Сімейний кодекс України. Науково-практичний коментар станом на 28.09.2009 р.

Стаття 207. Поняття усиновлення

1. Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадків, передбачених статтею 282 цього Кодексу.

2. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.

1. Усиновлення є однією з найдавніших форм влаштування в сім'ю дітей, які в силу тих чи інших причин позбавлені батьківського піклування. Забезпечення інтересів дітей в умовах сімейного життя законодавець вважає пріоритетним завданням усиновлення. Основною засадою усиновлення є найкраще забезпечення захисту інтересів дитини, і саме тому в якості пріоритетної форми сімейного виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, усиновлення закріплене у всіх існуючих правових системах сучасності.

Усиновлення є складним соціально-правовим інститутом, котрий крім забезпечення інтересів дітей дозволяє відчути радість материнства й батьківства особам, які не мають власних дітей, і таким чином задовольняє особисті потреби та інтереси усиновлювачів. Як дитина потребує того, щоб про неї піклувалися, і це: ає їй відчуття надійності та міцності світу, так доросла людина відчуває потре-г;. піклуватися про іншу, бути опорою для слабкого, відчуваючи таким чином гласну силу та значущість.

2. З юридичної точки зору усиновленням визнається прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах сина чи дочки, що здійснюється на підставі рішення суду (ч. 1 ст. 207 СК). У випадку усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, воно здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України(ч. 1 ст. 282 СК).

3. У теорії сімейного права усиновлення розглядають як:

а) інститут сімейного права, який являє собою сукупність правових норм, що регулюють особисті немайнові та майнові відносини, які виникають у зв'язку усиновленням;

б) юридичний акт, що вчиняється судом і викликає виникнення правовідносин між усиновлювачем та усиновленим, і одночасно припиняє правовий зв'язок між дітьми, рідними батьками та їх родичами (хоча й за певними виключеннями);

в) правовідношення, що виникає між усиновлювачем та усиновленою дитиною, яке виникає на підставі рішення суду, що набрало чинності;

г) певну процедуру — сукупність дій майбутніх усиновлювачів та органу, управомоченого вчиняти відповідний акт, що породжує виникнення прав та обов'язків між усиновлювачем та усиновленою дитиною.

4. Правовідносини з усиновлення не слід ототожнювати з батьківськими правовідносинами. Згідно зі ст. 121 СК України, яка визначає загальні підстави виникнення прав та обов'язків матері, батька і дитини, названі права грунтуються на походженні дитини від матері, батька, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану у встановленому законом порядку. Тобто підставою виникнення прав та обов'язків батьків та дитини є лише кровна спорідненість. При усиновленні ж дитини кровної спорідненості немає (або вона не є обов'язковою). У будь-якому разі про походження усиновлюваного від усиновлювача мова не йде. І навіть у випадках усиновлення дитини її родичами наявність кровного походження не входить до складу юридичних фактів, що впливають на зміст правового зв'язку при усиновленні. Отже, за буквальним тлумаченням закону, усиновлення не визнається підставою виникнення батьківських правовідносин. Закон має на увазі аналогію змісту правових відносин між батьками та усиновлювачами.

Різниця між названими правовими зв'язками полягає й у тому, що юридичним фактом, який породжує усиновлення, є дія. В основі усиновлення лежать дві обставини: волевиявлення усиновлювача і рішення суду. Для виникнення батьківських правовідносин подібної волі батьків не потрібно. Більш того, у деяких випадках, такі відносини можуть виникнути і всупереч волі батька (матері) дитини (наприклад, при встановленні батьківства у судовому порядку). Тобто підставою виникнення батьківських правовідносин є подія.

Крім цього, на відміну від батьківських правовідносин, які виникають з моменту народження дитини, правовий зв'язок між дитиною та усиновлювачем виникає з моменту набрання чинності судовим рішенням про усиновлення.

5. Частина друга статті 207 СК проголошує, що усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Втім, слід зауважити, що цілі усиновлення, очевидно, дещо ширші, аніж лише виховання дитини в сім'ї. Інтереси об'єднання в сім'ю лежать поза межами виховних цілей, ґрунтуючись у природі людського співжиття. Усиновлення є однією з найдавніших підстав створення сім'ї як такої, визначення належності до конкретного родинного союзу не на підставі шлюбу чи походження, а за вільним волевиявленням. Усиновлення є можливістю для дитини жити в сім'ї, і саме у цьому полягає головний інтерес для дитини. Усе інше лише супроводжує даний інтерес або витікає з нього.

6. Дитячі інтереси (потреби) мають суттєві відмінності від інтересів дорослих членів сім'ї, оскільки дитина, будучи, безумовно, особистістю, все ж більш залежна від батьківської турботи через свою безпомічність.

Як відзначається в юридичній літературі, інтереси дитини в сім'ї можна умовно розділити на дві групи: фізичне та психічне (тілесне) здоров'я і духовний розвиток. Перша група інтересів дитини полягає в області матеріально-майнової сфери сім'ї. Це забезпечення дитині відповідних рівню життя родини житлових умов, харчування, побутових зручностей, лікарської допомоги, одягу, іграшок, освіти і т. д.

Друга група інтересів дитини полягає в області духовної сфери, оскільки дитина є не лише біологічним організмом, не лише особистістю певного психологічного складу із власними звичками, характером, а й жива душа. Становлення духовної сфери дитини відбувається в сім'ї, в якій склалися певні уяви про мораль, культуру й релігію, що формують конкретний стиль життя даної сім'ї. Тому інтереси дитини неможливо розглядати у відриві від інтересів сім'ї у цілому. Як відзначалося, усиновлення відбувається також в інтересах утворюваної сім'ї, хоча й головним чином для дитини.

7. Усиновлення дітей, які є громадянами України, іноземцями на території України провадиться відповідно до гл. 18 Сімейного кодексу України у випадках, коли вичерпані всі можливості щодо усиновлення, взяття під опіку (піклування) чи на виховання цих дітей в сім'ї громадян України та коли ці діти перебувають на обліку в урядовому органі державного управління з усиновлення та захисту прав дитини не менше одного року.

Стаття 208. Особа, яка може бути усиновленою

1. Усиновленою може бути дитина (стаття 6 цього Кодексу).

2. У виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування.

У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

1. За загальним правилом, передбаченим в ч. 1 ст. 208 СК України, усиновленою може бути дитина. Дитиною вважається особа, яка не досягла повноліття. Діти віком до 14 років вважаються малолітніми, від 14 до 18 років — неповнолітніми ст. 6 СК). Здатність бути усиновленим виникає у дитини з моменту народження і припиняється за загальним правилом після досягнення повноліття.

2. Відповідно до пунктів 2, 3, 4 Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам усиновлення дитини провадиться, якщо єдиний або обидва батьки: 1) померли; 2) невідомі; 3) позбавлені батьківських прав; 4) визнані у судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошені померлими; 5) дали згоду на усиновлення дитини в письмовій формі; 6) понад шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи.

Відповідно підставами для усиновлення є: а) свідоцтво про смерть одного або обох батьків; б) копія рішення суду про позбавлення батьківських прав одного чи обох батьків; в) рішення суду про визнання батьків недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошення їх померлими; г) письмова згода батьків на усиновлення дитини; д) документи, які підтверджують, що батьки ухиляються без поважних причин від участі в її вихованні та утриманні.

3. В окрему категорію дітей, які можуть бути усиновлені, винесені: а) підкинуті (залишені у пологовому будинку) діти; б) хворі діти.

Особливості усиновлення підкинутих (залишених у пологовому будинку) дітей регламентується ст. 209 СК.

Що стосується хворих дітей, то тут слід відзначити, що Сімейний кодекс України не містить обмежень по усиновленню дітей, які хворіють будь-яким захворюванням, а отже, за буквальним тлумаченням ст. 208 СК усиновлюватися можуть як здорові, так і хворі діти. Однак аналіз чинного законодавства України дозволяє зробити висновок про існування двох видів медичних протипоказань для усиновлення: абсолютних, які виключають можливість усиновлення, та відносних, які лише ускладнюють прийняття рішення судом.

Так, виходячи з аналізу п. 4 Порядку передачі дітей на усиновлення, можна зробити висновок, що забороняється усиновлення дітей, які за характером (перебігом) захворювання потребують постійного (довічного) перебування і лікування в спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах. Тобто наявність подібних захворювань є абсолютним протипоказанням для усиновлення. Однак, оскільки Порядок передачі дітей на усиновлення є підзаконним нормативним актом, він не може встановлювати імперативні заборони, не передбачені законом, і тому у разі виявлення особою бажання усиновити таку хвору дитину (зокрема родичами дитини) наявність важкого захворювання у дитини не повинна бути перешкодою для усиновлення. Хоча стан усиновленого й вимагатиме влаштування його до спеціалізованого закладу, особи, які його усиновили, зможуть проявляти необхідну турботу та увагу, як і рідні батьки невиліковно хворої дитини.

Якщо ж дитина хвора або має певні відхилення у своєму розвитку (відносні протипоказання), особа, яка бажає усиновити цю дитину, має бути обізнана про стан здоров'я дитини та про додаткові зусилля морального та матеріального характеру, які потребуються від неї у майбутньому для належного виховання усиновленої дитини. Тому при здійсненні усиновлення органи опіки та піклування: суд повинні з'ясувати наявність в усиновителя (усиновителів) реальних можливостей не лише для виховання, а й для лікування дитини. Це особливо важливо, коли усиновлюють дитину, що потребує спеціального догляду, тривалого лікування, створення особливих умов виховання. У зв'язку з цим слід мати на увазі, що закон прямо не передбачає в якості підстави для скасування усиновлення стан здоров'я дитини, якщо кандидат в усиновлювачі завчасно був попереджений про її хворобу і, незважаючи на це, свідомо висловив бажання усиновити хвору дитину. У випадку ж, коли після усиновлення було виявлено, що дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення, усиновлення може бути скасоване (п. 1 ч. 1 ст. 238 СК).

Крім цього, діти, які хворіють на певні захворювання, можуть бути усиновлені без дотримання строків їх перебування на обліку в урядовому органі державного управління з усиновлення та захисту прав дитини (див. коментар до ст. 214 СК). Наказом Міністерства охорони здоров'я України 04.01.1997 № 2 затверджено спеціальний Перелік захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків їх перебування на обліку в урядовому органі державного управління з усиновлення та захисту прав дитини. Такими захворюваннями зокрема є: злоякісні новоутворення; екстрофія сечового міхура; вроджена відсутність кінцівки (-ок) або їх частини; анофтальм; вроджена відсутність вушної раковини, вроджена відсутність, атрезія та структура зовнішнього слухового каналу; вроджений множинний артрогрипоз.

4. Особливої уваги заслуговує усиновлення дітей-підлітків. На відміну від прийняття в сім'ю малолітньої дитини, коли процес взаємної адаптації проходить менш хворобливо, усиновлення 15-17-річного підлітка потребує більших зусиль, зокрема у випадках, коли до усиновлення кандидат в усиновлювачі не брав участі у вихованні дитини, і, відповідно, не приділяв їй турботи та уваги. Як справедливо відзначає Л.М. Пчелінцева, усиновлення дітей такого віку не завжди може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини, оскільки усиновлення накладає обов'язки не лише на усиновлювачів, а і в майбутньому на усиновлених дітей, які досягли повноліття. Тому у подібних випадках слід особливо ретельно з'ясовувати мотиви усиновлення підлітка: замінити йому сім'ю чи бажання отримати певні пільги чи права (право користування житлом усиновленої дитини, спадкування та ін.)

5. У ч. 2 ст. 208 СК встановлена нова для сімейного законодавства України норма, яка передбачає можливість у виняткових випадках усиновлення і повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування.

У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення. Такими обставинами можуть бути: фактичні сімейні відносини, які склалися між особою, яка бажає усиновити повнолітню особу, і особою, яка прагне усиновлення ще до досягнення останньою повноліття, але усиновлення з різних причин не було здійснене; перебування усиновлювача на момент усиновлення у скрутному становищі за умови, що він піклувався про дитину у той час, коли вона була неповнолітньою; родинні зв'язки між особою, яка бажає усиновити повнолітню особу, і особою, яка прагне усиновлення, про що вони не знали тощо. Слід підкреслити, що усиновлення повнолітніх осіб є виключенням з загального правила, і саме тому суд зобов'язаний детально розглянути обставини, які зумовили бажання осіб здійснити усиновлення.

 Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземцям і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновителів.

 Перелік захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків х перебування на обліку в Центрі з усиновлення дітей при Міністерстві освіти і науки України.

 Інструкція про порядок заповнення акта про дитину, покинуту в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я, або яку відмовилися забрати батьки чи інші родичі, про підкинуту чи знайдену дитину.

Стаття 209. Усиновлення дитини, яку не забрали з пологового будинку чи підкинули, або яка була знайдена

1. Дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я, або яку відмовилися забрати з них батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку.

2. Дитина, яку було підкинуто чи знайдено, може бути усиновлена після спливу двох місяців з часу її знайдення.

1. Усиновлення, як правило, здійснюється у ранньому віці, що найбільш точно відповідає сутності цього інституту та інтересам дитини. Стаття 209 СК України закріплює особливості усиновлення трьох категорій дітей: а) дітей, які були покинуті в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я; б) дітей, яких відмовилися забрати з них батьки чи інші родичі; в) дітей, яких було підкинуто чи знайдено.

2. Дитина вважається покинутою в пологовому будинку (іншому закладі охорони здоров'я), якщо її мати написала заяву про відмову забрати дитину або взагалі покинула дитину, не залишивши письмового документа, у якому вона визначала б долю своєї дитини.

3. Якщо жінка пише письмову заяву про відмову забрати дитину, у цій заяві вона повинна висловити свою згоду на усиновлення дитини. Якщо ж у заяві про відмову забрати дитину жінка не висловилася щодо усиновлення, дитина може бути усиновлена без згоди матері на підставі ч. 2 ст. 219 СК, якщо буде встановлено, що остання, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не проявляє щодо неї материнської турботи та піклування, не виховує та не утримує її.

4. У разі відмови неповнолітньої особи, яка не перебуває у шлюбі, забрати дитину в акті вказується про наявність згоди батьків неповнолітньої з цією відмовою. При відсутності у неповнолітньої матері батьків про відмову забрати дитину повідомляється орган опіки та піклування за місцезнаходженням медичного закладу.

5. Якщо жінка покинула дитину, не залишивши письмової заяви, і немає відомостей про батька та інших родичів дитини, які могли б забрати дитину в сім'ю, органами внутрішніх справ у встановленому порядку складається відповідний акт, і дитина передається на влаштування у державну дитячу установу на підставі рішення органу опіки та піклування (п. 7 Порядку передачі дітей на усиновлення). Усиновлення дітей із пологових будинків та лікувально-профілактичних закладів не здійснюється.

6. Згідно з п. 2.1 Інструкції про порядок заповнення акта про дитину, покинуту в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або яку відмовилися забрати батьки чи інші родичі, про підкинуту чи знайдену дитину1, керівник закладу охорони здоров'я зобов'язаний негайно повідомити територіальний орган внутрішніх справ про виявлення дитини, яку покинуто в пологовому будинку або яку відмовилися забрати батьки чи інші родичі. Особлива увага при заповненні акта звертається на обставини, за яких дитину було покинуто в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або відмовилися забрати батьки чи інші родичі, або підкинуто чи знайдено. З цією метою в акті докладно описуються обставини виявлення дитини. Крім цього, в акті обов'язково зазначається факт повідомлення чоловіка, інших родичів про народження дитини і те, що мати відмовляється від неї. Робиться відмітка про наявність письмової або усної відмови чоловіка або інших родичів забрати дитину. У разі відсутності даних про чоловіка та інших родичів в акті робиться спеціальна відмітка.

7. Підкинуті та знайдені діти можуть бути передані на усиновлення лише за наявності відповідного акту, складеного адміністрацією зазначених закладів у присутності представника органу внутрішніх справ або органами внутрішніх справ у встановленому законом порядку, і не раніше двох місяців з часу їх знайдення. Порядок складання цього акту регламентується Інструкцією.

8. Враховуючи складний фізичний та емоційний стан жінки у післяпологовий період, законодавець встановлює двомісячний термін з дня народження дитини, даючи можливість матері дитини передумати і забрати дитину. Крім батьків, подібне правило встановлено й для баби, діда, інших родичів дитини, які мають право з дозволу органу опіки та піклування забрати дитину з пологового будинку (ч. 4 ст. 143 СК). Саме тому усиновлення дитини відразу після її народження неможливе, і згода вагітної жінки на усиновлення її ще ненародженої дитини визнається нікчемною (див. коментар до ст. 217 СК).

Стаття 210. Усиновлення братів та сестер

1. Якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати та сестри, вони не можуть бути роз'єднані при їх усиновленні.

За наявності обставин, що мають істотне значення, суд за згодою органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення когось із них або усиновлення їх різними особами.

2. Якщо усиновлення для дитини не є таємним, брат та сестра мають право знати про нове місце її проживання.

1. За загальним правилом, встановленим ст. 21 °CК України, усиновлення братів та сестер різними особами не допускається. Як зазначалося, усиновлення є юридичним актом, на підставі якого припиняється кровний зв'язок усиновлюваного з усіма його родичами за природним походженням. Це означає, що брат і сестра, не усиновлені в одну сім'ю, юридично вже не будуть братом і сестрою. Виходячи з можливості такого важливого наслідку, стає зрозумілим бажання законодавця не розлучати їх. Подібна заборона пояснюється й тим, що у більшості випадків брати та сестри знають про своє походження від одних батьків, проживали разом, їх пов'язують родинні почуття. Якщо таких умов немає (наприклад, у випадку усиновлення дітей віком до року або при необізнаності братів та сестер про свою спорідненість), заборона їх окремого усиновлення ґрунтується на виключно гуманістичних засадах. Як відзначає З.В. Ромовська, «для дитини, яка є сиротою або з інших причин була позбавлена батьківського піклування, дуже важливим є збереження родинних відносин, особливо з рідними братами та сестрами»

2. Однак різноманітність життєвих обставин не дозволяє зробити подібну заборону абсолютною, і закон робить виключення для випадків, коли окреме проживання братів та сестер найбільшою мірою відповідає їхнім інтересам, наприклад, при перебуванні одного з дітей у спеціальному лікувально-виховному закладі або якщо усиновлення одного з них було здійснене раніше іншими особами, або коли брати і сестри не знають про свою спорідненість тощо. Відповідно до ч. 2 ст. 21 °CК за наявності обставин, що мають істотне значення, суд за згодою органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення когось із них або усиновлення їх різними особами.

На жаль, поняття «обставин, що мають істотне значення» є досить невизначеним і на практиці може призвести до негативних наслідків. У літературі справедливо відзначається, що, якщо батьківського піклування позбавляється декілька дітей, складно розраховувати на те, що хтось погодиться усиновити їх усіх. Такі діти наперед приречені на виховання у дитячих закладах, хоча деяких з них, особливо малолітніх, можна влаштувати в сім'ю, що відповідало б їхнім інтересам.

Тому у кожному конкретному випадку суд, орган опіки та піклування повинні визначити інтереси дітей бути усиновленими даними усиновлювачами разом чи окремо.

3. Доцільною видається й необхідність передачі на виховання в одну сім'ю не лише рідних братів та сестер, а й тих дітей, які раніше виховувалися одним усиновлювачем, але через скасування або визнання усиновлення недійсним були повернені до дитячого закладу. Безумовно, така вимога не може бути категоричною, адже згідно зі ст. 21 Конвенції про права дитини кожна дитина має право на усиновлення1, і це її суб'єктивне право реалізується індивідуально, в інтересах самої дитини. Однак у випадку, коли діти виховувалися в одній родині і сприймали себе як брат і сестра, подібне прирівняння їх до рідних братів та сестер видається слушним.

Стаття 211. Особи, які можуть бути усиновлювачами

1. Усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа віком не молодша двадцяти одного року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини.

2. Усиновлювачем може бути особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років. Різниця у віці між усиновлювачем та дитиною не може бути більшою ніж сорок п'ять років.

У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років.

3. Усиновлювачами можуть бути подружжя, а також особи, зазначені у частинах п'ятій та шостій цієї статті.

Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі.

4. Особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити одну і ту ж дитину.

Якщо такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.

5. Якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі.

Якщо дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі.

Якщо такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.

6. Якщо дитина має лише матір або лише батька, які у зв'язку з усиновленням втрачають правовий зв'язок з нею, усиновлювачем дитини може бути один чоловік або одна жінка.

7. Кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач, не обмежується.

1. Усиновлення проводиться в інтересах дитини, а тому потенційний усиновлювач (усиновлювачі) за своїми особистими якостями та умовами життя повинен володіти відповідними можливостями щодо забезпечення виховання та всебічного розвитку дитини. Для наближення інституту усиновлення до зовнішнього вигляду сім'ї правовим статусом усиновлювача може бути наділена дієздатна особа, яка досягла двадцяти одного року. Винятком із цього правила є ситуація, коли усиновлювачем є родич дитини (тітка, дядько тощо). В такому випадку усиновлювачу може бути менше 21 року, але в будь-якому випадку не менше 18 років, оскільки саме з цього віку фізична особа набуває повної дієздатності.

Фізична особа з набуттям повного обсягу дієздатності може у повній мірі забезпечити не тільки свої, але й інтереси дитини, яку усиновляють. Не можуть бути усиновлювачами особи, які до досягнення повноліття набули повного обсягу дієздатності (одруження, надання повної цивільної дієздатності (ст. ст. 34–35 ЦК України)). Адже у випадку наявності дитини у особи, яка не досягла повноліття, виникає одна із підстав набуття повного обсягу дієздатності у порядку емансипації (ст. 35 ЦК України), тобто як певний виняток із загального правила. У цьому випадку здійснення усиновлення не повинно виходити із винятку, а безпосередньо із загального правила.

2. Для вікового наближення інституту усиновлення до сім'ї законом встановлена різниця у віці між усиновлювачем і особою, яка усиновляється, при цьому встановлена як мінімальна, так і максимальна різниця.

Різниця у віці обумовлена причинами морального, етичного, соціального та іншого характеру, але насамперед вона пов'язана з намаганням законодавця надати відносинам між усиновлювачами та усиновленими характеру, максимально наближеного до відносин між батьками і дітьми, в тому числі за віковими параметрами.

Як відомо, батьками стають здебільшого повнолітні особи, тобто після досягнення повноліття. Різниця у віці між батьками й дітьми накладає свій відбиток на їх відносини, як між старшими та молодшими, між вихователями і тими, хто виховується.

У випадку незначної різниці у віці між усиновлювачем та усиновленим перший може сприйматися другим як ровесник або старший товариш, але не особа, побажання якої рівнозначні побажанням справжнього родителя. У такій ситуації неможливо розраховувати на належне батьківське виховання усиновлювачем дитини. Саме з цією метою забезпечення виконання усиновлювачами своїх батьківських обов'язків і встановлена норма про різницю у віці.

Законом встановлюються різні правила щодо різниці у віці у випадку усиновлення дитини чи повнолітньої особи. У випадку усиновлення повнолітньої особи така різниця повинна становити не п'ятнадцять, а вісімнадцять років. Зважаючи на це, таким усиновлювачем не може бути особа, котра не досягла тридцяти шести років.

При цьому законом не передбачено можливості здійснення усиновлення з меншою різницею у віці між усиновлювачем і особою, яку усиновляють, незалежно від причин.

3. Усиновлення завжди тісно пов'язане із сім'єю, яка здебільшого повинна мати характер офіційно зареєстрованої, тобто через інститут шлюбу. У результаті усиновлення особа стає членом сім'ї, повноцінність якої передбачає наявність батька і матері (у випадку усиновлення повнолітньої особи така обставина безперечно не є настільки визначальною).

Встановлений пріоритет саме сімейного виховання дитини, позбавленої батьківського піклування. І на практиці усиновлювачами найчастіше стають подружні пари, позбавлені можливості мати власних дітей. Тут слід мати на увазі, що в подальшому шлюб між подружжям може бути розірваний або визнаний недійсним, однак ці обставини самі по собі не зачіпають юридичної сили факту усиновлення дитини.

Одним із аспектів наближення офіційно зареєстрованого шлюбу та фактичних шлюбних відносин є можливість здійснення усиновлення у випадку проживання осіб, які не перебувають у шлюбі між собою, однією сім'єю.

4. Не можуть бути усиновлювачами особи однієї статі у зв'язку з переслідуванням законом мети створення "правової ілюзії" сім'ї, біологічного походження дитини від батька і матері. Закон визначає наявність у людини батька та матері, що тягне за собою неможливість множинності на тій чи іншій стороні. Другим чинником цієї заборони є встановлення заборони одностатевих шлюбів, яка випливає із ст. 21 СК України.

Забороняється усиновлення однієї і тієї ж дитини особами, які не перебувають між собою у шлюбі. Більше того, усиновлення дитини двома особами, які не перебувають між собою у шлюбі, може зумовити у подальшому додаткові моральні страждання для дитини через неоднозначність і невизначеність її положення. Це обумовлюється можливістю виникнення спорів з приводу місця проживання дитини, майнових суперечок, спорів з приводу виховання дитини та ін. Тому можливість стати спільно усиновлювачами однієї і тієї ж самої дитини має тільки подружжя.

У випадку коли дитина має батька чи матір, її усиновити може інша особа (протилежної статі) тільки у тому випадку, коли між цими особами (рідним батьком (матір'ю) і особою, яка бажає усиновити дитину) буде зареєстровано шлюб або вони проживають спільно однією сім'єю.

5. Допускається усиновлення дитини одним із подружжя або самотньою особою. У цьому випадку правовий зв'язок з батьками (батьком, матір'ю) втрачається, а усиновлювачем може бути один чоловік або одна жінка.

6. Зважаючи на те, що законом не встановлено обмежень щодо наявності дітей, особі не може бути відмовлено в усиновленні дитини у зв'язку з наявністю в цієї особи своїх рідних чи усиновлених дітей чи можливості народити власну дитину.

Стаття 212. Особи, які не можуть бути усиновлювачами

1. Не можуть бути усиновлювачами особи, які:

1) обмежені у дієздатності;

2) визнані недієздатними;

3) позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;

4) були усиновлювачами (опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями) іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним (було припинено опіку, піклування чи діяльність прийомної сім'ї або дитячого будинку сімейного типу) з їхньої вини;

5) перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері;

6) зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;

7) не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);

8) страждають на хвороби, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоров'я України;

9) є іноземцями, які не перебувають у шлюбі, крім випадків, коли іноземець є родичем дитини;

10) були засуджені за злочини проти життя і здоров'я, волі, честі та гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності, у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, а також за злочини, передбачені статтями 148, 150, 150-1, 164, 166, 167, 169, 181, 187, 324, 442 Кримінального кодексу України, або мають непогашену чи не зняту в установленому законом порядку судимість за вчинення інших злочинів.

2. Крім осіб, зазначених у частині першій цієї статті, не можуть бути усиновлювачами інші особи, інтереси яких суперечать інтересам дитини.

На відміну від загальних підстав виникнення відносин батьківства, материнства, при якому не встановлено жодних обмежень за віком, станом здоров'я, рівнем інтелектуального розвитку чи інших факторів, законом визначаються певні передумови виникнення відносин із усиновлення. Серед них є вимоги щодо особи, яка може бути усиновлювачем. При цьому на відміну від визначення осіб, які можуть бути усиновлювачами відповідно до ст. 211 СК України, коментована стаття встановлює не правові, а соціальні та інші ознаки особи, яка може бути усиновлювачем. Зумовлене це, насамперед, основним завданням інституту усиновлення, де, на відміну від біологічного походження дитини, законом можуть бути встановлені соціально бажані передумови виникнення відносин батьківства, материнства. Наприклад, якщо у подружжя, котрі хворі на хронічний алкоголізм чи мають дворічний стійкий психічний розлад, народжуються діти, то, як правило, тягар піклування про таких дітей лягає на членів сім'ї такого подружжя, інших родичів, державу. У випадку ж здійснення усиновлення державою визначаються його передумови, які повинні унеможливити перекладання виконання батьківських обов'язків, батьківського піклування на інших осіб.

