Серця в Атлантиді

1999. Для чого ми у В’єтнамі?

Коли хтось помирає, згадуєш минуле. Ймовірно, Саллі знав це вже роками, але в усвідомлений постулат думка склалася у голові тільки в день похорону Пагса.

Минуло двадцять шість років відтоді, як гелікоптери забрали останній вантаж біженців (деякі з них фотогенічно теліпалися на полозкових шасі) з даху посольства США в Сайгоні, й майже тридцять з того дня, коли «Г’юї» евакуював Джона Саллівана, Віллі Ширмена і ще десь з десяток інших з провінції Донґ-Ха. Саллі-Джон і магічно віднайдений знайомий з його дитинства були героями того ранку, коли з неба попадали гелікоптери, а по обіді вони стали чимось зовсім іншим. Саллі пам’ятав, як лежав на пульсівній підлозі «Г’юї» і кричав, хай його хто-небудь уб’є. Пригадувалося, Віллі теж кричав. «Я осліп! — ось що він волав. — Чорт, я осліп!»

Поступово йому стало ясно — хоч тельбухи і вивалювалися з живота сірими шнурами, а яйця відірвало майже повністю — що ніхто не збирається робити те, про що він просить, а сам він не подужає. У всякому разі, не так швидко, як хотілося б. Тож він попросив когось позбутися мамасан. Бодай це вони могли зробити, хіба ні? Висадити або просто викинути нахер. А що тут такого? Хіба вона досі не вмерла? Просто вона ж не зводить з нього очей, а що занадто, то нездóрово.

На той час, коли його, Ширмена і півдесятка інших, найважчих, здавали медикам на збірному пункті, який усі називали «Місто пісь-пісь» (екіпаж був, напевно, невимовно радий їх спекатися через усі ці крики), до Саллі почало доходити, що ніхто більше не бачить старенької мамасан, яка сидить навпочіпки в кабіні пілота, старенької сивої мамасан у зелених штанях, помаранчевій блузці та китайських кросівках несамовитого, яскравого відтінку. Вони скидалися на високі кросівки марки «Чак Тейлор», такі яскраво-червоні, що вау. Мейленфант, старий наш Містер Шулер, влаштував старенькій мамасан побачення, грандіозне побачення. Раніше того дня Мейленфант вискочив на галявину разом із Саллі, Діффенбейкером, Слаєм Слокумом та іншими, попри те, що косоокі гатили по них із джунглів, попри жахливий тиждень мінометних обстрілів, снайперів і засідок. Мейленфантові, як і Саллі, був прямий шлях у герої. А тепер ви тільки погляньте на це: Ронні Мейленфант — убивця. Хлопець, якого Саллі так боявся в давні, дитячі роки, врятував йому життя й осліп, і сам Саллі лежить на підлозі гелікоптера, а його тельбухи колише вітерець. Як завжди повторював Арт Лінклеттер, це тільки доводить, що люди смішні.

«Убийте мене, хто-небудь! — кричав він того ясного, страшного пообіддя. — Заради Бога, пристрельте мене, хто-небудь, дайте мені просто померти!»

Але він не помер. Лікарі зуміли врятувати одне з його знівечених яєчок, і тепер навіть траплялися дні, коли він був більш-менш радий, що живий. Це відчуття в нього викликав захід сонця. Він любив ходити в кінець стоянки, де були авто, яких обміняли через несправність, але ще не полагодили, стояти і дивитись, як сідає сонце. Нехай до нудоти банально, але хороше.

У Сан-Франциско Віллі опинився в одному з ним відділі й часто приходив до нього, аж доки армія в мудрості своїй не перевела старшого лейтенанта Ширмена деінде. Вони годинами розмовляли про давні часи в Гарвічі та спільних знайомих. Якось їх навіть зняв фоторепортер з АП — Віллі сидить на ліжку Саллі, й обидва сміються. До того часу зір Віллі покращився, але повністю не відновився; Віллі зізнався Саллі, що боїться, що його очі ніколи не будуть такі, як колись. Стаття під фото була досить дурна, але чи надходили їм після неї листи? Господи, їх було стільки, що обоє не встигали читати! У Саллі навіть зринула дика думка, що, можливо, знайде якусь звісточку і від Керол, однак, ясна річ, від неї не було нічого. Була весна 1970-го, і Керол Джербер, безперечно, була під зав’язку зайнята травичкою і відсмоктуванням у «припиніть-війну»-хіпі, тоді як її колишній шкільний хлопець позбувся яєць на іншому боці земної кулі. Правильно, Арте, люди смішні. І діти говорять найнеймовірніші речі.

Віллі відчалив, а старенька мамасан залишилася. Старенька мамасан весь час була поруч. Протягом семи місяців, що Саллі провів у шпиталі для ветеранів у Сан-Франциско, вона приходила щодня і щоночі, була найвірнішою його відвідувачкою в той нескінченний період, коли весь світ, здавалося, просмердівся сечею, а серце боліло так, як болить голова. Іноді на ній була муумуу[54], неначе на господині якогось шаленого луау[55], часом вона з’являлася в довгій, отруйно-зеленій шерстяній спідниці-кльош і безрукавці, що демонструвала її висхлі руки, та найчастіше вона була одягнена так, як того дня, коли Мейленфант її вбив: у зелені штани, помаранчеву туніку та червоні кросівки з китайськими ієрогліфами.

Одного літнього дня він розгорнув «Сан-Франциско кронікл» і побачив, що його колишня дівчина потрапила на першу сторінку. Його колишня і її друзяки-хіпі повбивали в Денбері купу молоді та кадровиків з якоїсь корпорації. Його колишня дівчина стала тепер «Червоною Керол». Його колишня подруга тепер стала знаменитістю.

«Ох ти ж пизда, — вимовив він, коли газета почала спершу двоїтися, тоді троїтися, а потім взагалі розпалася на призми. — Дурна, довбана пизда».

Він зіжмакав газету в кульку, збираючись пожбурити її через палату, але його нова дівчина, старенька мамасан, сиділа на сусідньому ліжку і дивилася на Саллі своїми чорними очима. Угледівши її, Саллі геть розклеївся. Коли прийшла медсестра, він не зміг чи не схотів пояснити, чому плаче. Він знав тільки, що весь світ збожеволів, а йому потрібен укол. Врешті-решт медсестра знайшла лікаря, який зробив йому укол, і останнє, що він побачив, перш ніж вирубився, була мамасан, стара, грана мамасан, що сиділа на сусідньому ліжку, склавши жовті руки на зелених поліестерових колінах, сиділа і стежила за ним.

Вона проїхала з ним усю країну, подолала весь шлях до Коннектикуту, безплатно зайнявши місце навпроти нього, через прохід у салоні економ-класу лайнера 747 «Юнайтед ейрлайнз». Вона сиділа поруч з бізнесменом, що не бачив її, як не бачили ні екіпаж «Г’юї», ні Віллі Ширмен, ні персонал «Палацу піхв». У Донґ-Ха вона була подружкою Мейленфанта, однак тепер вона стала дівчиною Джона Саллівана і жодної миті не зводила з нього погляду своїх чорних очей. Її жовті зморшкуваті пальці завжди лежали сплетені на колінах, а очі не відривалися від нього ні на мить.

Тридцять років. Люди, це багато.

З плином цих років Саллі бачив її все рідше й рідше. Повернувшись до Гарвіча восени сімдесятого, він усе ще бачив стару мамасан майже кожен день: коли в міському парку біля поля Б їв хот-дог, або стоячи біля підніжжя залізних сходів, що вели на залізничний перон, де то накочувала, то спадала повінь щоденних доїжджих, або просто йдучи Головною вулицею. І завжди вона дивилася на нього.

Якось, невдовзі по тому, як дістав свою першу після В’єтнаму роботу (звичайно ж, продаж автомобілів, адже це було єдине, на чому він справді розумівся), він угледів стареньку мамасан на передньому сидінні «форда лімітед» шістдесят восьмого року зі словами «ДЕШЕВО!» на вітровому склі.

«З часом ви почнете її розуміти», — казав промивальник мізків у Сан-Франциско, і хоч як Саллі наполягав, відмовився пояснити щось більше. Промивальникові хотілося почути про гелікоптери, що зіштовхнулися і впали з неба, промивальник цікавився, чому Саллі так часто називає Мейленфанта «отой покидьок-картяр» (Саллі не відповідав); промивальник хотів знати, чи в Саллі ще бувають сексуальні фантазії, а якщо так, чи не відіграє в них велику роль насильство. Саллі навіть чимось подобався цей хлопець на прізвище Конрой, проте факт залишається фактом: він був гівнюк. Якось, незадовго до від’їзду із Сан-Франциско, він мало не розповів докторові Конрою про Керол. Загалом Саллі був радий, що промовчав. Адже він навіть не знав, що й думати про свою колишню, не кажучи вже про те, щоб про неї говорити. «Внутрішній конфлікт» — слівце Конроя на позначення його стану. Він назвав її «дурною, довбаною пиздою», але хіба увесь чортів світ не став у наш час довбаним? А якщо хтось і знав, як легко агресія може зірвати окови і вирватися на волю, то Джон Салліван був саме ця людина. Точно Саллі знав лише одне: він сподівався, що полісмени не вб’ють Керол, коли врешті-решт дістануться до неї та її друзів.

Гівнюк чи ні, а доктор Конрой не так уже й помилився, кажучи, що з часом Саллі почне розуміти стару мамасан. Найголовніше було нутром усвідомити, що мамасан тут немає. Головою осягнути цей базовий факт було легко, а от до нутра доходило значно повільніше. Можливо, через те, що його випатрали в Донґ-Ха, а такі речі не можуть не уповільнити процесу розуміння.

Він узяв почитати кілька книжок у доктора Конроя, а шпитальний бібліотекар дістав для нього ще кілька в рамках міжбібліотечного абонемента. З книжок випливало, що старенька мамасан у зелених штанях і помаранчевій туніці — «виведена назовні фантазія, що служить захисним механізмом, щоб допомогти йому подолати синдром провини вцілілих і посттравматичний шок». Іншими словами, вона йому ввижається.

Хоч би які були причини, та в міру того, як появи старої мамасан рідшали, його ставлення до неї змінювалося. Коли вона з’являлася раніше, він відчував відразу чи забобонний страх, та тепер, побачивши її, Саллі був майже щасливий. Так почуваєшся, коли зустрінеш старого друга, що покинув рідне місто, але іноді навідується ненадовго погостювати.

Тепер він жив у Мілфорді, містечку, розташованому на двадцять миль на північ від Гарвіча по шосе I-95, а багатьма іншими аспектами віддаленому на світлові роки. Коли Саллі жив там у дитинстві та дружив з Боббі Ґарфілдом і Керол Джербер, Гарвіч був приємним передмістям з великою кількістю дерев. Тепер же його рідне містечко перетворилося на одне з тих місць, куди ночами не їздять, брудним придатком Бріджпорта. Проте він усе одно проводив там майже всі дні, як не на стоянці, то в офісі («Шевроле Саллівана» вже чотири роки поспіль нагороджували золотою зіркою), а йшов зазвичай о шостій, щонайпізніше о сьомій. Сідав у свій демонстраційний «шевроле кепріс» і мчав на північ до Мілфорда. Зазвичай він їхав з неусвідомленим, але дуже реальним відчуттям вдячності.

Цього літнього дня він, як завжди, попрямував з Мілфорда на південь по I-95, проте пізніше, ніж зазвичай, і не звернув на з’їзд номер 9 «АШЕР-АВЕНЮ, ГАРВІЧ». Сьогодні він вів свій автомобіль, блакитний, з чорними шинами, далі на південь, і його страшенно тішило спостерігати, як спалахують гальмівні фари, коли водії помічали його в дзеркалі заднього огляду. Вони приймали його за копа. Він доїхав аж до Нью-Йорка.

Авто залишив у салоні Арні Моссберґа у Вест-Сайді (коли торгуєш «шевроле», проблем з паркуванням не виникає, одна з вигод цього бізнесу), порозглядав вітрини дорогою через місто, з’їв біфштекс у «Палмту», а тоді вирушив на похорон Пагано.

Пагс теж був на місці падіння гелікоптерів того ранку, а того пообіддя побував у селі. А ще він був один із тих, хто потрапив ув останню засідку на стежці, що почалася, коли сам Саллі чи то наступив на міну, чи то зачепився за дротик і підірвав прив’язаний ременем до дерева вибуховий пристрій. Чоловічки в чорних піжамах засіли в кронах і як вгатили! На стежці Пагс схопив Волленскі, коли Волленскі дістав кулю в горло. Він дотяг Волленскі до галявини, але той уже був мертвий. Пагс, напевно, був залитий кров’ю Волленскі (насправді Саллі цього не пам’ятає, на той час він уже горів у власному пеклі), однак для Пагса це, мабуть, було свого роду полегшення, бо вона замалювала іншу кров, що ще не цілком висохла. Адже Пагано стояв так близько, що його забризкало, коли Слокум застрелив друзяку Мейленфанта. Забризкало Клемсоновою кров’ю, Клемсоновим мозком.

Саллі ніколи й словом не обмовився про те, що трапилося з Клемсоном у селі, ні докторові Конрою, нікому. Він тримав язика за зубами. Усі тримали.

