде встановлено, що вона виникла внаслідок непред'явлення без поважної причини виконавчого напису нотаріуса до виконання особою, на користь якої за договором сплачуються аліменти. Тому в ч. 3 коментованої статті має йтися не про виконавчий лист, а про виконавчий документ (ст. 3 Закону «Про виконавче провадження»).

12. Коментована стаття міститься в гл. 15 «Обов'язок матері, батька утримувати дитину та його виконання», однак вона також застосовується до встановлення строку сплати і звільнення від сплати заборгованості за аліментами на інших осіб, які визначені СК України (ч. 5 ст. 194, ст. 201 СК України).

Стаття 198. Підстави виникнення обов'язку батьків утримувати повнолітніх дочку, сина

1. Батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати.

1. У СК України значно розширене коло аліментних обов'язків порівняно з КпШС України 1969 р. Відповідно до чинного сімейного законодавства обов'язок батьків по утриманню виникає щодо:

а) повнолітніх непрацездатних дочки, сина (ст. 198 СК України);

б) повнолітніх дочки, сина, що продовжують навчання (ст. 199 СК України).

2. Обов'язок щодо утримання повнолітніх дочки та сина покладається законом на обох батьків рівною мірою. У СК України послідовно провадиться принцип рівності прав й обов'язків матері й батька.

3. Обов'язок батьків по утриманню повнолітніх дочки, сина не є продовженням обов'язку батьків по утриманню дітей до досягнення ними вісімнадцяти років, оскільки ці обов'язки виникають із різних підстав. Обов'язок батьків по утриманню дитини припиняється з досягненням нею повноліття. Про це прямо зазначено в ч. 3 ст. 183 СК України. Стягнення аліментів на дочку, сина, які досягай повноліття, з підстав, передбачених статтями 198, 199 СК, здійснюється у судовому порядку за новою позовною заявою (абз. 4 п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 p.). Таким чином, обов'язок батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина є самостійним обов'язком. Після досягнення дитиною вісімнадцяти років за наявності передбачених в законі умов для виникнення права на утримання необхідно знову звернутися до суду для примусового стягнення аліментів, якщо матір, батько не виконують свої обов'язки добровільно.

4. Батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх дочку, сина тільки за наявності передбачених в законі умов. Обов'язок батьків по утриманню повнолітніх дочки, сина виникає на підставі складу юридичних фактів: а) походження дочки, сина від батьків (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв'язків (усиновлення, факт біологічного походження); б) непрацездатність дочки, сина; в) потреба дочки, сина в матеріальній допомозі; г) здатність батьків надавати матеріальну допомогу.

5. Першою умовою виникнення у батьків обов'язку щодо утримання дитини є походження дочки, сина від батьків (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв'язків (усиновлення, факт біопоходження). Відповідно до ст. 121 СК України права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів громадянського стану в порядку, встановленому ст. ст. 122 та 125 цього Кодексу. Права та обов'язки батьків і дітей можуть ґрунтуватися не тільки на кровному спорідненні, а й інших юридично значущих зв'язках. Так, усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини (ч, 4 ст. 232 СК України). Крім того, права та обов'язки батьків і дітей виникають внаслідок так званого «біологічного походження». Закон передбачає особливості визначення походження дитини, народженої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій (ст. 123 СК України).

6. Другою умовою виникнення у батьків обов'язку щодо утримання є непрацездатність повнолітніх дочки, сина. Відповідно до ч. 8 ст. 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї. Закон охороняє інтереси непрацездатних осіб, тому що вони є обмеженими в своїй життєдіяльності і у зв'язку з цим потребують соціального захисту.

В коментованій нормі не визначено, в якому випадку повнолітні дочка, син визнаються непрацездатними. У гл. 9 «Права та обов'язки подружжя по утриманню» вперше в сімейному законодавстві визначено, які особи вважаються непрацездатними. Віповіднодо ч.3 ст.75 СК України непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законодавством, або є інвалідом I, II чи III групи. Таким чином, непрацездатність визначається за віковим і медичним критеріями. Однак вказана норма регулює відносини по утриманню між подружжям. В свою чергу гл. 16 СК України не містить відповідної норми. Тому можна припустити, що до відносин між батьками і повнолітніми дочкою, сином щодо надання їм утримання норма ч. 3 ст. 75 СК України може застосовуватися за аналогією (ч. 1 ст. 1 °CК України).

Згідно з законодавством до осіб, непрацездатних за віком, належать жінки, які досягли 55 років, і чоловіки, які досягли 60 років. Особи, які отримали право на пенсію раніше зазначеного віку (наприклад, за вислугою років, у зв'язку з зайнятістю на шкідливих чи важких роботах тощо), не набувають права на утримання до досягнення загального пенсійного віку.

Обов'язок батьків по утриманню повнолітніх дочки, сина зазвичай виникає, якщо вони є непрацездатними внаслідок інвалідності, а не пенсійного віку. Це пояснюється тим, що, коли діти досягають пенсійного віку, батьки вже самі давно є пенсіонерами і не мають змоги надавати їм матеріальної допомоги. Інвалідність у повнолітніх осіб визначається шляхом експертного обстеження медико-соціальними експертними комісіями (МСЕК), підпорядкованими Республіканському в АР Крим, обласним та міським в містах Києві та Севастополі центрам (бюро) медико-соціальної експертизи (п. 1.2. Інструкції про встановлення груп інвалідності, затвердженої Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 07.04.2004 р. № 183). Залежно від ступеня обмеження життєдіяльності встановлюють I, II, III групу інвалідності. Раніше непрацездатними беззастережно визнавалися інваліди І й II групи. Інваліди III групи вважалися частково працездатними, тому питання про стягнення аліментів на таких осіб вирішувалося судом з урахуванням конкретних обставин справи, а саме залежно від реальної можливості інваліда заробляти кошти для існування. Після тривалих наукових дискусій інваліди III групи також віднесені сімейним законодавством до категорії непрацездатних осіб. Однак та обставина, що в інвалідів III групи зберігається значний відсоток загальної працездатності, є дійсно немаловажною. Тому суд при визначенні розміру аліментів у кожному конкретному випадку має враховувати ступінь втрати працездатності повнолітніми дочкою, сином.

Статус інваліда, пенсіонера засвідчується документами відповідного державного зразка. Ці документи подаються суду на підтвердження факту непрацездатності особи.

7. У випадку, якщо повнолітні дочка, син з інших об'єктивних причин (хвороба; догляд за власними дітьми, іншими непрацездатними членами сім'ї тощо) не працюють і не мають заробітку (доходу), батьки не зобов'язані надавати їм утримання. Однак нерідко батьки добровільно надають матеріальну допомогу працездатним дітям в припустимому для себе розмірі. Надання матір'ю, батьком матеріальної допомоги повнолітнім дочці, синові не є утриманням (аліментами) в юридичному розумінні. Такі відносини мають не правовий, а фактичний характер, оскільки закон не зобов'язує батьків до таких дій і не надає дочці, синові відповідного права вимоги.

8. Третьою умовою виникнення у батьків обов'язку по утриманню є потреба дочки, сина у матеріальній допомозі (нужденність). В гл. 16 СК України не визначено, в яких випадках дочка, син вважаються такими, що потребують матеріальної допомоги. Відповідно до ч. 4 ст. 75 СК України один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом. Ця норма регулює відносини по утриманню між подружжям і розташована в гл. 9 СК України. Однак можна припустити, що вона може застосовуватися за аналогією до відносин між батьками і повнолітніми дочкою, сином щодо надання їм утримання.

Поняття прожиткового мінімуму визначене в Законі України № 2017-Ш «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 5.10.2000 р.1 як вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Прожитковий мінімум встановлюється щороку, на 2007 рік він становив на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня — 492 гривні, з 1 квітня — 525 гривень, з 1 жовтня — 532 гривні та для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, зокрема працездатних осіб: з 1 січня — 525 гривень, з 1 квітня — 561 гривня, з 1 жовтня — 568 гривень; осіб, які втратили працездатність: з 1 січня — 380 гривень, з 1 квітня — 406 гривень, з 1 жовтня —411 гривень (ст. 62 Закону України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» від 19.12.2006 p. № 489-V2).

На підставі ч. 4 ст. 75 СК України в юридичній літературі пропонується визначати факт потреби в матеріальній допомозі шляхом порівняння доходу особи з прожитковим мінімумом, установленим законом3. Тобто особу пропонується вважати нужденною тоді, якщо вона забезпечена коштами в розмірі нижче прожиткового мінімуму. Такий підхід важко визнати справедливим. Непрацездатні дочка, син можуть фактично потребувати матеріальної допомоги і в тому випадку, якщо вони забезпечені коштами в розмірі, який відповідає, а в деяких випадках, навіть, перевищує прожитковий мінімум. З законодавчого визначення прожиткового мінімуму випливає, що такої вартісної величини достатньо в разі нормального розвитку подій, тому що у визначенні йдеться про збереження здоров'я, мінімальний набір товарів і послуг, задоволення основних потреб тощо. Однак непрацездатна особа окрім задоволення звичайних потреб змушена здійснювати витрати на відновлення здоров'я, лікування, оплату стороннього догляду тощо, з тим, щоб наблизити своє життя до нормального. Характер і розмір необхідних витрат можуть різнитися залежно від ступеня непрацездатності, місця проживання, інших умов життя особи. Таким чином, норма ч. 4 ст. 75 СК України не дозволяє врахувати всі особливості конкретної життєвої ситуації. Тому можна зробити висновок, що суд при встановленні потреби дочки, сина у матеріальній допомозі має брати прожитковий мінімум тільки за основу і вирішувати справу з урахуванням всієї сукупності фактичних обставин.

9. В коментованій нормі не закріплено окремого правила на випадок, якщо повнолітні дочка, син своїми діями призвели себе до стану таких, що потребують матеріальної допомоги. В гл. 9 СК України міститься норма, спрямована на врегулювання відносин у випадку, коли один з подружжя свідомо поставив себе у становище такого, що потребує матеріальної допомоги (п. 4 ч. 1 ст. 83 СК України). За цієї умови рішенням суду його може бути позбавлено права на утримання або обмежено його строком (див. коментар до ст. 83 СК України). У гл. 16 відсутня норма, яка була б розрахована на аналогічний випадок. Тому суд не може відмовити в задоволенні позову про стягнення аліментів у випадку, якщо встановлено, що повнолітні дочка, син внаслідок власних свідомих дій (зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, марнотратство, азартні ігри тощо) опинилися в стані нужденності. Однак справедливо було б враховувати таку обставину при вирішенні спору про надання утримання. Тому в гл. 16 СК України доцільно закріпити норму, відповідного до якої рішенням суду можна було б позбавити повнолітніх дочку, сина права на утримання або обмежити таке право строком, якщо вони свідомо поставили себе у становище таких, що потребують матеріальної допомоги.