Так не можуть бути усиновлювачами особи, які визнані недієздатними або обмеженими у дієздатності. Відповідно до ст. 39 ЦК України фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Звичайно якщо особа не здатна розуміти значення своїх дій та/або керувати ними, вона не взмозі буде виконувати обов'язки, покладені на усиновлювача. Обмеження дієздатності фізичної особи відбувається судом в разі, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а також якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ст. 36 ЦК). Особа вважається обмежено дієздатною або недієздатною з моменту набуття законної сили відповідним судовим рішенням про це.

Не відповідатиме завданням інституту усиновлення передання особи у сім'ю тій особі, котра позбавлена батьківських прав і не поновлена в них (ст. ст. 164, 169 СК України). Позбавлення батьківських прав є санкцією за серйозні сімейні правопорушення, вчинені батьками (жорстоке поводження з дитиною, хронічний алкоголізм або наркоманія тощо). Отже якщо батьки не виконували батьківських обов'язків щодо власної дитини, їм не може бути дозволено усиновлювати чужу дитину.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 30.03.2007 р. № 3 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав" вказується на те, що у разі одночасного подання до суду заяви про усиновлення та заяви про поновлення батьківських прав необхідно об'єднати ці заяви і розглянути в одному провадженні. На наш погляд, вказана позиція є такою, що не відповідає суті та завданням інституту усиновлення, а також суті та значенню провадження у справах про усиновлення зокрема та окремого провадження взагалі. Такі справи не можуть розглядатися в одному провадженні, оскільки належать до різних видів проваджень (справи про поновлення батьківських прав до позовного провадження, а про усиновлення — до окремого). У цьому випадку доцільно зупиняти провадження у справі про усиновлення до вирішення справи про поновлення батьківських прав на підставі п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України, тобто неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства. Справа про усиновлення за таких обставин може розглядатися тільки після вирішення справи про поновлення батьківських прав по суті. І тоді, з урахуванням рішення суду, вирішувати справу про усиновлення, адже навіть поновлення батьківських прав не виключає можливість усиновлення дитини.

Не можуть бути усиновлювачами особи, які в минулому вже намагалися виконувати щодо чужої для них дитини батьківські обов'язки (були усиновлювачами, опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями), але вищевказані відносини були припинені з їх вини.

Також забороняється бути усиновлювачами особам, які перебувають на обліку або лікуванні у наркологічному або психоневрологічному диспансері або зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Причому, якщо перебування на обліку чи лікуванні можна підтвердити довідками із наркологічних чи психоневрологічних диспансерів, то зловживання спиртними напоями доводиться загальними доказами (показаннями сусідів, співробітників міліції тощо).

Відсутність заробітку та незабезпеченість житлом є суттєвою перешкодою для повноцінного існування самої людини, не говорячи про створення умов для існування, виховання та створення інших складових розвитку дитини. У випадку усиновлення повнолітньої особи це також має значення, оскільки може призвести до претензій усиновлювача до усиновленої особи щодо майнового та житлового забезпечення.

Під місцем проживання визнається житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає (ст. 29 ЦК України), при цьому воно може бути постійним, переважним або тимчасовим. У цьому аспекті слід виходити з того, що постійна зміна місця проживання особою в силу професійного заняття чи інших подібних причин, не повинна бути підставою для відмови у здійсненні усиновлення.

Положення щодо наявності постійного заробітку (доходу) як складової матеріальної незалежності та спроможності забезпечити реалізацію засад та мети усиновлення, повинно визначатися у кожному конкретному випадку. За загальним правилом, під постійним заробітком (доходом) слід розуміти систематичне отримання грошових коштів за виробництво товарів, виконання робіт та інших завдань, надання послуг, заробітної плати, в тому числі заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат та винагород, які виплачуються (надаються) платнику податку у зв'язку з відносинами трудового найму. Однак в окремих випадках у поняття постійного заробітку (доходу) в аспекті коментованої статті можуть братися до уваги інші грошові надходження, які входять у розуміння поняття "доходу", яке міститься у ст. 1 Закону України 22.05.2003 р. "Про податок з доходів фізичних осіб". Наприклад, це може бути отримання ренти за відповідним договором, наявність значних вкладних (депозитних) рахунків. Тому особа не може бути визнана такою, що не може бути усиновлювачем, лише у зв'язку з тим, що вона не працює.

Перелік хвороб, які виключають можливість бути усиновлювачем, визначається у зв'язку з тим, що при їх наявності особи, які претендують на усиновлення, не зможуть здійснити належне піклування та виховання дитини, або ж взагалі перебування (контакт) з такою особою може складати небезпеку для самої усиновленої особи. Перелік захворювань, за наявності яких особа не може бути усиновлювачем, затверджений наказом МОЗ України від 20 серпня 2008 р. № 479.

Не може бути усиновлювачем також іноземець, який не перебуває у зареєстрованому шлюбі за правилами своєї країни. Винятком з цього правила є випадки, коли такий іноземець є родичем дитини.

Перешкодою для усиновлення є також не знята та непогашена судимість усиновлювача за ряд злочинів. До таких злочинів відносяться злочини проти життя і здоров'я, волі, честі та гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності, у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів. Також окремо виділені такі злочини, як Підміна дитини (ст. 148 КК), Експлуатація дітей (ст. 150 КК), Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 1501 КК), Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК), Злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК), Зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК), Незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) (ст. 169 КК), Посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів (ст. 181 КК), Розбій (ст. 187 КК), Схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів (ст. 324 КК), Геноцид (ст. 442 КК).

Перелік обставин, за наявності яких особа не може бути усиновлювачем, не є вичерпним. Тому ще однією з перешкод для набуття статусу усиновлювача є конфлікт інтересів — усиновлювача та дитини. Складність визначення цієї суперечності полягає у тому, що їх подекуди надзвичайно важко визначити. Інтереси особи, яка претендує на статус усиновлювача, можуть суперечити інтересам дитини по-різному: вони можуть суперечити інтересам будь-якої дитини (напр., особа була засуджена за вбивство, зокрема дитини), а можуть суперечити інтересам конкретної дитини, яку ця особа бажає усиновити (напр., проживання чи переїзд у ту місцевість, проживання в якій протипоказане цій дитині).

У судовій практиці окремо наголошується на тому, що метою усиновлення не повинно виступати отримання у зв'язку з цим матеріальної чи іншої вигоди, а також те, що правовий інститут усиновлення не може бути зведений лише до виконання усиновлювачем обов'язку з утримання усиновленого, оскільки це суперечило б його засадам і принципам.

Стаття 213. Особи, які мають переважне перед іншими право на усиновлення дитини

1. За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну і ту ж дитину, переважне право на її усиновлення має громадянин України:

1) в сім'ї якого виховується дитина;

2) який є чоловіком, дружиною батька дитини, яка усиновлюється;

3) який усиновлює кількох дітей, які є братами, сестрами;

4) який є родичем дитини.

2. Крім осіб, зазначених у частині першій цієї статті, переважне право на усиновлення дитини має подружжя.

1. Виходячи з інтересів дітей — громадян України — закон встановлює пріоритети усиновлювачів, дотримуючись у цьому питанні вимог Конвенції про права дитини, у п. б ст. 21 якої сказано, що усиновлення в іншій країні повинно розглядатися у якості альтернативного і допускатися лише у випадку, якщо дитині не можуть бути забезпечені в її країні належний догляд та виховання. Такий висновок ґрунтується на тому, що при переселенні дитини в країну усиновлювача вона може стикнутися зі значними адаптаційними труднощами: здоланням мовного та культурного бар'єру тощо.

Проте такий висновок піддавався критиці в юридичній літературі. Так, М.В. Антокольська відзначає, що, по-перше, при усиновленні немовляти адаптаційних проблем не виникає. По-друге, наскільки усиновлення в іншу країну відповідає інтересам дитини, залежить насамперед від особи усиновлювача, тих умов, які можуть забезпечити дитини, та інших подібних обставин. Очевидно, що при вирішенні подібних спорів суд повинен виходити з найвищих інтересів дитини.

2. Якщо бажання усиновити одну дитину висловили відразу декілька громадян України, перевагу на усиновлення отримують, перш за все, особи, в сім'ї яких виховується дитина (фактичні вихователі). Така перевага є зрозумілою, адже зміна сім'ї, умов життя, оточення навряд чи відповідатиме інтересам дитини.

3. До кола осіб, які мають переважне право на усиновлення дитини, законодавець відносить і чоловіка (дружину) матері (батька) дитини, яка усиновлюється.

4. Виходячи із загального правила щодо заборони роз'єднання при усиновленні рідних братів та сестер (див. коментар до ст. 21 °CК), переважне право на усиновлення мають особи, які усиновлюють кількох дітей, які є братами (сестрами). Така перевага пояснюється тим, що у результаті такого усиновлення діти залишаться проживати в одній сім'ї і між ними будуть збережені родинні зв'язки.

5. Переважне перед іншими право на усиновлення дитини, мають її родичі. Таке право зумовлено тим, що родичі, як правило, знають особливості особистості дитини, між ними й дитиною існує взаєморозуміння та спільність устоїв. Крім того, дитина не виривається із звичного оточення, не передається в нову сім'ю, що іноді може негативно вплинути на неї.

6. За законом усиновлення може здійснюватися однією особою або подружжям. Хоча законодавець не виключає усиновлення одинокою особою, однак, за ч. 2 ст. 213 СК переважне право на усиновлення мають особи, які перебувають у шлюбі, оскільки найвищим інтересом дитини є забезпечення їй сімейного виховання (ст. 1 СК).

Вочевидь таке правило ґрунтується на тезі, що, проживаючи з одиноким усиновителем, дитина опиняється у «неповноцінній» сім'ї. Але на практиці досить часто буває, що саме одинокі особи, зокрема жінки, приділяють більше уваги дитині, вбачаючи у ній сенс життя, позбавлення, від самотності. І тому подружжя отримують перевагу на усиновлення дитини лише у випадку відсутності осіб, встановлених частиною 1 ст. 213 СК, тобто за інших рівних умов.

Стаття 214. Облік дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які можуть бути усиновлені, передані під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян

1. Керівники закладів, у яких перебувають діти, які можуть бути усиновлені, передані під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян, службові особи органів опіки та піклування, а також інші особи, яким стало відомо про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, зобов'язані протягом семи робочих днів подати інформацію про них до відповідних відділів та управлінь районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад.

2. Районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах рад, якщо не виявилося осіб, які бажали б усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування, протягом одного місяця від дня надходження відомостей про них зобов'язані подати відповідну інформацію до Ради міністрів автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

3. Рада міністрів автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, якщо не виявилося осіб, які бажали б усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування, протягом одного місяця від дня надходження інформації про дітей, які можуть бути усиновлені, передають її для централізованого обліку до урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини у складі центрального органу виконавчої влади з питань сім'ї та молоді (далі — урядовий орган державного управління з усиновлення та захисту прав дитини).

4. Порядок здійснення централізованого обліку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які можуть бути усиновлені, передані під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян, та порядок передачі дітей на усиновлення встановлюються Кабінетом Міністрів України.

5. За невиконання вимог, встановлених у частинах першій — третій цієї статті, подання недостовірних відомостей, а також за дії, пов'язані з приховуванням дитини від усиновлення, керівники закладів, у яких перебувають діти, інші службові особи несуть відповідальність, встановлену законом.

1. Порядок ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, регламентується спеціальним Порядком ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2003 p. № 1377. Основною метою названого Порядку є забезпечення надійного захисту прав та інтересів дітей при усиновленні. Ведення спеціалізованого обліку дітей, які можуть бути усиновлені, дозволяє зробити більш доступною інформацію про них, що, безумовно, сприятиме поширенню влаштуванню більшої кількості дітей в сім'ї громадян. Крім цього, правила здійснення обов'язкового обліку дітей, позбавлених батьківського піклування, запобігають зловживанням у зв'язку із влаштуванням дітей в сім'ї громадян України та іноземців при усиновленні чи передачі під опіку (піклування).

2. В Україні створений єдиний банк даних, до якого заносяться відомості про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Ведення цього банку даних покладено на урядовий орган державного управління з усиновлення та захисту прав дитини, який є оператором, що веде всеукраїнський банк даних дітей, які можуть бути усиновлені. Цей орган та відповідні посадові особи несуть відповідальність за достовірність та повноту даних і забезпечення доступу до цих даних без будь-яких обмежень усім особам, які мають на це право.

3. Централізований облік дітей, позбавлених батьківського піклування, має триступеневу систему. Первинна інформація про дітей, щодо яких може бути проведено усиновлення, надається до органів опіки та піклування керівниками закладів, у яких перебувають ці діти. Крім цього, будь-які інші особи, яким стало відомо про дітей, що залишилися без батьківського піклування, зобов'язані негайно повідомити про це названі державні органи за місцем знаходження таких дітей.

Службові особи органів опіки та піклування у тижневий термін після одержання відомостей про дитину, позбавлену батьківського піклування, зобов'язані провести обстеження і, встановивши факт виникнення підстав для усиновлення, реєструють її в книзі первинного обліку та ставлять на первинний облік для усиновлення, влаштування в сім'ю громадян України, встановлення щодо неї опіки чи піклування.

Відповідні відділи та управління районних державних адміністрацій, міських, районних рад на протязі місяця передають інформацію до Ради міністрів Автономної республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій.

Рада міністрів Автономної республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, якщо не виявилося осіб, які бажали б усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування, протягом одного місяця від дня надходження інформації про дітей, які можуть бути усиновлені, передають її для централізованого обліку до урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини.

Датою постановки дитини на централізований облік вважається дата заповнення анкети дитини в органі опіки та піклування за місцем її фактичного проживання (перебування).

4. Урядовий орган державного управління з усиновлення та захисту прав дитини є державною установою, яка сприяє влаштуванню дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в сім'ї громадян України та іноземців шляхом усиновлення, який діє відповідно до Положення про Центр з усиновлення дітей, затвердженого наказом Міністерства освіти від 30 березня 1996 р. № 98.

5. Основними завданнями урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини є: координація діяльності відповідних органів і служб з питань усиновлення, опіки та піклування, охорони дитинства; формування банку даних про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а також банку даних про осіб, які бажають усиновити дітей, створення механізму їх централізованого обліку; забезпечення переважного права передачі дітей на усиновлення громадянам України; сприяння виконанню Україною зобов'язань, передбачених Конвенцією ООН про права дитини та іншими міжнародними договорами України з питань усиновлення, опіки та піклування; підготовка для подання Верховній Раді України, Уряду інформації про стан додержання законодавства щодо опіки та піклування, усиновлення дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків, громадянами України та іноземцями.

6. До компетенції урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини віднесено: надання громадянам України та іноземцям необхідної інформації про дітей, щодо яких виникли підстави для усиновлення; здійснення обліку іноземців, які виявили бажання усиновити дитину, перевірка повноти і правильності оформлення ними документів; видача особам, які виявили бажання усиновити дитину, направлення в органи опіки та піклування для підбору дитини і знайомства з нею за місцем її проживання; надання органам опіки та піклування дозволу на проведення в установленому порядку усиновлення дитини іноземцями; сприяння забезпеченню нагляду за умовами виховання, навчання, лікування усиновлених дітей в Україні та за її межами; надання методичної допомоги органам опіки та піклування з питань охорони дитинства; сприяння вирішенню інших питань, пов'язаних із захистом інтересів дітей.

7. Для вирішення цих завдань урядовому органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини надані такі права: 1) здійснювати у межах своїх повноважень контроль за дотриманням законодавства України про усиновлення, опіку та піклування; 2) одержувати в установленому порядку від центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів Автономної республіки Крим, органів місцевого самоврядування інформацію і документи, а від органів статистики — безоплатно статистичні дані для виконання покладених на нього завдань; 3) скликати в установленому порядку наради, проводити семінари, науково-практичні конференції з питань соціальних, психологічних та юридичних аспектів усиновлення; 4) організовувати навчання із підвищення кваліфікації спеціалістів управлінь освіти обласних, міських (районних у містах) відділів держадміністрацій з питань охорони прав дітей.

8. За невиконання вимог, встановлених у частинах першій-третій цієї статті, подання недостовірних відомостей, а також за дії, пов'язані з приховуванням дитини від усиновлення, керівники закладів, у яких перебувають діти, інші службові особи несуть дисциплінарну, адміністративну, кримінальну та (або) цивільно-правову відповідальність. Так, порушення посадовими особами порядку або строків подання інформації про дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки (піклування) батьків, для централізованого обліку тягне за собою адміністративну відповідальність — накладення штрафу у розмірі від 15 до 25 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 184-2 КпАП України). Незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) дитини, передачі її під опіку (піклування) чи на виховання в сім'ю громадян караються штрафом від 50 до 120 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років. Ті самі дії, вчинені щодо кількох дітей, повторно, за попередньою змовою групою осіб, з використанням службового становища або якщо вони спричинили тяжкі наслідки, — караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років (ст. 169 КК України).

Стаття 215. Облік осіб, які бажають усиновити дитину

1. Облік осіб, які бажають усиновити дитину, ведеться відділами та управліннями районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад, на які покладається безпосереднє ведення справ щодо опіки та піклування, Міністерством у справах молоді, сім'ї та гендерної політики Автономної Республіки Крим, службами у справах неповнолітніх обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також урядовим органом державного управління з усиновлення та захисту прав дитини у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

2. Облік іноземців та осіб без громадянства, які бажають усиновити дітей, ведеться виключно урядовим органом державного управління з усиновлення та захисту прав дитини у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

1. Порядок ведення обліку осіб, які бажають усиновити дитину, регламентується Порядком ведення обліку (див. коментар ст. 214 СК).

2. Відомості про осіб, які бажають усиновити дитину, концентруються у єдиному банку даних, оператором якого є урядовий орган державного управління з усиновлення та захисту прав дитини.

3. Громадяни України, які бажають усиновити дитину, звертаються з письмовою заявою до відділу освіти за місцем проживання, а ті, що проживають за межами України, — до урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини.

До заяви додаються такі документи: 1) довідка про заробітну плату або копія декларації про доходи, засвідчена в установленому порядку; 2) копія свідоцтва про шлюб, якщо заявники перебувають у шлюбі; 3) висновок про стан здоров'я кожного заявника; 4) нотаріально засвідчена письмова згода на усиновлення другого з подружжя (у разі усиновлення дитини одним з подружжя), якщо інше не передбачено законодавством; 5) довідка про наявність чи відсутність судимості, видана органами внутрішніх справ за місцем проживання. Відділ освіти протягом 10 робочих днів після отримання від громадян України заяви про бажання усиновити дитину складає акт про обстеження їхніх житлово-побутових умов, розглядає питання про можливість усиновлення дитини і готує відповідний висновок. У разі прийняття позитивного рішення ставить на облік як кандидатів в усиновлювачі із занесенням даних про них до книги обліку кандидатів в усиновлювачі. За бажанням заявників їм видається висновок разом з документами, на підставі яких вони можуть звернутися до Міністерства освіти Автономної Республіки Крим, Головного управління освіти і науки Київської міської державної адміністрації, управління освіти і науки обласної, Севастопольської міської державної адміністрації, будь-якого відділу освіти або урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини, де заявникам роз'яснюються умови усиновлення, права та обов'язки, що виникають у зв'язку з усиновленням.

У разі відмови у взятті на облік заявнику надсилається обґрунтована відповідь у письмовій формі разом з поданими ним документами.

4. Кандидати в усиновлювачі знімаються з обліку у разі: 1) усиновлення дитини; 2) закінчення строку дії документів стосовно усиновлення; 3) подання кандидатом в усиновлювачі відповідної письмової заяви тощо.

5. Облік іноземців та осіб без громадянства, які бажають усиновити дітей, ведеться виключно урядовим органом державного управління з усиновлення та захисту прав дитини у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Іноземці, які бажають усиновити дитину, яка є громадянином України і проживає на її території, звертаються з письмовою заявою до урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини.

Крім документів, які подаються для усиновлення громадянами України, іноземці разом із заявою подають: 1) висновок, виданий компетентним органом країни проживання, що підтверджує їхню можливість бути усиновлювачами, із зазначенням житлово-побутових умов, біографічних даних, складу сім'ї, наявності власних дітей та інших відомостей. Якщо висновок видано недержавним органом, до нього додається копія ліцензії на провадження цим органом діяльності, пов'язаної з усиновленням; 2) дозвіл компетентного органу країни проживання на в'їзд і постійне проживання усиновленої дитини; 3) копію паспорта або іншого документа, що посвідчує особу; 4) довідку про наявність чи відсутність судимості, видану компетентним органом країни проживання; 5) зобов'язання заявника у місячний строк після в'їзду дитини до країни постійного проживання поставити її на облік у відповідній консульській установі чи дипломатичному представництві України (із зазначенням, в якій саме установі, представництві) та подавати цій установі, представництву періодичний звіт, складений за встановленою формою (не менше ніж один раз на рік), про умови проживання і виховання дитини, а також надавати можливість її представникові спілкуватися з дитиною.

Урядовий орган державного управління з усиновлення та захисту прав дитини надає іноземцям — кандидатам в усиновлювачі — інформацію про дитину, яка перебуває на централізованому обліку більше року, якщо інше не передбачено законодавством, та видає направлення до районної, районної у містах Києві та Севастополі державної адміністрації, виконавчого комітету міської, районної у місті ради для організації знайомства та встановлення контакту з дитиною за формою, що затверджується урядовим органом державного управління з усиновлення та захисту прав дитини.

Відділ освіти за місцем перебування (проживання) дитини на підставі заяви кандидата в усиновлювачі та поданих документів протягом 10 робочих днів готує іноземцям висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини для подання до урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини для отримання згоди на усиновлення.

У разі відмови в наданні згоди на усиновлення дитини урядовий орган державного управління з усиновлення та захисту прав дитини надає заявнику обґрунтовану відповідь у письмовій формі.

Для отримання згоди урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини на усиновлення дитини, яка має громадянство України, але проживає за її межами, іноземці подають (через відповідну консульську установу чи дипломатичне представництво України або безпосередньо до урядового органу) необхідні документи, а також висновок відповідної консульської установи чи дипломатичного представництва України про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.

Стаття 216. Заборона посередницької, комерційної діяльності щодо усиновлення дітей

1. Посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей, передання їх під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян України, іноземців або осіб без громадянства забороняється.

1. У статті 216 СК України встановлено загальну заборону посередницької, комерційної діяльності щодо усиновлення дітей, передання їх під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян України, іноземців або осіб без громадянства.

Оскільки виявлення та влаштування дітей, які залишилися без батьківського піклування, віднесене до виключної компетенції спеціально створених державних органів, протиправною вважається діяльність інших органів та організацій (у тому числі й тих, де перебувають діти, позбавлені батьківського піклування, — виховальних, навчальних, лікувальних закладів та ін.). Як відзначалося, керівники закладів, у яких перебувають діти, які можуть бути усиновлені, передані під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян, службові особи органів опіки та піклування, а також інші особи, яким стало відомо про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, зобов'язані інформувати про них органи опіки та піклування за місцем знаходження дитини (ч. 1 ст. 214 СК). Будь-яка інша діяльність цих закладів по виявленню та підбору дітей для передачі їх на усиновлення від імені та в інтересах осіб, які бажають усиновити дитину (дітей), забороняється.

Органи та посадові особи, які уповноважені законом здійснювати підбір та передачу дітей на усиновлення, не можуть мати на меті отримання прибутку, тобто комерційні цілі. У зв'язку з цим, як слушно відзначає З.В. Ромовська, встановлена законодавцем заборона стосується не лише діяльності комерційних осіб, а й некомерційних, і саме тому терміни «посередницька» та «комерційна діяльність» розділені комою.

2. У той же час не визнається посередницькою діяльність з усиновлення дітей спеціально уповноваженими іноземними державами органів чи організацій з усиновлення дітей, яка провадиться на території України в силу міжнародного договору або на засадах взаємності, а також діяльність державних органів з виконання покладених на них обов'язків по виявленню, обліку та влаштуванню дітей, позбавлених батьківського піклування.

3. Посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей, передання їх під опіку, піклування чи на виховання в сім'ю тягне кримінальну відповідальність винних осіб за ст. 169 КК України у вигляді штрафу від 50 до 120 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, а якщо ті самі дії були вчинені щодо кількох дітей, повторно, за попередньою змовою групою осіб, з використанням службового становища або якщо вони спричинили тяжкі наслідки, — караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

Стаття 217. Згода батьків на усиновлення дитини

1. Усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків.

2. Згода батьків на усиновлення дитини має бути безумовною. Угода про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батькам, опікунам чи іншим особам, з якими вона проживає, є нікчемною.

3. Згода батьків на усиновлення може бути дана ними лише після досягнення дитиною двомісячного віку.

4. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення потрібна згода їхніх батьків.

5. Письмова згода батьків на усиновлення засвідчується нотаріусом.

6. Мати, батько дитини мають право відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

1. Однією з основних умов усиновлення є згода біологічних батьків дитини на усиновлення. За загальним правилом, згода на усиновлення повинна бути отримана від обох батьків, записаних у свідоцтві про народження дитини, незалежно від їхнього фактичного зв'язку з дитиною (окреме проживання, наявність у одного з них сім'ї тощо).

Надання такої згоди необхідне не лише в інтересах дитини, а й самих батьків, адже усиновлення без їхньої згоди може суттєво порушити права батьків. Слушною видається позиція тих правників, які вважають, що при відмові батьків надати згоду усиновлення є неможливим, оскільки така згода є одним з важливих особистих немайнових прав батьків і не може порушуватися, і, саме по собі усиновлення викликає припинення правового зв'язку між дитиною та її батьками.

У той же час згода батьків на усиновлення, хоча й є необхідною умовою усиновлення, однак не зобов'язує суд прийняти рішення про усиновлення їхньої дитини. Суд може відмовити в усиновленні, якщо встановить, що воно суперечитиме інтересам усиновлюваного.

2. Батьки можуть дати згоду на усиновлення дитини тільки після її народження, згода батьків на усиновлення їхньої ненародженої дитини (під час вагітності матері) є нікчемною.

3. Згода батьків на усиновлення дитини може надаватися двома способами: 1) згода на усиновлення конкретним усиновлювачем (конкретна згода); 2) згода на усиновлення дитини будь-якою особою (абстрактна згода).

При розгляді питання щодо надання батьками згоди на усиновлення їхньої дитини конкретним усиновлювачем, на нашу думку, у законодавстві існує значна прогалина. Законодавець надає значення волі батьків на усиновлення лише тоді, коли вони живі на момент усиновлення. Воля батьків, висловлена за їх життя, не породжує правових наслідків при вирішенні питання про долю дитини, батько чи матір якої померли. Слушним видається необхідність надання вирішального значення прижиттєвій волі батьків дитини, вираженій у належній формі. Адже батьки, як ніхто інший, заінтересовані у майбутньому своїх дітей. Лише вони знають про індивідуальні властивості, прагнення, здібності та бажання дитини. Саме вони можуть здійснити найбільш серйозний вибір кандидата в усиновлювачі. Звичайно, не виключені випадки, коли на такий вибір не слід орієнтуватися, наприклад, якщо живий другий з батьків, який може вступити до шлюбу, а його подружжя висловить бажання усиновити дитину. У такому випадку не виключено, що другий з батьків, з одного боку, не наважиться суперечити волі померлого, і у той же час не заперечує проти усиновлення дитини своїм чоловіком (дружиною). У подібних випадках доцільно здійснити усиновлення всупереч волі померлого, якщо воно відповідатиме інтересам дитини. Але в інших випадках відступлення від волі померлого батька (матері) дитини видається неприпустимим.

