Щоб не загубитися у місті

~

Це було восени, в день Усіх святих. Сонячне пообіддя. Вперше у житті словосполучення «всіх святих» не викликало в нього почуття суму. На площі Бланш він сів у метро. Треба зробити дві пересадки. На Етуаль і на Трокадеро. У неділю й вихідні поїзди ходили рідко, й він думав, що не міг би зустрітися з Анні Астранд іншого дня, ніж вихідний. Він полічив роки: п’ятнадцять від того дня, як вона водила його фотографуватися. Йому пригадувався й ранок на Ліонському вокзалі. Вони разом сідають у потяг — переповнений потяг перших днів пори літніх відпусток.

Коли він очікував поїзд метро на станції «Трокадеро», його охопили сумніви: а раптом вона тепер не в Парижі. Або по п’ятнадцяти роках він її вже не впізнає.

Вулиця впиралася в заґратовану загорожу. За нею — дерева в парку Ранелаг. Жодної машини вздовж тротуару. Тиша. Враження, що тут ніхто не живе. Вісімнадцятий номер стояв аж у кінці, праворуч, біля загорожі й дерев. Білий будинок чи, точніше, особняк на три поверхи. Біля входу домофон. І прізвище напроти єдиної кнопки: ВЕН САН.

Будинок здавався покинутим, як і вся вулиця. Він натиснув на кнопку. З домофона почулося потріскування й неначе шелест листя на вітрі. Він нахилився й двічі повторив, старанно вимовляючи звуки: ЖАН ДАРАГАН. Жіночий голос, наполовину приглушений шумом вітру, відповів: другий поверх.

Засклені двері повільно розчахнулися, й він опинився у холі з білими стінами, освітленому настінною лампою. Він не скористався ліфтом, а піднявся сходами, які повертали під прямим кутом. Коли він опинився на другому поверсі, вона стояла у дверях, але обличчя було наполовину приховане одвірком. Потім вона їх прочинила ширше і пильно подивилася на нього, ніби не впізнаючи.

— Заходь, мій маленький Жане...

Голос нерішучий, але трохи хриплий, такий самий, як п’ятнадцять років тому. Обличчя теж не змінилося, як і погляд. Волосся довше. Тепер воно спадало на плечі. Скільки їй уже років? Тридцять шість? Стоячи в коридорі, вона й далі з цікавістю придивлялася до нього. Він думав, що їй сказати, і промовив:

— Я не знав, чи треба натискати на кнопку з написом «Венсан»...

— Моє прізвище тепер — Венсан... Я навіть ім’я поміняла, уявляєш?... Аньєс Венсан...

Вона провела його до кімнати, яка мала правити за вітальню, але єдиними меблями там були канапа і торшер поряд. За широким вікном дерева, які не встигли скинути листя. Ще світло. Смуги сонця на паркеті й на стінах.

— Сідай, мій маленький Жане...

Вона сіла на іншому кінці канапи, ніби щоб краще його бачити.

— Ти, мабуть, пам’ятаєш Роже Венсана?

Тілько-но прозвучало це ім’я, як йому пригадалося американське авто з відкидним верхом, що стояло біля будинку у Сен-Ле-ла-Форе, а за кермом сидів чоловік, якого він спершу прийняв за американця, бо той був високим на зріст і говорив із легким акцентом.

— Ми з Роже Венсаном кілька років тому одружилися...

Вона дивилася на нього з ніяковою усмішкою. Щоб вибачитися за одруження?

— Він дедалі рідше буває в Парижі... Думаю, він зрадів би тобі... Я йому якось телефонувала й розповідала, що ти написав книжку...

Одного пополудня, у Сен-Ле-ла-Форе, він приїхав по нього до школи на своєму американському кабріолеті. Авто плавно котилося вулицею Ермітаж, і двигун працював майже беззвучно.

— Я ще не дочитала твою книжку до кінця... Але відразу натрапила на епізод із «Фотоматоном»... Знаєш, я ніколи не читаю романів...

