Щоб не загубитися у місті

~

У кабінеті він вирішив увімкнути телефон і автовідповідач на випадок, якщо Шанталь Гріппе спробує йому подзвонити. Але Оттоліні, мабуть, після повернення з казино у Шарбоньєрі був весь час із нею. Треба повернути їй сукню з ластівками. Вона висіла на спинці канапи, як, бувало, речі, що вирішили вас не покидати й супроводжуватимуть вас усе життя. Як блакитний «Фольксваген» його молодості, який він продав по кількох роках. Та щоразу, коли він міняв помешкання, авто стояло у нього під будинком, і так тривало дуже довго. Воно лишалося вірним йому і переїздило слідом за ним. Але в нього вже не було ключів. А потім одного дня машина зникла, можливо, вирушивши на одне з автомобільних кладовищ, за Італійськими воротами, на місці яких починали прокладати південну автостраду.

Йому хотілося знайти «Повернення до Сен-Ле-ла-Форе» — перший розділ своєї книжки, але пошуки все одно виявилися б марними. Цього вечора, милуючись кроною граба у дворі сусіднього будинку, він переконував себе, що знищив той розділ. Він навіть був певен у цьому.

Він також порвав другий розділ — «Площа Бланш», написаний після «Повернення до Сен-Ле-ла-Форе». І йому довелося почати книжку наново, з прикрим відчуттям фальстарту. Однак єдиним спогадом, що лишився в нього від цього першого роману, були два знищені розділи, які послужили підпірками решті твору, чи, радше, риштуваннями, які було прибрано після завершення книжки.

Він написав двадцять сторінок «Площі Бланш» у кімнаті будинку №11 на вулиці Кусту, де раніше був готель. Він знову жив на нижньому Монмартрі, через п’ятнадцять років після того, як уперше потрапив туди разом з Анні. Справді, вони осіли саме там, покинувши Сен-Ле-ла-Форе. І йому здалося, що книжка писатиметься легше, коли повернутися в ті місця, де вони колись були разом.

Вигляд кварталу за ці роки змінився, та він це ледве помічав. По сорока роках, вже у XXI столітті, він випадково проїздив цим районом на таксі. Автомобіль застряг у заторі на розі бульвару Кліші й вулиці Кусту. Кілька хвилин він нічого не міг упізнати, ніби вражений амнезією, і почував себе чужим у рідному місті. Але це вже не мало жодного значення. Фасади будинків і перехрестя за ці довгі роки стали внутрішнім пейзажем, який затулив собою надто лискучий і неначе несправжній сучасний Париж. Здається, він помітив отам, праворуч, вивіску авторемонтної майстерні й мало не сказав водієві висадити його, щоб навідатися, по сорока роках, до свого колишнього помешкання.

У той час на поверсі вище почалася перебудова готельних кімнат на однокімнатні квартири. Щоб писати книжку й не чути ударів молотка по стінах, він рятувався в кав’ярні на вулиці Пюже, яка перетиналася з вулицею Кусту й на яку виходило його вікно.

У другій половині дня цей заклад під назвою «Аеро» завжди стояв порожнім. Це було не кафе, а скоріше бар, якщо глянути на стіни, обшиті світлим деревом, кесонну стелю, фасад зі світлого дерева й вітраж за дерев’яною фігурною решіткою на східний лад. Чорнявий чоловік років сорока стояв за шинквасом і читав газету. Протягом пообіддя він часом зникав, кудись піднімаючись маленькими сходами. Першого разу Дараган даремно гукав, аби заплатити. А потім звик, що його немає, і просто лишав на столі п’ятифранкову купюру.

Лише через кілька днів той чоловік заговорив з ним. Доти він його навмисно не помічав. Щоразу, як Дараган замовляв каву, той вдавав, що не чує, і Дараган дивувався, коли він усе ж вмикав кавоварку. Він підходив і ставив на стіл філіжанку, навіть не глянувши в його бік. Дараган завжди сідав у глибині зали, наче й сам не хотів привертати до себе увагу.

Якогось пообіддя, правлячи одну зі сторінок рукопису, він почув низький голос:

— А ви все робите підрахунки?

Він підвів голову. Чоловік усміхався йому з-за шинквасу.

— Ви приходите не в той час... По обіді тут завжди порожньо.