Абстрактна згода означає відмову батьків від вибору усиновлювача і передання цього права державі в особі органу опіки та піклування та суду. Однак відмова від права вибору усиновлювача не означає, що абстрактна згода має безумовний характер. У цьому випадку можна вважати, що згода батьків на усиновлення, яким би способом вона не надавалася, може бути відкликана до набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

Найбільш типовими є ситуації надання згоди на усиновлення без вказівки конкретної особи при передачі дитини на виховання до дитячого закладу. Тому, виходячи з розуміння ст. 217 СК, слід припустити, що згоду на усиновлення бажано отримати при влаштуванні дитини до дитячого закладу, якщо батько (мати) відверто ухиляється від її виховання та утримання. Така згода не лише не має строку давності, тобто є дійсною незалежно від часу її видачі, але й чим більше часу проходить з моменту її надання, тим більше впевненості, що батько (мати)дитини не заінтересовані підтримувати будь-які зв'язки з нею, що їм байдужа доля дитини.

4. Оскільки при скасуванні усиновлення чи визнанні його недійсним відновлюються права та обов'язки між дитиною, її батьками та іншими родичами за походженням (ч. 2 ст. 237, ч. 2 ст.239 СК), автоматично виникає питання, чи потрібна повторна згода батьків дитини, якщо її знову бажають усиновити? Якщо слідувати букві закону — так, якщо мислити логічно — ні, адже батьки вже раз дали згоду на усиновлення, тобто добровільно, свідомо зробили такий крок. Безумовно, однозначного вирішення цієї колізії бути не може: все залежить від конкретних обставин скасування колишнього усиновлення (визнання недійсним), ролі батьків у цьому, їх бажанні виховувати дитину тощо. Але встановити загальне правило все ж можливо. Якщо батьки давали згоду на усиновлення конкретною особою (особами), то при повторному усиновленні іншими особами необхідна повторна згода батьків за правилами ст. 217 СК. Якщо ж згода батьків на усиновлення не містила вказівки на конкретну особу (осіб) усиновлювача, то тут мають застосовуватися два правила: 1) якщо дитина після усиновлення передається на виховання рідним батькам, при новому усиновленні необхідна їхня повторна згода; 2) при переданні дитини на піклування органів опіки та піклування та ін. повторної згоди її батьків не потрібно.

5. Слід відзначити, що сімейне законодавство України не допускає так званого «подвійного» усиновлення («переусиновлення») і надає правового значення лише згоді на усиновлення біологічних батьків дитини. Тобто усиновлювач, навіть якщо він записаний матір'ю (батьком) дитини, не може через певний час дати згоду на усиновлення її іншою особою.

6. Згоду батьків на усиновлення можна розглядати як одностороннє волевиявлення. А відповідно згода батьків на усиновлення дитини має бути вільною і безумовною. Якщо буде встановлено, що батьки дитини надали згоду на усиновлення під примусом, унаслідок помилки, насильства, збігу вкрай важких обставин тощо, така обставина тягне недійсність усиновлення за ст. 236 СК.

7. Якщо батьки при наданні згоди на усиновлення обумовлюють її певними умовами, така згода не буде мати правового значення. Так, угода про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батькам, опікунам чи іншим особам, з якими вона проживає, визнається нікчемною. Таке правило грунтується на необхідності запобіганню прихованої торгівлі дітьми у будь-яких цілях та у будь-якій формі, що заборонено ст. 35 Конвенції про права дитини2. Однак, як слушно зазначає З.В. Ромовська, «якщо буде встановлено, що мати дала згоду на усиновлення, одержавши за це відповідну грошову суму, ця остання обставина не може спростувати наявності вільної згоди на усиновлення. У цій ситуації вимога про скасування усиновлення була б безпідставною», а плата за згоду на усиновлення повинна повертатися за правилами Цивільного кодексу України3.

8. Для запобігання зловживанням складним психологічним станом батьків, зокрема матері дитини після пологів, ч. 2 ст. 217 СК встановлює строк, протягом якого батьки можуть роздумувати про подальшу долю дитини. Згода батьків на усиновлення може бути дана ними лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Згода, надана відразу після народження дитини, не має правової сили і може бути підставою для визнання усиновлення недійсним за ст. 236 СК України.

9. Стаття 156 СК України встановлює правило, що неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно. Однак при наданні згоди неповнолітніх батьків на усиновлення їхньої дитини виникає складна ситуація. З одного боку, дитина повинна мати можливість жити та виховуватися в сім'ї, має право на батьківське піклування, з іншого — батьки самі є неповнолітніми, тобто дітьми (ст. 6 СК), і тому не в змозі самостійно здійснювати цілий комплекс батьківських прав та обов'язків, вони не мають необхідного життєвого досвіду, часто не мають коштів на утримання дитини. Виходячи з цього, ч. 4 ст. 217 СК встановлює правило, що, якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення необхідна згода їхніх батьків. Подібна вимога продиктована необхідністю додаткового захисту інтересів неповнолітніх батьків, які, у противному випадку, можуть вчинити крок, про наслідки якого будуть жалкувати все життя. Якщо неповнолітні батьки дитини самі позбавлені батьківського піклування, для усиновлення їхньої дитини необхідна згода осіб, які виконують щодо таких батьків функції піклувальників чи опікунів, а при їх відсутності — органу опіки та піклування (ст. 221 СК).

Однак на відміну від згоди біологічних батьків дитини відмова опікунів (піклувальників) чи батьків неповнолітньої матері (батька) не є безумовною перешкодою для усиновлення. Якщо суд визнає усиновлення таким, що відповідає інтересам дитини, то усиновлення може бути здійснене лише за наявності згоди неповнолітніх батьків дитини. Підтвердженням цього служить і норма частини 4 ст. 221 СК, яка закріплює можливість усиновлення дитини і у разі відмови надати згоду на усиновлення і опікуном (піклувальником) неповнолітніх батьків дитини або органом опіки та піклування.

10. Важливе значення для усиновлення має форма надання згоди батьків на усиновлення. Частина 5 статті 217 СК встановлює правило, що така згода повинна бути виражена у їх особистій письмовій заяві. Відповідно до п. 5 Порядку передачі дітей на усиновлення згода батьків на усиновлення повинна бути свідомою, непримусовою, без отримання будь-якої винагороди, засвідчена державним нотаріусом або керівником державного дитячого закладу, в якому дитина перебуває, утримується чи виховується. При цьому батькам повинні бути роз'яснені правові наслідки усиновлення. Щодо згоди діда та (або) баби дитини, батьки якої є неповнолітніми, вимоги щодо її оформлення законом не встановлюються, однак, як вірно відзначає З.В. Ромовська, якщо дід, баба присутні у момент посвідчення згоди на усиновлення неповнолітніми батьками дитини, достатньо письмової згоди діда (баби). Якщо згода неповнолітніх батьків на усиновлення надавалася у відсутності діда, баби дитини, згода останніх на усиновлення внука (внучки) може підтверджуватися двома шляхами: або посвідчуватися нотаріально, або з'ясовуватися безпосередньо у судовому засіданні.

10. У ч. 6 ст. 217 СК встановлена можливість відзиву матір'ю (батьком) дитини своєї згоди на усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення. Згідно ч. 5 ст. 255 ЦПК у цьому випадку суд скасовує своє рішення і поновлює розгляд справи.

11. У законодавстві нічого не сказано про можливі, хоча й рідкі, випадки повторного відзиву згоди батьків, тобто коли батьки сумніваються і неодноразово дають згоду та відкликають її. Це може бути викликано різними мотивами, у тому числі й корисливими, наприклад, шантаж кандидата в усиновлювачі. На жаль, довести це практично неможливо. Але важко уявити, щоб батько (мати), у яких немає твердої впевненості у своєму бажанні особисто виховувати дитину, забезпечить належним чином її інтереси. Разом з тим в окремих випадках батьки можуть відкликати свою згоду. Такі випадки зустрічаються й на практиці. У зв'язку з цим доцільною видається необхідність закріплення загального правила про можливість відкликання згоди лише один раз.

Стаття 218. Згода дитини на усиновлення

1. Для усиновлення дитини потрібна її згода, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити.

Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові та стану здоров'я.

2. Дитина має бути проінформована про правові наслідки усиновлення.

3. Усиновлення провадиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення.

4. Згода дитини на усиновлення не потрібна, якщо вона проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками.

1. Стаття 12 Конвенції про права дитини передбачає, що держава забезпечує дитині, яка в змозі формулювати свої погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, які торкаються інтересів дитини, до того ж поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком та зрілістю.

2. Особливістю відносин з усиновлення є те, що зазвичай дитина є їх активним учасником. Згода дитини є одним з юридичних факторів усиновлення. З'ясування ставлення дитини до усиновлення має важливе значення з урахуванням необхідності дотримання її прав та інтересів, і, якщо дитина може виразити свій інтерес, це повинно враховуватися. Усиновлення настільки серйозно впливає на долю дитини, що її згода увійти в сім'ю усиновлювача набуває першочергового значення. Тому умова про доцільність згоди дитини на її усиновлення повинна сприйматися у категоричній формі як з позиції законодавства (ст. 218 СК), так і виходячи із призначення інституту усиновлення.

3. Згідно зі ст. 254 ЦПК України суд розглядає справу про усиновлення дитини за обов'язковою участю дитини, якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення, а при розгляді справи про усиновлення повнолітньої особи участь усиновлюваної особи є обов'язковою. При з'ясуванні думки дитини повинен бути присутнім кваліфікований педагог, який може з дозволу головуючого задавати дитині питання в порядку, передбаченому ст. 182 ЦПК України для допиту неповнолітнього свідка. Однак слід відзначити, що допит неповнолітнього свідка і вираження дитиною своєї думки — зовсім різні правові інститути. Порядок вираження дитиною думки цивільним процесуальним законодавством не регулюється, тому суди в таких випадках часто припускаються помилки. Запрошення дитини для вираження своєї думки часом відображається в протоколах суду як виклик для допиту в якості свідка. Таке порушення може бути підставою для скасування рішення в зв'язку з істотним порушенням норм процесуального права. Необхідність допиту неповнолітнього в якості свідка визначається судом, в той час як вираження дитиною своєї думки є її особистим немайновим правом, реалізацію якого суд зобов'язаний належним чином забезпечити. Зазвичай хтось з учасників у справі заявляє з цього приводу клопотання. Вважаємо, що при вирішенні питання про задоволення чи відхиленні такого клопотання суд повинен з'ясувати думку представника органу опіки та піклування, який приймає участь у справі. У складних випадках суд може призначити судово-психіатричну чи судово-психологічну експертизу для з'ясування питання про здатність дитини самостійно виразити свою думку.

Якщо в судовому засіданні буде встановлено, що дитина не в змозі сформулювати свою думку, це повинно бути відображено в рішенні по справі.

Зрозуміло, що ні батьки, ні будь-хто інший не вправі впливати на дитину з метою формування її поглядів чи примусу до їх вираження. Вираз поглядів має бути вільним. Але такий вплив на дитину не слід змішувати з роз'ясненням дитині її прав. Це право і обов'язок органів опіки та піклування та суду.

4. Як відомо, усиновлення допускається лише в інтересах дитини. І, якщо дитина може виразити свій інтерес, це має враховуватися. Однак при з'ясуванні цього питання слід враховувати, що, хоча дитина певною мірою й здатна сприймати обставини життя, правильно їх оцінювати, тим не менш, в силу недостатності психічного чи соціального розвитку вона може неправильно розуміти свої інтереси. Тому при розгляді конкретної справи думка дитини оцінюється в сукупності з іншими доказами.

Дитина може не усвідомлювати свій інтерес, може відмовитися від усиновлення, і всупереч дійсним інтересам дитини в усиновленні буде відмовлено. Це небажано, однак все ж не можна не враховувати ставлення дитини до усиновлення, оскільки цей фактор може визначити взаємовідносини з усиновлювачем, вплинути на формування особистості дитини. Відсутність її згоди на практиці зазвичай свідчить про небажання змінити звичні умови життя, втратити зв'язок з оточуючими і т. д. І хоча нові умови та нове оточення, можливо, виявляться більш сприятливими, проти волі дитини йти не слід. В юридичній літературі та на практиці одностайно визнається необхідність такої згоди, але велися тривалі дискусії про виправданість встановлення граничного віку, з якого дитина може висловлювати свою згоду на усиновлення — з 10 років, як це було встановлено донедавна, або навіть з 14-річного віку. Вирішуючи це питання, законодавець встановив правило, згідно з яким для усиновлення дитини потрібна її згода, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити (ч. 1 ст. 218 СК). Таке правило відповідає й положенням Конвенції про права дитини. Тим паче, що норма ч. 2 ст. 218 СК встановлює необхідність роз'яснення дитині правових наслідків усиновлення. З цією метою працівники органу опіки та піклування зобов'язані у доступній формі пояснити сутність усиновлення та наслідки, які воно викликає: про правовідносини, що виникнуть між нею та усиновлювачем, його родичами; про втрату правовідносин з рідними батьками та іншими родичами за походженням; про зміну прізвища, імені, по батькові, даних про батьків та ін. Дитина повинна бути детально ознайомлена з особою усиновлювача (усиновлювачів) і скласти враження про нього (них) після особистого спілкування. Безумовно, що таке інформування повинно здійснюватися з урахуванням інтелектуального розвитку дитини, якщо вона у змозі усвідомити майбутні зміни її життя.

5. Відсутність згоди дитини на усиновлення є серйозною перешкодою до усиновлення. Прийняття рішення про усиновлення дитини всупереч її волі можливе лише у тому випадку, якщо суд прийде до твердого переконання, що заперечення дитини не мають серйозного підґрунтя, пов'язані виключно з її малолітством і не стануть перешкодою для створення нормальних відносин між нею та усиновлювачем.

6. Конкретна форма виявлення та отримання згоди дитини на усиновлення законом не встановлена. Вона може бути усною, письмовою, і, можливо, конклюдентною. Суд, звичайно, зафіксує факт згоди у письмовій формі, відобразивши його в рішенні суду про усиновлення. Але оскільки процедура усиновлення починається раніше, аніж власне судове засідання, а сама дитина повинна розуміти значення того, що відбувається, її згода може бути підтверджена будь-якими доказами і потім безпосередньо висловлена у суді.

7. У ч. 4 ст. 218 СК України зазначається, що усиновлення може бути здійснене без згоди дитини, якщо вона проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками. Тобто вказана можливість є винятком з загального правила з метою збереження таємниці усиновлення. У подібних випадках при вирішенні питання про усиновлення необхідно лише перевірити, якими є фактичні відносини між дитиною та майбутнім усиновлювачем, наскільки ці відносини відповідають інтересам дитини. При сприятливих обставинах згода дитини на усиновлення презумується, а з'ясування її може лише травмувати психіку дитини. Очевидно, що й сама присутність дитини в суді при здійсненні усиновлення у подібній ситуації — : небажаною.

8. Усиновлення може бути проведене без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення.

Стаття 219. Усиновлення дитини без згоди батьків

1. Усиновлення дитини провадиться без згоди батьків, якщо вони:

1) невідомі;

2) визнані безвісно відсутніми;

3) визнані недієздатними;

4) позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється.

Усиновлення дитини може бути проведено без згоди повнолітніх батьків, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її.

1. У ряді випадків допускається усиновлення дітей без згоди їхніх батьків.

Так, беззаперечним видається правило про здійснення усиновлення без згоди батьків, якщо вони невідомі.

Батьки вважаються невідомими, якщо відсутні відомості як про матір дитини, так і її батька. Подібні ситуації найчастіше виникають при виявленні підкинутої чи знайденої дитини, про що складається відповідний документ — акт, протокол чи довідка, який і служить підставою для усиновлення дитини без згоди батьків. Якщо ж не встановлений лише один з батьків, то отримання згоди від другого з батьків є обов'язковим.

2. Згідно п. 2 ч. 1 ст. 219 СК України усиновлення без згоди батьків дитини провадиться, якщо вони визнані безвісно відсутніми. Вказане правило в силу своєї чіткої імперативності викликає певні сумніви. Як вірно відзначається в юридичній літературі, при встановленні факту безвісної відсутності не діють ані презумпція життя, ані презумпція смерті Даний факт сам по собі не викликає за собою припинення суб'єктивних прав особи, визнаної безвісно відсутньою; не припиняються й її батьківські права. Між тим, усиновлення у цьому випадку без згоди батьків об'єктивно означає втрату батьківських правомочностей, і поява особи у майбутньому зазвичай нічого не змінює.

Безвісна відсутність може викликатися різними причинами і, відповідно, назване правило може, по суті, застосовуватися без урахування причини безвісної відсутності. А отже, батьки у даному випадку позбавляються батьківських прав без доказів їхньої винної поведінки щодо дитини.

У зв'язку з цим доцільним видається у подібних випадках, керуючись інтересами дитини, встановлювати факти, передбачені ч. 2 ст. 219 СК, тобто орієнтуватись на відомості про поведінку батьків, які, не проживаючи з дитиною понад шість місяців, не проявляли щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховували та не утримували її.

3. Усиновлення провадиться без згоди батька (матері) дитини і у випадку, якщо він (вона) визнаний у судовому порядку недієздатним. Підставою для недієздатності особи є її стійкий, хронічний психічний розлад, який впливає на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК України). Зрозуміло, що такі особи в силу свого фізичного стану не лише не можуть належним чином здійснювати виховання своїх дітей, а й не в змозі об'єктивно виразити свою волю, у тому числі й на усиновлення їхньої дитини. Однак, якщо недієздатним визнаний лише один із батьків, згода другого з батьків, який є дієздатним, обов'язкова.

У той же час згода на усиновлення дитини батьків, які обмежені у дієздатності (ст. 36 ЦК України), є необхідною, оскільки рішення суду про обмеження дієздатності обмежує особу лише у майнових правах.

4. Не потрібна згода на усиновлення батьків, які позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється, оскільки наслідком позбавлення батьківських прав є втрата прав, заснованих на спорідненості з дитиною (ст. 166 СК), а відповідно, якщо на момент здійснення усиновлення такі особи не були поновлені у батьківських правах, вони не мають юридичного зв'язку з дитиною.

Згідно чинного законодавства, позбавлення батьківських прав є безстроковою мірою, але оборотною: ст. 169 СК України дозволяє за певних умов поновлення в батьківських правах, крім випадків, коли діти усиновлені іншими особами (ч. 2 ст. 169 СК України). Виходячи з пріоритету виховання дитини в сім'ї рідних батьків, заслуговує підтримки пропозиція Л.А. Кривоносової про те, що при прийнятті рішення про позбавлення батьківських прав суд повинен з'ясувати думку батьків про усиновлення дітей, щодо яких вони позбавляються батьківських прав. При цьому батьки, які позбавляються батьківських прав, можуть заявити клопотання про заборону усиновлення дітей, щодо яких вони позбавляються батьківських прав, протягом одного року з дня позбавлення батьківських прав Запобігти обмеженню інтересів дітей, чиї батьки позбавлені батьківських прав (їх протягом року не можна буде усиновлювати), можна шляхом передачі дитини на цей строк під опіку (піклування) особам, які бажають усиновити дитину, а після сплину цього строку вирішувати питання про її усиновлення. Таке опікунство буде зараховуватися як своєрідне стажування майбутніх усиновителів. При цьому доцільним є надання цим особам переважного права на опікунство (наприклад, перед родичами дитини тощо).

Якщо ж одночасно з усиновленням слухається справа про поновлення у батьківських правах, вважаємо, що розгляд справи про усиновлення повинен бути призупинений до прийняття рішення про поновлення у батьківських правах батьків дитини, яку бажають усиновити.

5. Усиновлення можливе без згоди батьків, якщо вони не проживають разом з дитиною та ухиляються від її виховання та утримання більше шести місяців з причин, визнаних судом неповажними. Причини, через які батьки не проживають разом з дитиною та ухиляються від її виховання та утримання, встановлюються судом на підставі дослідження та оцінки у сукупності усіх наданих доказів (наприклад, повідомлень органів внутрішніх справ про перебування батька (матері), які ухиляються від сплати аліментів, у розшуку, покази свідків та т. ін.).

У зв'язку з цим у літературі почали визнавати нову категорію справ — про визнання неповажними причин не проживання батьків разом з дитиною та ухилення від її виховання та утримання. Така позиція піддавалася справедливій критиці в юридичній літературі. Так, В. Паршуткін та О. Львова вказують на неприпустимість передачі відомостей про дітей потенційним усиновлювачам ще до того, поки не будуть встановлені названі факти, оскільки, на їх думку, це свідчитиме про дискримінацію прав біологічних батьків. У зв'язку з цим видається актуальним питання про чітке встановлення меж усиновлення як юридичного процесу для того, щоб максимально захистити права та інтереси біологічних батьків. Крім цього, справедливо відзначається неправомірність об'єднання справ про усиновлення із справами про визнання неповажними причин неучасті батьків у виховані та утриманні дітей, адже вони є різними за своєю процесуальною природою: перші розглядаються у порядку окремого провадження, а другі відносяться до позовного.

У випадку, якщо батько (мати) дитини не беруть безпосередньої участі у вихованні дитини, але утримують її (або навпаки) і проявляють щодо неї турботу та увагу, ухилення від виконання батьківських обов'язків немає. Тому при розгляді подібних справ має бути чітко встановлено, що усиновлення дитини може бути проведено без згоди батьків, якщо вони не лише не проявляють батьківської турботи та піклування про дитину, але й не виховують та не утримують її.

6. Аналіз ч. 6 ст. 219 СК дозволяє дійти висновку, що при не проживанні з дитиною з поважних причин понад шість місяців, ухиленні від її виховання та утримання, усиновлення без згоди батьків неприпустиме. Тим не менше на практиці можуть виникнути випадки, коли це буде доцільним, наприклад, коли дитина вважає батьком (матір'ю) іншу особу у той час, коли рідний батько (мати) не з своєї вини не може здійснювати виховання та утримання. При вирішенні подібних питань виникає колізія двох інтересів: інтересів дитини та її біологічного батька (матері). На наш погляд, у цих випадках слід виходити з ч. 2 ст. 1 СК України, яка говорить про необхідність забезпечення кожної дитини сімейним вихованням. Відповідно, права батьків стосовно інтересів дитини у деяких випадках можуть обмежуватися.

Стаття 220. Згода другого з подружжя на усиновлення дитини

1. На усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, засвідчена нотаріально.

2. Усиновлення дитини може бути проведене без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення.

1. Якщо усиновлення провадиться одним з подружжя, необхідною є згода другого з подружжя на усиновлення дитини.

На перший погляд може здатися дивним усиновлення особою, яка перебуває у шлюбі, при тому, що другий з подружжя не стає усиновлювачем, адже дитина у такому випадку має проживати в сім'ї, де одна особа з точки зору сімейного права складає з нею сім'ю, а з іншого розглядатиметься як сторонній щодо неї член сім'ї. Між тим практиці відомі такі випадки. При цьому слід відзначити, що не завжди подібне усиновлення ставить під загрозу інтереси дитини. Показовим у цьому є приклад, коли дівчинку усиновлювала тітка (сестра померлої матері дитини), яка виховувала дитину ще за життя матері. Чоловік усиновлювачки не забажав стати усиновлювачем, оскільки вважав це неможливим через свій похилий вік та стан здоров'я. Серйозною причиною служила й значна різниця у віці між ним та дружиною. Разом з тим він не заперечував проти усиновлення і ставився до дитини досить прихильно.

Вимога ст. 22 °CК щодо необхідності отримання згоди другого з подружжя усиновлювача на усиновлення відображає позицію законодавця, згідно з якою сім'я не визнається самостійним суб'єктом права і не може усиновити дитину саме як сім'я, як єдине ціле. Усиновлення можливе подружжям одночасно, а також однією особою, яка перебуває у шлюбі, але за згодою другого з подружжя. Така законодавча конструкція в кінцевому рахунку приводить до однакового правового результату, оскільки дитина все ж усиновлюється сім'єю, заснованою на шлюбі. Однак штучність Даного рішення є очевидною у зв'язку з тим, що другий з подружжя лише погоджується (не заперечує) з усиновленням дитини другим з подружжя. Фактично це може означати певну байдужість до одного з найважливіших етапів сімейного життя — усиновлення, і породити сумніви щодо відповідності усиновлення інтересам дитини. Сім'я є соціальною спільнотою, і суперечності в ній з питання усиновлення дитини можуть свідчити про розлад у сімейних відносинах.

Таким чином, хоча згода другого з подружжя на усиновлення не пов'язана з правовими наслідками для нього, воно, безумовно, породжує певний, хоча й не правовий зв'язок з дитиною, і цей можливий зв'язок враховується при вирішенні питання про усиновлення. Тому отримання формальної згоди другого з подружжя на усиновлення недостатньо — потрібно виявити дійсне ставлення його до дитини. Маються не увазі не лише обставини, що усувають перешкоди у здійсненні прав та обов'язків усиновлювача — необхідно, щоб другий з подружжя, висловлюючи згоду, надав певні гарантії, що його поведінка в подальшому не відобразиться на у мовах життя сім'ї. Адже між чоловіком (дружиною) усиновлювача не складаються лише сімейні правовідносини, але виникають реальні інші правові зв'язки, які здатні вплинути на реальний клімат цієї сім'ї.

2. Оскільки між усиновителем та усиновленою дитиною виникають відносини, аналогічні правовідносинам між батьками та дітьми, можна сказати, що при названих обставинах другий з подружжя усиновлювача стає вітчимом чи мачухою дитини, і якщо буде проявляти турботу про дитину, то при певних обставинах може стати аліментозобов'язаною особою. Але такий висновок є суперечливим. Так, якщо дитина усиновлюється, наприклад, лише дружиною, то її чоловік дійсно може вважатися вітчимом (мачухою) дитини, у випадку, якщо рідний батько дитини втратив правовий зв'язок з нею (помер, позбавлений батьківських прав). Але, якщо правовий зв'язок з батьком (матір'ю) дитини зберігається, другий з подружжя усиновлювача може визнаватися лише фактичним вихователем дитини. І хоча згідно чинного СК України у певних випадках різниця між статусом другого з подружжя усиновлювача не має особливого значення для настання правових наслідків (якщо він виховував і утримував дитину, він може визнаватися аліментозобов'язаною особою), на практиці не виключені різні підходи до цього, наприклад, якщо мова піде про усиновлення дитини вітчимом чи мачухою.

3. Згода другого з подружжя має бути виражена у письмовій формі і засвідчена нотаріально.

4. Частина 2 ст. 22 °CК дозволяє у виняткових випадках усиновлення дитини без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, наприклад, у випадку встановлення режиму окремого проживання подружжя.

5. При усиновленні дитини одним з подружжя після набрання чинності рішенням суду про усиновлення прирівняні до батьківських права та обов'язки виникають лише у того з подружжя, хто визнаний усиновлювачем дитини. Для другого з подружжя (навіть якщо він дав згоду на усиновлення) рішення суду про усиновлення таких прав та обов'язків не викликає.

Стаття 221. Згода опікуна, піклувальника на усиновлення дитини

1. На усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, а також на усиновлення дитини, над батьками якої встановлено опіку або піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника, незалежно від згоди батьків.

2. Якщо опікун або піклувальник не дав згоди на усиновлення дитини, така згода може бути дана органом опіки та піклування.

3. Усиновлення може бути проведене без згоди опікуна, піклувальника або органу опіки та піклування, якщо суд встановить, що усиновлення дитини відповідає її інтересам.

1. Для усиновлення дитини, над якою встановлено опіку чи піклування, а також для усиновлення дитини, над батьками якої встановлено опіку або піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника, незалежно від згоди батьків. Так, наприклад, якщо у дитини є батьки, але в силу різних причин над нею встановлено опіку чи піклувальника (батьки не проживають разом з дитиною, є неповнолітніми тощо), для здійснення усиновлення необхідна, крім згоди батьків дитини, і згода її опікуна (піклувальника).

