Щоб не загубитися у місті

~

Телефон задзвонив по обіді, тієї ж пори, як і минулого разу, і він подумав, що це Жіль Оттоліні. Але ні, голос був жіночий.

— Це Шанталь Гріппе. Пригадуєте? Ми бачилися вчора, я була з Жілем... Не хочу вас турбувати...

Голос тихий, на тлі шереху на лінії.

Пауза.

— Мені дуже треба вас бачити, пане Дараган. Це стосується Жіля...

Тепер голос ніби став ближчим. Схоже, Шанталь Гріппе поборола свою нерішучість.

— Учора, коли ви пішли, він злякався, що ви на нього розсердилися. Він на два дні поїхав у Ліон, у службових справах... Чи могли б ми зустрітися в кінці дня?

Тон Шанталь Гріппе став упевненим — так плавець, на мить завагавшись, рішуче пірнає у воду.

— Близько п’ятої, зможете? Я живу на вулиці Шарон, 118.

Дараган занотував адресу на тій же сторінці, де був записаний Ґі Торстель.

— Четвертий поверх, у кінці коридору. Це зазначено внизу, на поштовій скриньці. Там написано Жозефіна Гріппе, але я змінила ім’я...

— Вулиця Шарон, 118. О шостій вечора. Четвертий поверх, — повторив Дараган.

— Саме так... Я хочу розповісти вам про Жіля... Після того, як вона поклала слухавку, промовлені нею слова «Я хочу розповісти вам про Жіля» відлунювали в Дарагановій голові, мов останній рядок александрина. Треба буде запитати, навіщо вона змінила ім’я.

Цегляний будинок, трохи вищий від сусідніх і з відступом від вулиці. Дараган не схотів їхати в ліфті й піднявся сходами. В кінці коридору, на одних із дверей картка з написом «Жозефіна Гріппе». Ім’я Жозефіна закреслено й фіолетовим чорнилом надписано «Шанталь». Він саме збирався подзвонити, аж двері відчинилися. Вона була вдягнена в чорне, як і тоді, в кафе.

— Дзвоник не працює, але я почула ваші кроки.

Шанталь усміхалася, стоячи за прочиненими дверима. Здавалося, що вона не наважується пустити його всередину.

— Якщо хочете, можемо піти десь посидіти в кафе, — сказав Дараган.

— Та ні, не варто. Заходьте.

Кімната середнього розміру, праворуч відчинені двері. Мабуть, вони вели до ванної. Зі стелі звисала лампочка.

— Тут тіснувато. Але нам буде зручніше говорити. Вона ступила до невеликого письмового столу зі світлого дерева, між двома вікнами, взяла стілець і поставила біля ліжка.

— Сідайте.

Сама сіла на край ліжка, точніше, матрацу, бо воно було без рами.

— Це моє помешкання... Жіль знайшов собі більше, у 17-му районі, у сквері Грезіводан.

Вона підводила голову, коли говорила. Йому ліпше було б сісти на підлогу або поряд із нею, на ліжку.

— Жіль дуже розраховує на вашу допомогу, щоб написати ту статтю... Знаєте, він навіть видав книжку, але не наважився вам сказати...

Вона відкинулася на матраці, простягнула руку й узяла на тумбочці книжку в зеленій палітурці.

— Ось... Не кажіть Жілю, що я вам її показувала... Тонка книжка під назвою «Аматор верхогонів», на звороті якої зазначено, що її видано три роки тому у видавництві «Сабліє». Дараган розгорнув її і глянув на зміст. Книжка складалася з двох великих розділів — «Іподроми» і «Школа жокеїв».

Вона вдивлялася в нього своїми вузькуватими очима.

— Краще не казати йому, що ми бачилися.

Вона підвелася, зачинила одне з двох прокритих вікон і знову сіла на матрац. Дарагану здалося, ніби вона зробила це, щоб їх ніхто не почув.

— Перш ніж піти працювати у «Свіртс», Жіль писав статті про верхогони й коней для спеціалізованих журналів і видань.