10. Останньою умовою виникнення у батьків обов'язку щодо утримання дочки, сина є спроможність батьків надавати матеріальну допомогу. Раніше відповідно до ст. 80 КпШС обов'язок батьків не пов'язувався з такою обставиною. Тепер суд, вирішуючи спір, має дослідити матеріальне становище батьків. У законі не встановлено, якими критеріями керується суд при вирішенні питання щодо спроможність батьків надавати матеріальну допомогу. З комплексного аналізу норм СК України можна припустити, що судом за основу має братися установлений законом прожитковий мінімум. Разом з тим суд має враховувати розмір витрат, які батьки змушені нести (наприклад, у зв'язку із власною хворобою тощо). Якщо доходи батьків з урахуванням необхідних витрат забезпечують їм прожитковий мінімум, вони можуть визнаватися такими, що здатні надавати матеріальну допомогу. В будь-якому випадку суд має оцінювати всі обставини справи в сукупності.

11. Позов про стягнення аліментів подають самі повнолітні дочка, син або їхній опікун. Батьки не можуть заявляти позови про стягнення аліментів на непрацездатних повнолітніх дочку, сина, оскільки вони є законними представниками лише щодо своїх дітей, які не досягли повноліття. У випадку, якщо повнолітні дочка, син у встановленому законом порядку визнані недієздатними, позов подається їхнім законним представником, включаючи одного з батьків, за умови, що ній призначений опікуном.

12. Окремого пояснення вимагає використання в нормі в множині слова «батьки». Це означає, що обов'язок по утриманню повнолітніх дочки, сина покладається законом на кожного з батьків, матір і батька. Позов про стягнення аліментів може бути поданий як до матері, так і до батька. Тому якщо позов поданий одночасно до матері й батька, суд визначає окремо розмір аліментів, що стягуватимуться з кожного з них. Підстави виникнення обов'язку по утриманню дочки, сина також установлюються судом стосовно кожного з батьків. З'ясовуються окремо можливість матері й батька надавати матеріальну допомогу. Тому розмір аліментів, присуджених з матері й батька, може бути різним.

13. У гл. 16 СК України не міститься спеціальної норми, яка передбачала б обов'язок батьків брати участь у додаткових витратах, які викликані особливими обставинами. В свою чергу в ст. 201 СК України відсутня вказівка про застосування ст. 185 СК України до відносин між батьками і повнолітніми дочкою, сином щодо їх утримання. Тому можна припустити, що обов'язок по участі у додаткових витратах не покладається на батьків щодо повнолітніх дочки, сина. Це може пояснюватися тим, що виникнення обов'язку батьків по утриманню повнолітніх дочки, сина саме по собі пов'язане з особливими обставинами (інвалідність, продовження навчання тощо) і відбувається лише в строго визначених законом випадках.

14. Обов'язок батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина припиняється у випадку, якщо відпадає хоча б одна з умов, які є необхідними для його виникнення. Таким чином, можна зробити висновок, що вказаний обов'язок припиняється у разі: а) відновлення працездатності дочки, сина; б) припинення потреби дочки, сина в матеріальній допомозі; в) припинення можливості батьків надавати матеріальну допомогу; г) смерті (оголошення померлою) однієї із сторін зобов'язання.

Однак у гл. 16 СК України не міститься спеціальної норми, яка закріплювала б підстави припинення права на утримання повнолітніх дочки, сина. У гл. 9 СК України, яка регулює відносини по утриманню між подружжям, така норма передбачена. Відповідно до ст. 82 СК України підстави припинення права на утримання можна поділити на дві групи. До першої групи підстав належать ті обставини, які підтверджені відповідними документами. Встановлення їх рішенням суду не потрібно. Тому право на утримання припиняється автоматично від дня настання цих обставин. До них можна віднести поновлення працездатності одержувача аліментів. До другої групи підстав належать ті обставини, наявність яких має бути встановлена судом: а) припинення потреби одержувача аліментів в матеріальній допомозі; б) припинення можливості платника аліментів надавати матеріальну допомогу. Кожна із цих обставин може бути предметом спору, тому встановлюється судом і підлягає доказуванню заінтересованою стороною. У випадку встановлення судом зазначених обставин стягнення аліментів припиняється від дня набрання чинності рішенням суду.

Визначення моменту, коли припиняється право на утримання повнолітніх дочки, сина, є не менш принциповим і важливим. В гл. 16 не визначено, в якому порядку припиняється право на утримання. Ймовірно, це питання можна вирішити за допомогою аналогії закону (ч. 1 ст. 10, ст. 82 СК України). Таким чином, підстави припинення права на утримання дочки, сина також можна поділити на дві групи. Право на утримання припиняється автоматично у разі: а) поновлення працездатності дочки, сина; б) смерті однієї із сторін зобов'язання. Право на утримання припиняється від дня настання цих обставин. Право на утримання припиняється за рішенням суду у разі: а) припинення потреби дочки, сина в матеріальній допомозі; б) припинення можливості батьків надавати матеріальну допомогу. В цьому випадку право на утримання припиняється від дня набрання законної сили рішенням суду.

В гл. 16 СК України невизначеною залишається правова природа сум, одержаних як аліменти після припинення права на утримання в результаті відновлення працездатності дочки, сина. Відповідно до ч. 2 ст. 82 СК України, якщо після припинення права на утримання виконання рішення суду про стягнення аліментів буде продовжуватися, всі суми, одержані як аліменти, вважаються такими, що одержані без достатньої правової підстави, і підлягають поверненню у повному обсязі, але не більш ніж за три роки. Таким чином, за аналогією можна припустити, що той з батьків, який є платником аліментів, може вимагати повернення сум, які продовжували стягуватися як аліменти після припинення його аліментного обов'язку у зв'язку з поновленням працездатності його повнолітніх дочки, сина у межах трирічного строку. Оскільки відпала правова підстава для стягнення, виплачені як аліменти грошові суми підлягають поверненню відповідно до ст. 1212 ЦК України (ст. 8 СК України).

Стаття 199. Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання

1. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.

2. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання.

3. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.

1. У СК України вперше закріплено обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання. Традиційно обов'язок батьків надавати утримання виникав лише щодо непрацездатних повнолітніх дітей (ст. 80 КпШС), оскільки настання фінансової самостійності пов'язувалося в законі з досягненням повноліття. Тому на батьків не покладався обов'язок по утриманню повнолітніх працездатних дочки, сина. Однак після досягнення дитиною вісімнадцяти років її утримання фактично продовжувалося тим з батьків, з яким дитина проживала.

За новим законодавством батьки зобов'язані утримувати працездатних дітей, якщо вони продовжують навчання, адже у зв'язку з продовженням навчання можливість заробляти кошти для власного забезпечення, зазвичай, істотно обмежена. Особи, які навчаються після досягнення вісімнадцяти років, продовжують потребувати матеріальної підтримки з боку батьків. Вони стають фінансово незалежними набагато пізніше, як правило, після закінчення навчання. Таким чином, необхідно визнати прогресивність норми коментованої статті.

2. Обов'язок по утриманню повнолітніх дочки, сина, які продовжують навчання, не є продовженням обов'язку по утриманню дитини до вісімнадцяти років. Це два самостійні обов'язки, які закріплені в різних главах СК України. Вони мають власні підстави виникнення і припинення. Розмежування між ними, дійсно, є не досить явним, якщо дитина вирішила продовжити навчання відразу по закінченні загальноосвітнього навчального закладу. У цьому випадку обов'язок батьків по її утриманню, на перший погляд, немов би й не припиняється. Тим більше так здається у випадку, якщо утримання надається батьками добровільно. Якщо обов'язок по утриманню не виконується добровільно, стягнення аліментів на дочку, сина, які досягли повноліття, з підстав, передбачених статтями 198, 199 СК, здійснюється у судовому порядку за новою позовною заявою (абз.4п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 p.). Розмежування між цими обов'язками є більш явним, якщо дочка, син вирішують продовжити навчання зі спливом певного часу, наприклад, у віці 20 років. В такому випадку батьки не надають утримання дочці, синові з вісімнадцяти до двадцяти років. Адже обов'язок батьків по утриманню дитини (ст. 18 °CК України) припиняється з досягненням нею повноліття, а обов'язок батьків по утриманню повнолітніх дочки, сина, які продовжують навчання (ст. 199 СК України), виникає з часу продовження навчання за наявності передбачених в законі умов.

3. Норма коментованої статті закріплена вперше в сімейному законодавстві і як більшість новинок викликає на практиці чимало питань, пов'язаних з її застосуванням. Пленум Верховного Суду України надав роз'яснення щодо підстав виникнення обов'язку батьків по утриманню своїх повнолітніх дітей, які продовжують навчання. Відповідно до абз. 1 п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р. обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: 1) досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; 2) продовження ними навчання; 3) потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; 4) наявність у батьків можливості надавати таку допомогу. Зазначений у Постанові Пленуму Верховного Суду України фактичний склад необхідно доповнити ще одним юридичним фактом — походження дитини від батьків (кровне споріднення біологічне походження) або наявність між ними іншого юридично значущого зв'язку (усиновлення).

4. Право на утримання виникає за умови продовження навчання. Закон не передбачає жодних особливостей залежно від форми навчання (денна, вечірня, заочна тощо). Тому можна зробити висновок, що право на утримання виникає за умови продовження навчання у будь-якій формі.

5. Однак відповідно до коментованої статті і вказаного роз'яснення Пленуму Верховного Суду України обов'язок щодо утримання повнолітніх дочки, сина виникає за умови їх потреби у матеріальній допомозі у зв'язку з навчанням. Таким чином, особа не в усіх випадках є обмеженою у зв'язку з навчанням в можливості заробляти кошти для власного забезпечення. Тому в разі спору така потреба має бути встановлена судом. Потреба в матеріальній допомозі має бути пов'язаною з навчанням. Про наявність потреби в матеріальній допомозі можуть свідчити навчання на платній основі, необхідність забезпечення житлом за місцем навчання тощо. Докази на підтвердження зазначеної обставини надаються суду заінтересованою стороною.