Така вимога закону ґрунтується на тому, що опікуни (піклувальники) краще знають своїх підопічних. Вони щоденно спілкуються з дитиною, спостерігають за її розвитком, а у ряді випадків є свідками відносин між дитиною та майбутнім усиновлювачем. Природно, що думка названих осіб не може залишатися поза увагою. Однак вимога щодо необхідності згоди опікунів (піклувальників), адміністрації закладу охорони здоров'я або навчального закладу на усиновлення дитини не є імперативною. Опосередковано це підтверджується і можливістю суду провести усиновлення без згоди опікуна, піклувальника або органу опіки — а піклування, якщо буде встановлено, що усиновлення дитини відповідає її інтересам (ч. 3 ст. 221 СК). Таким чином, у кінцевому рахунку, вирішення питання про усиновлення буде ґрунтуватися на доведеності відповідності його інтересам дитини. Складно уявити, щоб опікун (піклувальник), адміністрація дитячого закладу заперечували проти усиновлення, яке відповідає інтересам дитини. Якщо подібні випадки й виникають на практиці, найчастіше вони пов'язані із зловживанням їхніми правами. Обґрунтованість відмови у наданні згоди перевіряється органами опіки та піклування, адже вони у будь-якому випадку надають висновок про відповідність усиновлення інтересам дитини і вимушені оцінювати позицію названих осіб. Тому вирішення питання про усиновлення дітей, над якими встановлено опіку чи піклування або влаштованих до відповідних дитячих закладів, має орієнтуватися перш за все на висновок органу опіки та піклування, оскільки саме цей орган, контролюючи умови життя дитини, одночасно з наданням висновку щодо доцільності усиновлення, можуть оцінити добросовісність дотримання інтересів дитини опікуном (піклувальником) або адміністрацією дитячого закладу. Згідно з ст. 253 ЦПК України до висновку органу опіки та піклування мають бути подані: 1) акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання; 2) свідоцтво про народження дитини; 3) медичний висновок про стан здоров'я дитини, про її фізичний і розумовий розвиток; 4) у випадках, встановлених законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення.

2. Згода опікунів (піклувальників), органу опіки та піклування, адміністрації закладу охорони здоров'я або навчального закладу, в якому перебувала дитина, видається у письмовій формі. Однак правова природа цієї згоди, на відміну від згоди батьків на усиновлення, не набуває характеру батьківського права. Це пов'язано насамперед тим, що правовий статус названих осіб хоча й наближений до статусу батьків, але не повністю з ним співпадає. Опікуни та інші особи звичайно турбуються про дитину і виховують її, однак, не набувають заснованих на кровноспорідненому походженні прав та обов'язків батьків. Опікуни та інші особи, встановлені у ст. ст. 221, 222 СК, лише на певний час замінюють батьків дитини у сімейних та цивільних правовідносинах, але батьками через це не визнаються ні юридично, ні фактично. Згода названих осіб у деяких випадках має субсидіарний характер стосовно батьківської згоди на усиновлення дитини і не замінює її і, крім того, взагалі є умовною, оскільки суд при прийнятті рішення про усиновлення може здійснити його без згоди опікуна, піклувальника або органу опіки та піклування, якщо буде встановлено, що усиновлення дитини відповідає її інтересам.

3. Різниця між згодою батьків дитини на усиновлення, якій закон надає безумовне та вирішальне значення, і згодою названих осіб полягає у тому, що останнє слово при усиновленні підопічних належить суду, а не опікунам чи піклувальникам (органу опіки та піклування, адміністрації закладу охорони здоров'я або навчальному закладі, в якому перебувала дитина).

Рішення суду про усиновлення припиняє опіку (піклування) (ст. 76 ЦК України) і є підставою для розірвання договору про передачу дитини на виховання в сім'ю усиновлювача.

5. При відмові опікуна (піклувальника) дати згоду на усиновлення підопічного органу слід з'ясувати, чим викликане це заперечення. Якщо буде з'ясовано, що відмова опікуна (піклувальника) дати згоду на усиновлення дитини не обґрунтована і суперечить інтересам дитини, то згідно з ч. 2 ст. 221 СК така згода може бути дана органом опіки та піклування. При цьому орган опіки та піклування своїм рішенням може звільнити опікуна чи піклувальника від виконання покладених на нього обов'язків, оскільки за таких обставин останній скористався своїм правом всупереч інтересам підопічного1.

6. У випадку відмови надати згоду на усиновлення як опікуном (піклувальником), так і органом опіки та піклування, усиновлення може бути проведене без згоди опікуна, піклувальника або органу опіки та піклування, якщо суд встановить, що усиновлення дитини відповідає її інтересам для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.

Стаття 222. Згода закладу охорони здоров'я або навчального закладу на усиновлення дитини

1. На усиновлення дитини, яка не має батьків і перебуває у закладі охорони здоров'я або навчальному закладі, потрібна письмова згода цього закладу.

Усиновлення може бути проведене без згоди цього закладу, якщо суд встановить, що усиновлення дитини відповідає її інтересам.

1. У випадку перебування дитини, яка не має батьків, у закладі охорони здоров'я або навчальному закладі, згода на усиновлення має бути отримана від адміністрації цього закладу. Така вимога зумовлена тим, що згідно зі ст. 245 СК адміністрації зазначених закладів виконують функції опікуна (піклувальника) дитини. Згода на усиновлення повинна ґрунтуватися на детальному ознайомленні адміністрації лікувального чи навчального закладу з особою та документами усиновлювача, з'ясуванні відсутності протипоказань до усиновлення.

2. Однак, на відміну від згоди батьків, усиновлення може бути проведене без згоди опікуна (піклувальника) або закладу охорони здоров'я (навчального закладу), у якому перебувала дитина, якщо у судовому засіданні буде з'ясовано, що таке усиновлення дитини відповідає її найвищим інтересам.

Стаття 223. Заява про усиновлення дитини

1. Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про усиновлення. Подання такої заяви через представника не допускається.

2. Заява про усиновлення може бути відкликана до набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

1. Усиновлення є добровільним актом і може здійснюватися лише за бажанням (волевиявленням) особи, яка бажає усиновити дитину чи повнолітню особу.

Це означає, що ніхто не може бути примушений до усиновлення поза своєю волею. Волевиявлення особи (осіб), які бажають стати усиновлювачами, повинно бути виражено у письмовій заяві про здійснення усиновлення дитини (повнолітньої особи). Виходячи з інтересів усиновлюваної дитини, така заява подається особисто особою, яка бажає усиновити дитину, до суду за місцем проживання (перебування) дитини (ст. 251 ЦПК України).

Подружжя, які бажають усиновити дитину, можуть подати спільну заяву.

2. У заяві повинні бути вказані: найменування суду, до якого подається заява, ім'я, місце проживання заявника, а також прізвище, ім'я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, відомості про стан здоров'я дитини. Заява про усиновлення дитини може також містити клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини, про запис заявника матір'ю або батьком дитини.

Заява про усиновлення повнолітньої особи, крім зазначених відомостей, повинна містити дані про відсутність матері, батька або позбавлення піклування.

3. До заяви про усиновлення дитини за наявності мають бути додані такі документи: 1) копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, — при усиновленні дитини одним із подружжя; 2) медичний висновок про стан здоров'я заявника; 3) довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копія декларації про доходи; 4) документ, що підтверджує право власності або користування жилим приміщенням; 5) інші документи, визначені законом.

До заяви про усиновлення повнолітньої особи, крім зазначених документів, має бути додана згода особи на усиновлення.

До заяви про усиновлення дитини особами без громадянства, що постійно проживають за межами України, або іноземцями, крім зазначених документів, додаються дозвіл уповноваженого органу виконавчої влади, висновок компетентного органу відповідної держави про умови їх життя і можливість бути усиновлювачами, дозвіл компетентного органу відповідної держави на в'їзд усиновленої дитини та його постійне проживання на території цієї держави, зобов'язання усиновлювача, оформлене в нотаріальному порядку, про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації про усиновлену дитину та можливості спілкування з дитиною.

4. Підставою виникнення правовідносин усиновлення є юридичний акт компетентного державного органу — суду, а волевиявлення особи, яка бажає стати усиновлювачем зазвичай розглядається як одна з умов усиновлення. У зв'язку з дим, слушною видається точка зору М.В. Антокольської, яка зазначає, що таким чином принижується правове значення волевиявлення кандидата в усиновлювачі. оскільки, хоча правові наслідки усиновлення виникають з моменту набрання чинності рішенням суду про усиновлення, однак і без волевиявлення потенцій-:;го усиновлювача усиновлення не може виникнути. Усиновлення насамперед л зв'язане з волею особи, яка бажає усиновити дитину, і тому закон дозволяє цій особі відкликати заяву до набрання чинності рішенням суду про усиновлення. Згідно з ч. 6 ст. 255 ЦПК у разі відкликання заяви про усиновлення після ухвалення рішення про усиновлення, але до набрання ним законної сили, суд скасовує своє рішення і залишає заяву без розгляду.

Після набрання чинності рішенням суду про усиновлення відмова від усиновлення неможлива.

Стаття 224. Рішення суду про усиновлення

1. Суд, постановляючи рішення про усиновлення дитини, враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема:

1) стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини;

2) мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину;

3) мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення;

4) взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа опікується вже дитиною;

5) особу дитини та стан її здоров'я;

6) ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити.

2. При дотриманні всіх умов, встановлених цим Кодексом, здатності особи, яка бажає усиновити дитину, забезпечити стабільні та гармонійні умови для життя дитини суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини.

3. Суд не може відмовити особі в усиновленні на тій підставі, що вона вже має або може народити дитину.

4. Суд, постановляючи рішення про усиновлення повнолітньої особи, враховує мотиви, на підставі яких особи бажають усиновлення, можливість їхнього спільного проживання, їхній сімейний стан та стан здоров'я, а також інші обставини, що мають істотне значення.

1. Судовий порядок усиновлення встановлено у більшості зарубіжних країн, оскільки такий порядок містить значні гарантії захисту прав дітей та усиновлювачів і свідчить про особливу зацікавленість суспільства і держави у даних відносинах.

Справи про усиновлення розглядаються судами в порядку окремого провадження, за правилами, встановленими гл. 5 розд. 4 ЦПК України з обов'язковою участю заявника, представника органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення.

2. Обов'язковою умовою підготовки справи до розгляду є отримання висновку органу опіки та піклування про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини. Як відзначалося в літературі, такий висновок є тотожним до висновку експерта, оскільки тут потрібні знання в сфері педагогіки та психології. Такий висновок кваліфікованих фахівців сприяє прийняттю обґрунтованого та виваженого судового рішення. Однак, слід відзначити, що, хоча без висновку органу опіки та піклування справа не може бути розглянута, цей висновок не має обов'язкового характеру: суд приймає рішення про усиновлення, керуючись виключно інтересами дитини, а висновок органу опіки та піклування є лише досить серйозним аргументом на користь чи проти прийняття рішення про усиновлення.

До висновку органу опіки та піклування мають бути додані: 1) акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання; 2) свідоцтво про народження дитини; 3) медичний висновок про стан здоров'я дитини, про її фізичний і розумовий розвиток; 4) у випадках, встановлених законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення.

3. Для забезпечення таємниці усиновлення суд розглядає справу в закритому судовому засіданні.

4. При прийнятті рішення про усиновлення суд перевіряє законність підстав для усиновлення і враховує обставини, що мають істотне значення, а саме: 1) стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини; 2) мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину; 3) мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення; 4) взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа опікується вже дитиною; 5) особу дитини та стан її здоров'я; 6) ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити, у тому числі наявність згоди усиновлюваної дитини, якщо така згода є необхідною, або наявність згоди усиновлюваної повнолітньої особи.

5. За результатами розгляду заяви про усиновлення суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини. При одночасному усиновленні декількох дітей про усиновлення кожного з них виноситься окреме рішення.

Одночасно за клопотанням заявника (заявників) суд вирішує питання про зміну імені, прізвища та по батькові, дати і місця народження усиновленої дитини, про зміну імені, прізвища, по батькові усиновленої повнолітньої особи, про запис усиновлювачів батьками, про що робиться спеціальна вказівка у рішенні суду про усиновлення.

При задоволенні таких клопотань суд повинен у необхідних випадках враховувати думку дитини, зокрема при зміні імені дитини (ст. 231 СК) або запису усиновлювачів батьками дитини (ст. 229 СК), а при усиновленні повнолітньої особи її прізвище, ім'я та по батькові можуть бути змінені лише за взаємною згодою усиновлювача та повнолітнього усиновлюваного (ч. 3 ст. 231 СК).

6. Згідно з ч. 6 ст. 224 СК суд не може відмовити особі в усиновленні на тій підставі, що вона вже має або може народити дитину.

7. При розгляді справи про усиновлення повнолітньої особи участь самої усиновлюваної особи є обов'язковою. Постановляючи рішення про усиновлення повнолітньої особи, суд враховує мотиви, на підставі яких особи бажають усиновлення, можливість їхнього спільного проживання, їхній сімейний стан та стан здоров'я, а також інші обставини, що мають істотне значення.

Стаття 225. Момент здійснення усиновлення

1. Усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності рішення суду про усиновлення.

1. Згідно зі ст. 255 ЦПК України за результатами розгляду заяви про усиновлення суд ухвалює рішення. У разі задоволення заяви суд зазначає у резолютивній частині рішення про усиновлення дитини або повнолітньої особи заявником (заявниками).

2. Якщо рішення суду не оскаржене у встановленому законом порядку і заявник не відкликав заяву про усиновлення протягом місяця, рішення суду набирає чинності і саме з цього моменту усиновлення вважається здійсненим. Таким чином, з моменту набрання чинності рішенням суду про усиновлення воно має правоутворююче (між усиновленим та усиновлювачем і його родичами) та правоприпиняюче значення (між усиновленим та його батьками та іншими родичами за походженням). Однак при усиновленні дитини однією особою такі права та обов'язки можуть бути збережені за бажанням матері чи батька дитини, якщо усиновлювачем відповідно є чоловік чи жінка (див. коментар до ст. 232 СК).

3. Усиновлення підлягає державній реєстрації у книзі записів актів цивільного стану. Згідно з ч. 7 ст. 255 ЦПК після набрання законної сили рішенням суду про усиновлення для внесення змін до актового запису про народження усиновленої дитини або повнолітньої особи копія рішення суду надсилається до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення, а у справах про усиновлення дітей іноземцями — також до уповноваженого органу виконавчої влади, які видають нове Свідоцтво про народження. Свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюється.

Стаття 226. Право на таємницю усиновлення

1. Особа мас право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення.

2. Дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі і від неї самої, факту її усиновлення.

3. Особа, яка була усиновлена, має право після досягнення нею чотирнадцяти років на одержання інформації щодо свого усиновлення.

1. Як відомо, метою усиновлення є встановлення сімейних відносин, а кожна сім'я потребує захисту. Тому у більшості випадків необхідним є збереження таємниці усиновлення.

Таке приховання відомостей щодо усиновлення є, з одного боку, певною гарантією захисту як інтересів усиновлюваних, так і усиновлювачів, а з іншого, може розглядатися як один із засобів охорони недоторканості приватного життя, неприпустимості свавільного втручання будь-кого у справи сім'ї, що визнано Конституцією нашої держави і є однією з основних засад сімейного законодавства України.

2. Стаття 7 Конвенції про права дитини проголошує, що кожна дитина, наскільки це можливо, має право знати своїх батьків. При цьому вимога «наскільки можливо» трактується як об'єктивна можливість з'ясувати відомості про батьків. При усиновленні ж у більшості випадків батьки відомі, а відповідно збереження таємниці усиновлення у сімейному законодавстві в цілому суперечить названій Конвенції. У зв'язку з цим в юридичній літературі висловлювалася думка, що взагалі суворо зберігати таємницю усиновлення від дитини недоцільно Прихильники цієї точки зору пропонують встановити умови, які б забезпечували таємницю усиновлення лише як виняток, в окремих випадках, наприклад, при усиновленні немовлят або оформленні відносин, що склалися у ранньому віці дитини або коли збереження таємниці усиновлення як секрету особистого життя осіб є очевидним. І, хоча з метою забезпечення інтересів дитини у більшості випадків слід створювати впевненість у неї та оточуючих у тому, що особи, які її виховують, є її батьками за походженням, збереження таємниці усиновлення не лише стосовно дітей, а навіть щодо оточуючих часто є нереальним.

Тим не менше особливістю усиновлення є саме те, що в силу усиновлення дитина приймається в сім'ю на правах рідного сина чи дочки, і розкриття факту усиновлення дитини може завдати непоправної шкоди відносинам між усиновлювачем та дитиною. Саме тому збереження у Сімейному кодексі України правових гарантій дотримання таємниці усиновлення заслуговує всілякої підтримки.

3. Як вірно відзначає М.В. Антокольська, якщо права та обов'язки усиновлювачів практично ідентичні батьківським, то фактичні відносини, що виникають у процесі усиновлення, не завжди нагадують батьківські. У тих випадках, коли дитина вважає усиновлювачів своїми батьками, ці відносини не відрізняються від родинних. Якщо ж дитина знає про те, що усиновлювачі не є її рідними батьками, фактичні відносини між ними можуть бути дещо іншими. Зокрема, якщо дитина усиновлена у підлітковому віці, природно, що вона не може вважати таких усиновлювачів своїми батьками. Тому законодавство повинне, з одного боку, шляхом збереження таємниці усиновлення забезпечити там, де можливо, створення видимості кровноспорідненої сім'ї. З іншого, коли відсутність родинного зв'язку є очевидною, законодавство не повинне штучно моделювати відносини усиновлення за зразком кровної сім'ї.

4. Питання про збереження таємниці усиновлення нерозривно пов'язане з самим поняттям «таємниці». Це відомості, факти, у розголошенні яких усиновлювач не зацікавлений саме через те, що вони безпосередньо стосуються прав або благ, якими він дорожить. У даному випадку таким благом є інтерес у тому, щоб оточуючі сприймали відносини між дитиною та усиновлювачем як між родичами за походженням. У тих випадках, коли можливо огородити факт усиновлення або від оточуючих, або від дітей (а найчастіше від тих та інших), забезпечення таємниці усиновлення обов'язкове. Але безпредметною є мова про доцільність її збереження при обставинах, коли факт усиновлення відомий багатьом, тобто не є секретом.

5. Таємниця усиновлення повинна зберігатися лише за бажанням усиновлювача. Як відзначається в юридичній літературі, обов'язковою ознакою розголошення є відсутність волі усиновлювача на розкриття цієї таємниці, бажання хоча б одного з подружжя усиновлювачів не розголошувати таємницю усиновлення вже виключає правомірність її розкриття. А отже, не вважається правопорушенням розкриття таємниці усиновлення, здійснене за волею усиновлювача.

6. Право на збереження таємниці усиновлення мають як сам усиновлювач, так і усиновлена дитина. Так, особа має право на приховування інформації про її перебування на обліку осіб, які бажають усиновити дитину, про пошук дитини для усиновлення, на розгляд справи про усиновлення у закритому засіданні суду тощо.

Дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі і від неї самої, факту її усиновлення. Право на одержання інформації щодо свого усиновлення особа, яка була усиновлена, має право лише після досягнення нею чотирнадцяти років.

Стаття 227. Право на приховання факту усиновлення від дитини, яка усиновлена

1. Усиновлювач має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним усиновлена, і вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття.

2. Усиновлювач має право приховувати від дитини факт її усиновлення, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шкоди її інтересам.

3. Якщо усиновлюється дитина, яка не досягла семи років, службові особи при виявленні її згоди на усиновлення зобов'язані вживати заходів щодо забезпечення таємниці усиновлення від самої дитини.

1. Згідно з ч. 1 ст. 227 СК усиновлювач має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним усиновлена, і вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття.

Воля усиновлювача на приховання факту усиновлення, як і воля на його розголошення, є досить складним явищем, оскільки це пов'язано насамперед з інтересами дитини, адже саме дитина є головною особою, заради якої зберігають таємницю усиновлення. Тому усиновлювачу надане право приховувати від дитини факт її усиновлення, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шкоди її інтересам.

2. Усиновлювач може сам обирати варіант поведінки щодо розголошення таємниці перед дитиною: пояснити дитині, що вона усиновлена, або приховувати його. І тому суперечливою видається точка зору тих науковців, які вважають, що розкриття дитині таємниці усиновлення навіть самим усиновлювачем можливо лише при надзвичайних обставинах. У противному випадку сама таємниця усиновлення позбавлялася б сенсу і тої посиленої охорони, яку їй забезпечує законодавець. Тому воля усиновлювача на розголошення таємниці усиновлення не є абсолютною та суверенною: усиновлювач не може за власним бажанням розголосити цю сімейну таємницю. До такого кроку він повинен бути вимушений надзвичайними обставинами не стосовно усиновленої дитини, а щодо всіх третіх осіб.

3. Як слушно відзначає З.В. Ромовська, збереження таємниці усиновлення важливе не лише для усиновлювача та усиновлюваного, а й їх нащадків. Тому при розголошенні таємниці усиновлення «особа, яка зараз сама є матір'ю, батьком, та її діти мають підстави вважати порушеними свої інтереси».

4. Аналіз чинного законодавства свідчить, що збереження таємниці усиновлення стосується як дитини, яку усиновлюють, так і сторонніх осіб. У зв'язку з цим суперечливою видається позиція тих науковців, які вважають за недоцільне збереження таємниці усиновлення, якщо вона відома усиновленому3. Адже, як відзначалося, таємниця усиновлення пов'язана з її секретністю і для оточуючих. Як свідчить практика, досить часто усиновлювачі, які усиновили, наприклад, підлітка, не бажають розголошувати цей факт, оскільки сторонні особи по-різному оцінюють відносини між усиновлювачами та дитиною і можуть негативно на них вплинути. До того ж слід враховувати й моральний фактор: зазвичай ані дитина, ані усиновлювач не заінтересовані у тому, щоб оточуючі знали про факт усиновлення.

Таким чином, таємницю усиновлення можна зберегти від самої дитини при усиновленні її у ранньому віці. В інших випадках її зберігають від оточуючих.

5. Відповідно до ч. 4 ст. 227 СК, якщо усиновлюється дитина, яка не досягла семи років, службові особи при виявленні її згоди на усиновлення зобов'язані вживати заходів щодо забезпечення таємниці усиновлення від самої дитини.

Стаття 228. Забезпечення таємниці усиновлення

1. Особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення, розгляд справи про усиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), а також інші особи, яким став відомий факт усиновлення, зобов'язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним.

2. Відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі випадки потрібні правоохоронним органам, суду у зв'язку з цивільною чи кримінальною справою, яка є у їх провадженні.

3. Таємниця усиновлення забезпечується також відповідно до статей 229–231 цього Кодексу.

4. Особи, які розголосили таємницю усиновлення, несуть відповідальність, встановлену законом.

1. Стаття 228 СК зобов'язує зберігати таємницю усиновлення особами, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення, розгляд справи про усиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), а також іншими особами, яким став відомий факт усиновлення, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним.

2. Аналізуючи ч. 1 ст. 228 СК, можна дійти висновку, що до кола осіб, зобов'язаних зберігати таємницю усиновлення, не відносяться усиновлювачі. Між тим, під розголошенням таємниці усиновлення розуміється повідомлення про даний факт не лише дитині, а й будь-кому з оточуючих. Неприпустимість її розголошення спрямована на забезпечення інтересів як усиновлюваною дитини, так і усиновлювача, а ці інтереси, хоча і в рідких випадках, можуть не співпадати. Виходячи із змісту ч. 1 ст. 228 СК, відповідальність за розголошення таємниці усиновлення настає тоді, коли це відбувається проти волі усиновлювачів. А отже, можна дійти висновку, що усиновлювач може за своєю волею порушувати таємницю усиновлення. Таке становище уявляється вірним не у всіх випадках. Більш правильним здається допустити порушення таємниці усиновлення самим усиновлювачем лише у тих випадках, коли цього вимагають інтереси усиновлюваної дитини або після досягнення нею повноліття. Наприклад, якщо батьки дитини загинули і усиновлення здійснене близькими родичами, то в інтересах дитини усиновлювач може не лише розкрити таємницю усиновлення, а й розповісти їй про батьків. В інших же випадках, коли винними діями усиновлювача, які порушили таємницю усиновлення, завдано шкоди інтересам дитини, відповідальність усиновлювача повинна бути такою ж, як і відповідальність сторонніх осіб.

Нарешті можливе розголошення таємниці усиновлення дитини подружжям або одним з них. У цьому випадку особа вчиняє правопорушення проти другого, і не має значення, наскільки його дії порушили інтереси дитини.

3. Забезпечення таємниці усиновлення повинно здійснюватися і у випадку усиновлення повнолітньої особи.

4. Відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам чи суду в зв'язку з цивільною або кримінальною справою, яка знаходиться в їх провадженні.

5. Також таємниця усиновлення забезпечується можливістю запису усиновлювача матір'ю (батьком) усиновленого; зміни імені, по батькові, прізвища, дати та місця народження усиновленого. Крім цього, правовими засобами збереження таємниці усиновлення є: попередня згода батьків дитини на усиновлення без вказівки на конкретного усиновлювача; усиновлення дитини без отримання її згоди; усиновлення новонародженої дитини безпосередньо з пологового будинку з імітацією пологів усиновлювачки.

6. Про факт усиновлення неминуче стає відомо певному колу осіб: робітникам дитячого закладу, в якому перебувала дитина до усиновлення, працівникам органів опіки та піклування, суду, який розглядав справу про усиновлення, особи, що здійснювали державну реєстрацію усиновлення тощо. Крім того, такі відомості в силу різних причин можуть бути відомі іншим особам, наприклад, родичам, близьким знайомим, сусідам та ін. Звичайно, найбільшу передбачливість щодо забезпечення таємниці усиновлення повинні проявляти службові та посадові особи, які були причетні до усиновлення. Такі особи, більш ніж будь-хто, в змозі оцінити необхідність збереження таємниці усиновлення, і тому щодо них при її порушенні встановлюється підвищена відповідальність. Саме тому КК України у ч. 2 ст. 168 підкреслює, що за розголошення таємниці усиновлення відповідальність несуть службові особи або працівники медичних закладів, яким відомості про усиновлення стали відомі по службі чи по роботі. А отже, для притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка зобов'язана зберігати факт усиновлення як службову чи професійну таємницю, достатньо вчинення нею дій, які виразилися в оприлюдненні факту, що особи, які є юридичними батьками дитини, фактично є її усиновлювачами.

Межі відповідальності інших осіб пов'язуються з настанням негативних наслідків порушення таємниці усиновлення. Так, згідно з ч. 1 ст. 168 КК розголошення таємниці усиновлення всупереч волі усиновлювача карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, а якщо ці дії спричинили тяжкі наслідки — штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.

Крім цього, якщо внаслідок розголошення таємниці усиновлення особі завдано матеріальної чи моральної шкоди, вона повинна відшкодовуватися за правилами ст. ст. 22, 23 ЦК України.

Стаття 229. Право усиновлювача бути записаним матір'ю, батьком дитини

1. Особа, яка подала заяву про усиновлення, може виявити бажання бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини або повнолітньої особи.

2. Якщо усиновлюється дитина, яка досягла семи років, то для запису усиновлювача матір'ю, батьком потрібна згода дитини, крім випадку, передбаченого частиною четвертою статті 218 цього Кодексу.

3. Суд задовольняє таку заяву усиновлювача у рішенні про усиновлення, якщо це відповідає інтересам дитини.

1. Коментована стаття закріплює право особи, яка подала заяву про усиновлення, виявити бажання бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини або повнолітньої особи.

Подібне бажання висловлюється у заяві про усиновлення (див. коментар до ст. 223 СК). Однак слід відзначити, що задоволення цього клопотання є правом, а не обов'язком суду, який вирішує питання, виходячи з інтересів дитини, враховуючи думку повнолітньої особи, яка усиновлюється.

Так, при усиновленні дитини її родичами може виникнути ситуація, коли батьками дитини у новому свідоцтві про народження будуть записані батько та дочка (дід та мати усиновленого). Очевидно, що у подібних випадках при збереженні відомостей про одного з батьків усиновленого родич дитини, який її усиновив, суд повинен відмовити у задоволенні клопотання про запис усиновлювача матір'ю (батьком) усиновлюваного, і відповідно, така особа повинна записуватися у свідоцтво не в якості батька (матері) дитини, а як усиновлювач. Крім цього, суд може відмовити у записі усиновлювачів батьками дитини при усиновленні, якщо у судовому засіданні буде встановлено, що дитина знає про те, що усиновлювачі не є її біологічними батьками, і суд дійде висновку, що в інтересах усиновлюваного зберегти у Книзі реєстрації народжень відомості про її біологічних батьків.

