Щоб не загубитися у місті

~

Майже нічого. Наче вас щось укусило, ледь відчутно. Принаймні ви так собі спочатку думаєте. Телефон задзвонив у квартирі Жана Дарагана перед четвертою пополудні, у кімнаті, яку він називав «кабінетом». Він саме задрімав на дивані, в кутку, куди не діставало сонце. Дзвінки телефону, від яких він давно відвик, лунали й лунали. Кому він раптом знадобився? Чи на тому кінці дроту просто забули повісити слухавку. Нарешті він підвівся і рушив у бік вікон, крізь які пекло сонце.

— Я хотів би говорити з паном Жаном Дараганом.

Млявий і погрозливий голос. Таким було перше враження.

— Пане Дараган? Ви мене чуєте?

Дараган хотів був кинути трубку. Але чи варто? Телефон знову дзвонитиме, безперестану. Хіба що взяти й перетяти дріт...

— Я слухаю.

— Це з приводу вашої телефонної книжки, пане.

Він загубив її місяць тому в потязі, коли їхав на Лазурний берег. Так, це могло статися тільки в тому потязі. Алфавітна книжка, схоже, випала з кишені, коли він діставав квиток для контролю.

— Я знайшов телефонну книжку з вашим прізвищем.

На сірій обкладинці було надруковано: ЯКЩО ВИ ЗНАЙДЕТЕ ЦЕЙ ЗАПИСНИК, ПРОХАННЯ ПОВЕРНУТИ ЙОГО_______. І Дараган, якогось дня, знічев’я вписав туди своє прізвище, адресу й телефон.

— Я можу принести її вам додому. Коли вам буде зручно.

Так, справді, млявий і погрозливий голос. І навіть, подумав Дараган, дещо схожий на тон шантажиста.

— Зустріньмося ліпше десь у місті.

Він насилу подолав запаморочення. Але ці слова, яким він хотів додати байдужості, раптом здалися йому майже беззвучними.

— Як хочете, пане.

Він замовк.

— Шкода. Я саме недалеко від вас. Хотів би віддати вам особисто.

Дарагану подумалося, що цей чоловік уже прийшов до будинку і стоїть, ніби чатуючи на нього. Треба якомога швидше спекатися його.

— Давайте завтра, по обіді, — нарешті сказав він.

— Як хочете. Але тоді біля моєї роботи. У районі вокзалу Сен-Лазар.

Він ледве не кинув слухавки, але стримався.

— Ви знаєте вулицю Аркад? — запитав чоловік. — Ми могли б зустрітися в кафе, на вулиці Аркад, номер 42.

Дараган занотував адресу. Він вдихнув повітря і сказав:

— Дуже добре, пане. Вулиця Аркад, номер 42, завтра, о п’ятій пополудні.

Він поклав слухавку, не чекаючи відповіді. Він одразу ж пошкодував, що говорив так неприязно, але в усьому була винна спека, яка тяжіла над Парижем, — незвична як для вересня спека. Вона поглиблювала самотність. Йому доводилося безвилазно сидіти в цій кімнаті, аж поки не ховалося сонце. І потім, телефон не дзвонив уже кілька місяців. І мобільний, на столі, він уже не міг пригадати, коли востаннє брав його в руки. Він майже не вмів ним користуватися й часто натискав не ті кнопки.

Якби не цей дзвінок, він назавжди забув би про втрачений записник. Він намагався пригадати занотовані в ньому прізвища. Минулого тижня він навіть хотів їх відновити й почав писати список на чистому аркуші. Та за кілька хвилин усе порвав. Ніхто з цих людей не важив у його житті, бо тих, хто важив, не треба було заносити до записника. Він знав їх напам’ять. А в блокноті були тільки знайомі, так би мовити, з «професійного кола», декілька, на перший погляд, корисних адрес, разом не більше трьох десятків. Та й серед них багато вже пора викреслити, бо вони вийшли з обігу. Єдине, що його непокоїло, коли нотатник загубився, це записані там прізвище й адреса. Звичайно, він міг би не йти на зустріч, і нехай би той чоловік даремно чекав на нього на вулиці Аркад, 42. Але тоді лишилася б якась недовершеність, неначе загроза. Йому часто марилося, у розпалі полудня, на самоті, ніби зараз задзвонить телефон і лагідний голос призначить йому зустріч. Йому пригадалася назву роману, який колись читав: «Час зустрічей»[1]. Може, цей час для нього ще не минув. Але цей голос, щойно почутий, не викликав довіри. Водночас млявий і погрозливий голос. Саме так.