Пагс помер від раку. Коли помирав хтось зі старих в’єтнамських друзяк Саллі (нехай уже й не зовсім друзяк: більшість з них були дурні, як пні, й зовсім не такі, якими Саллі уявляв друзяк, але вони називали себе так, бо слова, яке б передавало, ким вони були один для одного, не вигадали), складалося враження, що причиною завжди був рак, наркотики або самогубство. Рак зазвичай починався в легенях або мозку, а потім просто поширювався на весь організм, неначе всі вони залишили свою імунну систему в ліску. У Діка Пагано був рак підшлункової. Як і в Майкла Лендона. Рак зірок. Труна була відкрита, і старий Пагс виглядав не надто потріпано. Дружина наказала обряджальникам одягти його в звичайний діловий костюм, а не в форму. Ймовірно, вона взагалі не розглядала такої можливості, попри всі нагороди, що їх здобув Пагано. Пагс носив форму всього два чи три роки, і роки ці були як відхилення від норми, як термін, відбутий в окружній в’язниці за те, що в якийсь злощасний момент ти зробив щось, зовсім тобі невластиве, найімовірніше, напідпитку. Скажімо, убив когось у бійці в барі або тобі стрілило в голову підпалити церкву, де твоя колишня дружина веде заняття в недільній школі. Саллі не уявляв, щоб хоч хтось із тих, з ким він служив, зокрема й він сам, захотів бути похованим у військовій формі.

Діффенбейкер — для Саллі він і досі залишався новим лейтенантом — теж приїхав на похорон. Саллі не бачив Діффенбейкера вже дуже давно, і вони добре порозмовляли… хоча, власне, майже весь час говорив Діффенбейкер. Саллі не дуже вірив, що розмови щось змінюють, але не переставав думати про те, що сказав Діффенбейкер. Здебільшого про те, з якою люттю він говорив. Думав про це усю дорогу назад до Коннектикуту.

О другій він, прямуючи на північ, перетнув міст Тріборо, маючи в запасі купу часу, щоб уникнути вечірніх заторів. «На мосту Тріборо і на головних розв’язках Лонг-Айленда все гладко», як висловився репортер з гелікоптера служби дорожнього руху. Ось для чого тепер служать гелікоптери: оцінюють інтенсивність руху транспорту на в’їздах і виїздах з великих міст Америки.

Коли не доїжджаючи до Бріджпорта автомобілі почали скидати швидкість, Саллі цього не помітив. Він перелаштував приймач з новин на старі пісні й поринув у спогади про Пагса і його гармоніки. Штамп зі стрічок про війну: сивуватий ветеран з губною гармонікою, але Пагано, о Боже мій, Пагано міг звести вас нахер з розуму. Він гудів день і ніч, аж доки хтось із хлопців — може, Ґекслі, а може, навіть і Ґарретт Слокум — не сказав, що коли він не припинить, то одного ранку може прокинутися з першим у світі гудючим імплантатом у задньому проході.

Що більше Саллі думав, то більше схилявся до версії, що імплантатом у задньому проході погрожував Слай Слокум. Чорний здоровань з Талси вважав, що «Слай і Фемілі Стоун» — найкращий гурт на землі (звідси і прізвисько), і відмовлявся повірити, що члени іншого його улюбленого гурту, «Рер Ерс» були білі. Саллі пригадалося, як Діфф (це було до того, як Діффенбейкер став новим лейтенантом і кивнув Слокумові, мабуть, найголовніший жест, який Діффенбейкер коли-небудь зробив або ще зробить у своєму житті) втовкмачував Слокумові, що ці хлопці такі ж білі, як клятий Боб Ділан («блідомордий народник», так Слокум називав Ділана). Слокум подумав, подумав, а тоді відповів з рідкісною для нього серйозністю: «Херню ти говориш! «Рер Ерс»? Та вони чорні. Вони ж, нахер, записуються на «Мотаун», а всі мотаунські групи — чорні, це всі знають[56]. «Супрімз», довбані «Темпс», «Смоукі Робінсон» і «Міреклз». Я тебе, Діффе, поважаю, як співається, ти крутий і ти на всю країну, то всім ясно, але якщо будеш морозити подібну фігню, я тебе вирубаю».

Слокум не терпів звуки губної гармоніки. Вони нагадували йому про блідомордого народника. Коли йому намагалися пояснити, що Ділан бере війну близько до серця, Слокум запитував: «А чого ж цей осел ревучий, трясця його матері, хоч раз не приїхав сюди з Бобом Гоупом? А я вам скажу, чого, — заявляв Слокум. — Бо боїться, от чого. Лиш гуде на своїй гармоніці, грьобаний, солодкодупий, ревучий осел!»

Розмірковуючи над тим, як Діффенбейкер розводився про шістдесяті, згадуючи давні імена, давні обличчя і давні дні, Саллі не помічав, як стрілка спідометра «Кепріса» спершу впала з шістдесяти на п’ятдесят, тоді на сорок, а на всіх чотирьох смугах у напрямку на північ почали купами збиратися автомобілі. Він пригадав Пагса в зелені: худий, чорнявий, обличчя все ще поцятковане останніми юнацькими вуграми, з автоматом у руках і двома гонерівськими гармоніками («до» і «соль») за поясом камуфляжних штанів. Тридцять років тому це було. Відмотати ще десяток років — і Саллі вже хлопчисько, росте в Гарвічі, дружить з Боббі Ґарфілдом і мріє, щоб Керол Джербер хоч раз поглянула на нього, Джона Саллівана, так, як завжди дивилася на Боббі.

Згодом вона й поглянула, але саме так — ніколи. Тому, що їй вже було не одинадцять, чи тому, що він не був Боббі? Саллі не знав. Сам той погляд був таємницею. Він немов промовляв: Боббі вбиває мене і я щаслива, і я готова отак помирати, доки зорі не попадають з небес, річки не потечуть вгору і не стануть відомими всі слова «Луї, Луї»[57].

Що сталося з Боббі Ґарфілдом? Він потрапив до В’єтнаму? Приєднався до «дітей квітів»? Одружився? Завів дітей? Помер від раку підшлункової? Саллі не знав. Напевне він знав тільки одне: влітку шістдесятого, тоді, коли Саллі виграв безплатний тиждень у таборі Асоціації християнської молоді на озері Джордж, Боббі якось змінився і разом з мамою назавжди покинув Гарвіч. Керол залишилася до кінця школи і, хоч жодного разу й не глянула на нього так, як на Боббі, він був її перший, а вона — його. Одного вечора в селищі неподалік від Нью-Бурга, за корівником якогось фермера, споповненим муканням корів. Саллі пам’ятав, як, кінчивши, відчув солодкий аромат парфумів на її шиї.

Звідки цей химерний зиґзаґ від Пагано в труні до друзів його дитинства? Може, річ у тому, що Пагано був трохи схожий на Боббі, яким він був у ті далекі дні? Волосся в Боббі, щоправда, було темно-руде, а не чорне, однак у нього була така ж сухорлява статура і трикутне обличчя… і таке ж ластовиння. Точно! І в Пагса, і в Боббі всі щоки і перенісся були вкриті візерунком ластовиння, як в Опі Тейлора. А може, просто тому, що коли хтось помирає, згадуєш минуле, кляте минуле.

«Кепріс» їхав уже зі швидкістю двадцять миль на годину, а попереду, майже біля самого з’їзду № 9, машини зупинилися намертво, але Саллі й далі цього не помічав. На ВКНД, станції зі старими піснями, «Містеріанз» співали «96 сліз», а він згадував, як слідом за Діффенбейкером ішов центральним проходом церкви до гробу вперше поглянути на Пагано під записані на плівку церковні пісні. В повітрі над його тілом саме линув мотивчик «Будь зі мною». Над тілом того самого Пагса, який був абсолютно щасливий, коли міг годинами сидіти, сперши поряд себе 50-каліберний автомат, з речовим мішком на колінах і запасом «Вінстона» за ременем шолома, знову і знову награючи «Їду в край далекий».

Заглянувши в домовину, Саллі побачив, що будь-яка схожість з Боббі Ґарфілдом давно зникла. Обряджальник попрацював доволі непогано і труну можна було дозволити собі відкрити, проте Пагс все одно мав загострене підборіддя і обвислу шкіру товстуна, який свої останні місяці прожив на раковій дієті, такій, про яку ніколи не пишуть у «Нешнел інквайрер» і яка складається з опромінення, ін’єкцій хімічної отрути і чіпсів у необмежених кількостях.

— Пам’ятаєш гармоніки? — спитав Діффенбейкер.

— Пам’ятаю, — відповів Саллі. — Я все пам’ятаю. — Пролунало це якось дивно, і Діффенбейкер зиркнув на нього.

Перед очима Саллі з разючою виразністю спалахнув образ Діффа того дня в селі, коли Мейленфант, Клемсон та інші бузувіри зненацька почали мститися за ранкові жахіття, за жахіття всього минулого тижня. Вони хотіли кудись викинути все це з себе: завивання вночі, неочікувані артобстріли, а насамкінець — охоплені полум’ям гелікоптери, що летіли вниз, а їхні гвинти і далі оберталися, розсіюючи довкола дим своєї загибелі. Як вони гримнулися! Шарах! А коли американці вискочили на галявину, чоловічки в чорних піжамах як ушкварять по «Дельті 2–2» і «Браво 2–1» із лісу. Праворуч від Саллі біг Віллі Ширмен, а попереду — лейтенант Пекер; потім лейтенант дістав чергу в обличчя — і попереду не залишилося нікого. Ліворуч був Ронні Мейленфант. Він не переставав верещати своїм пронизливим фальцетом, ні на мить, скидаючись на скаженого, настирливого торгівця товарами телефоном, що збісився від амфетаміну: «Ну ж бо, ви грані очки! Давайте, падлюки косоморді! Ну, хери, стріляйте в мене! Довбані пришибки! Вам тільки своїм лайном стріляти!» За ними йшов Пагано, а поруч з Пагсом Слокум. Кілька хлопців з «Браво», але більше з «Дельти», так йому пригадувалося. Віллі Ширмен гукав своїх, та майже всі вони відстали. Дельтівці ж не відставали: Клемсон, Волленскі, Гакермаєр. Просто разюче, як він пам’ятав їхні прізвища; прізвища і запах того дня. Запах джунглів і гасу. І небо, синє над зеленим. І… Боже, як вони стріляли, наче ті малі задрипанці гатили! Ніколи не забути, як вони стріляли, і відчуття, як коло самого тебе свистить черга, а Мейленфант репетує: «Стріляйте ж, сволото дохла! Не можете? Хріни безокі! Ну ж бо, ось же я! Сліпі, косоокі, смердючі, недограні педики, я тут!» А люди з гелікоптерів, що впали, кричали, а вони витягали їх, збивали вогонь піною і витягали, от тільки вони більше не були людьми, не тим, що можна назвати людьми, а більшою своєю частиною кричущими обідами швидкого розігріву, обідами швидкого розігріву з очима і пряжками від поясів, з пальцями, що порипують, тягнучись до тебе, а з розтоплених нігтів куриться дим. Саме так. Такі речі не розповіси людям на зразок доктора Конроя. Як, коли потягнеш, від їхніх тіл відвалювалися шматки, зісковзували, як від печеної індички в гарячому розтопленому жирі знизу відділяється хрумка шкіра. Ось так, а ти весь час відчуваєш запах джунглів і гасу, і все це відбувається — це справді грандіозне-преграндіозне шоу, як казав Ед Салліван — і відбувається все це на нашій сцені, й тобі нічого не залишається, як змагатися і намагатися дотягти до кінця.

Ось який ранок, ось які гелікоптери. І все це мусило знайти якийсь вихід. Коли по обіді вони дісталися до маленького задрипаного селища, в їхніх носах усе ще гніздився сморід обвугленого екіпажу; старого лейтенанта вбили, а дехто з хлопців — Ронні Мейленфант і його друзяки, якщо вам потрібні уточнення, — трішки звихнулися. Новим лейтенантом став Діффенбейкер і одразу ж виявив, що командує божевільними, що бажають перебити всіх, кого побачать, — дітей, дідусів, стареньких мамасан у червоних китайських мокасинах.

Гелікоптери впали о десятій. Приблизно о другій нуль п’ять Ронні Мейленфант спершу увігнав багнет у живіт старої, а тоді оголосив, що має намір відрізати сучій льосі голову. Приблизно о четвертій п’ятнадцять, менш ніж за чотири кілометри, світ вибухнув просто перед обличчям Джона Саллівана. То був його великий день у провінції Донґ-Ха, його справді грандіозне шоу.

Стоячи поміж двох халуп на початку єдиної в селі вулиці, Діффенбейкер був схожий на переляканого шістнадцятирічного малого. Однак йому було не шістнадцять, а двадцять п’ять, він був набагато старший за Саллі і за більшість інших. Єдиним, рівним Діффові за віком і званням, був Віллі Ширмен, однак Віллі, схоже, не хотів втручатися. Можливо, його виснажила ранкова рятувальна операція. А може, він зауважив, що атаку знову очолюють хлопці з «Дельти 2–2». Мейленфант репетував, що коли сучі косоокі конгівці побачать пару десятків голів на палях, то двічі подумають перед тим, як зачіпатися з блискавками із «Дельти». Знов і знов отим пронизливим, свердлячим голосом телефонного торгівця. Картяр. Містер Шулер. У Пагса були гармоніки. У Мейленфанта — срана колода велокарт. «Чирва» — ось у що грав Мейленфант. Десять центів очко, якщо вдавалося когось надурити, і п’ять, якщо не вдавалося. «Давайте, народе! — волав він своїм верескливим голосом, від якого, присягався Саллі, з носа текла кров, а сарана дохла в повітрі. — Давайте, бабло на бочку, женімо «стерво»!»