Вона завагалася, як перед важливим зізнанням.

— Замолоду він навчався у школі жокеїв у Мезон-Лафітті. Але це було дуже тяжко... й довелося покинути... Ви зрозумієте, коли читатимете книжку...

Дараган уважно слухав. Було незвично так швидко входити в чуже життя... Він думав, що в його віці таке з ним уже не трапиться через замкненість і через відчуття, неначе люди поволі віддаляються від нього.

— Він часто брав мене із собою на іподроми... Навчив грати... Ви ж знаєте, це як наркотик...

Здавалося, вона посумнішала. Дараган подумав, чи вона не шукає якоїсь підтримки з його боку, грошової чи моральної. І неоковирність двох останніх слів, які спали йому на думку, здалася йому смішною.

— І ви й далі граєте на іподромах?

— Дедалі менше, відтоді, як він почав працювати у «Свіртс».

Вона стишила голос. Можливо, вона боялася, що Жіль Оттоліні раптом зайде до кімнати й заскочить їх удвох.

— Я покажу вам матеріали, які він зібрав для статті... Може, ви колись були знайомі з тими людьми...

— Якими людьми?

— Наприклад, із чоловіком, про якого він вас розпитував... з Ґі Торстелем.

Вона знову відкинулася на ліжку, щоб узяти з низу тумбочки блакитну картонну теку. В ній були якісь надруковані на машинці аркуші й книжка, яку вона йому простягнула — «Чорний колір літа».

— Залиште книжку собі, — сухо промовив Дараган.

— Він заклав сторінку, де згадується той Ґі Торстель.

— Нехай зробить копію. Щоб мені всього не перечитувати...

Вона, здавалося, була здивована, чому він не хоче перечитувати свою книжку.

— Трохи згодом ми підемо й зробимо копії матеріалів, і ви їх візьмете із собою.

І вона показувала на машинописні аркуші.

— Але все має лишитися між нами...

Дарагану було незручно сидіти на стільці й, щоб приховати це, він знічев’я гортав книжку Жіля Оттоліні. У розділі «Іподроми» в око впало слово, надруковане великими літерами: ТРАМБЛЕ. І від цього слова в ньому щось ворухнулося, хоч він і не втямив чому, так, наче забутий спогад поволі зринав із пам’яті.

— Побачите. Це цікава книга.

Вона підвела до нього голову й усміхнулася.

— Ви давно тут мешкаєте?

— Два роки.

Бежеві стіни, які вже багато років не перефарбовували, письмовий стіл і два вікна у двір... Він жив у таких самих кімнатах, у віці цієї Шанталь Гріпе, й коли був ще молодшим. Але в ті роки це було не у східних кварталах. Скоріше в південних, на межі 14-го і 15-го районів. І в північно-східних, у сквері Грезіводан, який вона тільки-но згадала, за якимось таємничим збігом. І ще під Монмартрським пагорбом, між площами Піґаль і Бланш.

— Я знаю, Жіль телефонував вам сьогодні вранці, перш ніж вирушити до Ліона. Він сказав вам щось особливе?

— Тільки попросив про нову зустріч.

— Він злякався, що ви розсердилися.

А може, Жіль Оттоліні знає про цю їхню зустріч. Може, він вирішив, що Шанталь буде переконливішою і краще розпитає його, мов оті інспектори поліції, які заступають одне одного впродовж допиту. Ні, він не в Ліоні, а слухає їхню розмову за дверима. Ця думка викликала в нього усмішку.

— Даруйте за цікавість, але чому ви змінили ім’я?

— Мені здалося, що Шанталь — це простіше, ніж Жозефіна.

Вона промовила це з надто серйозним виразом, ніби дуже довго обмірковувала вибір нового імені.

— Здається, в наш час уже майже не лишилося Шанталь. Як ви натрапили на це ім’я?

— Вибрала в календарі.

Вона поклала блакитну картонну теку на матрац, поряд із собою. З неї виглядала велика світлина, яка лежала між примірником «Чорного кольору літа» і аркушами.

