Щоб не загубитися у місті

~

Близько одинадцятої вечора в кабінеті задзвонив телефон, але він не відповів, а чекав, чи буде повідомлення на автовідповідачі. Дихання — спочатку спокійне, а потім дедалі уривчастіше, і чийсь далекий голос, проте він не дочув — жінки чи чоловіка. Стогін. Потім знову хекання й два голоси, чий шепіт переплітався, але він не розрізняв слів. Він вимкнув автовідповідач і висмикнув з розетки телефонний дріт. Хто це? Шанталь Гріппе? Жіль Оттоліні? Обоє водночас?

Нарешті він вирішив скористатися нічною тишею й востаннє переглянути всі сторінки «досьє». Але тільки-но він почав читати, як відчув щось неприємне: речення то перепліталися, то несподівано виникали, витісняючи попередні, а потім зникали, так і не розкодовані. Перед ним був палімпсест, де всі слова перемішалися, нагромадившись одне над одним, і ворушилися, мов мікроорганізми під мікроскопом. Він вирішив, що це від утоми, й заплющив очі.

Коли він їх розплющив, погляд упав на копію сторінки з «Чорного кольору літа», де згадувався Торстель. Окрім епізоду в крамниці «Фотоматон» — епізоду, запозиченого з реального життя, — у нього не лишилося ні найменшої згадки про свою першу книжку. Хіба що одна — про перші двадцять сторінок, які він пізніше вилучив з неї. Вони мали становити, як це йому уявлялося, зав’язку сюжету, але потім він передумав. Той перший розділ називався «Повернення до Сен-Ле-ла-Форе». Може, ті двадцять сторінок були поховані в картонній коробці, що зберігалася в його фанерній валізі? Чи порвані? Він не знав цього достеменно.

Перш ніж писати, йому заманулося, по п’ятнадцяти роках, востаннє навідатися до Сен-Ле-ла-Форе. Не для паломництва, а для уточнення місцевості, щоб краще впоратися з першим розділом. Він промовчав про «повернення до Сен-Ле-ла-Форе», коли був по кількох місяцях у Анні Астранд, того вечора, як вони зустрілися, невдовзі після виходу книжки. Він боявся, що вона скаже, стенаючи плечима: «Що за вигадка, мій маленький Жане! Для чого туди повертатися?..»

Якось пополудні, через кілька днів після зустрічі з Ґі Торстелем на іподромі, він вирушив туди автобусом, що курсував від Аньєрських воріт. У ту епоху околиці вже були іншими. Цікаво, чи цим самим шляхом Анні Астранд поверталася на автівці з Парижа? Поблизу вокзалу в Ермоні автобус проїздив під залізничними коліями. Втім, чи не примарилася йому ця поїздка понад сорокарічної давності? Він описав її в романі, і з цієї причини у нього виникло сум’яття. Він пройшов угору головною вулицею Сен-Ле й перетнув площу з водограєм... У повітрі висів жовтавий туман і йому здалося, що це з лісу. На вулиці Ермітаж, він був певен, у часи Анні Астранд будинків іще не було, а замість них обабіч росли дерева, чиї крони змикалися зеленою аркою. Чи це не в Сен-Ле? Здається, він упізнав частину будинку, яка виходила на вулицю й велику браму, де Анні Астранд часто ставила автомобіль. Але далі, на місці кам’яної огорожі, вже стояла якась бетонна будівля.

Напроти, за заґратованим парканом — двоповерховий будинок з еркером і фасадом, порослим плющем. На паркані мідна дощечка: «Доктор Луї Вустраат». Він згадав, як колись після школи Анні водила його до цього лікаря, а іншим разом, увечері, той приходив до їхнього будинку, до його кімнати.

Він завагався на мить, зупинившись посеред вулиці, а потім ступив до будинку. Він прочинив низькі ворота й піднявся на ґанок. Він подзвонив і став чекати. Двері прочинилися, й за ними з’явився високий на зріст чоловік із сивим, коротко підстриженим волоссям і блакитними очима. Він його не впізнав.

— Доктор Вустраат?

Той виглядав здивованим, ніби Дараган збудив його після міцного сну.

— Сьогодні прийому немає.

— Мені треба з вами поговорити.