6. Відносини щодо утримання батьками своїх повнолітніх дочки, сина, які продовжують навчання, можуть регулюватися договором. Відповідно до ст. 201 СК України з метою врегулювання цих відносин можуть укладатися два види договорів: 1) договір про сплату аліментів; 2) договір про припинення права на аліменти у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно (див. ст.201 СК України та коментар до неї).

7. Якщо батьки добровільно не виконують свій обов'язок, аліменти можуть бути стягнені в примусовому порядку. Відповідно до ч. 3 коментованої статті право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів мають: а) повнолітні дочка, син; б) той з батьків, з ким проживають повнолітні дочка, син.

Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів мають повнолітні дочка, син. Вони мають цивільну процесуальну дієздатність і можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (ч. 1 ст. 29 ЦПК України). Позов про стягнення аліментів може бути заявлений щодо одного або обох батьків. Обов'язок по утриманню покладається законом на кожного з батьків, матір і батька, рівною мірою.

Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживають повнолітні дочка, син. Батьки є законними представниками своїх дітей тільки до досягнення ними повноліття. Втім, в законі визнане за можливе закріпити за матір'ю, батьком право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів на повнолітніх дочку, сина. Однак таке право надане тільки тому з батьків, з ким проживають дочка, син. Ймовірно, це можна пояснити наступними обставинами. По-перше, як правило, саме цей з батьків продовжує добровільно утримувати дочку, сина протягом часу продовження навчання, фактично виконуючи обов'язок і за іншого з батьків. По-друге, повнолітні дочка, син можуть відмовитися від реалізації права на утримання в примусовому порядку, керуючись, наприклад, особистими мотивами, що ускладнить становище того з батьків, з ким вони проживають.

Можна припустити, що один з батьків може подати позов про надання утримання повнолітнім дочці, синові і в тому разі, якщо дитина проживає окремо. Навчання в іншому населеному пункті є досить розповсюдженим. Дочка, син можуть проживати в гуртожитку, у родичів, наймати житло тощо. Очевидно, в такому випадку вирішального значення набуває не спільне проживання дитини з тим з батьків, хто подає позов, а факт продовження надання цим з батьків їй утримання добровільно і самостійно.

У разі подання позову одним із батьків суд може залучити до участі у справі якщо залежно від її обставин визнає необхідним) повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися і на користь яких у зв'язку з цим стягуються аліменти (абз. З п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 p.).

8. Обов'язок батьків по утриманню повнолітніх дочки, сина, які продовжують навчання, припиняється, якщо відпадає хоча б одна з умов, сукупність яких є необхідною для його виникнення. Таким чином, цей обов'язок припиняється у разі: а) досягнення дочкою, сином двадцяти трьох років; б) припинення дочкою, сином навчання; в) припинення потреби дочки, сина в матеріальній допомозі; г) припинення можливості батьків надавати матеріальну допомогу; д) смерті (оголошення померлою) однієї із сторін зобов'язання.

Стаття 200. Розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина

1. Суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у статті 182 цього Кодексу.

2. При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.

1. Коментована норма є новою у сімейному законодавстві. Раніше розмір аліментів на повнолітніх дітей визначався в твердій грошовій сумі і не міг перевищувати певного максимуму: на одну дитину — однієї чверті, на двох дітей — однієї третини, на трьох і більше дітей — половини заробітку (доходу батьків) (ст. 89 КпШС). Відповідно до коментованої статті суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина:

• у твердій грошовій сумі;

• у частці від заробітку (доходу);

• у твердій грошовій сумі і частці від заробітку (доходу).

В нормі зазначено, що суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина в першу чергу у твердій грошовій сумі. В інших нормах СК України, в яких закріплено порядок визначення аліментів (ст. 80, ч. 3 ст. 181 СК України), навпаки, вказано, що суд визначає розмір аліментів в першу чергу у частці від заробітку (доходу). Таким чином, можна припустити, що розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина визначається судом за загальним правилом у твердій грошовій сумі, а в окремих випадках у частці від заробітку (доходу) платника аліментів або у твердій грошовій сумі і частці від заробітку (доходу).

2. Правила коментованої статті застосовуються у випадках визначення судом розміру аліментів на: а) непрацездатних дочку, сина (ст. 198 СК України); б) дочку, сина, які продовжують навчання (ст. 199 СК України).

3. В ч. 1 коментованої статті міститься відсильна норма, згідно з якою суд визначає розмір аліментів з урахуванням обставин, зазначених у ст. 182 СК України. В ч. 2 коментованої статті вказано, що суд також бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином. Таким чином, при визначенні розміру аліментів на повнолітніх дочку, сина суд враховує такі обставини:

• стан здоров'я та матеріальне становище повнолітніх дочки, сина;

• стан здоров'я й матеріальне становище платника аліментів;

• наявність у платника аліментів дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, інших дочки, сина;

• можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином;

• інші обставини, що мають істотне значення.

4. Стан здоров'я і матеріальне становище особи, як правило, перебувають між собою у прямому зв'язку. Стан здоров'я визначає не тільки працездатність особи, а й коло її потреб. Тому при розгляді спору про стягнення аліментів суд в першу чергу з'ясовує стан здоров'я і матеріальне становище повнолітніх дочки, сина і того з батьків, хто є платником аліментів. Стан здоров'я підтверджується відповідними медичними висновками. Матеріальне становище особи визначається, виходячи з вартості приналежного їй майна, рівня її доходів, а також величини витрат, які здійснюються нею на утримання себе й членів своєї сім'ї.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.1993 р. № 146 (в редакції Постанови Кабінету Міністрів України від 01.07.2002 p. № 869) затверджений Перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб (далі — Перелік). В Переліку визначено види доходів, з яких провадиться утримання аліментів, а також види доходів, з яких утримання аліментів не провадиться. Для встановлення розміру доходів суд за клопотанням заінтересованої сторони направляє запити у відповідні органи (ДПІ), а також бере до уваги інші надані докази.

Матеріальне становище повнолітніх дочки, сина, які продовжують навчання, визначається з врахуванням вартості навчання, навчального обладнання (комп'ютера, спеціальних інструментів тощо), навчальних матеріалів, проїзду, проживання за місцем розташування навчального закладу тощо.

5. Відповідно до коментованої статті суд враховує наявність у платника аліментів дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, інших дочки, сина. Головне значення має те, що він зобов'язаний утримувати зазначених осіб за законом. Тому це суттєво впливає на його матеріальне становище. Повнолітні дочка, син також можуть мати осіб, яких вони зобов'язані утримувати за законом. До таких осіб можуть належати діти, непрацездатні чоловік, дружина, один з батьків. В коментованій статті, а також ст. 182 СК України, прямо не зазначено, що така обставина враховується судом. Однак в ст. 182 СК України вказано, що суд враховує інші обставини, що мають істотне значення. Тому можна зробити висновок, що при визначенні розміру аліментів суд також враховує наявність у повнолітніх дочки, сина осіб, яких вони зобов'язані утримувати за законом. Крім того, суд має враховувати надання допомоги батьками своїм повнолітнім дочці, синові в утриманні їхніх дітей, тобто своїх онуків (ст. 265 СК України).

6. В ч. 2 коментованої статті зазначено, що при визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд враховує можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином. Закон рівною мірою покладає обов'язок щодо утримання повнолітніх дочки, сина на обох батьків. Однак вимога про надання утримання може бути заявлена тільки до одного з батьків. Крім того, повнолітні дочка, син можуть набувати в сімейних відносинах інших ролей (батьки, чоловік, дружина) стосовно інших осіб. Тому обов'язок щодо їх утримання може виникати не тільки у батьків, а й інших осіб. Іншими словами, позивач нерідко має право на утримання одночасно від декількох осіб. Тому суд має враховувати це при визначенні розміру аліментів з відповідача. Такі особи залучаються до участі в справі як треті особи на стороні відповідача (ст.35 ЦПК України).

7. В законі не встановлено межі визначення судом розміру аліментів на повнолітніх дочку, сина. Суд визначає розмір аліментів в кожному конкретному випадку, виходячи з фактичних обставин справи. У юридичній літературі відзначається, що суд має прагнути до того, щоб після стягнення аліментів одержувач виявився забезпеченим у розмірі не нижче прожиткового мінімуму, якщо доходи платника дозволяють це зробити'.

З аналізу коментованої норми можна зробити висновок, що положення ч.2 ст. 182 СК України не застосовується при визначенні судом розміру аліментів на повнолітніх дочку, сина. Таким чином, мінімальний розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина законом не встановлюється.

Втім, в позовах нерідко містяться вимоги щодо стягнення аліментів на повнолітніх дочку, сина у розмірі, не меншому 30 % прожиткового мінімуму працездатної особи.

Позивачка звернулася до суду з вимогою про стягнення аліментів на утримання повнолітнього сина, який продовжує навчання в розмірі 1/3 частки доходів відповідача, але не меншому 30 % прожиткового мінімуму працездатної особи, до досягнення сином 23 років.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволений частково — стягнені аліменти в розмірі 1/4 частки всіх видів заробітку (доходу) відповідача щомісяця до закінчення навчання сина. Як видно, вказівка про те, що розмір аліментів не може бути меншим30 % прожиткового мінімуму працездатної особи, в рішенні суду відсутня. Таким чином, суд не застосував норму ч.2 ст.182 СК України, вчинивши правильно.

Однак іноді суди припускаються помилок, стягуючи аліменти на повнолітніх дочку, сина в розмірі, не меншому30 % прожиткового мінімуму.

У січні 2005 р. позивачка звернулася з вимогою про стягнення аліментів на утримання повнолітньої дочки в розмірі 1/4 частини доходу відповідача на період її навчання, посилаючись на те, що з 1.09.2005 р. дочка навчається на денному відділенні університету, стипендію не одержує, потребує матеріальної допомоги батьків, а відповідач відмовляється надавати таку допомогу.