Вона ніби вибачалася, як щойно, коли говорила про одруження з Роже Венсаном. Та ні, зовсім не варто читати цю книжку «до кінця» тепер, адже вони вже сидять поряд на цій канапі.

— Ти, мабуть, думав, як я знайшла твою адресу... Мені зустрівся чоловік, який підвозив тебе на машині додому, минулого року.

Вона насупила брови і, здавалося, шукала в пам’яті ім’я. Але Дараган пригадав раніше:

— Ґі Торстель?

— Так... Ґі Торстель...

Чому люди, про існування яких ви не підозрювали, які вам стрілися одного разу й яких ви більше не побачите, відіграють, з-поза лаштунків, таку важливу роль у вашому житті? Завдяки йому він знайшов Анні Астранд. Він відчував удячність до цього Торстеля.

— Я його геть забула... Він, мабуть, живе в цьому районі... Підійшов до мене на вулиці... Він розповів, що бував у будинку у Сен-Ле-ла-Форе, п’ятнадцять років тому...

Отже, саме їхня зустріч із Торстелем минулої осені оживила в ньому ці спогади. Торстель говорив про будинок у Сен-Ле-ла-Форе. А він, Дараган, коли Торстель сказав «я не пригадую, де саме під Парижем був той будинок» і також «той хлопчик — це, мабуть, ви...», навіть не захотів вступати в розмову. Віддавна він уже не думав ні про Анні Астранд, ні про Сен-Ле-ла-Форе. Проте ця зустріч раптово оживила спогади, які він намагався, майже підсвідомо, не пробуджувати. Але це сталося. Вони виявилися досить чіпкими, ті спогади. Того ж вечора він почав писати книжку.

— Він розповів, що ви зустрілися на іподромі.

Вона усміхалася, ніби йшлося про жарт.

— Сподіваюся, ти не гравець.

— Авжеж ні.

Який з нього гравець! Він ніколи не розумів, навіщо ці люди, у казино, довго, мовчки, нерухомо, із напівзмертвілими обличчями сидять круг столу. І щоразу, як Поль розповідав йому про свої «трюки», він ледве зосереджував увагу, аби його вислухати.

— Гра ніколи не доводить до добра, мій маленький Жане.

Можливо, вона добре знала, про що говорить. Часом вона поверталася до будинку у Сен-Ле-ла-Форе дуже пізно, і він, Дараган, бувало, не міг заснути, доки її не було. З яким полегшенням він чув, як гравій шурхотить під колесами авта й затихає шум двигуна. І її кроки в коридорі... Що вона робила в Парижі до другої ночі? Можливо, грала. По всіх цих роках, тепер, коли він уже не був дитиною, йому кортіло поставити їй це запитання.

— Я так і не добрала, хто цей Торстель... Здається, антиквар, з Пале-Руаялю...

Схоже, вона не знала, про що з ним розмовляти. Йому хотілося сказати якісь заспокійливі слова. Вона, мабуть, відчувала те ж саме, наче якусь тінь між ними, про яку обоє не наважувалися згадати.

— То ти тепер письменник?

Вона йому усміхалася, здається, з іронією. Письменник. Чому б не зізнатися, що він написав «Чорний колір літа», мов оголошення про розшук, яке дають у газету. Коли хоч трохи пощастить, ця книжка приверне її увагу й вона дасть про себе знати. Оце й усе, що він мав на думці. Не більше.

— Я мала б зголоситися раніше, але в мене було трохи неспокійне життя...

Вона вжила минулий час, неначе те життя скінчилося.

— Мене не здивувало, що ти став письменником. Малим, у Сен-Ле-ла-Форе, ти багато читав...

Дараган би хотів, аби вона розповіла про своє життя, але, схоже, вона цього уникала. Вона сиділа на канапі, і він бачив її у профіль. Спогад, який дуже чіткий, попри всі втрачені роки, раптом сплив у пам’яті. Пообіддя, Анні сидить у такій самій позі, випростана, у профіль, за кермом свого автомобіля, а він, малий, поряд з нею. Машина стоїть біля брами будинку у Сен-Ле-ла-Форе. Він бачить, як сльоза, ледь помітна, котиться її правою щокою. Різким рухом вона витирає її. Потім заводить двигун, ніби нічого не сталося.