— З приводу чого, пане?

У запитанні не було жодної недовіри. Тон люб’язний, а в тембрі голосу щось заспокійливе.

— Я пишу книжку про Сен-Ле-ла-Форе... Хотів би поставити вам кілька запитань.

Дараган так знітився, що, здається, промовив ці слова затинаючись. Чоловік придивлявся до нього й усміхався.

— Заходьте, пане.

Він провів його до вітальні, де у каміні палахкотів вогонь, і вказав на фотель напроти еркера. Сам сів поруч у такому самому фотелі, обтягнутому такою ж тканиною-шотландкою.

— А чому ви вирішили звернутися саме до мене?

Голос був таким низьким і лагідним, що він, мабуть, міг би домогтися за дуже короткий час зізнань від найзапеклішого й найвиверткішого злочинця. Принаймні Дараганові так здалося.

— Я йшов вулицею й побачив вашу табличку. Мені подумалося, що лікар має добре знати місце, де практикує...

Він робив зусилля, аби говорити чітко, попри ніяковість, і тільки останньої миті промовив слово «місце» замість «село», яке крутилося в нього на язиці. До того ж, Сен-Ле-ла-Форе вже не було селом його дитинства.

— Ви не помилилися. Я працюю тут уже двадцять п’ять років.

Доктор підвівся й рушив до етажерки, де стояли пляшки з напоями.

— Бажаєте чогось випити? Портвейну?

Він подав Дарагану склянку і знову сів поруч у фотель із шотландським малюнком.

— І ви пишете книжку про Сен-Ле-ла-Форе? Хороший задум...

— Власне... брошуру... для серії про різні місця Іль-де-Франс...

Він думав, які ще подробиці повідомити, щоб викликати довіру доктора Вустраата.

— Наприклад, я планую цілий розділ про загадкову смерть принца Конде.

— Бачу, ви добре знаєте історію нашого містечка.

Доктор Вустраат пильно дивився на нього блакитними очима й усміхався, мабуть, як і п’ятнадцять років тому, коли слухав його в кімнаті, у будинку напроти. Що в нього тоді було — грип чи якась інша дитяча хвороба, з мудрою назвою?

— Мені потрібні також відомості не власне історичного характеру, — сказав Дараган, — а пригоди чи цікавинки про тутешніх мешканців.

Він навіть здивувався, що промовив до кінця і з упевненістю таке довге речення.

Доктор Вустраат неначе замислився, не відводячи погляду від дров, які догоряли в каміні.

— У нас у Сен-Ле жили люди мистецтва, — промовив він і хитнув головою, ніби щось пригадуючи. — Піаністка Ванда Ландовська... А також поет Олів’є Ларронд[13]...

— Дозвольте, я занотую прізвища.

Він дістав з кишені піджака кулькову ручку й чорний молескіновий записник, з яким не розлучався відтоді, як почав писати книжку. Він занотовував там уривки фраз чи варіанти назви свого роману. Він дуже старанно вивів: ВАНДА ЛАНДОВСЬКА. ОЛІВ’Є ЛАРРОНД. Він хотів продемонструвати докторові Вустраату, що серйозно ставиться до справи.

— Дякую за ці відомості.

— Я впевнений, що пригадаю більше імен...

— Дуже люб’язно з вашого боку, — промовив Дараган. — А вам не запам’яталися якісь пригоди, випадки, які сталися у Сен-Ле-ла-Форе?

— Пригоди?

Схоже, доктора Вустраата здивувало це слово.

— Не злочини, звісно... Але, наприклад, підозрілі чи загадкові пригоди або ж події... Мені говорили про будинок напроти, про те, що там жили якісь химерні люди...

Так він перейшов до головного запитання, і це вийшло в нього швидше, ніж він передбачав.

Доктор Вустраат знову пильно дивився на нього своїми блакитними очима, у погляді яких Дараган помітив тінь недовіри.

— Який будинок напроти?

Може, він зайшов занадто далеко? Але чому б і ні, врешті-решт? Невже він не виглядав, як серйозний молодий чоловік, що пише брошуру про Сен-Ле-ла-Форе?

— Будинок трохи праворуч... З високою брамою...

— Ви маєте на увазі «Маладрері»?