Він підійшов до його столу з тією ж іронічною усмішкою.

— Можна?

Він потягнув до себе стільця й сів.

— А що саме ви пишете?

— Детективний роман.

Той похитав головою й подивився на нього важким поглядом.

— Я живу на розі, але в будинку ремонт і забагато шуму, щоб спокійно працювати.

— У колишньому готелі «Пюже», напроти автомайстерні?

— Так, — відповів Дараган. — А ви? Ви давно мешкаєте в цьому кварталі?

Він за звичкою перевів розмову на інше, аби не довелося розповідати про себе. Його метод полягав у тому, щоб відповідати на запитання іншим запитанням.

— Я все життя провів у цьому кварталі. Раніше працював у готелі, трохи нижче, на вулиці Лаферр’єра...

Від цього слова — Лаферр’єр — у нього закалатало серце. Коли вони з Анні покинули Сен-Ле-ла-Форе, то жили удвох у кімнаті на вулиці Лаферр’єра. Якщо вона кудись ішла, завжди лишала йому ключ. «Підеш гуляти — дивись, не загубися». На складеному вчетверо аркуші, який він завжди носив у кишені, вона написала великими літерами: «№6, вул. Лаферр’єра».

— Я знав одну жінку, яка там жила, — промовив Дараган ледь чутним голосом. — Анні Астранд.

Чоловік здивовано глянув на нього.

— Отже, ви тоді ще були малим, бо все це було років двадцять тому.

— Скоріше п’ятнадцять.

— Я більше знав її брата П’єра. Він жив на вулиці Лаферр’єра. У нього там поряд була авторемонтна майстерня... Але я вже давно його не бачив.

— А її ви пам’ятаєте?

— Трохи... Ще зовсім юною вона кудись виїхала. П’єр мені казав, що у неї була покровителька, жінка, яка тримала нічний клуб на вулиці Понтьє...

Дараган подумав, чи він не плутає Анні з кимось іншим. Проте одна з її подруг, Колетта, часто бувала у Сен-Ле-ла-Форе, й одного дня вони повезли його до Парижа, у парк біля Єлисейських Полів, де філателістичний базар. Вулиця Понтьє? Вони обидві заходили до якогось будинку. А він сидів і чекав на Анні на задньому сидінні автомобіля.

— Ви не знаєте, де вона тепер?

Чоловік підозріло зиркнув на нього.

— Ні, а що? Ви були близькими друзями?

— Я знав її ще в дитинстві.

— Тоді інша справа... Строк давності...

Він знову усміхався й нахилився до Дарагана.

— У ті часи П’єр казав мені, що в неї були неприємності і що вона сиділа у в’язниці.

Він почув від нього те ж саме, що й від Перрена де Лара того вечора, місяць тому, коли побачив його, самотнього, на терасі кав’ярні. «Вона сиділа у в’язниці». Тон фрази був різним: трохи зневажливо-відсторонений у Перрена де Лара, ніби Дараган змусив згадати про людину, яка не належала до його світу, і свійський у бармена, бо той знав «її брата П’єра», а «сидіти у в’язниці», схоже, здавалося йому чимось буденним. Завдяки деяким клієнтам бару, які приходили, як він розповів Дараганові, «після одинадцятої вечора»?

Він подумав, що Анні все йому пояснила б, якщо вона ще жива. Пізніше, коли його книжка вже вийшла і йому пощастило з нею зустрітися, він не запитав її. Вона нічого не відповіла 6. Він також не згадав про кімнату на вулиці Лаферр’єра, ні про складений учетверо аркуш, де вона написала їхню адресу. Він давно загубив той аркуш. І навіть якби він зберігав його всі ці п’ятнадцяти років і потім показав їй, вона сказала 6: «Та ні, між маленький Жане, це зовсім не мій почерк».

Бармен з «Аеро» не знав, за що вона сиділа у в’язниці. «її брат П’єр» про це не говорив. Але Дараган пригадував, як напередодні від’їзду із Сен-Ле-ла-Форе вона нервувалася. Вона навіть забула забрати його зі школи о пів на п’яту, і він повернувся сам. Це його не дуже стривожило. Це не складно, треба йти вулицею й нікуди не звертати. Анні комусь телефонувала з салону. Вона помахала йому рукою й продовжувала розмову. Увечері вона завела його до своєї кімнати, і він дивився, як вона складає до валізи одяг. Він боявся, що вона покине його в будинку. Але вона сказала, що завтра вони вирушать до Парижа разом.