Рішенням міськрайсуду позов задоволений: з відповідача на користь позивачки стягнені аліменти на утримання дочки в розмірі 1/4 частини всіх видів його заробітку (доходу), але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісяця на час її навчання.

В апеляційній скарзі відповідач указує, що на його утриманні перебувають неповнолітня дочка, що є інвалідом дитинства й потребує додаткових витрат на лікування, і дружина, яка не працює у зв'язку з доглядом за дочкою-інвалідом. Після звільнення з постійного місця роботи відповідач має нерегулярний непостійний дохід, тому не має можливості утримувати повнолітню дочку.

Позивачка проти доводів скарги заперечує й вважає за можливе стягнути з відповідача аліменти в розмірі 100 грн. щомісяця, що становить суму її витрат на наймання житла для дочки за місцем її навчання.

Колегія суддів установила наступне. Задовольняючи позов про стягнення аліментів на утримання повнолітньої дочки, суд першої інстанції застосував норми матеріального права, які регулюють відносини по утриманню батьками своїх неповнолітніх дітей — ст. ст. 180–183 СК України й не застосував норми ст. ст. 198–201 СК України, які встановлюють порядок утримання батьками своїх повнолітніх дочки, сина. Суд не встановив і не врахував обставини, які мають значення для справи, зокрема наявність у батька можливості надавати матеріальну допомогу.

Суд визначив розмір аліментів у частці від заробітку відповідача, не маючи доказів того, що у відповідача є постійне місце роботи з визначеним доходом. Відповідач має нерегулярний непостійний дохід, оскільки через відсутність роботи з місця свого проживання час від часу виїжджає на роботу в Росію. За таких обставин розмір аліментів доцільно встановити у твердій грошовій сумі. Крім того, мінімальний розмір аліментів, установлений ст. 182 СК України, застосовується тільки при визначенні розміру аліментів на неповнолітніх дітей. При визначенні розміру аліментів судом не врахований матеріальний і сімейний стан відповідача, який надав докази того, що на його утриманні перебуває неповнолітня дочка — інвалід дитинства.

Позивачка не надала доказів, які б давали підстави для встановлення розміру аліментів у сумі, більшій, ніж сто гривень на місяць, і не заявила клопотання про витребування таких доказів у відповідача або з іншого джерела.

На підставі викладеного колегія суддів рішення суду змінила в частині визначення розміру аліментів, а позов задовольнила частково, стягнувши аліменти на утримання повнолітньої дочки в розмірі 100 грн. щомісяця. Максимальний розмір аліментів в законі також не встановлюється. З відмовою від фіксованих у законі аліментних часток необхідність у цьому відпала. Суд, визначаючи в кожному конкретному випадку розмір коштів, що стягуватимуться на утримання дочки, сина, виходить з фактичних обставин справи і мети зобов'язання щодо утримання.

Стаття 201. Застосування норм цього Кодексу до відносин щодо обов'язку батьків утримувати повнолітніх дочку, сина

1. До відносин між батьками і дочкою, сином щодо надання їм утримання застосовуються норми статей 187,189–192 і 194–197 цього Кодексу.

1. Коментована стаття містить відсильну норму. Вона не закріплює самостійних правил, а відсилає до окремих статей гл. 15 СК України, що регулюють відносини по утриманню батьками своїх дітей. Так, до відносин по утриманню батьками повнолітніх дочки, сина застосовуються норми про: а) відрахування аліментів за ініціативою платника (ст. 187 СК України); б) договір про сплату аліментів (ст. 189 СК України); в) договір про припинення права на аліменти у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно (ст. 19 °CК України); г) час, з якого присуджуються аліменти (ст. 191 СК України); ґ) стягнення аліментів за минулий час та заборгованості за аліментами (ст. ст. 194, 195, 197 СК України); д) зміну розміру аліментів (ст. 192 СК України); е) відповідальність за прострочення сплати аліментів (ст. 196 СК України).

Правовідносини по утриманню батьками своїх повнолітніх дочки, сина мають певну специфіку порівняно із правовідносинами по утриманню батьками своїх дітей: а) вони виникають і припиняються у зв'язку з іншими обставинами, тобто за іншими підставами; б) мають особливий суб'єктний склад тощо. Це необхідно враховувати при застосуванні вказаних статей гл. 15 СК України.

2. Відповідно до коментованої статті батьки можуть відраховувати аліменти на повнолітніх дочку, сина за власною ініціативою. Матір, батько може подати заяву за місцем роботи, місцем виплати пенсії про відрахування аліментів з їх заробітної плати. Розмір коштів, що відраховуватимуться за заявою, не обмежується законодавством. Платник самостійно визначає у заяві розмір, у якому будуть провадитися відрахування. При цьому він не зобов'язаний дотримуватися правила, передбаченого в ч. 2 ст. 182 СК України, щодо мінімального розміру аліментів на одну дитину. Дане правило має виконуватися тільки стосовно дитини, а при сплаті аліментів на повнолітніх дочку, сина не застосовується.

Платник самостійно визначає у заяві строк, протягом якого мають провадитися відрахування його заробітної плати (пенсії). Однак він може відкликати заяву до закінчення зазначеного в ній строку. Можна припустити, що, якщо строк у заяві не визначений, відрахування провадяться доти, поки заява не відкликана.

3. Відносини щодо утримання батьками своїх повнолітніх дочки, сина можуть регулюватися договором. Відповідно до коментованої статті з метою врегулювання цих відносин можуть укладатися два види договорів: 1) договір про сплату аліментів (ст. 189 СК України); 2) договір про припинення права на аліменти у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно (ст. 19 °CК України). Згідно із ст. 189 СК України договір про сплату аліментів укладається між батьками. В ст. 19 °CК України передбачено, що дитина, яка досягла 14 років, бере участь в укладенні договору про припинення права на аліменти у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно. Однак повнолітні дочка, син мають повну цивільну дієздатність і є самостійними учасниками і цивільних, і сімейних відносин.

У цьому зв'язку виникає питання щодо суб'єктного складу договорів, які можуть укладатися на підставі коментованої статті. З системного аналізу законодавства (ч. 2 ст. 7, ст. 9, ч. 6 ст. 177, ст. ст. 179, 189, 190, ч. 3 ст. 199 СК України) можна зробити висновок, що зазначені види договорів можуть укладати: а) матір і батько поміж собою; б) матір, батько з повнолітніми дочкою, сином. Іншими словами, одержувачем аліментів за договором про сплату аліментів і набувачем права власності на нерухоме майно за договором про припинення права на аліменти можуть виступати повнолітні дочка, син.

До регулювання відносин між батьками й повнолітніми дочкою, сином не застосовується положення ч. 1 ст. 189 СК України про те, що умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом, і відповідно правило щодо мінімального розміру аліментів на одну дитину (ч. 2 ст. 182 СК України). Сторони за власним розсудом визначають в договорі, в якому розмірі сплачуватимуться аліменти на повнолітніх дочку, сина.

Особливості суб'єктного складу відносин між батьками і повнолітніми дочкою, сином щодо їх утримання слід враховувати також при застосуванні інших статей. Зокрема не застосовуються положення ч. 5 ст. 190, ч. 2 ст. 192, ч. 3 ст. 196 СК України.

4. У коментованій статті немає відсилання до ст. 193 СК України, згідно з якою влаштування дитини до того чи іншого закладу не припиняє обов'язку батьків по її утриманню. І це не випадково. Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина виникає за особливих умов, однією з яких є потреба дітей в матеріальній допомозі. Свого часу Пленум Верховного Суду України роз'яснював, що перебування непрацездатного подружжя, неповнолітньої дитини, непрацездатних дітей чи батьків відповідно у будинках інвалідів або престарілих, дитячих закладах тощо саме по собі не виключає потреби в матеріальній допомозі і не звільняє зобов'язаних осіб від сплати аліментів (у тому числі на користь того з батьків неповнолітнього, який і в цих випадках систематично несе витрати на забезпечення законних інтересів останнього), але може бути підставою для зменшення їхнього розміру (абз. 3 п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12.06.1998 p.). Якщо перебування у будинках інвалідів та інших закладах призвело до відсутності потреби в матеріальній допомозі, цей факт має бути встановлений в судовому порядку. Право повнолітніх дочки, сина на аліменти припиняється у зв'язку з їх перебуванням у вказаних закладах тільки в тому разі, якщо буде встановлено, що вони перестали потребувати матеріальної допомоги.

5. До регулювання відносин між батьками й повнолітніми дочкою, сином по їх утриманню застосовуються норми щодо стягнення аліментів за минулий час та заборгованості за аліментами (ст. ст. 194, 195, 197 СК України). В ч. 4 ст. 194 СК України міститься спеціальне правило щодо стягнення заборгованості за аліментами на повнолітніх дочку сина, які продовжують навчання. В такому випадку заборгованість стягується до досягнення ними двадцяти трьох років (див. коментар до ст. 194 СК України).

Стаття 202. Підстави виникнення обов'язку повнолітніх дочки, сина утримувати батьків

1. Повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

2. Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.

1. Обов'язок повнолітніх дочки, сина піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплений в ст. 51 Конституції України. Таке піклування може полягати в особистому догляді за батьками, допомозі в побуті, захисті прав й інтересів, матеріальній підтримці тощо. Цей конституційний обов'язок отримує продовження в нормах сімейного законодавства, зокрема у гл. 17 СК України «Обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків та його виконання».

Відповідно до ч. 8 ст. 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів непрацездатних членів сім'ї. Ця засада набуває особливого значення щодо регулювання відносин батьків і дітей по утриманню.

2. За загальним правилом обов'язок по утриманню батьків покладається лише на повнолітніх дочку, сина. Діти (ст. 6 СК України) не зобов'язані надавати батькам утримання і мають право на утримання від батьків навіть у випадку набуття ними повної дієздатності до досягнення повноліття (ст. ст. 34, 35 ЦК України). Кошти на догляд та лікування батьків можуть бути стягнені з дитини тільки у виняткових випадках (ст. 206 СК України).

3. Обов'язок у повнолітніх дочки, сина виникає незалежно від того, чи перебували батьки у шлюбі між собою. Спеціального пояснення вимагає використання в нормах гл. 17 СК України в множині слова «батьки». Це означає, що у повнолітніх дочки, сина обов'язок по утриманню виникає щодо кожного з батьків, матері й батька, окремо.