Саллі пригадував, як стояв на вулиці й дивився в бліде, змучене й розгублене обличчя нового лейтенанта. Пригадав, як майнула думка: «Він не може. Хай що треба зробити, аби припинити це, доки всі не розпалилися до краю, він цього не може». Але тут Діффенбейкер надумався і кивнув Слаєві Слокумові. Слокум не вагався ані хвильки. Стоячи надворі поряд з перевернутим стільцем з хромованими ніжками і червоним сидінням, він підняв автомат на плече, прицілився і просто-таки зніс голову Ральфові Клемсону. Пагано, що стояв майже впритул, витріщившись на Мейленфанта і, здавалося, навіть не помітив, що його забризкало з ніг до голови. Клемсон упав мертвий посеред вулиці, й це поклало край вечірці. Гра скінчилася, серденько.

Тепер Діффенбейкер має величенький живіт гравця в гольф і носить біфокальні окуляри. А ще облисів наполовину, щонайменше. Саллі це вразило, адже коли їхній підрозділ п’ять років тому збирався на узбережжі в Джерсі, у Діффа воно було вельми густе. Тоді Саллі заприсягся собі, що гуляє з ними востаннє. Вони не стали кращими. Ні краплі не вгамувалися. Кожна нова зустріч все більше скидалася на вечірку знімальної групи «Сейнфелда», приправлену справді крутими дозами амфетаміну.

— Не хочеш вийти покурити? — спитав новий лейтенант. — Чи ти кинув разом з усіма?

— Так точно, разом з усіма.

Вони стояли трохи ліворуч від труни, даючи іншим можливість віддати шану і відійти. Розмовляли тихо, записана на плівку музика легко перекочувалася через їхні голоси: тягучий наспів про спасіння. Зараз, коли Саллі не помилився, лунав «Старий, міцний хрест».

— Гадаю, Пагс волів би… — почав він.

— «Їду в край далекий» або «Працюймо всі гуртом», — підхопив Діффенбейкер з усмішкою.

Саллі посміхнувся у відповідь. Це був один з тих рідкісних неочікуваних моментів, як промінь сонця, якщо весь день падає дощ, коли добре щось згадати, — один з моментів, коли ви, на диво, майже раді, що побували там.

— Чи «Бум-Бум», хіт «Енімалз», — додав він.

— Пам’ятаєш, як Слай Слокум сказав Пагсові, що засуне гармоніку йому в сраку, якщо той не перестане гудіти?

Саллі кивнув, усе ще усміхаючись.

— Казав, що якщо засунути глибше, Пагс, коли пукатиме, зможе зіграти «Долину Червоної ріки».

Він з ніжністю поглянув на труну, немов очікуючи, що на згадку про це усміхнеться й Пагано. Проте Пагано не усміхнувся. Він просто лежав з гримом на обличчі. Пагано дотяг до кінця.

— Зробимо так: я вийду і буду дивитись, як ти палиш.

— Домовилися.

Діффенбейкер, що колись дав добро одному зі своїх солдатів убити іншого свого солдата, рушив бічним проходом і під кожним вітражем його лисина вигравала різними кольорами. Слідом за ним, накульгуючи — він кульгав уже понад півжиття і перестав це помічати — йшов Джон Салліван, дилер «шевроле» з золотою зіркою.

Машини на I-95 спочатку ледве повзли, а тоді й взагалі стали, тільки зрідка то на одній, то на іншій смузі спостерігалися короткі ривки вперед. На радіо «Містеріанз» поступилися місцем «Слай і Фемілі Стоун» — «Танцюй під музику». Поганець Слокум точно підстрибував би на сидінні аж до стелі. Саллі зупинив свій «кепріс» і заходився відбивати ритм на кермі.

Коли пісня йшла до завершення, він глянув праворуч: на сусідньому сидінні сиділа старенька мамасан, не підстрибувала, а просто сиділа, склавши жовті руки на колінах і поклавши свої вкриті китайськими ієрогліфами кросівки, імітацію «Чака Тейлора» дикого червоного відтінку, на одноразову пластикову підставку з написом: «САЛЛІВАН ШЕВРОЛЕ ЦІНУЄ ВАШІ СПРАВИ».

— Привіт, стара курво, — промовив Саллі швидше з радістю, аніж з тривогою. Коли вона показувалася востаннє? Напевно, на зустрічі Нового року в Теклінів. То був останній раз, коли Саллі добре нализався. — Чому тебе не було на похороні Пагса? Новий лейтенант питав про тебе.

Вона не відповіла. Та й коли відповідала? Просто сиділа, згорнувши руки, не зводячи з нього чорних очей, гелловінський дух у зеленому, помаранчевому і червоному. От тільки старенька мамасан не була схожа на жодну примару з голлівудських фільмів: крізь неї не можна було дивитися, вона ніколи не змінювала вигляду, ніколи не розчинялася в повітрі. Одне кістляве жовте зап’ястя обвивала мотузяна плетінка, на зразок браслета дружби в перших класах середньої школи. І хоча ви бачили кожен завиток плетінки і кожну зморшку на її старезному обличчі, у неї не було жодного запаху, а єдиний раз, коли Саллі спробував її торкнутися, вона взяла і зникла. Вона була привидом, а його голова — заклятим будинком, де він водився. А іноді, зазвичай безболісно і завжди без попередження, голова вибльовувала її там, де потрібно було її побачити.

Вона не змінилася. Не облисіла, не нажила каменів у жовчному міхурі й не потребувала біфокальних окулярів. Не померла, як померли Клемсон, Пагс, Пекер і хлопці з розбитих гелікоптерів (навіть як ті двоє, яких вони забрали з галявини, облитих з ніг до голови піною, немов сніговики, опіки яких були занадто важкі, несумісні з життям, тож усі зусилля виявилися марними). І вона не зникла, як зникла Керол. Ні, старенька мамасан не перестала вряди-годи заглядати на вогник і нітрохи не змінилася з часів, коли «Миттєва карма» входила до десятки найкращих хітів. Один раз їй, правда, довелося померти, довелося валятися в багнюці, коли Мейленфант спершу увігнав багнет їй у живіт, а потім оголосив про намір відрізати голову, але відтоді їй ведеться геть нівроку.

— Де ти була, любонько?

Якщо хтось з сусідніх авто випадково гляне в його бік — «кепріс» тепер був затиснутий у коробочку з усіх чотирьох боків — і помітить, що його губи ворушаться, то вирішить, що він співає під радіо, а коли подумає щось інше, то й чорт з ним. Кого, нахер, хвилює, що хтось там думає? Він набачився такого, різних жахіть, не в останню чергу, змотаних власних тельбухів на кривавій підстилці з лобкового волосся, і якщо іноді він бачить стареньку примару і розмовляє з нею, то й що? Кого це стосується, крім нього самого?

Саллі глянув уперед, намагаючись розгледіти, через що утворився затор, і не зумів, як буває завжди: вам просто доводиться чекати і проповзати трішечки вперед, коли вперед проповзає авто перед вами, тоді озирнувся назад. Від цього мамасан часом зникала. Але не сьогодні. Сьогодні вона тільки переодяглася. Червоні кросівки ті ж самі, але тепер на ній була форма медсестри: білі нейлонові штани, біла блузка з пришпиленим до неї золотим годинничком — який милий штрих — і біла шапочка з маленькою чорною смужкою. Проте руки й далі були згорнуті в неї на колінах і вона знову дивилася на нього.

— Де ти була, мамасан? Мені тебе не вистачало. Знаю, це дивно, але я не брешу. Я думав про тебе, мамасан. Бачила б ти нового лейтенанта. Це ж треба! Увійшов у фазу сонячної батареї. Маю на увазі, вершечок чисто лисий, так і сяє.

Стара мамасан нічого не сказала. Саллі це не здивувало.

За похоронним салоном був провулок, у якому під стіною стояла пофарбована назелено лавка. По обидва боки від лавки стояли урни з піском, напхані недопалками. Діффенбейкер сів коло однієї з урн, запхав цигарку до рота (««Дангілл», — відзначив Саллі, — досить солідно»), тоді простяг пачку Саллі.

— Ні, я справді кинув.

— Чудово.

Діффенбейкер дістав запальничку «Зіппо» і припалив, а Саллі раптом зробив дивовижне відкриття: він жодного разу не бачив, щоб хтось з в’єтнамських припалював цигарки сірниками чи одноразовими бутановими запальничками; всі в’єтнамські ветерани, здавалося, користувалися тільки «Зіппо». Але ж такого просто не може бути. Чи може?

— Ти й досі добре кульгаєш, — зауважив Діффенбейкер.

— Ага.

— Взагалі, я б сказав, що тепер куди краще. Минулого разу, коли я тебе бачив, ти ледь не заточувався. Особливо, коли залив за комір кілька чарчин.

— Ти ще їздиш на зустрічі? Вони їх ще влаштовують? Пікніки та інше подібне лайно?

— Здається, влаштовують. Але я вже три роки не їжджу. Занадто гнітюче.

— Ага. Ті, у кого немає раку, допиваються до ручки. Ті ж, хто зміг зав’язати зі спиртним, сидять на «Прозаку».

— Ти помітив?

— Як же, бля, не помітити.

— Я якось і не дивуюся. Ти ніколи не був найбільшим розумником у світі, Саллі-Джоне, але ось спостережливістю ти, сучий сину, завжди відзначався. Ще й тоді. Хоч би там як, ти влучив у десятку: випивка, рак, депресія. Схоже, це головні проблеми. А, і ще зуби. Я не знаю жодного ветерана В’єтнаму, у кого зуби нормальні. У всіх вони ні к чорту… за умови, якщо взагалі є. А як у тебе, Саллі? Як твої кланцаки?

Саллі, у якого після В’єтнаму вирвали шість, а пломбовані канали важко й полічити, повів рукою, мовляв, comme ci, comme ça[58].

— А інша проблема? — поцікавився Діффенбейкер. — Як з нею?

— Як сказати, — відповів Саллі.

— Тобто?

— Залежно від того, що саме я назвав своєю проблемою. Ми зустрічалися на трьох бісових пікніках…

— На чотирьох. Ще був принаймні один, на який ти не приїхав. Через рік після зустрічі на узбережжі в Джерсі? Тоді Енді Гакермаєр сказав, що вкоротить собі віку, стрибнувши з вершечка статуї Свободи.

— І як, стрибнув?

Діффенбейкер глибоко затягнувся і зміряв Саллі поглядом, ще й досі лейтенантським. Навіть після стількох років він ще був здатен на такий погляд. Дивина та й годі.

— Якби стрибнув, ти б прочитав про це в «Пост». Хіба ти не читаєш «Пост»?

— Як Біблію.

Діффенбейкер кивнув.

— У всіх в’єтнамських проблеми з зубами, і всі вони читають «Пост». Тобто, якщо перебувають у зоні зараження «Пост». Що, по-твоєму, вони роблять, коли живуть деінде?

— Слухають Пола Гарві, — без запинки випалив Саллі, й Діффенбейкер засміявся.

Саллі пригадався Гак, який теж був там у день гелікоптерів, села і засідки. Білявий хлопець з заразливим сміхом. Заламінував фото своєї дівчини, щоб йому не шкодила вогкість, і носив на шиї на короткому срібному ланцюжку. Гакермаєр був поруч із Саллі, коли вони увійшли в село і почалася стрілянина. Обидва бачили, як стара мамасан вибігла зі своєї хатини зі здійнятими руками, лопочучи, як з кулемета. Вона торохтіла щось до Мейленфанта, до Клемсона, до Післі, Мімза та решти, хто осипав кулями все довкола. Мімз перед цим прострелив ногу якомусь хлопчикові. Можливо, ненавмисно. Малий лежав у пилюзі перед дрантивою халупкою і кричав. Мамасан прийняла Мейленфанта за начальника. Чому б і ні? Він дер горлянку, як скажений. Вона підбігла до нього, все ще тріпаючи руками в повітрі. Саллі міг попередити її, що вона робить страшну помилку: у їхнього Містера Шулера видався ще той ранок, як і в усіх інших, але він і рота не розтулив. Вони з Гаком стояли і дивилися, як Мейленфант підняв приклад автомата і зацідив ним їй в обличчя так, що вона перекинулася навзнак і перестала лопотіти. Віллі Ширмен стояв ярдів за двадцять, Віллі Ширмен з рідного міста, один з хлопців-католиків, яких вони з Боббі трохи боялися, і по його обличчю не можна було нічого прочитати. Віллі Бейсбол, як називав його дехто з товаришів, завжди з ніжністю. Саллі уявлення не мав чому.

— То що з твоєю проблемою, Саллі-Джоне?

Саллі повернувся з села у Донґ-Ха в провулок за похоронним салоном у Нью-Йорку… але не одразу. Деякі спогади, неначе Смоляне Опудало в старій казці про братика Лиса і братика Кролика, — до них прилипаєш.