Уночі з кімнати Анні чулися голоси. Він упізнав голос Роже Венсана. Трохи згодом гудіння двигуна його американського авто, що поступово віддалялося й нарешті стихло. Він боявся почути, як заводиться її автомобіль. А потім заснув.

Під вечір, виходячи з «Аеро», де він написав дві сторінки своєї книжки — ремонт у його будинку припинявся о шостій, — він подумав, чи доходив до цього місця під час прогулянок кварталом п’ятнадцять років тому, коли Анні лишала його самого? Ті прогулянки, здається, траплялися не так вже й часто й були коротшими, ніж у спогадах. Невже Анні могла допустити, щоб дитина сама блукала містом? Написана від руки адреса на аркуші, складеному вчетверо, — а таку деталь не вигадаєш, — слугувала доказом, що ні.

Він пригадував, як ходив вулицею, в кінці якої височів «Мулен-Руж». Перейти бульвар він не наважувався, бо боявся загубитися. Власне, тоді вистачило б кількох кроків, аби опинитися на тому місці, де він тепер. І ця думка викликала у нього дивне відчуття, ніби всіх цих років не було. П’ятнадцять років тому він блукав один, зовсім поруч, під липневим сонцем, але тепер був грудень. Коли він виходив із «Аеро», було вже темно. Але йому раптом здалося, наче пори року, як і самі роки, переплуталися. Він вирішив пройтися до вулиці Лаферр’єра — тим самим шляхом, як і колись, — прямо, весь час прямо. Вулиці були спадисті і, сходячи ними, він був певен, що долає час у зворотному напрямі. Нижче на вулиці Фонтена вже буде світло, і знову грітиме липневе сонце. Анні не просто занотувала адресу на складеному вчетверо аркуші, а ще й дописала: ЩОБ НЕ ЗАГУБИТИСЯ У МІСТІ, великими літерами, виведеними на старий лад, уже не так, як його вчили у школі у Сен-Ле-ла-Форе.

Схил вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт такий самий крутий, як і на сусідніх. Досить піддатися тяжінню. Трохи нижче. Ліворуч. Один-єдиний раз, удвох, вони поверталися до своєї кімнати поночі. Це було напередодні їхнього від’їзду потягом. Вона тримала руку на його потилиці й шиї, і цим заступницьким жестом неначе повсякчас переконувалася, що він справді йде поряд. Вони поверталися з готелю «Террасс», що за мостом, який проходить понад Монмартрським кладовищем. Коли вони зайшли до готелю, він упізнав Роже Венсана, що сидів у фотелі в глибині холу. Вони сіли поряд з ним. Анні й Роже Венсан про щось розмовляли. Вони ніби забули про нього. Він слухав, не розуміючи їхніх слів. Вони говорили надто тихо. Якоїсь миті Роже Венсан повторив кілька разів, що Анні має «їхати потягом» і «поставити автомобіль у гараж». Вона не погоджувалася, але врешті-решт промовила: «Гаразд, ти правий, так безпечніше». Роже Венсан повернувся до нього й усміхнувся. «Тримай, це тобі». Він простягнув йому темно-синю книжечку і сказав розгорнути її. «Це твій паспорт». Він упізнав себе на світлині, яку вони зробили в кабіні «Фотоматона», де щоразу спалах був занадто різким і він кліпав очима. На першій сторінці були ім’я й дата народження, але прізвище було не його, а таке ж саме, як у Анні — АСТРАНД. Роже Венсан із серйозним виразом промовив, що прізвище має бути таке ж, як у «супроводжуючої особи», і він задовольнився таким поясненням.

Дорогою назад вони з Анні йшли алеєю посередині бульвару. Після «Мулен-Ружа» вони повернули у вуличку, ліворуч, у кінці якої виднівся фасад автомайстерні-гаража. Вони пройшли через майстерню, що зберігала прохолоду й запах бензину. У глибині був кабінет за скляною перегородкою. За столом сидів молодий чоловік — той самий, який часом приїздив до Сен-Ле-ла-Форе і якось водив його, пополудні, до цирку «Медрано». Вони щось говорили про автомобіль Анні, який стояв там попід стіною.