4. Обов'язок повнолітніх дітей по утриманню своїх батьків виникає на підставі складу юридичних фактів:1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв'язків (усиновлення, факт біопоходження); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька в матеріальній допомозі. Зобов'язання повнолітніх дітей по утриманню батьків не виникає у разі відсутності хоча б однієї із вказаних обставин.

5. Повнолітні дочка, син зобов'язані надавати утримання батькам незалежно від власного статку. Обов'язок дітей не пов'язується з їх працездатністю і можливістю надавати батькам матеріальну допомогу.

Особливо складним є випадок, коли спір щодо надання утримання виникає між непрацездатними батьками та непрацездатними повнолітніми дочкою, сином. Оскільки закон зобов'язує як батьків утримувати непрацездатних повнолітніх дітей (ст. 198 СК України), так і дітей утримувати непрацездатних батьків (ст. 202 СК України). У випадку, якщо обидві сторони у спорі є непрацездатними, вирішального значення набуває факт потреби в матеріальній допомозі. Якщо обидві сторони потребують матеріальної допомоги, необхідно враховувати, що обов'язок батьків по утриманню повнолітніх дочки, сина виникає за умови їх здатності надавати матеріальну допомогу дітям. В той час як обов'язок повнолітніх дочки, сина такою обставиною не обумовлений. Таким чином, формально закон припускає можливість стягнення з непрацездатних повнолітніх дітей аліментів на утримання непрацездатних батьків, і в тому випадку, якщо самі діти є нужденними. Проте остаточне вирішення цього питання залишається за судом.

6. Зазвичай повнолітні діти за власною ініціативою матеріально допомагають своїм непрацездатним батькам, не чекаючи виникнення такого обов'язку за законом. Якщо ж діти ухиляються від надання такої допомоги, батьки, як правило, не звертаються до суду з моральних міркувань. У всякому разі доти, поки не виникає спору, вважається, що діти виконують свої обов'язки по утриманню батьків добровільно, хоча це не завжди відповідає реальному стану речей.

Гл. 17 СК України не містить спеціальної норми, яка передбачала б можливість укладення договору про надання утримання батькам. Однак такий договір може бути укладено відповідно до ч. 2 ст. 7, ст. 9 СК України. З аналізу зазначених норм можна зробити висновок, що договір про надання утримання батькам можуть укладати: а) матір, батько з повнолітніми дочкою, сином; б) діти поміж собою. Договір про надання утримання батькам, який укладено повнолітніми дочкою, сином між собою, за юридичною природою, є договором на користь третьої особи (ст. 8 СК України, ст. 636 ЦК України). В ньому діти визначають свої права і обов'язки щодо надання утримання батькам.

Договір про надання утримання батькам може бути укладено і в тому випадку, якщо підстави для виникнення обов'язку за законом (непрацездатність, потреба в матеріальній допомозі) відсутні. Такий договір необхідно нотаріально посвідчити, щоб уникнути складнощів щодо його юридичної сили.

7. Аліменти на утримання батьків можуть бути стягнені в судовому порядку. З вимогою про стягнення аліментів до суду може звернутися матір, батько або їхні законні представники. Відповідно до ч. 2 ст. 172 СК України повнолітні дочка, син вправі діяти в інтересах непрацездатних батьків як їхні законні представники, без спеціальних нате повноважень. Тому, позов про стягнення аліментів з повнолітніх дочки, сина може бути заявлений в інтересах матері, батька іншою їхньою дитиною, з якою вони, наприклад, проживають і яка піклується про них.

Свого часу відповідно до ст. 220 ЦПК України в позовах про стягнення аліментів суддя був вправі в разі необхідності до вирішення справи по суті постановити ухвалу про те, хто з дітей і у якому розмірі повинен тимчасово надавати кошти на утримання батьків. Ухвала судді підлягала негайному виконанню. Це положення мало за мету забезпечення непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги, відповідними коштами. На жаль, у чинному ЦПК України воно відсутнє.

8. В гл. 17 СК України немає спеціальної норми, яка визначала б час, з якого присуджуються аліменти на утримання батьків. З системного аналізу норм сімейного законодавства можна зробити висновок, що аліменти на матір, батька присуджуються від дня пред'явлення позову (ст. ст. 79, 191 СК України).

9. Обов'язок повнолітніх дочки, сина по утриманню батьків припиняється у випадку: а) поновлення працездатності матері, батька; б) припинення потреби матері, батька в матеріальній допомозі.

Порядок припинення обов'язку на підставі кожної із вказаних обставин має суттєві відмінності. З системного аналізу норм СК України можна зробити висновок, що у разі поновлення працездатності матері, батька обов'язок припиняється автоматично, тому що ця обставина може бути підтверджена відповідними документами (див. коментар до ст. 82 СК України). У другому випадку обов'язок припиняється вирішенням суду, якщо припинення потреби матері, батька в матеріальній допомозі встановлено в судовому засіданні.

10. Трапляється так, що батьки перебувають у будинках інвалідів, будинках для осіб похилого віку, закладах охорони здоров'я й інших закладах. В нормах гл. 17 СК України не вказується, яким чином це позначається на обов'язку повнолітніх дочки сина по утриманню батьків. Перебування батьків у будинках інвалідів, будинках для осіб похилого віку, закладах охорони здоров'я й інших закладах саме по собі не означає, що вони перестають потребувати матеріальної допомоги. Факт припинення потреби в матеріальній допомозі у всіх випадках має встановлюватися в судовому порядку. Тому можна зробити висновок, що обов'язок повнолітніх дочки, сина не припиняється у зв'язку з перебуванням батьків у вказаних закладах як таким.

11. В ч. 2 коментованої статті вказано, що, якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає. Ця норма встановлює міру відповідальності, яка застосовується до осіб, позбавлених батьківських прав, у майбутньому. Таке правило закріплювалося й раніше. Відповідно до ст. 74 КпШС батьки, позбавлені батьківських прав, втрачали право вимагати від дитини в майбутньому надання їм утримання. У юридичній літературі вказувалося на недолік цієї норми, оскільки особа не може втрачати того, чого вже позбавлена. У СК України цей недолік усунутий, а правило набуло вдосконаленого вигляду.

Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав на підставах, передбачених ст. 164 СК України. При цьому вони не звільняються від обов'язку щодо утримання дитини (ч. 2 ст. 166 СК України). Особа, позбавлена батьківських прав, не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності, зокрема право на утримання від дитини (п. 5 ч. 1 ст. 166 СК України). Не має значення, які саме обов'язки батьки не виконували щодо своєї дитини — майнові чи особисті немайнові. Положення ч. 2 коментованої статті застосовується незалежно від того, яка обставина слугувала підставою позбавлення батьківських прав. Таким чином, особи, що позбавлені батьківських прав, не мають права на утримання від повнолітніх дочки, сина, якщо стають непрацездатними і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги. Можна припустити, що обов'язок повнолітніх дочки, сина брати участь у додаткових витратах на батьків у такому випадку теж не виникає (див. ст. 203 СК України і коментар до неї).

До досягнення дитиною повноліття батьківські права можуть бути поновлені в судовому порядку (ст. 169 СК України). Обов'язок повнолітніх дочки, сина щодо батьків, поновлених в батьківських правах, виникає за загальними правилами. В такому випадку позбавлення батьківських прав не позначається на обов'язку дитини щодо утримання батьків.

12. Обов'язок повнолітніх дочки, сина щодо батьків, які були звільнені судом від обов'язку по утриманню дитини на підставі ст. 188 СК України, виникає в загальному порядку. Іншими словами, така обставина не стає на перешкоді для виникнення у дитини обов'язку по утриманню батьків у майбутньому.

Стаття 203. Обов'язок дочки, сина брати участь у додаткових витратах на батьків

1. Дочка, син крім сплати аліментів зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.

1. У коментованій статті закріплений обов'язок повнолітніх дочки, сина брати участь у додаткових витратах на батьків. Оскільки в нормі йдеться саме про додаткові, а не звичайні, щоденні витрати, такий обов'язок вважається додатковим до обов'язку повнолітніх дітей по утриманню батьків. Це означає, що він виникає, якщо наявні умови, які є необхідними для виникнення обов'язку по утриманню батьків. Свого часу про це прямо вказувалося в абз. 2 п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12.06.1998 р. Тому можна зробити висновок, що обов'язок повнолітніх дочки, сина брати участь у додаткових витратах на батьків, виникає на підставі наступного складу юридичних фактів: 1) походження дитини від батьків (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв'язків (усиновлення, факт біологічного походження); 2) непрацездатність матері, батька; 3) потреба матері, батька в матеріальній допомозі; 4) тяжка хвороба, інвалідність або немічність матері, батька; 5) витрати, пов'язані з тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю матері, батька.

З тих самих міркувань можна припустити, що, якщо мати, батько позбавлені батьківських прав і ці права не поновлені, обов'язок брати участь у додаткових витратах на батьків у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає (див. ч. 2 ст. 202 СК України та коментар до неї).

2. Відповідно до закону додатковими витратами на батьків вважаються витрати, пов'язані з однією з таких обставин: а) тяжка хвороба; б) інвалідність; в) немічність. Таким чином, повнолітні діти зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних обставинами виключно негативного характеру. Цей перелік є вичерпним. Інші обставини нормою не припускаються.

3. Витрати можуть виникати у зв'язку з хворобою матері, батька. В коментованій статті названо тяжку хворобу, а не будь-яке захворювання. Це пояснюється тим, що саме тяжка хвороба пов'язується зі стійкою втратою працездатності (здатності організму людини до праці, що залежить від стану її здоров'я). Тяжка хвороба є оцінним поняттям. Суд на підставі конкретних обставин справи встановлює, чи є хвороба матері, батька тяжкою, виходячи з медичних висновків щодо тривалості, форми захворювання тощо.

4. Регулярних витрат у зв'язку з особливим станом свого здоров'я зазнають батьки, які є інвалідами. Інвалідність як категорія непрацездатності має законодавче визначення. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21.03.1991 р. № 875-ХІ інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті. Залежно від ступеня обмеження життєдіяльності встановлюють I, II, НІ групу інвалідності, а також причини інвалідності: загальне захворювання; інвалідність з дитинства; трудове каліцтво; професійне захворювання тощо (абз. 7 п. 1.2 Інструкції про встановлення груп інвалідності, затвердженої Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 7.04.2004 р. № 183). Порядок та умови визначення потреб у зв'язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертизи та з врахуванням здібностей до професійної і побутової діяльності інваліда (ст. 5 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»).