Дараган забув цю назву, від звучання якої в нього тепер стислося серце. Йому на мить уявилося, як він проходить під брамою будинку.

— Так... «Маладрері», — і, промовивши ці чотири склади, він відчув ніби ніяковість чи, точніше, острах, неначе «Маладрері» асоціювалася у нього з поганим сном.

— Хто розповів вам про «Маладрері»?

Несподіване запитання. Треба було відразу сказати докторові Вустраату правду. Але тепер пізно. Слід було зізнатися, ще стоячи на ґанку: «Я колись був вашим пацієнтом, давно, в дитинстві». Хоча ні, тоді йому здалося б, що він самозванець, який вкрав чиєсь прізвище. Бо той хлопчик тепер здавався йому геть чужим.

— Власник ресторану «Ермітаж»...

Він сказав це навмання, аби не мовчати. Чи цей ресторан іще існує й чи він колись існував деінде, крім його спогадів?

— Так, справді... ресторан «Ермітаж»... Здається, тепер назва вже інша... А ви давно знаєте Сен-Ле-ла-Форе?

Дараган відчув, як на нього накочується запаморочення, мов тієї миті, коли ви на межі зізнання, яке змінить хід вашого життя. Там, на вершині схилу, треба плавно ковзнути донизу, мов дитячою гіркою. У глибині великого саду, у «Маладрері», якраз була дитяча гірка, мабуть, установлена попередніми власниками, але її жолоб давно поіржавів.

— Ні, я в Сен-Ле-ла-Форе вперше.

Надворі сутеніло, й доктор Вустраат підвівся, щоб увімкнути лампу й розворушити вогонь у каміні.

— Справжня зимова погода... Ви помітили туман, оце зараз?.. Добре, що я розпалив камін...

Він знову сів у фотель і нахилився до Дарагана.

— Вам пощастило, що ви зайшли сьогодні... Це мій вихідний день... До того ж, я скоротив візити до пацієнтів...

Невже слово «пацієнт» — це натяк, що він його впізнав? Але за останні п’ятнадцять років він відвідав стількох пацієнтів і стількох прийняв у невеличкій кімнаті, в кінці коридору, яка слугувала йому кабінетом, що запам’ятати всі обличчя було просто неможливо. Та й потім, подумав Дараган, як установити подібність між тим хлопчиком і ним, сьогоднішнім?

— Це так. У «Маладрері» мешкали підозрілі люди... Але невже ви вважаєте, що це справді цікаво?

У Дарагана виникло відчуття, неначе ці незначущі слова приховують щось інше. Так буває, коли слухаєш радіо і в ефірі виникають шуми й два голоси ніби накладаються один на одного. Йому вчулося запитання: «Навіщо ви по п’ятнадцяти роках знову приїхали до Сен-Ле-ла-Форе?»

— Можна сказати, що будинок мов зачарований... Можливо, через назву...

— Назву?

Доктор Вустраат усміхнувся.

— Ви знаєте, що означає «Маладрері»?

— Звісно, — відповів Дараган.

Він не знав, але посоромився зізнатися.

— До війни там жив лікар, який потім виїхав із Сен-Ле... Пізніше, коли я тут оселився, в будинку постійно бував якийсь Люсьєн Фюхрер... власник нічного клубу в Парижі... Отоді туди приїздило багато гостей... Тоді у будинку з’явилися химерні люди... і жили там до кінця п’ятдесятих років...

Дараган поступово занотовував розповідь доктора в блокноті. Перед ним неначе розкривалися таємниці його походження, всі ці роки дитинства, що забулися, крім кількох спогадів, які часом спливають з глибин, — вулиця під зеленим склепінням дерев, запах, знайоме ім’я, тільки ви не знаєте, кому воно належало, і дитяча гірка у дворі.

— Потім цей Фюхрер несподівано зник, і будинок купив пан Венсан... Роже Венсан, якщо не помиляюсь... На вулиці завжди стояло його американське авто з відкритим верхом...

Дараган, по п’ятнадцяти роках, уже не був певен, якого кольору була та машина. Бежева? Так, скоріш за все. З червоними шкіряними сидіннями. Доктор Вустраат пригадав відкидний верх і, коли в нього хороша пам’ять, то міг би підтвердити колір — бежевий. Але він боявся, що таке запитання викличе в нього підозру.