— Залежить, що я тоді назвав проблемою?

— Ти розповідав, що тобі відірвало яйця, коли в нас вдарили за селом. Сказав, що то Бог покарав тебе за те, що не зупинив Мейленфанта до того, як він зовсім збожеволів й убив стару леді.

«Збожеволів» тут і близько не підходило: Мейленфант стоїть, а бабуся лежить між його розставленими ногами. Він опускає багнет, ні на мить не припиняючи молоти язиком. Коли потекла кров, її помаранчеву туніку ніби розфарбували.

— Я трохи перебільшив, — відповів Саллі, — як буває у п’янці. Шматок старої мошонки все ще в наявності й дієздатний. Тож помпа іноді вмикається. Особливо з появою «Віагри». Господи, благослови це лайно.

— Випивати кинув, як і палити?

— Часом можу хильнути пивка, — відповів Саллі.

— «Прозак»?

— Наразі ні.

— Розлучився?

Саллі кивнув.

— А ти?

— Двічі. Однак подумую накинути ярмо ще раз. Мері-Тереза Чарлтон, така вже вона мила. В третій раз пощастить — ось мій девіз.

— Знаєш що, лейт’? — запитав Саллі. — Ми тут з тобою чітко визначили спадщину, яку залишив В’єтнам. — Він підняв вказівного пальця. — В’єтнамські ветерани закінчують раком, зазвичай легенів або мозку, але буває й інших органів.

— Як у Пагса? Підшлункова?

— Саме так.

— Цей рак через «оранж», — промовив Діффенбейкер. — Не доведеш, але всі ми знаємо. «Агент оранж» — подарунок, який не вичерпується.

Саллі загнув середнього пальця, свій «хрін-пальчик», як, без сумніву, назвав би його Ронні Мейленфант.

— Ветерани В’єтнаму впадають у депресію, напиваються на вечірках, погрожують стрибнути з національних пам’яток. — Безіменний палець. — У ветеранів В’єтнаму погані зуби. — Мізинець. — Ветерани В’єтнаму розлучаються.

Тут Саллі зробив паузу, ледь розрізняючи органну музику, що линула з напівпрочиненого вікна, дивлячись на чотири відігнутих пальці й на великий, усе ще притиснутий до долоні. Ветерани — наркомани. Ветерани у своїй масі ненадійні щодо кредитів, це вам скаже будь-який працівник банку. В ті роки, коли Саллі тільки ставив бізнес на ноги, дуже багато банкірів говорили йому це. Ветерани перевищують ліміт кредитних карток, їх викидають з казино, вони плачуть під пісні Джорджа Стрейта і Патті Лавлесс, дірявлять один одного ножами за грою в боулінг у барах, купують у кредит перегонові авто, а потім розбивають їх на брухт, б’ють дружин, б’ють дітей, б’ють, бля, своїх собак і, можливо, голячись, ріжуть себе частіше, ніж люди, які знають про зелень тільки з «Апокаліпсису сьогодні» або з отого лайна «Мисливця на оленів».

— А великий палець що? — спитав Діффенбейкер. — Кажи давай, Саллі, а то мене з’їдає цікавість.

Саллі поглянув на свій загнутий великий палець. Перевів очі на Діффенбейкера, що тепер носив біфокальні окуляри і відростив черевце, яке в’єтнамські ветерани зазвичай називають «будинком, що звів «Бадвайзер»», але який і досі міг ховати в собі худорлявого хлопчину з восковим кольором обличчя. Тоді знову глянув на великого пальця і підняв угору, ніби зібрався голосувати на дорозі.

— В’єтнамці користуються «Зіппо», — сказав він. — У всякому разі, поки не кидають палити.

— Або доки не дістануть рак, — додав Діффенбейкер. — А тоді їхні дружини точно видирають запальнички з їхніх ослаблих, паралізованих пальців.

— За винятком тих, хто розлучився, — уточнив Саллі, й обидва засміялися. Під похоронним салоном було добре. Гаразд, може, не так уже й добре, але краще, ніж усередині. Органна музика була жахлива, а в’язкий запах квітів ще гірший. Їхній запах нагадував Саллі про дельту Меконгу. «За океаном», як кажуть тепер, але він не пригадував, щоб хоч раз чув цей вислів тоді.

— То, виходить, ти все-таки не зовсім без яєць? — спитав Діффенбейкер.

— Нє, до країни Джейка Барнза я таки не дістався.

— Кого?

— Забудь.

Саллі книжками не зачитувався, ніколи. Книжковим черв’яком був його друг Боббі, але шпитальний бібліотекар дав йому «І сонце сходить»[59], і Саллі прочитав роман одним духом, і не один, а цілих три рази. Тоді книжка здавалася дуже важливою, так само як той «Володар мух» для Боббі в дні їхнього дитинства. Тепер Джейк Барнз видавався якимось далеким, бляшана людина з несправжніми проблемами. Просто ще одна вигадка.

— Забути?

— Так. Я можу мати жінку, якщо дуже захочу. Дітей ні, а жінку можу. Але до цього треба сильно готуватися, і найчастіше здається, що воно того не варте.

Якусь хвилину Діффенбейкер мовчав. Сидів і дивився на свої руки. Коли підвів очі, Саллі вирішив, що він зараз скаже якусь фразу на кшталт, що йому вже час, швидко попрощається з вдовою — і знову в бій. Саллі думав, що для нового лейтенанта бої тепер означають продаж комп’ютерів з чарівною штукою під назвою «Пентіум», але Діффенбейкер нічого такого не сказав. Він запитав:

— А з бабусею що? Ти її все ще бачиш чи вона зникла?

Саллі відчув, як у глибині його свідомості ворухнувся страх, безформний, але величезний.

— Якою бабусею? — Він не пам’ятав, щоб розповідав про неї Діффенбейкерові, не пригадував, щоб казав будь-кому взагалі, але, мабуть, таки казав. Чорт, та на цих пікніках він міг сказати Діффенбейкерові що завгодно: в його пам’яті від них залишилися суцільні чорні діри, що тхнули перегаром. Від усіх.

— Стара мамасан, — промовив Діффенбейкер і знову видобув пачку. — Та, яку вбив Мейленфант. Ти сказав, що вона тобі часто ввижається. Іноді в іншому одязі, але це завжди вона. То вона ще являється?

— Можна мені одну? — попросив Саллі. — В житті не палив «Дангілл».

На ВКНД Донна Самер співала про дівчину-злючку: «Дівчинка-злючка, ти така нечемна дівчинка-злючка». Саллі обернувся до старої мамасан, на якій знову були зелені штани і помаранчева туніка.

— Мейленфант ніколи не був явно схибленим, — промовив він. — У кожному разі, не більше, ніж будь-хто інший… ну, хіба що на «чирві». Він завжди вишукував трьох, хто грав би з ним у «чирву», а це ж ніяке не божевілля, згоден? Не більше, ніж у Пагса з його гармоніками, і куди менше, ніж у тих, хто цілими ночами нюхав героїн. До того ж Ронні допомагав витягати хлопців з гелікоптерів. У джунглях засіло десять, а то й двадцять косооких, і всі палять, як скажені. Вони поклали лейтенанта Пекера, і Мейленфант напевно це бачив, він же був так близько, але ні на мить не завагався.

Як і Фаулер, і Гак, і Слокум, і Післі, як і сам Саллі. Навіть коли Пекер упав, вони продовжували бігти. Вони були хоробрі хлопці. І якщо їхня хоробрість була змарнована у війні, яку затіяли по-ослячому вперті старигани, хіба це означає, що їхня хоробрість нічого не варта? Якщо на те пішло, хіба ідея, за яку боролася Керол Джербер, була погана лише тому, що бомба вибухнула не тоді, коли слід? Подумаєш, у В’єтнамі дуже багато бомб вибухало не тоді, коли треба. І, якщо розібратися, чим, власне, був Ронні Мейленфант, як не бомбою, що вибухнула не в той час?

Стара мамасан продовжувала дивитися на нього, його старезна, сива подружка, що сидить на пасажирському сидінні, згорнувши руки на колінах, жовті руки там, де помаранчева туніка переходить у зелені поліестерові штани.

— Вони ж стріляли в нас майже два тижні, — сказав Саллі. — З того дня, як ми вийшли з долини А-Шау. Ми перемогли в Там-Бой, а коли перемагаєш, то маєш іти вперед, принаймні мені так завжди здавалося, але те, що робили ми, було відступом, а не наступом. Та що там, ледь не панічною втечею. Переможцями ми почувалися точно недовго. Підтримки не було, нас просто кинули напризволяще. Довбана в’єтнамізація! Яка то була фігня!

Він трохи помовчав, дивлячись на неї, а вона відповідала йому спокійним поглядом. Автомобілі довкола них блищали, наче в гарячці. Якийсь нетерплячий далекобійник наліг на клаксон і Саллі підскочив, як людина, яку зненацька вирвали з дрімоти.

— Ось тоді я і зустрів Віллі Ширмена, ну, коли відходили з долини А-Шау. Його обличчя видалося знайомим. Я не сумнівався, що десь його бачив, але не міг згадати де. Люди ж від чотирнадцяти до двадцяти чотирьох сама знаєш як змінюються. А якось по обіді він ще з кількома хлопцями з батальйону «Браво» сиділи собі, жартували, теревенили про дівчат. А Віллі й каже, що вперше дістав французький поцілунок на танцях у Товаристві святої Терези Авільської. А я думаю: «Святе лайно! Та це ж сентґебівські дівчата!» Підходжу до нього і кажу: «Може, ви, католики, й були королями Ашер-авеню, але ми втирали ваші підарські носи щоразу, коли ви грали в футбол з Гарвіцькою середньою». Було так, ніби я крикнув: «Ага, попався!» Тут вражий Віллі як схопиться! Я подумав, як той колобок: «Я і від тебе утечу». Ніби привида побачив абощо. Але раптом він засміявся і простяг п’ятірню, і я помітив, що він усе ще носить свій шкільний перстень! І знаєш, що все це доводить?

Стара мамасан нічого не сказала, втім, як і завжди, проте по її очах Саллі бачив, що вона знає, що все це доводить: люди смішні, діти говорять найнеймовірніші речі, переможці ніколи не відступають, а невдахи ніколи не перемагають. А ще, Боже, благослови Америку.

— Хоч би там як, нас гнали цілий тиждень, і ставало очевидно, що вони вже близько, затискають з флангів. Наші втрати весь час росли, а через освітлювальні ракети, гелікоптери і виття, яке вони зчиняли ночами в нетрях, годі було спати. А тоді нападали, розумієш? По двадцять, тридцять чоловік… Куснуть і відступлять… куснуть і відступлять, і так весь час. А ще та їхня штучка… — Саллі облизав губи, зауваживши, що в нього пересохло в роті. Тепер він шкодував, що поїхав на похорон Пагса. Пагс був хороший хлопець, та не такий, щоб виправдати повернення таких спогадів. — Поставлять у лісі чотири-п’ять мінометів, з якогось нашого флангу, розумієш… і біля кожного вишикують по вісім-дев’ять чоловік з мінами. Чоловічки в чорних піжамах, вишикувані, як діти коло фонтанчика з питною водою в школі. А тоді по команді кожен кидав свою міну в трубу міномета — і ну бігти щосили. Цим своїм бігом вони виманювали противника, тобто нас, приблизно в той же час, коли починали падати міни. Це завжди нагадувало мені історію, яку якось розповів чоловік, що мешкав над Боббі Ґарфілдом, коли ми перекидалися м’ячиком на траві перед будинком Боббі. Про бейсболіста, який колись грав за «Доджерз». Тед сказав, що той тип бігав так збіса швидко, що кидав м’яч з домашньої бази і встигав зробити пробіжку до шортстопу між другою й третьою базою і самому його взяти. Це якось… виводило з рівноваги.

Так, і він був зараз так само трохи виведений з рівноваги, трохи очманів, неначе дитина, що здуру розповідає сама собі в темряві історії про привидів.

— Вогонь, який вони вели по галявині, де впали гелікоптери, повір мені, був з тої ж серії, тільки гірший.

От тільки це була не зовсім правда. Того ранку в’єтконгівці відірвалися на повну: врубали звук до максимуму, а тоді повиривали кнопки, як любив говорити Мімз. Стрільба з джунглів навколо охоплених полум’ям гелікоптерів була не просто зливою, а бурею перед всесвітнім потопом.

У бардачку «Кепріса» лежали цигарки, стара пачка «Вінстона», яку Саллі тримав для екстрених випадків, перекладаючи її з одного авто в інше щоразу, коли їх міняв. Цигарка, яку стрельнув у Діффенбейкера, розбудила тигра, тож він простяг руку повз стару мамасан, відчинив бардачок, понишпорив серед паперів і намацав пачку. Цигарка матиме прогірклий присмак і пектиме в горлі, то й добре. Щось таке йому й треба.