Він сказав водієві таксі зупинитися біля церкви Мадлени. Спека трохи спала, й можна було пройтися вулицею, там, де затінок. Він рушив вулицею Аркад, безлюдною і тихою, залитою сонцем.

Він не був тут цілу вічність. Він згадав, що його мати десь неподалік грала в театрі, а батько мав бюро в кінці вулиці, ліворуч, у будинку №73 на бульварі Османна. Він здивувався, що пригадав номер — 73. Але ця минувшина з часом стала надпрозорою... мов серпанок, який тане на сонці.

Кав’ярня була на розі вулиці Аркад і бульвару Османна. Порожня зала, довгий прилавок з полицями, наче в їдальні самообслуговування чи швидкого харчування, які колись називалися «Вімпі». Дараган сів за столик у кутку. А може, той незнайомець і не прийде? Обоє дверей були розчахнуті — й ті, що на вулицю, й ті, що на бульвар, — через спеку. Потойбіч вулиці масивний будинок №73... Він подумав, чи не на цей бік виходило бюро його батька. І на якому поверсі? Але спогади ховалися від нього, один за одним, зникали, мов мильні бульбашки, мов клапті сну, що тануть, коли ви прокидаєтесь. Його спогади були б жвавішими, якби він опинився в кафе на вулиці Матюрен, напроти театру, де йому доводилося чекати на матір, або поблизу вокзалу Сен-Лазар, у районі, де він колись досить часто бував. Але навряд. Певно, що ні. Місто вже давно стало іншим.

— Пан Жан Дараган?

Він упізнав голос. Перед ним стояв чоловік, років сорока, поряд із жінкою, значно молодшою.

— Мене звати Жіль Оттоліні.

Той самий голос — млявий і погрозливий. Він кивнув у бік жінки:

— Знайома... Шанталь Гріпе.

Дараган і далі сидів, нерухомо, не подаючи руки. Вони сіли напроти нього.

— Даруйте... Ми трохи спізнилися...

Він промовив це з іронією, мабуть, щоб додати собі впевненості. Так, це був той самий голос, із легким, ледь помітним акцентом півдня, який Дараган не вловив учора по телефону.

Шкіра кольору слонової кістки, очі чорні, ніс орлиний. Вид тонкий і в фас, і в профіль.

— Ось ваше добро, — сказав він Дараганові таким самим іронічним тоном, за яким учувалася певна ніяковість.

Він витягнув з кишені записник, поклав його на стіл і накрив рукою, розчепіривши пальці. Неначе щоб Дараган його не забрав.

Жінка трималася трохи осторонь, ніби не бажаючи привертати до себе уваги — брюнетка років тридцяти, з коротким волоссям. На ній були чорні сорочка і штани. Вона занепокоєно глянула на Дарагана. Мала чітко окреслені вилиці й вузькуваті очі, і він подумав, чи вона, часом, не в’єтнамського, чи, може, китайського походження.

— А де ви знайшли блокнот?

— Під лавою, в кафе, на Ліонському вокзалі.

Чоловік простягнув йому записника. Дараган запхав його до кишені. Він пригадав, як у день від’їзду на Лазурний берег опинився на вокзалі зарано й чекав у кафе, на другому поверсі.

— Що вам замовити? — запитав Жіль Оттоліні.

Дарагану хотілося зразу піти. Але він передумав.

— Швепс.

— Знайди тут когось, щоб замовити. Мені — каву, — сказав Оттоліні, звертаючись до жінки.

Вона відразу підвелася. Схоже, їй було звично йому коритися.

— Це, мабуть, великий клопіт, коли загубиш телефонну книжку?

Він дивно посміхнувся, й ця посмішка здалася Дараганові нахабною. Але це, можливо, було виявом ніяковості чи нерішучості.

— Ви знаєте, — мовив Дараган, — я вже практично не користуюся телефоном.

Той кинув на нього здивований погляд. Жінка повернулася й сіла разом з ними.

— Вони вже не обслуговують. Уже зачиняються.

Дараган уперше почув її голос, хрипкий і без південного акценту, як у її супутника. Скоріше, з паризьким акцентом, якщо ці слова ще мають якийсь сенс.

— Ви десь тут працюєте? — запитав Дараган.

— У рекламному агентстві, на вулиці Паск’є. Агентство «Свіртс».

— І ви теж?

Він повернувся до жінки.

— Ні, — сказав Оттоліні, не давши їй змоги відповісти. — Вона зараз ніде не працює. І знову вимушена посмішка. Жінка теж ледь помітно усміхнулася.

Дараган шукав приводу попрощатися. Якщо не зробити цього зараз, то чи вдасться спекатися їх пізніше?