— Що це за фото?

— Фото якоїсь дитини... Побачите... Воно з досьє.

Йому не сподобалося це слово — «досьє».

— Жіль отримав із поліції певну інформацію про справу, яка його зацікавила... Ми на іподромі познайомилися з поліцейським... А той знайшов у архіві... Фотографія звідти.

Вона знову заговорила хриплуватим голосом, як тоді, в кафе, це звучало дивно, зважаючи на її вік.

— Ви дозволите? Мені зависоко на стільці.

Він сів на підлозі, перед ліжком. Тепер вони були на одному рівні.

— Та ні... Вам незручно... Сідайте на матрац.

Вона нахилилася до нього, і її обличчя було так близько від його, що він помітив малесенький шрам на лівій вилиці. Трамбле. Шанталь. Сквер[3] Грезіводан. Ці слова подолали потрібний шлях. Вас ніби щось укусило, ледь відчутно, але біль наростає, як від глибокого порізу. Теперішнє й минуле зливаються, і це здається природним, бо їх відділяла лише тонка целофанова плівка. Той укус пронизав целофан. Він уже не міг пригадати, якого року, але він був дуже молодим, у такій самій невеликій, як оця, кімнаті, разом з дівчиною, яку звали Шанталь — поширеним у ту пору іменем. Чоловік цієї Шанталь, його звали Поль, з кількома друзями вирушив, за звичкою, в суботу пограти в казино на околицях Парижа — в Ангені, у Форж-лез-О... і назавтра вони повернуться з якимись грошима. Він, Драган і Шанталь цілу ніч пробудуть разом у тій кімнаті, в будинку у сквері Грезіводан, до їхнього повернення. Її чоловік, Поль, — учащав і на іподроми. Гравець. Але він покладався тільки на ігрові трюки.

Інша Шанталь — з теперішнього часу — підвелася й відчинила одне з двох вікон. У кімнаті вже ставало задушливо.

— Я чекаю дзвінка від Жіля. Я не скажу йому, що ви тут. Ви ж обіцяєте допомогти йому?

У нього знову з’явилося відчуття, неначе вони змовилися, вона й Жіль Оттоліні, не давати йому спокою й по черзі домагатися зустрічей. Але з якою метою? І в чому саме допомогти? Написати статтю про якийсь давній випадок, про який він, Дараган, іще навіть нічого не знає? Може, оте «досьє», як вона щойно сказала, оте досьє, поряд із нею, на ліжку, в розкритій картонній теці, хоч трохи прояснить йому цю справу.

— Ви обіцяєте допомогти?

Вона насідала й кивала пальцем. Було не зрозуміло, чи цей жест означав погрозу.

— Якщо він пояснить, чого саме очікує від мене.

З ванної залунав пронизливий дзвінок. Потім якась мелодія.

— Мій мобільний. Це, мабуть, Жіль.

Вона пішла до ванної й зачинила за собою двері, ніби не хотіла, щоб Дараган чув розмову. Він сів на ліжко. Він не помітив був вішалки на стіні, біля входу, на якій висіла сукня, як йому здалося, з чорного сатину. З обох боків, під плечима — зображення ластівки, вишите золотистими нитками. Застібки-блискавки на стегнах і рукавах. Старовинна сукня, мабуть, з блошиного базару. Він уявив її в цій сукні з чорного сатину з двома золотистими ластівками.

За дверима ванної розмова часто уривалася, й кожного разу Дараганові здавалося, що її закінчено. Потім знову лунав її хриплуватий голос: «Ні, обіцяю тобі...», і ці слова повторилися двічі чи тричі. І також «Ні, це не правда» і «Це значно простіше, ніж тобі здається...». Схоже, Жіль Оттоліні їй чимось дорікав чи ділився своїми турботами, а вона його втішала.