2. При вирішенні клопотання усиновлювача щодо запису його матір'ю (батьком) дитини суд робить спеціальну вказівку про це у рішенні про усиновлення.

В юридичній літературі справедливо відзначалося, що такий запис має бути, як правило, обов'язковим, оскільки він сприяє створенню та укріпленню духовного зв'язку прийомної дитини та особи, яка замінює батька чи матір. Крім цього, такий запис створює і у оточуючих впевненість у тому, що дитина та її вихователь пов'язані батьківськими правовідносинами. Між тим, подібний запис не є обов'язковим, і тому в юридичній літературі розрізняють два види усиновлення: перший — з вказівкою усиновлювача у рішенні про усиновлення і у Книзі реєстрації народжень у якості матері (батька) дитини, і другий — без такої вказівки. Існування таких різновидів підтверджується й ст. 242 СК України, яка встановлює можливість позбавлення батьківських прав лише усиновлювача, який був записаний матір'ю, батьком дитини.

4. Оскільки основною метою усиновлення є забезпечення інтересів усиновлюваного, важливого значення набуває його ставлення не лише до самого факту усиновлення, а й запису усиновлювача його матір'ю (батьком). У зв'язку з цим ч. 2 ст. 229 СК встановлює необхідність отримання згоди дитини, яка досягла 7-річного віку, на запис усиновлювача її матір'ю, батьком. Така згода не вимагається, якщо дитина проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками або за станом здоров'я не може висловити свою думку.

5. Хоча у законодавстві нічого не сказано про форму надання такої згоди, вона, очевидно, може надаватися у тій же формі, що й згода дитини на усиновлення (див. коментар до ст. 218 СК).

Стаття 230. Право усиновлювача на зміну відомостей про місце народження та дату народження дитини

1. Особа, яка подала заяву про усиновлення, може виявити бажання змінити відомості про місце народження та дату народження дитини.

2. Дата народження дитини може бути змінена не більш як на шість місяців.

3. У рішенні про усиновлення суд змінює відомості про місце народження та дату народження дитини, якщо це відповідає її інтересам.

1. Як відзначалося, дитина має право знати своїх біологічних батьків так само, як і право знати справжню дату та місце свого народження. Між тим, специфіка відносин усиновлення потребує збереження цих відомостей у таємниці. І у цьому сенсі збереження таємниці усиновлення є проблематичним. Однак розголошення подібних відомостей поза волею усиновлювачів може спричинити невиправну шкоду відносинам, а дитині — важку травму. Необхідність зміни дати та місця народження може виникати, наприклад, у випадках імітації усиновлювачкою вагітності при наявності в сім'ї другої дитини, вік якої відрізняється від віку усиновленого менш, ніж на вісім-дев'ять місяців, при бажанні зберегти дату народження померлої рідної дитини тощо.

У зв'язку з цим ст. 23 °CК надає особі, яка подала заяву про усиновлення, право виявити бажання змінити відомості про місце та дату народження дитини.

Буквальний аналіз тексту названої статті дозволяє дійти висновку, що усиновлювач має право на клопотання одночасно як дати, так і місця народження усиновленого, що видається неправильним. Адже право на вибір засобу забезпечення, надане саме усиновлювачу, і саме за його клопотанням суд приймає рішення про зміну тих чи інших відомостей з метою забезпечення таємниці усиновлення. У зв'язку з цим доцільним видається тлумачення змісту вказаної статті як права усиновлювача виявити бажання змінити відомості про місце та (або) дату народження дитини.

2. Дата і місце народження людини, нарівні з її прізвищем та ім'ям є ознаками її індивідуалізації в суспільстві та державі. З датою та місцем народження пов'язується ціла низка правовідносин. Так, питання про зміну даних про місце народження та дату народження особи стосується такого важливого юридичного факту, як народження людини, а з ним пов'язане виникнення право — та дієздатності, досягнення шлюбного віку, громадянство тощо.

Оскільки дані юридичні факти мають правоутворююче значення, законодавець встановлює певний проміжок часу — шість місяців, у межах якого може бути змінена дата народження усиновлюваного.

3. В юридичній літературі висловлювалася думка про те, що вказівка на дійсну дату народження є невід'ємним правом громадянина, і її зміна, навіть незначна, є порушенням цього права. Звичайно, кожна особа має право знати дату свого народження. Але кожне право містить у собі певний інтерес. І у певних випадках інтереси носія права можуть конфліктувати між собою. При усиновленні інтерес, пов'язаний з забезпеченням його таємниці, явно превалює над інтересом щодо дати народження. Однак, як вірно відзначалося в юридичній літературі, зміна дати народження дитини повинна застосовуватися у виняткових випадках, оскільки така зміна впливає перш за все на медичні показники дитини. Крім того, про зміну дати народження, наприклад, усиновленого немовляти — усиновлювачі вимушені будуть повідомити медичним працівникам дійсний вік дитини.

4. Зміна місця народження усиновлюваного, як однієї з ознак індивідуалізації людини, не дозволяє ідентифікувати її і тим самим забезпечує таємницю усиновлення. Необхідність у такій зміні може виникнути, наприклад, у випадку, якщо усиновлений народився у місцевості, де усиновлювачі ніколи не були і не могли бути, і, відповідно, збереження відомостей про місце народження може розкрити таємницю усиновлення.

У подальшому зміна місця народження може бути пов'язана лише з питаннями громадянства тієї чи іншої країни, де законодавство ставить в залежність від місця народження набуття громадянства. Правоутворюючого значення для громадян України вона не має.

5. У ч. 3. ст. 23 °CК встановлено обов'язок суду вказати у рішенні про усиновлення про зміну відомостей про місце та (або) дату народження дитини. Це пов'язано з тим, що лише на підставі судового рішення органи реєстрації актів цивільного стану можуть внести відповідні зміни до актових записів та анулювати попередні записи про місце та (або) дату народження особи.

Стаття 231. Зміна прізвища, імені та по батькові особи, яка усиновлена

1. Якщо усиновлювачами є одночасно жінка та чоловік і якщо вони записуються батьками дитини, відповідно змінюються прізвище та по батькові дитини.

За заявою усиновлювачів може бути змінено ім'я дитини. Для такої зміни потрібна згода дитини. Така згода не вимагається, якщо дитина живе в сім'ї усиновлювачів і звикла до нового імені.

2. Якщо усиновлювач записується батьком дитини, відповідно змінюється по батькові дитини.

3. Якщо усиновлюється повнолітня особа, її прізвище, ім'я та по батькові можуть бути змінені у зв'язку з усиновленням за заявою усиновлювача та усиновленої особи.

4. Про зміни, передбачені у цій статті, суд зазначає у рішенні про усиновлення.

1. Як відомо, належність особи до певного роду встановлюється за допомогою прізвища, яке не лише вказує на генетичний зв'язок з пращурами, національність та генеалогію, але й викликає низку правових наслідків: дозволяє встановити родичів, спадкоємців, спадкодавців тощо. Тобто прізвище є постійним нагадуванням дитині про її кровноспоріднені зв'язки.

2. Якщо усиновлення провадиться без збереження таємниці усиновлення, тобто без запису усиновлювача матір'ю (батьком) дитини, за усиновленою дитиною зберігаються її родинне прізвище, ім'я, надане батьками, та по батькові, вказане у свідоцтві про народження. Таке положення цілком відповідає Конвенції про права дитини, яка передбачає обов'язок держав-учасниць поважати право на повагу до своєї індивідуальності, частиною якого є прізвище, ім'я та по батькові дитини. При подібному усиновленні відбувається «усиновлення як таке», яке має на меті саме усиновити дитину в нову сім'ю, але не припинити його зв'язок з кровними родичами фактично. Однак правовий статус усиновленої дитини, яка зберігає своє прізвище та по батькові, нічим не відрізняється від статусу дитини, якій у зв'язку з усиновленням змінюються ці характеристики.

3. У випадку ж, якщо усиновлювач записується батьком (матір'ю) дитини, фактично виникає інший вид усиновлення, хоча на перший погляд провадиться лише процедура зміни прізвища та по батькові усиновлюваного. Рішення суду про зміну прізвища та по батькові дитини означає, що в сім'ю приймається не просто дитина, позбавлена батьківського піклування, а ніби рідні син чи донька. Відмінність від вищезазначеного усиновлення очевидна: на прохання усиновлювача (усиновлювачів) дитині присвоюється його (їхнє) прізвище і встановлюється по батькові. Цим юридично і фактично по-іншому визначається подальше життя дитини, документально припиняється зв'язок з колишніми батьками та родичами, що означає входження усиновленого в родинний союз усиновлювача.

Відмовити усиновлювачеві, який записується матір'ю (батьком) усиновленого, у зміні прізвища та по батькові усиновлюваної особи суд не може, і в його рішенні повинні бути вказані нові прізвище та по батькові усиновленого.

4. При усиновленні дитини однією жінкою по батькові усиновленого визначається по імені особи, яку вона назвала в якості батька усиновленої дитини. Якщо усиновлювачем є чоловік, по батькові дитини визначається по імені усиновлювача.

5. Якщо усиновлювач (усиновлювачі) у майбутньому змінять прізвище або ім'я, зміна прізвища та по батькові усиновленої дитини повинна здійснюватися за правилами ст. ст. 148, 149 СК.

6. До зміни імені усиновленого слід підходити вкрай виважено. Перш за все це може суперечити Конвенції про права дитини, яка передбачає обов'язок держав-учасниць поважати право дитини на збереження своєї індивідуальності, частиною якого є ім'я дитини. Тому така зміна можлива лише при дотриманні гарантій, що захищають права дитини від порушення. У зв'язку з цим сімейне законодавство України встановлює правило, що для такої зміни потрібна згода дитини. Виняток зроблено лише для випадків, коли дитина живе в сім'ї усиновлювачів і звикла до нового імені (абз. 2 ч. 1 ст. 231 СК).

Слід відзначити, що на відміну від згоди дитини на запис усиновлювача матір'ю (батьком) дитини закон не встановлює граничного віку, з якого дитина повинна надавати згоду на зміну її імені. Тому при вирішенні цього питання суд зобов'язаний враховувати думку дитини якщо вона може висловити своє ставлення до такої зміни.

7. Частина 3 ст. 231 СК встановлює правило, що при усиновленні повнолітньої особи її прізвище, ім'я та по батькові можуть бути змінені у зв'язку з усиновленням за заявою усиновлювача та усиновленої особи.

Стаття 232. Правові наслідки усиновлення

1. З моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням.

При усиновленні дитини однією особою ці права та обов'язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чоловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка.

2. Якщо після смерті одного з батьків або розірвання шлюбу з особою, визнаною судом недієздатною, другий з батьків дитини вступив у повторний шлюб і його дружина, чоловік у повторному шлюбі бажають усиновити дитину, баба, дід з боку того з батьків, хто помер або визнаний недієздатним, рідні брати, сестри дитини мають право подати до суду заяву про збереження між ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв'язку.

Суд розглядає таку заяву одночасно із заявою про усиновлення і задовольняє її, якщо це відповідає інтересам дитини.

3. З моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов'язки між особою, яка усиновлена (в майбутньому — між її дітьми, внуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням.

4. Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини.

5. Усиновлення надає особі, яку усиновлено, права і накладає на неї обов'язки щодо усиновлювача у такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків.

1. Відповідно до ч. 1 ст. 232 СК з моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням. Тобто акт усиновлення змінює суб'єктний склад батьківських правовідносин. Юридично біологічні батьки усиновленого, як і він сам, перестають бути суб'єктами батьківських прав та обов'язків.

При цьому слід відзначити, що втрата правових зв'язків не означає втрати кровної спорідненості з батьками та іншими родичами за походженням і одночасно не створює кровноспоріднених відносин з усиновлювачем та його родичами.

Оскільки усиновлення являє собою юридичний акт, який не може скасувати біологічну природу людини, усиновлений, наприклад, не може вступити до шлюбу ані з своїми рідними батьками, ані іншими кровними родичами прямої лінії споріднення. Усиновлення, як і будь-який інший правовий акт, не скасовує біологічних законів генетики, тому при втраті правових зв'язків з кровними родичами не розривається біологічна спорідненість.

2. Усиновлення встановлює між усиновлювачем та усиновленим правові відносини, які існують між батьками та дітьми. Інакше кажучи, між особами, які до того не були пов'язані правовими відносинами спорідненості, встановлюються такі правовідносини. Усиновлений стосовно усиновлювача, так само, як і усиновлювач щодо усиновленого, набуває статусу родича за походженням, причому не лише у сімейних відносинах, а й у цивільних, трудових, житлових, пенсійних тощо. Вказані наслідки настають незалежно від того, усиновлена дитина подружжям чи однією особою, а також чи записані усиновлювачі в якості батьків дитини.

Так, усиновлювач зобов'язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток, захищати права та інтереси дитини, управляти належним їй майном, надавати матеріальну та моральну підтримку (допомогу), сплачувати аліменти на її утримання, брати участь у додаткових витратах по утриманню усиновленого та виконувати інші обов'язки, передбачені законом. Усиновлені діти спадкують після усиновлювача, як і його рідні діти (ст. 1260 ЦК України), усиновлювач може вселити неповнолітнього усиновленого у займане житлове приміщення без згоди інших членів сім'ї (ст. 65 ЖК України), при призначенні державної допомоги багатодітним матерям враховуються усиновлені діти і т. д. Усиновлювачі стають законними представниками дитини і виступають на захист її прав та інтересів (див. ст. 154 СК та коментар до неї).

У той же час усиновлення надає особі, яку усиновлено, права і накладає на неї обов'язки щодо усиновлювача у такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків: повнолітній усиновлений може бути зобов'язаний до надання утримання усиновлювачів, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги за правилами гл. 17 СК України.

3. Через усиновленого у правовий родинний зв'язок втягуються і нащадки усиновленої особи: діти усиновленого набувають правового статусу внуків усиновлювача, внуки усиновленого набувають правового статусу правнуків усиновлювача тощо. Тобто між нащадками усиновленого та усиновлювачем і його родичами виникає правовий зв'язок, аналогічний за правами та обов'язками кровноспорідненого зв'язку. Такий же зв'язок виникає між дітьми різних батьків, які усиновлені одним усиновлювачем.

4. При усиновленні дитини однією особою особисті немайнові та майнові права та обов'язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чоловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка. Наприклад, якщо батько дитини позбавлений батьківських прав і чоловік матері у другому шлюбі усиновив дитину, мати має право дати згоду на усиновлення її дитини за умови збереження за нею у повному обсязі батьківських прав та обов'язків щодо дитини. Стосовно того, чи повинен усиновлювач також виразити згоду на збереження відносин дитини з одним із батьків, вказівки у законі немає. Очевидно, що у випадку, коли мати (батько) дитини виразили бажання зберегти батьківські права та обов'язки, усиновлювач заперечувати не може. Якщо ж згода на усиновлення надана без будь-яких умов, питання про збереження правовідносин з одним із батьків повинне вирішуватися судом, виходячи з інтересів дитини, із урахуванням думки усиновлювача та самої дитини.

Правило ст. 232 СК про збереження правовідносин між усиновленою дитиною та її батьками повинне виконуватися і в інших випадках усиновлення дитини однією особою, причому незалежно від того, чи перебуває усиновлювач у шлюбі з батьком (матір'ю) дитини. Разом з тим його дотримання не є обов'язковим для батьків усиновлюваної дитини і залежить від їх бажання.

Якщо при усиновленні дитини однією особою зберігаються права та обов'язки дитини щодо батька (матері), то вони вважаються збереженими й для родичів цього батька (матері).

5. Ще один виняток стосується тих випадків, коли один з батьків усиновленої дитини помер або шлюб між ними був розірваний як з особою, визнаною судом недієздатною, і другий з батьків дитини вступив у повторний шлюб і його дружина, чоловік у повторному шлюбі бажають усиновити дитину. Тоді, на прохання батьків померлого батька (матері), тобто баби, діда з боку того з батьків, хто помер або визнаний недієздатним, рідних братів, сестер дитини суд у своєму рішенні може зберегти особисті немайнові та майнові правовідносини стосовно померлого (визнаного недієздатним) родича, якщо це відповідає інтересам дитини.

Порядок спілкування усиновленої дитини з родичами її померлого батька (матері) встановлюється за домовленістю між усиновлювачем та родичами дитини, а якщо такої згоди не буде досягнуто — згідно з правилами ст. 257 СК.

Однак, як відзначається в юридичній літературі, незважаючи на гуманність цього правила, при його застосуванні таємницю усиновлення зберегти неможливо, а тому воно можливе лише при усиновленні, в якому не змінюється прізвище, ім'я та по батькові усиновленого.

6. Дозвіл суду на збереження правових зв'язків усиновлюваного з родичами або одним з батьків повинен бути відображений у рішенні суду про усиновлення. Такий дозвіл надасть батькові (матері) чи родичам померлого батька (матері) окрім іншого й право на спілкування з усиновленою дитиною відповідно до ст. ст. 153, 257 СК України. Відсутність вказівки про збереження правових зв'язків означає, що правовідносини усиновлюваного з обома батьками є припиненими, навіть якщо усиновлювачем є одна особа.

Стаття 233. Внесення змін до актового запису про народження дитини, яка усиновлена

1. На підставі рішення суду про усиновлення в актовий запис про народження дитини або повнолітньої особи, складений органами державної реєстрації актів цивільного стану України, орган державної реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни і видає нове Свідоцтво про народження з урахуванням цих змін.

Свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюється.

1. Відповідно до ст. 49 ЦК України усиновлення є актом цивільного стану, який при цьому не потребує обов'язкової державної реєстрації. Однак внаслідок здійснення усиновлення може змінитися й сам цивільний стан усиновленої особи, що обумовить необхідність внесення змін до актового запису про її народження.

Необхідність внесення таких змін не є обов'язковою, така потреба виникає тільки у випадку запису усиновлювача (усиновлювачів) батьком або матір'ю усиновленого, зміною його прізвища, імені, по батькові, дати та місця народження.

2. Зміни до актового запису проводяться відповідно до резолютивної частини рішення суду про усиновлення у порядку, встановленому Правилами реєстрації актів цивільного стану в Україні, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000 р. № 52/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 18.11.2003 р. № 140/5), зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 18.10.2000 р. за № 719/4940.

Відповідно до внесених змін до актового запису видається нове Свідоцтво про народження, а раніше видане анулюється.

3. Суд, ухвалюючи рішення у справах про усиновлення, дуже часто у резолютивній частині покладає певні обов'язки на органи державної влади, які не брали участі у справі. Найчастіше це стосується зобов'язання органів реєстрації актів цивільного стану щодо внесення змін до актового запису про народження, а також відділів у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Міністерства внутрішніх справ України щодо оформлення та видання закордонного паспорта усиновленій дитині.

У цьому контексті слід визначити, що у рішенні суду може бути вирішено питання лише про права та обов'язки осіб, які брали участь у справі. У протилежному випадку існують усі підстави для оскарження такого рішення та його скасування в апеляційному чи касаційному порядку.

Зважаючи на це, можливим є залучення таких органів до участі у справі в якості заінтересованих осіб. З іншої сторони вирішення питань про внесення змін до актового запису про народження фізичної особи чи усиновлення дитини іноземними громадянами є достатньою підставою для діяльності відповідно органів реєстрації актів цивільного стану та служб у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб. Окремо покладення обов'язку на ці органи не вимагається. Невиконання рішення суду у цій частині може призвести до можливості застосування до винних осіб встановлених законом видів юридичної відповідальності.

Стаття 234. Збереження прав дитини, які вона мала до усиновлення

1. Дитина, яка усиновлена, зберігає права на пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вона мала до усиновлення.

1. Як правило, з моменту здійснення усиновлення припиняються правовідносини, які існували між усиновленою особою з батьками та родичами за походженням. У цьому аспекті право на пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку із втратою годувальника, хоча і може випливати із відносин сімейного характеру (напр., в силу смерті когось із батьків), складає зміст правовідношення іншого, ніж сімейного, характеру. Як правило, це відносини із соціального забезпечення, тому їх припинення не відповідало б суті усиновлення і суперечило б інтересам самої дитини.

Гарантії збереження за усиновленою дитиною права на пенсію у разі втрати годувальника містяться, напр., в ст. 40 Закону України "Про пенсійне забезпечення", ст. 33 Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб", ч. 6 ст. 36 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". На збереженні права на відшкодування шкоди, завданої втратою годувальника, наголошено у постанові Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27.03.92 р. "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" (п. 20). Право на одержання страхових виплат у разі усиновлення передбачено у п. 6.1.7 Порядку призначення та проведення страхових виплат, затвердженого постановою правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 27 квітня 2007 р. № 24.

Набуття прав на відшкодування шкоди, завданої втратою годувальника у сім'ї усиновителя (усиновлювачів), не припиняє право, яке виникло до здійснення усиновлення, адже, відповідно до ч. 4 ст. 36 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та ін. усиновлені діти мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника нарівні з рідними дітьми.

2. Право дитини на пенсію та допомогу повинно виникнути до прийняття судом рішення про усиновлення, фактично ж документи для виплати пенсії чи допомоги можуть бути оформлені і значно пізніше — вже після усиновлення. При цьому у випадку таємного усиновлення для самої дитини (ч. 2 ст. 226 СК України) реалізація права на пенсію, інші страхові виплати та ін. може відбуватися особливим порядком (напр., шляхом накопичення грошових коштів на вкладному (депозитному) рахунку усиновленого).

Стаття 235. Нагляд за дотриманням прав дитини, яка усиновлена

1. Орган опіки та піклування здійснює нагляд за дотриманням прав дітей, які усиновлені і проживають в Україні.

2. Нагляд за дотриманням прав дитини, яка усиновлена, здійснюється до досягнення нею повноліття.

1. Забезпечення додержання вимог законодавства щодо усиновлення покладено на ряд органів державної влади та місцевого самоврядування. Статус і повноваження спеціально уповноваженого органу з координації, забезпечення реалізації та здійснення контролю щодо становища дітей в Україні, в тому числі подолання і профілактики дитячої безпритульності та бездоглядності, усиновлення, встановлення опіки та піклування над дітьми відповідно до Постанови Верховної Ради України "Про дитячу безпритульність в Україні та шляхи подолання цього явища" надано Міністерству України у справах сім'ї, молоді та спорту. Аналогічні положення містяться у п. 4 Положення Міністерство України у справах сім'ї, молоді та спорту, затв. Указом Президента України від 18.08.2005 р. № 1176/2005. Закон України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування", використовуючи загальні положення для врахування можливих змін у системі органів державної виконавчої влади, покладає такий обов'язок на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах сім'ї, дітей та молоді, забезпечує додержання законодавства в частині усиновлення (ст. 10). Крім цього, центри соціальних служб для молоді повинні надавати юридичну, психологічну та соціальну допомогу усиновлювачам (ст. 17 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування").

Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини також здійснює контроль за дотриманням законодавства України про усиновлення, має право одержувати в установленому порядку від місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування статистичні дані та матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань (п. 5 Положення про Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2006 р. № 367).

2. З метою захисту прав та законних інтересів усиновлених дітей у сім'ях усиновлювачів за місцем проживання усиновленої дитини здійснюється нагляд за умовами її проживання та виховання. Ними законом визначені органи опіки і піклування.

Відповідно до Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 28.08.2003 р. № 1377, служба у справах неповнолітніх за місцем проживання усиновлювача щороку протягом перших трьох років після усиновлення дитини перевіряє умови її проживання та виховання. За результатами перевірки складається звіт, в якому зазначаються відомості про стан здоров'я, фізичний та розумовий розвиток дитини, стосунки в родині. Перевірка проводиться із збереженням таємниці усиновлення. Якщо буде виявлено порушення прав дитини, служба у справах неповнолітніх протягом місяця вживає заходів до усунення порушення та у разі потреби звертається з клопотанням до суду про скасування усиновлення.

3. Облік дітей — громадян України, які усиновлені іноземцями, та здійснення в установленому Кабінетом Міністрів України порядку нагляд за додержанням їх прав за дорученням Міністерства закордонних справ України веде консул (ст. 31 Консульського статуту України, затв. Указом Президента України від 02.04.94 р. № 127/94). Їх особливості визначені Правилами ведення обліку громадян України, які постійно проживають або тимчасово перебувають за кордоном, та дітей — громадян України, які всиновлені іноземцями, затв. наказом Міністра закордонних справ України від 29.11.99 р. № 207-а, зареєстр. в Міністерстві юстиції України 22.12.99 р. за № 904/4197.

4. Нагляд за дотриманням прав усиновленого стосується дитини і, відповідно, обмежується моментом досягнення нею повноліття.

Стаття 236. Недійсність усиновлення

1. Усиновлення визнається недійсним за рішенням суду, якщо воно було проведене без згоди дитини та батьків, якщо така згода була необхідною.

2. Усиновлення визнається недійсним за рішенням суду, якщо усиновлювач не бажав настання прав та обов'язків, які виникають у результаті усиновлення (фіктивне усиновлення).

3. Усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням суду, якщо воно було проведене на підставі підроблених документів.

4. Усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням суду у разі відсутності згоди на усиновлення осіб, зазначених у статтях 220–222 цього Кодексу.

5. Якщо одним із подружжя усиновлена дитина другого з подружжя, усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що на момент усиновлення другий із подружжя не мав наміру продовжувати з ним шлюбні відносини.

1. Відповідно до ст. 20 Декларації про захист усіх осіб від насильницького зникнення, проголошеної резолюцією 47/33 Генеральної Асамблеї ООН від 18.12.92 р., враховуючи необхідність захисту вищих інтересів дітей в державах, які визнають систему усиновлення або удочеріння, забезпечується можливість для перегляду питання про усиновлення чи удочеріння таких дітей і, зокрема, визнання недійсним будь-якого усиновлення або удочеріння, пов'язаного з насильницьким зникненням. Однак таке усиновлення чи удочеріння залишається дійсним, якщо на момент перегляду найближчі родичі дитини дають на те свою згоду.

2. Недійсність усиновлення — це вада усиновлення як правомірного юридичного факту, акта, що не призводить до тих наслідків, заради яких здійснюється усиновлення (ст. 232 СК України). У зв'язку з цим законом окреслений перелік підстав для визнання усиновлення недійсним, при чому він є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.

В залежності від характеру порушень щодо здійснення усиновлення підстави поділяються на такі, при наявності яких: а) усиновлення визнається недійсним; б) усиновлення може бути визнане недійсним. До першої групи відноситься: здійснення усиновлення без згоди дитини та батьків, якщо вона була необхідна (ст. ст. 217, 218 СК України); фіктивне усиновлення; усиновлення на підставі підроблених документів. Предметом доказування у суді виступатиме тільки встановлення фактів — підстав для визнання усиновлення недійсним.

До другої групи відносить: відсутність згоди інших, крім дитини та батьків, заінтересованих у здійсненні усиновлення органів та осіб (ст. ст. 220–222 СК України), усиновлення дитини іншого з подружжя без наміру в цей момент в майбутньому продовжувати з ним шлюбні відносини. Особливість цієї групи підстав визначається тим, що предметом доказування у суді буде не тільки їх встановлення, але й визначення наскільки вони впливають на відносини з усиновлення, встановлення відповідності інтересам дитини здійсненого усиновлення. Тобто при встановленні у судовому порядку цих підстав суд може відмовити у визнанні усиновлення недійсним, якщо усиновлення здійснене відповідно до інтересів дитини.

3. За ознакою усиновленої особи підстави можна поділити на: а) загальні підстави щодо визнання усиновлення недійсним, незалежно від віку усиновленого; б) такі, що можуть застосовуватися щодо визнання усиновлення дитини. До загальних підстав відноситься фактичне усиновлення, а також здійснене на підставі підроблених документів, інші — стосуються виключно визнання недійсним усиновлення дитини.

Стаття 237. Правові наслідки визнання усиновлення недійсним

1. Усиновлення, визнане недійсним, анулюється з моменту його здійснення.