— Два тижні обстрілу і стискання кільця, — сказав він мамасан, натискаючи запальничку. — Повний тарарам, а на кляту південнов’єтнамську армію нічого й розраховувати, серденько. У них завжди, здавалося, знаходилися цікавіші справи. «Баби, барбекю і боулінг», як казав Мейленфант. Наші втрати збільшувалися, прикриття з повітря прилітало не тоді, коли треба, ніхто не спав, і здавалося, що більше до нас приєднувалося хлопців з А-Шау, то ставало гірше. Пам’ятаю, одному з хлопців Віллі, Гейверзу чи Гейберу, якось так, влучило прямо в голову. Прямо в довбану голову. Він упав посеред стежки, очі розплющені, намагається щось сказати. Кров так і б’є з дірки ось тут… — Саллі постукав у себе над вухом, — …а ми повірити не могли, що він ще живий, не те щоб ще й розмовляв… А потім гелікоптери… Було, ніби в кіно: весь цей дим і стрілянина, бах-бах-бах. Бачиш, отака була прелюдія перед твоїм селом. Натрапили на нього і тут… на дорозі лежить отой стілець, типу кухонного, з червоним сидінням, а сталеві ніжки стримлять у небо. Просто лайно лайном. Вибач, але так воно виглядало: не варте того, щоб у ньому жити, а помирати за нього і поготів. Ваші хлопці, з Півдня, не хотіли помирати за такі місця, то чому мали ми? Там смерділо, тхнуло до неба, загалом смерділо всюди. Принаймні таке було враження. Втім я не дуже звертав увагу на запах. Гадаю, найбільше мене вразив стілець. Той стілець говорив про все інше.

Саллі витяг запальничку і зібрався був торкнутися вишневою спіралькою до кінчика цигарки, але згадав, що сидить у демонстраційному авто. Звісно, він міг палити і в ньому — воно ж з його салону, врешті-решт — але якщо хтось з продавців занюхає дим і зрозуміє, що бос дозволяє собі те, за що всім іншим загрожує звільнення, вийде недобре. Треба, щоб слова не розходилися з ділом. У всякому разі, якщо хочеш, щоб тебе поважали.

— Excusez-moi[60], — сказав він старенькій мамасан. Виліз з автомобіля, не заглушивши двигуна, припалив, тоді нахилився у вікно і вставив запальничку в тримач на приладовій панелі. День був спекотний, а посеред чотирисмугового моря машин з незаглушеними двигунами здавався ще спекотнішим. Саллі відчував, як навколо зростає нетерпіння, але не чув жодного радіо, крім свого. Решта людей були за склом, замкнені в своїх маленьких коконах з кондиціонерами і слухали сотні різних музичних жанрів, від Ліз Фейр до Вільяма Акермана. Він подумав, що в заторі застряг ще хтось з ветеранів, то вони, якщо не мають з собою диска «Олмен Бразерз» або касети «Біг Бразер енд зе Голдінг Кампені», напевно, слухають ВКНД, де минуле ніколи не помирає, а майбутнє ніколи не настає. Ту-ту, бі-бі.

Саллі за два кроки підійшов до капота своєї машини і став навшпиньки, приклавши долоню козирком до очей, захищаючись від сонячних зайчиків на хромованій поверхні, спробував розгледіти причину затору. І, звісно, нічого не побачив.

«Баби, барбекю і боулінг, — подумав він, і думка пролунала писклявим, свердлячим голосом Мейленфанта. Кошмарним голосом з лісу під блакитним небом. — Давайте, хлопці, у кого спринцівка? Я на дев’яносто і пильную, як сова, часу мало, тож задрипаний цирк на дорозі починається!»

Він глибоко затягнувся своїм «Вінстоном» і викашляв прогірклий, гарячий дим. У пообідньому сяйві зненацька затанцювали чорні цятки, і він поглянув на затиснуту в пальцях цигарку з майже комічним жахом. Що він робить, знову береться за це лайно? Він що, геть здурів? Ну добре, звісно, він здурів, це ясно: кожен, хто бачить мертвих бабусь, що сидять на пасажирських сидіннях у їхніх машинах, не може не бути психом, але це не означає, що треба знову братися за це лайно. Цигарки — той самий «Агент оранж», тільки куплений за ваші гроші. Саллі викинув «Вінстона» геть. Рішення видалося правильним, проте воно не сповільнило його пришвидшене серцебиття, не зняло відчуття, яке він так добре пам’ятав з часів, коли ходив у патруль: в роті пересихає, слизова стягується, зморщується і тріскає, як обпалена шкіра. Є люди, які бояться натовпу — агорафобія, так це називається, страх базару — але відчуття, що стає забагато всього і всіх, з’являлося в Саллі тільки ось у такі моменти. Він почувався нормально в ліфтах, людних фойє під час антракту і на забитих народом платформах у час пік. Але, коли з усіх боків його стискав щільний затор, його перемикало. Тут же нікуди бігти, дитинко, нікуди сховатися.

Зі своїх кондиціонованих стручків повилазило ще кілька людей. Жінка в строгому коричневому діловому костюмі стояла біля такого ж строгого, коричневого «БМВ», золотий браслет і срібні сережки концентрували на собі літнє сонце, висока підбора замшевої туфельки, здавалося, ось-ось почне нетерпляче постукувати. Вона впіймала погляд Саллі, закотила очі до неба, ніби кажучи: «Хіба не типова ситуація?», тоді зиркнула на свого годинника, теж золотого і теж сяйливого. Чоловік верхи на зеленій «Ямасі» типу «міжніжна ракета», заглушив ревучий двигун, поставив мотоцикла на підніжку, зняв шолома і поклав на заляпаний маслом бордюр біля педалі. Він був одягнений у чорні мотошорти і сорочку без рукавів з написом «НАЛЕЖИТЬ НЬЮ-ЙОРК НІКС» на грудях. За оцінкою Саллі, цей пан втратить десь сімдесят відсотків шкіри, якщо в такому костюмі випадково перекине свою міжніжну ракету на швидкості понад п’ять миль за годину.

— Завал, люди, — сказав мотоцикліст. — Точно якась аварія. Сподіваюся, нічого радіоактивного.

І засміявся, показуючи, що пожартував.

Далеко попереду на крайній лівій смузі — коли б машини на цій ділянці шосе рухалися, вона була б швидкісна — жінка в білому тенісному костюмі стояла біля «тойоти» з наліпкою «НІ ЯДЕРНІЙ ЗБРОЇ» на бампері ліворуч від номерів і «ВАША КИЦЬКА ДЛЯ КОГОСЬ БІЛЕ М’ЯСО» — праворуч. Спідниця в неї була коротесенька, ноги довжелезні й засмаглі, а коли вона підняла протисонячні окуляри до волосся з білявими пасмами, Саллі побачив її очі. Вони були великі, блакитні і якісь стривожені. Той погляд викликав бажання погладити її по щоці чи по-братськи обійняти однією рукою, і сказати, щоб вона не хвилювалася: все буде добре. Саллі дуже добре пам’ятав той погляд. Він колись вивертав усе його нутро. Там стояла Керол Джербер. Керол Джербер у кросівках і тенісному костюмі. Він не бачив її з того вечора, коли заходив до неї під кінець шістдесят шостого. Вони сиділи на канапі разом з матір’ю Керол, від якої сильно відгонило вином, і дивилися телевізор. Скінчилося все суперечкою через війну і він пішов. Пригадував, як подумав: «Повернуся, коли буду знати, що зумію тримати себе в руках». І поїхав геть у своєму старому «шевроле». Уже тоді Саллі був людиною «шевроле». Проте так і не повернувся. Наприкінці шістдесят шостого вона була вже по дупу в антивоєнному лайні. Чого-чого, а цього семестр у Мейнському університеті її добре навчив. Він казився від однієї лише думки про неї. Маленька довбана пустоголова ідіотка — ось хто вона була. Заковтнула наживку комуністичної антивоєнної пропаганди разом з гачком і грузилом. А потім Керол взагалі вступила до тієї організації, тих психованих ВСМ, і їй зовсім знесло дах.

— Керол! — гукнув Саллі, рушивши до неї. Проминув зелену, наче шмарклі, міжніжну ракету, зрізав собі шлях поміж заднім бампером пікапа і седаном, випустив її з поля зору, поки мчав повз буркітливу шістнадцятиколісну фуру, а тоді знову угледів. — Керол! Гей, Керол!

Однак, коли вона обернулася, він почав запитувати себе, що це на нього найшло і якого біса коїться з його головою? Якщо Керол і жива, їй стукнуло п’ятдесят, як і йому. А цій жінці років десь тридцять п’ять.

Саллі зупинився, все ще за смугу від неї. Усюди гули легковики і вантажівки. Якесь незрозуміле потьохкування в повітрі. Він спершу вирішив, що то свистить вітер, хоча день був спекотний, а вітерцю ані шелесь.

— Керол? Керол Джербер?

Потьохкування голоснішало. Ніби хтось раз у раз поцокував язиком крізь закопилені губи. Ніби скрекіт гелікоптера, що летить за кілометрів п’ять. Саллі глянув угору і побачив, як з димчасто-блакитного неба просто на нього падає абажур. Він інстинктивним рефлексом шарпнувся назад, але всі його шкільні роки пройшли в заняттях як не одним, то іншим спортом, і тепер, відхиляючи голову, Саллі одночасно простяг руку. І досить спритно зловив абажур.

На ньому, баламутячи веслами воду, вниз по річці в багряному світлі призахідного сонця плив човен. «НАМ НА МІССІСІПІ ПРЕКРАСНО ЖИВЕТЬСЯ» виведено над ним старомодними, кучерявими літерами. А під човном так само кучеряво: «А ЯК ВАМ НА ПРИТОКАХ?»

«Звідки, нахер, він взявся?» — майнуло в голові у Саллі, й тут жінка, що виглядала, як доросла копія Керол Джербер, закричала. Її руки зметнулися вгору, ніби для того, щоб поправити у волоссі окуляри, але застигли на рівні плечей і затрусилися, як у диригента симфонічного оркестру, що геть втратив голову. Такий самий вигляд був у старенької мамасан, коли вона вибігла зі своєї задрипаної смердючої хижки на задрипану смердючу вулицю в задрипаному смердючому селищі в провінції Донґ-Ха. По плечах білого костюма тенісистки потекла кров, спершу великими краплинами, потім потоком. Вона бігла по засмаглих руках і скрапувала з ліктів.

— Керол? — тупо перепитав Саллі. Він стояв між джипом «додж рем» і напівпричепом «мека», одягнений у темно-синій костюм, який завжди носив на похорон, з абажуром, сувеніром з Міссісіпі «А ЯК ТАМ У ВАС НА ПРИТОКАХ?» у руках і дивився на жінку, у якої тепер щось стирчало з голови. Заточуючись, вона ступила крок уперед — блакитні очі все ще широко розплющені, руки все ще трясуться в повітрі — і Саллі зрозумів, що то стільниковий телефон. Він визначив по схожій на обрубок антені, яка погойдувалася за кожним кроком жінки. Стільниковий телефон упав з неба, пролетів лише Бог знає скільки тисяч футів і тепер стирчав з її голови.

Вона зробила ще крок, налетіла на капот темно-зеленого «б’юїка» і, коли в неї підігнулися коліна, почала повільно зісковзувати додолу. Ніби підводний човен занурюється, подумав Саллі. От тільки коли вона зникне з очей, замість перископа стримітиме коротка антена стільникового телефона.

— Керол? — прошепотів Саллі, але то не могла бути вона. Адже ніхто, кого він знав у дитинстві, жодна жінка, з якою він спав, точно не могла бути приречена на смерть від травми, завданої телефоном, що впав з неба.

Люди закричали, заверещали, залементували. Крики здебільшого скидалися на питання. Сигналили клаксони, двигуни додавали оборотів, так, ніби можна було кудись їхати. Поруч з Саллі водій шістнадцятиколісного «мека» запускав свого двигуна з оглушливим, ритмічним пирханням. Заголосила сигналізація. Хтось завив чи то від подиву, чи то з болю.

Одинока тремтяча біла рука вчепилася в капот темно-зеленого «б’юїка». Зап’ястя її обвивав тенісний браслет. Рука і браслет поволі зісковзували. Пальці жінки, схожої на Керол, ще якусь мить чіплялися за край капота, а тоді зникли з очей. З неба зі свистом падало ще щось.

— Лягай! — заволав Саллі. — На землю, вашу маму!

Свист перейшов у пронизливий, оглушливий виск, і стих, коли падаючий предмет врізався в капот «б’юїка». Його зім’яло, наче ударом кулака, і пробило під вітровим склом. Штука, що тепер стриміла з двигуна «б’юїка», виявилася мікрохвильовою пічкою.

Тепер усюди навколо нього лунав гуркіт падаючих предметів. Немов переживаєш землетрус, який почався чомусь не в надрах землі, а над нею. Повз нього сипалася невинна злива журналів: «Севентін», «Джі к’ю», «Роллінг стоун», «Стерео рев’ю». Розгорнуті сторінки тріпотіли, надаючи їм схожості з підстреленими птахами. Праворуч від нього з блакиті, обертаючись, летіло офісне крісло. Воно гепнуло на дах «форда універсала». Вітрове скло «універсала» бризнуло молочними уламками. Крісло відскочило, нахилилося і завмерло на капоті. На повільну і аварійну смугу приземлялися портативний телевізор, пластиковий білизняний кошик, щось схоже на грона фотоапаратів зі сплутаними ременями і гумова бейсбольна база. За базою летіло щось схоже на биту моделі «Луїсвілл слаґґер». Машина для приготування попкорну, потужності якої вистачило б, щоб нагодувати кінотеатр, вдарилася об шосе і розлетілася мерехтливими трісками.