— Не знаю, яка була професія того пана Венсана... можливо, така ж, як і у Люсьєна Фюхрера... Йому було років сорок і він часто навідувався з Парижа...

Дарагану здавалося, що в ту епоху Роже Венсан ніколи не ночував у будинку. Він проводив день у Сен-Ле-ла-Форе і від’їжджав після вечері. Уже в ліжку він чув, як його авто рушає, і шум двигуна був не такий, як у машини Анні. Шум водночас і глибший, і глухіший.

— Казали, ніби він на половину американець і довго жив у Америці... Він скидався на американця... Високий... спортивна статура... Я його якось лікував... Здається, він вивихнув зап’ясток...

Дараган цього зовсім не пам’ятав. Він був би вражений, якби побачив на зап’ястку Роже Венсана бинт чи гіпс.

— Там жили дівчина з хлопчиком... За віком вона не могла бути його матір’ю... Можливо, старша сестра... Мабуть, донька того Роже Венсана...

Донька Роже Венсана? Це жодного разу не спало йому на думку. Він ніколи не думав про стосунки між Роже Венсаном і Анні. Вважається, міркував він собі пізніше, що діти не дуже замислюються про своє оточення. І тільки по багатьох роках ми починаємо розплутувати ситуації, які в дитинстві не мали нічого таємничого, а тепер здаються нам напівстертими літерами дуже давньої мови, абетка якої нам навіть не відома.

— Там весь час були якісь гості... Часом вони приїздили серед ночі...

Дараган у той час спав дуже добре — дитячим сном, — крім вечорів, коли він чекав на повернення Анні. Часто серед ночі чулися клацання дверцят і гомін, але він одразу знову засинав. Та й потім, будинок був великий, з прибудовами, й не було змоги зрозуміти, хто в ньому насправді є. Вранці, йдучи до школи, він бачив кілька автомобілів біля брами. У тій частині будинку, де була його кімната, жила тільки Анні, в кімнаті через коридор.

— На вашу думку, що це були за люди? — запитав він у доктора Вустраата.

— Потім у будинку робили обшук, але всі вони зникли ще раніше... Мене допитували, як найближчого сусіда. Схоже, Роже Венсан був уплутаний в аферу, яку називали «Комбінаті»[14]... Я десь читав про це, але вже не пам’ятаю, у чому там була річ... Насправді, я ніколи не цікавився газетною хронікою.

Невже Дараганові кортіло довідатися про ці події більше, ніж знав доктор Вустраат? Це мов тонка смужка світла під дверима, яка дає вам знати, що там хтось є. Але він не мав бажання відчиняти дверей й зазирати, аби побачити, хто в кімнаті чи, може, хто захований у шафі. На думку спав вираз «небіжчик у шафі». Ні, йому було байдуже, що стояло за словом «Комбінаті». З дитинства йому часто снився той самий поганий сон: спочатку, після пробудження, враження полегкості ніби пощастило уникнути небезпеки. А потім сон ставав дедалі чіткішим. Він — співучасник чи свідок якогось дуже тяжкого злочину, що стався колись давно. Багатьох заарештовано. Але його причетності так і не встановили. Він живе під постійною загрозою допиту, коли раптом з’ясуються його зв’язки зі «звинуваченими». І йому ніяк буде виправдатися перед слідчим.

— А дівчина з хлопчиком? — запитав він у доктора Вустраата.

Його здивувало, коли доктор сказав «Я думав, це його старша сестра». У його житті, можливо, відкривався горизонт, а тіні розсіювалися: удавані батьки, яких він ледве пригадував і які, схоже, просто хотіли його позбутися. Потім будинок у Сен-Ле-ла-Форе... Йому не вдавалося пригадати, як він туди потрапив. Завтра він розпочне розслідування. Насамперед слід знайти свідоцтво про народження Анні Астранд. І звернутися за дублікатом його, Дараганового, свідоцтва про народження, але не вдовольнятися копією, надрукованою на машинці, а самому подивитися в реєстрі, де все записано від руки. У небагатьох рядках запису про своє народження він, скоріш за все, побачить виправлення, додані літери, чиєсь напівстерте прізвище.

