Щоб не загубитися у місті

~

Перед другою ночі озвався телефон. Він заснув був на канапі.

— Алло... Пане Дараган? Це Шанталь Гріппе...

Він на мить завагався. Щойно уві сні йому примарилося обличчя Анні Астранд, і такого з ним не траплялося вже років із тридцять.

— Ви прочитали документи?

— Так.

— Пробачте, що телефоную так пізно... Але мені нетерпеливилося почути вашу думку... Ви мене чуєте?

— Так.

— Нам треба зустрітися, доки Жіль не повернувся. Можна до вас зайти?

— Зараз?

— Так, зараз.

Він дав їй адресу, назвав код і поверх. Чи, може, сон триває? Кілька митей тому лице Анні Астранд здавалося йому таким близьким... Вона сидить за кермом своєї машини, перед будинком у Сен-Ле-ла-Форе, він — на сидінні поряд із нею, і вона йому щось говорить, але він не чує її голосу.

На столі безладно лежали скопійовані сторінки. Він забув, що тільки-но поперекреслював їх синіми рисками. Й ім’я Анні Астранд впадало в око, обведене червоним колом... Жіль Оттоліні не повинен цього бачити. Червоне коло може навести на слід. Будь-який слідчий запитав би, коли б побачив його, гортаючи сторінки: «Чому ви підкреслили це прізвище?»

Він поглянув на граб з нерухомою кроною і почувся впевненіше. Це дерево — вартовий, єдиний, хто ним опікується. Він став перед вікном на вулицю. Такої пори не проїздило жодне авто й ліхтарі світили просто так. Він побачив, як Шанталь Гріпе крокує тротуаром напроти і, здається, дивиться на номери будинків. У руці в неї пластикова сумка. Невже вона прийшла сюди пішки, з вулиці Шарон? Двері під’їзду грюкнули, потім на сходах залунали її кроки, повільні, ніби вона вагалася, піднімаючись маршами. Він відчинив їй, не чекаючи дзвінка, і вона здригнулася від несподіванки. На ній знову були чорна сорочка й чорні штани. Вираз її обличчя був такий самий нерішучий, як і першого разу, в кав’ярні на вулиці Аркад.

— Я не хотіла вас турбувати так пізно...

Вона нерухомо стояла на порозі, з винуватим виразом. Він узяв її за руку й завів до квартири. Інакше, йому здалося, вона б пішла геть. У кімнаті, яка слугувала йому кабінетом, він указав їй на канапу, і вона сіла, поклавши пластикову сумку поряд.

— Отже, ви прочитали?

Вона запитала з тривогою в голосі. Чому це її так бентежило?

— Прочитав, але насправді мало чим можу бути корисний вашому другові. Мені невідомі ці люди.

— Навіть Торстель?

Вона дивилася йому просто в вічі.

Допит знову почався й триватиме без перерви, аж до ранку. Потім, близько восьмої, у двері подзвонять. Це буде Жіль Оттоліні, який повернувся з Ліона, і він заступить її.

— Так, навіть Торстель.

— Чому ж тоді ви використали це прізвище в книжці, якщо не знаєте його?

Вона промовила ці слова удавано наївним тоном.

— Я вибираю прізвища навмання, гортаючи телефонний довідник.

— Отже, ви не можете допомогти Жілю?

Він сів поряд із нею на канапі й наблизив до неї обличчя. В око знову впав шрам на лівій вилиці.

— Він думав, ви допоможете йому написати... Він думав, що все на цих аркушах вас безпосередньо стосується...

У нього цієї миті виникло відчуття, що вони міняються ролями і ще трохи, й вона «розколеться», як кажуть — він колись чув — у певних колах. У світлі лампи були помітні тіні, що залягли в неї під очима, й тремтячі руки. Вона здавалася блідішою, ніж тоді, коли він відчинив їй двері.

На столі на видноті лежали позакреслювані олівцем сторінки. Але вона поки що їх не помітила.

— Жіль прочитав усі ваші книжки й зібрав про вас чимало даних...

Ці слова його трохи збентежили. Він мав необачність привернути увагу людей, які тепер не дадуть йому спокою. Як, наприклад, деякі особи, з ким ви зустрілися поглядом. Вони раптом можуть накинутися на вас, без жодної причини, або причепитися з розмовою, і таких дуже важко спекатися. Він завжди опускав очі, коли йшов вулицею.