— Минулого року, — промовив Дараган, — мені зустрівся ще один чоловік, який тебе знає... з часу будинку в Сен-Ле-ла-Форе...

Вона повернулася і сполохано глянула на нього.

— Хто саме?

— Такий собі Жак Перрен де Лара.

— Не пам’ятаю. Хто мені тільки не зустрічався в епоху Сен-Ле-ла-Форе...

— А ти не знаєш Боба Буньяна?

— Ні, зовсім не знаю.

Вона присунулася до нього й гладила його по лобі.

— І що за думки в цій голові, мій маленький Жане? Ти мене допитуєш?

Вона дивилася йому просто у вічі. Добрим поглядом. Хіба що трохи збентеженим. І далі гладила його по лобі.

— Ти знаєш... У мене немає пам’яті...

Йому згадалися слова Перрена де Лара: «Єдине, що можу сказати, — вона сиділа у в’язниці». Якби він їх повторив, це її украй здивувало б. Вона б стенула плечима і сказала: «Він мене з кимось сплутав» або «І ти йому повірив, мій маленький Жане?» І, можливо, це було б щиро. Врешті-решт, ми забуваємо тривожні чи болючі епізоди нашого життя. Досить лягти на спину й тихо гойдатися на воді, над глибинами, заплющивши очі. Ні, справа не завжди в навмисній забутливості, як пояснив йому лікар, з яким вони колись розговорилися в кав’ярні в одному з будинків скверу Грезіводан. Він, до речі, подарував йому свою брошуру з автографом під назвою «Забуття», видану в «Прес універсітер де Франс».

— Ти хочеш знати, для чого ми ходили фотографуватися?

Дараган відчув, що вона заторкує цю тему без жодної радості в серці. Але спадав вечір, і сутінки, які заповнювали цю вітальню, могли полегшити зізнання.

— Усе дуже просто. Твоїх батьків тоді не було в Парижі, а я хотіла взяти тебе з собою до Італії... Але для цього тобі був потрібен паспорт...

У старій фанерній валізі, яка подорожувала з ним із помешкання до помешкання і де лежали його шкільні зошити, щоденники, листівки, отримані в дитинстві, і книжки, які він тоді читав — «Мій друг дерево», «Таємничий корабель», «Кінь без голови», «Тисяча й одна ніч», — можливо, зберігався і старий паспорт із світлиною з автомата, з темно-синьою обкладинкою. Але він ніколи не зазирав до тієї валізи. Її було замкнено на ключ, який загубився. Мабуть, як і паспорт.

— А потім, доїхати до Італії не пощастило... Я мусила лишитися у Франції... Ми провели кілька днів на Лазурному березі... Після цього ти повернувся додому...

Батько приїхав і забрав його з порожнього будинку, і вони вирушили потягом назад до Парижа. Що саме вона мала на увазі, коли казала «повернувся додому»? Він марно копирсався у пам’яті, де не збереглося жодного спогаду про те, що зазвичай називають «домом». Потяг рано-вранці прибув на Ліонський вокзал. А потім — довгі, нескінченні роки інтернату.

— Коли я дійшла до того епізоду у твоїй книжці, я розшукала у себе ті фотографії...

Тільки по сорока роках Дараган довідався про одну подробицю тієї авантюри: світлини «невідомої дитини» було знайдено під час обшуку на кордоні, у Вентимільї. «Єдине, що я знаю, — сказав тоді Перрен де Лара, — це те, що вона сиділа у в’язниці». Отож, скоріш за все, після виходу з в’язниці їй повернули фотографії й інші речі, вилучені під час обшуку. Але тоді, сидячи на тій канапі, Дараган іще не знав цієї подробиці. Часто, коли нарешті довідуєшся про епізод із життя близької людини, який вона від тебе приховала, про це уже запізно говорити. І чи справді приховала? Просто забула чи, радше, з часом, уже ніколи не згадує. Чи не знайшла потрібних слів.