— Часто вона була одна, з хлопчиком, у «Маладрері»... Мене розпитували про неї також, після обшуку... Вони казали, що вона «акробатична танцівниця»...

Останні два слова прозвучали ледь чутно.

— Я вперше за багато років розповідаю комусь про ці події... Крім мене, у Сен-Ле ніхто про це не знає... Я був найближчим сусідом... Але ж ви розумієте, що це були люди трохи іншого, ніж мій, світу...

Він усміхався Дарагану трохи іронічно, і Дараган теж усміхнувся від думки, що цьому чоловікові із сивим коротким волоссям, військовою виправкою і, особливо, з блакитними щирими очима випало бути, як він казав, їхнім найближчим сусідом.

— Я думаю, що навряд чи це придасться для брошури про Сен-Ле-ла-Форе... Або ж тоді доведеться пошукати подробиць в архівах поліції... Але, справді, невже вам здається, що воно того варте?

Це запитання заскочило Дарагана зненацька. Невже доктор Вустраат упізнав його й усе зрозумів? «Справді, невже вам здається, що воно того варте?» Він промовив ці слова люб’язно, тоном батьківського докору чи навіть родинної поради — поради старшого, який знає вас з дитинства.

— Ні, звісно ж, — відповів Дараган. — Це не зовсім доречно у брошурі про Сен-Ле-ла-Форе. У крайньому разі, це могло б стати сюжетом роману.

Він ступив на слизький схил, яким уже був готовий з’їхати донизу — розкрити докторові Вустраату справжні причини свого візиту. Він навіть міг би сказати: «Докторе, пройдімо до вашого кабінету для консультації, як колись... Це ж у кінці коридору?..»

— Роману? Тоді треба знати всіх дійових осіб. У тому будинку побувало багато людей... Коли мене допитували, вони мали список на цілий аркуш і називали прізвища... Але я нікого з них не знав...

Дараган був би не проти мати той список під рукою. Він точно допоміг би розшукати Анні, але всі ті люди розчинилися в природі, змінили прізвища, імена, обличчя. Та й Анні вже, мабуть, звали не Анні, коли вона ще жива.

— А хлопчик? — запитав Дараган. — Ви не знаєте, що сталося з хлопчиком?

— Ні. Хоч я часто думав про його долю... Дивний початок життя...

— Але ж він, мабуть, ходив тут до школи...

— Так, до місцевої школи, на вулиці Беврон. Пригадую, якось я давав йому довідку, коли він захворів на грип.

— У школі, можливо, пощастить відшукати якийсь його слід...

— На жаль, ні. Школу закрили і знесли два роки тому. Це була зовсім маленька школа...

Дараган пригадував двір, де вони бігали під час перерви, посипаний темним гравієм, з платанами, і контраст у сонячні пообіддя між зеленню платанів і темним гравієм. І для цього не треба заплющувати очей.

— Школи вже немає, але я можу повести вас до будинку...

І знову в нього було відчуття, наче доктор Вустраат про все здогадався. Утім, ні, це неможливо. Бо вже не було нічого спільного між ним і тим хлопчиком, який лишився в минулому з іншими — з Анні, з Роже Венсаном, з незнайомцями, які приїжджали серед ночі на машинах і чиї прізвища були на аркуші — у списку пасажирів затонулого лайнера.

— Мені дали ключі від будинку... у разі, коли хтось захоче подивитися... Він продається... Але мало хто цікавиться... Ходімте?

— Нехай іншим разом.

Доктор Вустраат виглядав розчарованим. Насправді, подумав Дараган, йому було приємно поговорити зі мною. Мабуть, йому буває досить самотньо в нескінченні пообіддя вихідного дня.

— Справді? Вам не цікаво? Це один з найстаріших будинків у Сен-Ле... Судячи з назви, його збудовано на місці старої лікарні для хворих на проказу... Це може бути цікаво для вашої брошури...

— Іншим разом, — повторив Дараган. — Я приїду ще раз.

Йому забракло рішучості піти до будинку. Йому хотілося, щоб він лишився для нього місцем, колись знайомим, куди ви часом повертаєтеся у снах, де все виглядає, як і раніше, однак випромінює щось загадкове. У приглушеному чи, навпаки, сліпучому світлі? І в снах вам зустрічаються люди, яких ви любили, але ви знаєте, що вони померли. Ви говорите до них, але вони вас не чують.