— І потім, вони хочуть звільнити його з агентства «Свіртс»... Він знову залишиться без роботи...

Дарагана вразив покірний тон, яким вона це сказала. У цих словах йому вчулися нотки роздратування й навіть зневаги.

— Він думав, ви йому допоможете... У нього склалося враження, що ви давно знайомі... Йому про вас багато відомо...

Схоже, вона ладна розповісти більше. Була та пора ночі, коли грим розпливається й люди доходять межі, за якою стають занадто відвертими.

— Хочете чогось випити?

— О, так, чогось міцного... Я потребую допінгу...

Дарагана здивувало, що у своєму віці вона вживає цей старомодний вислів. Він уже давно не чув виразу «потребувати допінгу». Можливо, Анні Астранд теж колись так казала. Вона стисла руки, ніби щоб стримати їхнє тремтіння.

У шафі на кухні він знайшов тільки напівпорожню пляшку горілки й не міг пригадати, звідки вона там узялася. Шанталь вмостилася на дивані, витягнувши ноги і спираючись спиною на велику помаранчеву подушку.

— Даруйте, я трохи стомилася...

Вона зробила ковток. Потім ще один.

— Мені вже краще. Ця жахлива вечірка...

Вона дивилася на Дарагана, ніби очікувала реакції на свої слова. Він трохи завагався, перш ніж запитати.

— Яка вечірка?

— На якій я сьогодні була...

Потім, сухим голосом:

— Мені платять за ці «вечірки»... це заради Жіля... Йому потрібні гроші...

Вона опустила голову. Здавалося, шкодує про сказане. Вона поглянула на Дарагана, що сидів напроти на зеленому велюровому табуреті.

— Не він потребує вашої допомоги, а я...

Вона дивилася на нього з усмішкою, яку можна було назвати блідою чи вицвілою.

— Я все ж порядна жінка... Тому мушу застерегти вас проти Жіля...

Вона посунулася й сіла на край канапи, щоб бути напроти нього.

— Він назбирав про вас інформацію... через отого знайомого, з поліції... І шукав з вами контакту...

Утома? Дараган уже не розумів її слів. Яку саме «інформацію» про нього цей тип міг отримати в поліції? У всякому разі, матеріали «досьє» були мало переконливими. І ці прізвища були йому невідомі. Крім материного, Торстеля, Буньяна і Перрена де Лара. Та й у такому тумані... Вони так мало важили в його житті... Статисти, що давно зникли... Звичайно, там згадувалася Анні Астранд. Але побіжно. Її ім’я було непомітним, загубленим серед усіх інших. До того ж, з помилкою в написанні: Астран.

— Не турбуйтеся про мене, — промовив Дараган. — Я нікого не боюся. А надто шантажистів.

Схоже, її здивувало це слово — шантажист, проте це була ніби очевидність, просто воно не спало їй на думку.

— Я часто думала, чи він не вкрав у вас телефонну книжку...

Вона усміхалася, й Дараган подумав, чи це не жарт.

— Часом я дуже боюся за Жіля. Тому я й залишаюся разом з ним... Ми так давно знаємося...

Голос ставав дедалі хрипкіший, і він уже боявся, що ці одкровення затягнуться до ранку. Чи вистачить йому уваги, аби слухати її цілу ніч?

— Насправді він поїхав не в Ліон, у службових справах, а грати в казино...

— У казино в Шарбоньєрі?

Ці слова дуже швидко навернулися йому на язик, і він сам був здивований словом «Шарбоньєр», яке давно забув і яке тепер раптом спливло з минулого. Коли вони вирушали у казино, до Шарбоньєру, Поль та інші виїжджали у п’ятницю по обіді й поверталися до Парижа тільки в понеділок. Отож він майже три дні проводив разом із Шанталь, у кімнатці у сквері Грезіводан.

— Так, він поїхав у шарбоньєрське казино. У нього там є знайомий круп’є... Він привозить звідти трохи більше грошей, ніж зазвичай.

— А ви з ним не їздите?

— Ніколи. Крім одного разу, коли ми познайомилися... Я годинами чекала на нього у клубі Гайон... Там є зала очікування для жінок...

Невже Дараганові вчулося? Гайон, як і Шарбоньєр, — колись ця назва була йому знайома. Шанталь несподівано з’являлася в нього, у сквері Грезіводан, і казала: «Поль поїхав у клуб Гайон... Ми можемо провести вечір разом... І навіть ніч...»