— Буду з вами відвертим. — Він нахилився до Дарагана, а його голос став тоншим.

Дараган відчув те саме, що й напередодні, коли говорив з ним по телефону. Справді, він був надокучливий, як муха.

— Я дозволив собі погортати ваш блокнот... просто з цікавості...

Жінка відвернулася, неначе щоб не чути.

— Ви не ображаєтеся?

Дараган подивився йому просто у вічі. Той не відвів погляду.

— Чому я мав би ображатися?

Пауза. Чоловік нарешті опустив очі. Потім промовив тим самим металевим голосом:

— Я у вашому записнику натрапив на одне прізвище. Я хотів би дізнатися більше про цю людину...

Тон став шанобливішим.

— Пробачте, що наполягаю...

— А про кого мова? — неохоче запитав Дараган.

Йому раптом захотілося підвестися і швидко рушити до дверей, розчахнутих на бульвар Османна. І вдихнути свіжого повітря.

— Про такого собі Ґі Торстеля.

Він назвав ім’я і прізвище, ретельно вимовляючи всі звуки, ніби щоб збудити притлумлені Дараганові спогади.

— Як ви кажете?

— Ґі Торстель.

Дараган дістав з кишені телефонну книжку й розгорнув на літері «Т». Він побачив прізвище згори сторінки, але Ґі Торстеля пригадати не міг.

— Не пам’ятаю, хто це.

— Справді?

Він був розчарований.

— У нього телефон із семи цифр, — сказав Дараган. — Отже, це було років тридцять тому...

Він гортав сторінки. Всі інші номери були сучасні. З десяти цифр. І він користувався цим записником тільки років зо п’ять.

— Це прізвище вам нічого не нагадує?

— Нічого.

Якби це сталося кілька років тому, він би виявив люб’язність, яку всі в ньому цінували. Він відповів би: «Дайте мені трохи часу на розгадку цієї таємниці...» Але ці слова не спали йому на думку.

— Це пов’язано з однією пригодою, про яку писали газети, я зібрав про неї чимало документів, — провадив чоловік. — Там згадується це прізвище. Отак.

Раптом здалося, що він неначе виправдовується.

— Якою пригодою?

Дараган запитав це мимохіть, ніби знову спрацював рефлекс люб’язності.

— Дуже давньою кримінальною історією... Я хотів написати про це статтю... Я замолоду був журналістом...

Але увага Дарагана вже слабла. Треба якомога швидше йти, інакше цей чоловік почне оповідати йому все своє життя.

— Мені дуже прикро. Я не пам’ятаю Торстеля... У моєму віці трапляються провали в пам’яті... На жаль, мушу вас залишити...

Він підвівся й потиснув обом руку. Оттоліні кинув на нього суворий погляд, наче Дараган його образив і це потребувало різкої відповіді. Жінка відвела очі.

Він ступив до розчахнутих дверей, які виходили на бульвар Османна, сподіваючись, що Оттоліні не стане йому на заваді. Надворі він вдихнув на повні груди. Яке дивацтво, навіщо було приходити на зустріч із цим незнайомцем, тоді як уже три місяці він нікого не бачив і мався не гірше ніж раніше... Навпаки. Йому ніколи не було так легко, як на самоті, з моментами піднесення вранці чи ввечері, ніби все ще можливо і, як у назві давнього фільму, пригода чекає на вас на найближчому перехресті[2]... Ніколи, навіть у літні сезони молодості, життя не здавалося таким невагомим, як із початку цього літа. Але влітку все завмирає, це «метафізична» пора, як казав його викладач філософії Моріс Кавенг. Дивно, він не забув прізвища Кавенга, але вже не пам’ятав, ким був отой Торстель.

Сонце ще пряжило, проте вітерець розвіював спеку. О такій порі бульвар Османна був безлюдним. Останні п’ятдесят років він часто тут проходив, і навіть у дитинстві, коли мати брала його з собою, трохи далі звідси, до універмагу «Прентан». Але цього вечора місто здавалося чужим. Він порозривав усі зв’язки, які ще могли їх єднати, чи воно саме відвернулося від нього.

Він сів на лаву й дістав з кишені записника. Він збирався пошматувати його і вкинути клаптики до зеленої урни, що стояла поряд. Але завагався. Ні, ліпше зробити це згодом, удома, спокійно. Він навмання погортав блокнот. З усіх номерів жоден не викликав бажання його набрати. Та й потім, за двома чи трьома номерами, яких там не було, справді важливими для нього, і які він знав напам’ять, уже ніхто не відповість.