З хлопця в сорочці «Нью-Йорк нікс», власника зеленої, як шмарклі, міжніжної ракети, було досить побаченого. Він побіг по вузькому проходу між авто в третьому ряду і тими, що застрягли на швидкісній смузі, петляючи, немов слаломіст, щоб уникнути бічних дзеркал, тримаючи руку над головою, як людина, що перебігає вулицю під весняною зливою. Саллі, все ще стискаючи абажур, подумав, що хлопцеві було б куди розумніше підняти свій шолом і насунути на голову, але, звісно, коли навколо тебе сиплються різні речі, стаєш забудькуватим і передусім забуваєш те, що для тебе найкорисніше.

Тепер падало щось іще, і то близько й до того ж велике, більше за мікрохвильову, що розтрощила капот «б’юїка», це вже точно. Цього разу звук не був схожий на свист, як від бомби чи міни, то був звук падаючого літака, гелікоптера чи навіть будинку. У В’єтнамі все це валилося з неба перед очима в Саллі (будинок, щоправда, частинами). Проте звук мав одну суттєву відмінність: він був мелодійний, ніби музика найбільшої в світі еолової арфи.

То був концертний рояль, білий з золотою облямівкою; за таким ви очікуєте побачити високу, стриману жінку в чорній сукні, що бренькає «Вдень і вночі» — у шумі машин, і в тиші самотній кімнати, ду-ду-ду, біп-біп-біп. Білий концертний рояль падав з коннектикутського неба, раз-по-раз перевертаючись, кидаючи на застряглі в заторі машини схожу на медузу тінь; вітер, гуляючи корпусом, що невпинно перекидається в його потоках, видобуває зі струн протягле бриніння; клавіші посіпуються, неначе клавіші піаноли, оповите маревом сонце виграє на педалях.

Рояль летів у ледачому обертанні, й усе гучніший звук його падіння скидався на якусь нескінченну вібрацію у бляшаному тунелі. Він падав на Саллі. Його тривожна тінь почала загострюватися і меншати. Здавалося, його мішенню було задерте вгору обличчя Саллі.

— НАЛІТ! — закричав Саллі й кинувся бігти. — НАЛІ-І-ІТ!

Рояль упав на дорожній шлагбаум, одразу ж за ним летів білий ослінчик, а за ослінчиком кометним хвостом тяглися аркуші з нотами, платівки на сорок п’ять обертів з великими дірками посередині, дрібна техніка, далі майорів жовтий плащ, схожий на пороховик, шина «Гудьєр», мангал, флюгер, картотечна шафка і чайна чашка з виведеним на боці написом «НАЙКРАЩА БАБУСЯ У СВІТІ».

— Можна мені одну? — попросив Саллі у Діффенбейкера за стіною похоронного салону, де Пагс лежав в своєму обитому шовком ящику. — В житті не палив «Дангілл».

— Будь-яке паливо для твого катера. — Голос Діффенбейкера лунав радісно, так ніби він ніколи в житті не клав у штани зі страху.

Саллі й досі пам’ятав, як Діффенбейкер стояв на вулиці біля того перекинутого стільця. Який він був блідий, як у нього тряслися губи, а від одягу все ще тхнуло димом і розлитим гелікоптерним паливом.

Діффенбейкер переводив погляд з Мейленфанта і старої на тих, хто почав гатити по хатках, на малого, що захлинався криком — його підстрелив Мімз; він пригадував, як Діфф глянув на лейтенанта Ширмена, але від того нічого було чекати допомоги. Зрештою, як і від самого Саллі. Ще пригадувалося, як Слокум свердлив поглядом Діффа, що тепер, після смерті Пекера, став новим лейтенантом. Тут нарешті Діфф подивився на Слокума. Слай Слокум не був офіцер, навіть не належав до пишномовних лісових стратегів, які заднім числом знають краще за всіх, і ніколи не міг би ним стати. Слокум був простий собі E-3 чи E-4, який вірив, що група, яка співає, як «Рер Ерс», обов’язково має складатися з чорних. Іншими словами, просто рядовий, однак готовий зробити те, на що інші готові не були. Ні на мить не втрачаючи контакту з розгубленими очима нового лейтенанта, Слокум трохи повернув голову в інший бік — у бік Мейленфанта, Клемсона, Післі, Мімза і решти самопризначених каральників, чиїх імен Саллі не пам’ятав. Потім Слокум знову глянув просто в очі лейтенанта. Сказилося всього чоловік шість чи вісім. Вони гнали по брудних вулицях повз галасливого, що спливав кров’ю, хлопця все глибше в це дрантиве сільце, на ходу вигукуючи футбольні кричалки, підбадьорення з військових навчань, приспів до «Тримайся, Слупі» й подібну маячню. А Слокум питав очима: «Ну, чого ти хочеш? Ти тепер бос, то чого ти хочеш?»

І Діффенбейкер кивнув.

А чи зміг би він, Саллі, кивнути тоді? Мабуть, ні. Напевно, якби вирішував він, Клемсон, Мейленфант і решта покидьків продовжувала б убивати, доки б у них не закінчилися кулі. Адже приблизно так поводилися підлеглі Келлі та Медіни[61]. Однак Діффенбейкер, треба віддати йому належне, не був Вільямом Келлі. Діффенбейкер злегка кивнув. Слокум кивнув у відповідь, скинув автомат і розніс череп Ральфові Клемсону.

Тоді Саллі вирішив, що Клемсон дістав кулю через те, що Слокум водився з Мейленфантом: Слокум і Мейленфант викурили разом не одну дозу дурманного листя, а ще всі знали, що Слокум чимало свого вільного часу полює на «стерво» разом з іншими любителями «чирви». Та сидячи тут і крутячи в пальцях Діффенбейкерову цигарку, Саллі спало на думку, що Слокум у дупі мав Мейленфанта з його дурманним листям, так само як і його улюблену гру. У В’єтнамі не бракувало ні бгангу, ні картярів. Слокум обрав Клемсона тому, що постріл у Мейленфанта нічого б не дав. Мейленфант, який репетував усю оту фігню про голови, насаджені на палі, щоб в’єтконгівці зрозуміли, що чекає на тих, хто зачепиться з блискавками із «Дельти», стояв надто далеко, щоб привернути увагу тих, хто брьохав, хлюпаючи і стріляючи, по вкритій багнюкою вулиці. До того ж стара мамасан усе одно була мертва, тож хай собі шматує її нафіг.

А тепер Діфф був Діффенбейкером, лисим продавцем комп’ютерів, що перестав їздити на зустрічі. Він дав Саллі припалити своєю «Зіппо» і спостерігав, як той глибоко затягується і викашлює дим.

— Уже довго, бачу? — спитав Діффенбейкер.

— Десь років зо два, плюс-мінус.

— Хочеш знати страшну річ? Як швидко ти знову втягнешся?

— То я розповідав тобі про стару?

— Ага.

— Коли?

— По-моєму, на останній зустрічі, на якій ти був… на узбережжі в Джерсі, тоді коли Даргін зірвав блузку з офіціантки. Ну й огидна була сцена.

— Справді? Не пам’ятаю.

— Ти вже був у повному ауті.

Аякже. Ця частина програми завжди була однакова. Якщо розібратися, вся програма цих зустрічей завжди була однакова. Був діджей, що зазвичай ішов рано, бо хтось хотів побити його за те, що ставить не ті платівки. До того часу з динаміків гриміло щось на зразок «Зловісно сходить місяць», «Запали мій вогонь», «Дай мені трішки кохання» і «Моя дівчинка». Музика з усіх отих фільмів про В’єтнам, які знімали на Філіппінах. Насправді ж більшість солдатів, яких пам’ятав Саллі, захлиналися слізьми від «Карпентерів» і «Ранкового ангела». Саме ці пісні були музичним фоном лісу; вони лунали завжди, коли хлопці передавали один одному косячки і фото своїх дівчат, кайфували і пускали сльозу над «Одним олов’яним солдатиком», загальновідомим у зелені як «Тема граного Біллі Джека». Саллі не пригадував, щоб у В’єтнамі хоч раз чув «Дорз»; завжди тільки «Зе Строберрі Еларм Клок» зі своїм «Ладаном і м’ятою». Вперше почувши це смердюче лайно з програвача в їдальні, він на якомусь рівні збагнув, що війна програна.

Зустрічі розпочиналися музикою і запахом смаженого м’яса (запах, який завжди невиразно нагадував Саллі про запах гелікоптерного палива) і банками пива в відерцях з колотим льодом. Ось ця частина була цілком непогана, ця частина, якщо по правді, була дуже приємна. А тоді — раз! — і вже наступний ранок, світло обпікає очі, голова — одна суцільна пухлина, а шлунок залито отрутою. Одного такого наступного ранку Саллі крізь нудоту невиразно пригадав, що змушував ді-джея знов і знов ставити «О Керол» Ніла Седака, погрожуючи вбити його, якщо той перестане. Іншого ранку Саллі прокинувся поруч з колишньою дружиною Френка Післі. Вона хропіла, бо ніс у неї був зламаний. Її подушка була вся в крові, як і щоки, а Саллі не міг згадати, чи то він зламав їй носа, чи засранець Післі. Саллі волів би, щоб винен був Післі, але знав, що то, цілком можливо, справа його рук. Іноді, особливо в дні ДВ (до «Віагри»), коли в ліжку в нього майже порівну то виходило, то не виходило, він скаженів. На щастя, коли леді прокинулася, то й сама не пам’ятала. Однак пригадала, як він виглядав без нижньої білизни. «Чому в тебе тільки одне?» — запитала вона. «Мені і з цим пощастило», — відповів тоді Саллі. Головний біль був більший за весь світ.

— А що я казав про стару? — спитав він у Діффенбейкера, сидячи і палячи в провулку коло каплиці. Діффенбейкер знизав плечима.

— Просто, що колись ти її часто бачив. Сказав, що часом вона одягнена інакше, але все одно це завжди вона, стара мамасан, яку порішив Мейленфант. Довелося стулити тобі рота.

— Бля, — вилаявся Саллі й запустив вільну руку собі в волосся.

— Ще ти сказав, що, коли повернувся на Східне узбережжя, тобі стало легше, — вів далі Діффенбейкер. — І, послухай, що поганого в тому, що тобі час від часу з’являється бабуся? Дехто бачить летючі тарілки.

— Але не люди, що винні двом банкам майже мільйон доларів, — заперечив Саллі, — якби вони знали…

— Ну дізналися б, і що? А я скажу тобі що: нічого. Поки ти, Саллі-Джоне, платиш внески і щомісяця приносиш їм фантастичний пиріжок, нікому немає діла, що ти бачиш, коли гасиш світло, чи що ти бачиш, коли його не вимикаєш, якщо на те пішло. Їм начхати, чи ти надягаєш жіночу білизну, чи б’єш дружину, чи трахаєш свого лабрадора. Та й до того ж, думаєш, у твоїх банках немає людей, хто побував у зелені?

Саллі зробив затяжку і поглянув на Діффенбейкера. Правду кажучи, йому це ніколи й на думку не спадало. Він мав справу з двома працівниками кредитного відділу, які підходили за віком, та вони ніколи про це не говорили. Він, звісно, теж. «Наступного разу, коли їх побачу, — вирішив Саллі, — треба поцікавитися, чи користуються вони «Зіппо». Акуратненько так, розуміється».

— Чому ти посміхаєшся? — спитав Діффенбейкер.

— Та так. А ти, Діффе? Маєш свою бабусю? Я не про подругу, а про бабусю. Мамасан.

— Гей, друже, не називай мене Діффом. Тепер мене так ніхто не називає. Мені ніколи не подобалося.

— Але маєш?

— Ронні Мейленфант — ось моя мамасан, — відповів Діффенбейкер. — Іноді я його бачу. Не так, як ти казав, що бачиш свою. Ніби вона дійсно перед тобою, але спогади ж теж реальні, хіба ні?

— Ага.

Діффенбейкер повільно похитав головою.

— Якби ж це були тільки спогади, розумієш? Якби ж тільки спогади.

Саллі сидів мовчки. Орган у капличці тепер грав, здавалося, не церковний гімн, а просто музику. «Останній спів», так, здається, це називається. Музичний спосіб сказати проводжальникам, щоб забиралися геть. Іди додому, Джо-Джо. Мама чекає.

Діффенбейкер промовив:

— Є спогади, а є те, що реально бачиш в уяві. Як коли читаєш книжку дійсно гарного письменника. Він описує кімнату, і вона в тебе перед очима. Я кошу газон, або сиджу на нараді і слухаю доповідача, або читаю казку онукові перед сном, або навіть обіймаюся з Мері на канапі, і — бах! — ось і Мейленфант, клята прищава пика з кучерявим волоссям. Пам’ятаєш, як у нього вилося волосся?

— Так.

— Ронні Мейленфант, що завжди говорив то нахер те, то нахер се, то нахер все довкола. Етнічні анекдоти на всі випадки життя. І футлярчик. Пам’ятаєш футлярчик?

— Аякже. Невеличкий шкіряний футляр, який висів у нього на поясі. Він у ньому тримав свої карти. Дві колоди. «Гей, йдемо ловити «стерво», хлопці! П’ять центів за очко! Є охочі?» І вони збігалися.