2. У разі визнання усиновлення недійсним припиняються права та обов'язки, які виникли раніше і встановлені законом для усиновлювача, його родичів та усиновленої дитини.

3. У разі визнання усиновлення недійсним відновлюються права та обов'язки між дитиною, її батьками та іншими родичами за походженням.

4. У разі визнання усиновлення недійсним дитина, яка не досягла чотирнадцяти років, за бажанням батьків або інших родичів передається їм.

У разі визнання усиновлення недійсним щодо дитини, яка досягла чотирнадцяти років, місце її подальшого проживання визначається за її згодою.

У разі якщо передання дитини батькам або іншим родичам неможливе, вона передається на опікування органу опіки та піклування.

5. У разі визнання усиновлення недійсним відновлюються прізвище, ім'я та по батькові дитини, які вона мала до усиновлення.

За бажанням дитини вона має право надалі іменуватися прізвищем, ім'ям та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням.

6. Суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, на строк не більш як два роки, якщо дитина не має батьків або батьки не мають змоги її утримувати, за умови, що усиновлювач може надавати матеріальну допомогу.

1. За загальним правилом, внаслідок недійсного правочину не виникає нових прав та обов'язків і якщо відбулися певні зміни, вчинені дії на його реалізацію, суб'єкти такого правочину повинні повернутися у первісний стан, тобто у те положення, яке існувало на момент вчинення.

Саме у зв'язку з цим, моментом визнання недійсним усиновлення є момент його здійснення, тобто усиновлення, яке визнане недійсним, не породило правових наслідків, які визначені ст. 232 СК України.

2. Коментована стаття акцентує увагу на тих моментах, які треба реалізувати, щоб повернутися у цей "первісний стан". Однак, зважаючи на специфіку відносин із усиновлення, законом встановлено ряд спеціальних правил щодо визнання усиновлення недійсним. Так, для забезпечення сталості в імені дитини, за нею може залишитися ім'я, по батькові та/чи прізвище, яке вона отримала у зв'язку з усиновленням.

Також в усиновлювача може виникати новий обов'язок, який не ґрунтується на відносинах, які залишаться між ним та дитиною, усиновлення якої визнано судом недійсним. Такий аліментний обов'язок може виникати тільки за наявності ряду підстав: дитина не має батьків або батьки не мають змоги її утримувати; усиновлювач може надавати матеріальну допомогу. Строк встановлення такого аліментного правовідношення не може перевищувати двох років.

Стаття 238. Скасування усиновлення

1. Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду, якщо:

1) воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання;

2) дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення;

3) між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі усиновлювача, стосунки, які роблять неможливими їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків.

2. Скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття.

Усиновлення може бути скасоване після досягнення дитиною повноліття, якщо протиправна поведінка усиновленого, усиновлювача загрожує життю, здоров'ю усиновлювача, усиновленого або інших членів сім'ї.

3. Усиновлення повнолітньої особи може бути скасовано судом за взаємною згодою усиновлювача і усиновленого або на вимогу одного з них, якщо сімейні відносини між ними не склалися.

4. Усиновлення скасовується від дня набрання чинності рішенням суду.

1. Завдання інституту усиновлення полягає у формуванні стабільних та гармонійних умов життя усиновленої дитини, тому, насамперед, стабільними, незмінними повинні бути самі відносини, які виникли внаслідок факту усиновлення. Найоптимальніший варіант — тоді, коли ці відносини збережуться назавжди, адже їх припинення може тяжко травмувати дитину, істотно відобразитися на її інтересах. Для недопущення такого стану законом встановлена жорстка процедура здійснення усиновлення, однак в окремих випадках відносини із усиновлення можуть припинятися.

При вирішенні спорів, пов'язаних з усиновленням (удочерінням), слід відрізняти підстави й порядок визнання його недійсним від підстав і порядку його скасування. Усиновлення може бути визнано судом недійсним в тих випадках, коли воно проведено на підставі підроблених документів, без наміру породити відносини, встановлені для батьків і дітей (фіктивне усиновлення), або особою, яка не може бути усиновителем. Скасування усиновлення суттєво відрізняється від визнання усиновлення недійсним, а саме: за підставами, наслідками, імперативністю й диспозитивністю у їх застосуванні та ін.

2. Основною причиною скасування усиновлення є невідповідність усиновлення інтересам усиновленої дитини, незабезпечення їй сімейного виховання. Цим поняттям охоплюються усі аспекти правовідношення із усиновлення, як винного, так і невинного характеру зі сторони усиновлювача.

Тому суд вправі скасувати усиновлення дитини при відсутності винної поведінки усиновителя, коли в силу обставин, що не залежать від усиновителя, не склались відносини, що необхідні для нормального розвитку і виховання дитини. До таких обставин, зокрема, слід віднести відсутність взаємної злагоди в силу особистих якостей усиновлювача та (або) усиновленого, в результаті чого усиновлювач не користується авторитетом у дитини або дитина не відчуває себе членом сім'ї усиновлювача; виявлення після усиновлення розумової неповноцінності або спадкових відхилень у стані здоров'я дитини, які істотно утруднюють або унеможливлюють процес виховання, про наявність якого усиновлювач не був попереджений при усиновленні; поновлення у дієздатності батьків дитини, до яких він був дуже прив'язаний і не може забути про них після усиновлення, що негативно впливає на його емоційний стан, і т. п.

Однак, якщо суд буде вважати, що скасування усиновлення суперечить інтересам дитини, а крім того є підстави для нормалізації відносин між усиновлювачем та усиновленим, у позові про скасування усиновлення буде відмовлено, а усиновлювачам може бути запропоновано прийняти заходи щодо налагодження стосунків з дитиною.

До суду було подано позов про скасування усиновлення. У позовній заяві вказувалось на те, що протягом перебування у шлюбі із відповідачкою ним була усиновлена дитина відповідачки, він був записаний батьком дитини із внесенням змін до актового запису про народження дитини. Однак через п'ять років перебування у шлюбі, сім'я розпалась, відповідачка не дозволяє спілкуватися з дитиною, до того ж син сам не бажав зустрічатися та спілкуватися з позивачем. Не бажаючи нашкодити морально-психічному стану дитини позивач не вчиняв дії всупереч волі усиновленого, внаслідок чого вже протягом шести років позивачеві невідома доля дитини та місце його перебування. Посилаючись на те, що стосунки батька і сина не склалися не з вини позивача і виконувати свої батьківські обов'язки та використовувати батьківські права щодо усиновленого він не мав можливості, позивач просив скасувати усиновлення.

Рішення місцевого суду позов було задоволено. Суд апеляційної інстанції скасував рішення місцевого суду та відмовив у задоволенні позову з наступних підстав. Зважаючи на ст. 60 ЦПК України позивач не довів, що між ним, як усиновлювачем, та дитиною, незалежно від волі усиновлювача склалися стосунки, які роблять неможливими їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків. У матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що мати усиновлюваного перешкоджала позивачеві спілкуватися з дитиною, або що позивач звертався до органів опіки та піклування з приводу вирішення питань щодо участі у вихованні усиновлюваного, спілкуванні з ним. Навпаки, в позовній заяві позивач зазначив, що протягом шести років він не спілкувався з дитиною і ніяким чином не намагався змінити цю ситуацію.

3. Розгляд справ про скасування усиновлення проводиться судом у порядку позовного провадження за участю органів опіки та піклування за правилами, встановленими ЦПК України. Орган опіки та піклування зобов'язаний провести обстеження умов життя усиновленої дитини і надати суду відповідний акт та заснований на ньому висновок по справі.

Виходячи з положень сімейного законодавства та міжнародно-правових актів для вирішення справи необхідним є отримання згоди дитини на скасування усиновлення, яка повинна бути надана у формі, яка б відповідала віку, стану здоров'я, інтелектуального розвитку дитини тощо.

Позовна давність щодо вимоги про скасування усиновлення не встановлена.

4. Скасування усиновлення щодо повнолітньої особи визначається у залежності від моменту здійснення усиновлення (до чи після досягнення повноліття). Якщо усиновлення мало місце до досягнення особою повноліття, то його скасувати за загальним правилом неможливо, за винятком встановлених у передбаченому законом порядку фактів протиправної поведінки усиновлювача чи усиновленого, що загрожувала життю, здоров'ю усиновленого, усиновлювача або інших членів сім'ї (напр., посягання на життя, побої, вчинення хуліганських дій тощо).

Так, у 2007 році судом розглядався позов про усиновлення повнолітньої особи. Позивачі (подружжя) у позовній заяві вказали, що у 1980 році усиновили хлопчика, так як своїх дітей не мали. До досягнення усиновленим 15-річного віку між ними були добрі стосунки, вони виконували свої обов'язки. Коли дитині виповнилось 16 років, він повідомив позивачів, що йому відомо про його усиновлення, і що вони не його рідні батьки. З того часу поведінка усиновленого почала змінюватися, він замкнувся в собі, почав проявляти відносно усиновлювачів грубість, непокору, інші негативні сторони свого характеру. Протягом останніх трьох років їх спільне життя стало неможливим, оскільки усиновлений почав провокувати суперечки та сварки, під час яких погрожував розправою, ображає усиновлювачів, принижує їхню честь та гідність, зловживає спиртними напоями, продовжуючи перебувати на батьківському забезпеченні. Це позивачі підтвердили у судовому засіданні і просити суд задовольнити їхній позов. Відповідачем у справі виступав сам усиновлений, який на час розгляду справи уже досяг повноліття. У судове засідання він не з'явився, але надав суду заяву, в якій позов визнав у повному обсязі та просив справу слухати у його відсутності.

У разі здійснення усиновлення вже повнолітньої особи воно може бути скасоване у двох випадках: по-перше, при наявності спільної волі щодо припинення правовідносин із усиновлення; по-друге, за вимогою усиновлювача чи усиновленого у разі відсутності сформованих сімейних відносин, досягнення яких і складає мету усиновлення.

Інколи суди неправильно тлумачать це положення коментованої статті в частині можливості скасування усиновлення повнолітньої особи. Так, наприклад, судом розглядалась порядком окремого провадження заява про скасування усиновлення. Заява була подана у 2007 році усиновленим, який вказав, що його батьки у 1992 році розірвали шлюб, мати одружилась із іншим чоловіком, який за згодою біологічного батька усиновив його. Заявник просив скасувати дане усиновлення, оскільки з усиновлювачем родинні відносини не склалися, він підтримує сімейні відносини із рідним батьком. У судовому засіданні ці обставини були встановлені, до суду також була надана нотаріально посвідчена заява усиновлювача про те, що він не заперечує проти скасування усиновлення. Суд задовольнив заяву із посиланням на ч. 3 коментованої статті.

З таким рішенням суду погодитись не можна, оскільки справа про скасування усиновлення не може розглядатися порядком окремого провадження, а лише у позовному провадженні. І ч. 3 коментованої статті не поширюється на встановлені судом правовідносини. Отже, при розгляді справи суд порушив норми процесуального права і неправильно застосував норми матеріального права.

5. Фактом, який припиняє правовідносини із усиновлення, є момент набрання рішенням суду про скасування усиновлення законної сили. Саме з цього часу мають місце наслідки, передбачені ст. 239 СК України.

Також слід мати на увазі, що має місце подекуди у судовій практиці, скасуванню підлягає не рішення суду чи органу державної влади про здійснення усиновлення, а саме усиновлення.

Стаття 239. Правові наслідки скасування усиновлення

1. У разі скасування усиновлення припиняються на майбутнє права та обов'язки, що виникли у зв'язку з усиновленням між дитиною та усиновлювачем і його родичами.

2. У разі скасування усиновлення відновлюються права та обов'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням.

3. У разі скасування усиновлення дитина передається за бажанням батьків або інших родичів їм, а якщо це неможливо, — вона передається на опікування органові опіки та піклування.

4. У разі скасування усиновлення з підстави, зазначеної у пункті 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, якщо дитина не передається батькам, за нею зберігається право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала після усиновлення.

5. У разі скасування усиновлення дитина має право на збереження прізвища, імені та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням. За бажанням дитини їй присвоюється прізвище, ім'я, по батькові, які вона мала до усиновлення.

6. У разі скасування усиновлення з підстави, зазначеної у пункті 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, якщо дитина не передається батькам, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, за умови, що останній може надавати матеріальну допомогу.

1. Правовідносини по усиновленню припиняються з моменту набрання рішенням суду про його скасування законної сили. Рішення суду про скасування усиновлення не має значення для відносин, які існували раніше, і поширюється на відносини із усиновлення тільки на майбутнє. За цією ознакою скасування усиновлення суттєво відрізняється від визнання усиновлення недійсним.

При скасуванні усиновлення взаємні права та обов'язки усиновленої особи та усиновлювачів (та їхніх родичів) припиняються і поновлюються взаємні права та обов'язки особи та її батьків (їхніх родичів). Зважаючи на це, скасування усиновлення слід визнати водночас правоприпиняючим і правовстановлюючим (радше поновлюючим) юридичним фактом.

2. Коментована стаття містить імперативну вказівку на те, що у разі скасування усиновлення відновлюються права та обов'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням. Однак, на практиці, для забезпечення інтересів самої дитини поновлення правових відносин між дитиною і його батьками (родичами батьків) не повинно проводитися автоматично, а тільки у тому випадку, якщо цього вимагають інтереси дитини. Можуть мати місце випадки, коли поновлення правових відносин дитини з батьками не тільки є неможливим, але й недоцільним. Тому у цій частині чинне сімейне законодавство потребує удосконалення задля забезпечення прав дитини.

При скасуванні усиновлення суд обов'язково повинен вирішити подальшу долю дитини. За загальним правилом, вона за рішенням суду передається батькам, іншим родичам при наявності їх бажання. При відсутності батьків, інших родичів, відсутності згоди на таку передачу, дитина передається органам опіки та піклування та подальшого влаштування такої дитини.

4. Правовідносини, які існували до скасування не визнаються недійсними, тобто такими, що не існували. В силу скасування усиновлення не відбувається повного припинення прав та обов'язків, які виникли у зв'язку із усиновленням, можуть бути збережені певні права усиновленої дитини та обов'язки усиновлювача. Так, у випадках скасування усиновлення у зв'язку з його невідповідністю інтересам дитини чи внаслідок інших дій, які суперечать меті та змісту усиновлення, за усиновленою дитиною зберігається право на житло, яке вона зайняла на підставі здійснення усиновлення (напр., усиновлена дитина була вселена у житлове приміщення усиновлювача у порядку ст. 65 ЖК УРСР).

При скасуванні усиновлення судом вирішується питання про збереження за нею прізвища, імені та по батькові. За загальним правилом вони не змінюються, якщо дитина не висловила бажання мати те ім'я, по батькові та прізвище, яке існувало до здійснення усиновлення.

Також суд вправі зобов'язати усиновлювача виплачувати кошти на утримання дитини, яка не передається батькам. Це питання вирішується судом виходячи з конкретних обставин справи незалежно від підстав, у зв'язку з якими скасовано усиновлення. Зважаючи на те, що аліменти — це не санкція, а засіб захисту майнових інтересів дитини, підставою для присудження такого утримання є можливість усиновлювача здійснювати таке утримання. Про стягнення коштів та їх розмір повинно бути зазначено у рішенні суду про скасування усиновлення.

Стаття 240. Особи, які мають право на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення або визнання усиновлення недійсним

1. Право на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним мають батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

1. Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Ця норма є проявом принципу диспозитивності цивільного судочинства. Однак в окремих випадках закон свідомо допускає відступ від цього правила, зважаючи на необхідність захисту інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства та держави. Тому до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, державні чи суспільні інтереси.

У визначеному коментованою статтею переліку осіб, які мають право на звернення до суду з вимогою про визнання усиновлення недійсним чи його скасування, зазначені особи, які захищають власні інтереси, а також особи, які мають право на звернення до суду, зважаючи на "професійний інтерес", виконуючи покладені на них державою завдання та функції. Цей перелік не є вичерпним, адже, наприклад, відповідно до ст. 31 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" батьки-вихователі наділяються правом на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним щодо дітей, які проживали разом з ними та передані на усиновлення; на усиновлення дітей, які перебувають на вихованні та утриманні в їхніх сім'ях.

2. Якщо інші особи, непоіменовані у коментованій статті, вважають, що усиновлення не відповідає інтересам дитини, здійснене із порушенням чинного законодавства чи з інших причин має бути визнане недійним чи скасоване, вони (родичі дитини або інші фізичні й юридичні особи, державні та громадські організацій) вправі довести до відома органів опіки та піклування ці дані, звернутися до прокурора для вирішення питання про передачу справи до суду чи поінформувати інших заінтересованих осіб, котрі визначені як суб'єкти права на звернення до суду у цій справі.

Недостатньо обґрунтованою виступила позиція органів опіки та піклування в такій справі. До суду було подано позов органів опіки та піклування в інтересах малолітньої особи до усиновлювача про скасування удочеріння. У позовній заяві вказувалось, що у 2003 році було здійснено удочеріння малолітньої особи, якій було змінено прізвище, ім'я та по батькові. Відносини з дівчинкою в усиновлювача не склалися, вона не сприймала усиновлювача як авторитет, почала красти особисті речі та гроші вдома, в зв'язку з чим виникали конфлікти. Така поведінка особи та її психічний стан робить неможливим перебування в даній родині, у зв'язку з чим орган опіки та піклування просив скасувати удочеріння, передавши дитину на піклування органів опіки та піклування.

У судове засідання відповідачка (усиновлювач) не з'явилась, проти задоволенню позову не заперечувала, пояснивши, що між нею та усиновленою дитиною дійсно склалися такі відносини, які роблять неможливим подальше спільне проживання та виконання батьківських обов'язків.

Із урахуванням встановленого, суд задовольнив позов органів опіки та піклування та скасував удочеріння малолітньої дитини та вніс відповідні зміни до актового запису про народження.

З такою постановкою питання слід не погодитись саме з позиції заявника. Справа у тому, що призначенням органів опіки та піклування полягає у здійсненні заходів щодо охорони та захисту прав осіб, над якими встановлена опіка та піклування. У цій же справі захищались права та інтереси не дитини, а усиновлювача, яка потерпала від усиновленої дитини. Під час судового засідання не встановлено, що було порушено суб'єктивні права усиновленої дитини, що мало призвести до відмови у задоволенні позову внаслідок цього.

Стаття 241. Порядок поновлення актового запису про народження у разі визнання усиновлення недійсним або скасування усиновлення

1. Після набрання чинності рішенням суду про визнання усиновлення недійсним або скасування усиновлення суд у місячний строк зобов'язаний надіслати копію рішення до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини.

2. Орган державної реєстрації актів цивільного стану на підставі рішення суду про скасування усиновлення або визнання його недійсним вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини.

1. Після набрання рішенням суду про визнання усиновлення недійсним чи його скасування законної сили, його копія направляється до відповідного органу реєстрації актів цивільного стану, в якому проведена реєстрація усиновлення, в тому числі для внесення змін до актового запису про народження, якщо відбулася зміна імені, по батькові чи прізвища такої дитини.

Це рішення повинно бути направлене у місячний строк і підлягає виконанню державним органом реєстрації актів цивільного стану у порядку, встановленому Правилами реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджено наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000 р. № 52/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 18.11.2003 р. № 140/5), зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18.10.2000 р. за № 719/4940. За невиконання рішення суду службовою особою цього органу вона може бути притягнута до відповідальності, аж до кримінальної.

Стаття 242. Позбавлення усиновлювача батьківських прав

1. Якщо усиновлювач був записаний матір'ю, батьком усиновленої ним дитини, він може бути позбавлений батьківських прав за наявності підстав, встановлених у статті 164 цього Кодексу.

2. У разі позбавлення усиновлювача батьківських прав настають наслідки, встановлені статтею 166 цього Кодексу. У разі смерті усиновлювача, позбавленого батьківських прав, дитина одержує право на спадкування на загальних підставах.

3. Батьківські права усиновлювача можуть бути поновлені відповідно до положень статті 169 цього Кодексу.

1. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Закон покладає на усиновлювачів ті ж обов'язки по вихованню, що лежать на батьках дитини. Вони зобов'язані виховувати усиновлену дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний та духовний розвиток, захищати їхні інтереси, матеріально утримувати їх. Відповідно, якщо встановлено факт винної поведінки усиновлювачів суд може позбавити таку особу батьківських прав. На відміну від скасування усиновлення, у цих випадках не вимагається згода дитини (ст. 238 СК України), і така особа, напр., не зможе бути усиновлювачем (ст. 212 СК України), що встановлює запобіжний захід на майбутнє.

Встановлення цієї норми підкреслює наближеність інституту усиновлення до батьківства, але може застосовуватися тільки у випадку, коли усиновлювач записаний матір'ю або батьком усиновленої дитини.

2. Підстави, порядок, наслідки позбавлення батьківських прав усиновлювача щодо усиновленої дитини, підстави та порядок поновлення її у батьківських правах визначаються у загальному порядку (ст. ст. 164–169 СК України).

У разі смерті усиновлювача, позбавленого батьківських прав, дитина одержує право на спадкування на загальних підставах, оскільки діти не позбавляються майнових прав, заснованих на родинному зв'язку, та залишаються спадкоємцями першої черги (п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.03.2007 р. № 3 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав").

3. До суду було подано позов про скасування усиновлення. Позов подано усиновленою особою до усиновлювача. У позовній заяві вказувалось на те, що він був усиновлений відповідачем під час перебування у шлюбі із біологічною матір'ю позивача. З 2000 року, після розірвання шлюбу відповідач проживає окремо, не виконує батьківські обов'язки, не займається його вихованням, не надає матеріальної допомоги та не цікавиться його життя взагалі, а тому не вважає останнього своїм батьком і бажає скасувати усиновлення.

У судовому засіданні законний представник позивача позов підтримала і просила його задовольнити. Відповідача позов визнав і пояснив, що згоден на скасування усиновлення, так як вони з позивачем чужі люди.

Зважаючи на викладене, судом було ухвалено рішення суду у попередньому засіданні зважаючи на визнання позову згідно із ч. 4 ст. 130, ч. 4 ст. 174 ЦПК України. Ним було скасовано усиновлення та внесено відповідні зміни до актового запису про народження.

Якщо оцінювати цей випадок із судової практики, то з наведеного існують підстави для позбавлення батьківських прав, а не звичайне скасування усиновлення.

Стаття 243. Діти, над якими встановлюється опіка, піклування

1. Опіка, піклування встановлюється над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування.

2. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування — над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

3. Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом України.

1. На сьогоднішній день в залежності від того, відносно якої категорії осіб встановлено опіку або піклування, буде змінюватися і правове регулювання відносин опіки і піклування.

Опіка (піклування) є особливою формою державної турботи про неповнолітніх дітей, що залишились без піклування батьків. Опіка (піклування) встановлюється для забезпечення виховання неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті батьків, хвороби батьків або позбавлення їх батьківських прав чи з інших причин залишились без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей.

Так, право на опіку або піклування мають особи, які не досягли 14 років (малолітні особи) (ст. 31 ЦК), особи віком від 14 до 18 років (неповнолітні особи) (ст. 32 ЦК), які внаслідок смерті батьків, хвороби батьків або позбавлення їх батьківських прав чи з інших причин залишились без батьківського піклування. У випадку встановлення опіки або піклування над малолітніми або неповнолітніми особами головною функцією є забезпечення належного виховання та захисту їх особистих немайнових і майнових прав та інтересів. Регулювання цих відносин здійснюється Сімейним кодексом України. При цьому можливе субсидіарне застосування норм Цивільного кодексу України відповідно до ст. 8 Сімейного кодексу України.

2. У частині другій коментованої статті розмежовується поняття опіки та піклування через особливий критерій. Таким критерієм є вік фізичної особи, яка має статус дитини, тобто не досягла повноліття (18 років). Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування — над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Як зазначається в ч. 3 ст. 243 СК опіка або піклування над дитиною встановлюється органом опіки і піклування. Встановлення опіки або піклування відбувається за умови, що дитина є сиротою або внаслідок певних фактів позбавлена батьківського піклування.

Встановлення опіки або піклування відбувається якщо: 1) батьки померли; 2) батьки невідомі; 3) батьки визнані в судовому порядку безвісно відсутніми або померлими; 4) батьки позбавлені судом батьківських прав або прийнято рішення про відібрання дитини і передачу її під опіку незалежно від того, позбавлені вони батьківських прав чи ні, оскільки перебування з ними небезпечне для життя дитини; 5) батьки визнані у встановленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними (психічно хворі, розумово відсталі або перебувають на тривалому стаціонарному лікуванні в лікувально-профілактичному закладі чи на державному утриманні в будинках-інтернатах); 6) батьки понад шість місяців не можуть займатись вихованням своїх дітей (засуджені до позбавлення волі на тривалий час за скоєння злочину, за станом здоров'я (інваліди I–II групи) тощо); 7) батьки понад шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги та турботи; 8) батьки підкинули (залишили) дитину, і це підтверджено відповідними актами, складеними органами внутрішніх справ; 9) батьки відмовились від дітей в установленому законом порядку; 10) виїхали на постійне місце проживання або на постійне місце роботи за кордон чи перебувають у довготривалому відрядженні; 11) батьки перебувають під слідством (пункт 2.2 Правил опіки та піклування, затверджені спільним наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України 26.05.99 № 34/166/131/88).

Законодавчо встановлені обмеження щодо кількості дітей які перебуваю під опікою або піклуванням в сім'ї. Так, загальна кількість дітей, які передані під опіку, піклування у сім'ю, не може перевищувати шести осіб, враховуючи власних дітей. Однак, у виняткових випадках, якщо під опіку або піклування передаються рідні брати або сестри кількість дітей може бути більшою (пункт 4.2 постанови КМУ від 17 жовтня 2007 року № 1228 "Питання організації виконання законодавства щодо опіки, піклування надь дітьми — сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування").

3. За загальним правилом, опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування. Однак у деяких випадках це питання може бути вирішено і судом.

Так, встановлення опіки над малолітньою особою або встановлення піклування над неповнолітньою особою можливо у судовому порядку лише у тому випадку, якщо під час розгляду судом будь-якої пов'язаної з дитиною справи стане відомо, що дитина позбавлена батьківського піклування (ч. 3 ст. 60 ЦК).

Також питання встановлення опіки або піклування може розглядатися в судовому порядку у випадку оскарження рішення органу опіки та піклування.

Стаття 244. Особа, яка може бути опікуном, піклувальником дитини

1. Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа.

2. При призначенні дитині опікуна або піклувальника органом опіки та піклування враховуються особисті якості особи, її здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини.

3. Не можуть бути опікунами, піклувальниками дитини особи, зазначені в статті 212 цього Кодексу.

1. Оскільки здійснення опіки або піклування передбачає наявність певних знань та вмінь, необхідних для здійснення виховання, опікун або піклувальник має бути освіченою особою. Ефективність опіки не в останню чергу залежить і від того, наскільки дружні склалися відносини між опікуном та підопічним, наскільки опікун або піклувальник психологічно сумісні. Тому дуже важливим при встановлені опіки або піклування над дитиною є врахування висловленої дитиною думки відносно призначення конкретного опікуна або піклувальника. На відміну від положень ч. 4 ст. 63 ЦК, в якій закріплено норму без імперативного припису, а саме зазначено, що при призначенні опікуна для малолітньої особи та при призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного. У ч. 1 ст. 244 СК встановлено імперативну норму згідно з якою опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа.

Отже, опікуном, піклувальником дитини може бути призначена повнолітня дієздатна особа лише за умови надання дитиною згоди, звичайно у тому випадку, коли дитина може висловлювати таку згоду. Мова іде звичайно про те, що така згода вимагається лише у тому випадку, якщо дитина досягла віку, в якому вона може усвідомлювати все що відбувається і висловлювати свою позицію відносно процесів (процес встановлення опіки), які відбуваються навколо.