Отже, клуб Гайон іще існував? Чи просто призабуте слово, колись чуте в молодості, знову повертається до вас, мов приспів давньої пісні, чи як ледь чутне відлуння, по багатьох роках, чи й під кінець життя?

— Коли я залишаюся сама в Парижі, він відряджає мене на дещо своєрідні вечірки... Я погоджуюся, заради нього... Йому завжди бракує грошей... А тепер буде ще гірше, бо він лишається без роботи...

Але навіщо йому подробиці приватного життя Жіля Оттоліні й Шанталь Гріппе? Колись раніше нові зустрічі часто були різкими й прямими — двоє людей стикалися на вулиці, як машинки автородео з атракціону дитинства. Цього разу все було плавно — загублений блокнот, телефонний дзвінок, зустріч у кафе... Так, усе легко, мов у сні. І сторінки «досьє» викликали у нього дивне відчуття: певні імена, передусім Анні Астранд, і всі ті слова, нагромаджені одне на одне, без інтервалу, раптом відкрили якісь епізоди життя, побачені ніби крізь деформуючу шибку, наче безладні сцени, що переслідують вас лихоманними ночами.

— Він завтра повертається з Шарбоньєра... в обід... Він вам телефонуватиме... Але не кажіть, що ми з вами зустрічалися.

Дараган подумав, чи вона справді говорить щиро й чи сама не розповість Оттоліні про те, як прийшла до нього цієї ночі. А може, саме Оттоліні доручив їй так зробити. Зрештою, він був певен, що зможе спекатися їх, тільки-но схоче, як це вже бувало багато разів у його житті.

— Інакше кажучи, — промовив він награним тоном, — ви з ним — двійко авантюристів.

Її, схоже, ошелешили ці слова. Він одразу пошкодував про них. Вона втягнула голову в плечі, і йому на мить здалося, що вона зараз заплаче. Він нахилився до неї, але вона відвела очі.

— Це все через Жіля... Я не винна...

Потім, після хвилинного вагання:

— Остерігайтеся його... Він щодня вимагатиме зустрічей... Він не дасть вам спокою ні на хвилину... Він такий...

— ...причепа?

— Так. Великий причепа.

І, схоже, вона надавала цьому слову якогось бентежного смислу, на перший погляд, невідчутного.

— Я не знаю, що він там про вас довідався... Можливо, з досьє... Я не читала... Він скористається цим для тиску...

Останнє слово прозвучало в її вустах фальшиво. Скоріше за все, це Оттоліні сказав їй про «тиск».

— Йому потрібна допомога в написанні книжки... Він так мені пояснив...

— Ви певні, що він не домагається чогось іншого?

Вона на мить завагалася.

— Ні.

— Може, він хоче попросити в мене грошей?

— Можливо... Гравцям завжди потрібні гроші... Так, звісно, він проситиме у вас грошей.

Мабуть, вони удвох говорили про це після їхньої зустрічі на вулиці Аркад. Вони, напевне, були в цілковитій безвиході — Шанталь колись вживала цей вислів, говорячи про Поля. Але той не втрачав надії й покладався на свої гральні трюки.

— Ще трохи, і в нього навіть не буде грошей на кімнату у сквері Грезіводан...

Так, мабуть, за сорок п’ять років винайм, у сквері Грезіводан значно подорожчав. Дараган колись жив там потай, завдяки другові, якому власник кімнати довірив ключі. Там був телефон із замочком на циферблаті, щоб не можна було подзвонити. Але він таки примудрявся набирати певні номери.

— Я теж, — промовив він, — свого часу жив у сквері Грезіводан...

Вона здивовано глянула на нього, ніби не очікувала, що між ними може бути якась спільність. Він мало не додав, що дівчину, яка приходила до нього, також звали Шанталь. Але для чого? Вона сказала:

— Тоді, можливо, у такій самій кімнаті, як у Жіля... У мансарді... треба їхати на ліфті, а потім ще піднятися вузенькими сходами...

Справді, ліфт не доходив до мансардного поверху — довгого коридору з рядом дверей із напівстертими номерами кімнат. У нього була кімната №5. Він запам’ятав цифру завдяки Полю, який не раз намагався пояснити йому один зі своїх трюків — «нейтральна п’ятірка».

— І в мене був друг, який грав на іподромі й у казино, в Шарбоньєрі.