— Ось. Ти пам’ятаєш. Пам’ятаєш. А я бачу його, Саллі, аж до білих гнійників на підборідді. І чую. І відчуваю запах тої клятої травички, яку він курив, але переважно бачу. Бачу, як він збив її з ніг, а вона лежить на землі й усе ще погрожує йому кулаком, усе ще щось лепече…

— Досить.

— …а я не міг повірити, що це станеться. Спершу, думаю, і сам Мейленфант не вірив. Спочатку він лише кілька разів подражнив її багнетом, колов самим кінчиком, ніби все це просто жарт… а потім узяв і зробив це, всадив багнет їй в живіт. Це срака, Саллі, срака в квадраті! Вона закричала, почала смикатися, а він, пам’ятаєш, розставив над нею ноги, а всі решта бігли, Ральф Клемсон і Мімз, і не знаю, хто ще. Я завжди не терпів цього паскуду Клемсона навіть дужче, ніж Мейленфанта, бо Ронні хоч не був підступний: з ним що бачиш, те й маєш. А Клемсон був хворий і підступний. Я перелякався до смерті, до смерті, нахер, розумієш. Я знав, що повинен покласти цьому край, але боявся, що вони мене прикінчать, якщо спробую, всі вони… всі ви. Бо в ту конкретну хвилину були всі ви, хлопці, і був я. Ширмен, проти нього я нічого не маю, він вискочив на галявину, коли впали гелікоптери, ніби завтра вже не настане. Але в тому селі… дивлюся на нього, і — нічого, зовсім нічого.

— Потім, коли ми потрапили в засідку, він врятував мені життя, — тихо промовив Саллі.

— Знаю. Підхопив тебе на руки і ніс, немов той довбаний Супермен. На галявині він був те, що треба, і знову став таким на стежці, але в проміжку, в селі… нічого. У селі все впало на мене. Ніби я — єдина доросла людина, от тільки я себе дорослим не відчував.

Саллі навіть не намагався його зупинити. Діффенбейкер хотів виговоритися, і змусити його замовкнути не могло ніщо, крім удару кулаком у зуби.

— Пам’ятаєш, як вона, ота стара, закричала, коли він його увігнав? А Мейленфант стоїть над нею і чеше: і косоокі такі, і жовті сякі, і собакоїди претакі. Богу дякую за Слокума. Він подивився на мене, і це змусило мене зробити щось… хоч я тільки те й зробив, що наказав йому стріляти.

«Ні, — подумав Саллі, — ти і цього не зробив, Діффе. Ти тільки кивнув. У суді таке лайно не пропустили б, змусили б визнати вголос. Вони змушують висловлюватися чітко, для протоколу».

— Гадаю, Слокум того дня врятував наші душі, — промовив Діффенбейкер. — Знаєш, що він наклав на себе руки? Так-так, у вісімдесят шостому.

— Я думав, нещасний випадок на дорозі.

— Якщо ясного вечора врізатися в опору мосту на швидкості сімдесять миль це нещасний випадок, тоді то був нещасний випадок.

— А як Мейленфант? Знаєш що-небудь?

— Ну, на жодну зустріч він, звісно, не приїжджав, проте був живий, коли я востаннє чув про нього. Енді Бренніґен бачив його в Південній Каліфорнії.

— Їжак бачив?

— Він-він, Їжак. І знаєш де?

— Звідки?

— Вмреш, Саллі-Джоне. Просто повісишся. Бренніґен в анонімних алкоголіках. Це стало його релігією. Каже, життя йому врятували, і, думаю, так воно й було. Він пив більше, ніж будь-хто з нас, може, навіть більше, ніж усі ми разом узяті. А зараз він залежний не від текіли, а від АА. Ходить на десяток зборів на тиждень. Він ПЗО[62]. Не питай, що це означає, якийсь політичний пост у групі. Сидить на телефоні довіри. І щороку їздить на національний конгрес. Років п’ять тому п’яниці зібралися в Сан-Дієґо. П’ятдесят тисяч алконавтів стоять рядочком у конференційному центрі Сан-Дієґо і проказують молитву покори. Можеш собі уявити?

— Більш-менш, — сказав Саллі.

— Зараза Бренніґен глянув ліворуч, і бачить не кого іншого, як Ронні Мейленфанта. Очам своїм не вірить, але все-таки це Мейленфант. Після урочистої частини він хапає Мейленфанта і вони разом ідуть випити. — Діффенбейкер затнувся. — Алкоголіки ж теж, гадаю, випивають. Ну, лимонад там чи кока-колу. І Мейленфант розповідає Їжакові, що він уже майже два роки тверезий як скло, відкрив для себе вищу силу, яку воліє називати Господом, зазнав переродження, у нього все на п’ять з плюсом, він веде життя за законами життя, віддає себе у Божі руки і в тому ж дусі. Тут Бренніґен не втерпів і питає, чи зробив Мейленфант П’ятий крок, а це означає зізнатися в усіх своїх поганих вчинках і бути повністю готовим їх спокутувати. Мейленфант, і оком не змигнувши, відповів, що зробив П’ятий крок рік тому і почувається значно краще.

— Чорт забирай! — вигукнув Саллі, дивуючись глибині свого гніву. — Старій мамасан, безумовно, буде приємно довідатися, що Ронні від неї очистився. Обов’язково скажу їй, коли наступного разу побачу.

Тільки він, звичайно, не знав, що побачить її того ж дня.

— Дивись, не забудь.

Вони посиділи трохи, майже не перекидаючись словами. Саллі попросив у Діффенбейкера ще цигарку, і той дав, знову клацнувши старою доброю «Зіппо». З-за рогу долинули змішані уривки розмов і чийсь тихий сміх. Похорон Пагса скінчився.

Десь у Каліфорнії Ронні Мейленфант, можливо, читає свою Велику Книгу АА і вступає в контакт з міфічною вищою силою, яку воліє називати Господом. Може, Ронні теж ПЗО, хоч би що це, нафіг, означало. Саллі хотів би, щоб Ронні помер. Саллі хотілося, щоб Ронні Мейленфант здох у в’єтконгівській ямі-пастці, з носом, вкритим виразками, у смороді щурячого лайна, помер від внутрішньої кровотечі, вибльовуючи шматочки слизової шлунка. Мейленфант з його футлярчиком і картами. Мейленфант з його багнетом. Мейленфант з ногами, розставленими над старою мамасан у зелених штанях, помаранчевій туніці та червоних кросівках.

— А взагалі, для чого ми були у В’єтнамі? — запитав Саллі. — Без філософії і всякого такого, але ти хоч для себе це зрозумів?

— Хто сказав: «Той, хто не вчиться в минулого, приречений на його повторення»?

— Річард Доусон, ведучий «Сімейних чвар».

— Іди ти, Салліване.

— Не знаю хто. Це важливо?

— Ще й як, бля, — відповів Діффенбейкер. — Бо ми так звідти і не вибралися. Ми так і не вибралися з зелені. Наше покоління загинуло там.

— Звучить трішки…

— «Трішки» як? Трішки претензійно? Погоджуюсь. Трішки нерозумно? Погоджуюсь. Трішки самолюбно? Так, сер. Але такі ми є. Такі всі ми до одного. Що ми зробили після В’єтнаму, Саллі? Ті, хто туди поїхав, ті, хто ходив на марші протесту, ті, хто просто відсиджувався вдома, дивлячись «Даллаських ковбоїв», цмулячи пиво і проперджуючи диванні подушки?

На щоках нового лейтенанта проступив рум’янець. У нього був вигляд людини, що знайшла свого улюбленого коника, осідлала його і просто не може не скакати вперед. Він підніс руки і почав загинати пальці, як робив Саллі, коли перелічував в’єтнамську спадщину.

— Ось дивись. Ми покоління, яке винайшло супербратів Маріо, ультрачітке телебачення, лазерну систему наведення ракет і кокаїновий крек. Ми відкрили Річарда Сіммонза, Скотта Пека і «Стиль Марти Стюарт». Наші уявлення про кардинальну зміну в житті зводяться до купівлі собаки. Дівчата, що палили свої ліфчики, тепер купують білизну від «Вікторія Сікрет», а хлопці, що безстрашно трахали заради миру, тепер вгодовані кабани, що до пізньої ночі засиджуються біля екранів комп’ютерів і пересмикують прутні, розглядаючи в інтернеті фото оголених вісімнадцятирічних дівчат. У цьому ми всі, братику: ми любимо дивитися. Фільми, відеоігри, відео поліційних погонь, бокс у «Шоу Джеррі Спрінґера», Марка Макґвайра, чемпіонат з реслінгу, засідання з питання імпічменту — байдуже що, лиш би дивитися. Але був час… тільки не смійся, але був час, коли все дійсно було в наших руках. Ти це знаєш?

Саллі кивнув, думаючи про Керол. Але не ту, що сиділа на канапі поряд з ним і своєю пропахлою вином матір’ю, і не про ту, що повертала знак миру до камери, а по щоці в неї юшила кров. Тоді вона була вже безнадійна і божевільна, це можна було побачити в її усмішці, прочитати на плакаті, кричущі слова якого відкидали будь-яку дискусію. Він думав про Керол того дня, коли її мати возила їх усіх у «Сейвін-Рок». Тоді його друг Боббі виграв трохи грошей у картярського шахрая, а Керол одягла на пляж блакитний купальник і час від часу зиркала на Боббі тим поглядом, що промовляв: «Ти вбиваєш мене, а смерть — така солодка». Отоді все дійсно було в їхніх руках, він це точно знав. Але діти все гублять, у дітей слизькі пальці і дірки в кишенях, вони все гублять.

— Ми набивали наші гаманці на біржі, ходили в тренажерні зали, записувалися до психологів, аби знайти себе. Південна Америка палає, Малайзія палає, сраний В’єтнам палає, однак ми нарешті залишили позаду ненависть до самих себе, нарешті полюбили самих себе, тож нехай собі палають на здоров’я.

Саллі уявив, як Мейленфант знаходить себе, як учиться любити внутрішнього Ронні, і стримався, щоб не здригнутися.

Тепер усі пальці Діффенбейкера були підняті й загнуті біля обличчя. Саллі він видався подібним до Ела Джолсона, що готується заспівати «Матінко». Діффенбейкер, схоже, усвідомив це одночасно з Саллі й опустив руки. Вигляд у нього був стомлений, розгублений і нещасний.

— Мені подобаються багато наших ровесників, взятих окремо, — провадив він. — Але мене нудить і я зневажаю наше покоління в цілому, Саллі. Ми мали нагоду все змінити. Справді. Але ми заспокоїлися на дизайнерських джинсах, двох квитках на Мераю Кері в Радіо-сіті-мюзик-голлі, бонусах на часті перельоти, «Титаніку» Джеймса Камерона і щедрому пенсійному забезпеченні. Єдине покоління, що більш-менш може дорівнятися до нашого в усепоглинному егоїстичному догоджанні собі — це так зване «втрачене покоління» двадцятих років, але у більшості з них бодай вистачило порядності пити і не просихати. А ми навіть на це виявилися не спроможними. Боже, яка ми погань.

Саллі помітив, що новий лейтенант ледь не плаче.

— Діффе…

— Знаєш, яка ціна проданого майбутнього, Саллі-Джоне? Ми ніколи не можемо до кінця вирватися з минулого. Не можемо його до кінця подолати. Моя теорія, що насправді ти зовсім не в Нью-Йорку. Ти в «Дельті», обкурений, притулився до дерева і втираєш у шию якусь трутку для комах. Пекер усе ще командир, бо тепер усе ще шістдесят дев’ятий. А все те, що ти вважаєш своїм майбутнім життям — велика бульбашка в бісовій киплячій каструлі. І так краще. В’єтнам кращий. Тому ми там і залишаємося.

— Думаєш?

— На сто відсотків.

З-за рогу визирнула темноволоса кароока жінка в блакитній сукні.

— Ось ви де, — промовила вона.

Вона повільно і граційно йшла до них на високих підборах і Діффенбейкер підвівся. Саллі теж устав.

— Мері, це Джон Салліван. Служив разом зі мною і Пагсом. Саллі, це моя хороша подруга Мері-Тереза Чарлтон.

— Дуже приємно, — сказав Саллі, простягаючи руку. Її потиск був міцний і впевнений, довгі холодні пальці притулилися до його пальців, але дивилася вона на Діффенбейкера.

— Місіс Пагано хоче поговорити з тобою, любий. Підеш?

— Безумовно, — промовив Діффенбейкер, рушив був до входу, тоді обернувся до Саллі. — Зачекай трохи, — сказав він. — Сходимо вип’ємо. Обіцяю не проповідувати. — Але на цих словах його очі відвернулися від Саллі, ніби знали, що цієї обіцянки він дотримати не зможе.

— Дякую, лейт’, але мені справді пора. Не хочу їхати в час пік.

Проте затору він так і не уник, і тепер на нього з неба летів рояль, виблискуючи на сонці й наспівуючи про себе. Саллі впав на живіт і перекотився під авто. Рояль гримнув об асфальт менш ніж за п’ять футів від нього і вибухнув, випльовуючи клавіші, неначе зуби.