Вони разом вийшли з майстерні, вже сутеніло, і йому закортіло розібрати слова неонового напису «Гранд гараж де ла плас Бланш», слова, які він знову бачив по п’ятнадцяти роках, визираючи з вікна своєї кімнати у будинку №11 на вулиці Кусту. Неонова вивіска кидала на стіну напроти ліжка мерехтливі відблиски, коли він вимикав світло й пробував заснути. Він лягав рано, бо назавтра ремонтні роботи почнуться о сьомій ранку. Буде тяжко писати після безсонної ночі. У півсні йому вчувався голос Анні, дедалі слабший, і до нього долинало лише кілька слів: «...ЩОБ НЕ ЗАГУБИТИСЯ У МІСТІ...». Прокидаючись у цій кімнаті, він розумів, що йому знадобилося п’ятнадцять років, аби просто перейти вулицю.

Того полудня десь рік тому, 4 грудня 2012 року — він занотував дату, — тиснява тривала, і він сказав водієві повернути на вулицю Кусту. Він помилився, коли думав, що бачив вивіску автомайстерні, бо її там уже не було. На тому ж тротуарі впадала в око чорна вітрина нічного клубу «Небуття». Фасади будинків обабіч здавалися новими, ніби свіжовибіленими чи обтягнутими білим целофаном, що приховав усі тріщини й плями минулого. А під ними, в глибині, проведено таксидермію, яка довершила порожнечу. На вулиці Пюже замість фасаду зі світлого дерева й вітража «Аеро» була стіна, пофарбована у нейтрально-біле — в колір забуття. Він теж упродовж останніх сорока років забарвив білим той період, коли писав свою першу книжку, й те літо, коли ходив тут на самоті, тримаючи в кишені вчетверо складений аркуш зі словами ЩОБ НЕ ЗАГУБИТИСЯ У МІСТІ.

Того вечора, вийшовши з гаража, вони з Анні не переходили на інший бік вулиці. Отже, вони мали проходити повз «Небуття».

По п’ятнадцяти роках нічний клуб іще існував. Його ніколи не вабило туди. Він боявся провалитися в чорну діру. Втім, йому здавалося, що ніхто не переступав його порога. Він запитав у бармена з «Аеро», якого штабу спектакль там дають, — «здається, саме там сестра П’єра дебютувала у шістнадцять років. Кажуть, там глядачі сидять у темряві, а акробати, жонглерки й стриптизерки виступають у масках із зображенням черепа». Чи того вечора Анні глянула бодай раз у бік закладу, де колись «дебютувала»?

Вона взяла його за руку, коли вони перетинали бульвар. Він уперше бачив нічний Париж. Вони оминули вулицю Фонтена, тобто ту, якою він ходив, гуляючи містом удень, на самоті. Вона вела його бульваром, посередині. По п’ятнадцяти роках він ходив тією самою алеєю взимку, проминаючи ятки різдвяного ярмарку, й не міг відвести очей від білих неонових вивісок, що, блимаючи, мов азбукою Морзе, посилали йому дедалі слабші сигнали. Здавалося, вони світилися востаннє, бо належали ще тому літу, коли він опинився в цьому кварталі разом із Анні. Чи довго вони там пробули? Місяць, рік — мов у тих снах, які здаються такими довгими, але, зненацька прокинувшись, ви розумієте, що вони тривали лише хвилину.

До вулиці Лаферр’єра він відчував її руку на своїй потилиці. Він ще був дитиною, яка могла вирватись, побігти, потрапити під авто. Біля сходів вона приклала палець до губ, даючи знак, що підніматися слід тихо.

Тієї ночі він кілька разів прокидався. Він спав в одній з Анні кімнаті на дивані, а вона — на великому ліжку. Їхні валізи стояли біля ліжка — шкіряна Анні і його, менша, з жерсті. Вона підвелася серед ночі й вийшла з кімнати. Він чув, як вона за стінкою розмовляє з якимось чоловіком, мабуть, братом з автомайстерні. Потім він заснув. Наступного дня рано-вранці вона розбудила його, погладжуючи по лобі, і вони снідали разом з її братом. Вони сиділи утрьох за столом, і вона копирсалася в сумці, злякавшись, чи не загубила, бува темно-синьої книжечки, яку Роже Венсан приніс їм напередодні у готель — його «паспорт» на ім’я Жан Астранд. Але ні, паспорт лежав у сумці. Пізніше, коли він жив у кімнаті на вулиці Кусту, то пробував пригадати, коли саме той фальшивий паспорт загубився. Скоріш за все, на початку юності, коли його вперше вигнали зі школи-інтернату.