2. У ч. 2 ст. 244 СК йдеться про те, що при призначенні дитині опікуна або піклувальника органом опіки та піклування враховуються особисті якості особи, її здатність до виховання дитини, ставлення до неї, оскільки опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа, яка особисто спроможна виконувати обов'язки опікуна або піклувальника. А отже здійснення опіки або піклування передбачає наявність певних знань та вмінь, особливо коли мова іде про дитину, оскільки опіка або піклування над дитиною передбачає, ще й процес виховання, тому залучаються до опіки або піклування як правило особи, які мають власних дітей, або мають досвід виховної роботи. Оскільки знання, які особа отримує в наслідок власного життєвого досвіду або під час навчання, практичної діяльності значно покращать відносини між опікуном, піклувальником та підопічним.

Особи, які виявили бажання бути опікунами, піклувальниками, можуть за наявності бажання пройти курс підготовки з проблем виховання дітей. У тому випадку, коли потенційний опікун або піклувальник не має власного досвіду виховання дітей — він в обов'язковому порядку проходить курс навчання в центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді (Порядок провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 р. № 866).

3. Оскільки інститут опіки та піклування пов'язаний з виховним процесом особи, яка знаходиться під опікою або піклуванням цілком, зрозуміло, що законодавець встановлює певні вимоги до особи опікуна або піклувальника. У ч. 3 ст. 244 СК встановлено заборону бути опікуном (піклувальником) для осіб, яким заборонено бути усиновлювачами (ст. 212 Сімейного кодексу України). Не можуть бути опікунами, піклувальниками особи, які не досягли 18 років (Правила опіки та піклування, п. 3.2).

Стаття 245. Опіка та піклування над дитиною, яка проживає у закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому дитячому закладі

1. Якщо дитина постійно проживає у закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому дитячому закладі, функції опікуна та піклувальника щодо неї покладаються на адміністрацію цих закладів.

1. Дуже складно вирішити проблему встановлення опіки або піклування над малолітніми дітьми або над неповнолітніми дітьми у разі, якщо неповнолітні страждають на певні психічні розлади, які вимагають постійного або періодичного догляду з боку медичного персоналу. Як правило, діти цієї категорії рідко передаються під опіку в сім'ї з об'єктивних підстав, таких як необхідність постійного медичного нагляду тощо.

У випадку, коли мова іде про неповнолітню або малолітню особу, яка виховуються у навчально-виховному закладі для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, влаштована у відповідну лікувальну установу чи установу соціального захисту населення, то виконання обов'язків опікунів і піклувальників від імені держави здійснюють ці установи в особі керівників цих установ. Призначити опікуна піклувальника можна й після влаштування зазначених у даному пункті осіб у відповідні державні установи.

Стаття 246. Контроль органу опіки та піклування за дотриманням прав дитини, над якою встановлено опіку або піклування

1. Орган опіки та піклування контролює умови утримання, виховання, навчання дитини, над якою встановлено опіку або піклування.

1. В Україні обов'язок здійснення контролю над опікою та піклуванням покладено на районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Так, згідно із Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року, Правилами опіки та піклування, затвердженими спільним наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України 26.05.99 № 34/166/131/88, безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад у межах їх компетенції.

У коментованій статті зазначено одне із покладених на орган опіки і піклування завдання — здійснення контролю. Однак, орган опіки і піклування має значно ширше коло завдань. Так, згідно з п. 1.7 Правил опіки та піклування на орган опіки та піклування покладено наступні завдання: 1) вирішення питання про встановлення і припинення опіки та піклування; 2) ведення обліку щодо осіб, які потребують опіки (піклування); 3) здійснення нагляду за діяльністю опікунів і піклувальників; 4) забезпечення тимчасового влаштування неповнолітніх, які потребують опіки (піклування); 5) розгляд звернення дітей щодо неналежного виконання батьками (одним з них) обов'язків з виховання або щодо зловживання батьків своїми правами; 6) вирішення згідно з чинним законодавством питання щодо грошових виплат дітям, які перебувають під опікою (піклуванням); 7) розгляд спорів, які пов'язані з вихованням неповнолітніх дітей; 8) розгляд скарг на дії опікунів (піклувальників); 9) вирішення питань щодо забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які закінчили навчально-виховні заклади і не мають житла; 10) вживати заходів щодо захисту особистих та майнових прав неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою (піклуванням); 11) брати участь у розгляді судами спорів, пов'язаних із захистом прав неповнолітніх дітей та осіб, які перебувають під опікою (піклуванням); 12) установляти опіку над майном у передбачених законом випадках; 13) оформляти належні документи щодо особи підопічного та щодо майна, над яким установлюється опіка; 14) охороняти та зберігати житло і майно підопічних і визнаних безвісно відсутніми; 15) провадити іншу діяльність щодо забезпечення прав та інтересів неповнолітніх дітей та повнолітніх осіб, які потребують опіки і піклування.

Більш того, окрім органу опіки та піклування законодавчо визначено і інші органи, які реалізують покладені на них функції. Так, діяльність, спрямована на захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, здійснюється і органами в справах сім'ї та молоді, служби в справах неповнолітніх, органами соціального захисту населення, органами охорони здоров'я, органами освіти.

Стаття 247. Права дитини, над якою встановлено опіку або піклування

1. Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право:

1) на проживання в сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку;

2) на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності;

3) на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування. У разі відсутності житла така дитина має право на його отримання відповідно до закону;

4) на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника.

2. Встановлення опіки та піклування не припиняє права дитини на отримання пенсії, аліментів, відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника та інших соціальних виплат, призначених дитині відповідно до законів України, а також права власності дитини на ці виплати.

1. У статті 247 СК закріплені права дитини, над якою встановлено опіку або піклування. Звичайно, передбачити в одній нормі всі гарантовані державою права дитини, яка знаходиться під опікою, піклуванням неможливо. Законодавець чітко регламентує лише ті права дитини, які є найважливішими. Так, п. 1 ч. 1 ст. 247 СК встановлює право дитини на проживання в сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку так само, як і право дитини на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності. Ці права прямо відповідають обов'язку опікуна або піклувальника, закріпленого в ч. 1 ст. 249 СК.

Щодо інших прав, які закріплені в ч. 1 ст. 247 СК, то вони відповідають обов'язкам відповідних служб та органів, на які покладено функції по забезпеченню дитині гідних умов проживання та виховання. Так, наприклад право дитини на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування, та право на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника відповідає обов'язку органу опіки та піклування та інших уповноважених органів (див. коментар до ст. 246 СК та 56 ЦК).

2. У частині другій коментованої статті закріплено норму, яка гарантує дитині майнові права. Частина друга визначає, що після встановлення опіки або піклування дитина зберігає права на призначені аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника.

У п. 4.9 Правил опіки та піклування зазначено, що суми, які належать підопічним у вигляді пенсій, допомоги чи аліментів, інших поточних надходжень або прибутків від належного їм майна, переходять у розпорядження опікуна і витрачаються на утримання підопічних.

Піклувальник має право одержувати зазначені в пункті 4.9 цих Правил суми і витрачати їх на утримання осіб, що перебувають під піклуванням, якщо цього вимагають інтереси зазначених осіб. Однак, зарплатою, стипендією, винагородою, одержаними у результаті здійснення своїх авторських та винахідницьких прав, неповнолітні у віці від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років розпоряджаються самостійно.

Стаття 248. Права дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, яка проживає у закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому дитячому закладі, прийомній сім'ї

1. Дитина-сирота і дитина, позбавлена батьківського піклування, яка проживає у закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому дитячому закладі, прийомній сім'ї, має право:

1) на всебічний розвиток, виховання, освіту, повагу до її людської гідності;

2) на збереження права користування житлом, у якому вона раніше проживала. У разі відсутності житла така дитина має право на його отримання відповідно до закону;

3) на пільги, встановлені законом, при працевлаштуванні після закінчення строку перебування у зазначеному закладі.

2. Влаштування дитини до закладу, зазначеного у частині першій цієї статті, не припиняє права дитини на аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника.

1. Стаття 248 СК майже повністю дублює статтю 247 СК. Це і не дивно, оскільки і в ст. 247 СК, і в ст. 248 СК мова іде про дитину, яка має статус дитини-сироти, або дитини, позбавленої батьківського піклування. Звичайно, що права дитини згаданого статусу можуть дещо трансформуватися в залежності від оточення, в якому вона виховується від специфіки тієї або іншої форми влаштування дитини зазначеного статусу.

У тому випадку, коли дитина-сирота або дитина, позбавлена батьківського піклування, перебуває у закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому дитячому закладі, прийомній сім'ї, має право: 1) на всебічний розвиток, виховання, освіту, повагу до її людської гідності; 2) на збереження права користування житлом, у якому вона раніше проживала. У разі відсутності житла така дитина має право на його отримання відповідно до закону; 3) на пільги, встановлені законом, при працевлаштуванні після закінчення строку перебування у зазначеному закладі.

Право дитини, закріплене у п. 3 ч. 1 ст. 248 СК, має свої особливості, оскільки передбачає право на працевлаштування. Таке право дитини із зазначеним статусом гарантовано як Законом України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування", в ч. 4 ст. 23 якого зазначено, що Держава забезпечує працевлаштування осіб із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, надання їм першого робочого місця, інформації, професійної консультації, послуг з професійної підготовки і перепідготовки відповідно до законодавства. Щодо підзаконних нормативних актів то в них так само містяться гарантії щодо працевлаштування, зокрема наказом Мінсім'ямолодьспорту України від 25.04.2008 № 1795 "Про затвердження Порядку здійснення соціального супроводу центрами соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді сімей та осіб, які опинилися у складних життєвих обставинах".

Держава не тільки гарантує дитині-сироті або дитині, яка позбавлена батьківського піклування, працевлаштування, а й гарантує роботодавцю, який прийняв на роботу дитину зазначеної категорії, виплату дотації. Так, згідно із ст. 4 наказу Мінпраці України від 10.01.2001 № 1 "Про затвердження Порядку надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних, у тому числі молоді на перше робоче місце", дотація може надаватися роботодавцю за умови працевлаштування на строк понад два роки дітей (сиріт), які залишилися без піклування батьків, а також осіб, яким виповнилося п'ятнадцять років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу.

2. У частині другій коментованої статті закріплено право дитини визначеної категорії на виплату належних їй коштів (глава 15 СК).

Стаття 249. Права та обов'язки опікуна, піклувальника щодо дитини

1. Опікун, піклувальник зобов'язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти.

Опікун, піклувальник має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування.

2. Опікун, піклувальник має право вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.

3. Опікун, піклувальник не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами, за винятком випадків, коли таке спілкування суперечить інтересам дитини.

4. Цивільні права та обов'язки опікуна, піклувальника встановлюються Цивільним кодексом України.

5. Підстави для виникнення права на оплату послуг опікуна та піклувальника, її розмір і порядок виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.

1. У частині першій коментованої статті визначено права та обов'язки опікуна та піклувальника. Звичайно, що перелік прав та обов'язків, визначених у ст. 249 СК, не є вичерпним. Опікун, піклувальник зобов'язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти.

Опікун, піклувальник має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування.

Опікуни (піклувальники) зобов'язані подавати щорічно, не пізніше 1 лютого, до органів опіки та піклування звіт про свою діяльність за минулий рік щодо захисту прав та інтересів підопічних, у тому числі щодо збереження належного їм майна та житла. На вимогу органів опіки та піклування опікуни (піклувальники) зобов'язані подавати звіти в інший визначений ними термін. Після припинення опіки та піклування опікуни (піклувальники) зобов'язані подати загальні звіти про свою діяльність.

2. Оскільки опікун або піклувальник мають особисто брати участь у процесі виховання підопічного, забезпечувати необхідні умови для його всебічного розвитку, вони вправі вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Якщо буде доведено, що особа яка утримувала дитину діяла поза її бажанням або не в її інтересах, до такої особи можуть бути застосовані санкції передбачені чинним законодавством.

3. У випадку, якщо у дитини залишилися рідні баба, дід, сестра, брат, тітка, дядько або у випадку, якщо батьків було позбавлено батьківських прав по відношенню до дитини, однак є рішення уповноваженого органу про можливість їх побачення з дитиною, опікун, піклувальник не має права перешкоджати спілкуванню дитини з цими особами. Якщо спілкування дитини з зазначеними особами призводить до погіршення відносин між нею та опікуном піклувальником або до психічної нестабільності дитини, опікун або піклувальник може наполягати на забороні такого спілкування.

4. Щодо цивільних прав та обов'язків опікуна або піклувальника, то вони визначені як Цивільним кодексом України, а саме ст. ст. 63, 67, 68, 69, 70, 71, 72, 73, 75, так і іншими нормативними актами.

5. Якщо виходити із норми, закріпленої у п. 4.12 Правил опіки та піклування, обов'язки та послуги з опіки та піклування виконуються опікунами і піклувальниками безоплатно (п. 4.12 Правил опіки та піклування). Однак, підстави для виникнення права на оплату послуг опікуна та піклувальника, її розмір і порядок виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Не слід плутати оплату послуг опікунів та піклувальників з виплатою соціальної допомоги. За загальним правилом, оплата послуг здійснюється на підставі договору. Так, згідно із ст. 901 ЦК за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Розмір оплати за надані послуги встановлюється договором і у будь-якому разі не залежить від отримання третьою особою будь-яких субсидій, субвенцій або аліментів.

Щодо призначення соціальної допомоги, то її нарахування починається не з моменту укладення договору або набуття законної сили рішенням відповідного уповноваженого органу державної влади, а лише з моменту написання відповідної заяви. У випадку відсутності такої заяви соціальна допомога не виплачується (постанова Кабінету Міністрів України від 04.04.2007 № 605 "Про проведення експерименту з призначення і виплати державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які перебувають під опікою (піклуванням) і проживають у сім'ях опікунів (піклувальників), за принципом "гроші ходять за дитиною").

Порядок та розмір виплати такої соціальної допомоги встановлено у постанові Кабінету Міністрів України від 04.04.2007 № 605, де зазначено, що соціальна допомога виплачується за заявою опікуна або піклувальника з моменту подання такої заяви щомісяця до 20 числа опікуну (піклувальнику) на підставі платіжних документів, що готуються уповноваженим органом, через визначену в установленому порядку банківську установу шляхом перерахування на особовий рахунок опікуна (піклувальника) в такій установі за його вибором або через державне підприємство поштового зв'язку за місцем проживання дитини.

Розмір соціальної допомоги до досягнення дітьми 18-річного віку становить два прожиткових мінімуми для дітей відповідного віку. Якщо дитині виплачуються призначені в установленому порядку пенсія, аліменти, стипендія, державна допомога, розмір соціальної допомоги визначається як різниця між двома прожитковими мінімумами для дитини відповідного віку та розміром призначених пенсії, аліментів, стипендії, державної допомоги за попередній повний місяць, що діють на день надходження заяви про призначення соціальної допомоги.

Стаття 250. Припинення опіки, піклування над дитиною

1. Опіка, піклування над дитиною припиняється у випадках, встановлених Цивільним кодексом України.

1. Коментована стаття має відсильний характер. Слід зазначити, що у коментованій статті мова іде про припинення двох форм влаштування дітей позбавлених батьківського піклування, а саме, про припинення опіки та про припинення піклування.

Щодо припинення опіки над дитини, то згідно зі ст. 76 ЦК, яка передбачає, що у разі якщо відбулося поновлення в батьківських правах або повернення батьків, які: 1) були визнані безвісно відсутніми, оголошені померлими; 2) відбували покарання у місцях позбавлення волі, перебували під вартою на час слідства, орган, який встановив опіку над підопічним своїм рішенням може передати підопічного зазначеним особам, за умови що це відповідає інтересам підопічного. А отже опіка припиняється в наслідок передачі дитини яка знаходилася під опікою батькам або усиновителям.

Припинення опіки також відбувається у випадку досягнення підопічним вікової межі перебування під опікою — чотирнадцяти років. У цьому разі особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього, оскільки припинення опіки є безспірним. Згідно зі статтею 32 ЦК по досягненні 14 років фізична особа стає частково дієздатною і може самостійно вчиняти правочини, для дійсності яких є необхідною лише згода її піклувальника.

Щодо припинення піклування, то за загальним правилом піклування припиняється у разі смерті піклувальника або у разі смерті підопічного. Піклування може припинятися і у разі набрання рішенням суду законної сили або винесення рішення органом опіки та піклування щодо звільнення піклувальника від повноважень, відповідно до ст. 75 ЦК.

Щодо припинення піклування з інших підстав, зазначених у ст. 77 ЦК, то такими підставами припинення піклування є: 1) набуття неповнолітнім підопічним повної цивільної дієздатності, тобто досягнення 18 років (ч. 1 ст. 34 ЦК); 2) у разі реєстрації неповнолітньою особою шлюбу (ч. 2 ст. 23 СК; ч. 2 ст. 34 ЦК); 3) у разі надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (ст. 35 ЦК).

Стаття 251. Звільнення опікуна та піклувальника дитини від їх обов'язків

1. Особа може бути звільнена від обов'язків опікуна або піклувальника дитини у випадках, передбачених Цивільним кодексом України, а також тоді, коли між опікуном, піклувальником та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають здійсненню ними опіки, піклування.

1. Звільнення особи від виконання обов'язків опікуна або піклувальника відбувається з підстав, передбачених ст. 75 ЦК України. Так суд, якщо він призначив опікуна чи піклувальника, або орган опіки та піклування, за заявою особи звільняє її від повноважень опікуна або піклувальника. Ця заява розглядається судом або органом опіки та піклування протягом одного місяця. У цьому випадку мова іде про добровільну відмову опікуна або піклувальника від виконання покладених на них обов'язків, оскільки відносини опіки та піклування базуються на вільній згоді опікуна або піклувальника виконувати свої повноваження (ч. 3 ст. 63 ЦК). Така відмова може базуватися на будь-яких обставинах: хвороба опікуна або піклувальника яка унеможливлює подальше виконання ним своїх повноважень, погіршення його фінансового стану тощо. Однак, навіть у цьому випадку особа і надалі виконує повноваження опікуна або піклувальника до винесення рішення про звільнення її від повноважень опікуна, піклувальника або до закінчення місячного строку від дня подання заяви, якщо вона не була розглянута протягом цього строку.

У ч. 2 ст. 75 ЦК зазначено, що суд, якщо він призначив піклувальника, або орган опіки та піклування, може звільнити піклувальника від його повноважень за заявою особи, над якою встановлено піклування. У цьому випадку ініціатором звільнення опікуна або піклувальника може виступати і підопічна особа. У разі подання підопічним обґрунтованої заяви до уповноваженого органу, про звільнення піклувальника від його повноважень, заява розглядається у сукупності з усіма обставинами, що свідчать про характер відносин між піклувальником та підопічним.

Виходячи із аналізу повноважень органу опіки та піклування та ч. 3 ст. 75 ЦК, можна зробити висновок що з ініціативою звільнення опікуна або піклувальника може виступити і орган опіки та піклування на підставі клопотання підопічного, державних або громадських організацій.

Стаття 252. Договір про патронат

1. За договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину-сироту або дитину, позбавлену батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату.

1. У коментованій статті мова іде про одну з форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. З аналізу норми випливає, що патронат може бути встановлений лише над однією дитиною, що відрізняє його від таких форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, як передача дитини на виховання у прийомну сім'ю та створення дитячого будинку сімейного типу. Патронат може бути встановлений щодо дитини, яка має відповідний статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування.

За договором про патронат, патронатний вихователь отримує плату за надані послуги. Якщо проаналізувати даний договір, то можна дійти висновку, що патронатний вихователь бере на себе обов'язок по вихованню, який частково включає и навчання дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, створення належних житлово-побутових та інших умов для розвитку та соціалізації цієї дитини. Договір про патронат є строковим, він діє, за загальним правилом, до досягнення дитиною повноліття (18 років). На відміну від такої форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, як прийомна сім'я, договір про патронат автоматично не продовжується у разі, якщо дитина навчається у навчальному закладі 1–4 рівня акредитації до досягнення нею 23 років або завершення навчання.

Стаття 253. Згода дитини на проживання у сім'ї патронатного вихователя

1. На передачу дитини у сім'ю патронатного вихователя потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку, що може її висловити.

1. Процес виховання дитини пов'язаний із налагодженням особистих відносин. Спільне проживання та повноцінне виховання можливе лише за умови взаєморозуміння. Саме тому в ст. 253 СК зазначено, що і у дитини, яка має статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, є право висловити свою думку стосовно можливості передачі її за договором про патронат у сім'ю патронатного вихователя.

Думка дитини заслуховується як на підготовчому етапі, так і на етапі знайомства з патронатним вихователем в присутності службової особи, представника органу опіки та піклування.

Стаття 254. Плата за виховання дитини

1. За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата, розмір якої визначається за його домовленістю з органом опіки та піклування.

Договір про патронат є оплатним. Як зазначено в ст. 254 СК, розмір оплати за надані послуги патронатного вихователя встановлюється за домовленістю сторін. Однак, будь-якого мінімального або максимального розміру оплати на сьогодні не встановлено. Щодо оплати комунальних послуг, придбання одягу, взуття для дитини, переданої на виховання, забезпечення належного рівня харчування, то ці витрати, як правило, здійснюються за рахунок пенсій, аліментів та інших виплат, які належать дитині, або за рахунок доходу від майна дитини (наприклад виплати за депозитними вкладами тощо).

Стаття 255. Обов'язки патронатного вихователя

1. Патронатний вихователь зобов'язаний:

1) забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;

2) створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку;

3) захищати дитину, її права та інтереси як опікун або піклувальник, без спеціальних на те повноважень.

Патронатним вихователям делеговані повноваження рідних батьків у сфері представництва інтересів дітей, оскільки згідно з чинним законодавством патронатні вихователі несуть персональну відповідальність за життя, здоров'я, фізичний і психічний розвиток дітей.

Патронатні вихователі повинні створити необхідні умови для фізичного, духовного розвитку дитини та для навчання. Створення всіх необхідних умов полягає у забезпеченні дитини можливості для повноцінного всебічного розвитку, для вільного доступу до всіх необхідних засобів навчання. Патронатний вихователь бере дитину на виховання в житлове приміщення, яке він або його сім'я займає на законних підставах.

Прийомні батьки діють без спеціальних на те повноважень.

Стаття 256. Припинення договору про патронат

1. Договір про патронат припиняється у разі відмови від нього вихователя або дитини, яка досягла чотирнадцяти років.

До призначення дитині нового вихователя або передання дитини іншій особі, навчальному закладові, закладові охорони здоров'я або соціального захисту вихователь, який відмовився від договору, зобов'язаний піклуватися про дитину.

2. Договір про патронат може бути розірваний за згодою сторін або за рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між ним та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором.

1. За загальним правилом, договір про патронат припиняється у разі досягнення дитиною повноліття (ст. 252 СК). Однак за наявності відповідних підстав договір про патронат може бути припинений до досягнення дитиною повноліття. Договір про патронат припиняється у разі відмови від нього вихователя або дитини, яка досягла чотирнадцяти років. Відмова від договору може бути зумовлена погіршенням фінансового стану вихователя, неможливістю надалі виконувати свої функції тощо. В коментованій статті також закріплено право відмови від договору і за дитиною, яка досягла чотирнадцяти років. Однак, хоча у ч. 1 ст. 256 СК передбачена відмова від договору дитини, практично це неможливо, оскільки стороною договору є не дитина, а орган опіки та піклування (ст. 252 СК). Оскільки договір про патронат укладається між патронажним вихователем та органом опіки та піклування, який діє в інтересах дитини, то і відмова від договору може бути здійснена органом опіки і піклування, а в такому разі дитина має поставити питання про відмову від договору про патронат перед органом опіки і піклування. І лише у тому випадку, якщо орган опіки та піклування відмовиться задовольнити вимоги дитини, дитина має право звернутися до суду з вимогою про розірвання договору про патронат (ч. 2 ст. 256 СК).

Абзац другий ч. 1 ст. 256 СК чітко встановлює, що у разі відмови від договору, права та обов'язки вихователя, якими була наділена особа за договором, не припиняються, а тривають до моменту призначення дитині опікуна або піклувальника, передання дитини в спеціалізований заклад або передання іншій особі.

2. У ч. 2 ст. 256 СК наведено перелік підстав розірвання договору про патронат. Слід зазначити, що договір про патронат може бути розірвано як за згодою сторін, так і за рішенням суду. За згодою сторін договір патронату може бути розірвано з будь-яких підстав за умови, якщо сторони дійдуть висновку про недоцільність або неможливість подальшого існування договірних відносин.

За рішенням суду договір про патронат може бути розірваний з наступних підстав: 1) в разі невиконання вихователем своїх обов'язків; 2) якщо між вихователем та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором. Ініціатором розірвання договору про патронат може бути як орган опіки та піклування, так і безпосередньо дитина, яка досягла 14 років і права якої порушуються.

Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 29 ЦПК). У тому випадку, коли дитина не досягла 14 років та за умови, що вона може висловити свою думку про питання, які безпосередньо її стосуються, її думка повинна бути врахована. Свою думку стосовно існування договору про патронат дитина може висловити представнику органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування у разі заявлення дитиною негативної позиції щодо існуючого договору про патронат, виконання патронажним вихователем його обов'язків, повинен здійснити перевірку. Якщо під час перевірки буде встановлено, що патронатний вихователь не виконує, виконує не в повній мірі свої обов'язки або буде встановлено факт психологічної несумісності дитини та патронатного вихователя, орган опіки та піклування повинен ініціювати розірвання договору про патронат.

Стаття 256-1. Прийомна сім'я

1. Прийомна сім'я — сім'я, яка добровільно взяла на виховання та спільне проживання від одного до чотирьох дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

1. У коментованій статті дається визначення прийомної сім'ї. Визначення, запропоноване у ст. 256-1 СК, неповне та дещо відмінне від того визначення, яке міститься в Законі України "Про охорону дитинства". У ст. 1 даного Закону зазначено, що прийомна сім'я — це сім'я, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, від 1 до 4 дітей на виховання та спільне проживання. З аналізу чинного законодавства можна зробити висновок, що дитина-сирота або дитина, позбавлена батьківського піклування, перед переходом до прийомної сім'ї перебуває у дитячому закладі. Але в СК така умова прямо не встановлена. Лише аналіз другого абзацу ч. 2 ст. 2563 СК, в якому зазначено, що згода дитини на її влаштування до прийомної сім'ї з'ясовується службовою особою закладу, в якому вона перебуває, дає змогу стверджувати, що дитина-сирота або дитина, позбавлена батьківського піклування, перебуває у дитячому закладі. У Положенні про прийомну сім'ю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 565 від 26 квітня 2002 року, міститься більш повне визначення прийомної сім'ї. Прийомна сім'я — це сім'я або окрема особа, яка не перебуває у шлюбі, яка добровільно за плату взяла на виховання та спільне проживання від одного до чотирьох дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (ст. 2 Загальних положень). Аналіз зазначених нормативних актів дозволяє говорити про те, що виховання дітей в прийомній сім'ї має деякі особливості, а саме: 1) виховання в прийомній сім'ї здійснюється на платній основі, оскільки згідно із п. 3 Загальних положень Положення про прийомну сім'ю у разі утворення прийомної сім'ї прийомні батьки беруть за плату прийомних дітей на власну житлову площу за наявності відповідних санітарно-гігієнічних та побутових умов; 2) існує кількісне обмеження прийняття у прийомну сім'ю дітей вихованців, їх не може бути більше 4-х, оскільки прийомною сім'єю є сім'я, в якій проживає та виховується від одного до чотирьох дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Сімейне виховання є пріоритетною формою виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. В умовах реформування існуючої системи виховання дітей зазначеної категорії прийомна сім'я визначена як одна із пріоритетних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, згідно із Державною програмою реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 травня 2006 р. № 263-р.

Стаття 256-2. Прийомні батьки

1. Прийомні батьки — подружжя або особа, яка не перебуває у шлюбі, які взяли для спільного проживання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

2. Прийомні батьки несуть обов'язки по вихованню та розвитку дітей, передбачені статтею 150 цього Кодексу.

3. Прийомними батьками не можуть бути особи, зазначені в статті 212 цього Кодексу.