— Шкода, що ми не поїхали разом до Італії, — промовив Дараган з широкою усмішкою.

Йому здалося, ніби вона хоче в чомусь зізнатися. Але вона хитнула головою, наче відганяючи погані думки чи неприємні спогади.

— То ти живеш у сквері Грезіводан?

— Не зовсім. Я знайшов кімнату в іншому районі.

У нього лишився ключ від кімнати у сквері Грезіводан, власник якої надовго поїхав з Парижа. Завдяки цьому він туди часом тишком навідувався. Можливість переховуватися у двох різних місцях додавала йому спокою.

— Так, кімнату поряд з площею Бланш.

— Площею Бланш?

Це слово, здавалося, нагадало їй знайомий пейзаж.

— Ти мене якось туди запросиш?

Майже смеркло, й вона засвітила торшер. Обоє опинилися посередині світляного кола, тоді як решта вітальні лишилася у півтемряві.

— Я колись добре знала район площі Бланш... Пам’ятаєш мого брата П’єра?.. У нього там була автомайстерня.

Чорнявий хлопець. У Сен-Ле-ла-Форе він часом ночував у кімнатці, ліворуч, у кінці коридору, її вікна виходили на колодязь у дворі. Дараган пригадував його куртку-канадку й машину — маленьке «Рено». Якось у неділю цей брат Анні — за час, що минув, він призабув ім’я — повів його до цирку «Медрано». Потім вони їхали назад на тому «Рено» до Сен-Ле-ла-Форе.

— Я не бачила П’єра відтоді, як тут живу.

— Дивне місце, — сказав Дараган.

Він повернув голову до широкого вікна, яке тепер стало темним екраном, звідки зникли крони дерев.

— Ми тут, як на краю світу, мій маленький Жане. Тобі так не здається?

Його вразила тиша вулиці і ґрати в кінці, які робили з неї глухий кут. Після смеркання можна було уявити, що будинок стоїть на узліссі.

— Роже Венсан винайняв цей будинок після війни... Будинок був під арештом... Власникам довелося виїхати з Франції... Ти ж знаєш, з Роже Венсаном усе трохи складно...

Вона називала його «Роже Венсан» і ніколи не казала просто «Роже». Він, Дараган, теж у дитинстві вітав його словами «Добридень, Роже Венсане».

— Мені тут лишилося не довго... Вони збираються віддати будинок в оренду якомусь посольству чи зруйнувати... Часом, уночі, мені самій тут страшно... Перший і третій поверхи не зайняті... А Роже Венсана майже ніколи немає.

Їй хотілося говорити з ним про сьогодення, і Дараган це дуже добре розумів. Він не знав, чи це та сама жінка, з його дитинства, із Сен-Ле-ла-Форе. І хто він сам? По сорока роках, коли збільшені фотографії з автомата потраплять йому до рук, він навіть не буде певен, що та дитина — це справді він.

Згодом вона запропонувала піти повечеряти, недалеко, й вони опинилися у брассері на шосе Мюет. Вони сіли в самому кінці зали, одне напроти одного.

— Я пригадую, що ми часом ходили удвох до ресторану у Сен-Ле-ла-Форе, — сказав їй Дараган.

— Ти певен?

— Він називався «Шале Ермітаж».

Ця назва вразила його в дитинстві, бо збігалася з назвою вулиці.

Вона повела плечима.

— Дивно... У мене немає жодного спогаду, що я в ресторані з дитиною...

Слова були промовлені суворим голосом, який здивував Дарагана.

— Ти ще довго жила у будинку в Сен-Ле-ла-Форе?

— Ні... Роже Венсан його продав... Ти знаєш, той будинок належав Роже Венсану.

Йому завжди здавалося, що то будинок Анні Астранд. Її ім’я і прізвище в той час він сприймав як єдине ціле: анніастранд.

— Я пробув там близько року?

Він запитав це майже пошепки, бо боявся, що не отримає відповіді.