Розмова затягувалася, й Дараганові закортіло нишком піти звідси. Молодим він користався першою ж нагодою, аби втекти з чийогось товариства, навіть не усвідомлюючи чому — чи то щоб порвати з тими людьми, чи просто потрапити на свіже повітря. Але тепер він відчував потребу плисти за течією й не чинити опору. Він витягнув з блакитної теки світлину, на яку нещодавно звернув увагу. Хлопчик років семи, з короткою стрижкою, за модою 50-х років, але це міг бути й теперішній хлопчик. Настала епоха, коли всі моди — позавчорашні, вчорашні й сьогоднішні — перемішалися й, можливо, дітей знову почали зачісувати, як раніше. Треба буде з цим розібратися, і йому вже нетерпеливилося поспостерігати, на вулиці, як тепер пострижені діти.

Вона вийшла з ванни з телефоном у руках.

— Пробачте... Розмова затягнулася, бо я мала його підбадьорити. Часом Жіль усе бачить у темних барвах.

Вона сіла поряд з ним на ліжку.

— От чому ви маєте йому допомогти. Він дуже просить вас згадати Ґі Торстеля. Ви його не пригадуєте?

Знову допит. До якої години ночі це триватиме? Він уже не зможе покинути цю кімнату. Мабуть, вона замкнула двері. Але він почувався спокійним, хіба що трохи стомленим, як завжди в таку пообідню пору. І він би охоче попросив у неї дозволу прилягти на ліжку.

Він подумки повторював це слово й не міг відволіктися від нього. Трамбле. Іподром на південно-східній околиці, куди Шанталь і Поль потягли його із собою якоїсь неділі, восени. Поль заговорив, коли вони сиділи на трибуні, з якимось чоловіком, старшим від них, і потім пояснив, що часом бачив його в казино у Форж-лез-О і що він також грав на іподромі. Той чоловік запропонував підвезти їх до Парижа машиною. Була вже справжня осінь, а не таке бабине літо, як тепер, у цій задушливій кімнаті, й не знати коли він зможе нарешті звідси піти... Вона склала блакитну теку й поклала собі на коліна.

— Ходімте зробимо вам копії... Це поряд...

Вона глянула на годинник.

— Там відчинено до сьомої... Ми ще встигнемо.

Згодом він спробує пригадати точний рік тієї осені. Від Трамбле вони спочатку їхали вздовж Марни, а потім через Венсенський ліс, коли вже вечоріло. Дараган сидів біля чоловіка, що був за кермом, інші — на задньому сидінні. Чоловік здивувався, коли Поль їх познайомив — «Жан Дараган».

Вони говорили про незначущі речі, про сьогоднішні перегони в Трамбле. Чоловік раптом сказав йому:

— Ваше прізвище Дараган? Здається, я знав ваших батьків, колись давно...

Слово «батьки» прозвучало несподівано. Йому здавалося, що він ніколи не мав батьків.

— Років п’ятнадцять тому... У будинку, на околиці Парижа... Там був хлопчик...

Чоловік повернувся до нього.

— Той хлопчик, як я розумію, — це ви...

Дараган злякався, що той почне розпитувати про період життя, який він майже стер з пам’яті. І потім, йому не було чого розповісти про той час. Але чоловік промовчав. Та згодом промовив:

— Я не пригадую, де саме під Парижем був той будинок.

— Я теж. — І він одразу пошкодував, що відповів таким сухим тоном.

Так, йому нарешті пригадається точний рік тієї осені. Та тепер він і далі сидів на ліжку поряд із Шанталь, і йому здалося, неначе він на мить задрімав, а тепер прокинувся. Він зробив спробу підтримати розмову.

— Ви часто вдягаєте цю сукню?

Він вказав на сукню з чорного сатину з двома золотистими ластівками.

— Вона тут була, коли я винайняла цю кімнату. Мабуть, її носив хтось, хто жив тут раніше.

— Чи, може, ви, але в попередньому житті.

Вона спохмурніла й кинула на нього недовірливий погляд.

— Ходімте зробимо вам копії.

Вона підвелася, й Дараганові здалося, що їй кортить якомога швидше піти з цієї кімнати. Що її злякало? Мабуть, не треба було говорити з нею про цю сукню.