4. Прийомні батьки є законними представниками прийомних дітей і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.

1. У ст. 256-2 СК міститься перелік вимог до осіб, які виявили бажання бути прийомними батьками. Однак, законодавець з невідомих причин не встановлює ні мінімального, ні граничного віку для прийомних батьків. З аналізу чинного законодавства можна зробити висновок, що прийомними батьками можуть бути особи, які досягли повноліття, та є працездатними, оскільки згідно з Положенням про прийомну сім'ю між прийомними батьками та органом, який прийняв рішення про утворення прийомної сім'ї, укладається договір (п. 6, 14 Положення про прийомну сім'ю). У договірні відносини, які не підпадають під ознаки дрібних побутових, за загальним правилом, може вступати лише повністю дієздатна особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття), наділена повною цивільною дієздатністю (ст. 30, 34 ЦК). Щодо граничного віку, з досягненням якого особа не може бути прийомним батьком, то в законодавстві він так само конкретно невизначений. Так, згідно з п. 8 Положення про прийомну сім'ю прийомна сім'я утворюється з урахуванням віку прийомних батьків та дітей, щоб на час досягнення обома прийомними батьками пенсійного віку всі прийомні діти досягли віку вибуття з прийомної сім'ї (за загальним правилом вік вибуття з прийомної сім'ї дитини 18 років, однак все залежить від того, чи продовжує дитинна навчання, якщо так, то вік вибуття буде визначено в 23 роки). У разі досягнення пенсійного віку одним з прийомних батьків час перебування дітей визначається за віком молодшого з батьків. В окремих випадках за згодою сторін прийомна сім'я може функціонувати і після досягнення прийомними батьками пенсійного віку, але не більше ніж протягом п'яти років.

Прийомними батьками може бути як подружжя, тобто особи, які перебувають у шлюбі, так і особа, яка не перебуває у шлюбі, які взяли для спільного проживання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Така побудова норми цілком виправдана, оскільки згідно із частинами 3, 4 статті 3 СК права члена сім'ї має і одинока особа. Сім'я може бути створена на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Для створення прийомної сім'ї вимагається, щоб згоду на утворення прийомної сім'ї надали обидва подружжя. У випадку відсутності спільної згоди подружжя, прийомна сім'я не може бути утворена. Подружжя також мають пройти обов'язковий курс підготовки кандидатів у прийомні батьки (п. 14 Положення про прийомну сім'ю).

2. У ч. 2 ст. 256-2 СК зазначено, що прийомні батьки несуть обов'язки по вихованню та розвитку дітей, передбачені статтею 150 цього Кодексу. Однак у ст. 15 °CК мова іде про рідних батьків дитини, і деякі положення не розраховані на специфіку відносин між прийомними батьками та дітьми. Так, наприклад, ч. 5 ст. 15 °CК закріплює право батьків передати дитину на виховання іншій особі, а в п. 3 Положення про прийомну сім'ю та в ч. 1 ст. 256-2 СК чітко закріплено обов'язок прийомних батьків спільно проживати з дитиною та здійснювати їх виховання на житловій площі прийомних батьків. Більш того, аналіз чинного законодавства дає можливість стверджувати, що обов'язки прийомних батьків значно ширші ніж ті, які закріплено в ст. 15 °CК. Зокрема, у прийомних батьків є обов'язок враховувати думку дитини при вирішенні будь-яких питань, які стосуються її виховання (ст. 171 СК). У тому випадку, якщо на виховання у прийомну сім'ю була передана дитина, яка вражена ВІЛ-інфекцією, прийомні батьки зобов'язані дотримуватися принципу конфіденційності інформації щодо цього (п. 17 Положення про прийомну сім'ю).

3. Враховуючи те, що в прийомну сім'ю передаються діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, для їх повноцінного духовного, морального та фізичного розвитку необхідно створити відповідні умови.

У ч. 3 ст. 256-2 СК встановлено заборону бути прийомними батьками для осіб, які не можуть бути усиновлювачами (ст. 212 Сімейного кодексу України).

4. Прийомним батькам делеговані повноваження рідних батьків по представництву інтересів дітей. Прийомні батьки діють в силу свого статусу без якихось додаткових підтверджувальних документів.

Стаття 256-3. Прийомні діти

1. Прийомні діти — діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, влаштовані на виховання та спільне проживання до прийомної сім'ї.

2. На влаштування дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, до прийомної сім'ї потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити.

Згода дитини на її влаштування до прийомної сім'ї з'ясовується службовою особою закладу, в якому вона перебуває, у присутності прийомних батьків і представника органу опіки та піклування, про що складається відповідний документ.

3. Прийомні діти проживають і виховуються у прийомній сім'ї до досягнення 18-річного віку, а в разі навчання у професійно-технічних, вищих навчальних закладах I–IV рівнів акредитації — до його закінчення.

4. За прийомними дітьми зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вони мали до влаштування до прийомної сім'ї.

5. Прийомні діти мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, крім випадків, коли це може завдати шкоди їхньому життю, здоров'ю та моральному вихованню.

1. У статті 6 СК наводиться визначення поняття дитина, в якій зазначено, що правовий статус дитини має фізична особа до досягнення нею повноліття. Повнолітньою вважається фізична особа. яка досягла вісімнадцяти років (ч. 1 ст. 34 ЦК). У частині першій коментованої статті мова іде про дитину, яка має особливий статус — статус прийомної дитини. З аналізу коментованої статті можна зробити висновок, що надання статусу прийомної дитини можливо лише дитині, яка також має статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування. У чинному законодавстві поняття дитина-сирота та дитина, позбавлена батьківського піклування, розкривається в Законі України "Про охорону дитинства". Дитина-сирота і дитина, позбавлена батьківського піклування, із набуттям статусу прийомної дитини влаштовується для проживання на житлову площу прийомних батьків. Виховання у прийомній сім'ї здійснюється особисто прийомними батьками (див. коментар до ч. 2 ст. 256-2 СК).

2. У разі вирішення питань виховання та будь-яких інших питань, які стосуються життя дитини, думка дитини має бути заслухана та врахована з урахуванням можливості дитини висловити свою думку (дивись коментар до ст. 171 СК). Процес виховання дитини в прийомній сім'ї пов'язаний із особистим сприйняттям дитиною та прийомними батьками один одного, з налагодженням особистих відносин. Спільне проживання та повноцінне виховання буде неможливе, якщо прийомна дитина та прийомні батьки не сприймають один одного. Лише за умови взаєморозуміння батьків з дітьми та відсутності конфліктних стосунків дітей та батьків можливо уникнути несприятливих умов в прийомній сім'ї. Саме тому в ч. 2 ст. 2563 СК зазначено, що і у дитини, яка має статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, є право висловити свою думку стосовно можливості виховання в прийомній сім'ї.

Думка дитини заслуховується в присутності службової особи дитячого закладу, в якому вона перебуває, у присутності прийомних батьків і представника органу опіки та піклування, про що складається відповідний документ. У коментованій статті не зазначено всього переліку документів, які повинні бути складенні у разі передачі дитини до прийомної сім'ї. Для забезпечення ефективного функціонування прийомної сім'ї за нею закріплюється фахівець, який надає допомогу як прийомним дітям, так і вихователям (наказ Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту від 31.10.2006 № 3685 "Про затвердження Порядку здійснення соціального супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу").

На кожну дитину, яка передається у прийомну сім'ю, органи опіки і піклування зобов'язані видати наступні документи: рішення органу опіки і піклування про направлення дитини у прийомну сім'ю; свідоцтво про народження дитини; висновок про стан здоров'я, фізичний та розумовий розвиток дитини; довідка (атестат) про освіту або висновок про рівень розвитку, наданий психолого-медико-педагогічною консультацією; рішення органу опіки і піклування за місцем походження дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, про встановлення відповідного статусу такої дитини та документи, на підставі яких ухвалено таке рішення (документи про батьків або осіб, що їх замінюють: копія свідоцтва про смерть, вирок або рішення суду, довідка про хворобу, розшук батьків та інші документи, що підтверджують відсутність батьків або неможливість виховання ними своїх дітей тощо; опис належного дитині майна, у тому числі житла, та відомості про осіб, які відповідають за його збереження); довідка про наявність та місцезнаходження братів і сестер чи інших близьких родичів дитини; пенсійне посвідчення на дітей, які одержують пенсію, копія ухвали суду про стягнення аліментів (пункт 10 із змінами, внесеними згідно з постановою КМ № 33 від 15.01.2005; в редакції постанови КМ № 107 від 06.02.2006).

3. За загальним правилом прийомні діти проживають і виховуються у прийомній сім'ї до досягнення повноліття (18-річного віку), а в разі навчання у професійно-технічних, вищих навчальних закладах I–IV рівнів акредитації — до його закінчення. Норма закріплена в п. 3 ст. 2563 СК гарантує дітям, які виховуються в прийомній сім'ї, можливість до розвитку своїх здібностей, отримання освіти, здобуття певної професії.

4. За прийомними дітьми зберігаються раніше призначені аліменти, пенсія, інші види державної допомоги. Суми коштів, що належать прийомним дітям, як пенсія, аліменти, інші види державної допомоги, переходять у розпорядження прийомних батьків і витрачаються ними на утримання прийомних дітей (пункт 11 із змінами, внесеними згідно з постановою КМ № 33 від 15.01.2005; в редакції постанови КМ № 107 від 06.02.2006). Для запобігання зловживань з боку прийомних батьків контроль за використанням коштів покладено на орган опіки та піклування. У тому випадку, коли діти є власниками житла або мають право на користування житловим приміщенням, є власниками будь-якого іншого майна, органи опіки та піклування повинні забезпечити збереження житла та майна прийомних дітей за місцем його знаходження.

5. Прийомні діти мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, якщо це не суперечить їх інтересам і не заборонено рішенням суду. Форми такого спілкування визначають органи опіки та піклування за погодженням з прийомними батьками та за участю центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.

Стаття 256-4. Створення прийомної сім'ї

1. Рішення про створення прийомної сім'ї приймається районною, районною в містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, виконавчим комітетом міської (міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) ради в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

2. Між прийомними батьками та органом, який прийняв рішення про створення прийомної сім'ї, на основі типового договору укладається договір про влаштування дітей до прийомної сім'ї.

3. Орган, який прийняв рішення про створення прийомної сім'ї, зобов'язаний контролювати виконання прийомними батьками своїх обов'язків щодо виховання та утримання дітей.

4. Положення про прийомну сім'ю та типовий договір про влаштування дітей до прийомної сім'ї затверджуються Кабінетом Міністрів України.

1. У коментованій статі визначені органи, які уповноваженні вирішувати питання створення прийомної сім'ї та здійснювати контроль за її функціонуванням. Такими уповноваженими органами є районні, районні у містах Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчі комітети міської ради (міст республіканського значення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення). Процедура утворення розпочинається з волевиявлення осіб або особи, яка бажає створити прийомну сім'ю. Однак самого волевиявлення недостатньо, оскільки мова іде про виховання дітей, які в певній мірі постраждали від неналежного батьківського піклування, або батьки яких загинули. Отже необхідно також переконатися у тому, що виховання в прийомній сім'ї буде відповідним та повноцінним. Перш за все, особи, які бажають створити прийомну сім'ю, мають повністю відповідати певним вимогам (див. коментар до ст. 256-2 СК). Для гарантій належного виховання передбачена складна процедура: 1) кандидати у прийомні батьки мають пройти курс підготовки; 2) за результатами проходження курсу підготовки має бути надана рекомендація відповідного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді; 3) заява має бути підтримана уповноваженими органами, які подають відповідний висновок про можливість утворення прийомної сім'ї.

Щодо документів, то, кандидати у прийомні батьки разом із заявою подають до органу, який санкціонує утворення прийомної сім'ї, такі документи: копії паспортів кандидатів у прийомні батьки; довідка про склад сім'ї (форма № 3); копія свідоцтва про шлюб; довідка про стан здоров'я кандидатів у прийомні батьки та членів сім'ї, які проживають разом з ними (довідка про відсутність хронічних захворювань, обстеження нарколога, венеролога, психіатра); довідка про доходи потенційної прийомної сім'ї; довідка про проходження навчання кандидатів у прийомні батьки і рекомендація центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді щодо включення їх у банк даних про сім'ї потенційних усиновителів, опікунів, піклувальників, прийомних батьків, батьків-вихователів; вимагається також письмова згода всіх повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з кандидатами у прийомні батьки, на утворення прийомної сім'ї, засвідчена нотаріально.

2. На підставі рішення про утворення прийомної сім'ї між прийомними батьками та органом, який прийняв рішення про її утворення, укладається договір про влаштування дітей до прийомної сім'ї на виховання та спільне проживання.

Законодавство встановлює особливі підстави для припинення такого договору. Так, Договір припиняється у разі виникнення в прийомній сім'ї несприятливих умов для виховання дітей та спільного проживання (важка хвороба прийомних батьків, зміна їх сімейного стану, відсутність взаєморозуміння батьків з дітьми, конфліктні стосунки дітей), невиконання прийомними батьками обов'язків щодо належного виховання, розвитку та утримання дітей, порушення схеми антиретровірусної терапії дитини, повернення дітей рідним батькам (опікуну, піклувальнику, усиновителю), досягнення дитиною повноліття, досягнення батьками пенсійного віку, за згодою сторін та з інших причин, передбачених договором.

3. Контроль виконання договору, а також умов проживання, виховання прийомних дітей здійснюють місцеві служби у справах дітей і органи опіки та піклування районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих комітетів міських рад.

Соціальне супроводження прийомної сім'ї здійснюється постійно центрами соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, що передбачає надання комплексу правових, психологічних, соціально-педагогічних, соціально-економічних, соціально-медичних та інформаційних послуг, спрямованих на створення належних умов функціонування прийомної сім'ї. Для здійснення соціального супроводження за прийомною сім'єю закріплюється соціальний працівник відповідного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, який пройшов спеціальну підготовку за програмою, затвердженою наказом центрального органу виконавчої влади з питань сім'ї, дітей та молоді.

Стаття 256-5. Дитячий будинок сімейного типу

1. Дитячий будинок сімейного типу — окрема сім'я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, для забезпечення сімейним вихованням та спільного проживання не менш як п'яти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

1. У ст. 256-5 СК зазначено, що дитячий будинок сімейного типу — це окрема сім'я, тобто поняття дитячий будинок сімейного типу розкривається за допомогою терміну сім'я. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (ч. 2 ст. 3 СК). Дитячий будинок сімейного типу створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі.

Дитячий будинок сімейного типу створюється з метою створення належних умов для виховання в сімейному оточенні та спільного проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

У тому випадку, коли дитячий будинок сімейного типу створюється особами, які перебувають у шлюбі, обов'язковою умовою є надання згоди на створення дитячого будинку сімейного типу обома з подружжя.

На виховання до дитячого будинку сімейного типу можуть бути передані діти, які мають статус дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Слід зазначити що діти, які мають статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, можуть перебувати та виховуватися в дитячому будинку сімейного типу разом із рідними дітьми батьків-вихователів.

Особливою вимогою до дитячого будинку сімейного типу є кількість дітей, які передаються до нього на проживання та виховання. Згідно зі ст. 2565 СК до дитячого будинку сімейного типу для забезпечення сімейним вихованням та спільного проживання передається не менш як п'ять дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Щодо максимальної кількості дітей, які виховуються у дитячому будинку сімейного типу, то вона не повинна перевищувати 10 осіб, враховуючи рідних (постанова Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 564 "Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу").

У разі зменшення кількості вихованців внаслідок вибуття їх за віком або за інших причин вирішується питання про поповнення дитячого будинку сімейного типу вихованцями або переведення його в статус прийомної сім'ї.

Стаття 256-6. Батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу

1. Батьки-вихователі — подружжя або окрема особа, що не перебуває у шлюбі, які взяли дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, для виховання та спільного проживання.

2. Батьки-вихователі несуть обов'язки по вихованню та розвитку дітей, передбачені статтею 150 цього Кодексу.

3. Батьками-вихователями не можуть бути особи, зазначені в статті 212 цього Кодексу.

4. Батьки-вихователі є законними представниками дітей і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.

5. Батькам-вихователям для потреб дитячого будинку сімейного типу позачергово надається обладнаний індивідуальний житловий будинок або багатокімнатна квартира за нормами, встановленими законодавством.

1. Особи, які отримали дозвіл на створення дитячого будинку сімейного типу, набувають відповідного статусу батьків-вихователів. З аналізу положень Сімейного кодексу України та постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 564 "Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу" статус батька-вихователя може мати окрема особа, що не перебуває у шлюбі, або подружжя, які взяли дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, для виховання та спільного проживання.

Чинне законодавство висуває суворі вимоги до осіб, які бажають створити дитячий будинок сімейного типу.

Кандидати у батьки-вихователі в обов'язковому порядку проходять навчання. Таке навчання проходять не тільки кандидати у батьки-вихователі, а і батьки-вихователі, для підвищення педагогічного рівня (один раз на два роки) (ст. 18 постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 564 "Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу").

Після проходження навчання кандидати у батьки-вихователі повинні подати до органу, який уповноважений прийняти рішення про створення дитячого будинку сімейного типу: 1) довідку про склад сім'ї (форма 3); 2) копію свідоцтва про шлюб (для подружжя); 3) довідку про проходження курсу підготовки і рекомендацію центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді щодо включення їх у банк даних про сім'ї потенційних усиновителів, опікунів, піклувальників, прийомних батьків, батьків-вихователів; 4) копії паспортів; 5) довідку про стан свого здоров'я та осіб, які проживають разом з ними. У тому випадку, коли дитячий будинок буде створюватися на житловій площі батьків-вихователів, вимагається письмова згода всіх повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з ними. Заява про згоду має бути засвідчена нотаріально (п. 3 постанови Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 564 "Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу").

2. Батьки-вихователі наділені повним обсягом прав та обов'язків рідних батьків по вихованню та розвитку дітей (див. коментар до ст. 15 °CК).

3. Оскільки метою створення дитячого будинку сімейного типу є забезпечення належних умов для виховання в сімейному оточенні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, уповноважені органи проводять перевірку кандидаті в у батьки-вихователі з метою недопущення до виховання осіб, які: 1) визнані у встановленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними; 2) позбавлені батьківських прав; 3) звільнені від обов'язків опікунів (піклувальників, усиновителів) за неналежне виконання покладених на них обов'язків; 4) за станом здоров'я не можуть виконувати обов'язки щодо виховання дітей (інваліди I і II групи, особи, які мають глибокі органічні ураження нервової системи, алкогольну та наркотичну залежність, хворі на СНІД, відкриту форму туберкульозу, психіатричні розлади); 5) у яких офіційно зареєстровані асоціальні прояви, нахили до насильства.

На відміну від прийомної сім'ї, де припускається проживання осіб хворих на СНІД, у разі, якщо на виховання беруться хворі на ВІЛ діти (див. коментар до ст. 2562 СК), батьками-вихователями не можуть бути особи, з якими проживають члени сім'ї, які мають глибокі органічні ураження нервової системи, алкогольну та наркотичну залежність, хворі на СНІД.

4. Оскільки батьки-вихователі наділені повним обсягом прав та обов'язків рідних батьків по вихованню та розвитку дітей, передбачених ст. 15 °CК, цілком зрозуміло, що вони є законними представниками дітей і діють без спеціального додаткового підтвердження своїх повноважень.

5. Слід зазначити, що батьки-вихователі при створенні дитячого будинку сімейного типу наділені більшим обсягом прав у порівнянні з прийомними батьками або патронажними вихователями, оскільки можуть порушувати питання виділення для потреб дитячого будинку сімейного типу позачергово обладнаного індивідуального житлового будинку або багатокімнатної квартири. Також батьки вихователі мають право вимагати виділення для потреб дитячого будинку сімейного типу у користування земельної ділянки для ведення садівництва та городництва поблизу місця знаходження дитячого будинку сімейного типу, а також транспортний засіб.

Слід зазначити, що фінансові та соціальні гарантії існування дитячого будинку сімейного типу закріплені і досить детально регламентовані чинним законодавством, що якісно відрізняє цю форму влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, від інших. Фінансування дитячого будинку сімейного типу здійснюється за рахунок видатків державного бюджету в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Як правило поточні питання матеріального та фінансового забезпечення дитячого будинку сімейного типу вирішуються органом, який прийняв рішення про його створення (ст. 24, 25 постанови Кабінету міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 564 "Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу").

Стаття 256-7. Вихованці дитячого будинку сімейного типу

1. Вихованцями дитячого будинку сімейного типу є діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування.

2. На влаштування дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, до дитячого будинку сімейного типу потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити.

Згода дитини на влаштування її до дитячого будинку сімейного типу з'ясовується службовою особою закладу, в якому вона перебуває, у присутності батьків-вихователів і представника органу опіки та піклування, про що складається відповідний документ.

3. Вихованці проживають і виховуються у дитячому будинку сімейного типу до досягнення 18-річного віку, а в разі продовження навчання у професійно-технічному, вищому навчальному закладі I–IV рівнів акредитації — до його закінчення.

4. За вихованцями дитячого будинку сімейного типу зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вони мали до влаштування до дитячого будинку сімейного типу.

5. Вихованці мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, крім випадків, коли це може завдати шкоди їхньому життю, здоров'ю та моральному вихованню.

1. Комплектування дитячого будинку сімейного типу обмежено у часі. Чинним законодавством встановлено, що дитячий будинок сімейного типу комплектується дітьми протягом дванадцяти місяців з дня його створення. Контроль за його комплектуванням здійснює місцева служба у справах дітей (постанова Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 564 "Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу").

До дитячого будинку сімейного типу може бути передана на виховання та проживання дитина, яка має статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування. Дитина, передана для сімейного виховання та спільного проживання в дитячий будинок сімейного типу, набуває статус вихованця і з цього часу може користуватися обсягом прав вихованця.

Задля збереження родинних зв'язків законодавчо встановленні, що у першу чергу до дитячого будинку сімейного типу влаштовуються діти, які перебувають між собою у родинних стосунках, за винятком випадків, коли за медичними показаннями або з інших причин вони не можуть виховуватися разом.

Оскільки головною метою створення дитячого будинку сімейного типу є надання повноцінного сімейного виховання, значної уваги приділено і віковому цензу вихованців та батьків-вихователів. Передача дітей проводиться з урахуванням часу досягнення обома батьками-вихователями пенсійного віку з таким розрахунком, щоб на момент досягнення обома батьками вихователями пенсійного віку всі вихованці досягли віку вибуття з дитячого будинку сімейного типу. У разі досягнення пенсійного віку одним з батьків-вихователів час перебування дітей визначається за віком молодшого з батьків. В окремих випадках, за згодою сторін, дитячий будинок сімейного типу може функціонувати і після досягнення батьками-вихователями пенсійного віку, але не більше ніж протягом п'яти років.

2. У ч. 2 коментованої статті зазначено, що на влаштування дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, до дитячого будинку сімейного типу потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити. Така вимога закону цілком зрозуміла, оскільки виховання дитини в дитячому будинку сімейного типу пов'язано із особистим сприйняттям дитиною та батьками-вихователями один одного. Лише за умови взаєморозуміння батьків з дітьми, та відсутності конфліктних стосунків дітей та батьків можливо уникнути несприятливих умов в дитячому будинку сімейного типу. Саме тому в ч. 2 ст. 2567 СК зазначено, що і у дитини є право висловити свою думку стосовно можливості або доцільності передання її на виховання в дитячий будинок сімейного типу. Більш того, для вирішення будь-яких соціальних питань та для забезпечення ефективного функціонування дитячого будинку сімейного типу за дитячим будинком сімейного типу закріплюється фахівець, який надає допомогу як вихованцям, так і батькам-вихователям (наказ Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту від 31.10.2006 № 3685 "Про затвердження Порядку здійснення соціального супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу").

Закон вимагає, щоб думка дитини була заслухана в присутності службової особи, батьків-вихователів і представника органу опіки та піклування, про що складається відповідний документ. У коментованій статті не зазначено всього переліку документів, які повинні бути складенні у разі передачі дитини до дитячого будинку сімейного типу.

3. Законодавчо передбачено, що вихованці проживають і виховуються у дитячому будинку сімейного типу до досягнення повноліття (18-річного віку). Норма, закріплена в п. 3 ст. 2567 СК гарантує дітям, які виховуються в дитячому будинку сімейного типу, можливість для розвитку своїх здібностей, отримання освіти, здобуття певної професії. Тому, у разі, якщо дитина, бажаючи здобути певну спеціальність, вступить на навчання до професійно-технічних, вищих навчальних закладів I–IV рівнів акредитації, вона може зберігати статус вихованця дитячого будинку сімейного типу до закінчення цього навчального закладу.

4. За вихованцями зберігаються раніше призначені аліменти, пенсія, інші види державної допомоги. Суми коштів, що належать вихованцям, як пенсія, аліменти чи інші види державної допомоги, переходять у розпорядження батьків-вихователів і витрачаються на утримання вихованців.

Для запобігання зловживань з боку батьків-вихователів контроль за використанням коштів покладено на орган опіки та піклування та соціального працівника, який здійснює соціальний супровід вихованців. У тому випадку, коли діти є власниками житла або мають право на користування житловим приміщенням, є власниками будь-якого іншого майна, органи опіки та піклування повинні забезпечити збереження житла та майна вихованців за місцем його знаходження. Виплата цих коштів здійснюється у відповідності до наказу Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту від 07.06.2007 № 2006 "Про затвердження Порядку інформування про призначення державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, грошового забезпечення батькам-вихователям і прийомним батькам за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім'ях за принципом "гроші ходять за дитиною" чи припинення їх виплати у 2008 році".

5. Вихованці мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, якщо це не суперечить їх інтересам і не заборонено рішенням суду. Форму такого спілкування визначають органи опіки та піклування за погодженням з батьками-вихователями та за участю соціального працівника, який здійснює соціальне супроводження.

Стаття 256-8. Створення дитячого будинку сімейного типу

1. Рішення про створення дитячого будинку сімейного типу приймається районною, районною в містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, виконавчим комітетом міської (міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) ради в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

2. Між батьками-вихователями та органом, який прийняв рішення про створення дитячого будинку сімейного типу, на основі типового договору укладається договір про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу.

3. Орган, який прийняв рішення про створення дитячого будинку сімейного типу, зобов'язаний контролювати виконання батьками-вихователями своїх обов'язків щодо виховання та утримання дітей.

4. Положення про дитячий будинок сімейного типу і типовий договір про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу затверджуються Кабінетом Міністрів України.

1. Повноваження щодо створення дитячого будинку сімейного типу покладено на органи державної влади. Рішення про створення дитячого будинку сімейного типу приймається районною, районною у містах Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим комітетом міської ради (міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) на підставі заяви осіб або особи, які виявили бажання створити такий будинок, з урахуванням результатів навчання, подання відповідного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді і висновку служби у справах дітей про наявність умов для його створення.

2. На підставі рішення про створення дитячого будинку сімейного типу та на основі типового договору укладається договір про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу.

3. Для запобігання зловживань з боку батьків-вихователів встановлюється контроль за їх діяльністю і за функціонуванням дитячого будинку сімейного типу. Здійснення контролю покладено на орган, який прийняв рішення про створення дитячого будинку сімейного типу. Також певні функції по контролю покладені на соціального працівника, який здійснює соціальний супровід вихованців та дитячого будинку сімейного типу.

4. Організація, процедура створення дитячого будинку сімейного типу, його діяльність чітко регламентується. Основні питання діяльності дитячого будинку сімейного типу викладені в Положенні про дитячий будинок сімейного типу. Положення про дитячий будинок сімейного типу і типовий договір про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу затверджуються Кабінетом Міністрів України. На сьогодні є чинними, зокрема, постанова Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 564 "Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу", наказ Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту від 07.06.2007 № 2006 "Про затвердження Порядку інформування про призначення державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, грошового забезпечення батькам-вихователям і прийомним батькам за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім'ях за принципом "гроші ходять за дитиною" чи припинення їх виплати у 2008 році", наказ Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту від 31.10.2006 № 3685 "Про затвердження Порядку здійснення соціального супроводження прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу" та інші.