Саллі виповз з-під машини, обпікши спину об розжарений глушник, і сяк-так зіп’явся на ноги. Окинув поглядом шосе, що простягалося на північ, широко розплющеними від подиву очима. З неба сипався величезний розпродаж вживаних речей: магнітофони, килимки, сидяча газонокосарка з обліпленим травою лезом, що запаморочливо крутилося під кожухом, чорна садова статуя вершника, акваріум, в якому і досі плавали рибки. Побачив старого з театрально-пишною сивою чуприною, що біжить по аварійній смузі, але тут на дідуся звалилися сходи, відірвавши його ліву руку і кинувши на коліна. Тут були годинники, письмові столи і кавові столики, далі летів ліфт, кабель якого розмотувався за ним у повітрі, неначе вимазана відрізана пуповина. На стоянку індустріального комплексу неподалік від дороги спланував шквал гросбухів, їх палітурки ляскали, ніби в аплодисментах. На жінку, що бігла по шосе, впала шуба і вона в ній заплуталася, тоді на неї, причавлюючи, приземлилася канапа. В повітрі завирувала буря світла: з небесної синяви спускалися гігантські оранжерейні рами. Статуя солдата громадянської війни пробила фургон. Прасувальна дошка вдарилася об перила мосту попереду й увігналася в застряглі автомобілі, обертаючись, як пропелер. На задок пікапа звалилося опудало лева. Усюди бігали і кричали люди. Усюди виднілися машини з пом’ятими дахами і розтрощеними вікнами; Саллі угледів «мерседес», з люка якого стриміли неприродно рожеві ноги вітринного манекена. Повітря здригалося від скиглення і свисту.

На Саллі впала нова тінь, та, ухиляючись і здіймаючи руку, він зрозумів, що спізнився: якщо це праска чи тостер, чи ще якась господарська штуковина, вона роздробить йому череп. А якщо щось важче, то від нього залишиться тільки масна пляма на асфальті.

Падаючий предмет зачепив його руку, не заподіявши ні найменшого болю, зрикошетив і приземлився біля його ніг. Саллі дивився на річ спершу з подивом, а тоді з усе більшим зчудуванням.

— Свята срака, — пробурмотів він.

Саллі нахилився і підібрав бейсбольну рукавицю, що впала з неба, одразу впізнавши її навіть після стількох років: глибока подряпина уздовж мізинця і смішно переплетені вузлики на зав’язках із сиром’ятної шкіри були, неначе відбитки пальців. Він глянув на те місце, де Боббі вивів своє ім’я. Воно було на місці, однак літери здавалися свіжішими, ніж мали б бути, а шкіра виглядала витертою, вицвілою і порепаною, немов хтось писав на рукавиці інші імена, а потім стер.

Запах рукавиці, коли він підніс її до обличчя, був п’янкий і непереборний. Саллі натяг її на руку. Тут під мізинцем щось зашаруділо: запханий всередину аркуш паперу. Він не звернув уваги. Притис рукавицю до обличчя, заплющив очі й глибоко вдихнув. Шкіра, мастильний жир, піт і трава. Вона увібрала в себе всі-всі літа. Літо 1960-го, наприклад, коли він повернувся, пробувши тиждень у таборі, й усе змінилося: Боббі похмурий, Керол якась далека і блідо-задумлива, принаймні на якийсь час, а кльовий стариган, що жив на третьому поверсі над Боббі, Тед, поїхав. Усе змінилося… але все одно було літо, йому й далі було одинадцять, все і далі здавалося…

— Вічним, — промурмотів він у рукавицю і знову глибоко вдихнув її аромат, а поблизу скляна вітрина з метеликами потрощилася об дах хлібного фургона і стоп-сигнал, вібруючи, встромився в аварійну смугу, неначе кинутий спис. Саллі пригадав свого боло-баунсера і чорні кеди, і смак драже прямо з автомата, коли цукерка билася об піднебіння і відскакувала на язик; згадав відчуття на шкірі, коли маска ловця ідеально прилягала до обличчя, і «гіша-гіша-гіша» поливальників на Броуд-стрит, і як бісилася місіс Конлан, коли підходити надто близько до її дорогоцінних квітів, і місіс Ґодлоу в «Ашер Емпайр», що вимагала у вас, якщо ви здавалися їй старшим від дванадцяти років, показати свідоцтво про народження. І афішу з Бріжітт Бардо (якщо вона — сміття, то я хотів би бути сміттярем), загорнутою в рушник. Ігри у війну, в «кар’єри», перепасовування м’ячем, і гру в «пук» долонями на задній парті в четвертому класі на заняттях місіс Світсер, і…

— Гей, американцю!

Тільки вимовлено це як «аміліканцю», і ще перш ніж підвести голову від рукавиці моделі Елвіна Дарка, що колись належала Боббі, Саллі знав, кого побачить. Старенька мамасан стояла між міжніжною ракетою, розтрощеною морозильною камерою, з розбитих дверцят якої висипалися запаковані брикети мороженого м’яса, і «субару», дах якого прохромив декоративний садовий фламінго. Старенька мамасан в зелених штанях, помаранчевій туніці та червоних кросівках світилася, неначе вивіска бару в пеклі.

— Гей, американцю, ходи мене, я рятуй. — І вона простягла до нього руки.

Саллі рушив до неї під гуркітливим градом падаючих телевізорів, домашніх басейнів, блоків цигарок, туфель на високих підборах, величезного фена для волосся і телефона-автомата, що, гепнувши, вивергнув джекпот четвертаків. Він йшов до неї, відчуваючи полегшення; так почуваєшся тільки повертаючись додому.

— Я рятуй. — Вона розвела руки. — Бідний хлопчик, я рятуй.

Саллі ступив у мертвий круг її обіймів, а люди кричали і тікали, а з неба сипалися всі можливі американські предмети, бомбуючи шосе I-95 на північ від Бріджпорта своїм падаючим блиском. Вона пригорнула його до себе.

— Я рятуй, — промовила вона, і Саллі опинився в своєму «шевроле». Усюди навколо, на всіх чотирьох смугах, стояли застряглі машини. Грало радіо, налаштоване на ВКНД. «Платтерзи» співали «Пору сутінків», а Саллі не міг дихати. З неба ніби нічого й не падало і, якщо не брати до уваги затору, здавалося, все в цілковитому порядку. Але як так? Як могло нічого не падати, коли на його руку все ще надягнена стара бейсбольна рукавиця Бобі Ґарфілда?

— Я рятуй, — говорила старенька мамасан. — Бідний хлопчик, бідний американський хлопчик, я рятуй.

Саллі хотів посміхнутися їй, хотів сказати, що йому шкода, що принаймні дехто з них не хотів нічого лихого, але йому бракувало повітря, і він страшенно стомився. Заплющив очі, спробував востаннє піднести рукавицю Боббі до обличчя, востаннє вдихнути хоч трохи її мастильний, літній аромат, але вона була надто важка.

Наступного ранку, коли Діффенбейкер в одних лише джинсах стояв біля робочої стійки на кухні й наливав собі каву, з боку вітальні увійшла Мері. На ній був светр з написом «НАЛЕЖИТЬ ДЕНВЕРСЬКИМ БРОНКО»; в руці вона тримала «Нью-Йорк пост».

— Схоже, у мене для тебе погана новина, — промовила вона, а тоді, немов уточнюючи: — Середньої важкості.

Діффенбейкер насторожено обернувся до неї. Про погані новини завжди слід повідомляти після обіду, подумав він. Після обіду людина більш-менш готова до сумних новин. А вранці, на порожній шлунок, усе залишає синець.

— Що там?

— Той чоловік, з яким ти познайомив мене вчора на похороні вашого друга, ти казав, він — автодилер з Коннектикуту, правильно?

— Так.

— Я хотіла перевірити, розумієш, адже Джон Салліван — не найнезвичайніше в світі…

— Про що ти, Мері?

Вона простягла йому газету, розгорнуту на середині вкладки.

— Тут сказано, що це трапилося, коли він повертався додому. Мені дуже прикро, любий.

«Вона напевне помилилася», — була його перша думка. Люди не помирають одразу після того, як ти бачив їх, як розмовляв з ними. Чомусь це здавалося основним правилом.

Але це був він, та ще й у трьох примірниках: Саллі в шкільній бейсбольній формі з піднятою на тім’я маскою ловця, Саллі у військовій формі з сержантськими погонами на рукаві й він же в діловому костюмі — реліквія десь з кінця сімдесятих.

Під рядом фото містився заголовок, який можна знайти лише в «Пост».

ЗДОРОВ, ПРИЇХАЛИ!

Ветеран В’єтнаму, кавалер Срібної Зірки помирає в заторі на Коннектикутському шосе

Діффенбейкер пробіг статтю очима, відчуваючи, як йому стає недобре, відчуваючи, що його зрадили, — почуття, що останнім часом завжди находило, коли він читав повідомлення про смерть якогось свого ровесника, когось знайомого. «Ми ще надто молоді, щоб помирати своєю смертю», — завжди думав він, цілком усвідомлюючи дурість такої думки.

Саллі, як припускають, помер від серцевого нападу, застрягши в заторі, який виник через автопоїзд, що перекинувся серед дороги. Цілком можливо, він помер, уже бачачи перед собою вивіску власного салону «шевроле», голосив автор статті. Подібно до заголовка «ЗДОРОВ, ПРИЇХАЛИ!», такі авторські осяяння можна було побачити лише в «Пост». «Таймз» годився для розумників, а «Пост» — газета для п’яниць і поетів.

У Саллі залишилася колишня дружина, дітей у нього не було. Похороном займається Норман Олівер з «Фірст коннектикут бенк & траст».

«Його ховає банк! — подумав Діффенбейкер і в нього затрусилися руки. Він не розумів, чому ця думка викликала в нього такий жах, але так і було. — Боже, його довбаний банк!»

— Любий? — Мері дивилася на нього трохи знервовано. — З тобою все гаразд?

— Так, — відповів він. — Він помер у транспортному заторі. Можливо, швидка навіть не могла до нього дістатися. Може, його й знайшли лише тоді, коли відновився рух. Господи.

— Не треба, — промовила Мері, відбираючи в нього газету.

Срібну Зірку Саллі отримав, звісно ж, за порятунок. За порятунок людей з гелікоптерів. Жовті стріляли, однак Пекер і Ширмен усе одно повели туди групку американських солдатів, здебільшого з «Дельти 2–2». Десятеро чи дванадцятеро хлопців з батальйону «Браво» забезпечували безладне й, очевидно, не дуже ефективне вогневе прикриття операції порятунку. На диво, двоє хлопців з гелікоптерів, що зачепилися один за одного, виявилися живі, в усякому разі, коли їх виносили з галявини. Джон Салліван особисто доніс одного до схованки, а пілот кричав у нього на руках, весь у піні з вогнегасника.

Мейленфант теж вибіг на галявину, тримаючи вогнегасника, неначе велике червоне немовля, гукаючи в’єтконгівцям у джунглях, щоб застрелили його, якщо зможуть. Тільки вони не зможуть, він упевнений, бо ж вони — просто банда сліпих, косих, нікчемних сифілітиків і їм у нього не влучити, їм і в довбаний хлів не влучити. Мейленфанта теж подали на Зірку, і хоча напевне Діффенбейкер не знав, але припускав, що мала, кровожерлива, прищава паскуда її таки отримала. Чи знав про це Саллі? Здогадувався? Але ж він, напевно, сказав би щось, коли вони сиділи під похоронним бюро? Можливо. А може, й ні. З часом медалі ставали все менш важливими, все більше і більше схожими на приз, що отримуєш у початковій школі за вивчений напам’ять вірш чи грамоту, яку дають у середній школі за перемогу в змаганні з бігу або за те, що захистив домашню базу від влучного кидка. Просто річ, яку тримаєш на полиці. Штуки, якими літні чоловіки мотивують дітей. Вони трясуть ними перед тобою, щоб ти стрибав вище, бігав швидше, кидався за м’ячем натхненніше. Діффенбейкерові спало на думку, що без стариганів світ, напевно, став би кращим місцем. Це осяяння зійшло на нього, якраз коли він і сам готувався стати стариганем. От бабусі нехай живуть. Бабусі зазвичай нікому шкоди не завдають, а ось старигани небезпечніші за скажених собак. Перестріляти їх усіх, а тоді облити тіла бензином і підпалити. Нехай діти візьмуться за руки і ведуть танок навколо багаття, виспівуючи старі сентиментальні пісні «Кросбі, Стіллза і Неша».

— Ти справді в порядку? — перепитала Мері.

— Ти щодо Саллі? Звичайно. Я ж його купу років не бачив.

Він сьорбав каву і думав про стареньку в червоних кросівках, ту, що вбив Мейленфант і яка навідувала Саллі. Більше вона Саллі не переслідуватиме. Бодай щось. Дні візитів старої мамасан скінчилися. «Мабуть, насправді війни закінчуються саме так», — подумалося Діффенбейкерові, — не за столами переговорів, а в ракових палатах, офісних кафетеріях і дорожніх заторах. Війни помирають крихітними шматочками, і кожен клаптик, щось, що згасає, як спогад, кожен завмирає, неначе луна в лабіринті гір. Врешті-решт навіть війна вивішує білий прапор. Принаймні так він сподівається. Він сподівається, що врешті-решт навіть війна здається.