Схоже, ці слова її заспокоїли, і вона ледь помітно усміхнулася. Мабуть, подумала, що з різницею в кілька десятків років вони належали до того ж світу. Але до якого?

— Ви тепер ішли з вечірки?

Він пошкодував про це запитання. Але, схоже, вона перейнялася до нього довірою:

— Так, одне подружжя влаштовує особливі вечори у себе в квартирі... Жіль певний час працював у них водієм... Вони мене час від часу запрошують... Жіль наполягає, щоб я туди ходила... Вони платять... Я не можу інакше...

Він слухав, не насмілюючись її урвати. Може, вона говорила зовсім не до нього, і взагалі забула, що він поряд. Уже, мабуть, дуже пізно. П’ята ранку? Скоро світанок, і сонце розвіє тіні. Він прокинеться на самоті у своєму кабінеті, мов після поганого сну. Справді, телефонна книжка ніколи не губилася. А Жіля Оттоліні й Жозефіни Гріппе, яка називала себе Шанталь, насправді ніколи не існувало.

— Вам тепер буде дуже важко спекатися Жіля... Він від вас не відчепиться... Він такий, що підстерігатиме вас біля під’їзду...

Погроза чи попередження? У снах, подумав Дараган, не знаєш, чого триматися. У снах? Побачимо, коли розвидниться. Однак отут, сидячи напроти нього, вона зовсім не скидалася на примару. Він не міг достоту сказати, чи в його снах були голоси, але цієї миті він дуже чітко чув хрипкуватий голос Шанталь Гріппе.

— Хочу вам порадити: не беріть слухавки.

Вона нахилилася до нього й говорила дуже тихо, ніби Жіль Оттоліні слухав за дверима.

— Надсилайте повідомлення на мій мобільний... Коли його не буде поряд, я відповім... Я триматиму вас у курсі його намірів. Вам буде легше ухилитися...

Далебі, ця жінка виявляла велику турботливість, але Дарагану хотілося пояснити, що він сам дасть собі раду. Йому в житті вже траплялися такі Оттоліні. Він знав у Парижі багато будинків з двома виходами, завдяки яким відривався від небажаних людей. І, аби вдати, наче його немає вдома, йому часто доводилося не вмикати світла, бо два вікна квартири виходили на вулицю.

— Я дала вам книжку і сказала, що її написав Жіль... «Аматор верхогонів»...

Він уже забув про існування цієї книжки. Вона лишилася в помаранчевій картонній теці з «досьє».

— Але це неправда... Жіль тільки розповідає, що це його книжка, бо в автора те ж саме прізвище... але ім’я інше... До того ж, він уже помер...

Вона щось шукала у пластиковій сумці, яка лежала поряд із нею на канапі. Вона витягнула звідти плаття з чорного сатину з двома золотистими ластівками, яке Дараган бачив у її кімнаті на вулиці Шарон.

— Я забула в них свої черевики на підборах...

— Я впізнаю це плаття, — промовив Дараган.

— Коли я йду на вечірку до тих людей, вони просять, щоб я була в ньому.

— Дивне плаття...

— Його хтось забув у шафі, в кімнаті, яку я винаймаю... Там є етикетка.

Вона простягнула йому плаття, і він прочитав на етикетці: «Сильві-Роза. Модний пошив. Вулиця Бетель. Марсель».

— Мабуть, воно було вашим у попередньому житті.

Він казав їй те ж саме вчора по обіді, в її кімнаті на вулиці Шарон.

— Ви так думаєте?

— Мені так здається... через етикетку. Вона дуже давня...

Вона й собі недовірливо придивлялася до етикетки. Потім поклала плаття поряд, на канапі.

— Зачекайте... я зараз прийду...

Він вийшов з кабінету, аби перевірити, чи не лишив на кухні світла. Вікно виходило на вулицю. Авжеж, він лишив світло. Він вимкнув його й підійшов до вікна. Йому саме уявилося, ніби Оттоліні стоїть перед будинком, мов вартовий. Такі думки можуть приходити дуже пізно, якщо ви не спали, думки з давнього дитинства, коли ви вигадуєте собі щось страшне. Нікого. Але він може ховатися за фонтаном або праворуч, за одним із дерев, у сквері.