5. Поняття «немічність» не має законодавчого визначення і також є оцінним. Суд може визнати матір, батька немічними в силу їх похилого віку.

6. Раніше обов'язок повнолітніх дітей по участі в додаткових витратах на батьків закріплювався в ч. 3 ст. 81 КпШС України Колишня норма істотно відрізняється від норми ст. 203 СК України. В ній встановлювався приблизний перелік підстав для участі дітей у додаткових витратах. Залучення до участі у додаткових витратах на батьків пов'язувалося з будь-якими винятковими обставинами, такими як тяжка хвороба, каліцтво тощо. Під каліцтвом у юридичній літературі й судовій практиці розуміється травматичне ушкодження, викликане раптовим впливом на організм людини зовнішнього фактору — сторонньої сили. Наслідком каліцтва може виявитися інвалідність. В іншому випадку каліцтво охоплюється поняттям тяжка хвороба. Тому з метою запобігання повторення у ст. 203 СК України каліцтво не вказане як підстава виникнення обов'язку брати участь у додаткових витратах. Крім того, відповідно до КпШС України повнолітні діти могли бути притягнуті до участі у додаткових витратах, пов'язаних з оплатою праці осіб, що здійснюють догляд за батьками. Вказане положення також не знайшло відбиття в ст. 203 СК України. Оплата праці осіб, що здійснюють догляд за матір'ю, батьком, є скоріше однією зі складових додаткових витрат, а не обставиною, з якою пов'язані такі витрати.

Таким чином, положення ч. 3 ст. 81 КпШС набуло в СК України вдосконаленого вигляду. Мабуть, норма ст. 203 СК України поступається колишній нормі лише втому, що в ній закріплений вичерпний перелік обставин, з якими пов’язуються додаткові витрати на батьків. Утім, вст. 185 СК України, в якій закріплено обов'язок батьків брати участь у додаткових витратах на дитину, визначено приблизний перелік особливих обставин, у зв'язку з якими можуть виникати такі витрати. Очевидно, у коментованій нормі слід було піти таким же шляхом.

7. В ч. 3 ст. 81 КпШС вказувалося, що до участі в додаткових витратах можуть бути притягнуті повнолітні діти, які спланують аліменти на утримання батьків. Свого часу у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12.06.1998 р. зазначалося, що до участі в додаткових витратах можуть бути притягнуті повнолітні діти, які не піклуються про батьків (абз. 2 п. 22). Така умова збережена в російському законодавстві (ч. 1 ст. 88 СК РФ). Відповідно до СК України повнолітні дочка, син можуть бути притягнуті до участі в додаткових витратах незалежно від того, стягуються з них аліменти за рішенням суду чи ні. Тобто обов'язок брати участь у додаткових витратах може виникати окремо від обов'язку по утриманню батьків. У юридичній літературі такий обов'язок теж розглядається як окремий від обов'язку по утриманню.

Таким чином, можна зробити висновок, що вимога про стягнення додаткових витрат може бути подана до суду й у тому випадку, якщо основна вимога про стягнення аліментів не пред'являлася через відсутність спору про звичайні (щоденні) витрати на утримання батьків. При одночасному розгляді вимог про стягнення аліментів і додаткових витрат суд у рішенні окремо визначає розмір коштів, стягуваних як аліменти й додаткові витрати (п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 p.).

8. Повнолітні дочка, син і матір, батько можуть укласти договір, в якому визначити порядок участі дітей у додаткових витратах, розмір таких витрат тощо. Вимога про стягнення додаткових витрат може бути подана до суду, якщо матері, батькові утримання надається відповідно до договору про надання утримання, однак порядок участі в додаткових витратах в ньому не передбачений.

9. Якщо повнолітні дочка, син добровільно не беруть участь у додаткових витратах, пов'язаних з тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю матері, батька, останні можуть звернутися з відповідною вимогою до суду. Обставини, які враховуються судом при визначенні розміру коштів, що стягуватимуться з дочки, сина, закріплено в ст. 205 СК України. Суд враховує матеріальний і сімейний стан сторін, а також бере до уваги можливість одержання коштів від інших дітей, до яких не пред'явлено позову, дружини, чоловіка та своїх батьків. У СК України дотримується принцип рівності прав та обов'язків дітей стосовно батьків. Відповідно до закону вони зобов'язані брати участь в утриманні батьків рівною мірою. При визначенні розміру стягнення з одного з дітей суд відносить частину витрат на іншого. Однак розмір коштів, що стягуватимуться з повнолітніх дочки, сина, визначається судом з урахуванням конкретних обставин справи і тому не завжди буде рівним. Якщо матір, батько проживають з одним з дітей, який самостійно покриває додаткові витрати, він може вимагати відшкодування частини фактично понесених ним витрат іншими.

10. Порядок визначення розміру коштів, що стягуватимуться з дочки, сина, на підставі коментованої статті, в законі не передбачено. Можна припустити, що розмір коштів, які стягуватимуться на додаткові витрати, визначається судом у твердій грошовій сумі. Такий висновок можна зробити, виходячи з роз'яснення ст. 185 СК України, що надано Пленумом Верховного Суду України. Відповідно до п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р. в такому випадку йдеться про фактично зазнані або передбачувані витрати, тому їх необхідно визначати у твердій грошовій сумі. Матір, батько повинні надати суду докази додаткових витрат у зв'язку з тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю, їхній розрахунок та обґрунтування.

11. У СК України відсутнє спеціальне положення про порядок участі повнолітніх дочки, сина у додаткових витратах на батьків. Додаткові витрати мають покриватися ними у міру необхідності. Такі витрати можуть бути викликані тривалими або короткочасними обставинами. З системного аналізу норм СК України можна дійти висновку, що вони можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично (час від часу) або постійно (регулярно) (ст. 185 СК України).

При визначенні розміру додаткових витрат суд ураховує конкретні обставини справи на момент розгляду спору. Тому можна припустити, що, якщо за рішенням суду додаткові витрати фінансуються постійно, у разі зміни таких обставин заінтересована сторона може звернутися до суду з вимогою про зміну розміру стягуваних коштів.

12. Відповідно до ч. 3 ст. 172 СК України, якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов'язаних із наданням такого піклування батькам іншими особами (див. коментар до ст. 172 СК України).

13. У виняткових випадках кошти на догляд та лікування батьків можуть бути стягнені з дитини (див. ст. 206 СК України та коментар до неї).

Стаття 204. Звільнення дочки, сина від обов'язку утримувати матір, батька

1. Дочка, син можуть бути звільнені судом від обов'язку утримувати матір, батька та обов'язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків.

У виняткових випадках суд може присудити з дочки, сина аліменти на строк не більш як три роки.

1. В коментованій статті закріплена окрема підстава припинення зобов'язання повнолітніх дочки, сина по утриманню батьків. Повнолітні дочка, син можуть бути звільнені судом від обов'язку по утриманню батьків та обов'язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків.

У гл. 17 СК України не міститься спеціальної норми, яка взагалі закріплювала б підстави припинення зобов'язання повнолітніх дітей по утриманню батьків. Зобов'язання по утриманню батьків припиняється у випадку, якщо відпадає хоча: одна з умов, на підставі яких воно виникло. Таким чином, вказане зобов'язання припиняється у разі: а) поновлення працездатності матері, батька; б) припинення потреби матері, батька в матеріальній допомозі.

2. Поновлення працездатності матері або батька підтверджується відповідними документами, тому встановлення цього рішенням суду не потрібно. Виходячи з системного аналізу норм СК України (абз. 2 ч. 1 ст. 82 СК України), можна припустити, що право на утримання припиняється від дня настання зазначеної обставини автоматично. Факт припинення потреби в матеріальній допомозі, навпаки, може бути предметом спору, тому у всіх випадках підлягає встановленню в судовому порядку і підлягає доказуванню заінтересованою стороною. Стягнення аліментів припиняється від дня набрання законної сили рішенням суду.

3. Обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати своїх непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК України), не є абсолютним. Коментована норма містить підставу звільнення від такого обов'язку — ухилення батьків від виконання своїх батьківських обов'язків. Ухилення від виконання обов'язків завжди припускає винні навмисні дії (бездіяльність). Тому повнолітні дочка, син мають надати суду докази того, що, вчиняючи тим або іншим способом, матір, батько свідомо прагнули ухилитися від виконання батьківських обов'язків. Ухилення від виконання батьківських обов'язків може полягати в ухиленні від сплати аліментів. У правовій науці під ухиленням від сплати аліментів розуміють як пряму відмову від надання утримання, так і різні дії (бездіяльність) зобов'язаної особи, спрямовані на повне або часткове ухилення від сплати аліментів: приховання особою дійсного розміру свого заробітку (доходу); зміну роботи або місця проживання з метою запобігання сплати аліментів; приховання свого місцезнаходження тощо. При встановленні судом факту ухилення матері, батька від виконання своїх батьківських обов'язків не має визначального значення, звертався той з батьків, з яким проживала дитина, до суду з позовом про стягнення аліментів з іншого з батьків, чи ні.

З огляду на те, що в коментованій нормі йдеться про ухилення від виконання батьківських обов'язків взагалі, а не від окремо взятого обов'язку по утриманню дитини, можна припустити, що підставою звільнення повнолітніх дочки, сина з ід обов'язків щодо батьків може бути ухилення останніх від виконання особистих немайнових обов'язків, наприклад, обов'язку по вихованню.

Відповідно до ст. 188 СК України батьки можуть бути звільнені судом від обов'язку утримувати дитину. Якщо дана обставина мала місце, вона не може слугувати самостійною підставою для звільнення судом повнолітніх дочки, сина від обов'язку по утриманню батьків та обов'язку брати участь у додаткових І витратах.