Брат Анні довіз їх на автомобілі до Ліонського вокзалу. Було непросто йти тротуаром біля вокзалу і всередині, через натовп. Брат Анні ніс речі. Анні сказала, що це перший день пори відпусток. Вона стояла в черзі до віконця, аби купити квитки, а він лишився біля брата Анні, який поставив валізи додолу. Вони мусили начуватися, щоб люди їх не штовхали чи щоб носильники не проїхали по ногах своїми візками. Вони спізнювалися й бігли пероном, і вона сильно стискала йому зап’ясток, аби не загубити його в юрбі, а її брат ледве встигав із речами. Вони сіли в один із перших вагонів, і брат Анні також. Багато людей, навіть у коридорі. Брат поставив речі на полиці біля дверей вагона й поцілував Анні. А потім усміхнувся йому й шепнув на вухо: «Запам’ятай, як слід... Тебе тепер звати Жан Астранд... Астранд». Він ледве встиг зіскочити на перон і помахав їм рукою. Потяг поступово набирав швидкість. В одному з купе лишилося вільне місце. «Сідай там, — сказала йому Анні. — А я стоятиму в коридорі». Він не хотів їхати окремо від неї, і їй довелося завести його до купе, тримаючи за плече. Він боявся, що вона його там покине, але місце було біля дверей, і її було видно крізь шибку. Вона стояла нерухомо й раз у раз поверталася до нього й усміхалася. Потім прикурила срібного запальничкою, припала лобом до шибки і, мабуть, дивилася на пейзаж. Він опустив очі, щоб не зустрітися поглядом з іншими пасажирами купе. Йому не хотілося, щоб вони почали його розпитувати, як це часто роблять дорослі, коли бачать самотню дитину. Йому кортіло підійти до Анні й запитати, чи їхні дві валізи ще на місці, в кінці вагона, і чи їх ніхто не вкрав. Вона відчинила двері купе, нахилилася до нього й тихо промовила: «Скоро підемо у вагон-ресторан. І там будемо сидіти разом». Йому здавалося, що інші пасажири придивляються до них. А далі кадри пробігають один за одним, смикаючись, як у фільмі на старій плівці. Вони довго йдуть вагонними коридорами, й вона тримає його за шию. Він боїться, коли вони переходять із вагона у вагон, де в гармошці підлогу хитає так, що можна впасти. Вона міцно стискає його руку, щоб він не втратив рівноваги. Нарешті вони сидять одне напроти одного за столиком вагона-ресторану. На щастя, весь столик їхній, хоча й за іншими майже нікого немає. Нічого спільного з вагонами, якими вони доти йшли, з переповненими коридорами й купе. Вона проводить йому рукою по щоці й каже, що вони просидять за цим столиком якомога довше, навіть, коли їм дозволять, до кінця подорожі. А він — він і далі непокоїться про дві валізи, покинуті там, у їхньому вагоні. Йому здається, наче вони загубилися чи їх поцупили. Він читав щось схоже в одній з книжок із «Зеленої бібліотеки», яку Роже Венсан колись йому привіз у Сен-Ле-ла-Форе. І, мабуть, через це його все життя переслідуватиме подібний сон: валізи чи то губляться у потязі, чи то потяг рушає з ними, а він лишається на пероні. Якби йому сьогодні пригадалися всі сни, у них налічувалось би сотні й сотні втрачених валіз.

— Не хвилюйся, мій маленький Жане, — каже йому з усмішкою Анні. Ці слова його втішають. Вони ще сидять за столом, закінчивши обід. Вагон-ресторан безлюдний. Потяг зупиняється на якомусь великому вокзалі. Він питає, чи вони вже приїхали. Ще ні, — відповідає Анні. Вона пояснює: тепер, мабуть, шоста вечора, і завжди буває шоста вечора, коли потяг приїздить до цього міста. По кількох роках він їхатиме цим самим поїздом і дізнається, до якого міста він приходить, коли смеркає. Це Ліон. Вона дістає із сумки колоду карт і хоче навчити його розкладати пасьянс, але йому нічого не зрозуміло.