— А меблі там ті ж, що й п’ятнадцять років тому?

— Меблів більше немає, — відповів доктор Вустраат. — Усі кімнати порожні. А сад — справжні джунглі.

Кімната Анні по той бік коридору, звідки він пізно вночі чув у півсні голоси і сміх. Вона була з Колеттою Лоран. Але часто звучав іще голос і сміх чоловіка, який ніколи не бував у будинку вдень. Цей чоловік, мабуть, від’їжджав рано-вранці, ще до того, як йому іти до школи. Невідомий, що лишиться таким навіки. Інший епізод, чіткіший, раптом пригадався без жодних зусиль, мов слова пісні, вивчені в дитинстві, які ви пам’ятаєте все життя, так і не зрозумівши їх до кінця. Обидва вікна його кімнати виходили на вулицю, і вона була не такою, як тепер, а вся в затінку дерев. На білій стіні напроти ліжка — кольорова гравюра із зображенням квітів, фруктів і листя, а знизу підпис великими літерами: БЕЛАДОНА І БЛЕКОТА. Набагато пізніше він довідався, що це отруйні рослини, але тоді його над усе захоплювало розбирання літер: беладона і блекота — перші слова в житті, які він прочитав. Інша гравюра між двома вікнами — чорний бик зі схиленою головою дивився на нього сумними очима. На цій гравюрі теж був підпис: БИК ПОЛЬДЕРНИЙ ГОЛЬШТИНСЬКИЙ, але меншими літерами, ніж для беладони й блекоти, і їх важче було розбирати. Але за кілька днів він їх здолав і записав усі слова на аркуші блокнота, який йому дала Анні.

— Як я розумію, докторе, під час обшуку вони нічого не знайшли?

— Не знаю. Вони копирсалися в будинку кілька днів, обшукали все з підвалу до горища. Мабуть, ті люди там щось ховали...

— А газети тоді писали про обшук?

— Ні.

В ту мить у Дарагана в голові майнула химерна думка. Завдяки гонорару за книгу, дві чи три сторінки якої він саме написав, він купить будинок. Він візьме потрібні інструменти — викрутки, молотки, лом, щипці — і сам проведе ретельний обшук, який триватиме не один день. Він поступово познімає дерев’яну обшивку салону й кімнат, розіб’є дзеркала й подивиться, чи там нічого не заховано. Він шукатиме таємні сходи й замасковані двері. Він врешті-решт знайде те, що втратив і про що ніколи нікому не міг розповісти.

— Ви, мабуть, приїхали автобусом? — запитав доктор Вустраат.

— Так.

Доктор подивився на годинник.

— На жаль, я не зможу відвезти вас до Парижа автомобілем. Останній автобус до Аньєрських воріт вирушає за двадцять хвилин.

Вони разом ішли вулицею Ермітаж. Вони проминули довгу бетонну споруду, яка постала на місці муру, за яким розкинувся сад будинку, але Дараганові не хотілося думати про той зниклий мур.

— Який густий туман, — сказав доктор. — Уже зима...

Далі вони йшли мовчки, поряд, доктор — випростаний, зібраний, як колишній офіцер-кавалерист. Дараган не пригадував, чи йому траплялося ходити отак поночі, в дитинстві, вулицями Сен-Ле-ла-Форе. Хіба що раз, на Різдво, коли Анні взяла його з собою на опівнічну месу.

Автобус чекав з уже заведеним двигуном. Схоже, він буде єдиним пасажиром.

— Мені було дуже приємно поспілкуватися з вами, — мовив доктор, подаючи йому руку. — І я хотів би отримати вашу книжечку про Сен-Ле.

У мить, коли він уже сідав до автобуса, доктор затримав його за руку.

— Я от що подумав... про «Маладрері» й про людей, які там бували... Найкращим свідком мав би бути хлопчик, який там жив... Його треба розшукати... Вам так не здається?

— Гадаю, це буде дуже складно.

Він сів на останнє сидіння й подивився у задню шибку. Доктор стояв непорушно, чекаючи, мабуть, доки автобус зникне за першим поворотом. Він помахав йому рукою.