4. Факт ухилення батьків від виконання своїх батьківських обов'язків має бути встановлено в судовому порядку. Суд на вимогу дочки, сина, до яких поданий позов про стягнення аліментів, зобов'язаний перевірити їхні доводи про ухилення батьків від виконання своїх обов'язків стосовно них (п. 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 p.). Рішення про звільнення повнолітніх дочки, сина від обов'язку по утриманню батьків приймає суд. Якщо до цього аліменти стягувалися з повнолітніх дочки, сина за рішенням суду, стягнення аліментів припиняється від дня набрання чинності рішенням суду про звільнення від обов'язку по утриманню батьків. Враховуючи те, що обов'язок брати участь у додаткових витратах є додатковим до обов'язку по утриманню батьків, він також припиняється. Якщо повнолітні дочка, син звільнені судом від вказаних обов'язків, можна припустити, що з них також не можуть бути стягнені кошти на покриття витрат, пов'язаних з наданням піклування батькам сторонніми особами відповідно до ч. 3 ст. 172 СК України. Зазначені обов'язки не можуть бути згодом поновлені.

Таким чином, можна зробити висновок, що на підставі коментованої статті суд може остаточно звільнити повнолітніх дочку, сина від будь-яких обов'язків, пов'язаних з наданням батькам матеріальної допомоги, зокрема: а) обов'язку по утриманню батьків; б) обов'язку брати участь у додаткових витратах.

5. Подібна норма містилася в попередньому кодексі. Відповідно до ч. 4 ст. 81 КпШС діти можуть бути звільнені від обов'язку по утриманню своїх батьків і відшкодуванню витрат по догляду за ними, якщо судом буде встановлено, що батьки ухилялися від виконання батьківських обов'язків.

Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення аліментів з дочок у розмірі 1/4 частини заробітку з кожної, посилаючись на те, що є інвалідом, одержує пенсію в розмірі 117 грн., однак у зв'язку із захворюванням має потребу в лікуванні, не має змоги купити собі ліки, платити за квартиру.

Судом встановлено, що відповідно до рішення районного суду від 16.01.1992 p., позивач мав сплачувати аліменти на утримання дочок у розмірі 1/3 частини що місяця до їхнього повноліття. Відповідно до подання судового виконавця районного суду від 9.11.1992 р. позивач аліменти не сплачував, у зв'язку із чим утворилася заборгованість у сумі 6243 грн., і був оголошений його розшук. Обидві дочки продовжують навчання на платній основі і самі потребують матеріальної допомоги. Одна з них хворіє на псоріаз і потребує санаторно-курортного лікування. Позивач ухилявся від сплати аліментів на утримання дочок, їхнім вихованням не займався, подарунки, які він робив дочкам на день народження, носять характер одиничних випадків і не є систематичним батьківським піклуванням. Позивач не надав суду доказів того, що він є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги. Керуючись ст. 81 КпШС України, суд вирішив у задоволенні позову про стягнення аліментів відмовити. Як видно з рішення суду, в позові відмовлено, тому що судом не встановлені підстави виникнення в повнолітніх дочок обов'язку по утриманню батька. В даному випадку важливим є те, що позивач не надав суду доказів того, що він є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги. Обов'язок у повнолітніх дочок щодо утримання батька не виник. Тому встановлення судом факту ухилення батька від виконання батьківських обов'язків в даному випадку не мало вирішального значення. Відмовляючи в позові за відсутністю підстав для виникнення обов'язку по утриманню батьків, навіть за умови встановлення факту ухилення матері, батька від виконання своїх батьківських обов'язків, суд не може посилатися на ст. 204 СК України. Норма ч. 4 ст. 81 КпШС, як і коментована норма, розрахована на той випадок, коли підстави для виникнення обов'язку по утриманню та участі в додаткових витратах є, однак судом встановлений факт ухилення матері, батька від виконання своїх батьківських обов'язків. Саме у зв'язку з цим фактом повнолітні дочка, син можуть бути звільнені судом від обов'язків, які у них виникли щодо батьків.

Таким чином, можна зробити висновок, що суд може застосувати коментовану норму, встановивши такі обставини: а) непрацездатність матері, батька; б) потребу матері, батька в матеріальній допомозі; в) ухилення матері, батька від виконання батьківських обов'язків.

6. В ст. 81 КпШС йшлося про звільнення від відшкодування витрат по догляду за батьками, а не від участі в додаткових витратах взагалі. Втім, Пленум Верховного Суду України роз'яснював, що повнолітні діти могли бути звільнені від сплати аліментів і додаткових витрат, якщо суд установить, що батьки ухилялися від виконання щодо них батьківських обов'язків (абз. 2 п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12.06.1998 p.).

7. Несприятливі наслідки для батьків, які порушували свої батьківські обов'язки, встановлено також в ч. 2 ст. 202 СК України. Однак ця норма суттєво відрізняється від коментованої. Відповідно неї, якщо мати, батько були позбавлені їх батьківських прав і ці права не були відновлені, обов'язок по утриманню матері, батька в дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не випихає. А згідно зі ст. 204 СК України обов'язок повнолітніх дочки, сина по утриманню батьків виникає, однак за наявності відповідних умов повнолітні діти можуть бути звільнені від нього судом. Головна відмінність полягає в тому, що при розгляді справи про надання утримання батькам у першому випадку повнолітній дочці, синові досить надати суду рішення суду про позбавлення батьківських прав, а у другому — необхідно доказувати факт ухилення батьками від виконання батьківських обов'язків.

8. Коментована норма закріплює несприятливі наслідки для одержувача аліментів, тобто управомоченої сторони у зобов'язанні. У нормах гл. 9 СК України, що регулює відносини подружжя по утриманню, передбачено також інші обставини, за наявності яких для управомоченої сторони зобов'язання настають негативні наслідки. Наприклад, право на утримання не виникає у того з подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах (ч. 5 ст. 75 СК України). Один з подружжя може бути позбавлений права на утримання або таке право може бути обмежене строком, зокрема у випадку свідомого приведення себе до становища такого, що потребує матеріальної допомоги (ст. 83 СК України). З урахуванням зазначеного, можна вважати за доцільне закріпити в гл. 17 СК України загальну норму, яка б містила підстави для позбавлення права на утримання батьків або обмеження такого права строком. До таких підстав можна було б віднести: а) ухилення від виконання батьківських обов'язків; б) жорстоке поводження з дитиною; в) експлуатацію дитини у будь-який спосіб; г) засудження за вчинення умисного злочину щодо дитини; д) свідоме приведення себе до нужденності (зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, марнотратство, азартні ігри тощо).

9. В коментованій нормі міститься положення про те, що у виняткових випадках суд може присудити з повнолітніх дочки, сина аліменти на користь батьків на певний строк, що не перевищує трьох років. Тобто фактично йдеться про обмеження права батьків на утримання певним строком у межах трьох років. Тривалість строку, протягом якого стягуватимуться аліменти, визначає суд, з урахуванням фактичних обставин справи. Строк зазначається у рішенні суду. Після спливу цього строку повнолітні дочка, син не зобов'язані утримувати матір, батька.

Важливим є те, що вказане положення може бути застосоване судом, якщо встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків. Саме у зв'язку з цією обставиною право батьків на утримання обмежується строком.

Якщо в ході судового засідання встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків, суд може стягнути аліменти тільки у виняткових випадках. Таким випадком можна вважати, наприклад, перебування матері, батька у стані крайньої нужденності, повну відсутність у них коштів для існування у зв'язку з тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю, якщо немає інших осіб, які зобов'язані надавати їм утримання. Суд, враховуючи конкретні обставини справи, має визначити, чи є випадок таким, коли на перший план висувається мета зобов'язання по утриманню — надати матеріальну допомогу нужденним непрацездатним особам, а саме батькам.

Таким чином, присуджуючи з повнолітніх дочки, сина аліменти на користь батьків на визначений строк, суд має встановити такі обставини: а) непрацездатність матері, батька; б) потребу матері, батька в матеріальній допомозі; в) ухилення матері, батька від виконання батьківських обов'язків; г) наявність виняткових обставин.

Виходячи з аналізу коментованої статті, можна припустити, що суд, присуджуючи з повнолітніх дочки, сина аліменти на певний строк, може стягнути з них додаткові витрати, пов'язані з тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю батьків.

У гл. 17 СК України не міститься спеціальної норми, яка взагалі закріплювала б підстави припинення зобов'язання повнолітніх дітей по утриманню батьків. Зобов'язання по утриманню батьків припиняється у випадку, якщо відпадає хоча б одна з умов, на підставі яких воно виникло. Таким чином, вказане зобов'язання припиняється у разі: а) поновлення працездатності матері, батька; б) припинення потреби матері, батька в матеріальній допомозі.

Стаття 205. Визначення розміру аліментів на батьків

1. Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін.

При визначенні розміру аліментів та додаткових витрат суд бере до уваги можливість одержання утримання від інших дітей, до яких не пред'явлено позову про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків.

1. В коментованій статті закріплено порядок визначення судом розміру аліментів на утримання батьків. За загальним правилом аліменти присуджуються у частці від заробітку (доходу) повнолітніх дочки, сина. В окремих випадках (платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі тощо) розмір аліментів визначається судом у твердій грошовій сумі. Суд може застосувати змішаний порядок, стягнути аліменти одночасно у частці від заробітку (доходу) повнолітньої дитини та у твердій грошовій сумі. Раніше аліменти на батьків стягувалися з повнолітніх дітей у твердій грошовій сумі (ч. 1 ст. 90 КпШС). Тепер суд, виходячи з конкретних обставин справи, обирає найбільш прийнятний порядок визначення розміру аліментів.

2. Перелік обставин, що беруться судом до уваги при визначенні розміру аліментів на батьків, в СК України значно розширено. Зокрема це матеріальний і сімейний стан сторін, можливість одержання батьками утримання від інших осіб: повнолітніх дочки, сина, дружини, чоловіка, своїх батьків. Вказані обставини враховуються судом також при визначенні додаткових витрат на батьків. Суд має врахувати всі обставини, що мають значення для справи.

3. Не виключена ситуація, коли батьки з особистих міркувань подають позов про стягнення аліментів тільки до одного з дітей. Мотиви не звернення за допомогою до інших дітей можуть бути різноманітними: непрацездатність, важке матеріальне становище дітей, особливості особистих відносин, що склалися, тощо. Закон не зобов'язує батьків висувати свої вимоги до усіх дітей, якщо їх кілька. Тому вони вправі звертатися до будь-кого із дітей за своїм вибором. Однак, оскільки обов'язок по утриманню батьків покладається на всіх дітей рівною мірою, наявність інших повнолітніх дітей враховується судом при визначенні розміру аліментів, що підлягають стягненню з відповідача.