Він ніколи так довго не був у дорозі. Їх ніхто не турбує. «Про нас усі забули», — каже Анні. І спогади про це, які лишилися у нього, вже роз’їло забуття, крім кількох чітких кадрів, коли плівка заскакує й завмирає на одному з них. Анні щось шукає в сумці й дає йому темно-синю картонну книжечку — його паспорт, — бо треба звикати до нового прізвища. Через кілька днів вони переїдуть «кордон» і опиняться в іншій країні, в іншому місті, яке зветься «Рим». Добре запам’ятай цю назву: Рим. І ти побачиш, у Римі нас ніхто не знайде. У нас там друзі. Він не дуже добре розуміє її слова, але вона раптом регоче, і він теж починає сміятися. Вона знову розкладає пасьянс, і він дивиться на ряди карт на столі. Потяг знову зупиняється біля великого вокзалу, й він запитує, чи вони приїхали. Ще ні. Вона дає йому колоду, і він розкладає карти за кольорами. Вино. Бубна. Трефа. Чирва. А потім уже пора йти по валізи. Вони проходять вагонами у зворотному напрямку, і вона тримає його за шию чи за руку. Коридори й купе порожні. Усі пасажири вже повиходили. Потяг-привид. Їхні валізи стоять на тому ж місці, на полиці біля дверей вагона. Вже ніч, і вони виходять на перон на якомусь полустанку. Вони йдуть алеєю вздовж залізниці. Вона зупиняється перед дверима у товщі муру і дістає із сумки ключ. У темряві вони спускаються якоюсь доріжкою. Великий білий будинок, у вікнах світиться. Вони заходять до яскраво освітленої кімнати з підлогою, викладеною білими і чорними плитками. Але в його спогадах цей будинок змішується з Сен-Ле-ла-Форе, мабуть тому, що вони з Анні були там дуже недовго. Тому кімната, де він спав, здається йому такою самою, як у Сен-Ле-ла-Форе.

По двадцяти роках, перебуваючи на Лазурному березі, він, здається, впізнав полустанок і алею, якою вони тоді йшли уздовж залізниці, і мур навколо будинку. Езсюр-Мер. Він навіть розпитав сивого чоловіка, що тримав ресторан на пляжі. «Мабуть, це колишня вілла „Ембірікос“ на мисі Естель...» Він про всяк випадок записав назву, але коли чоловік додав «якийсь пан Венсан купив її під час війни. Потім її опечатали. А тепер там готель», — йому стало тривожно. Ні, не треба туди йти, аби впізнати ту віллу. Він занадто страшився, що туга, доти притлумлена, спалахне й побіжить через роки, мов вогонь бікфордовим шнуром.

Вони не ходять на пляж. По обіді вони сидять у саду, звідки видно море. У гаражі будинку виявився автомобіль, він набагато більший, ніж у Сен-Ле-ла-Форе. Вони вечеряють у ресторані. Вони їдуть туди гірською карнизною дорогою. На цьому авто, пояснює вона, вони переїдуть через «кордон» і вирушать до «Рима». Останнього дня вона часто покидає сад, аби кудись телефонувати, охоплена неспокоєм. Вони сидять один напроти одного на веранді, й він дивиться, як вона розкладає пасьянс. Вона схиляє голову, морщить лоба і, здається, довго роздумує, перш ніж покласти одну карту на іншу, а він помічає, як сльоза сповзає по щоці, така маленька, що її ледь видно, як того дня, у Сен-Ле-ла-Форе, коли він сидів поряд з нею в автомобілі. Вночі вона телефонує зі своєї кімнати, і він чує тільки її голос, але не розбирає слів. Вранці його будять промені сонця, які зазирають до кімнати крізь завіси й кидають на стіну помаранчеві плями. Спочатку майже тихо, лише шурхотіння шин по гравію і шум двигуна, все далі й далі. І тобі потрібно ще трохи часу, аби зрозуміти, що ти в будинку один.