— Так... Рік... Уже не пригадую... Твоя матір хотіла, щоб ти пожив у селі, на свіжому повітрі... Мені тоді здалося, наче вона прагне тебе позбутися...

— А як ви познайомилася?

— О!.. Через друзів... у мене в той час було стільки друзів...

Дараган зрозумів, що не почує нічого істотного про період Сен-Ле-ла-Форе. Йому доведеться покладатися на власні спогади, нечисленні й уривчасті, у вірогідності яких він дуже сумнівався, адже вона тільки-но сказала, що ніколи не була в ресторані з дитиною.

— Даруй мені, мій маленький Жане... Я майже ніколи не думаю про минуле...

Вона повагалася і потім промовила:

— У ту пору мені доводилося переживати тяжкі моменти... Не знаю, чи ти пригадуєш Колетту...

Це ім’я викликало у нього розпливчасту ремінісценцію, таку ж невловиму, як і відсвіт, що миттєво пробігає по стіні.

— Колетта... Колетта Лоран... Її портрет висів у мене в кімнаті, у Сен-Ле-ла-Форе... Вона позувала художникам... Моя подруга юності...

Він добре пам’ятав картину між двома вікнами. Дівчина поставила лікоть на стіл і підпирає долонею підборіддя.

— Її вбили у готелі, в Парижі... так і не відомо хто... Вона часто бувала у Сен-Ле-ла-Форе...

Коли Анні поверталася з Парижа, близько другої ночі, він кілька разів чув у коридорі гучний сміх. Отже, вона не одна. Потім грюкали двері й через стінку долинав глухий відгомін розмови. Якогось ранку вони відвозили цю Колетту Лоран на автомобілі Анні до Парижа. Вона сиділа попереду, поряд з Анні, а він — на задньому сидінні. Потім вони гуляли парком удовж Єлисейських Полів, там, де філателістичний базар. Вони зупинилися біля одного зі стендів, і Колетта Лоран подарувала йому набір різнокольорових марок із зображенням короля Єгипту. З того дня він почав збирати марки. Альбом, куди він їх поступово вставляв за смужку прозорого паперу, мабуть, лежить у старій фанерній валізі. Він не зазирав до неї років з десять. Він не хотів з нею розлучатися, проте, загубивши від неї ключ, відчув полегкість.

Іншого дня вони поїхали разом із Колеттою Лоран до якогось села, за лісом Монморансі. Анні зупинила машину перед невеликим неначе маєтком і пояснила, що це пансіон, де вони з Колеттою Лоран познайомилися. Потім вони оглядали його в супроводі директорки. Але класи й дортуари були порожні.

— Ти не пригадуєш Колетти?

— Авжеж ж пригадую, — відповів Дараган. — Ви познайомилися в пансіоні.

Вона подивилася на нього з подивом.

— Звідки ти знаєш?

— Якось ми їздили туди разом, до вашого колишнього пансіону.

— Ти певен? А я не пригадую.

— У селі за лісом Монморансі.

— Ми ніколи не були там з Колеттою і з тобою...

Йому не хотілося заперечувати. Можливо, він знайде пояснення у праці, подарованій йому з автографом отим лікарем, — у брошурі з білим титульним аркушем і з заголовком «Забуття».

Вони удвох ішли алеєю вдовж парку Ранелаг. Вечір, дерева, Анні, яка взяла його під руку, — все це навіювало Дарагану враження, що вони гуляють, як колись, у лісі Монморансі. Вона зупиняла машину на перехресті просік, і вони йшли далі, аж до ставка Фоссомброн. Він пригадував назви перехресть — Мушиний дуб, Шпиль. Одна назва викликала острах — Хрест принца Конде. У школі, куди Анні його записала й звідки часто забирала о пів на п’яту, вчителька розповідала про принца, якого знайшли повішеним у його замку, в Сен-Ле, й ніхто нічого так і не довідався про точні обставини смерті. Вона називала його «останній з Конде».

— Про що ти думаєш, мій маленький Жане?

