Щоб не загубитися у місті

~

Близько дев’ятої ранку телефон задзвонив. Він саме прокинувся.

— Пане Дараган? Це Жіль Оттоліні.

Голос здався йому не таким неприємним, як напередодні.

— Прошу вибачити за вчорашнє... здається, я занадто надокучав...

Тон був чемний, навіть шанобливий. Без комашиної причепливості, яка так була вразила Дарагана.

— Учора... я думав наздогнати вас... Ви пішли так несподівано...

Пауза. Але в ній не було погрози.

— Знаєте, я читав дещо з ваших книжок. Зокрема, «Чорний колір літа»...

Чорний колір літа. Лише по кількох секундах він утямив, що йдеться насправді про роман, який він колись написав. Його першу книжку. Вже таку далеку...

— Мені дуже сподобався «Чорний колір літа». Прізвище, яке є у вашій телефонній книжці, про яке ми говорили... Торстель... згадується в «Чорному кольорі літа».

Дараган нічого не пригадував. Навіть змісту книги.

— Ви певні?

— Але воно згадується тільки раз.

— Треба буде перечитати «Чорний колір літа». Але в мене не лишилося жодного примірника.

— Можу позичити вам свій.

Тон здався Дараганові сухішим, майже нечемним. Утім, мабуть, йому таки здалося. Через задовгу самотність — він ні з ким не говорив із початку літа — можна стати недовірливим і вразливим, ще й помилитись у сприйнятті інших. Ні, вони не такі вже надокучливі.

— Учора ми не мали часу поговорити докладніше... Але чому ви так перейнялися цим Торстелем?

Дараган знову заговорив веселим голосом. Досить просто з кимось поспілкуватися. Це як фізкультурні вправи, які повертають вам гнучкість.

— Схоже, він був причетний до однієї давньої кримінальної історії... Наступного разу, як ми зустрінемося, я покажу вам документи... Я казав вам, що пишу про це статтю...

Отже, цей чоловік збирався знову з ним зустрітися. Та чому б і ні? Вже певний час думка, що в його життя може увійти хтось незнайомий, викликала осторогу. Але бували й моменти, коли він ще почувався відкритим. Коли як. Нарешті він сказав:

— Тож, чим я можу вам допомогти?

— Мене не буде днів зо два, це пов’язано з роботою. Я зателефоную вам, коли повернуся. І ми могли б зустрітися.

— Як хочете.

У нього вже була інша налаштованість, не така, як учора. Він, схоже, був несправедливий до цього Жіля Оттоліні, коли повівся так неприязно. Це, мабуть, через отой дзвінок, у розпалі спекотного пообіддя, який нагло вирвав його з напівсну... Дзвінок такий незвичний за останні місяці, що він його налякав і здався погрозливим, мов грюкіт у двері на світанку.

Йому не хотілося перечитувати «Чорного кольору літа», навіть якби в нього виникло враження, наче роман написав хтось інший. Треба буде попросити у Жіля Оттоліні копії сторінок, де йдеться про Торстеля. Чи цього буде досить, аби щось йому нагадати?

Він розгорнув записник на літері Т, підкреслив синьою кульковою ручкою запис «Ґі Торстель 423-40-55» і додав знак запитання. Він колись переніс сюди всі ці телефони зі старого записника, пропускаючи зниклі прізвища чи застарілі номери. І, скоріш за все, Ґі Торстель потрапив до нового, на початок сторінки, через хвилеву неуважність. Треба знайти стару телефонну книжку, якій уже років із тридцять, і, може, спогад повернеться до нього, якщо він побачить це ім’я серед інших імен пройдешнього.

Але в нього сьогодні не було снаги, аби нишпорити по шафах і шухлядах. А ще менше — перечитувати «Чорний колір літа». Втім, уже певний час його читання зводилося до єдиного автора — Бюффона. Він знаходив у ньому багато втіхи завдяки прозорості стилю і шкодував, що не зазнав його впливу і не писав романів, де дійові особи — це тварини і навіть дерева й квіти... Якби в нього нині запитали, яким письменником він мріяв би стати, то відповів би без вагань: Бюффоном дерев і квітів.