Він довго простояв, не рухаючись, випростано, склавши руки на грудях. Вулиця геть безлюдна. Жодної машини. Якщо відчинити вікно, почулося б жебоніння водограю і йому б здалося, наче він уже в Римі, а не в Парижі. У Римі, звідки йому колись надійшла листівка від Анні Астранд, і це була остання звістка від неї.

Коли він повернувся до кабінету, вона лежала на канапі в цьому дивному платті з чорного сатину, з двома золотистими ластівками. Він на мить розгубився. Невже ця сукня була на ній, коли вона прийшла? Та ні. Її сорочка і штани лежали, скручені, на паркеті, поряд із черевиками. Очі були заплющені, дихання рівномірне. Чи вона тільки вдавала, що спить?

Вона пішла перед полуднем, і Дараган сидів на самоті, як завжди, у себе в кабінеті. Вона непокоїлася, що Жіль Оттоліні вже приїхав. Коли він грав у казино в Шарбоньєрі, йому траплялося повертатися до Парижа в понеділок раннім потягом. Він дивився у вікно, як вона йде вулицею, у своїй чорній сорочці й чорних штанях. Без пластикової сумки. Вона забула її на канапі разом із сукнею. Дараган не відразу знайшов візитну картку, яку отримав від неї, — картку на жовтуватому папері. Але мобільний не відповідав. Вона рано чи пізно сама зателефонує, коли помітить, що забула в нього свої речі.

Він витягнув із сумки сукню і знову подивився на етикетку: «Сильві-Роза. Модний пошив. Вулиця Естель. Марсель». Це йому щось нагадувало, хоча він зовсім не знав Марселя. Він уже десь бачив цю адресу чи чув назву. Молодшим він міг би перейматися цією загадкою, на перший погляд, незначною, кілька днів, уперто дошукуючись відповіді. Навіть коли йшлося про найдрібнішу деталь, його охоплювало відчуття тривоги й недовершеності, доки він не знаходив зв’язку деталі з ситуацією, доки фрагмент мозаїки нарешті не займав свого місця. Часом це була якась фраза чи строфа, й він розшукував автора, а часом — просто якась назва. «Сильві-Роза. Модний пошив. Вулиця Естель. Марсель». Він заплющив очі й спробував зосередитися. У голові промайнуло слово, здавалося, пов’язане з цією етикеткою — «Китаянка». Треба мати терпіння, щоб пірнути вглибину й розшукати зв’язок між «Сильві-Роза» і «Китаянкою», але вже кілька років йому бракувало сил на для таких подвигів. Ні, він уже застарий, і йому простіше було колихатися на воді, лігши на спину... «Китаянка»... Через чорне волосся й трохи завузькі очі цієї Шанталь Гріппе?

Він сів за стіл у кабінеті. Вона не помітила розкиданих аркушів, покреслених синім олівцем. Він розгорнув теку, яка лежала біля телефону, і взяв звідти книжку. Він почав гортати «Аматора верхогонів». Це було недавнє перевидання, але рік реєстрації авторських прав був ще довоєнним. Невже Жіль Оттоліні настільки нахабний чи наївний, щоб претендувати на авторство? Він згорнув книжку й поглянув на аркуші на столі. Під час першого читання він перестрибнув через чимало речень, через щільний друк.

І знову слова мерехтіли перед очима. Схоже, там були інші подробиці стосовно Анні Астранд, але він почувався занадто стомленим, аби заглиблюватися в них. Краще зробити це пізніше, під вечір, на спокійну голову. Якщо він перед тим не вирішить порвати один за одним ці аркуші. Так, він перечитає їх згодом.

Коли він складав «досьє» до теки, на очі потрапила світлина хлопчика, про яку він забув. На звороті написано: «Три фотографії з „Фотоматона“. Невідома дитина. Обшук і арешт Анні Астранд. Прикордонний пункт Вентимілья. Понеділок 21 липня 1952 р.». Так, це було фото для документів, але збільшене, як він уже зрозумів учора, побачивши його в кімнаті на вулиці Шарон.

Він не міг відвести погляду від світлини, не розуміючи, як міг забути її між сторінками «досьє». Невже вона його настільки збентежила як речовий доказ — коли вжити юридичний вислів, — що він, Дараган, намірявся викинути її зі своєї пам’яті? Його охопило якесь запаморочення, аж ніби мурашки забігали по голові. Він мусив визнати очевидне: цей хлопчик на фото, від якого його відділяла відстань у кілька десятків років, аж він здавався йому зовсім чужим, цей хлопчик — він сам.