Вона схилила голову йому на плече, і Дараганові захотілося розповісти, що він думає про «останнього з Конде», про школу й про їхні прогулянки лісом. Але він боявся почути: «Ні... Ти переплутав... я такого не пам’ятаю». Він теж за ці останні п’ятнадцять років, урешті-решт, усе забув.

— Ти повинен показати мені, де ти живеш... Я хотіла б прогулятися з тобою кварталом навколо площі Бланш...

Можливо, вона згадає, що вони провели кілька днів у тому районі, перш ніж вирушити потягом на південь. Але він знову не наважився запитати.

— Зовсім маленька кімнатка. І потім, там немає опалення.

— Байдуже... Ти собі не уявляєш, як ми страшенно мерзли взимку, замолоду, у тому кварталі, з братом П’єром.

І цей спогад принаймні не був для неї болючим, бо вона розсміялася.

Вони дійшли до кінця алеї, аж до воріт Мюет. Він подумав, чи цей запах осені, жовтого листя й вогкої землі не принесло сюди з Будонського лісу. Чи, може, через роки, з лісу Монморансі.

Вони зробили коло, перш ніж дійти до її, як вона казала з ноткою іронії, «домівки». Що довше вони йшли поряд, то більше він відчував, як його огортає м’яка амнезія. І вже не знати, відколи він разом з цією незнайомкою. Мабуть, вони тільки-но зустрілися на алеї парку чи перед одним із цих будинків зі сліпими фасадами. А якщо він випадково й помічав світло, воно завжди було у вікні горішнього поверху, неначе хтось уже давно поїхав, забувши вимкнути лампу.

Вона стискала його руку, ніби впевнюючись, що він поряд.

— Мені завжди страшно повертатися пішки в такий час... Я вже не знаю точно, де я...

Справді, вони саме перетинали нічийну територію чи, скоріше, нейтральну зону, відрізану від усього.

— Уяви, коли треба купити сигарет чи знайти аптеку, яка чергує вночі... це дуже складно у цьому кварталі...

Вона знову розсміялася. Її сміх і їхні кроки відлунювали вулицями, одна з яких мала ім’я забутого письменника[12].

Вона дістала з кишені пальта в’язку ключів і зробила кілька невдалих спроб, перш ніж натрапила на потрібний.

— Жане... ти проведеш мене нагору?.. Я боюся привидів...

Вони ввійшли до холу з підлогою, викладеною білими і чорними плитами. Вона відчинила якісь двері.

— Хочеш побачити перший поверх?

Анфілада порожніх кімнат. Стіни зі світлого дерева й широкі вікна. Біле світло падало з настінних світильників, з-під самої стелі.

— Тут, схоже, були вітальня, їдальня й бібліотека... Якийсь час Роже Венсан складав тут товари...

Вона зачинила двері, взяла його під руку й потягнула до сходів.

— Хочеш подивитися третій поверх?

Вона відчинила двері й увімкнула світло, яке лилося з таких самих світильників, з-під стелі. Порожні кімнати, як і на першому поверсі. Вона відсунула засклені двері на балкон, з надтріснутою шибкою. Велика тераса виходила в парк.

Це спортивний зал колишнього власника... Котрий жив тут до війни...

Дараган помітив у підлозі дірки, а сама підлога, здається, мала щільність пробкового дуба. На стіні дерев’яна шафа з полицями, на яких кріпилися маленькі гантелі.

— Тут повно привидів... Я сюди ніколи не заходжу одна...

Коли вони повернулися на другий поверх, перед дверима вона поклала йому на плече руку.

— Жане... Ти лишишся зі мною на ніч?

Вони пройшли до кімнати, яка слугувала вітальнею. Вона не ввімкнула світла. Уже на канапі нахилилася до нього й прошепотіла на вухо:

— Коли я звідси виїду, ти візьмеш мене до себе, до кімнати біля площі Бланш?

Вона гладила його по лобі. І тихим голосом промовила:

— Уяви, що ми раніше не були знайомі. Так простіше...

Звичайно, так простіше, адже у неї тепер інше прізвище і навіть інше ім’я.