4. Важливе значення для визначення розміру аліментів мають наявність в одержувача інших аліментозобов'язаних осіб (батьків, дружини, чоловіка), а також наявність у платника інших аліментоуповномочених осіб (непрацездатних дружини, чоловіка, дітей, непрацездатних дочки, сина). Зазначені обставини характеризують сімейний стан платника та одержувача аліментів, і, як правило, впливають на їхній майновий стан, тому враховуються судом при визначенні розміру аліментів. Особи, зобов'язані надавати позивачеві утримання, залучаються до участі в справі як треті особи на стороні відповідача (ст. 35 ЦПК України).

5. У СК України обов'язок по утриманню батьків покладається на повнолітніх дітей незалежно від того, чи можуть вони таку матеріальну допомогу надавати, а також чи є вони самі працездатними та дієздатними. Разом з тим рівень матеріально-_: забезпечення особи перебуває в безпосередній залежності від її працездатності, тому факт непрацездатності дочки, сина також береться судом до уваги при визначенні розміру аліментів, що стягуються на батьків.

6. Незважаючи на те, що при визначенні розміру аліментів на батьків ураховується матеріальне становище обох сторін, суд виходить у першу чергу з об'єктивних потреб одержувача аліментів, а не рівня життя платника.

7. Обов'язок по утриманню в повнолітніх дочки, сина виникає щодо кожного з батьків — матері та батька. Тому, якщо позов про стягнення аліментів пред'явлений одночасно матір'ю та батьком, суд визначає розмір аліментів, що стягуються на кожного з батьків окремо. При цьому суд досліджує обставини, що враховуються при визначенні розміру аліментів стосовно кожного з батьків (матеріальне становище, можливість одержувати утримання від інших дітей тощо). Таким чином, розмір аліментів, що присуджуються на утримання матері та батька, може бути різним.

Стаття 206. Стягнення з дитини витрат на догляд та лікування батьків

1 У виняткових випадках, якщо мати, батько є тяжко хворими, інвалідами, а дитина (стаття 6 цього Кодексу) має достатній дохід (заробіток), суд може постановити рішення про стягнення з неї одноразово або протягом певного строку коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням та доглядом за ними.

1. Норми гл. 17 СК України в цілому регулюють відносини між повнолітніми дітьми та їхніми батьками по утриманню. Проте в останній статті зазначеної глави СК певні майнові обов'язки щодо батьків покладаються на дитину, тобто особу, віком до 18 років. У виняткових випадках, якщо батьки є тяжко хворими або інвалідами, а дитина має достатній дохід, суд може стягнути з неї витрати на лікування та догляд за батьками.

2. Поняття «дитина» визначене в ст. 6 СК України. Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Таким чином, на підставі коментованої статті витрати на догляд та лікування батьків у виняткових випадках можуть стягуватися як з малолітніх, так і з неповнолітніх дітей. Норма коментованої статті є новелою сімейного законодавства. Раніше стягнення коштів з дітей на користь батьків не допускалося за жодних умов.

3. Суд може ухвалити рішення щодо стягнення коштів з дитини на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням і доглядом за батьками, тільки у виняткових випадках. У законі не вказано, які випадки є винятковими. Однак можна зробити висновок, що тяжка хвороба або інвалідність зазначені не на пояснення того, що слід вважати винятковими випадками. Самі по собі вони не є достатніми умовами застосування коментованої статті. Можна припустити, що кошти з дитини на користь матері, батька можуть стягуватися лише у тих випадках, коли останні перебувають у стані крайньої нужденності, потреби в матеріальній допомозі, абсолютної відсутності коштів до існування у зв'язку з тяжкою хворобою, інвалідністю, за відсутності інших осіб, зобов'язаних надавати їм утримання тощо. Іншими словами, коментована норма застосовується не у всіх випадках, коли мати, батько є тяжко хворими або інвалідами, а дитина має достатній дохід, а лише у виняткових. Які саме конкретні життєві обставини є винятковими, визначає виключно суд при розгляді справи.

4. Суд може стягнути з дитини кошти, якщо мати, батько є тяжко хворими, інвалідами. Тяжка хвороба одного з батьків, на відміну від інвалідності, сама по собі не означає, що він є непрацездатним. Втім, можна припустити, що суд може стягнути з дитини витрати, пов’язані з лікуванням та доглядом за матір ю, батьком, виключно за умови їх непрацездатності. Такий висновок випливає з системного аналізу інших статей гл. 17 СК України. Обов'язок повнолітніх дітей утримувати батьків виникає лише за умови непрацездатності останніх (ст, 202 СК України). Обов'язок повнолітніх дочки, сина щодо участі у додаткових витратах на батьків виникає також за умови їхньої непрацездатності. Це прямо не передбачено у ст. 203 СК України, проте такий висновок випливає з комплексного аналізу ст. ст. 202, 203 СК України. Обов'язок, передбачений ст. 203 СК України, є додатковим до обов'язку по утриманню батьків, тому виникає за наявності підстав, передбачених не лише ст. 203, а й ст. 202 СК України. Обов'язок, який може бути покладено судом на дитину на підставі коментованої статті, навпаки, єсамостійним і винятковим. З огляду на це важко припустити, що на дитину ст. 6 СК України) закон покладає майнові обов'язки стосовно працездатних батьків, тобто за простіших умов, ніж на повнолітніх дочку, сина.

З тих самих міркувань можна припустити, що обов'язковою умовою стягнення з дитини витрат на догляд та лікування матері, батька є їх потреба в матеріальній допомозі. Відсутність у батьків доходу не є обов'язковою умовою. Мати, батько можуть мати певний прибуток, однак потребувати матеріальної допомоги j зв'язку з тяжкою хворобою або інвалідністю.

З метою однаковості в правозастосуванні варто було б спеціально зазначити в нормі, що суд може ухвалити рішення про стягнення з дитини коштів на догляд та лікування батьків за умови їх непрацездатності та потреби в матеріальній допомозі.

Втім, це питання має й інший аспект. Непрацездатною вважається особа, яка досягла пенсійного віку, що встановлений законом, або є інвалідом I, II або III групи (ч. 3 ст. 75 СК України). Інвалідність встановлюється при стійких порушеннях працездатності, що приводять хворого до необхідності припинити трудову діяльність або значно змінити умови праці. Для встановлення групи інвалідності і відповідно отримання статусу непрацездатної особи потрібен значний час. У зв'язку з тяжкою хворобою особа фактично непрацездатна, тому що не може за станом здоров'я виконувати роботу протягом певного проміжку часу. У цьому випадку виникає тимчасова непрацездатність, що може так і не одержати юридичного оформлення у вигляді інвалідності через відсутність підстав. Однак, якщо у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю матір, батько потребують матеріальної допомоги, справедливо покласти обов'язок покрити витрати, пов'язані з тяжким захворюванням, на повнолітніх дочку, сина, а у виняткових випадках — а дитину, за умови, що вона має достатній дохід. На жаль, в законодавстві закладено інший підхід.

4. Суд може ухвалити рішення про стягнення коштів на покриття витрат, вв'язаних з лікуванням та доглядом за батьками, за умови, що дитина має достатній дохід (заробіток). У законодавстві не передбачено критерії, якими має керуватися суд, визначаючи, який дохід дитини є достатнім. Очевидно, що дохід буде достатнім, якщо він з лишком забезпечує потреби самої дитини. Вказаний факт є преюдиціальним, тобто не вимагає доказування (ч. 3 ст. 61 ЦПК України) у тому випадку, якщо раніше батьки були звільнені судом від обов'язку по утриманню дитини (ст. 188 СК України).

6. Таким чином, суд може стягнути з дитини витрати, пов'язані з лікуванням і доглядом за батьками, при сукупності наступних умов: 1) походження дитини від матері, батька (кровне споріднення) або наявність між ними інших юридично значущих зв'язків (усиновлення, факт біологічного походження); 2) непрацездатність матері, батька у зв'язку з інвалідністю або пенсійним віком і тяжка хвороба; 3) потреба матері, батька в матеріальній допомозі; 4) достатній дохід дитини; 5) наявність виняткових обставин.

7. Розглядаючи справу, суд враховує всі обставини, що мають значення. Зокрема він оцінює тяжкість захворювання, причини відсутності у матері, батька заробітку (доходу), інші обставини, що призвели до нужденності. Якщо, наприклад, мати, батько внаслідок власних свідомих дій (зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо) опинилися в такому становищі, кошти з дитини не повинні стягуватися. Очевидно, у позові варто відмовляти також у випадках, якщо мати, батько позбавлені щодо дитини батьківських прав і ці права не були поновлені або якщо встановлено що мати, батько ухиляються від виконання своїх батьківських обов'язків.

8. Суд може ухвалити рішення щодо стягнення коштів одноразово або протягом певного строку, а також на покриття фактично понесених або майбутніх витрат, якщо їхній передбачуваний розмір може бути визначений попередньо.

9. Кошти, що стягуються з дитини, мають строго цільове призначення — покриття витрат, пов'язаних з доглядом за батьками та їхнім лікуванням.

10. У СК України не міститься інших норм, які передбачають стягнення коштів з дитини на користь батьків. Закон визначає певні немайнові обов'язки дитини щодо батьків. Відповідно до ч. 1 ст. 172 СК України дитина зобов'язана піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Можна висловити сумніви щодо правового характеру зазначеного обов'язку, тому що його виконання не може бути забезпечено примусово. Ця норма скоріше є моральним приписом. З дитини не можуть бути стягнуті кошти на покриття витрат, пов'язаних з наданням такого піклування третіми особами, як це передбачено стосовно повнолітніх дітей (ч. 3 ст. 172 СК України). Підстави для стягнення з дитини коштів на користь батьків містяться лише в ст. 206 СК України.

11. Позов може бути пред'явлений матір'ю, батьком до опікуна дитини, а також безпосередньо до дитини, яка досягла чотирнадцяти років.

12. Очевидно, коментована норма не матиме широкої практики застосування. Навряд чи можна припустити, що матір, батько в судовому порядку звертатимуться з вимогою про сплату коштів до дитини, яка з ними проживає. Найбільш ймовірним є стягнення з дитини витрат на своє лікування тим з батьків, який проживає окремо від неї.